Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Вона могла бути щасливою лише з журналістикою, бо мала з нею одну групу крові і спільну на двох кардіограму”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Чайка над Россю Катерина Таран

Слово Просвіти, №42 за 2023 рік

6 жовтня в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького презентували унікальну книжку заслуженої журналістки України Катерини Таран “Поміж реалій та ілюзій”, 2020. Галина ДАЦЮК, журналістка Книжку, про яку мріяла наша талановита і неповторна однокурсниця Кет, але якої не побачила за життя. Багатолюдний захід об’єднав керівництво вишу, викладачів, студентів, журналістів, колишніх її учнів, ставши зразком гідного пошанування особистості, яка творила чесну, інтелектуальну й авторську журналістику. Нехай і запізнілого пошанування. Неординарну Катерину не приручила влада і не спіймав світ, не підтримали, а попросту зрадили ті, кому вірила, кому допомогла свого часу ввійти у професію. “Шкодую, що прикрашала їх у своїх матеріалах…”. Ізоляція від професії ув’язнила її блискучий талант, обрізала крила задумам, загнала у вразливе серце сум і біль і обірвала життя. 8 січня 2019 р., у день прощання, наш побратим журналіст Микола Тимошик підхопив Катеринину мрію, пообіцявши, що вона стане реалією, а не ілюзією. І за рік книжка побачила світ. Дякую, професоре, що стала співупорядницею, емоційно переживши ще раз особисті історії і передумавши нашу журналістику. Ту, яка з щирим людським обличчям, про яку ми мріяли, до якої прагнули, яку намагалися не зраджувати і якій служимо сьогодні. У презентації взяли участь однокурсники Катерини Таран випуску 1978 року: професор Микола Тимошик, колишній голова Держтелерадіо України Юрій Плаксюк, багатолітній посол України на Балканах Віталій Москаленко. Згадували нашу яскраву однокурсницю і говорили про проблеми сучасної журналістики, яка, на жаль, втрачає здатність мислити і осмислювати. Колись стежкою від нашого гуртожитку – через сад, вздовж поля – ми підходили до аеропорту “Жуляни” і спостерігали, як піднімаються у небо срібні хвости літаків. Якось Катерина висловила крамольну впевненість, що колись перелетить Атлантику. Мої мрії не сягали такої висоти. Через багато років, коли Катерина Таран як найкраща черкаська журналістка полетить до Америки, ми згадаємо наші походи в Жуляни. “Треба мріяти про високі польоти!” – сказала Катя. Так, вона завжди мала амбітну мету і йшла неї, не шкодуючи сил. У 1991 році Катерина Таран стане організаторкою, а відтак головною редакторкою телестудії “Рось” Черкаської телерадіокомпанії, назвавши її іменем рідної річки. “Ще одна сходинка у професії!”. Вона вірила, що з талановитою командою з точкою опори в рідних Черкасах зможе перевернути якщо не ввесь світ, то українську журналістику. Її ефіризми – оптимістичні. “Судячи з просвітлених облич – найстрашніше вже позаду”. Проте життя випробовуватиме, і згодом творчість, гуманізм і фаховість команди росичів не всім сподобаються. У провінції “пітьма густіша”. Катерину просто видушили з професії, перекривши кисень. “Куди подітися з підводного човна?..” І Катерина Таран – “найяскравіша зірка серед росичів” – стане викладачкою Черкаського університету. Вона вселятиме віру в найкращу професію, стане для майбутніх журналістів незаперечним авторитетом, її приклад надихатиме. “Скромність прикрашає, але навіщо скромному прикраси”, – підбадьорювала Катерина несміливих і розповідала про студентів із захопленням: “Справжні таланти!” Викладатиме, на жаль, нетривалий час. Леонід Рябіщук, головний редактор обласного Черкаського радіо, сказав Катерині, що житиме вона довго, бо біля неї “завжди радість і дике повітря свободи”. У кожній людині Катруся бачила друга, герої ставали їй рідними. Вона вважала, що між колегами не може бути кабінетних бар’єрів, чванства чи зазнайства – лише тепло. Вона любила волю, а не стадність, насичений колір, а не сірість, забарвлене витівками життя, а не прісний його смак. Такою непрісною – яскравою була її журналістика. На жаль, найкращий колега Леонід Рябіщук дуже швидко залишив цей світ, а фахівці, що прийшли згодом, мали інші смакові рецептори і уявлення про якість нашої професії. Зізнавалася: “Я готова робити будь-які маленькі сюжети”… І наприкінці розмови – неодмінний оптимістичний сміх як знак оклику Катиної гідності – “щоб не плакать”. Часом я озивалася до неї: “Катерину по радіо передають!”, – як колись казали сахнівці її мамі. “А, то давно зроблене”... Вона телефонувала і розповідала цікаві історії, шукала героїв, теми, сюжети, якими була переповнена. Задумами ділилася з близькими людьми, а хотіла втілити їх і поділитися з цілим світом! Вона щодня долала гравітацію, як дивовижна жінка Параска Плитка-Горицвіт з Гуцулії. Лише замість Карпат піднімалася для польоту понад Дніпром. Писала, скільки могла, бо жила за Олешею: жодного дня – без рядка! “Нехай на тебе всіх собак вішають, а ти їх струшуй і біжи далі!” І все ж на іменинах “Росі”, куди її запросили разом зі “старими” колегами, вона зрозуміла, що “храм чесної журналістики не зруйнований”, що кожна особистість, з якою працювала Катерина Пилипівна 15 років, вдячна їй. Вона раділа, що “Рось” не замулена, і вони можуть дивитися одне одному в очі. “Я це відчула, подолавши всі перелази, тини і паркани, тернові хащі і зарості осоки, після п’ятнадцяти років тележиття!” Радість окрилить Катерину, коли вона стане співупорядницею книжки “Історія одного журналістського курсу” (М. Тимошик, Г. Дацюк, К. Таран, 2008). Вона надсилатиме до книжки матеріали, які давно очікували на оприлюднення. Так народився спеціальний розділ книжки з її блискучими ефіризмами. У 2011 році я запросила Катерину Таран на передачу “Знакова постать” на Радіо Культура. Вона приїхала вранці разом із братом (і творчим побратимом) Олександром Тараном, піднесена й щаслива, і я зрозуміла, як важливо їй сказати своє слово, відчути мікрофон, студію і багатотисячну аудиторію перед собою! Передача вийшла прекрасною, на прямий ефір багато телефонували. Катерина ходила коридорами Українського радіо на Хрещатику, 26, її впізнавали, з нею віталися, вона раювала! Її подруга, яка прийшла на презентацію книжки “Поміж реалій та ілюзій”, зізнавшись мені, що подала Катрусі останню чашку води, пригадала, яка щаслива вона була після поїздки на Українське радіо! На жаль, в архівах я не змогла знайти нашу радіопередачу, хоча надії не втрачаю. Коли я стала записувати Усні жіночі іс- Перший проректор Університету В. М. Мойсієнко і професор М. С. Тимошик

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин