Незабутні · Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 року в с. Теліженці на Київщині. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Талант і мужність інтелігента
Слово Просвіти, №42 за 2020 рік
Писати спогади про Івана Драча — наче повертатися в інші світи, яких уже немає, але в яких ми жили, товаришували, дружили, підтримували один одного. Можна написати цілу книгу, але для цього в мене вже не вистачає сил, через те спробую описати лише окремі епізоди з наших стосунків.
Іван Драч, Роман Федорів та Олесь Лупій біля пам’ятника Івану Франку у Львові. Вересень, 1981 р. Фото І. Яїцького
Олесь ЛУПІЙ Познайомились ми з Іваном в ос# танніх числах серпня І958 року бі# ля головного корпусу Київського університету імені Тараса Шевченка, При# гадую, тоді була гарна, сонячна погода. Після літніх канікул кожен із нас був ра# дий зустрітися з товаришами, однокурсни# ками, літстудійцями. Хтось із них підій# шов до мене зі струнким, русявочубим юнаком у військовій формі, сказавши: “Знайомся — першокурсник Іван Драч, до речі, пише вірші”. Тоді я вперше почув це ім’я й прізвище. Потисли один одному ру# ки, я запросив його відвідати засідання на# шого університетського літоб’єднання, він охоче згодився і пообіцяв прочитати свої вірші. Одначе вже на початку вересня наш третій курс відправили до Кіровоградської області допомагати колгоспникам збирати врожай, там довелося зазнати немало труднощів, навіть брати участь у гасінні пожеж на полях. Тож на першому засідан# ні літстудії ми мали змогу поділитися но# вими враженнями і новими творами. Се# ред першокурсників одразу виділився Іван Драч, вірші його привертати увагу свіжи# ми, оригінальними метафорами, глибо# ким підтекстом соціального звучання. Це помітили всі, хто був присутній на тому за# сіданні. Тоді ж відбулися і перевибори ке# рівництва літстудії. Журналіст (нині відо# мий прозаїк) Іван Куштенко після закін# чення п’ятого курсу відзвітував про свою роботу, а далі головувати літстудійці дові# рили мені, заступниками обрали Володи# мира Житника і Петра Карася. Кожному з нас тоді хотілося показати, що ми можемо, на що ми здатні. На одно# му з засідань нашого об’єднання я запро# понував назвати літстудію іменем Василя Чумака. Цю ідею виношував ще від пер# шого курсу, коли прочитав збірку поезій Василя Чумака “Червоний заспів”, пере# видану І956 року завдяки зусиллям поета і літературознавця Степана Крижанівсько# го. Тоді це була неабияка новина, усі ми зачитувались творами молодого україн# ського поета#модерніста, розстріляного денікінцями І9І9#го у Києві та ще і замов# чуваного радянською цензурою упродовж багатьох років. Товариші підтримали мою пропозицію, і нашу студію назвали “СІЧ” (Студія імені Чумака). Декан філологіч# ного факультету Арсен Олексійович Іщук навіть дозволив в університетській дру# карні видрукувати облікові картки (своє# рідні посвідчення) членів літстудії “СІЧ”, Тоді хтось із студійців#гумористів напи# сав і поширив серед наших студентів таку епіграму, що збереглася у моєму архіві: Ти на дорозі тут не стій, Бо “СІЧ” веде Олесь Лупій, Ти на дорозі тут не скач, Бо йдуть Кащук, Діденко, Драч, Йдуть Сингаївський і Тельнюк, Ідуть Підпалий і Зінчук,
Засенко, Житник і Карась, А недругам до “СІЧІ” — зась! І недруги невдовзі появилися, мене разом із деканом навіть вик# ликали на засідання парткому уні# верситету, де я під своєрідним “пе# рехресним допитом” пояснював, звідки з’явилася “СІЧ” і чому наз# вали літстудію іменем зовсім моло# дого, майже невідомого поета, а не іменем одного з класиків… Мене тоді намагався захистити Арсен Олексійович, він пообіцяв партко# мівцям це питання залагодити. На# ша літстудія ще якийсь чає назива# лася іменем Василя Чумака, але без абревіатури “СІЧ”. Про нашу літстудію заговорили в Києві та інших містах. Нас, зов# сім молодих, почали запрошувати виступати на літературних вечорах разом із відомими письменниками. Про це написав згодом літературоз# навець, доктор філологічних наук Григорій Клочек у своїй статті про твор# чість Ліни Костенко. “...Не треба думати, що названі книжки Ліни Костенко були поодинокими “першими ластівками” того весняного пробудження... В Київському університеті навчалось чимало таланови# тих молодих поетів, які вже думали, почу# вали і писали по#новому. Дехто з них (нап# риклад, Микола Сом, Тамара Коломієць, Олесь Лупій та інші) у другій половині 50# х років видав свої книжки (“Степова Елла# да”, 1999, 10 с.). Про свою роботу протя# гом двох років я вже писав у спогадах “Бу# ла така літстудія “СІЧ”, опублікованих 2018 року в “Літературній Україні”, тут хо# чу додати ще кілька слів про активну участь у наших засіданнях Івана Драча. То# ді, пригадую, він запропонував залучати до нашої співпраці його однокурсників#укра# їнців із Польщі. І справді, вже перші вис# тупи Стефана Козака, Ярослава Стеха, Мирослава Вербового зацікавили студій# ців свіжими ідеями й новинами з мистець# кого життя Польщі, де тоді відбувалися важливі події. Ми почали листування з літ# студійцями Ризького університету, врешті невдовзі в латиських газетах були опублі# ковані добірки перекладів наших студій# ців, а ми віддячили своїм колегам перекла# дами творів Іманта Аузіня, Ояра Ваціетіса, Іманта Зієдоніса, Моріса Чаклайса... Майже всі студійці жили тоді в гурто# житку на вулиці Освіти, 2, тож мали змогу часто спілкуватися, обговорювати ті чи ті питання. Особливо запам’ятався несподі# ваний приїзд до нашого гуртожитку Ми# коли Вінграновського, який тоді ще нав# чався у Московському інституті кінема# тографії, був знайомий з Олександром Довженком. Ми зібралися в одній із кім# нат і вже з перших хвилин були зачаровані Миколою — як він умів говорити, якими словами користувався, як читав свої вірші, то треба було бачити і запам’ятовувати ко# жен порух його обличчя, рук, його погляд, чути тембр його голосу. Кожен із нас хотів про щось запитати його, але найбільше було за# питань від Івана Драча — і про Олександра Довженка, і про умови навчання в інституті кі# нематографії, і врешті про лі# тературні новини, як там жи# вуть і творять російські модер# ністи Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко, Белла Ах# мадуліна. Відчувалося, як Івані Микола легко знаходять між собою мову, як із півслова ро# зуміють один одного, власне тоді вже зароджувалася друж# ба поміж ними, що тривала упродовж усього життя. Тепер, коли проминуло понад півстоліття від того ча# су, я не можу дослівно згадати наші розмови з Іваном Драчем, але в них мовилося переважно про наші студентські будні, свої труднощі, мовилося і про стан тодішньої української літератури. Ми, молоді і заповзяті, бачили, що так писати далі не можна, на засідан# нях літстудії, в коридорах чи у бібліотеці часто обговорювали публікації нових тво# рів європейських письменників і доходили висновку: ось як треба писати! Ми були молоді і хотіли жити, незва# жаючи на різні труднощі і негаразди, ми хотіли радіти світові, його красі, неповтор# ності, ми хотіли любити, закохуватись. І ми закохувались, писали вірші про це. Першого березня 1959 року і я, пішовши увечері на танці в гуртожитку, побачив ру# сяву, струнку, миловидну дівчину, студен# тку першого курсу філфаку Ларису Бонда# ренко і відразу закохався в неї, власне від# чув, що це моя доля. Того ж дня я назвав її Лесею, а вже восени ми вирішили одружи# тися. Леся була однокурсницею Івана, і він якось сказав мені: “Так ти що, хочеш вик# расти в нас найгарнішу дівчину?..” Врешті він і Лесина подруга, її однокурсниця Оля Рогоза, були свідками під час нашого од# руження. Пригадую, як ми разом ішли до приміщення ЗАГСу в Залізничному районі Києва, як жартували, слухали щирі поба# жання своїх друзів, щоб ми вірно любили одне одного, підтримували усе життя. Ми з дружиною часто згадуємо той день і дякує# мо долі, що вже на початку нашого життя, мали таких доброзичливих і вірних друзів. Ще наприкінці того року я запропону# вав своїм друзям підготувати і видати аль# манах творів членів нашої студії. Не всі ме# не тоді підтримали, мовляв, достатньо то# го, що інколи університетська газета “За радянські кадри” публікує наші твори. Я керувався тим, що обласні літоб’єднання видають свої окремі збірки, наприклад, на Волині вже видали декілька номерів свого альманаху. Першим підтримав мене Іван Драч, і вже невдовзі подав свою добірку, яка стала основою і окрасою нашого аль# манаху “Світанок”, який, завдячуючи під# тримці Арсена Олексійовича, вийшов в університетському видавництві. Двоти# сячний наклад швидко розійшовся серед студентів і творчої молоді Києва і нині вже є бібліографічною рідкістю. При написанні цих спогадів багато в чому допомагають мені світлини, відзняті нашими товаришами під чає навчання, в аудиторіях, на засіданнях літстудії, різних зустрічей, прогулянок у парку тощо. Вдив# ляюся в них, намагаючись відтворити в пам’яті наші розмови, хто про що говорив. Та головне, що ми тоді жили, зустрічалися, вболівали, переживали і зберегли в серцях щось дуже щире, добре і світле. Скільки приємних почуттів викликає світлина від 9 березня 1959 року, на якій зображені сту# денти і викладачі університету, які при# йшли вшанувати нашого генія і пророка Тараса Шевченка. У нижньому ряду я з Іваном Драчем готуємося до виступів. По# ряд із нами — представник парткому дає якісь поради чи вказівки (нам тоді сказали показати свої вірші, які ми збиралися чи# тати). На іншій світлині, вже з весни I960 року, члени літстудії “СІЧ” Станіслав Зін# чук, Станіслав Новохацький, В’ячеслав Малець, Олесь Лупій, Леонід Климчук та Іван Драч у парку біля рідного університе# ту. Я, звичайно, як міг, намагався пожва# вити роботу літстудії, запрошував на засі# дання відомих письменників, критиків, одначе з часом почав відчувати, що мені стає все важче виконувати свої обов’язки. Невдовзі, дякуючи Борисові Олійнику — працівнику газети “Молодь України”, ме# не зарахували позаштатним кореспонден# том. Одне слово, наприкінці I960 року я відзвітував про свою роботу в літстудії і но# вим головою товариші обрали Івана Дра# ча, із чим я і привітав його. Я радів публі# каціям творів Івана Драча в “Літературній Україні”, відвідував вечори, де він висту# пав, привітав його із виходом першої збір# ки поезії “Соняшник”, яку він подарував мені з автографом. Наприкінці 1962 року мені як праців# нику газети “Молодь України” виділили кімнату в комунальній квартирі на вулиці Білоруська, 5. Виявилося, що там уже про# живали письменники Василь Земляк,
Олесь Лупій та Іван Драч біля могили Тараса Шевченка на Чернечій горі. Травень І964 р. Фото публікується вперше
Онисим Мельник, Володимир Коломієць, Борис Комар, Іван Бойчак, Невдовзі там, у квартирі №15, поселилися зі своїми дру# жинами Іван Драч і Микола Вінгранов# ський. Відтоді ми з Іваном знову часто ба# чилися, обмінювалися думками. Часом я знайомив Івана Драча з моло# дими літераторами, які приїжджали з об# ластей і заходили до редакції “Молодь Ук# раїни”, зокрема із обдарованим поетом із Сумщини Олександром Шугаєм, про що він нещодавно написав у своїй книзі спо# гадів. Це був час, коли Іван Драч після закін# чення Вищих сценарних курсів у Москві почав працювати на кіностудії імені Олек# сандра Довженка. Тоді, в шістдесятих ро# ках, за його сценаріями було поставлено фільми “Криниця для спраглих”, “Камін# ний хрест”, “Іду до тебе”, “Пропала гра# мота”. Майже всі вони мали численні від# гуки в пресі. Я теж написав рецензію на “Криницю для спраглих”, показав руко# пис Іванові, і він порадив звернутися до газети “Культура і життя”, одначе мені від# мовили, бо на той час фільм уже заборонили. Я надіслав свою рецензію до Польщі, там надрукували її в щоріч# ному альманасі. Ми були разом на Черне# чій горі в Каневі у травні 1964 року, коли Україна і вся світова громадськість відзна# чали 150#річчя Тараса Шев# ченка. Іван Драч підійшов до нас, коли я з дружиною Ле# сею, братом Григорієм і його друзями#інженерами Воло# димиром Хомою і Петром Осадцівим готувалися пок# ласти на могилу поета кош# товний, із латуні, вінок, який вони привезли напере# додні зі Львова. Я познайо# мив Івана зі своїм братом і його друзями. Йому дуже сподобався вінок, він похва#
Письменники Ярослав Ярош, Олесь Лупій, Іван Драч, Надія Непорожня та Анатолій Погрібний на мітингу біля Верховної Ради України. Липень 1991 р. Фото А. Скрипника
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
