Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №42 за 2020 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 42 (1094), 15—21 жовтня 2020 Сергій МЕЛЬНИЧУК: «Ніхто за нас, українців, не буде відстоювати українські національні інтереси» ІРЕН РОЗДОБУДЬКО

“ВС визнав, що президент України зобов’язаний спілкуватися державною — Ви друкувалися на сторінках “Слова Просвіти”, живучи в Луганську і обстоюючи своє право навчатися рідною мовою. То були дуже яскраві сигнали суспільству і владі, яка їх ігнорувала. — Мої статті та інтерв’ю неодноразово друкували на сторінках газети “Слово Просвіти”. Я вдячний усім паперовим і електронним виданням за оприлюднення моїх ідей та висвітлення процесу запеклої боротьби в Луганську за належне функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, але навіть невеликі гонорари, які тоді виплачувала газета “Слово Просвіти”, допомагали мені не лише матеріально, а й надавали моральну підтримку, в черговий раз підтверджуючи, що моя боротьба — це не лише мої особисті забаганки, які нікому не цікаві й не потрібні. Ксерокопії опублікованого у квітні 2010 року в газеті “Слово Просвіти” інтерв’ю зі мною “Сурми грають — кличуть до бою” інколи досі мені показують на різних громадських зборах, запитуючи, чи це моє інтерв’ю. Відстоювання свого конституційного права на отримання освіти державною мовою я вважаю основною сферою захисту української мови від порушень її конституційного статусу державної мови. Оскільки людина, отримавши освіту недержавною мовою, в подальшому працюючи за фахом, автоматично здійснює дискримінацію громадян за мовною ознакою, обмежуючи конституційне право громадян на всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Одним із найважливіших виграних мною судових процесів я вважаю рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 15 жовтня 2012 року, в якому суд, розглянувши мій позов до Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (далі СНУ ім. В. Даля), де я навчався, визнав відмову професора конституційного права СНУ ім. В. Даля А. І. Фоміна викладати лекції українською мовою протиправною — та зобов’язав адміністрацію університету забезпечити всебічний розвиток і функціонування української мови в СНУ ім. В. Даля для позивача. мовою під час виконання службових обов’язків. воленні заявлених позивачем вимог у повному обсязі. Втім, як з’ясувалося, професор конституційного права А. І. Фомін у серпні 2012 року був делегований тодішнім президентом України В. Ф. Януковичем до робочої групи з питань розроблення системних пропозицій стосовно українського законодавства щодо порядку застосування мов в Україні та проєкту Державної програми всебічного розвитку і функціонування української мови. — Згодом Ви навіть видали книжку, де є розповідь про цю багаторічну історію. — Одна із основних моїх ідей відстоювання конституційного статусу української мови в Україні як державної полягає у документальному підтвердженні злочинних дій органів державної влади України, діяльність яких спрямована на знищення основних ознак національної ідентичності титульної нації України, до яких належить і українська мова, та створення привілеїв для російської національної меншини. Я переконаний, що саме така антиукраїнська цілеспрямована діяльність органів державної влади України призвела до анексії Криму та окупації окремих районів Донецької і Луганської областей. Аби не бути голослівним: у 2017 році я видав друге доповнене видання збірки документів своєї правозахисної діяльності “Моя боротьба за мову”, яка документально висвітлює процес поширення шовіністичної ідеології “Русского мира” в Україні, зокрема в Луганську, як плацдарм для воєнної інтервенції російсько-терористичних військ в Україну під приводом захисту російськомовного населення країни. Ця книжка створювалася зі сподіваннями, що вона незабаром стане матеріалом професійного дослідження працівниками СБУ. Фотокопії судових рішень та формальних відписок високопосадовців, які за своїм змістом нагадують явку з повиною за порушення конституційного ладу у сфері застосування державної мови та розпалення міжнаціональної ворожнечі за мовною ознакою, що призвело в 2014 році до втрати частини території та зміни у справі №9901/393/19 (провадження №11-26заі20). державного кордону України, розміщені в книзі “Моя боротьба за мову”, — є документальним доказом причетності конкретних посадових осіб до створення сприятливих умов для воєнної інтервенції Московії в Україну. — То були дуже яскраві сигнали суспільству і владі, громадянам України. Що змінилося з тих часів? — Коли у 2002 році я подав перший позов про захист свого конституційного права і статусу української мови як державної до суду проти Луганського міськвиконкому, то на зборах Луганської обласної “Просвіти” ім. Т. Шевченка деякі особи висловлювали свої сумніви: “Чи варто стріляти з гармати по горобцях?”. Але одразу знайшлися просвітяни з кардинально протилежною точкою зору, яка й перемогла. Пригадую, як у травні 2003 року на чергове судове засідання по згаданій справі прийшов Дмитро Стус (син Василя Стуса), який саме перебував у Луганську. Наступного дня після судового засідання Анатолій Назаренко, якій організовував зустрічі Д. Стуса в Луганську та в області, сказав мені, що Дмитро зазначив: “Хороша справа. Але цей хлопець наче під танк пішов”. У той час моє звернення до суду проти органів публічної влади, частиною якої був і суд, багатьом здавалося божевіллям, але сьогодні — це норма життя. — Що Вас вело? — У січні 2004 року я прочитав книжку Левка Лук’яненка “Нюрнберг-2”. Я звернув увагу на заяви Левка Григоровича до Генеральної прокуратури про порушення кримінальної справи за фактами примусової голодної смерті громадян України в 1932-1933 роках. У своєму листі до Л. Лук’яненка я запропонував звернутися до міжнародних судових установ за захистом порушених прав. На що Левко Григорович відповів: не варто звертатися до міжнародного суду, оскільки ми, українці, самі себе тим принижуємо, демонструючи, що не здатні впоратися зі своїми проблемами. Закінчення на стор. 2 Особа звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним спілкування президента України 23 травня 2019 року на форумі інтернет-діячів iForum-2019 недержавною мовою та зобов’язати його утриматися від спілкування недержавною мовою на всій території України при здійсненні повноважень. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив у задо­ Розглянувши апеляційну скаргу позивача, Велика Палата ВС вказала на те, що під час виконання службових обов’язків президент України зобов’язаний спілкуватися державною мовою. Водночас за дії, вчинені в межах політичної діяльності, а не під час виконання передбачених Конституцією повноважень, президент несе політичну, а не юридичну відповідальність. Враховуючи викладене, Велика Палата ВС закрила провадження у справі, оскільки заявлені позивачем вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.” Із тексту постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 жовтня 2020 року Ця інформація з’явилася в мережі і зацікавила багатьох, зокрема і наше видання. Адже той, кого означено термінами “Особа”, “Позивач” — наш багаторічний автор і соратник Сергій Мельничук, якого ми сьогодні запросили до розмови. ГАЛИНА ДАЦЮК ВАЛЕНТИНА МАСТЄРОВА ОЛЕСЬ ЛУПІЙ 12-13 ДМИТРО ЛОМАЧУК 14-15
“Без розголосу марна справа доказувати в Україні · комусь свої права”. Пряма мова · с. 2сторінка оригіналу ↗

Сергій МЕЛЬНИЧУК: «Ніхто за нас, українців, не буде відстоювати українські національні інтереси»

Закінчення. Початок на стор. 1 Геніальність Левка Лук’яненка в тому, що він здатний був об’єктивно оцінювати зауваження, незалежно від того, хто їх робить. Коли я надіслав Левку Григоровичу документи своєї правозахисної діяльності разом зі зверненням громадських організацій Луганщини проукраїнського спрямування до президента України про порушення Луганським міськвиконкомом ст. 10 Конституції України, то у відповідь отримав ксерокопію депутатського звернення Л. Лук’яненка до президента України Леоніда Кучми з вимогою звільнити із займаних посад посадових осіб, які вперто не хочуть виконувати ст. 10 Конституції України. Хоча нікого із посадовців не звільнили, але спілкування після згаданого депутатського звернення в Луганському міськвиконкомі з громадянами, які звертаються до них українською мовою, стало набагато коректнішим. Сьогодні ж важливість належного функціонування державної мови на всій території України у більшості громадян України не викликає сумніву. Моє листування з Левком Лук’яненком опубліковано у згаданій книжці “Моя боротьба за мову”. — Пам’ятаю, що злісний депутат Луганської облради від Партії регіонів Арсен Клінчаєв в студії Луганського обласного телебачення накинувся на Вас з кулаками, а проти Вас порушили кримінальну справу за нанесення Клінчаєву тілесних ушкоджень. Яка доля цієї кримінальної справи? — Цей інцидент стався 21 грудня 2006 року в студії Луганської обласної телестудії ІРТА одразу після закінчення телепередачі “180 хвилин”, у якій обговорювалося рішення суду за моїм позовом, яким суд зобов’язав СНУ ім. В. Даля здійснювати надання мені освіти українською мовою. Одразу після телепередачі “180 хвилин” в студії до мене підійшов Клінчаєв, почав щось мені говорити, але у цей момент один із працівників телестудії сказав, що дзвонить телеглядач і передав мені слухавку. Тільки-но я закінчив розмову, Клінчаєв несподівано ударив мене кулаком в обличчя. Я викликав одразу поліцію і швидку медичну допомогу. Саме своєчасне фіксування подій звузило можливості фальсифікації кримінальної справи, яку порушили, як не дивно, проти мене за фактом умисного нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості Арсену Клінчаєву. Слід також нагадати: ще 13 жовтня 2004 року, через декілька тижнів після мого звернення до Європейського суду з прав людини, проти мене було вчинено провокацію, на підставі якої, всупереч ст. 62 Конституції України, беручи за основу суперечливі свідчення єдиного свідка і потерпілого, які в процесі досудового й судового слідства постійно кардинально змінювали свої покази, проти мене було порушено кримінальну справу зі звинуваченнями в умисному нанесенні тілесних ушкоджень середньої тяжкості та хуліганстві. Обидві кримінальні справи, порушені проти мене, суд своєю постановою двічі кожну і тричі після об’єднання справ в одне кримінальне провадження, повертав на додаткове досудове розслідування, яке проводилось із грубим порушенням процесуальних норм українського законодавства. Клінчаєв, в присутності мого адвоката Івана Макара, і так звані представники прокуратури, неодноразово пропонували мені закрити усі порушені проти мене кримінальні справи в обмін на моє визнання своєї вини у тій справі та вибачитися перед Клінчаєвим “за приниження його національної гідності”. На що я відповів, що не збираюсь вибачатися за те, чого я не робив. Незважаючи на публічні обіцянки журналістам президента України В. А. Ющенка узяти під свій особистий контроль розслідування кримінальних справ, порушених проти мене, та такі ж обіцянки журналістам Віктора Януковича на прес-конференції, коли він був прем’єр-міністром, — розібратися з цими справами (в одній із яких досудовим слідством потерпілим визнано його однопартійця депутата Луганської міської ради Арсена Клінчаєва), до сьогоднішнього дня ці справи судом не розглянуто. Мені з постійною періодичністю доводилося із 2005 року ходити на судові засідання по кримінальних справах, порушених проти мене, які постійно переносили із-за відсутності прокурора або свідків та потерпілих по справах та з інших “важливих для суду” причин, що відривало мене від облаштування свого особистого життя та розвитку і реалізації особистих здібностей. Ніякі групи підтримки, які зараз організовуються в Україні для підтримки активних громадських діячів під час кримінальних переслідувань з політичних мотивів, мене в суді не підтримали. Скоріш навпаки, створювався постійний психологічний тиск з боку правоохоронних органів та груп підтримки Клінчаєва. Доля Арсена Клінчаєва мені не відома. Пам’ятаю лише, що він брав активну участь в антиукраїнських заворушеннях в Луганську, зривав український прапор з Луганської ОДА і піднімав російський триколор. — Вас підтримував Левко Лук’яненко, нині Ви співпрацюєте із Віктором Шишкіним, Володимиром Василенком, юристами із Світового конгресу українців... — З Левком Григоровичем Лук’яненком у мене була дуже довга і плідна співпраця з 2002 року до останніх днів його життя. У березні 2007 року Левко Григорович запросив мене очолити Луганську крайову організацію Української республіканської партії, яку я й досі очолюю. У 2007 році Левко Лук’яненко звернувся до Юрія Гнаткевича, якій увійшов до складу Верховної Ради від фракції БЮТ, з проханням узяти мене до себе помічником-консультантом. Фотокопії депутатських запитів і звернень народного депутата Ю. В. Гнаткевича з питань моєї правозахисної діяльності до президента України, генерального прокурора та інших посадових осіб, містяться в книжці “Моя боротьба за мову”. Виступи Юрія Гнаткевича з трибуни Верховної Ради на підставі наданих мною документів про факти цинічного порушення в Луганську конституційного ладу України у сфері застосування української мови як державної та розпалювання міжнаціональної ворожнечі за мовною ознакою, що створювало на той час реальну загрозу територіальній цілісності України, сприймалися у той час як праворадикальні й не мали належної реакції генерального прокурора та голови СБУ. Реакція на мою правозахисну діяльність в Луганську сприймалася місцевими правителями Луганщини, і не тільки Луганщини, досить агресивно. Якби не підтримка Світового конгресу українців, який періодично надсилав звернення до вищих посадових осіб України з вимогою забезпечити дотримання законності в розслідуванні кримінальних справ, порушених проти мене, — то мої проблеми не закінчилися б лише порушенням кримінальних справ. Скоріш за все, як і обіцяли мені місцеві московські шовіністи, мене б закатали під асфальт, як і багатьох інших неугодних місцевим правителям. Сьогодні в Україні життя без правил. Тому, щоб мати позитивне рішення суду, необхідно супроводжувати судовий процес інформаційним висвітленням в ЗМІ. Бо без розголосу марна справа доказувати в Україні комусь свої права. Для інформаційного висвітлення судового процесу за моїм позовом проти президента України Володимира Зеленського я запросив правозахисників, авторитетних юристів — суддю Конституційного Суду України у відставці Віктора Шишкіна та Надзвичайного і Повноважного посла в Україні, представника України в ООН 2006-2010 років Володимира Василенка, попросивши висловити свою думку на брифінгу 24 січня 2020 року в Українському кризовому медіа-центрі щодо того, наскільки рішення першої інстанції суду за моїм позовом проти президента України В. Зеленського відповідає Конституції України. Я вважаю, що саме коментарі цих авторитетних юристів та пікетування Верховного Суду Координаційною радою із захисту української мови і культури, до якої я входжу, зафіксовані на відео і розміщенні в ютубі, зробили певний суспільний резонанс, що змусило суддів Великої Палати Верховного Суду шукати можливі варіанти ухвалення постанови, яка б виглядала правовим, а не політичним рішенням суду, та не створила б ефекту хлюпання бензином в полум’я суспільного резонансу. — Ви виграли суд, про це зараз пишуть, говорять. Розкажіть про це детально. — Можу говорити лише на підставі офіційного повідомлення прес-служби Верховного Суду. З нього я роблю висновки, що мої позовні вимоги (1. визнати спілкування президента України В. Зеленського недержавною мовою протиправним; 2. зобов’язати президента України утриматися від використання недержавної мови при здійсненні своїх повноважень) фактично задоволені судом. Тим не менш “Велика Палата ВС закрила провадження у справі, оскільки заявлені позивачем вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства”, — це породжує у мене питання. Мене дивує в цому повідомленні наступне: “Водночас за дії, вчинені в межах політичної діяльності, а не під час виконання передбачених Конституцією повноважень, президент несе політичну, а не юридичну відповідальність”. Те, що будь-який громадянин, обраний на пост президента України, має дотримуватися конституційного принципу рівності громадян перед законом та здійснювати свої професійні повноваження лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, встановлено частиною другою статті 19 Конституції України. Якщо президент України або якась інша особа чи група осіб виходить за межі власних повноважень, встановлених Конституцією і законами України та привласнює собі повноваження, не передбачені Конституцією і законами, то така діяльність кваліфікується як узурпація державної влади. У рішенні Конституційного Суду України у справі про фінансування судів від 24 червня 1999 року № 6-рп (абзац перший, пункт 2 мотивувальної частини) зазначається, що гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплене Конституцією України положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19). У позовній заяві я звернув увагу суду на те, що президент В. Зеленський, привласнюючи собі дискреційні повноваження визначати, якою мовою йому здійснювати повноваження президента України, що не передбачено Конституцією України, — здійснив узурпацію державної влади. На що суд першої інстанції відреагував наступним чином: “Судом не приймаються аргументи позивача про те, що вказаний виступ президента України є проявом узурпації державної влади. Конституційний Суд України в Рішенні 6-рп/2005 від 05 жовтня 2005 року дійшов висновку, що узурпація державної влади означає неконституційне або незаконне її захоплення органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими особами, громадянами чи їхніми об’єднаннями тощо. Під час судового розгляду Судом не було встановлено ознак захоплення влади президентом України”. Згадане повідомлення Верховного Суду породжує у мене й інші юридичні дисонанси, які я хотів би обговорити після ознайомлення із постановою Великої Палати Верховного Суду по цій справі. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду одразу не хотів відкривати судового провадження за моїм позовом та повернув його мені, мотивуючи тим, що позивач не обґрунтував порушення своїх прав — не зазначив, якими саме повноваженнями президент України порушив права позивача. Мені довелося звертатися до Великої Палати Верховного Суду з апеляцією на цю ухвалу про повернення позову. Велика Палата скасувала ухвалу суду першої інстанції і зобов’язала суд відкрити провадження за моїм позовом. У рішенні Касаційного адміністративного суду я виявив декілька шедеврів юридичної думки, основні з яких процитую: “Звернення до суду є способом захисту порушених суб’єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах. Участь президента України Зеленського В.О. у форумі інтернет-діячів iForum-2019 23 травня 2029 року не створили публічно правових відносин між ним і позивачем”. Публічно-правові відносини між мною — громадянином України і відповідачем — президентом України, утворилися з моменту складення відповідачем (20 травня 2019 року) присяги народові України на урочистому засіданні Верховної Ради України для вступу на пост Президента України. Права та обов’язки суспільних правовідносин між мною – громадянином України і відповідачем – президентом України, встановлені Конституцією та законами України. Публічно-правовий спір між мною і відповідачем полягає у порушені відповідачем способу здійснення своєї публічної професійної діяльності, який установлено Конституцією та законами України, у вигляді презентації недержавною мовою доповіді “Гарант інновацій: створюємо майбутнє разом” на форумі інтернет-діячів іForum-2019 23 травня 2019 року. На мою заяву у позові: “У результаті порушення конституційного ладу застосування української мови як державної, усупереч статті 24 Конституції України, відповідачем створено привілеї за мовною ознакою для однієї із національних меншин України, яких, відповідно до Всеукраїнського перепису населення України від 2001 року, на території України проживає більше ніж 130 національностей. Що призводить до розпалювання міжнаціональної ворожнечі та міжнаціональних конфліктів за мовною ознакою і створює реальну загрозу територіальній цілісності України та її недоторканості. Подібні зловживання своїм службовим становищем окремими представниками органів державної влади та їх об’єднання у стійкі ієрархічні структури, діяльність яких спрямована на створення привілеїв для російської національної меншини України, стали однією із основних причин анексії Криму та окупації окремих районів Донецької і Луганської областей”, суд відповів наступним чином: “Проте доводи позивача стосовно породження відповідачем правопорушень у вигляді дискримінації, розпаленні міжнаціональної ворожнечі та створення привілеїв за мовною ознакою є безпідставними, оскільки нічим не підтверджені, а можливі наслідки спірних правовідносин, про які зазначає позивач, перебільшені”. — Як Ви вважаєте, Ваш приклад можуть наслідувати інші? — Я завжди казав, що найкращий засіб агітації – це власний приклад. От я і намагаюсь власним прикладом спонукати українців до оборони основних ознак власної національної ідентичності від спроб їхнього знищення. Щодо практичних порад, то головне усвідомити, що ніхто за нас – українців, не буде відстоювати українські національні інте­реси. Ми маємо самі відстояти в боротьбі своє право на життя під сонцем. Якщо ближчим часом українці не усвідомлять цього, то незабаром Україна перетвориться на своєрідний американський штат Оклахома, назва якого походить від назви племені, яке мешкало на території цього штату, але панує там культура й мова зовсім не корінного населення. Спілкувалася Любов ГОЛОТА.
Події, факти, коментарі · “Наш обов’язок — молитися і завжди пам’ятати про подвиг наших воїнів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ПРОТИАНГЛІЗМ від Ірини Фаріон. Подача 5

Англоварваризація, яку спостерігаємо через некероване і невмотивоване запозичення англізмів, призводить до антикультурного та політичного процесу відчуження чи відступництва українців від самих себе. Це свідчить про хворобу залежности постколоніяльного чи гібридного суспільства від чужого пріоритету та недооцінку й приниження національного чинника. У такому випадкові “корисність запозичання перетворюється в свою протилежність, коли через невпинний тиск численних запозичень у носіїв мови, що йому (цьому тискові) підлягають, занепадають власні творчі сили на мовній ділянці та не розвивається (слабшає) контакт з прямими носіями рідної мовної стихії” (Л. Булаховський): “комунікаційний мікс” – mix 1. “змішування”; 2. “суміш, хар# човий напівфабрикат”; 3. “без# ладдя”, “плутанина”; 4. кін. “наплив” (ВАУС); “змішуван# ня”, “суміш”, “безлад” (АРС, с. 475), мікс – комунікаційна суміш (безлад); “запропонувати цікавий, ко# рисний контент” – сontent: омо# німна і багатозначна лексема 1. “вміст”; 2. “зміст”; 3. “суть”, “ос# новний зміст”; 4. “обсяг”, “об’єм”, “місткість” (ВАУС); “зміст”, “вмістиме”, “сутність, суть”, “ємність” (АРС, с. 164), контент “будь#яка інформація, розміщена на певному ресурсі” – вміст, наповнення; контент#ана# ліз – аналіз вмісту (наповнення); “тексти, графіка, мультимедіа та інше інформаційно значуще на# повнення інформаційної систе# ми” [44, с. 116], контент – зміст, вміст, наповнення; “розробка меседжів і прес-кі# тів” – message: багатозначна лек# сема 1. “повідомлення, донесен# ня”; “послання”; “лист”; 2. “офі# ційне урядове послання”; 3. “до# ручення”, “місія”; 4. церк. “про# повідь”; “одкровення”; 5. “ідея” (твору); “думки”, “погляди” (письменника) (ВАУС); “пові# домлення”, “послання (АРС, с. 466), Меседж — “думка чи ідея, ви# ражена вербальним або невер# бальним способом, якщо вкладе# ний у неї зміст забезпечує взає# мозалежність між учасниками комунікативної взаємодії як ас# пекту соціяльних відносин на ос# нові притаманних їй усталених історичних, духовно#менталь# них, соціокультурних форм”, меседж – посил, повідомлення, погляд. Від редакції: Просимо читачів долучатися зі своїми запитаннями до Ірини Дмитрівни Фаріон, професорки, докторки філологічних наук, постійної авторки "Слова Просвіти".
Події, факти, коментарі · “Наш обов’язок — молитися і завжди пам’ятати про подвиг наших воїнів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Освячення стіни пам’яті до Дня захисникаУкраїни

Георгій ЛУК’ЯНЧУК “Мир у полоні — це не наш мир. Нам потрібен мир лише після нашої Перемоги!” Блаженнійший Митрополит Епіфаній Напередодні Дня захисника України і святої Покрови у Дар# ницькому районі столиці відбу# лось урочисте відкриття та освя# чення пам’ятного хреста та мемо# ріальної дошки в пам’ять полег# лих захисників України. 12 жовтня предстоятель Пра# вославної Церкви України відві# дав столичний храм преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Блаженнійший Митрополит Епі# фаній у співслужінні настоятеля парафії протоієрея Павла Осно# Георгій ЛУК’ЯНЧУК Задля привернення уваги до непересічних персоналій, які жи# вуть поруч із нами, яким ми зав# дячуємо мирним і спокійним життям за лінією фронту, та об’єднання суспільства, збере# ження пам’яті про боротьбу за свободу в новітній історії України та до осмислення важливих істо# ричних подій перед присутніми поділилися спогадами героїчні “кіборги” 90 окремого аеромо# більного батальйону імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова. Цей батальйон прикметний тим, що комплекту# вався винятково з добровольців. За короткий час бійці 90 баталь# йону стали відомими своїми зви# тягами у важких боях за Донець# кий аеропорт у 2014–2015 роках у складі 81 окремої аеромобільної бригади біля селищ Піски, Опит# не, Водяне, а також промзони Авдіївки. Понад сотню бійців ба# тальйону нагороджено орденами, двоє стали Героями України. Ім’я одного з Героїв, старшого лейте# нанта Івана Зубкова, присвоєно батальйону. “Вони вистояли, не витримав бетон”, – написано на марках Укрпошти, присвячених оборон# цям Донецького міжнародного венка та запрошеного духовенс# тва звершив освячення пам’ятно# го хреста і меморіальної дошки на честь загиблих захисників Ук# раїни та заупокійну молитву за полеглими воїнами — колишні# ми мешканцями Дарниці. Після відправи Предстоятель звернувся до присутніх з першосвятитель# ським словом. “Сьогодні ми зіб# ралися біля цього храму на честь святих Антонія і Феодосія, щоб вшанувати героїв, які віддали життя за кожного з нас. Якби ми усі розуміли цю жертву, яку при# несли наші захисники, то напев# но не було б тих випробувань, які ми сьогодні проходимо. Наш обов’язок — молитися і завжди пам’ятати про подвиг наших вої# нів. Радий з того, що українські храми стають осередками пам’яті про цих новітніх героїв, тож хочу висловити подяку усім, хто долу# чився до важливої справи увіко# вічення їхньої пам’яті”, – сказав Митрополит Епіфаній. P.S. Фронтовик спалив себе на Майдані через політику Зеленського У ніч із 10 на 11 жовтня 49-річний боєць-фронтовик ООС Микола Микитенко вчинив самоспалення на Майдані Незалежності на знак протесту проти політики президента Володимира Зеленського. Із останніх дописів Миколи Микитенка у Фейсбуці можна зрозуміти, що він обурений політикою президента щодо бійців, які сьогодні захищають Україну від агресора. Рідні також це підтверджують. Окрім того, в соцмережі чоловік закликав усіх виходити на протест за Україну, як це зробила громадськість 24 серпня на День Незалежності. Військовий учинив самоспалення о 3:30 ночі. Випадкові перехожі намагалися збити полум’я. Обгорілого чоловіка шпиталізували до лікарні з майже 90 % опіків тіла. За словами його доньки, також військовослужбовці, Юлії Микитенко, на цей час чоловік живий. Однак шанси вижити — мінімальні. У 2014 Микола Микитенко брав участь у боях під Слов’янськом у складі добровольчого батальйону Національної гвардії України ім. Сергія Кульчицького. Під час евакуації збитого вертольота на Карачуні він отримав поранення, має групу інвалідності. Після лікування служив у різних бойових підрозділах в зоні ООС. ках Донбасу і про те, як війна виглядала у 2014#му, розповідали: Віталій Баранов (Біба) – під полковник, кавалер 2#х орденів Богдана Хмельницького. Він у 2014 чотири місяці намагався потрапити в армію. Потрапив на Донецьке летовище, коли українські військові терпіли важкі втрати та жахливі поранення. Був заступником і виконувачем обов’язків комбата. Руслан Боровик (Багдад) – гранатометник, нагороджений орденом “За Мужність” 3 ступеня. Крім зброї, взяв на війну фотоапарат. Завдяки Руслану збереглися фото загиблих “кіборгів”. Книга фотографій Боровика “ДАП” стала першою вагомою збіркою знімків з передової. Девід Давидов (Легіонер) – сержант, нагороджений орденом “За Мужність” 3 ступеня. Андрій Шишук (Сєвєр) – сержант, нагороджений орденом “За мужність” 3 ступеня. Йому пощастило вижити після вибуху 20 січня, витягував побратимів з#під завалів аеропорту. На превеликий жаль, через хворобу не змогла приїхати та розповісти про героїчного сина Ніна Брановицька, мама загиб# лого героя#кулеметника 90 ба# тальйону Ігоря Брановицького. ється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Минулого тижня на наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Бучма Христина Олексіївна — 500 грн. 2. Хома Марія Михайлівна — 200 грн. 3. Морозова Ганна Георгіївна — 1000 грн. 4. Швець Петро Васильвич — 200 грн.
Події, факти, коментарі · “Наш обов’язок — молитися і завжди пам’ятати про подвиг наших воїнів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

«Народжені перемагати!»

Зустріч із бійцями легендарного 90 батальйону ім. Івана Зубкова на Майдані Незалежності відбулася в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану до Дня захисника України. Учасники заходу (справа-наліво): Руслан Боровик (Багдад) – гранатометник, Віталій Баранов (Біба) – підполковник, Девід Давидов (Легіонер) – сержант, Андрій Шишук (Сєвєр) – сержант аеропорту (ДАП), в народі назва# них “кіборгами”. Вони тримали оборону 242 (244!) дні, поки не впало перекриття між поверхами споруди. В останні дні оборони ДАП батальйон втратив 22 люди# ни, 60 було поранено та ще троє зникли безвісти. У проросійських сил у ці дні, за даними від поло# нених і з радіоперехоплення, — сотні загиблих і поранених. Гасло бригади – “Народжені перемага# ти!”. Після виходу з аеропорту бійці батальйону ще півроку три# мали підходи до нього. Про бої у найгарячіших точ# об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Альфа Банк, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповню
Події, факти, коментарі · “Наш обов’язок — молитися і завжди пам’ятати про подвиг наших воїнів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певно го “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і
Гаряча тема · “Закликаємо усю кіноспільноту, передусім громадські організації, до єдності і координованості дій”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Леся Українка. Квітка Цісик. Олена Теліга — фільми про цих жінок “зарубано” на 140у пітчінгу Держкіно нашою Радою Кінематографії

Ірен РАЗДОБУДЬКО, сценаристка, письменниця Кіно – це зброя! Панове журналісти, ми, автори цих проєктів – сценаристи, продюсери, режисери, заявляємо: далі терпіти не можна! Хто хоче знищити країну – передусім знищує її культуру. “Я вдруге з Києва не виїду!” ФАКТИ: 1. Сценарій про Олену Телігу позаминулого року став пере# можцем УКФ (Український Культурний Фонд), отримавши фінансову підтримку і високу оцінку експертів; 2. В минулому році, маючи прохідний бал, через РУЧНИЙ режим і скасування результатів пітчінгу — не потрапив до фінан# сування; 3. На нинішньому 14#у пітчін# гу Держкіно ми отримали стовід# сотково переможне місце в 42 ба# ли (при “прохідних 35); 4. Сценарій і створення філь# му підтримали такі знакові поста# ті України як В’ячеслав Брюхо# вецький, Ада Роговцева, Василь Шкляр, Товариство імені Олени Теліги і Всесвітня Координаційна Рада українців за кордоном. А ТАКОЖ польські партнери, котрі ще на рівні прочитання сценарію гарантували грант і успішний прокат в Польщі та в інших євро# пейських країнах. А тепер, УВАГА!!! Ми не пройшли. Рада Кінематографії (можли# во, за вказівкою “згори”) вики# нула проєкт “Олена Теліга. НЕЙ# МОВІРНА” зі списку ВДРУГЕ. Голосували “пакетом”. Дорогі порядні і кришталево чисті люди з Великої Кінотусівки (тобто, Ради) — ті, хто лагідно і привітно посміхається мені в об# личчя і… встромляє ніж у спину, — від вас нині чекатимуть пояс# нень Вашої позиції всі (а їх надто багато аби ігнорувати!), хто під# тримував наш проєкт і ОЛЕНУ ТЕЛІГУ! А від себе, додам таке: нехай Олена Теліга і Бабин яр сняться Вам щоночі, шановні члени… Пан Андрій Дончик Пані Людмила Горделадзе Пан Віталій Доколенко Пан Сергій Зленко Пан Максим Маган Пан Аркадій Непиталюк Пан Андрій Халпахчі Пан Олександр Шпилюк Просто – побійтесь хоч трош# ки Бога… Влада і гроші – ще не все. Це минається — і досить швидко. Ми все одно переможемо!
Гаряча тема · “Закликаємо усю кіноспільноту, передусім громадські організації, до єдності і координованості дій”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Заява секретаріату правління Національної спілки кінематографістів України

Підсумки 14 конкурсу (піт# чингу) кінопроєктів викликали велику стурбованість і навіть обу# рення значної частини україн# ської кіноспільноти. Ми поділяє# мо негативну оцінку того, що сталося. Рада з підтримки кіне# матографії (попри те, що в її складі поважані нами професіо# нали) та Держкіно України в ці# лому продемонстрували зневагу до демократичних процедур про# ведення творчих конкурсів, до принципу змагальності як тако# го. Зміна правил, умов конкурсу уже по його закінченні узагалі не витримує жодної критики. Зруйновано може найдорож# че — довіру кіноспільноти, у тому числі довіру зарубіжних партне# рів. А головне — випрозорилась мета тих трансформацій в кіноін# дустрії, які розпочалися з появою в Держкіно України її нинішньої очільниці Марини Кудерчук. На прицілі практично усе досягнуте за останні 7#8 років, коли поста# ла, опісля двох десятиліть негацій і нищення, національна кіноін# дустрія, національна кінокульту# ра. Нині виглядає так, що усі ці завоювання підлягають дискре# дитації, натомість пропонується поставити на конвеєр убогу, зде# націоналізовану і деінтелектуалі# зовану продукцію — нібито в ін# тересах масової аудиторії. Звісно, ця мета одверто не прокламуєть# ся, але обриси її стають все оче# виднішими (у підсумках 14#го пітчингу зокрема). Перше, що треба, за нашим переконанням, — звільнити пані Кудерчук із займаної посади, яку вона обійняла у доволі непрозо# ро#загадковий спосіб. Ще у чер# вні ми зверталися до керівництва держави (лист за підписом 22 кі# нематографістів до президента та прем’єр#міністра України) з та# кою пропозицією, одначе нас не було удостоєно навіть бюрокра# тичної відписки. Тільки тоді, ко# ли Держкіно очолить людина справді професійна і незалежна, ця інституція поверне собі суб’єктність і здатність визначати стратегію й тактику державної (державницької, а не постколоні# альної!) політики у сфері екран# них мистецтв. Друге. Треба зберегти неза# лежність Ради з підтримки кіне# матографії. За півроку відбудеть# ся ротація її складу, і є велика не# безпека, що до неї зайдуть керо# вані з зовні і до того ж малопро# фесійні особи. Третє. Зміни у самій процеду# рі проведення конкурсу (пітчин# гу) кінопроєктів необхідні, зок# рема у механізмі добору експер# тів. Є питання і щодо процедури участі в конкурсі державних кі# ностудій — було б доцільно зап# ропонувати зміни, які б унемож# ливили фактично периферійний на сьогодні статус таких студій. Ми не вимагаємо цілковитого перегляду результатів пітчингу, бо не хочемо чвар і розбрату се# ред самих кінематографістів. Од# нак зміни усе ж варто зробити — передусім щодо проєктів, які діс# тали високу оцінку експертів і мають очевидний культурниць# кий і власне світоглядний потен# ціал. Ситуація кличе до перегляду і уточнення самої тактики (про стратегію, на жаль, говорити по# ки що не доводиться) розвитку кіноіндустрії, тих моральних за# сад, на яких вона вибудувана. Бо загроза того, що продемонстро# вані нині методи псевдозмагаль# ності і непрозорості у прийнятті рішень отримають стабільну про# писку у нашому кінопросторі, є надто очевидною. Закликаємо усю кіноспільно# ту, передусім громадські організа# ції, до єдності і координованості дій. Бо ж інакше програємо. А го# ловне — програє наша культура, у програші буде сама Україна. Секретаріат правління Національної спілки кінематографістів України 9 жовтня 2020 р. даю, що результати 11 конкурсу скасували майже одразу після йо# го показового звільнення урядом. Бувають же такі збіги... І на цьому тлі, вже за кілька місяців, має розпочатися процес формування нового складу Ради з державної підтримки кінематог# рафії. І якщо в нашій кіноіндус# трії і далі всі будуть боротися про# ти всіх і думати при цьому, що їм вдасться вижити поодинці – то новий склад Ради може виявити# ся таким, що історія прозорого розподілу коштів державної під# тримки кіноіндустрії закінчиться. Реальним кроком сьогодні може стати створення широкого руху кінематографістів з метою здійснення публічного громад# ського контролю за діяльністю влади, реального впливу, а не сер# вільної його імітації, на форму# вання нового складу Ради, а та# кож стратегії розвитку кіноіндус# трії в інтересах держави та галузі, а не окремих груп та осіб. Та чи здатні ми зараз до цього, чи нам треба дочекатися повного знищення результатів нашої ба# гаторічної спільної праці? Кадр з фільму “ТОЛОКА” (2020, режисер Михайло Іллєнко) — знову поцілили в нашу хату, знову збираймось на відбудову...
Гаряча тема · “Закликаємо усю кіноспільноту, передусім громадські організації, до єдності і координованості дій”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Закономірний занепад

Рішення Ради з державної підтримки кінематографії від 6 жовтня 2020 р. щодо затвердження переможців 14 конкурсного відбору кінопроєктів є результатом ланцюга подій в кіногалузі протягом останнього часу. Пилип ІЛЛЄНКО Більше року триває саботаж призначення останнього члена Ради (за квотою фахового юрис# та), без чого Рада досі є недоу# комплектованою. У жовтні минулого року Рада скасувала і переглянула результати 11 конкурсного відбору кінопроєк# тів, створивши небезпечний пре# цедент і підірвавши довіру до Укра# їни на ринку копродукцій фільмів. Конкурс на посаду голови Держкіно виявився непрозорим і скандальним. Під виглядом боротьби з ко# ронавірусом скорочено фінансу# вання галузі. Періодично відбуваються публічні спроби дискредитації українського кінематографічного доробку останніх років, зокрема збоку керівництва профільного міністерства. Протягом кризової першої половини 2020 року галузь поз# бавлена фінансування Держкіно. 14 конкурсний відбір відбувся за усіма напрямами (крім дебютів) одночасно. На конкурс надійшло 447 проєктів, а самі пітчинги три# вали два тижні. Це фізично вик# лючає можливість повноцінно оз# найомитися з усіма проєктами і для тих, хто ухвалює рішення, і для тих, хто спостерігає за конкурсом. Влітку цього року відбулася спроба запровадити нові правила проведення конкурсного відбору, що не тільки суперечать чинному законодавству і міжнародній практиці, але й спрямовані на фактичну побудову так званої “мейджорської системи” за ро# сійським зразком. Відбувається постійний тиск на членів експертних комісії та членів Ради у вигляді виходу під час пітчингів телесюжетів на про# відних телеканалах, в яких майже не приховується спроба просуну# ти проєкти одних компаній і скомпрометувати інші, а також “виховних” зустрічей керівниц# тва профільного міністерства з членами Ради тощо. Інспіровано безпідставні кри# мінальні провадження, маніпу# лятивна інформація про які, ра# зом з де#факто “чорними списка# ми” лідерів ринку, опублікована протягом проведення конкурсу на сайті Держкіно. І, як “вишень# ка на торті”, — минулого тижня на допит до поліції було виклика# но колишнього виконувача обо# в’язків голови Держкіно. Нага#
Гаряча тема · “Закликаємо усю кіноспільноту, передусім громадські організації, до єдності і координованості дій”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Українська кіноакадемія висловила свою позицію щодо 140го пітчингу Держкіно

Результати 14#го конкурсу Державного агентства України з питань кіно викликали занепо# коєння Української кіноакадемії. Зокрема, непрозорість критеріїв, на основі яких приймалось рі# шення Радою з державної під# тримки кінематографії і нехту# вання оцінками експертних ко# місій, виставленими під час пер# шого і другого етапу конкурсу. Члени Ради з державної під# тримки кінематографії не озву# чили чіткі критерії, за якими до переліку переможців не було включено кінопроєкти, що зай# мали перші позиції у рейтингу після оцінювання експертними комісіями, а також не зрозуміла мотивація включення до перелі# ку переможців кінопроєктів, що зайняли значно нижчі позиції у рейтингу, ніж ті, що були виклю# чені, і неоголошення перемож# ців за напрямками “Анімаційні повнометражні фільми (для ши# рокої глядацької аудиторії)”, “Анімаційні повнометражні фільми (авторські)” та “Ігрові повнометражні для дитячої ау# диторії”. Крім того, було зміне# но умови проведення конкурсу після його оголошення. Таким чином, Українська кіноакадемія вважає, що рішення Ради з дер# жавної підтримки кінематогра# фії дискредитувало саму проце# дуру проведення конкурсів Дер# жавного агентства України з пи# тань кіно і знецінило роботу членів експертних комісій. З огляду на це, Українська кіноакадемія звернулась до мі# ністра Міністерства культури та інформаційної політики Олек# сандра Ткаченка, голови Дер# жавного агентства з питань кіно Марини Кудерчук та голови Ра# ди з державної підтримки кіне# матографії Андрія Дончика з ви# могою скасувати прийняте Ра# дою рішення, затвердити пере# лік кінопроєктів#переможців згідно з умовами, оголошеними 16 червня 2020 року, а також да# ти чітке вмотивоване обґрунту# вання виключення кінопроєктів з переліку переможців, що вико# нали умови конкурсу і набрали рейтинги вищі за включені рі# шенням Ради з державної під# тримки кінематографії.
Гаряча тема · “Фактично зараз вирішується доля подальшого існування українського національного кінематографу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Прем’єр0Міністру України пану Шмигалю Д.А. Копії: Міністру культури та інформаційної політики України пану Ткаченку О. В. Голові комітету з гуманітарної політики пану Потураєву М. Р. Голові Державного агентства України з питань кіно пані Кудерчук М. М. Раді з державної підтримки кінематографії Шановний Денисе Анатолійовичу! Ми, українські кінематографісти, обурені змістом і способом ухвалення Радою з державної підтримки кіне# матографії (далі – Рада) рішення щодо затвердження пе# реможців 14 конкурсного відбору кінопроєктів Держав# ного агентства України з питань кіно. Проте, це рішення є фінальною ланкою ланцюга по# дій, що відїбувалися в кіногалузі протягом останнього ча# су. Уйже більше року триває саботаж Міністерством куль# тури та інформаційної політики проведення конкурсу на зайняття вакантної посади у Раді, без чого Рада досі є не# доукомплектованною. У жовтні минулого року, за публічного тиску з боку ке# рівника профільного міністерства та голови профільного парламентського комітету, Радою було безпідставно ска# совано результати 11 конкурсного відбору кінопроєктів, внаслідок чимало переможців конкурсу були позбавлені можливості реалізувати свої проєкти. Серед них були і фільми, які створюються у спільному виробництві з країнами ЄС, що вдарило по міжнародному іміджу нашої держави як надійного партнера, а компанії#виробники отримали значні збитки, вклавши власні кошти та кошти інвесторів у проєкти під гарантії української держави. Проведення конкурсу на заміщення вакантної посади голови Державного агентства з питань кіно виявилося непрозорим і скандальним. Під виглядом боротьби з ко# ронавірусом було скорочено фінансування галузі. Набули системного характеру публічні спроби дискредитації ук# раїнського кінематографічного доробку останніх десяти років, які, без сумніву, були періодом відродження націо# нального кіно. На жаль, таку риторику впродовж остан# нього року можна було чути й від представників влади. Все частіше у наративі чиновників відбувається підміна понять “кіно” і “телебачення”. Через колапс владних інституцій у галузі протягом всі# єї першої половини 2020 року український кінематограф було позбавлено фінансування з боку Держкіно. Влітку цього року відбулася спроба запровадити нові правила проведення конкурсного відбору та положення про експертів, що суперечать чинному законодавству і міжнародній практиці. На жаль, очільники Міністерства культури та інформаційної політики, а також Державного агентства з питань кіно уникали запропонованого пред# ставниками галузі відкритого публічного обговорення цих документів. На членів експертних комісій та членів Ради відбува# ється постійний тиск через телесюжети на телеканалі “1+1”, в яких майже не приховується спроба просунути проєкти одних компаній і скомпрометувати інші; на сайті Голові Державного Агентства України з питань кіно, Держкіно України ЗАЯВА Прошу виключити мене зі складу експертів Держ# кіно. Чотирнадцятий конкурс показав, що думка екс# пертів не береться до уваги при ухваленні рішень, а переможців визначають у ручному режимі при зус# трічі Ради з міністром. У таких умовах експерти слугують хіба що прик# риттям для зовсім інших механізмів. Я не хочу бра# ти у цьому участі, це нижче професійної та люд# ської гідності. Готовий повернутися до експертної роботи тоді, коли буде відновлено нормальний конкурсний ме# ханізм. Віталій Капранов, письменник, сценарист Держкіно в порушення презумпції невинуватості публіку# ються фрагментарні і маніпулятивні дані про кримінальні провадження із зазначенням компаній, які ніби#то фігу# рують у них. На цьому тлі рішення Ради щодо переможців 14 кон# курсного відбору не тільки є таким, що ухвалене з пору# шенням порядку проведення конкурсного відбору, але й свідчить про свідоме ігнорування оцінок експертних ко# місії і не вмотивоване жодними аргументами, як того ви# магають положення нормативно#правових актів та повага до власних колег. У нас є підстави вважати, що перед ухваленням Радою рішення, на її членів, ймовірно, чинився тиск, зокрема збоку посадових осіб керівного складу Міністерства куль# тури та інформаційної політики, а також Державного агентства з питань кіно. Тож йдеться про втрату довіри з боку фахового середо# вища до Ради з державної підтримки кінематографії та ке# рівника Державного агентства з питань кіно, і, відповід# но, до всіх подальших дій і рішень цих інституцій. Оскільки саме Міністерство культури та інформа# ційної політики здійснює формування державної політи# ки в галузі кінематографії, а міністр координує роботу Державного агентства з питань кіно, вважаємо, що відпо# відальність за ситуацію несе також і міністр культури та інформаційної політики. Фактично зараз вирішується до# ля подальшого існування українського національного кі# нематографу. Враховуючи викладене, ми, що підписалися під цим листом, вважаємо результати 14 конкурсного відбору кі# нопроєктів Державного агентства з питань кіно такими, що прийняті в непрозорий, недемократичний та незакон# ний спосіб у режимі ручного керування. Ми вимагаємо від членів Ради з державної підтримки кінематографії та голови Державного агентства з питань кіно добровільно достроково скласти свої повноваження. Вимагаємо від Міністра культури та інформаційної політики забезпечити проведення прозорого формування конкурсної комісії з обрання кандидатур до нового скла# ду Ради, залучивши до конкурсної комісії реальних пред# ставників кіноспільноти, а не професійних лобістів, що представляють великі медіахолдинги. Міністр культури та інформаційної політики має гарантувати незалежність, прозорість та відкритість роботи і ухвалення рішень Ра# дою з державної підтримки кінематографії. Вимагаємо від нового складу Ради з державної під# тримки кінематографії, після його затвердження, перег# лянути результати 14 конкурсного відбору відповідно до чинного законодавства, з урахуванням експертної думки та аргументованою мотивацією своїх рішень. Звернення підписали: ЮРИДИЧНІ ОСОБИ: 1. Громадське об’єднання кінодокументалістів “Вави# лон 13”; 2. Громадська організація “Віз#Арт”; 3. Громадська організація “Обличчям до культури”. ФІЗИЧНІ ОСОБИ: Артемій Кірсанов, сценарист, режисер, письменник; Валерія Борщевська, продюсер BUBO FILMS; Сергій Дзюба, сценарист, режисер, письменник; Андрій Литви# ненко, режиссер; Марія Москаленко, продюсер; Ірен Роздобудько, сценарист, письменниця; Володимир Ти# хий, режисер, сценарист; Юлія Мироненко, режисерка, сценаристка, письменниця; Дмитро Лісенбарт, режисер, продюсер; Сергій Волков, режисер, сценарист; Анна Ма# чух, виконавча директорка ГО “Українська кіно акаде# мія”; Юлія Сінькевич, ген. продюсерка Одеського міжна# родного кінофестивалю; Христина Сиволап, режисерка; Пилип Іллєнко, продюсер; Людмила Єфіменко, Народна артистка України; Андрій Котляр, кінооператор; Тетяна Ковтун, кінохудожник; Борис Чикулай, 1st AD, продю# сер; Артем Вакалюк, сценарист; Михайло Іллєнко, кіно# режисер; Олександр Кришталович, кінооператор; Дмит# ро Шевченко, журналіст; Тарас Антипович, письменник, сценарист; Лариса Артюгіна, кінорежисерка “Платформа української документалістики”; Ольга Журженко, кіноп# родюсер ТОВ УКРКІНО; Ольга Райтер, програмна дирек# торка LISFF Wiz#Art; Тетяна Ходаківська, режисерка; Сергій Стеценко, кінооператор; Сергій Ігнацевич, проєк# тний менеджер; Вікторія Нестеренко, кастинг#директор; Алла Овсянникова, продюсер; Іван Сауткін, режисер; Юрій Нікітінський, дитячий письменник, сценарист; Костянтин Кляцкін, співзасновник студії DocNoteFilms, режисер, сценарист; Віра Боса#Іваненко, редактор, скрипт#супервайзер; Дмитро Суханов, продюсер, співзас# новник Асоціації Кіноіндустрії України; Андрій Іванюк, режисер, сценарист; Нестор Воля, Громадська ініціатива #інфоВАРТА, співфундатор Української спілки блогерів; Антон Фролов, критик, редактор; Богдан Логвиненко, Ukraпner; Роман Бровко, режисер; Олексій Салов, звуко# режисер; Валерій Махнев, кінооператор;. Олександра Бровченко, режисерка; Дмитро Галайко, режиссер; Мак# сим Прасолов, продюсер, сценарист; Святослав Пащук режисер, сценарист; Ярослава Кузьменко, режисерка; Андрій Толошний, кінематографіст; Таїсія Кутузова, ре# жисерка документального кіно, журналістка; Олена Ко# сенко, сценарист, редактор; Ігор Савиченко, продюсер; Світлана Зінов’єва, продюсерка, операторка; Юлія Григо# рук, бандуристка, поетка; Варвара Філіпчук, режисер# ка;Іван Козленко, гендиректор Довженко#Центру; Анд# рій Хохолкін, сценарист, режиссер; В’ячеслав Вінник, кі# норежисер, сценарист; Ярослав Пілунський, кіноопера# тор; Віктор Маляренко, режисер монтажу; Володимир Сущенко, голова правління ГО “Експертний центр з прав людини”; Жанна Максименко#Довгич, режисерка, сце# наристка, голова Української гільдії режисерів; Володи# мир Нiкiтенко, продюсер Good Deeds Animation; Тетяна Власова, PR менеджерка; Ольга Войтенко, сценаристка, письменниця; Світлана Тарасова, продюсер/директор VST Production; Світлана Кецкало, менеджерка проєкту; Катерина Пенькова, драматургиня, сценаристка; Михай# ло Лєбєдєв, режисер, оператор; Олексій Кузьменко, опе# ратор#постановник; Андрій Суярко, продюсер; Миросла# ва Хорошун, режисер, сценарист; Владислав Робський, режисер, сценарист; Остап Вакулюк, актор; Валерій Гри# ша, студент кінорежисерського курсу; Анастасія Рожкова, художниця, аніматорка; Михайло Журавель, режисер, ди# ректор Одеського культурного центру; Петро Микитюк, актор; Леся Шкап’як, актриса; Юрій Глазов, керівник зні# мальної групи; Олесандра Степашко, режисерка; Дмитро Судаков, продюсер Good Deeds Animation; Ілля Дядик, програмний директор Артхаус Трафік; Євген Хороль# ський, кінооператор; Ірина Ковальчук, продюсера; Ма# рина Артеменко, режисерка, сценаристка; Надія Грачова, продюсерка; Валентин Мельниченко, оператор#поста# новник; Юлія Трибрат, режисерка; Оксана Артеменко, режисерка, сценаристка; Андрій Кокотюха, сценарист; Нікіта Губський, художник, аніматор; Тарас Ткаченко, ре# жиссер; Юлія Домбругова, кінорежисерка, продюсерка; Андрій Пономарьов, композитор; Володимир Філіпов, продюсер; Микита Демидюк, перекладач; Ірена Стецен# ко, режисерка, звукорежисерка; Геннадій Попенко, ак# тор, телеведучий; Дмитро Тубольцев, актор; Оксана При# сяжнюк (Ксенія Заставська), сценарист, письменниця; Оксана Панасівська, сценарист, продюсер; Наталія Вась# ко, актриса; Дарина Костромова, художник; Аксинія Ку# ріна, кінознавець; Ганка Третяк, режисер, продюсер; Ми# кола Бровченко, сценарист; Ігор Гнатенко, лінійний про# дюсер; Євген Матвієнко, режисер, сценарист, художник; Юлія Шашкова, режисерка; Маргарита Тебешевська, ре# жисер анімаційних фільмів, викладач; Матвій Тебешев# ський, звукорежисер; Зоя Лактіонова, режисерка; Ярос# лава Бутенко, сценарист, редактор; Ігор Шурпан, викла# дач спеціальності “Аудіовізуальне мистецтво та вироб# ництво” Житомирського фахового коледжу культури і мистецтв ім. Івана Огієнка; Олеся Баглюкова, журналіст; Аліса Коваленко, режисерка док. кіно; Оксана Казьміна, режисерка; Павло Белянський, сценарист; Манук Депо# ян, режисер, сценарист; Роман Хімей, режисер, оператор# постановник; Ярема Малащук, режисер, оператор#поста# новник; Іван Тімшин, сценарист; В’ячеслав Бігун, режи# сер, вчений#юрист, голова Наглядової ради Української гільдії режисерів; Ігор Колтовський, актор; Лариса Брю# ховецька, кінознавець, засл. працівник культури України; Михайло Кондратський, актор; Віталій Матвієнко, про# дюсер, актор; Катерина Цаберябая, художник; Сергій Пархоменко, актор; Оксана Малашенкова, режиссер; Яр# ка Ульяна, художник; Дарія Добровольска, художник; Ярослав Попов, кінорежисер; Андрій Границя, продюсер; Вікторія Глазова, виконавчий продюсер; Дмитро Капра# нов, письменник, сценарист; Віталій Капранов, письмен# ник, сценарист; Леся Воронина, письменниця, радіоведу# ча авторської програми радіо “Культура”; Дмитро Яро# шенко, актор; Ігор Жук, сценарист, бард, старший науко# вий співробітник інституту Космічних Досліджень НА# НУ#ДКАУ; Володимир Харченко#Куліковський, режис# сер; Міла Іванцова, “Золотий письменник України”, сце# нарист; Микола Кравченко, голова правління ГО Книж# ковий простір, видавець. (Збір підписів продовжується).
6 Тільки в «СП» · “Очевидно, що карантинні заходи мають ­ · про­довжуватися”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Світова коронавірусна криза

Сергій КОМІСАРЕНКО, академік НАН України і НАМН України, академік-секретар Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України, директор Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України, голова Комісії з біобезпеки і біозахисту при РНБО України Продовження. Початок у ч. 40-41 за 2020 рік Отже, у побуті основними запобіжними заходами, які детально висвітлено у рекомендаціях ВООЗ та МОЗ України, залишається миття рук, провітрювання приміщень, використання масок у громадських місцях, щоб убезпечити тих, хто поруч, а також знезараження поверхонь, які можуть бути контаміновані. Проте найголовніше — це фізичне і соціальне дистанціювання. Вплив подібних заходів на поширення хвороби детально досліджено у масштабній роботі, де показано, що вве­дення карантину в 11 європейських країнах дозволило уникнути від 21 до 120 тис. смертей. У Великій Британії спочатку, покладаючись на прогнози Імперського коледжу Лондонського університету, сподівалися, що ізоляція лише груп ризику та формування колективного імунітету дасть можливість утримати захворюваність під контролем. Однак невдовзі, після катастрофічного зростання кількості хворих, було запроваджено суворі карантинні заходи. Подібна ситуація склалася і в Сінгапурі, де послаблення карантину, запроваджене в перший тиждень квітня, погіршило ситуацію, хоча до того в країні доволі успішно контролювали COVID-19. Очевидно, що карантинні заходи мають продовжуватися (хоча, можливо, в дещо послабленому варіан­ті), щоб запобігти повторним спалахам у благополучних щодо захворюваності на COVID-19 регіонах. Особливості перебігу COVID-19 Патогенетичні процеси, що викликає під час інфекції SARS- CoV-2 (як і збудники SARS і MERS), пояснюються змінами в клітині-мішені, які стосуються патернів транскрипції та трансляції, клітинного циклу, цитоскелету, сигнальних шляхів апоптозу та коагуляції, запалення та відповіді на стрес. Коронавірус здатний індукувати апоптоз клітин, що призводить до руйнування уражених тканин і формування у пацієнтів після одужання фіброзних рубців у легенях. Цей вірус порушує водно-сольовий обмін і транспорт протеїнів унаслідок індукції злиття клітині впливу на проникність їх мембран. За таких умов розвивається недостатність сурфактанту, що призводить до колапсу альвеол і легеневого дистрес-синдрому. Найнебезпечнішою властивістю SARS-CoV-2 є його здатність спричинювати гіперреактивність системи вродженого імунітету через ураження макрофагів та індукцію цитокінового “шторму”, який зумовлює серйозні патогенетичні пошкодження. Цікаві і досить несподівані дані було отримано в Інституті еволюційної антропології Макса Планка в Дрездені. Директор Інституту Сванте Пебу (Svante Paabo), відомий своїми піонерськими дослідженнями щодо поход­ження людини та її розселення на планеті, разом зі співро­бітниками встановили, що послідовність із шести генів людини, які розміщені на 3-й хромосомі і були успадковані нашими предками від неандертальців близько 60 тис. років тому, істотно збільшують ризик ускладнення захворювання на COVID-19. В еволюції людини ці гени, напевне, відіграли позитивну роль у боротьбі з інфекційними захворюваннями, але зараз, навпаки, значно збільшують ризик летальності. Більшість особливостей перебігу захворювання на COVID-19 було встановлено на основі аналізу даних, отриманих під час епідемії в Китаї, де надзвичайно ретельно й детально фіксували різні чинники стану хворих, а також у країнах Західної Європи і пізніше у США. Середня тривалість перебування хворих у лікарні в Китаї становила 24–27 днів, у разі летальних випадків від появи симптомів до смерті проходило в середньому 17–18 днів. Летальність серед лабораторно і клінічно підтверджених випадків у КНР становила 3,67%, серед хворих віком 80 років і більше — 18,4%. За даними інших країн, показники летальності коливають­ся від 2—3% до 11—12%. За статистичними даними Університету Джонса Гопкінса (США), глобальне співвідношення смертності та випадків захворювання на COVID-19 становило станом на 17 вересня 2020 р. 3,15% (941363/ 29902196), причому з часом це співвідношення поступово знижується. Слід зазначити, що оцінка показника летальності в країні є непростим завданням, оскільки недостатність тестування іноді не дає можливості оцінити загальну кількість людей, які мали незначні симптоми і одужали після COVID-19. При вивченні поширення інфікування на SARS-CoV-2 та захворювання COVID-19 було виявлено, що чоловіки частіше за жінок інфікуються, хворіють та помирають. Ці дані підтверджуються практично в усіх країнах, хоча і різняться залежно від епідеміологічних чинників. Перші результати було отримано в Китаї, де смертність (без урахування віку) становила 2,8% для чоловіків і 1,7% — для жінок. В Італії ризик захворіти для чоловіків був утричі вищим, ніж для жінок. У штаті Нью- Йорк (США) летальність була 42% для жінок проти 58% для чоловіків. Серед можливих причин, які роблять чоловіків більш вразливими до COVID-19, називають такі: супутні захворювання (насамперед гіпертензія, діабет, серцево-судинні хвороби, ожиріння), поведінкові чинники (куріння, споживання алкоголю), вікові особливості та рівень ACE2- рецептора. Виявилося, що у крові чоловіків значно вищий рівень ACE2, ніж у жінок. Ще однією важливою причиною є відмінність у статевих гормонах. Так, у Іспанії потрапляла до лікарень із COVID-19 непропорційна кількість чоловіків із облисінням за чоловічим типом, яке пов’язане з високим рівнем тестостерону. Виявилось, що жіночі стероїдні гормони є стимуляторами імунітету на відміну від чоловічого гормону — тестостерону, що гальмує імунний захисті підвищує здатність SARS-CoV-2 проникати всередину клітин. Зокрема 176-естрадіол і прогестерон, знижують вроджену імунну запальну реакцію, одночасно підвищуючи імунну толерантність та вироблення антитіл. Застосування цих гормонів з терапевтичною метою розглядають як спосіб пом’якшити цитокіновий “шторм” при COVID-19. Напевне, поєднання всіх згаданих вище чинників і є причиною більш високої смертності чоловіків при COVID-19. А одним із можливих пояснень високої смертності людей похилого віку від COVID-19 може бути зниження з віком функціональної активності імунної системи. Так, дослідження, проведене в Англії серед 109 тис. людей різного віку, показало, що 6% підлітків і молодих людей мали антитіла, здатні нейтралізувати SARS-CoV-2. Аналіз летальних випадків показав, що ризик смерті збільшується з віком, а факторами, що сприяють летальності, є наявність у хворих зайвої ваги та супутніх захворювань, передусім цукрового діабету, гіпертонії, серцево-судинних, онкологічних і респіраторних захворювань або інших інфекційних захворювань, що можуть призвести до сепсису. Отримано значну кількість непрямих доказів того, що цукровий діабет не лише є фактором ризику смерті при COVID-19, а й може виникнути внаслідок пошкодження коронавірусом підшлункової залози та індукції в ній автоімунних процесів. Ожиріння є фактором ризику не тільки тому, що у людей із зайвою вагою частіше зустрічаються цукровий діабет, гіпертонія та серцево-судинні захворювання. Цей стан забезпечує унікальне мікросередовище для патогенезу COVID-19, що характеризується хронічним слабким запаленням, яке спричиняє гіпоксію тканин, виснаження імунних клітин, більшу вразливість до інфекцій і меншу чутливість до щеплень, противірусних і протимікробних препаратів, а також активну секрецію прозапальних цитокінів, які викликають ще більше запалення, замикаючи це коло. Підвищена важкість і спектр клінічних проявів COVID-19 у пацієнтів із метаболічним синдромом можуть також бути пов’язані зі значною експресією в острівцях підшлункової залози, ендотелії судин та жировій тканині рецептора ACE2, з яким взаємодіє SARS-CoV-2 для проникнення в клітину. Відмінності в летальності від COVID-19 у різних країнах можуть пояснюватись не тільки відмінностями у роботі та забезпеченні системи охорони здоров’я, розповсюдженні діабету, ожиріння та серцево-судинних захворювань, генетичними особливостями, але й різною методикою проведення досліджень та можливістю поширення захворювання у будинках для престарілих. Однак досі залишається незрозумілим, чому в одних людей інфікування SARS-CoV-2 проходить безсимптомно, а в інших — викликає важку форму COVID-19 і смерть, навіть якщо вони не мають згаданих вище факторів ризику. Тому тривають пошуки маркерів, які допомогли б передбачити розвиток захворювання при інфікуванні SARS- CoV-2. Нещодавні дослідження показали, що високий рівень кортизолу є кращим маркером ризику смерті від COVID-19, ніж рівні C-реактивного протеїну, D-димера або співвідношення нейтрофілів до лейкоцитів. Інші дослідження свідчать, що маркерами можуть бути дефіцит певних субпопуляцій Т-клітині різке зниження рівня базофілів — клітин, які беруть участь у відновленні тканин. Згадані вище фактори ризику виникнення критичних станів при COVID-19 також пов’язують із посиленою активацією клітин Th17 та сигналізацією інтерлейкіну-17, що може призвести до підвищеної ймовірності ураження легенів та дихальної недостатності. Показано, що на ранніх етапах перебіг захворювання можна передбачити за ступенем імунодомінування антитіл до протеїну S чи протеїну N вірусу SARS- CoV-2, що розраховується на основі п’яти показників: рівнів антитіл IgG1, IgM, IgA1, специфічних до протеїну S, та рівнів антитіл IgM, IgA2, специфічних до протеїну N. Зсув домінування специфічності антитіл у бік протеїну S свідчив про одужання хворого, а у бік протеїну N — про високу ймовірність смерті від COVID-19 . У половини хворих з важкою формою COVID-19 спостерігається підвищена концентрація натрію в плазмі (>150 ммоль на літр), що пов’язують з аномально високою реабсорбцією натрію в нирках, спричиненою підвищенням активності ангіотензину II внаслідок зниження регуляції рецепторів ACE2. Вчені з Корнельського університету (США) змогли з 90% точністю за 10 днів передбачити смерть деяких пацієнтів завдяки визначенню трьох маркерів, зокрема підвищеного рівня лактатдегідрогенази — ензиму, який бере участь у виробництві енергії кожною клітиною і потрапляє у кров при пошкодженні тканин. Дослідження, проведені в Індонезії серед 780 хворих на COVID-19, виявили, що у 95,8% померлих спостерігався дефіцит вітаміну D (вміст нижче 20 нг/мл); а у 93% хворих, які вижили, — нормальний рівень. Подібні результати отримано також у дослідженнях на Філіппінах і у Великій Британії. Результати ретроспективного дослідження, проведеного в штаті Іллінойс, показали, що люди з дефіцитом вітаміну D можуть мати майже вдвічі більший ризик заразитися SARS- CoV-2, ніж люди з достатнім рівнем вітаміну D. Оскільки вітамін D зміцнює вроджений імунітет, можна очікувати, що він здатний зменшити зараження та передачу SARS- CoV-2. Крім того, вітамін D також впливає на метаболізм цинку, що зменшує реплікацію коронавірусів. Відповідь на питання, чи може приймання вітаміну D зменшити смертність від COVID-19, дадуть результати клінічних випробувань у хворих похилого віку (>70 років), які проводить лікарня Університету Анже (Франція) і які мали завершитися в липні 2020 р. Тяжкість захворювання на COVID-19 може бути пов’яза­на з різною кількістю протеїну ACE2, який експресується на поверхні деяких клітин у носі, легенях, кишечнику і використовується вірусом для проникнення в клітину. Висловлювалися занепокоєння, що люди з цукровим діабетом, гіпертонією або серцево-судинними захворюваннями є більш уразливими для коронавірусу, оскільки вони часто приймають препарати — інгібітори АСЕ2, які призводять до зростання кількості цих рецепторів на клітинах. Однак дослідження показали, що використання інгібіторів АСЕ2 та блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ не спричиняє підвищення концентрації АСЕ2 у плазмі. Було навіть отримано дані, що у хворих на COVID-19 з гіпертонічною хворобою спостерігається нижча смертність у разі застосування інгібіторів АСЕ2. Тому тим, хто приймає такі препарати, рекомендовано продовжувати їх вживання.
7 Тільки в «СП» · “Безумовно, існують і генетичні фактори, що впливають на важкість перебігу COVID-19”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Припускають, що SARS- CoV-2 проникає в клітини різних типів (епітеліальні, імунні тощо) завдяки різним рецепторам і допоміжним молекулам (ACE2, CD147, CD26, TMPRSS2 та ін.), а зміни експресії цих рецепторів, пов’язані з віком, статтю, ожирінням, курінням та іншими факторами ризику, можуть зумовити тяжкий перебіг COVID-19. Безумовно, існують і генетичні фактори, що впливають на важкість перебігу COVID-19. Аналіз геномів 1610 госпіталізованих в Італії та Іспанії хворих на COVID-19, що мали дихальну недостатність, виявив поширені серед цих людей генетичні особливості. У багатьох пацієнтів з важкою формою COVID-19 зустрічались певні варіанти комплексу генів хромосоми 3, зокрема генів, що кодують хемокіни, які взаємодіють з молекулами імунної системи та беруть участь у цитокіновому “штормі”, а також була знижена активність гену, який допомагає регулювати хемокі ни. Іншою особливістю важких хворих на COVID-19 є підвищена активність гену, що кодує протеїн, здатний взаємодіяти з ACE2 — рецептором для проникнення SARS-CoV-2 у клітину. Дослідження виявили також зв’язок важкості перебігу COVID-19 з регіоном хромосоми 9, що визначає групу крові. Хворі на COVID-19 з ІІ групою крові в 1,5 рази частіше мали дихальну недостатність порівняно з тими, хто мав інші групи крові, водночас, пацієнти з І групою крові мали менші шанси важкого перебігу COVID-19. Давно відомим фактом є більш важкий перебіг COVID-19 у представників етнічних меншин, що проживають в європейських країнах і США, зокрема вихідців з Південної Азії, Африки, Латинської Америки, індіанців тощо. Причини цього явища залишаються остаточно не з’ясованими. Аналіз інформації з біобанку Великобританії щодо людей, протестованих на COVID-19, показав, що більша ймовірність важкого перебігу COVID-19 у представників етнічних меншин (у 1,5-2 рази) не може бути пояснена впливом соціально-економічних та кардіометаболічних факторів, у тому числі різним рівнем вітаміну D. CDC, який є, напевне, найавторитетнішим закладом з боротьби з інфекційними захворюваннями у світі, називає такі три головні симптоми COVID-19: лихоманка (підвищення температури), сухий кашель та ускладнене дихання. Ці симптоми можуть бути як сильно виражені, так і ні, захворювання може навіть проходити без симптомів. ВООЗ на основі даних аналізу перебігу 56 тис. випадків захворювання на COVID-19 у КНР наводить такий розподіл симптомів: лихоманка (87,9%), сухий кашель (67,7%), слабкість (38,1%), мокрота (33,4%), ускладнене дихання (18,6%), біль у горлі (13,9%), головний біль (13,6%), біль у м’язах (14,8%), відчуття холоду (11,4%), нудота і блювота (5,0%), нежить (4,8%), діарея (3,7%), кашель з кров’ю (0,9%), почервоніння очей (0,8%). Спостерігаються також такі симптоми, як втрата відчуття смаку та запаху, потьмарення свідомості, дерматологічні прояви (зокрема кропивниця) та лімфоцитопенія. Втрата відчуття смаку та запаху є специфічним симптомом, який майже однозначно вказує на COVID-19, оскільки він дуже рідко трапляється при інших інфекційних захворюваннях. Нещодавно було помічено ще один незвичний симптом — погіршення слуху або виникнення шуму у вухах, що може тривати досить довго після одужання. Виявлення лімфоцитопенії є важливою діагностичною ознакою, яка допомагає прогнозувати подальший перебіг захворювання, адже зниження рівня CD3+, CD4+ та CD8+ T-лімфоцитів при COVID-19 часто корелює з підвищеною летальністю. У мононуклеарах периферійної крові хворих на COVID-19 спостерігають активізацію сигнального шляху р53, стимуляцію апоптозу та автофагії. Відомо, що SARS-CoV-2 може інфікувати T-лімфоцити шляхом злиття протеїну S з мембраною клітини-мішені. Ймовірно, що він, які MERS-CoV, не розмножується в Т-лімфоцитах, однак спричинює їх апоптоз. Також у хворих часто спостерігається високий вміст залізовмісного протеїну феритину, який бере участь в активізації макрофагів для посилення секреції запальних цитокінів. Найбільш небезпечними ускладненнями COVID-19, які можуть призвести до смерті, є пневмонія, гострий респіраторний дистрес-синдром, поліорганна недостатність, септичний шок. Часто виникають такі серцево-судинні ускладнення, як серцева недостатність, аритмія, запалення серця, тромбоз. Приблизно 20—30% людей, які перехворіли на COVID-19, мають підвищений рівень печінкових ензимів, що свідчить про ураження печінки. У дітей зараження вірусом SARS-CoV-2 може спричинювати розвиток педіатричного мультисистемного запального синдрому, який має симптоми, схожі на хворобу Кавасакі, і може бути летальним. На відміну від дітей з легкою формою COVID-19 або з синдромом Кавасакі, діти з MIS-C не мають антитіл до двох коронавірусів, що викликають сезонну застуду, а також характеризуються зниженим рів­нем інтерлейкіну-17A, що є причиною запалення та аутоімунних розладів. Хоча слід зауважити, що діти рідко мають важкі ускладнення при COVID-19 і часто переносять інфекцію безсимптомно. Згідно з дослідженням, проведеним за участі майже 400 заражених SARS- CoV-2 дітей і підлітків (віком до 21 року), діти у віці від 6 до 13 років рідше мають симптоми COVID-19, ніж ті, хто молодший або старший. Лише 61% інфікованих дітей у віці від 6 до 13 років виявляли симптоми у порівнянні з 75% інфікованих учасників дослідження віком до 6 років і 76% тих, хто старше 13 років. Близько третини заражених дітей мали заражених брата або сестру та близько не контактували із зараженою дорослою людиною, а це означає, що вірус поширювався від дитини до дитини. Незважаючи на те, що COVID-19 вважають переважно респіраторним захворюванням у дорослих (а особливо у людей старше 65 років), вірус SARS- CoV-2 може завдати відчутної шкоди ниркам, печінці, серцю тай загалом — майже кожній системі органів. Це підтвердили дослідження експресії генів 28 молекулярних факторів, які можуть полегшувати або обмежувати проникнення SARS- CoV-2 в тканини різних органів. Результати показали, що вірус має альтернативні шляхи проникнення в легені, центральну нервову систему і серце, а також може інфікувати кишечник, нирки та плаценту. Вразливими по відношенню до SARS- CoV-2 виявились і деякі групи клітин передміхурової залози та яєчок, що певною мірою може пояснити більш високу сприйнятливість чоловіків до цієї інфекції. У 30% важкохворих пацієнтів спостерігаються ускладнення, пов’язані з активацією системи зсідання крові (легенева емболія, інсульти, інфаркти міокарда тощо). Причиною цього може бути запалення ендотелію (внутрішньої оболонки судин), яке призводить до аномального зсідання крові у всіх кровоносних судинах і пошкодження різних органів, що пояснює безліч симптомів COVID-19. У понад 300 дослідженнях у всьому світі виявлено поширеність неврологічних відхилень у хворих на COVID-19. Так, вчені Ліверпульського університету (Велика Британія) діагностували у 62% хворих на COVID-19 цереброваскулярну патологію (ішемічні інсульти, внутрішньомозкові крововиливи, васкуліт), а у 31% пацієнтів — зміни психічного статусу (психоз новонароджених, нейрокогнітивний синдром, афективні та психічні розлади), причому 41% хворих з психічними порушеннями мали енцефалопатію або енцефаліт. Є також припущення, що COVID-19 спричиняє дихальну недостатність та смерть через пошкодження не легенів, а стовбура мозку, де розташований командний центр, який забезпечує процес дихання навіть у непритомному стані. Накопичено значну кількість доказів на користь того, що SARS-CoV-2 може долати гематоенцефалічний бар’єр і проникати в мозок. Імовірно, коронавірус здатен перебувати там тривалий час і активізуватися через багато років, подібно до вірусу вітряної віспи, який у дітей інфікує нервові клітини хребта, а у зрілому віці знову проявляється, спричиняючи захворювання на оперізуючий лишай. Нещодавно одержано беззаперечні докази того, що SARS-CoV-2 здатний проникати у мозок і призводити до тяжких наслідків. Це довели експерименти із органоїдами мозку людини, зараженими SARS-CoV-2, при яких спостерігались супутні метаболічні зміни в заражених та сусідніх нейронах. Попередити інфікування нейронів можна було блокуванням ACE2 антитілами або введенням спинномозкової рідини від хворого на COVID- 19. Експерименти з мишами, які експресують у великій кількості АСЕ2 людини, показали, що саме інфікування мозку є головною причиною загибелі тварин, а не респіраторна інфекція. Нарешті, під час розтину пацієнтів, які померли від COVID-19, було виявлено вірус SARS-CoV-2 в нейронах кори головного мозку і зазначено патологічні особливості цієї інфекції, зокрема незначну кількість імунних клітинних інфільтратів. Учені припускають, що різноманітні ураження при COVID-19 можна пояснити трьохетапним механізмом дії SARS-CoV-2. На першому етапі вірус зв’язується з АСЕ2, що експресується у значній кількості на клітинах легень, артерій, серця, нирок та кишечника, інфікує та пошкоджує клітини цих органів, викликає цитокіновий “шторм”. На другому етапі цитокіни підвищують проникність судин, що призводить до виникнення набряків і поширення запалення, а каскади гіперкоагуляції призводять до утворення дрібних та великих згустків крові, що пошкоджують різні органи. На третьому етапі (якщо він відбувається) вірус проникає через гематоенцефалічний бар’єр і потрапляє в мозок, що сприяє демієлінізації або нейродегенерації. Підвищення проникності судин, яке призводить до нако­пичення рідини в тканинах і набряків, пов’язують з пору­шеннями у системі ренін-ангіотензину — RAS, в тому числі ензимів ACE і ACE2, що беруть участь у регулюванні арте­ріального тиску та рівновазі рідини в організмі. Ця систе­ма регулює кініновий сигнальний шлях, зокрема його головний ензим — брадикінін, який відповідає за розвиток запалення і цитокінового “шторму”, що є важливою складо­вою патогенезу COVID-19. Використання ACE2 вірусом SARS-CoV-2 як рецептора для проникнення в клітину при­зводить до зниження позаклітинного рівня цього ферменту, що, в свою чергу, підвищує рівень брадикініну та викликає накопичення рідини в тканинах і запалення. Порушення в системі згортання крові, які часто спостерігаються у хворих на COVID-19, також можуть активувати кінінову систему і брадикінін. В основі патогенезу COVID-19 лежить ураження клітин організму людини внаслідок двох основних механізмів: безпосереднього цитотоксичного впливу вірусу SARS- CoV- 2, а також надмірного реагування на вірус імунної систе­ми (сильне запалення, цитокіновий “шторм”, атакування клітинамикілерами). Однак припускають, що при COVID-19 є ще один, додатковий механізм, який сприяє зараженню клітин вірусом та їх пошкодженню, — так зване антитіло-залежне підсилення (ADE — antibody- dependent enhancement). За цим механізмом відбуваєть­ся підсилення реплікації вірусу в організмі внаслідок того, що вірусні частинки в комплексі з антитілами та компонентами комплементу легко проникають у клітини через Fc-рецептори, які взаємодіють з антитілами, або через відповідні рецептори комплементу. Збільшення вірусного навантаження стимулює секрецію макрофага­ми прозапальних цитокінів і виникнення цитокінового “шторму”. Таким чином, специфічні противірусні антиті­ла, що з’являються в організмі завдяки імунній відповіді, вакцинації чи введенню імунотерапевтичних препаратів, зокрема реконвалесцентної сироватки, можуть не захи­щати від вірусної інфекції, а, навпаки, значно погіршува­ти становище. Виявляється, що нейтралізувати вірус може лише велика кількість специфічних противірусних антитіл. Механізм ADE спочатку помітили у представників родини вірусів Flaviviridae, що є збудниками лихоманки Західного Нілу, лихоманки денге, кліщового енцефаліту тощо. Зараз з’являється все більше свідчень про вико­ристання механізму ADE коронавірусами. Так, імуніза­ція проти вірусу котячого інфекційного перитоніту (FIPV) парадоксально збільшує тяжкість захворювання, а інфікування макрофагів вірусом FIPV може бути поси­лене за допомогою сильно розведених нейтралізувальних моноклональних антитіл проти вірусного протеїну S. Подібні результати отримано в експериментах in vitro з вірусом SARS- CoV: концентрована сироватка проти про­теїну S захищала клітини від інфікування, а після розведення — полегшувала інфікування і спричиняла загибель ще більшої кількості клітин шляхом апоптозу. Ймовірність використання механізму ADE вірусом SARS-CoV-2 ставить нові вимоги щодо безпечності вакцин та імунотерапевтичних препаратів, які зараз активно розробляють у світі. Далі буде.
Запрошуємо до книги · “У книжці нема історій важливих і менш значимих, є історії різні і неповторні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

хні історії не загубилися, бо кожна з героїнь наважилася розповісти про себе у прямоефірній авторській передачі “Моя Історія” на Радіо Культура, яка звучала протягом трьох років. Розшифровані розповіді ожили текстами під обкладинкою паперового видання. Вони поліфонічно зазвучали емоціями і диханням в аудіокнижці “Одна з нас” тривалістю 28 годин 54 хвилини 17 секунд. У DAISI форматі – у відкритому доступі на сайті – її можуть послухати люди, які спроможні лише чути. Електронну версію видання прочитають ті, кому не дістався паперовий варіант. У тривимірному здійсненні унікальний Культурний проєкт “Одна з нас”, що реалізувався за фінансової підтримки Українського Культурного Фонду, розрахований на тривале життя. У книжці нема історій важливих і менш значимих, є історії різні і неповторні. Оприявивши свої життя, героїні створили портрет жіночої України. Тут не глянцеві дівчата, які прагнуть підняти свій рейтинг за рахунок полуничок з приватного життя. Мої дівчата “зрізають коси”, щоб зекономити воду на митті волосся на лінії вогню. Вони одягають берці замість улюблених черевиків на підборах і йдуть на фронт. “Я зробила свій вибір ще на Майдані…”, — повторюють народні героїні України, які, до того ж, героїнями себе не вважають. Вони беруть на себе важку і небезпечну роботу, йдуть на передову, рятують життя бійців, штурмують міста на сході. Повертаються з війни, загоюють рани, контузії, долають ПТСР і стають до активного життя. Мої героїні пишуть книжки про війну, знімають документальні фільми, обстоюють кордони українського слова, розгортають прапор на найвищій вершині світу, стають параолімпійськими чемпіонками. Багато з них втратили фізичне здоров’я, але інклюзія дала можливість відкрити в собі додаткові таланти і ресурси. Тетяна Скиртач, позивний Ромашка, – парамедик служби ASAP, що перекладається “Так швидко, наскільки це можливо!” І часом для порятунку чийогось життя Ромашка має лише 30 секунд, бо саме за стільки витікає кров при пораненні в шию. До війни Тетяна мала власний успішний бізнес. Але з початком війни пішла на фронт, закінчила курси НАТО. “Я б могла залишитися в Києві, але хто рятуватиме хлопців?” Історикиня Оксана Кісь — авторка книжки “Жінки в ГУЛАГУ: вижити значить перемогти”. Охоронці зневажливо казали про них: зечки, бандерівки, пособниці і вважали табірним пилом. Сталінська система ГУЛАГу мала на меті зламати їх, перевиховати або просто перетворити в табірний пил. У таборах вони мали відчути власну мізерність, забутість, знеособлення. А вони вирішили протистояти системі своїм життям. Жінки не втрачали людяності, одомашнювали бараки, вишивали, співали, допомагали одна одній, лікували, колядували, переказували прочитані колись книжки, молилися, святкували і вірили. І вижили через власну дієздатність! Яблуня – це мама, яка родить нам любов навіть з неба. Яка вчить доньку бути, навіть, коли сама йде у веселку. Це плекання спільного Саду доньок-матерів. Це — переосмислення маминого світу, який навічно залишається доньці. “Яблуня” — це дивовижна книжка-діалог письменниці Людмили Таран, яка вийшла у Видавництві Старого Лева. У ній доля матерів Оксани Забужко, Наталки Білоцерківець, Софії Майданської, Богдани Павличко та Мар’яни Савки. Про історію створення книжки, про те, як “особисте постає свідченням епохи” — Людмилина історія. Дитинство ветеранки російсько-української війни Андріани Сусак минало серед косівських жовто-зелених кольорів. “Я була з дитинства вихована любов’ю і патріотизмом… Замість казок про принцесу моя бабуся розповідала мені казки про Сибір, де відбула 20 років таборів за те, що її брат був учасником УПА... Моє рішення — з Майдану йти на Схід – не випадок, а обов’язок. На Майдані ми ставали нацією, ми одягали крила, і нам здавалося, що ми можемо все”. Бабусині історії спрацювали у 2014, коли Андріана залишила мрію про Японію, де вже почала працювати, і поїхала за щастям у місто Щастя, на Луганщину. “Одягла балаклаву і пішла”... Вона стала штурмовичкою штурмової групи батальйону Айдар, начинка давно стала народною художницею України, визнаною цілим світом. Але бажання творити не полишало з тих пір її ні на мить. Тема творчості — жіночі образи, найголовніший серед яких — матері. “Великій Доньці України, що відданістю свого вогненного таланту в своїх видатних творах возвеличила рідну Матір”, — написав М. А. Строженко на альбомі “Мій Шевченко” Вірі Бариновій-Кулебі. Так і є. “Моя мама була на барикадах увесь час, що б вона не робила”. Так сказала журналістка Мирослава Барчук, донька Ніли Крюкової, Героїні України, народної артистки України, про свою маму. — Я пригадала, як 2004-го року мама стоїть на Майдані. Це помаранчеве море співає “Ще не вмерла України”, і ми розуміємо і відчуваємо, що це наш народ. Для мене це було тоді вперше, коли я зрозуміла, що таке мій народ, що це, коли ти зливаєшся з ним. І мама дивилася на це помаранчеве море і сказала мені: “Напевне, тут є і моїх кілька тисяч людей!” Вона мала на увазі, що обійшла з програмами української поезії Ліни Костенко, Василя Стуса, Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника, Лесі Українки школи, підприємства, ліцеї, університети, ПТУ, — немає в Києві такого закладу, де би вона не виступала, по всій Україні їздила… Вона працювала у Спілці письменників, їздила Україною, і тому для мами було так важливо відчувати, що “ці слухацькі очі мої, що ці серця мої, і я починаю з ними працювати”… Мені мурашки йдуть по шкірі,
Запрошуємо до книги · “У книжці нема історій важливих і менш значимих, є історії різні і неповторні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Незагублені історії

Щойно у чернівецькому видавництві “Букрек” (директорка Дарина Максимець) побачила світ книжка Галини Дацюк “Одна з нас”, яка зібрала 55 історій жінок, що творять сучасний простір України. Книжка має підзаголовок “Незагублені історії”, і це той акцент, який надає виданню особливої тональності. родною Героїнею, засновницею Жіночого Ветеранського Руху. Три роки тому журналістка Марина Ткачук поїхала знімати телесюжет про українців у Казахстані. Передача готувалася до 70- річчя акції “Захід”, внаслідок якої з Західної України за один день – 21 жовтня 1947 року — примусово було виселено близько 80 тисяч осіб! Те, що почула Марина від очевидців депортації, вже не відпустило. Історії про те, як літніх людей, жінок, маленьких дітей два місяці везли з України в товарняках, мов худобу, як викинули посеред голого безводного степу і наказали облаштовувати житло, як вони копали тверду, мов камінь, землю ложками, бо інструментів у людей не було, просилися в кадри документального кіно. І Марина стала режисеркою фільму “Три Івани. Історії українців у Казахстані”. Простежила долю трьох Іванів — Бойка, Карпінського, Мамчура. Першого депортували у Казахстан за те, що сестра була підпільницею ОУН. Карпінського засудили, бо знайшли “Історію України” Грушевського і “пришили” тероризм. Іван Мамчур зі Львова, отримав 10 років таборів за участь в УПА, будував Бєломорканал, потім – місто Жезказган… “Але не було й дня, щоб я не думав про Україну”, — скаже він зболено в інтерв’ю. І саме в той день, коли фільм був повністю готовий, і щаслива Марина зателефонувала пану Івану, 95-літній легендарний Герой помер, так і не побачивши фільму. А ніхто ж досі не покараний за тотальне російсько-імперське знущання над нашими людьми... І в цій непокараності – наша тривога. Про це кричить фільм Марини Ткачук — від імені мільйонної діаспори українців, які опинилися у Казахстані внаслідок сталінської депортаціїі! “У мене історія з Лесею Українкою почалася змалечку, розповідає актриса Галина Стефанова. — Я виростала на Колимі, бо батьки мої, родом із Західної України, були ув’язнені в совєтському ГУЛАГу. А Україна – то була для нас із сестрою Наталею така земля обітована, омріяна… І все, що йшло з України, було неймовірне. Ми це сприймали крізь погляди, сльози, розмови батьків. Я українською мовою розмовляла від дитинства, бо за порогом була російська, корякська, евенкійська, якутська, а вдома була українська. В Україні були наші бабусі, наші кузини, була наша кузинка Леся, яку я дуже люблю. І коли моя мама читала Лесине “Мамо, іде вже зима, снігом травицю вкриває…”, то я була переконана, що Леся Українка — і є моя кузинка Леся. І ніхто мене довгий час не міг переконати, що це різні особи. Тому Леся Українка – це було рідне, одразу привласнене, вона стала моя”... Після передачі я сфотографувала пані Олену Бондаренко поруч з портретом її мами Ольги на виставці “Українці, які перемогли ГУ- ЛАГ”. Оленина мама перемогла, дочекалася реабілітації, сьогодні має 93 роки. А під час Кенгірського повстання, у 1954 році, вона була дівчиною. Коли розбили мури між чоловічими і жіночими бараками, ув’язнені почали шукати рідних. Вони теж “знайшлися” — Оля Лядська і Ференц Варконі. 40 днів тривало повстання і було жорстоко придушене. Але ті 40 днів принесло відчуття свободи, сили духу і найсильнішого у світі кохання. Ференц і Ольга встигнуть обвінчатися… Але ніколи більше не побачаться. Оленка, їхня донька, народиться далеко за межами України. Мама довго буде приховувати правду про Кенгірську історію. Олена стане журналісткою, громадською і політичною діячкою, народною депутаткою України і правозахисницею. Вона дізнається, ким був її тато, але не встигне його побачити. В Олениній історії — найсильніші людські почуття, освячені духом свободи і обпалені сталінським молохом. Трирічною дівчинкою Віра Баринова-Кулеба вперше затисла пальчиками вуглинку і заходилася розмальовувати піч. Заняття потрясло, і Вірочка вирішила, що віднині малюватиме завжди. Минуло майже вісімдесят літ, дів- Зліва направо: письменниця Євгенія Подобна, командирка жіночого взводу Київського ліцею імені Івана Богуна Юлія Микитенко, дослідниця Усної історії Тетяна Ковтунович, ветеранка російсько-української війни Ірина Цвіла
Першодрук в “СП” · “Для нас рай – це Україна. Ми його маємо доглядати і оберігати”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

коли пригадую, як мама мені сказала: “Тут є кілька тисяч і моїх!” Оце для неї було важливо! Усе життя, і після 95-го року, вона була на барикадах! Вона їздила по всій Україні! І коли у 2006-ому році мама так фатально травмувалася, то її слова були: “Чому це сталося не на барикадах?” Тетяна Ковтунович, дослідниця Усної історії, створила книжку “Капелани. На службі Богу і Україні”. Вона вислухала, ретельно архівувала і оприлюднила живу історію по гарячих слідах, коли слово свіже, спогад непридуманий, любов животворяща. Війна закінчиться, а книжка, видана Українським інститутом національної пам’яті, служитиме Україні правдою про непридуману, смертельну війну. І про Воїнів Світла — капеланів. А ми читатимемо вступне слово митрополита Іоана: “Для нас рай – це Україна. Ми його маємо доглядати і оберігати. І цю священну заповідь ми маємо виконувати сумлінно, не шкодуючи свого життя. І коли є ворог, який зазіхає на нашу землю, ми маємо захиститися, зупинити його. Якщо він не розуміє слова – значить маємо зупинити зброєю!” Книжка “Доця” волонтерки Тамари Горіха Зерня стала книжкою року 2019 ВВС. Олена Юрковська без обох ніг стала параолімпійською чемпіонкою. Юлія Микитенко, Ірина Цвіла, Оксана Якубова, учасниці російсько-української війни, подолали поранення і контузії, і після кількох років фронту повернулися до улюблених справ. Ірина Довгань, звільнившись з полону, переживши катування, дала свідчення про злочини РФ для МКС в Гаазі. Незагублені історії 55-и жінок тривають у нових подіях. Наклад книжки “Одна з нас” у 1000 примірників розповсюджений по бібліотеках України, громадських організаціях, у Центрі морально-психологічного забезпечення ЗСУ, місцевих громадах. Книжки вже читають у Маріуполі, Херсоні, Дніпрі, Краматорську, Кропивницькому, Львові, Києві, Старобільську, Чернігові. По одному примірнику одержали усі героїні книжки. Їхні історії надихають незламністю, яскравістю і патріотизмом. “Незагублені історії” переконують, що жіночий досвід потрібно збирати, записувати, архівувати, берегти не лише для неоціненного архіву нашої пом’яті ай для мотивації до змін у житті. Ця книжка багатьом додасть снаги і впевненості, щоб зробити наступний крок до власного Я і своєї мрії. “Не треба боятися змін. Життя триватиме на землі і без нас. Але наше життя без нас – не відбудеться. І коли здається, що резервуар твоєї сили висох, треба повірити, що завше знайдеться краплина роси чи дощу, яка впаде тобі на серце і оживить любов”. P.S. Серед Героїнь книжки – бойова офіцерка, командирка жіночого взводу Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Її чоловік Ілля Сербін загинув на фронті, а батько – Микола Микитенко, учасник російськоукраїнської війни, підпалив себе на знак протесту проти політики чинної влади в ніч на 11 жовтня 2020 року в центрі Києва. Галина ДАЦЮК, м. Київ доповзу. Он чиясь тінь, ніби хтось біжить. “Жуля! Ти живий?! А я думав… Жуля, Жулєчко мій… Як же я тебе люблю! Жуля… Жулєчко, йди до мене. Не бійся — я тебе не з’їм. Я більше вже не хочу їсти. Як тепло і світло. Як мені з тобою хороше. Жуля… А чого це мама так страшно кричить: “Ой, синочку мій, ой, ріднесенький! Ой, що ж я наробила!” ЇХНЯ ХАТА Я й досі пам’ятаю кожну, де жила, де зростала, де пізнавала, що таке добро і де розбивалися на друзки мрії. І сумую за кожною, бо вони для мене, як і люди, зі своїм обличчям і характером, зі своєю долею. Чи… недолею. Ось ця хата, із самого краю села, під красивим червоним дахом, але вже без дверей. І вікна зяють пусткою, наче виколоті очі. Сьогодні ті вікна чомусь докірливо колупнули мені в душу: “І ти не зайдеш?” — Чому ж, зайду. Ого! Таки справді добра… — Але боюся далі ступати, бо підлогу вже хтось зірвав. І піч розвалена, і груба, і… Все ж насмілююсь, проходжу. — Кажеш: холодно і вогко? А-а-а… Миші? Та як їм тут?.. І в шпаринках вогко й холодно. А де ж твої?.. Ото на тій великій фотографії? Молоді зовсім. Певно, чоловік, дружина і їхнє дитя? Хлопчик? Дивуєшся — чому я їх не знаю? Боя не так давно тут живу, ще й на віддалі від усіх. Що ти кажеш!? Невже!? Ні, я тоді не була в селі, лише чула, що поховали молодого хлопчину, який в Іловайську загинув. Один у батьків? Мовчи — далі я знаю. То це ти — їхня хата? Дивлюся в єдине вціліле вікно, що виходить у сад. Сад великий, іще не старий, та вже зарослий вишняком, бузиною й акацією. Але навесні зацвіте. — Що!? На тій розлогій яблуні? А чому ж ніхто?.. Ти кричала, благала — не чув? Чи, може, й чув, та вже не хотів чути. Бачила його муку і все розуміла? Торкаю рукою відсирілу стіну під обвислою шпалерою: — Прости нас, людей. Ми такі. Не завжди можемо знести біль. І тобі дуже болить? Авжеж, болить. Почекай, може знайдуться інші — захочуть тут жити. Вже приходили? І що? А-а-а… Не схотіли, бо в цій хаті забагато горя, бо ж і мати… Не кажи нічого. Не суди. Отут, на твоєму порозі? П’яна. Я знаю — я чула, що вона з горя… Але ж у тебе ще є сад. І фундамент у тебе міцний. Ти ще не скоро… — Помру? — Ні, я хотіла сказати – як же далеко прилетів той снаряд… — Не кажи нічого. Приходь коли. Поговоримо. Ти вмієш чути. – А ти – говорити. О, дивися – хтось іде. Може… – А що це ви тут робите в чужій хаті!? Ні стида, ні совісті у людей. Наволоки. Понаїжджали, порозтягували все… ТАНГО Незаймана тиша разом із темрявою наповнює кімнату. Ще трохи — й ніч розчахне переді мною двері, в які входити, часом, неймовірно важко. А я входжу, бо ті двері у мою пам’ять, у мої втрати й марні сподівання. Хіба лише? За тими дверима і я, і вони, і ми… І моє танго, єдине за все життя. О, танго! Ти тоді сміявся: “Божевільна, яке танго. Ми і танго… Смішно. Та у нас ніколи не вийде”. Але вийшло. Найкрасивіше у світі. Я одягла свою зелену з сірим сукню. Он вона й досі в шафі, як свято. А ти виправив мене в іншу кімнату, а коли гукнув: “Заходь!”, стояв у костюмі, якого ще жодного разу не вдягав. І сорочка сліпуче біла. У тебе ціла касета із записами віртуоза-акордеоніста. Ти якийсь час вибираєш. І ось “Кумпарсіта”. Разом із першим акордом блимнуло світло, немов підморгнуло обом. Ти глянув на мене надто серйозно, відійшов і став понуро. А я… Я йду до тебе. Пристрасна мелодія захоплює і ніби вивільняє від усіх умовностей. І мої почуття теж, наче вивільнені крила. Вони підносять, дарують свободу душі й тілу. Ти простягнув руку, а другою легенько обняв. Так трепетно й ніжно, як ніхто й ніколи… Я посміхаюся – це ж танго, а не вальс, хоча мої очі зрадливі – я ніколи не танцювала танго, а ти любив джаз. Крок, другий… Ти ще вчишся володіти цим дивовижним ритмом, а в моїй голові вже ніби після доброго вина. Твої руки такі чутливі й сильні. І такі надійні. А очі… Суворі чоловічі очі, що знають справжню ціну життю і смерті. Ти й досі по-військовому стрункий, тільки волосся давно сиве. Та ще вуста майже завжди міцно стиснуті. От і зараз стиснуті, немов ти боїшся дати волю своїм почуттям. На мить здається, що ти не зі мною, не тут. І танцюєш інше танго серед кривавого межигір’я чужої війни. Стиснуті вуста ворухнулися, ти різко повертаєш мене, ще іще… Ніби хочеш вивільнитися від себе – від нас! Але я не відпускаю. Я не можу відпустити. Хіба я можу без тебе? Мої рухи, руки – усе тіло благає твого кохання, голова лягає на мужні груди, де й досі рана. Ти завмираєш, ми обоє завмираємо у божевіллі наших почуттів – ми надто дорослі, щоб відчувати сором у коханні. Твоя рука торкається мого волосся десь на поясі. Ти ніби хочеш їх погладити, ніби роздумуєш, сумніваєшся. Не віриш, відсторонюєш. І я сама. Але ти не відпустив, не дав мені вирватися із намагніченого почуттями кола. Ти відчуваєш кожен мій рух. Але борешся зі мною і з собою… І не хочеш розірвати це коло. Між нами ні відстані, ні засторог. Твої руки обнімають вкрадливо й ніжно. Погляд стає лагідним, ніби у хижака, що вже вполював свою здобич. Твоє обличчя зовсім близько, подих гарячий, а губи шорсткі – спраглі. О, танго! Я над усе боюся нічних телефонних дзвінків. Вони невмолимо жорстокі.
Першодрук в “СП” · “Для нас рай – це Україна. Ми його маємо доглядати і оберігати”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Валентина МАСТЕРОВА

ЖУЛЯ Рот баби Улитки вже давно не посміхається, тільки шкіриться, ніби вона хоче когось зїсти. А таки хоче. Бо Вітько тільки й чує: “…Хліб наш насущний, дай же нам…” Але хліба ніхто бабі не дає. І не лише хліба, хіба отого, що немає назви, звареного з лободи, якогось лушпиння й іще чогось, що тріщить на зубах, дере ясна і гірчить. А мама каже, щоб ми їли, бо помремо. Ми їмо, але від того ще дужче хочеться їсти й плакати. Ось і мама заплакала, бо піднесла бабі Улитці води, а вона вже не відкриває рота й не шкіриться, тільки дивиться. Певно, хоче щось сказати, та вже не спроможеться. Мама падає бабі на груди й починає голосити. Здалося чи що, наче біля повітки гавкнув Жуля. Ні, не здалося. “Мамо, Жуля вернувся!”, — я ще дужаю вийти з хати. Жуля сидить, наче й не тікав нікуди, радіє мені аж повискує. Жулю мама відпустила з ланцюга ще два тижні тому, а він, бач повернувся. І видно, що не голодний. З хати видибує Мотя — моя менша сестра. Моті лише чотири, а мені аж сім. Мотя теж радіє. Та не ступає далі від ганку, заточується й падає. І плаче. Але не голосно. Голосно плакати Мотя не може. То мама ще плаче, але ось замовкає і теж виходить на ґанок. Дивиться на Жулю, що винувато піджимає хвоста й щулиться. Потім починає жалібно скавчати. Іще дужче скавчить, коли мама підходить, швидко хапає в оберемок, притискає до себе і несе до повітки. Я кричу, але не встигаю. Ледь чутне “тюк” і Жуля затих. “Не дивись!” кричить мама, але я бачу, як ще смикаються лапи у мого Жулі. А його, повні жаху очі, дивляться на мене. А далі чорна яма. В тій ямі мені добре і не хочеться їсти… В хаті дивно пахне печенею, як тоді, коли ще тато був. Коли ще тато не штовхнув того дядька у чорній шкірянці, який забрав з-під баби Улитки клуночок із пшоном. Невеличкий зовсім. Баба вхопила його, як чужі люди заходили до хати, підіпхала під себе і лише трусилася перелякано, мов щось лихе зробила. Дядько у шкірянці відштовхнув бабу і забрав клунок, а татко тоді штовхнув того чужого дядька. А дядько вистрілив із нагана в стелю. Тата дядьки у формі побили, потім витягли на подвіря, зв’язали мотузкою і кинули на підводу, де лежали мішки із нашим зерном, а зверху – бабин клуночок із пшоном. Баби в хаті вже немає. Тільки ще пахне, ніби в церкві, коли запалюють свічки. І їжа пахне, аж у животі коле. Я знаю… Я не маленький. І я не буду їсти — я не зможу. І вже не зможу підвестися, ледь виповзаю з хати. Ще трохи й доповзу до вулиці, а там… Ні, не
“Суспільство отримало породу особливих людей · із особливою ментальністю — ні усвідомлення · свого роду, ні відчуття рідного кутка”. Село на нашій Україні 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗

2.Тільки б не вмирала Бабина…

Костянтин СУШКО, м.Запоріжжя Продовження. Початок у ч. 41 за 2020 рік Немає вже річечки Кінської коло Бабини. Востаннє з’єдналася вона з Дніпром 65 років тому, злилася, перемішалася її яскраво-блакитна вода з жовтувато-блакитною Дніпровою, та й розчинилися обидві у “каховській”: то сивувато-блакитній — коли вода більш-менш чиста, то в зеленувато-блакитній — коли улітку вона розквітає дрібненькими-дрібнюсінькими синьо-зеленими смердючими водоростями. І тут уже — ніякого дива. Немає і Дніпра поруч із Бабиною. До п’яти кілометрів ушир (біля мого села) розлилося Каховське “море”. І так, — нагору й нагору, проти течії, на півтори сотні верст, аж до Хортиці — береги відступають один від одного на шість, на вісім, дванадцять, двадцять кілометрів, потім сходяться до восьми-семи, затим знову розходяться, зокрема між Біленьким (правобережжя) та Василівкою (лівобережжя) майже на тридцять верст. Дійсно, нема Дніпра, одна вода осталась. Штучне море багато чого змінило у житті бабинців. Тут стали інакше ловити рибу, інакше купатися, інакше використовувати воду, інакше випасати корів, поіншому заготовляти паливо на зиму. З’явилися нові слова, яких досі тут не вживали, зокрема: шторм, зеленуха (зелена від цвітіння мікроводоростей вода), щебінь, батлама (плаваючі рештки гілок та кори дерев), вербоматка (велика колода — частина гігантського спиляного дерева), бички (риба), муляка, дамба… Але більше, значно-значно більше слів із місцевого простору зникло. Назавжди. Щезли звичні слова разом зі знищеними плавнями, з якими вони були пов’язані, разом із предметами і явищами. Не стало слова дуб — ним величали просторий важкий човен, в якому перевозили до плавнів худобу. Щезли коса (піщаний острів), лоза, лілея, ожина, протока, озеро, куширі, паром, осока, ситняк, шелюга (чагарник), пелікан, лебідь, шуліка, крачка, скопа (види птахів), ондатра, кармак, волок (риболовецькі снасті), стерно (весло для спрямування руху човна), гребки (пара весел, вставлених у кочеті з обох боків човна), шполик (корячок для вибирання води із човна), ятір, щуковка (спеціальна вудка для ловлі щук), живець (маленька рибина, яка чіплялася на великий гачок для приманки щук), клопало (клокало — пристрій для приманювання сомів), вершня, ругелі (виплетні із лози пристрої для ловлі риби), полоскало (лозяна корзинка для зберігання спійманої живої риби), кут (невеличка річкова затока), уступ (береговий виступ, схожий на мис), плавучка (дерев’яний, пірамідальної форми, плавучий пристрій із гасовим ліхтарем на вершині; такими пристроями визначали межі фарватеру), єрик, бакай… Замовк Дніп (Дніпро), оскільки річки з таким іменем — символу краси й могутності України — біля нашого села не стало. Як не стало багато й багато чого. Штучна екологічна катастрофа призвела до змін зовнішнього вигляду села. Переобладнали солом’яні й очеретяні чотирискатні дахи на двохскатні шиферні, і в хат з’явилися вертикальні дощані фронтони. Традиційно українське житло стало невідомо на що схоже — не то москвинський, не то західноєвропейський стиль. Зникли плетені ліси-огорожі, і там де їх замінили дерев’яні паркани, дещо із національного збереглося, але подальше облаштування уже залізних парканів і таких же воріт — без щонайменших естетичних ознак і стилю — зовсім знівелювало вигляд як окремих обійсть, так в цілому села. Етнічна особливість в облаштуванні житла і всієї садиби відступили перед голою функціональністю: солома, очерет і дерево — матеріал недовговічний, а тому його замінили значно надійніші шифер і метал. За ці метаморфози селянам навряд чи можна дорікнути, але факт залишається фактом: комунальні зручності витіснили етнічну своєрідність. Гадаю, мимохіть це значним чином уплинуло й на ментальність людей. Простором став оволодівати космополітизм, що все відчутніше стало позначатися на результатах кожних чергових виборів. Колись рідко який бабинець не мав прізвиська, чи пак вуличного імені… За яким принципом роздавалися прізвиська? Серед “дражнилок”, які мені вдалося зібрати в Бабині, переважають ті, що визначають у людині найхарактернішу рису (тут винахідливість моїх земляків викликає щире захоплення) її вдачі, або ж зовнішності, зокрема: Аляпа, Балда, Безвусий, Брехеря, Вагеник (носій прізвиська не вимовляв літеру “р” у слові вареник), Виливок, Витріщатка, Ґава, Глиняк, Грицапук, Губрій, Дохльова Рибина, Дряся, Жулік, Закірок, Затірка, Золотце, Кирпата, Кваша, Кагал, Кроша, Красивий, Лапко, Лахмач, Лиса, Магро, Мала, Маслак, Матюшка, Мацак, Маятна, Нейша, Ніхай, Партізан, Пінько, Повидло, Правда, Рижий, Рохля, Сиволап, Циценко, Шестипалько, Шкрьобка… Сюди ж слід віднести прізвиська, що вказували на спорідненість із якоюсь твариною: Бугай, Валах, Кабанець, Кажан, Коза, Ропуха, Собакулька, Шкапа; з предметом — Барабан, Баржа, Гиря, Коршок, Мантачка, Мочалка, Шполик, Шприц; з молюском — Слимак; з птахом — Зозулька, Лелека, Мартин, Мартинець, Ракша, Шпак; з рибою — Клипець, Таранька; з комахою — Клоп, Коник, Мураха; з рослиною — Гарбуз, Курай, Лляний, Яблучко. Є прізвиська, що натякають на походження: Грек, Жид, Молдаван, Румин, Турок, Циган, Черкес; визначають заняття: Купець, Кок, Листонос, Люлешник, Портной, Сапожник. Було в селі ціле представництво “нащадків” історичних знаменитостей: Бандера, Будьонний, Гітлер, Денікін, Керенський, Колчак, Македонський, Сірко, Чингісхан... За вуличним прізвиськом можна було визначити не лише характер людини, а й ставлення до неї односельців. Якщо, скажімо, в отаких ось кличках, незважаючи на нез’ясованість їхнього змісту, вчувається відверта іронія, можливо, навіть зневага — Варега, Дидак, Дзюндзя, Заза, Гергелик, Калуцка, Кекевеке, Лига, Макабула, Муц, Пулік, Ригей, Салапон, Тена, Харлан, Шкадран, — то ті, що пішли від звичайних прізвищ та імен, не несуть у собі негативного забарвлення, а лиш дещо змінено констатують усім відомий факт: Балковий, Бедренець, Ботуз, Височиний, Віскляр, Гема, Гокиха, Горян, Джьона, Жан, Жмурик, Зінько, Зєма, Іванько, Ивон, Капран, Катрич, Кац, Кирик, Кисляк, Копський, Костелеп, Ладько, Лебедик, Лук’янець, Лушкань, Лушко, Мазай, Мастаполька, Миколашка, Мицик, Оверко, Оврамець, Охрисан, Пантюк, Паташок, Потапець, Потурначка, Ралка, Римка, Санжарка, Санько, Свирид, Соцький, Сушля, Тарзан, Хрінько, Чита, Шалабей, Шац, Шева, Шегер, Ярема. З утратою, ще в давнину, річечки Бабини, село Бабина ще майже нічого не втратило. Зате в новітні часи, коли не стало поруч Кінської та Дніпра, багато чого змінилося до невпізнанності. А скільки всього зникло безслідно! Насамперед про Бабину стали забувати дощі. Вода ще тільки стала прибувати, точніше, почала затоплювати численні острови й острівці, після того, як вирубали дерева й кущі (по всій каховській акваторії “море” поглинуло 270 тисяч гектарів суші), а перерви між опадами стали довшати й довшати. За мого дитинства, улітку, дощ у середньому випадав раз на тиждень. Та ще й добря-я-ячий! Не завжди тривалий, але навальний і рясний. Принаймні, для городів вистачало. А зникли плавні, розлилося “море”, і дощі стали навідуватися до села усе рідше й рідше. І розпочинаються тепер не так, як було колись — густо, рішуче й навально, — а легеньким, несміливим шелестом. До речі, дуже часто отим шелестом усе й закінчується. Капає і капає дрібненькодрібненько, якимись двома-трьома краплинами на квадратний метр. І так може тривати годину, другу, а той півдня. Або ж навіть увесь день, з перервами. І дощу немає, і робити нічого не можеш надворі, бо ж капає, сіється і сіється. Раніше цього не було. Таки змінюється не лише клімат, а й його зміст. Зараз, коли пишу оці рядки, спливає сорокадення після останнього дощу. Але й той промочив землю ледь на три пальці. До коренів цибулі та моркви ще дістав, а картопля лишилася ні з чим. Відтак цьогоріч своєї картоплі у бабинців не буде. Не буде буряків, висохла капуста, а також щавель і петрушка. Не всюди зій­ Золотий гребінь із кургану Солоха. шов кріп, а буряк не зійшов зовсім. Про власні, зі свого городу, помідори й огірки навіть балакати зайве — бо ці й дня не можуть залишатися без вологи. Та й цибуля далека від очікуваного урожаю. Погано почуваються без поливу й дерева, особливо груші та яблуні. А як пишно вони цвіли, як рясно зав’язалися, навіть плоди уже почали наливатись, та невдовзі стали обсипатися… Спитаєте, а де вода з водогонів? Не працює водогін. Як завмер п’ять років тому... Далі розповім про це докладніше. …Поступово забувалися дідівські звичаї. Зокрема й ті, що підказували місце для заснування людського житла. Не важливо, однієї хати, хутірця чи цілого села. Ніколи наші предки не селилися будь-де. Шукаючи місцину для постійного помешкання, спершу роздивлялися, чи мальовничо, чи красиво... Далі — наявність води. Потім — географічний чинник, який переплітався зі стратегічним: наскільки місцина вигідна для оборони від можливого нападника. І вже тоді обізнані люди (це могли бути жерці, волхви) зважували те, що сьогодні ми могли б назвати енергетичною, геофізичною характеристикою місцевості. Визначалося, чи можна тут селитися людям, чи почуватимуться вони тут комфортно не лише з чисто фізичного, практичного, матеріального боку, а (головно!) — з психологічного. І вже з часом виникало поняття намоленості (храму), обжитості (місцевості), і неважко уявити, якої шкоди завдавали ми колись самі собі, знищуючи храми; який злочин учиняємо зараз, руйнуючи історичні квартали наших міст, і насамперед — неповторні куточки сонцесяйного Києва! З тотальною руйнацією старих будинків дуже потерпає життєдайна аура, яку не замінити нічим. Через що неймовірних утрат зазнає імунітет самої людської сутності. Не можна зносити, а насправді — руйнувати, стирати з лиця землі хутірці, села, селищі й міста, засновані сотні, а надто тисячі років тому. Навіть їхнього занепаду допускати не можна. Стійбища і поселення, засновані нашими далекими предками, повинні стояти там, де стоять вони здавна, вони мають жити і розвиватися, бо місця для них вибрані не випадково й з усією ретельністю — на безкінечну перспективу. Вони вибрані для повноцінного життя, а не для тимчасового перебування, як, скажімо, виникали населені пункти на Донбасі: наспіх ліпили халупи біля шахт (а частіше складали бараки), щоб якомога ближче до вугільних копалень, і ніхто не переймався, чи можна постійно мешкати людині тут або ж отам. Позаяк поняття не мали про так звані геопатогенні зони… Отож суспільство згодом отримало породу особливих людей із особливою ментальністю — ні усвідомлення свого роду, ні відчуття рідного кутка. І якби ж цей упосліджений люд був уражений лише космополітизмом… Зів’ялі, а згодом і геть обрізані етногенетичні корені, примітивний побут, низька культура, замішані на несприятливому геофізичному факторі, випестували геть парадоксальну істоту: з одного боку — раб, а з другого — агресор. Чим і скористався Путін 2014 року. На це розраховує кремлівський недомірок і досі, не випускаючи Україну з поля зору, і більшість донеччан йому в цьому сприяють. Як би не старалися бадьорі політексперти вкупі з журналістами-конформістами запевнити (кого?), що Донбас залишається нашим, що його люд подумки з Великою Україною, це далеко не так. Надто стійким виявився синдром перекотиполя, надто глибоко проникла ін’єкція безбатченківства. На цьому тлі аж занадто перебільшеним і неприпустимо застарілим є твердження про те, що скіфи — предки українців — були виключно кочовиками, бо так сказав у своїй “Історії” Геродот. Звісно, сказав, але чомусь не отримує належної уваги той факт, що видатний історик із давньогрецького міста Галікарнасу називає ще й скіфів-землеробів і скіфів-орачів, що, власне, одне й те ж. Та й самі скіфи-скити, ще задовго-задовго до з’яви Геродотової “Історії”, розповідаючи про свій родовід, наголошували на тім, що їхній бог Папай скинув із неба їхньому прародителеві Таргітаю золотий плуг (!), разом із такою ж чашею, ярмом і сокирою. Плуг — знаряддя для обробітку землі — кочовикам ні до чого. Та й навряд чи людська спільнота, спосіб життя якої полягав у постійній зміні місць мешкання, мав би кілька видів населених пунктів: стійбища, поселення й цілі городища, значна кількість яких досліджена археологами. За сучасними адміністративними мірками виходить, що в дітей змієногої богині Табіті й бога Папая (грецький — штучний — варіант міфу про виникнення скіфів) були села, селища й цілі міста, які люди не залишали упродовж століть! Жаль, що цей факт досі не став набутком широких верств суспільства, того й кажу: значна кількість сучасних містечок і великих сіл, розкиданих уздовж Дніпра, починаючи від сучасної Канівщини і аж до самого гирла Славути, виросли на місці стародавніх стійбищ, поселень та городищ. Аби в тім переконатися, для початку зосередьмо свою увагу на Нижньому Дніпрі. Вирушаймо правим берегом униз, за течією: Лисогірка — поселення дніпро-донецької культури (ІV-ІІІ ст. до н.е.); Розумівка — поселення черняхів­
До джерел 11 “Дух людини вічний, бо незнищенний!”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ської культури (ІІІ-V ст.ст. н.е.); Біленьке — поховання доби бронзи і скіфське поселення V-ІV ст.ст. дон.е.); Червоногригорівка — поселення доби бронзи (ІІ тис. до н.е.) та черняхівське поселення (ІІІ-V ст. до н.е.); Нікополь — ряд поселень доби неоліту, міді, бронзи, скіфського часу (VІІ-ІІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. до н.е.); Капулівка — ряд поселень дніпро-донецької культури (ІV-ІІІ ст. до н.е.), поселень доби міді і бронзи ( ІІІ-ІІ ст. до н.е.), скіфське городище (ІV-ІІІ ст. дон.е.); Покровське — скіфське поселення (ІV-ІІІ ст. до н.е.); Грушівка — скіфські поховання та поселення черняхівської культури (ІІІ-V ст. до н.е.)… І далі стародавні населені пункти у Золотій Балці, Михайлівці, Гаврилівці, Дудчанах, Саблуківці, Качкарівці, Республіканці, Червоному Маяку… Причому у селах Золотій Балці, Гаврилівці, Дудчанах, Саблуківці, Республіканці та Червоному Маяку, не просто поселення, а цілі ГОРОДИЩА (на території Червоного Маяка їх навіть два!) — тобто, за сучасною термінологією, — маємо такі собі СЕЛИЩА МІСЬКОГО ТИПУ, з поправкою на античність!!! А в Михайлівці навіть виявлено сліди знаменитої трипільської культури в її так званому завершальному прояві (ІІІ ст. до н. е.). Якою ж вимальовується ситуація на лівому березі Дніпра? Такі ж стародавні населені пункти ІІІ тис. до н.е. — V cт. н. е. біля міста Василівки, у селах Скельки, Балки, Благовіщенка, в місті Кам’янці-Дніпровській (так зване Кам’янське городище, столиця степової Скіфії V-ІІ ст.ст. до н.е.), селі Великій Знам’янці (Запорізька область); і далі, на Херсонщині, — у селах Михайлівці, Бережанці, Ушкальці, Бабині, Нижньому Рогачику. Первомаївку слід виділити окремо, оскільки, неподалік західної околиці цього села відкрито близько ТРЬОХ ДЕСЯТКІВ (найбільше скупчення в Україні) стародавніх населених пунктів, починаючи від пізнього палеоліту (35 тис. до н.е.) і кінчаючи середньовіччям; найбільше ж, звісно, скіфських поселень. Залюдненими з давніх-давен були території нинішніх Малої Лепетихи і Великої Лепетихи, Горностаївки, Любимівки (сліди трипільської культури в її завершальному прояві), Малокаховки… Така ряснота (лише виявлених!) населених пунктів доби енеоліту-бронзи, бронзи та античності беззаперечно доводить: а) умови для життя були тут більш, ніж спрятливими; б) фіксація стародавніх стоянок, поселень та городищ на одних і тих ж місцях упритул до сьогодення, свідчить про надзвичайне вміння наших предків вибирати територію для мешкання. Увага неодмінно зверталася не лише на географічну привабливість та стратегічну зручність місцини, а й на її біоенергетичний, сакральний характер. Попросту кажучи, наші далекі пращури знали, де можна ставити дім (намет, землянку, хату), а де — в жодному разі. Невипадково, навіть покидаючи, час від часу, насиджені місця під тиском екстремальних обставин, люди згодом поверталися назад. В одних випадках через кілька десятиліть, в інших навіть за кілька століть. Але поверталися! Бо такі місця притягують до себе. Не може претендувати на успіх і процвітання людська спільнота, на рахунку якої не лише величезна кількість знищених сіл і містечок, а й чимала кількість населених пунктів, започаткових у тих місцях, де людині мешкати не можна. Нескінченній вервечці всіляких негараздів (нащасливі шлюби, рівень злочинності та всіляких захворювань, природні катаклізми і т.ін.), що постійно переслідують мешканців таких сіл, новозабудованих околиць міст, а то й окремих нових міст, люди належної уваги не приділяють, тож і не здогадуються, в яких екстремальних обставинах вони опинилися. …Розповідаю про Бабину, а зайшов ондечки аж куди. Бо це розмова про одне й те ж, і Бабина — лише приклад. Хто рахував, у скількох містах, у скількох селах, скажімо, лише за останні сто років знесено кладовищ? З’ясувавати неважко, і тоді ми отримаємо страшну, моторошну цифру. Чи знав хто, що за радянської влади з’явився і неухильно діяв закон, за яким та чи інша свіжа могила, з дня її зведення, перебувала, так би мовити, під охороною держави лише чверть століття — 25 років? А тоді будь-хто, маючи на це дозвіл, міг її знести. Без ніяких для себе наслідків. Так, без жодних претензій, але тільки — з юридичного боку. Юридичний же бік у цьому випадку захищав руйнача могил лише офіційно, умовно. А духовно, морально? На яких підставах юристи визначали тривалість терміну зберігання недоторканним місце останнього людського прихистку? Мабуть, виходячи з тривалості одного людського покоління: 20-25 років. Мовляв, за цей час гострота втрати у людини притупиться, і тоді… Але ж дух людини вічний, бо незнищенний! Він не залежить ні від ваги (ступеня) втрати, ні від глибини, довжини чи тривалості пам’яті. Бо він — об’єктивний і незалежний. Не можна розвивати життя на місці останнього прихистку людей. Прихистку ВІЧНОГО, а не тривалістю в одне покоління. Та спершу не можна зводити на місці кладовищ житлові будинки, а надто — розбивати парки, сквери та ще й з потужною розважальною інфраструктурою. Окрім усього іншого, ми примудрилися ще й спотворити прадавній, правічний образ Українського степу. Приводом для цього стало спорудження цілої системи зрошувальних каналів, а вже курганами займалися археологи. За офіційною домовленістю (спеціальна угода) між Інститутом археології АН УРСР та будівельними організаціями, перш ніж розпочинати риття каналів, необхідно було дослідити кургани, які опинитися в зоні будівництва. Не всі, звичайно, а безпосередньо ті, по яких повинна була пройти траса каналу. Але обставини складалися так, що під ніж бульдозера дослідників потрапляли також і кургани, розташовані осторонь траси, і не за сто, не за двісті метрів, а нерідко — за кілька кілометрів. Таким чином, упродовж трьох десятиліть розкопано близько півтори тисячі древніх поховань, а це значить, що знесено, зітерто з лиця нашого рівнинного довкілля, із Земного лику сотні курганів. І що важливо, серед них такі знакові степові піраміди як Гайманова Могила, Товста Могила, Вишнева Могила… Наш степ утратив свою неповторність, і це не могло не позначитися не лише на фізичному, ай на духовному здоров’ї людей. В цілому цей мимовільний катаклізм не міг не вплинути на менталітет нації. Далі буде.
До джерел 11 “Дух людини вічний, бо незнищенний!”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Дума Івана Мазепи про Україну

Передмова. Хто знає, можливо, “Дума Івана Мазепи про Україну” не дійшла б до нас, адже вона схарактеризована добровільним донощиком агентом царя Петра І при уряді Мазепи Василем Кочубеєм, як Дума “в которой значное против держави великого государя оказуется противленіе”. Донощик стріляє прицільно, вбити хоче. Але в цьому вбивчому пострілі Іван Мазепа проявляється, як національний геній, вбити якого неможливо. Ми не знаємо, чи сам Іван Мазепа називав свій твір Думою, але знаємо, що він писав пісні, і цей твір ми називаємо “Піснею про Україну”. Три великі сини України, що їх неможливо об’єднати, бо кожен з них претендує на посаду гетьмана, — це ж образ боротьби за владу в Україні, за владу, що тривала вже в часи першої української держави — Київської Русі, коли син Володимира Великого Свя­ Дума пана Гетмана Мазепы, В которой значное против державы Великаго Государя оказуется противленіе Всѣ покою щире прагнуть, А не в еден гуж тягнуть. Той направо, той налѣво, А все, братя, тото диво! Не маш любви, не маш згоды, От Жовтои взявши Воды; През незгоду всѣ пропали, Сами себе звоевали. Ей, братища, пора знати, Що не всѣм нам пановати, Не всѣм дано всее знати, И рѣчами керовати! На корабель поглядимо, Много людей полѣчимо: Однак стирник сам керует, Весь корабель управует, Пчулка бѣдна матку мает, И оное послухает. Жалъся, Боже, Украины, Що не вкупѣ мает сыны! Еден живет ис поганы, Кличет: “Сюда атаманы! Йдѣм матки ратувати. Не даймо ей погибати!” Другій ляхом за грош служит. По Вкраинѣ и той тужить: “Мати моя старенькая Чом ты велъми слабенькая? Розно тебе розшарпали, Кгды аж по Днѣпр туркам дали, Все то фортелъ щоб слабѣла, И аж в коней сил не мѣла!” Третій Москвѣ юж голдует, И ей вѣрне услугует; Той на матку нарѣкает, И недолю проклинает: “Лѣпше було не родити, Нсжли в таких бѣдах жити! От всѣх сторон воругують, Огнем, мечем руинують. От всѣх не маш зычливости, А ни слушной учтивости: Мужиками називають, А подданством дорѣкают. Чом ты братов не учила, Чом от себе их пустила? Лѣпше було пробувати, Вкупѣ лихо отбувати! Я сам бѣдный не здолаю. Хиба тилко заволаю: Ей, панове енералы, Чому ж есте так оспали? И вы, панство полковники, Без жадной полѣтики, Озмѣгеся всѣ за руки, Не допустіть горкой муки Матцѣ своей болш терпѣти! Нуте врагов, нуте быти! Самопалы набувайте, Острых шабель добувайте, А за вѣру хоч умрѣте, И волъностей боронѣте! Нехай вѣчна будет слава, Же през шабли маем права! тополк-Окаянний повбивав своїх братів, а потім перейшов служити польському королеві Болеславу Хороброму. Не знаю, чи давній, оригінальний текст Пісні про Україну Івана Мазепи вже був редагований і поданий читачам сучасною українською мовою, але знаю, що уривки цього тексту вже були редаговані. Я вирішив делікатно відредагувати цей текст і представити його в оригіналі і в сучасному українському слові. Нам, українцям, треба дуже детально знати цей геніальний текст Івана Мазепи, бо мазепинський період нашої історії освітлює нам, і буде завжди освітлювати наступним поколінням українського народу героїчний національний дух, що його знищити не зможе ніхто. Дмитро ПАВЛИЧКО, Конча-Озерна, квітень 2020 р. Пісня Івана Мазепи про Україну1 Щиро всі спокою прагнуть, Та не разом воза тягнуть, Той — направо, той — наліво, А всі браття, чи ж не диво? Нема ласки, нема згоди, Вже забуті Жовті Води,2 Через розбрат всі пропали — Самі себе звоювали. Гей, братове, пора знати, Що не всім нам панувати, Не всім дано світ спізнати Та думками керувати. Гляньмо на судно́ велике, Многолюдне, многолике — Там стерничий не дармує, Він же кораблем керує. Бідна бджілка на бджолине Зборище на небо лине… Боже, синам України Слово згоди дай нетлінне! Один син від болю в’яне, Кличе: “Де ж ви, отамани?” Слухайте, волає мати, — Не даймо ж їй погибати! Другий син полякам служить, Але й він так само тужить За Вкраїною: “О, Нене! Де ж ти є, поглянь на мене!” Бачу я — Тебе скарали, Туркам по Дніпро віддали, Втяли витівку з Тобою, Щоб зосталась вік рабою! Третій син Москві поклони Б’є, як лиш почує дзвони, Москві служить, матір лає, І неволю проклинає. Каже: “Краще б не родитись, І ніколи не дивитись, Як все рідне й неокрає Від меча й вогню вмирає”. Де не глянь, неволя всюди, Мужиками звуть нас люди, Жалощів до нас не мають, Слугами нас обзивають. Чом же ти синів не вчила, Чом від себе відпустила, Краще було б, моя мати, Вкупі лихо відбувати! Сам я горя не здолаю, Може тільки заволаю: “Гей, панове генерали, Чом же ви так низько впали? Й ви, полковники нарядні, В політиці безпорадні, Я вас бачу, я вас чую, Станьте ж разом — одесную!3” Всі подайте собі руки, Матір сохраніть від муки, І, як зло несамовите, Ворога беріться бити! Беріть в руки самопали, І вставайте, як вставали Наші предки — зліва й справа — Шабля — то свобода й слава! Дмитро ПАВЛИЧКО, травень 2020 рік, Конча-Озерна. ___________ 1 Подаю цей геніальний твір сучасною українською мовою (Прим. Д. П.). 2 Жовті Води - Богдан Хмельницький 1648 році розгромив біля Жовтих Вод польське військо (Прим. Д. П.). 3 Одесную – праворуч (Прим. Д. П.).
Незабутні · Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 року в с. Теліженці на Київщині. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Талант і мужність інтелігента

Писати спогади про Івана Драча — наче повертатися в інші світи, яких уже немає, але в яких ми жили, товаришували, дружили, підтримували один одного. Можна написати цілу книгу, але для цього в мене вже не вистачає сил, через те спробую описати лише окремі епізоди з наших стосунків. Іван Драч, Роман Федорів та Олесь Лупій біля пам’ятника Івану Франку у Львові. Вересень, 1981 р. Фото І. Яїцького Олесь ЛУПІЙ Познайомились ми з Іваном в ос# танніх числах серпня І958 року бі# ля головного корпусу Київського університету імені Тараса Шевченка, При# гадую, тоді була гарна, сонячна погода. Після літніх канікул кожен із нас був ра# дий зустрітися з товаришами, однокурсни# ками, літстудійцями. Хтось із них підій# шов до мене зі струнким, русявочубим юнаком у військовій формі, сказавши: “Знайомся — першокурсник Іван Драч, до речі, пише вірші”. Тоді я вперше почув це ім’я й прізвище. Потисли один одному ру# ки, я запросив його відвідати засідання на# шого університетського літоб’єднання, він охоче згодився і пообіцяв прочитати свої вірші. Одначе вже на початку вересня наш третій курс відправили до Кіровоградської області допомагати колгоспникам збирати врожай, там довелося зазнати немало труднощів, навіть брати участь у гасінні пожеж на полях. Тож на першому засідан# ні літстудії ми мали змогу поділитися но# вими враженнями і новими творами. Се# ред першокурсників одразу виділився Іван Драч, вірші його привертати увагу свіжи# ми, оригінальними метафорами, глибо# ким підтекстом соціального звучання. Це помітили всі, хто був присутній на тому за# сіданні. Тоді ж відбулися і перевибори ке# рівництва літстудії. Журналіст (нині відо# мий прозаїк) Іван Куштенко після закін# чення п’ятого курсу відзвітував про свою роботу, а далі головувати літстудійці дові# рили мені, заступниками обрали Володи# мира Житника і Петра Карася. Кожному з нас тоді хотілося показати, що ми можемо, на що ми здатні. На одно# му з засідань нашого об’єднання я запро# понував назвати літстудію іменем Василя Чумака. Цю ідею виношував ще від пер# шого курсу, коли прочитав збірку поезій Василя Чумака “Червоний заспів”, пере# видану І956 року завдяки зусиллям поета і літературознавця Степана Крижанівсько# го. Тоді це була неабияка новина, усі ми зачитувались творами молодого україн# ського поета#модерніста, розстріляного денікінцями І9І9#го у Києві та ще і замов# чуваного радянською цензурою упродовж багатьох років. Товариші підтримали мою пропозицію, і нашу студію назвали “СІЧ” (Студія імені Чумака). Декан філологіч# ного факультету Арсен Олексійович Іщук навіть дозволив в університетській дру# карні видрукувати облікові картки (своє# рідні посвідчення) членів літстудії “СІЧ”, Тоді хтось із студійців#гумористів напи# сав і поширив серед наших студентів таку епіграму, що збереглася у моєму архіві: Ти на дорозі тут не стій, Бо “СІЧ” веде Олесь Лупій, Ти на дорозі тут не скач, Бо йдуть Кащук, Діденко, Драч, Йдуть Сингаївський і Тельнюк, Ідуть Підпалий і Зінчук, Засенко, Житник і Карась, А недругам до “СІЧІ” — зась! І недруги невдовзі появилися, мене разом із деканом навіть вик# ликали на засідання парткому уні# верситету, де я під своєрідним “пе# рехресним допитом” пояснював, звідки з’явилася “СІЧ” і чому наз# вали літстудію іменем зовсім моло# дого, майже невідомого поета, а не іменем одного з класиків… Мене тоді намагався захистити Арсен Олексійович, він пообіцяв партко# мівцям це питання залагодити. На# ша літстудія ще якийсь чає назива# лася іменем Василя Чумака, але без абревіатури “СІЧ”. Про нашу літстудію заговорили в Києві та інших містах. Нас, зов# сім молодих, почали запрошувати виступати на літературних вечорах разом із відомими письменниками. Про це написав згодом літературоз# навець, доктор філологічних наук Григорій Клочек у своїй статті про твор# чість Ліни Костенко. “...Не треба думати, що названі книжки Ліни Костенко були поодинокими “першими ластівками” того весняного пробудження... В Київському університеті навчалось чимало таланови# тих молодих поетів, які вже думали, почу# вали і писали по#новому. Дехто з них (нап# риклад, Микола Сом, Тамара Коломієць, Олесь Лупій та інші) у другій половині 50# х років видав свої книжки (“Степова Елла# да”, 1999, 10 с.). Про свою роботу протя# гом двох років я вже писав у спогадах “Бу# ла така літстудія “СІЧ”, опублікованих 2018 року в “Літературній Україні”, тут хо# чу додати ще кілька слів про активну участь у наших засіданнях Івана Драча. То# ді, пригадую, він запропонував залучати до нашої співпраці його однокурсників#укра# їнців із Польщі. І справді, вже перші вис# тупи Стефана Козака, Ярослава Стеха, Мирослава Вербового зацікавили студій# ців свіжими ідеями й новинами з мистець# кого життя Польщі, де тоді відбувалися важливі події. Ми почали листування з літ# студійцями Ризького університету, врешті невдовзі в латиських газетах були опублі# ковані добірки перекладів наших студій# ців, а ми віддячили своїм колегам перекла# дами творів Іманта Аузіня, Ояра Ваціетіса, Іманта Зієдоніса, Моріса Чаклайса... Майже всі студійці жили тоді в гурто# житку на вулиці Освіти, 2, тож мали змогу часто спілкуватися, обговорювати ті чи ті питання. Особливо запам’ятався несподі# ваний приїзд до нашого гуртожитку Ми# коли Вінграновського, який тоді ще нав# чався у Московському інституті кінема# тографії, був знайомий з Олександром Довженком. Ми зібралися в одній із кім# нат і вже з перших хвилин були зачаровані Миколою — як він умів говорити, якими словами користувався, як читав свої вірші, то треба було бачити і запам’ятовувати ко# жен порух його обличчя, рук, його погляд, чути тембр його голосу. Кожен із нас хотів про щось запитати його, але найбільше було за# питань від Івана Драча — і про Олександра Довженка, і про умови навчання в інституті кі# нематографії, і врешті про лі# тературні новини, як там жи# вуть і творять російські модер# ністи Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко, Белла Ах# мадуліна. Відчувалося, як Івані Микола легко знаходять між собою мову, як із півслова ро# зуміють один одного, власне тоді вже зароджувалася друж# ба поміж ними, що тривала упродовж усього життя. Тепер, коли проминуло понад півстоліття від того ча# су, я не можу дослівно згадати наші розмови з Іваном Драчем, але в них мовилося переважно про наші студентські будні, свої труднощі, мовилося і про стан тодішньої української літератури. Ми, молоді і заповзяті, бачили, що так писати далі не можна, на засідан# нях літстудії, в коридорах чи у бібліотеці часто обговорювали публікації нових тво# рів європейських письменників і доходили висновку: ось як треба писати! Ми були молоді і хотіли жити, незва# жаючи на різні труднощі і негаразди, ми хотіли радіти світові, його красі, неповтор# ності, ми хотіли любити, закохуватись. І ми закохувались, писали вірші про це. Першого березня 1959 року і я, пішовши увечері на танці в гуртожитку, побачив ру# сяву, струнку, миловидну дівчину, студен# тку першого курсу філфаку Ларису Бонда# ренко і відразу закохався в неї, власне від# чув, що це моя доля. Того ж дня я назвав її Лесею, а вже восени ми вирішили одружи# тися. Леся була однокурсницею Івана, і він якось сказав мені: “Так ти що, хочеш вик# расти в нас найгарнішу дівчину?..” Врешті він і Лесина подруга, її однокурсниця Оля Рогоза, були свідками під час нашого од# руження. Пригадую, як ми разом ішли до приміщення ЗАГСу в Залізничному районі Києва, як жартували, слухали щирі поба# жання своїх друзів, щоб ми вірно любили одне одного, підтримували усе життя. Ми з дружиною часто згадуємо той день і дякує# мо долі, що вже на початку нашого життя, мали таких доброзичливих і вірних друзів. Ще наприкінці того року я запропону# вав своїм друзям підготувати і видати аль# манах творів членів нашої студії. Не всі ме# не тоді підтримали, мовляв, достатньо то# го, що інколи університетська газета “За радянські кадри” публікує наші твори. Я керувався тим, що обласні літоб’єднання видають свої окремі збірки, наприклад, на Волині вже видали декілька номерів свого альманаху. Першим підтримав мене Іван Драч, і вже невдовзі подав свою добірку, яка стала основою і окрасою нашого аль# манаху “Світанок”, який, завдячуючи під# тримці Арсена Олексійовича, вийшов в університетському видавництві. Двоти# сячний наклад швидко розійшовся серед студентів і творчої молоді Києва і нині вже є бібліографічною рідкістю. При написанні цих спогадів багато в чому допомагають мені світлини, відзняті нашими товаришами під чає навчання, в аудиторіях, на засіданнях літстудії, різних зустрічей, прогулянок у парку тощо. Вдив# ляюся в них, намагаючись відтворити в пам’яті наші розмови, хто про що говорив. Та головне, що ми тоді жили, зустрічалися, вболівали, переживали і зберегли в серцях щось дуже щире, добре і світле. Скільки приємних почуттів викликає світлина від 9 березня 1959 року, на якій зображені сту# денти і викладачі університету, які при# йшли вшанувати нашого генія і пророка Тараса Шевченка. У нижньому ряду я з Іваном Драчем готуємося до виступів. По# ряд із нами — представник парткому дає якісь поради чи вказівки (нам тоді сказали показати свої вірші, які ми збиралися чи# тати). На іншій світлині, вже з весни I960 року, члени літстудії “СІЧ” Станіслав Зін# чук, Станіслав Новохацький, В’ячеслав Малець, Олесь Лупій, Леонід Климчук та Іван Драч у парку біля рідного університе# ту. Я, звичайно, як міг, намагався пожва# вити роботу літстудії, запрошував на засі# дання відомих письменників, критиків, одначе з часом почав відчувати, що мені стає все важче виконувати свої обов’язки. Невдовзі, дякуючи Борисові Олійнику — працівнику газети “Молодь України”, ме# не зарахували позаштатним кореспонден# том. Одне слово, наприкінці I960 року я відзвітував про свою роботу в літстудії і но# вим головою товариші обрали Івана Дра# ча, із чим я і привітав його. Я радів публі# каціям творів Івана Драча в “Літературній Україні”, відвідував вечори, де він висту# пав, привітав його із виходом першої збір# ки поезії “Соняшник”, яку він подарував мені з автографом. Наприкінці 1962 року мені як праців# нику газети “Молодь України” виділили кімнату в комунальній квартирі на вулиці Білоруська, 5. Виявилося, що там уже про# живали письменники Василь Земляк, Олесь Лупій та Іван Драч біля могили Тараса Шевченка на Чернечій горі. Травень І964 р. Фото публікується вперше Онисим Мельник, Володимир Коломієць, Борис Комар, Іван Бойчак, Невдовзі там, у квартирі №15, поселилися зі своїми дру# жинами Іван Драч і Микола Вінгранов# ський. Відтоді ми з Іваном знову часто ба# чилися, обмінювалися думками. Часом я знайомив Івана Драча з моло# дими літераторами, які приїжджали з об# ластей і заходили до редакції “Молодь Ук# раїни”, зокрема із обдарованим поетом із Сумщини Олександром Шугаєм, про що він нещодавно написав у своїй книзі спо# гадів. Це був час, коли Іван Драч після закін# чення Вищих сценарних курсів у Москві почав працювати на кіностудії імені Олек# сандра Довженка. Тоді, в шістдесятих ро# ках, за його сценаріями було поставлено фільми “Криниця для спраглих”, “Камін# ний хрест”, “Іду до тебе”, “Пропала гра# мота”. Майже всі вони мали численні від# гуки в пресі. Я теж написав рецензію на “Криницю для спраглих”, показав руко# пис Іванові, і він порадив звернутися до газети “Культура і життя”, одначе мені від# мовили, бо на той час фільм уже заборонили. Я надіслав свою рецензію до Польщі, там надрукували її в щоріч# ному альманасі. Ми були разом на Черне# чій горі в Каневі у травні 1964 року, коли Україна і вся світова громадськість відзна# чали 150#річчя Тараса Шев# ченка. Іван Драч підійшов до нас, коли я з дружиною Ле# сею, братом Григорієм і його друзями#інженерами Воло# димиром Хомою і Петром Осадцівим готувалися пок# ласти на могилу поета кош# товний, із латуні, вінок, який вони привезли напере# додні зі Львова. Я познайо# мив Івана зі своїм братом і його друзями. Йому дуже сподобався вінок, він похва# Письменники Ярослав Ярош, Олесь Лупій, Іван Драч, Надія Непорожня та Анатолій Погрібний на мітингу біля Верховної Ради України. Липень 1991 р. Фото А. Скрипника
Незабутні · “На наших очах Іван Федорович ставав полум’яним промовцем, публіцистом, політиком-державником”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лив роботу майстрів. До речі, вже наступ# ного дня у Львові зчинився переполох — компартійне начальство допитувало усіх учасників поїздки: хто, мовляв, посмів по# везти до Канева вінок із написом “Тарасо# ві Шевченку — від галичан”, це майже на# ціоналізм... Про цей вінок вже згадували немало діячів культури і мистецтва у своїх спогадах, зокрема Роман Іваничук, Богдан Горинь, Тарас Батенко. Влітку 1968 року Спілка письменників збудувала новий житловий будинок на ву# лиці Суворова (нині Омеляновича#Пав# ленка), 3, де ми отримали окремі квартири і стали ще ближчими сусідами. Тут було ці# ле сімейство письменників старшого і мо# лодшого поколінь. Тут уже і наші діти Славко і Богдан ближче спілкувалися із дітьми Драчів Максимом і Мар’яною. Інколи ми з Іваном виступали на літе# ратурних вечорах у Спілці письменників та в областях. Пригадуються наші поїздки на Черкащину, де тоді щороку проводили# ся “Поетичні жовтні” — своєрідні літера# турно#мистецькі фестивалі. Іван добре знав цей край, особливо Шевченківські місця, і завжди розповідав щось цікаве і пізнавальне. Запам’ятались і наші поїздки на мою рідну Львівщину під час відзначен# ня ювілеїв Маркіяна Шашкевича та Івана Франка, а також відвідини Острога і Бе# рестечка на Рівненщині, де академік Ми# кола Жулинський допомагав нам поглиби# ти свої знання з історії Волинського краю. Десь у ті роки Івану Драчу та Дмитру Павличку влада дозволила поїхати у складі української делегації на засідання Органі# зації Об’єднаних Націй. Там їм пощастило зустрітися з українцями США і Канади, тож після повернення до Києва Іван розпо# відав нам, як сусідам, про ті зустрічі, як був приємно подивований рішенням групи ка# надських українців на чолі з відомим публі# цистом Петром Кравчуком виступити із за# явою щодо посилення русифікаторської політики тодішньої влади в Україні. Ця зая# ва була опублікована в газеті “Життя і сло# во” і викликала широкий розголос у світі. Не раз, бувало, у надвечір’я у вихідні дні ми з Іваном у товаристві Анатолія Ді# марова, Миколи Лукаша і Юрія Мушкети# ка проходили молодою липовою алеєю, яка за останні півстоліття вже сягла небес# ної високості, ділилися враженнями від побаченого, почутого, прочитаного остан# нім часом. Старші колеги розповідали про своє життя#буття, особливо пожвавлював наші розмови Анатолій Андрійович Діма# ров, часто іронізуючи над простими реча# ми, розповідаючи нові анекдоти. З цікавіс# тю слухали й Івана Драча, був він оригі# нальним оповідачем, про що свідчать і йо# го твори, балади, драми і кіносценарії. На жаль, такі наші прогулянки припинилися коли Іван із родиною переїхав на вулицю Горького (тепер Антоновича). У 1983 році під час якогось вечора в Спілці письменників Іван подарував мені нову збірку своїх поезій “Київський обе# ріг”, а невдовзі в газеті “Вечірній Київ” бу# ло опубліковано мою рецензію на цю книжку. Іван подякував мені за схвальний відгук про його твори. У час так званої перебудови Іван Драч все частіше почав виступати на різних збо# рах та мітингах, з усього було видно, що він стає політиком. Невдовзі письменники Київської організації обрали його першим секретарем, а мене — членом секретаріату. Про наші засідання тих років вже написа# но немало спогадів, і я можу тільки під# твердити, що Іван Федорович, як ми стали його величати, виявив неабиякі організа# торські здібності, вносив цікаві пропозиції щодо подальшої нашої роботи, брав участь в обговоренні статутів Товариства шану# вальників української мови, товариства “Меморіал”, Народного руху України. Влітку І989 року на одному із засідань Павло Мовчан запропонував провести Всеукраїнський фестиваль “Золотий го# мін” (цю назву запропонував Дмитро Че# редниченко, посилаючись на вірш Тичи# ни. Тоді ж було створено оргкомітет, який очолив Іван Драч), у якому взяли участь поети з усіх областей України та діаспори. Велика заслуга Івана Драча і в тому, що він був принциповим на з’їзді письменни# ків України в травні І99І року, коли вирі# шувалася наша доля — далі бути в складі СП CPCР чи стати незалежними. Він про# голосував за незалежність. На тому з’їзді мене обрали членом президії і відповідальним секретарем уже незалежної спілки. Після того ми майже щодня бачилися на роботі чи біля Верхов# ної Ради України. Саме за його порадами я часто організовував письменників для участі в мітингах на Хрещатику, біля уря# дових приміщень. Ми туди приходили зі своїми гаслами та вимогами. То був особ# ливий час боротьби за право України бути незалежною державою, час відстоювання інтересів народу. Тоді на наших очах Іван Федорович ставав полум’яним промов# цем, публіцистом, політиком#державни# ком, до якого горнулося все більше лю# дей. Власне, саме тому він був обраний головою Народного руху України, депута# том Верховної Ради України, головою УВКР, Конгресу української інтелігенції і тривалий час очолював Товариство “Ук# раїна”. Перечитуючи нині статті, виступи та інтерв’ю Івана Драча дев’яностих років, бачимо, скільки там правди, пошуків шля# хів для порятунку Української держави, скільки пристрасних закликів до патріо# тичних сил об’єднатися під час виборів до Верховної Ради, скільки вболівання за до# лю рідного народу, його культури, літера# тури, мистецтва... Чому ж не послухали його порад? І як по#сучасному звучать ни# ні окремі його висловлювання. Пишу про це, бо не раз чув від Івана нарікання на ві# домих тоді політиків і громадських діячів, які не хотіли підтримувати його, дбаючи про свої особисті інтереси. Однією з заслуг Івана Драча є його іні# ціатива й активна участь у підготовці і про# веденні “Слобожанського Великодня”. Вже в дорозі до Харкова у квітні 1995 року він розповідав нам, як йому, Дмитру Пав# личку і Михайлові Слабошпицькому дово# дилося сперечатися з місцевими чиновни# ками, які прагнули спростити цю громад# сько#політичну акцію, щоб провести її як звичайний культурницький захід. Але і са# ма громадськість щиро відгукнулася на заклик УВКР, Товариства “Україна” і твор# чих спілок — у ці дні Харків і районні цен# три були переповнені святково вбраними людьми, вони приходили на всі наші захо# ди, сердечно вітали виступи політиків і митців, поетів і співаків, гостей із сусідніх областей та діаспори. Голова Спілки пись# менників Юрій Мушкетик тоді не зміг по# їхати на Харківщину і доручив мені очоли# ти письменницьку делегацію. Ми з Іваном Драчем радилися, як провести зустріч із письменниками Харкова. У залі відомого спілчанського будинку відбулася цікава розмова. Іван Драч тоді привітав наших колег із Великоднем, запросив їх наступ# ного дня разом із гостями поїхати в райони області і виступити перед людьми, розпо# вісти про своє життя, свою роботу, прочи# тати твори, які б усіх схвилювали, за# пам’яталися. Я тоді разом з Василем Боро# вим, Іваном Перепеляком і Володимиром Калашником та групою митців мав честь виступати перед мешканцями Золочів# ського району. Під час закриття “Слобожанського Ве# ликодня” ми з Іваном Драчем вручили дипломи першим лауреатам літературної премії імені Василя Мисика відомим пое# там, які своїми творами прославили Сло# божанщину — Василю Боровому і Анато# лію Гризуну. Ту премію напередодні спіль# Іван Драч (у центрі) серед письменників під час вшанування Івана Котляревського у Полтаві. 2003 р. Члени літературної студії Київського університету “СІЧ”: Станіслав Зінчук, Станіслав Новохацький, В’ячеслав Малець, Олесь Лупій, Леонід Климчук та Іван Драч біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Весна 1960 р. ним рішенням заснували Спілка письмен# ників і Товариство “Україна”. Успіх “Слобожанського Великодня” заохотив нас усіх до активнішої роботи над створенням Конгресу української інтелі# генції. Така ідея звучала в нашому сус# пільстві вже в той час, коли після ганебно# го розколу РУХу демократичні сили не змогли об’єднатись і на виборах почали програвати. Пам’ятаю, як цю ідею не раз обговорювали у приміщенні Спілки пись# менників, де мені разом з Володимиром Ковтуном було доручено вести протоколи. Пригадуються пристрасні виступи Юрія Мушкетика, Івана Драча, Віталія Дончи# ка, Анатолія Погрібного, Павла Мовчана, Ярослава Яцківа. На одному з наших засі# дань академік Микола Жулинський запро# понував обрати головою оргкомітету Івана Драча. Вже на перші звернення до громад# ськості про необхідність створення такої організації відгукнулися тисячі інтеліген# тів з усіх регіонів України. Люди повірили, що така організація, як колишній РУХ, зможе об’єднати наше суспільство у про# тистоянні з антиукраїнськими партіями, які вже тоді виступали проти волі народу і ставили за мету ліквідацію самостійної Ук# раїнської держави. Іван Драч пропонував багато слушного, він закликав нас стати не тільки єдиною сім’єю інтелігентів#держав# ників, а й невтомно працювати для зміц# нення своєї держави у кожному місті і селі, радив нам писати звернення до націонал# патріотичних партій, до робітників і селян, до українського жіноцтва, молоді, ветера# нів війни і праці, навіть до представників “лівих сил”. Він часто повто# рював, що справжній інтелі# гент, маючи обдаровання від природи, завжди повинен бути мужнім. Невтомна багатомі# сячна робота членів оргкоміте# ту посприяла проведенню Ус# тановчого з’їзду КУІНу 11 лис# топада 1995 poкy, на якому Іва# на Драча було обрано головою, Миколу Жулинського — його заступником, а мене — відпові# дальним секретарем. Тоді Іван Драч схвалив варіант емблеми КУІНу – “Крилатий тризуб”, який створив мій син, член Спілки художників України Ярослав Лупій. Ту емблему ми згодом використовували на всіх документах, запрошеннях, а також при оформленні книг, присвячених КУІНу. Роздумуючи нині над поді# ями двадцятирічної давнини, радію, що мав причетність до створення такої потужної і пот# рібної суспільству організації. Найвищою оцінкою моєї праці в КУІНі є автограф Івана Драча на його збірці поезій “Вогонь з попелу”: “Олесю Лу# пію — від серця, з вдячністю за проведення Конгресу україн# ської інтелігенції. Іван Драч. 21. II. 1995 р.” Будучи головою Товариства “Україна” і УBKP, Іван Федоро# вич знаходив чає і для проведен# ня засідань секретаріату і прези# дії КУІНу. Тоді від нього можна було почути немало нового і ці# кавого, адже він спілкувався з багатьма по# літиками, іноземцями, сам виїжджав за кордон. Вважаю, що наша праця не була марною. Робота і діяльність КУІНу, спіль# ні заходи з патріотичними силами, Това# риством “Просвіта”, творчими спілками тривалий час впливали на громадське і суспільне життя країни, на виховання творчої молоді, врешті залишаться в історії рішення з’їздів, конференцій, а його звер# нення, маніфести вже стали історичними документами. В останні роки ми з Іваном Драчем ін# коли зустрічалися на різних вечорах у Спілці письменників або на засіданнях правління Товариства “Просвіта”, згаду# вали нашу молодість, літстудію “СІЧ”, по# етичний фестиваль “Золотий гомін”, “Слобожанський Великдень”, творчі поїз# дки на Черкащину і Прикарпаття... Прига# дую, коли в Спілці письменників почали# ся негаразди і всі зрозуміли, що наше спіл# чанське майно опинилося під загрозою, він переживав, вийшов із зали засідань, звернувся до Павла Мовчана, Любові Го# лоти і мене (бо ми стояли найближче до нього): “Слухайте, чого ми мовчимо? Ось скільки нас тут членів правління, давайте збиратися і щось робити, бо залишимось без свого приміщення, як білоруські пись# менники...” Все тоді в ньому кипіло, зда# валося, ще мить — і він усіх нас поведе на# зад до зали і поставить питання про скли# кання позачергового з’їзду і обрання ново# го керівництва, але раптом примовк і до# кінчив тихіше: “Отакі ми в усьому завжди, будемо терпіти негідників. Нехай хтось ін# ший... Що ж, товариство, ходімо додому”. Востаннє ми бачилися на засіданні прав# ління Товариства “Просвіта” у березні 2018 року, Іван Драч виступав, як завжди, схвильовано, звертався до керівників об# ласних відділень, казав, як багато залежить від них особисто, щоб наша “Просвіта” справді просвічувала кожне село, кожну вулицю в містах. Вийшовши на Хрещатик, ми потисли одне одному руки, передали вітання дружинам і не думали, що вже ні# коли не побачимось. Пишучи ці спогади, я з вдячністю думаю про Івана Драча, бо ба# гато чого навчився в нього, найперше — завжди бути самим собою, бути вимогли# вим до себе, відповідальним за справі, які берешся. Не пригадую жодного випадку, коли б між нами було якесь непорозумін# ня, а тим більше суперечка, ми були това# ришами ще від студентських років і, як могли, підтримували одне одного. Таким добрим, привітним, усміхненим і щирим він назавше залишився в моїй пам’яті. 22.06.2020
Абетка відомих імен · “Визначальну роль має грати документальне кіно, тому що воно створюється на реальних подіях і опирається на достовірні і правдиві факти”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ДДммииттрроо ЛЛО ОМ МААЧЧУУКК:: «Народна Шевченківська премія – моя найголовніша відзнака!»

Дмитро Ломачук – режисер, сценарист, лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка, доктор культурології, заслужений працівник культури України. У 2020 році митець став лауреатом Народної премії імені Тараса Шевченка за багатосерійний фільм “Героїчне минуле: від Святослава до Небесної сотні”. Сьогодні пан Дмитро – гість “СП”. — Що Вас надихнуло на створення цього серіалу? — Так склалося, що ми, звертаючи погляд на свою історію, знаходили переважно події сумні. Пам’ять наша міцно зафіксувала такі сторінки, як зруйнування золотоглавого Києва, битву під Берестечком, драматизм Полтавського бою, підступне нищення Січової Запорозької республіки, Емський указ і Валуєвський циркуляр про заборону української мови. А з недавніх історичних подій – муравйовські погроми, розстріляне Відродження, Голодомор тридцять третього, чорна наруга тридцять сьомого, чорнобильська трагедія. Називаючи важкі сторінки нашої історії, ми зовсім не хочемо закреслити те велике і світле, яке підносить наш народ до вершин цивілізації, визначає його заслуги перед людством. Адже на нашому славному історичному шляху були і могутня Київська держава Ярослава Мудрого, і перша демократична республіка в Європі – Запорозька Січ, і відчайдушний порив до свободи часів мудрого будівничого й політика, відданого ідеї української незалежності Івана Мазепи, великого у звершеннях, у любові до землі предків і трагічного у помилках своїх Богдана Хмельницького, грізного вояка, оборонця вольностей козачих Івана Сірка, творця першої української Конституції Пилипа Орлика. На превеликий жаль, так ста# лося в нашому житті, що все, що стосується історії українського козацтва, не завжди сприймаєть# ся правильно. Ще з часів Мос# ковської імперії, а згодом і Ра# дянського Союзу, офіційна про# паганда цілком свідомо і навмис# но паплюжила або замовчувала роль українського козацтва в ста# новленні державного мислення української нації і зводила усі ві# домості про нього до ганебних вчинків, які начебто носили бан# дитську мотивацію, а українська мова, мова козацької нації, взага# лі багато років була або просто за# боронена, або принижувалася. Завдяки радянській пропаганді, що мала на меті створити нову формацію – “совєцький народ”, ми стали людьми силоміць вир# ваними з історичних процесів, і такими, що не маємо власної системи цінностей. Уявлення про майбутнє і зараз нав’язуються та задаються із#зовні, в тому числі розвинутими країнами. Звідси виникає проблема створення власної національної ідеологіч# ної концепції виховної та куль# турно#просвітницької роботи, яка б ґрунтувалася на україн# ських історичних традиціях. Нас у часи тоталітаризму відлучали від історичних джерел, від прав# дивої історії, накидаючи у всі ро# ки колоніального минулого лже# історію, сконструйовану в Санкт# Петербурзі і в Москві, аби ми не могли розгледіти навіть свого завтрашнього, яке нам нав’язува# лось, як щось “спільне” і “навіки разом”. За сучасних умов, при відкритості усіх історичних дже# рел, вкрай необхідно звертатися до славної минувшини, привер# таючи особливу увагу до його найкращих традицій в історії ста# новлення України, як незалежної держави. І в цьому визначальну роль має грати документальне кі# но. Саме документальне, тому що воно створюється на реальних подіях і опирається на достовірні і правдиві факти. Ця ідея втілю# ється в життя протягом двох ос# танніх років кіностудією Об’єд# нання кінематографістів “Кіно# логос” та Всеукраїнським това# риством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (голова Павло Мов# чан) за сприяння очільника пар# тії “Патріот” Миколи Голомші. Проєкт має назву “Героїчне ми# нуле: Від Святослава до Небесної сотні” і має на меті охопити геро# їчні сторінки історії боротьби, яків значній мірі сприяли здобуттю сьогодні незалежності України. Це нариси#портрети, в яких висвітлюються ключові події ба# гатовікового українського героїз# му, виявленого знаковими істо# ричними постатями нашого на# роду. Тут не тільки про наше рат# не минуле, без усвідомлення яко# го, як відомо, нема сподівання на світлу майбутність, а передусім вічні уроки безпомилкового ви# бору мети, типові приклади ви# няткової боротьби за перспекти# ву, і особливо сьогодні, коли то# читься битва не на життя, а на смерть і, врешті, за саме існуван# ня Незалежної України. Підступ# ного ворога не подолати самою лише зброєю, якщо державниць# ка думка не оволодіє нацією і не сформується у монолітне переко# нання вищої вартості – незлам# ний дух волелюбства, прагнення соборної незалежності, освяченої довгими віками постійної бо# ротьби за місце під сонцем для окраденої ворогами матері#Віт# чизни. — Чому серед київських князів обрали саме Святослава? — Ще задовго до появи Запо# розької Січі втіленням загально# національної слави, здобутої у перемогах над нашими вічними ворогами, став великий князь Київський Святослав, який дав поштовх до боротьби за свою свободу. Нестор Літописець пи# сав: “Він ходив на ворога зі стрім# кістю барса; в походах не возив із собою ні казанів, ні обозів; хар# чувався кониною або м’ясом ди# ких звірів, яке пік на вугіллі; не боявся ні холоду, ні непогоди; спав у походах без шатра під від# критим небом, підстеливши під себе кінський пітник, а під голо# ву — сідло; якщо ж ішов на воро# га, то ніколи не нападав на нього зненацька, а завжди заздалегідь попереджав: “ІДУ НА ВИ!”. Його життєвий чин, його подвиги це# ментують нашу історичну па# м’ять, пробуджують національні чесноти і гордощі за наших пра# щурів. І це особливо актуально сьогодні, в часи наших чергових історичних випробувань. Його сміливістю, відвагою, лицар# ським духом і вмілістю захоплю# валися навіть вороги... Грізне ім’я князя звучало багатьма мова# ми. Його вимовляли то з триво# гою і ненавистю, то із захоплен# ням і надією. Але ніколи байду# же. Князь Святослав здавався живим втіленням могутньої сили яка рознесла вщент занепалу бу# дівлю Хазарського каганату. Мож# на перераховувати й багато ін# ших перемог Святослава над аварами, ясами і косогами… Можна пригадати, як він завою# вав суміжну землю з Хазарією — Джідан, як увійшов у місто — фортецю Семендер. Але найвиз# начальнішим було знищення ним гнійника — Хазарського ка# ганату, що безупинно спустошу# вав своїми набігами наші землі, наводнюючи невільниками Ві# зантію і все Середземномор’я… А головний похід князя Святослава був направлений на Візантійську імперію. Цей похід повинен був забезпечити безпеку меж Київ# ської держави від його останньо# го великого супротивника. Свя# тослав усвідомлював це і відпра# вився в бій з єдиною метою — повністю зруйнувати здатність імперської армії здійснювати по# ходи на Київські землі. І це йому вдалося... — Напевне фільм “Петро Сагайдачний” змусить багатьох поновому подивитися на постать цього гетьмана? — Добою героїчних походів, що мали загальноєвропейське значення, назвали історики часи морських козацьких експедицій Петра Сагайдачного у ХVII сто# літті. Але Сагайдачний у нашій свідомості передовсім асоціюєть# ся з тим героєм про якого співа# ють у піснях і в думах і який “проміняв жінку на тютюн і люльку”. Адже відомо, що думка, як і слово, є першоджерелом сві# тогляду. Спотворена думка, як і спотворене слово, спотворюють світ і саму людину. І цю думку про недолугість українського Гетьма# на нам багато років намагалися нав’язати всі “історики” й “про# пагандисти” попередніх часів. Таким чином перетворили його із звитяжця на такого собі гульвісу, а його гучні перемоги — на про# гулянки “долиною широкою, гей!” Але найбільш вичерпну ха# рактеристику Петру Сагайдачно# му склав польський мемуарист Якоб Собеський у латиномовній праці “Історія Хотинської вій# ни”, що побачила світ у Гданську 1646 року: “Цей Петро Конаше# вич настільки підносився над своїм простим походженням і способом життя своїм гострим розумом, визначною зрілістю суджень, надзвичайним дотепом у словах і ділах, що з усією спра# ведливістю мусить бути зарахова# ний для нащадків серед найвиз# начніших людей… Скільки не ке# рував він запорозьким військом, усюди, вкритий славою своїх подвигів на суші й морі. Він зро# бив своє ім’я пострахом для всієї Московщини… не менш просла# вили ім’я Конашевича й морські походи… Кілька зруйнованих визначних торговельних міст Єв# ропи і Азії, попалені околиці Константинополя, нарешті, рід# кісна повороткість, виявлена ним у Хотинській війні… Саме з цього часу варто було б починати відлік українського морського флоту, прив’язавши дату святкування до одного із морських походів. Але чи знають про це можновладці!? Загалом це був чоловік великого духу… Обряд і релігію грецьку він оточив незвичайно гарячим куль# том”. — Очевидно, найрідше серед українських гетьманів донедавна згадувалася постать Івана Виговського. — Єдиний український геть# ман, що не підписав жодних ста# тей і єдиний, кого тричі козацька старшина підтверджувала на по# саді гетьмана України. Після смерті Богдана Хмельницького Україна перебуває в страшній ру# їні, яка висмоктує усі соки з краї# ни, стримує її розвиток у всіх га# лузях. Перед козацькою старши# ною постає вибір: хто зможе далі повести Україну самостійниць# ким державним курсом. Булаву вручають генеральному писарю Івану Виговському. Так він став гетьманом. Але самостійницький напрям політики Виговського не подобається московському царе# ві, який вважав, що козацька старшина повинна була просити в нього дозволу на вибори нового гетьмана. Виговський на козаць# кій раді зробив заяву, що не хоче зверхності над Україною й скла# дає булаву, але йому її поверта# ють. Гетьманування Виговського не дає спокою московському ца# реві. Він вирішує добитися звер# хності над Україною шляхом роз# колу козацької старшини. На йо# го час гетьманства випала чорна смуга в долі України – військо# вий занепад і економічна скрута. Царські воєводи перетворили країну на свою провінцію. Три# валі внутрішні війни невдовзі пе# реросли у спротив Москві. Іван Виговський розгромлює стоти# сячне московське військо під Ко# нотопом. Перемога збентежила московський уряд. Історик С. Со# ловйов писав: “У жалобному вбранні вийшов цар Олексій Ми# хайлович до народу, й жах охопив Москву”. Ударити на Москву за# вадила вітчизняна опозиція, ор# ганізована московськими настав# никами. Починалася Руїна. — Ще одна маловідома постать в українській історії – гетьман Петро Дорошенко. — “Сонцем Руїни” його наз# вав український народ, який зав# жди високо цінував честь, звитя# гу і мудрість своїх героїв. Він став символом боротьби за єдність та окремішність своєї держави. На тлі Руїни, коли країну очолювали-то слабкодухий Юрасик Хмель# ницький, то відверті кар’єристи Павло Тетеря та Іван Брюховець# кий (один з них називав Україну польською провінцією, а другий — московського царя її волода# рем) “цілість отчизни” та праг# нення того, “щоб в одній раді, а не в розбитті Україна перебува# ла” були визначальними в його політиці. Він постійно наполя# гав: “Українські землі мають простягатися від Перемишля і Ярослава по Сівськ та Путивль, бо саме туди сягало колись кня# зівство руське, і ці кордони по# винна теж осягнути козацька держава”. Його любили за уваж# ливість до простого народу. Час# то, скликаючи загальні ради, пи# тав думку населення щодо важ# ливих політичних рішень. Писав від власного імені та від імені всіх козаків, що вони “не бажа# ють бути ні рабами, ні данника# ми, а хочуть залишатись вільни# ми...” Після Івана Виговського немає більш трагічної постаті в українській історії сімнадцятого сторіччя, аніж постать Петра До# рошенка. Дитинство та юність майбутнього гетьмана проходили у часи боротьби українського ко# зацтва за свої права і привілеї з магнатами та шляхтою Речі Пос# политої. У той трагічний для Ук# раїни час він з молодих років включається в жорстоку бороть# бу, яку сприймає, як нагальну справу відродження української держави, як єдиний історичний шанс аби повернути українській нації її права. — Однією з найсуперечливіших в українській історії очевидно є постать гетьмана Мазепи.
Вернісаж · “Попереду натхненна праця над новими ідеями і проєктами”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

— Ще при житті його ім’я бу# ло оповите міфами. А по смерті і навіть із амвонів церков, які він будував, церкви, яка у своєму найменуванні має слово Україн# ська, лунали анафеми. Нам сто# літтями намагались вдовбати тео# рію про плідність співпраці укра# їнців і росіян у побудові Росій# ської імперії. Але він будував аж ніяк не Російську імперію, а не# залежну Українську державу і мислив її, як суб’єкт міжнарод# них відносин, потуга якого спи# ралася би на найважливіші гео# політичні фактори. Ось саме чо# му московська церква і держава так його не люблять. Він був ве# ликим меценатом культурних по# чинів і будов в Україні. Його доба створила свій власний стиль, що проявився в образотворчому мистецтві, літературі, цілому культурному і духовному житті гетьманської України. Це бу# ло українське бароко — глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення. Був поліглотом – прекрасно володів польською, російською, татар# ською, французькою, латин# ською, італійською та німецькою мовами. Майже триста років ім’я українського гетьмана Івана Ма# зепи не залишає до себе байду# жим як істориків, так і людей, взагалі далеких від історії. Його ім’я сьогодні викликає найрізно# манітніші оцінки – “зрадник ро# сійського царя”, “зрадник і ворог українського народу”, “поль# ський шляхтич”, “романтичний герой”, “видатний патріот Украї# ни”… І тільки за те, що він прий# няв рішення шукати інших, більш надійних політичних союз# ників, за те, що творив незалежну європейську країну, всіляко сприяв розвитку української культури і духовності, за побудо# вані ним храми й навчальні зак# лади. Але головною метою його життя було служіння рідній Укра# їні, українському народу... То що, кого ж зрадив Іван Мазепа? Ро# сійського царя?! Можливо. Але не Україну! Саме тому, передба# чаючи такі неймовірні сюжети для українців і України, які реалі# зовувались через сторіччя, він на# магався змінити той хід історії, який стався на нашій землі і ре# цидиви якого ми відчуваємо і ни# ні на окупованій московитами українській території… — Крім гетьманів Ви також звернулися у своєму серіалі до особистостей українських полковників. Один з них – Іван Богун. — Однією з головних проблем сучасної вітчизняної історіогра# фії є недостатнє вивчення біогра# фій окремих осіб козацької доби. Протягом багатьох десятиліть, зважаючи на різні обставини, ук# раїнські науковці не зверталися до висвітлення життя та діяль# ності одного зі сподвижників Богдана Хмельницького, видат# ного представника козацької старшини періоду Визвольної війни середини ХVІІ ст. Івана Бо# гуна. Він був одним із найвідомі# ших козацьких полководців в Ук# раїні середини XVII століття, сла# ва про якого гучно лунала не ли# ше на українських землях, а й да# леко за їхніми межами. Палко любив свою Україну і досить бо# ляче реагував на кроки україн# ських гетьманів, що могли утис# кати права козацької вольності. В політичному спектрі Української козацької держави займав місце постійного опозиціонера. Досить рішуче виступав проти укладення Богданом Хмельницьким Біло# церківського договору 1651 року, засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. Також Іван Богун був у числі противників курсу Хмельницького на союз із Москвою так і не склавши прися# ги російському цареві. Згодом очолив антимосковську стар# шинську опозицію. Він став ле# гендою ще за життя. Польський історик середини XVII століття Веспасіян Коховський писав: “Сміливий, розумний, надзви# чайно популярний, вміє як ніхто інший, вдало діяти; сильний і хитрий, як лис; людина відважна і завзята”. На початку червня 1651 р. війська зійшлися під Бе# рестечком. Козацьке військо тер# піло поразку. 30 червня 1651 року в найтрагічніший час для козаків, в оточеному з трьох боків поляка# ми козацькому таборі гетьманом обрали І. Богуна. (Б. Хмельниць# кий був по#зрадницькому затри# маний ханом). Український ро# маніст М. Старицький свідчить як обирали Богуна: “розкотлись кругом крики пробудженого на# товпу — вибрати нового гетьма# на, да такого, щоб не продав нас ляхам. — Богун, Богун, — розда# лись зі всіх сторін вигуки. — Богун! – заревів, як одна людина, весь натовп, і шапки по# летіли догори. Богун поривався говорити, але голос його губився у ревінні натовпу. — Богун – гетьман! Слава гетьману! Весь натовп оголив свої голо# ви...” Також зняли фільми про Да# нила Нечая, Івана Сірка та Пили# па Орлика. — Чи підтримала цей серіал держава? — Дуже жаль, що цей надзви# чайно важливий проєкт не знай# шов підтримки державою. Наші звернення до різних владних ін# ституцій завершувалися лише обіцянками та відписками. Але, незважаючи на відверте ігнору# вання владою вкрай потрібного сьогодні проєкту з патріотичного виховання молоді на прикладах героїчного минулого українсько# го народу, ми все ж спромоглися створити ряд фільмів, які знай# шли велику зацікавленість серед глядачів Центрального телевізій# ного каналу та парламентського телеканалу “Рада”. — Що для Вас, як для митця і для людини означає Народна премія імені Тараса Шевченка? — Вже сама назва цієї нагоро# ди означає її важливість. Це сти# мул у кілька разів відповідальні# ше ставитися до своєї роботи. Однак, виникає питання, чи дій# сно я гідний цієї нагороди. А з ін# шого боку – комітет складається з дуже достойних людей, яких я поважаю, в яких багато навчився. Це Павло Мовчан, Любов Голота, Валерій Франчук, Микола Го# ломша, Євген Шевченко, з яки# ми ми робимо одну справу. Якщо ці шановані люди так вирішили, значить, мабуть заслужив. Особ# ливо важливо, що це премія не державна, а громадська, адже її присуджує громадськість. Вва# жаю, що Народна премія імені Тараса Шевченка – найвище до# сягнення, найголовніша відзна# ка, яку я отримав у житті. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Від редакції: матеріали про інших лауреатів Народної Шевченківської премії 2020 р. читайте у наступних чис# тах “СП”.
Вернісаж · “Попереду натхненна праця над новими ідеями і проєктами”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

З народних витоків

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора Анатолій Горовий народився у селі Йосипівка, тоді Узинського, а нині – Білоцерківського району Київської області. Походить з давнього козацького роду Горових, які отримали шляхетство наприкінці ХVІІ століття. У 1990# ті роки був одним із тих, хто започаткував Києво#Печерський гуманітарний технікум, став його ректором. На початку ХХІ століття створив творче об’єднання “Отава”. Нині Анатолій Горовий – старший науковий співробітник Києво#Печерського історико#культурного заповідника. Автор книжок прози: “Доки щабля в руці” – химерна повість для дітей і дорослих, та “Аліпій – перший руський іконописець”, повість про події ХІІ ст. У 2009 ро# ці вийшла збірка його поезій “Там, за обрієм, коротка мить”. Як художник пише в стилі експре# сіонізму, з 2008 року відбуваються персональні виставки його робіт. Митець є одним із творців принципів сучасної музейної педа# гогіки, автор ідеї сприйняття моло# дим поколінням музейних пара# дигм через власні творчі зусилля. 2009 року за сценарієм А. Го# рового “Стріла заздрощів” був знятий експериментальний ху# дожньо#документальний фільм про лікаря#ченця Агапіта. У філь# мі він зіграв головну роль. Почи# наючи з цього ж року за сценарі# єм Анатолія Горового та режисера Богдана Браги на телеканалі “ГЛАС” виходять документальні фільми “Агапіт. Стріла заздрощів – поєдинок”, “Князь – інок. Ми# кола Святоша”, “Канівський хо# рал. Любов Міненко”, “Що може художник Валерій Франчук?”, “Сергій Урусевський”, “Худож# ник і час. Іван#Валентин Задо# рожний”. А в 2014 році вийшла друком його книжка “Забутий митрополит Сильвестр Косов”. Відкриваючи виставку дирек# тор Музею гетьманства Галина Ярова зазначила, що з творчістю Анатолія Горового познайомила# ся під час великого проєкту, присвяченого гетьману Івану Ма# зепі, що відбувався у Національ# ному історико#культурному за# повіднику “Києво#Печерська Лавра”. Вже тоді виникло бажан# ня побільше дізнатися про мит# ця, який плідно працює в бага# тьох царинах культури. Одна з кураторок виставки Надія Соколюк підкреслила, що виставка невипадково має назву “Крізь час”. Дійсно, ми сьогодні переживаємо нелегкі часи, але в історії України простих часів вза# галі ніколи не було. Та попри всі проблеми нині митці мають пов# ну свободу творчості – можуть творити на ті теми, як їм близькі, малювати те, що цікаво. Худож# Інна Красновська-Кафтан та Микола Кафтан ник Анатолій Фурлет наголосив на важливості таких виставок са# ме сьогодні, особливо важливо, аби їх могло бачити підростаюче покоління. Поетеса Галина Риба# чук#Прач розповіла про творчість Анатолія Горового у царині гра# фіки, представила свою збірку поезій, яку оформив художник. А Віра Свистун прочитала власні вірші, присвячені Горовому. *** Ім’я Інни Красновської вже добре відоме не лише на мис# тецьких теренах рідної Херсон# щини, а й по всій Україні. Вона – активна творча особистість, бере участь у багатьох місцевих, об# ласних та всеукраїнських вистав# ках і проєктах, що пов’язані з на# родним мистецтвом. У 2016 році атестована на майстра народної творчості Національною спілкою майстрів народного мистецтва України. Майстриня створила свій ав# торський стиль, який назвала “Цвітиці” – від слів “цвіт”, “світ”, “квіти”, “птиці” – це сим# воли людської душі. У кожній лю# дині мисткиня бачить “цвітицю” особливого кольору, яку можна намалювати або відобразити у будь#яких художніх техніках. 2018 року до Інни приєднався її чоловік Микола Кафтан. Вони почали разом працювати з де# рев’яними арт#об’єктами і спільно створювати справжні дива. Майс# триня переконана, що без любові чудес не буває. І ця виставка є свідченням творчого і натхненно# го єднання двох талановитих і щи# рих у своїх почуттях людей. Колоритні, з філософським підтекстом роботи Інни та Мико# ли не залишають нікого байду# жим, дарують тепло і радість бут# тя, “дихають” життям, випромі# нюють тепло та позитивну енер# гетику, збагачують душу світлими й радісними емоціями. Пані Інна прагне прикpacити все, що її оточує. Цим захопила і свого чоловіка Миколу Кафтана, який в усьому допомагає дружи# ні. Доля звела їх 10 років тому. Народне мистецтво вже протягом багатьох років захоплює Мико# лу. Інна звернула увагу, що чоло# вік по особливому відчуває дере# вину. І виникла спільна ідея, ра# зом розвивати цей надзвичайно цікавий напрям. Вперше родин# ний проєкт “Чари степового краю” був представлений Хер# сонським обласним Центром На# родної Творчості у “Світлиці” до Дня Незалежності у серпні 2020 року. – Вважаю за честь вже вдруге представляти свої твори, в такому історичному місці – Музеї геть# манства, – зазначила Інна Крас# новська#Кафтан. – Познайоми# лися з цим музеєм рік тому. Ко# жен майстер відчуває серцем, де його місце, де його зрозуміють, де прийде його глядач. Центр експозиції прикраша# ють роботи морської тематики. І це не випадково, адже Херсон# щина це на лише степ, а й Чорне та Азовське моря, Сиваш. Кожна робота має свій настрій, уособ# лює характер людини. Це фан# тастичні рибини – “Фіолетовий філософ”, “Пихата риба”, “Тера# котовий красень”, “Здивована риба”. А ще символ достатку Анатолій Горовий “Черепаха” та інші роботи. Для Миколи Кафтана – це творчий дебют. Оригінальна пі# рографія на дереві – це філосо# фія його особливого світосприй# няття. Роботи “Коріння”, “Від# чуття свободи”, “Шлях пізнан# ня” по чоловічому лаконічні і цікаві. Незвичайна серія робіт “Де# рева з казкових снів”. На перший погляд звичайні дерев’яні стов# пчики перетворились на казкові, з наших кольорових або чорно# білих снів. А серед цих казкових дерев розташовані “Казкові лісо# вички” в чудернацьких капе# люшках, яких вирізав із дерева майстер. Навіть стебло і коріння зви# чайної кукурудзи стало мистець# ким артоб’єктом. Майстерно роз# мальовані так, що глядачі з пер# шого погляду не могли здогада# тись, що перед ними. Вважали, що це екзотичний бамбук. А ми й далі працюватимемо з цим мате# ріалом. Тема наших українських Християнських Свят, відображе# ні у триптиху “Гармонія душі” присвяченому Великодню, робо# ті “Маковія”, серії робіт “Ангел, що небо тримає”, “Ангел – Охо# ронець родини”, “Святий Мико# лай” та ін. Наша родина постійно пере# буває в творчому пошуку. Ми вважаємо, що серед звичайних буденних справ можна знайти щось для душі, цікаве і неорди# нарне. Головне – мати бажання і творити все з любов’ю, дарувати людям позитив і гарний настрій. Попереду натхненна праця над новими ідеями і проєктами. У Музеї гетьманства діє персональна виставка живопису Анатолія Горового “Крізь час” та родинний мистецький проєкт Інни Красновської-Кафтан та Миколи Кафтана “Чари Херсонського степу”. На творчість цих митців значний вплив має українська народна творчість.
Світова подія · “Літопис” Величка — це вкорінена українська · ­ідентичність, високий зразок староукраїнської мови · та літератури доби бароко”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дженням, експерт УКФ “зарубав” наш проєкт! Звісно, опускалися руки… Відчувалася якась безнадія, бо проєкт — глобальний як за обсягом, важливістю, так і за потребою фахового опрацювання, залучення спеціалістів та коштів. Але й зійти з дороги не можна, бо, вірогідно, то призначена така місія. Адже приблизно рік тому Тетяна Таїрова-Яковлєва зателефонувала мені і схвильованим голосом вигукнула: “А це що, мені Бог послав цей рукопис, щоб я вам його через 300 років повернула?” (це вона якраз ретельно дослідила титульну сторінку основної частини “Літопису”, де було зазначено: Року Божого 1720). На що я їй відповіла, що, вірогідно, і мені Бог послав цей проєкт з тим, що маю його реалізувати! І зробили! Завдяки українським традиціям меценатства, партнерству, небайдужості багатьох людей (а меценатську підтримку надали понад 60 людей, в основному випускники Києво-Могилянської Бізнес-Школи) Україні повернуто в повному обсязі її видатну історичну пам’ятку! “Літопис” Величка — це вкорінена українська ідентичність, високий зразок староукраїнської мови та літератури доби бароко. Тепер пам’ятка доступна для прочитання, досліджень та переосмислення. І символічно, що у День українського козацтва, у ювілейний рік 300-ліття від створення, вона буде презентована у славному козацькому місті Батурині на території Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця”, де о 12.00 розпочнеться урочиста Академія з нагоди 300-річчя “Літопису” Самійла Величка. А 16 жовтня о 15.00 відбудеться презентація першого повного видання “Літопису” у Конференц-залі Інституту історії України НАНУ (вул. Грушевського, 4, 2-й поверх). Разом з нами книжку представлятиме Тетяна Таїрова-Яковлєва.
Світова подія · “Літопис” Величка — це вкорінена українська · ­ідентичність, високий зразок староукраїнської мови · та літератури доби бароко”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Через 300 років «Літопис» Самійла Величка повернувся!

Ось і тримаю нарешті в руках довгоочікува­ Віра СОЛОВЙОВА, директорка видавництва “Кліо” Доводиться тримати аж двома руками, бо ж важить понад 3 кг, має в корінці 10 см і містить понад 1000 сторінок самобутньої української історії. Понад рік видавнича команда “Кліо” (а колектив науковців – ще із 2012 р.) працювали над дослідженням, прочитанням, підготовкою до друку тексту оригіналу “Літопису”, який зберігається у Відділі рукописів Російської національної бібліотеки в Санкт- Петербурзі. Цей великий міжнародний проєкт став результатом співпраці Центру з вивчення історії України Санкт- Петербурзького державного університету (РФ), Фонду Катедр Українознавства Гарвардського університету (США), Інституту історії України НАНУ, Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та видавництва “Кліо”. Особливістю нового видання “Літопису” стало те, що його текст вперше стане доступним у повноті авторського задуму, адже дотепер у повному обсязі пам’ятка ніколи не публікувалася. У першій публікації середини ХІХ ст. з цензурних міркувань було вилучено масиви тексту, що відносяться до доби Івана Мазепи, та документи, що стосувались самого гетьмана. Крім того, у виданні була відсутня початкова частина твору, порушено порядок частин тексту та пропущено примітки, значні фрагменти та додатки, що викривлювало задум автора. Наступні ж публікації базувались на цьому виданні і повторювали його недоліки. Залучені до проєкту фахівці провели титанічну роботу — на основі віднайденого оригіналу твору, наявних видань та єдиного відомого списку пам’ятки, створеного у 60-х рр. XVIII ст., який зберігається у Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, було Титул оригінала реконструйовано повний текст “Літопису”. За допомогою сучасних технологій та методик провели ретельний аналіз тексту, паперу, інших матеріалів. Дослідження показали, що чимало наших уявлень про пам’ятку помилкові, чи, щонайменше, — неповні. Реконструйовано докладну біографію Самійла Величка, яка змінила багато усталених уявлень про літописця. Оскільки видавництво “Кліо” вже багато років співпрацює з ініціаторкою проєкту, знаною дослідницею козацької доби, директоркою Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету, кавалер-дамою Ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня Тетяною Таїровою-Яковлєвою, то без вагань взяли на себе видавничо-поліграфічну частину роботи. Зізнаюсь, що мала “рожеві” ілюзії і думала, що у рік відзначення 350-річного ювілею Самійла Величка (дата затверджена постановою ВР “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2020 році”), бодай через програми Українського культурного фонду нам вдасться видати цю визначну пам’ятку української історії. Але не сталося… “Політично вмотивований”, за його власним тверну (300 років очікувань!) видавничу “дитину” — “­Літопис” Самійла Величка! Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 0 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” (з доставкою і поштовими витратами):
Світова подія · “Літопис” Величка — це вкорінена українська · ­ідентичність, високий зразок староукраїнської мови · та літератури доби бароко”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Світова подія · “Літопис” Величка — це вкорінена українська · ­ідентичність, високий зразок староукраїнської мови · та літератури доби бароко”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 77

Черговий редактор Ольга ЖМУДОВСЬКА Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Світова подія · “Літопис” Величка — це вкорінена українська · ­ідентичність, високий зразок староукраїнської мови · та літератури доби бароко”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць 19 грн 82 коп. на півроку 107 грн 32 коп.
Світова подія · “Літопис” Величка — це вкорінена українська · ­ідентичність, високий зразок староукраїнської мови · та літератури доби бароко”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці 56 грн 86 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Світова подія · “Літопис” Величка — це вкорінена українська · ­ідентичність, високий зразок староукраїнської мови · та літератури доби бароко”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на рік 209 грн 94 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин