Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Першодрук в “СП” · “Для нас рай – це Україна. Ми його маємо доглядати і оберігати”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Валентина МАСТЕРОВА

Слово Просвіти, №42 за 2020 рік

ЖУЛЯ Рот баби Улитки вже давно не посміхається, тільки шкіриться, ніби вона хоче когось зїсти. А таки хоче. Бо Вітько тільки й чує: “…Хліб наш насущний, дай же нам…” Але хліба ніхто бабі не дає. І не лише хліба, хіба отого, що немає назви, звареного з лободи, якогось лушпиння й іще чогось, що тріщить на зубах, дере ясна і гірчить. А мама каже, щоб ми їли, бо помремо. Ми їмо, але від того ще дужче хочеться їсти й плакати. Ось і мама заплакала, бо піднесла бабі Улитці води, а вона вже не відкриває рота й не шкіриться, тільки дивиться. Певно, хоче щось сказати, та вже не спроможеться. Мама падає бабі на груди й починає голосити. Здалося чи що, наче біля повітки гавкнув Жуля. Ні, не здалося. “Мамо, Жуля вернувся!”, — я ще дужаю вийти з хати. Жуля сидить, наче й не тікав нікуди, радіє мені аж повискує. Жулю мама відпустила з ланцюга ще два тижні тому, а він, бач повернувся. І видно, що не голодний. З хати видибує Мотя — моя менша сестра. Моті лише чотири, а мені аж сім. Мотя теж радіє. Та не ступає далі від ганку, заточується й падає. І плаче. Але не голосно. Голосно плакати Мотя не може. То мама ще плаче, але ось замовкає і теж виходить на ґанок. Дивиться на Жулю, що винувато піджимає хвоста й щулиться. Потім починає жалібно скавчати. Іще дужче скавчить, коли мама підходить, швидко хапає в оберемок, притискає до себе і несе до повітки. Я кричу, але не встигаю. Ледь чутне “тюк” і Жуля затих. “Не дивись!” кричить мама, але я бачу, як ще смикаються лапи у мого Жулі. А його, повні жаху очі, дивляться на мене. А далі чорна яма. В тій ямі мені добре і не хочеться їсти… В хаті дивно пахне печенею, як тоді, коли ще тато був. Коли ще тато не штовхнув того дядька у чорній шкірянці, який забрав з-під баби Улитки клуночок із пшоном. Невеличкий зовсім. Баба вхопила його, як чужі люди заходили до хати, підіпхала під себе і лише трусилася перелякано, мов щось лихе зробила. Дядько у шкірянці відштовхнув бабу і забрав клунок, а татко тоді штовхнув того чужого дядька. А дядько вистрілив із нагана в стелю. Тата дядьки у формі побили, потім витягли на подвіря, зв’язали мотузкою і кинули на підводу, де лежали мішки із нашим зерном, а зверху – бабин клуночок із пшоном. Баби в хаті вже немає. Тільки ще пахне, ніби в церкві, коли запалюють свічки. І їжа пахне, аж у животі коле. Я знаю… Я не маленький. І я не буду їсти — я не зможу. І вже не зможу підвестися, ледь виповзаю з хати. Ще трохи й доповзу до вулиці, а там… Ні, не

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин