Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №42 за 2023 рік

16 с. · 36 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 42 (1227), 19—25 жовтня 2023 Люди з ідеологією України ГАЛИНА ДАЦЮК

Ігор ЗОЦ Минулої суботи, 14 жовтня, у Національному музеї літератури України відбулася церемонія вручення Народної премії імені Тараса Шевченка. Премія присуджується за вагомий внесок у розвиток української культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості та утвердження української мови. Як уже повідомлялося, лавреатами за 2023 рік стали поет Борис Гуменюк, художник Лев Скоп, артист Кирило Стеценко, театральний режисер Дмитро Чирипюк. Почесну відзнаку щороку вручає Комітет з нагородження Народною премією України імені Тараса Шевченка, у складі якого – вісім Шевченківських лавреатів під керівництвом визначного українського поета, державного і громадського діяча, голови ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка Павла Мовчана. Так було і цього разу. Голова комітету за дорученням членів журі привітав присутніх з подією і другою Покровою. За словами Павла Мовчана, Народна премія особливо важлива в часи, коли постать Тараса Шевченка вичищається з нашої свідомості, так само, як і українські символи. Він розкритикував владу, яка останніми роками не вшановує пам’ять Пророка на Чернечій Горі в Каневі належним чином, а цьогоріч Національна премія імені Т. Шевченка вручалася в Бучі і вперше не главою держави. Викликає подив і відсутність у складі Шевченківського комітету лавреатів Національної премії... Своєю чергою, Народна премія є сутнісно громадською, адже кошти на її вручення надають небайдужі українці. Представляючи творчість першого з лавреатів – поета і воїна Бориса Гуменюка, Павло Мовчан нагадав, що саме ВУТ “Просвіта” двічі висувало цього майстра на Національну премію імені Т. Шевченка, але його творчість не помітили. П. Мовчан зазначив, що Борис Гуменюк пише про найболючіші речі: “що таке життя і що таке смерть...”. Нагадаємо, що в 2014 році поет пішов добровольцем на війну, того ж року вийшла його збірка “Вірші з війни”. Потім були “Блокпост”, “100 новел про війну”. Під час зустрічей з читачами, інтерв’ю медіа Борис Гуменюк вражав своєю відвертістю. “Не очікую повернутися з цієї війни. Якщо це станеться – буде диво”, – сказав він “Газеті по-українськи” 1 лютого 2023 року. – Маємо надію, що він живий, – сказав Павло Мовчан. Премію за відсутнього лавреата Б. Гуменюка отримав його бойовий і літературний побратим, військовослужбовець ЗСУ Сергій Пантюк. Тепло відгукнувся про бійця УВО імені Євгена Коновальця голова Організації українських націоналістів Богдан Червак. Він зазначив, що Б. Гуменюк першим заявив, що російсько-українська війна буде не на життя, а на смерть. Військовослужбовець ЗСУ з позивним “Тополя” в своєму виступі сказав, що книжка “Вірші з війни” Б. Гуменюка має бути в кожного бійця... Представляючи скрипаля і композитора Кирила Стеценка – лавреата в галузі музики, академік НАПН Георгій Філіпчук підтримав воєнний дискурс урочистого зібрання. На його думку, саме ті, хто пройде цю війну, мають бути першими в українській політиці, економіці, освіті... Г. Філіпчук говорив не тільки про особисті заслуги нового лавреата в музичному мистецтві, але згадав і про його діда Кирила Григоровича Стеценка, який заснував Республіканський хор УНР, був одним із діячів “Просвіти” в Києві. “Ми тяглі до своєї пам’яті, мови, традицій – на цих каменях стоїть наш український дім”, – сказав Георгій Філіпчук. – Все можна повернути, якщо ми не втратимо своєї української душі, – зазначив промовець. Отримавши почесну нагороду, Кирило Стеценко поділився своїми враженнями від поїздки до США, де взяв участь у зйомках фільму про Квітку Цісик і виступив з кількома концертами. “Всюди говорив, що представляю “Просвіту”, а моя програма мала назву “Дух України”, – сказав митець. – Я відчув, що Україна стала суб’єктом і стоїть у центрі сцени... Не можна відмовлятися від тієї світової відповідальності, якою ми обрані, – заявив Кирило Стеценко. Кінорежисер Леонід Мужук про Дмитра Чирипюка, нового лавреата в галузі театрального мистецтва, відгукнувся дуже тепло, назвавши творчість цього митця справді українською. Своєю чергою, отримавши нагороду, режисер-постановник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Дмитро Чирипюк підтвердив, що понад 90% його спектаклів – українських драматургів. “Я щасливий, що є українським режисером”, – щиро зізнався. Відзначимо, що у 2019–2022 рр. Народною премією України імені Тараса Шевченка були нагороджені знакові для української культури, освіти особистості: поет, народний артист України, академік Андрій Демиденко – за вірші до кантати “Поле моєї пам’яті” та глибинне розкриття теми Голодомору 1933 року; народний артист України, художній керівник і головний диригент капели “Почайна” Києво-Могилянської академії Олександр Жигун – за духовно-музичне і патріотичне виховання українців та високу виконавчу майстерність; українська письменниця Наталія Дзюбенко-Мейс – за поетичну книгу “Сковорода”; композитор Олександр Яковчук – за авторські обробки українських народних пісень; поет Василь Рябий – за книгу “СологолоС. Сто вінків сонетів” та кінорежисер Дмитро Ломачук – за документальний багатосерійний фільм “Героїчне минуле від Святослава до Небесної Сотні”; письменник і публіцист, професор Микола Тимошик, народний артист України, бандурист, лідер гурту “Хорея Козацька” Тарас Компаніченко, художники Марина Соченко, Олександр Мельник, академік НАПН Георгій Філіпчук, поет Богдан Томенчук. Глибоко переконані, що всі відзначені Народною премією імені Т. Г. Шевченка, відомі в культурному просторі і є тими людьми, які слідом за Збройними Силами України формують сучасну історію нашої держави. Під час урочистостей Павло Мовчан також вручив найвищу просвітянську нагороду – медаль “Будівничий України” – Юрію Мосенкісу, доктору філологічних наук, професору Інституту філології КНУ імені Т. Г. Шевченка. Привітали лавреатів і всіх присутніх артисти: Тетяна Негрій, Андрій Міцай, Олексій Паламаренко, Лариса Кадирова, Кирило Стеценко, режисер Дмитро Ломачук та ін. Розповідь про лавреата Лева Скопа – на сторінці 2. Подяка всім і, зокрема, працівникам Національного музею літератури України. Світлини з відкритих джерел ОЛЕСЯ СТАСЮК БОГДАНА ПІВНЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Наш день — 27 жовтня

Згідно з Указом Президента України № 455/2023 було внесено зміни до деяких указів, зокрема: у тексті Указу Президента України від 6 листопада 1997 року № 1241/97 "Про День української писемності та мови" цифру і слово "9 листопада" замінити цифрами і словом "27 жовтня". Отже, одне з найголовніших своїх свят ВУТ "Просвіта" ім. Т. Шевченка разом з усім українським народом відзначатиме 27 жовтня (цього року — п'ятниця).
Національна еліта · “Нація, яка має художників, що виходять з народом і власними іконами на Майдан, – безсмертна”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Лев СКОП: “Щоби малювати ікони, треба, щоб ангели прилетіли”

Галина ДАЦЮК, журналістка У 2014 році, під час тривожних днів Майдану, в Українському домі діяла виставка художника Лева Скопа. І коли запалали Профспілки, і вогонь міг підібратися до Українського дому, люди взялися рятувати ікони. І найперше рятували ікону Преподобного Тарасія, який теж стояв тоді з нами на Майдані, як і автор ікони Лев Андрійович Скоп. Нація, яка в часи страшної небезпеки рятує картини як власне життя, – має майбутнє. Нація, яка має художників, що виходять з народом і власними іконами на Майдан, – безсмертна. Минулого року Народну премію імені Тараса Шевченка одержав художник Олександр Мельник, учасник Революції Гідності, який запам’ятався тисячам протестувальників картиною “Бачу справи твої, Людино!” На Майдані творила багатосотенну галерею Героїв лавреатка Народної Шевченківської премії художниця Марина Соченко, яка сьогодні творить галерею Героїв Великої війни. Лев Скоп, Марина Соченко, Олександр Мельник – художники різні. Проте об’єднує їх одне силове поле – українське, у якому здатність відчувати час своєї землі і небайдужість до того, що з нею відбувається. У цьому силовому полі – бажання пробудити поневолений розум, щоб будувати життя з вільними людьми. А якщо треба – стати з ними за свободу! Очі Христа дивилися на людей Майдану – “Бачу справи твої…”, очі святих дивляться сьогодні з картин художника Лева Скопа, заповідаючи нам любов. Місія Художника увиразнюється в трагічні часи. Мистецтво переплавляється з болем, жертвами, кров’ю і стає Чином. Ці покликані люди стають для нас духовним щитом і долонею Бога, навіть коли цього не прагнуть. Мистецтво набирає іншого звучання і сенсів. Картини Марії Приймаченко і Поліни Райко з Олешок в Українському домі стають свідченнями боротьби Світла і Мороку і стануть документами у майбутньому справедливому суді в Гаазі над росією, яка прагне знищити нас. Документами часу стають ікони Лева Скопа, у яких очі і питають, і захищають. Проте впевнена, що Лев Андрійович може думати зовсім інакше. Мене ж може виправдати теза пана Левка: “Я в мистецтві не дуже розуміюся і всім про це кажу. Та й ніхто не розуміється в мистецтві. Час визначає твір мистецтва”. Його час – це час мого покоління – від юності у 70-х до нинішньої Великої війни. У цьому зрізі часу виростала його багатогранна особистість. Український мистецтвознавець, художник-реставратор, іконописець, викладач 15 років Львівської академії мистецтв (до 2013 року), який вчив студентів не бути масовкою, учасник Революції Гідності, поет і музикант, багаторічний дослідник дрогобицької дерев’яної церкви Святого Юра. Народжений у Львові. Закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Мешкає в Дрогобичі, працює художником-реставратором у відділі дерев’яної архітектури музею “Дрогобиччина”. У 2002 році заснував творче об’єднання “Кактус”, метою якого є продовження української національної малярської традиції у сучасному мистецтві. Автор безпрецедентного арт-проєкту: намалював 365 ікон Богородиці на кожен день року. Після його виставки цього літа у Луцькому Музеї сучасного українського мистецтва імені Корсаків його охарактеризували як “екзотичного птаха”, чиї роботи нагадують, твори Ієроніма Босха чи Сальвадора Далі. “Художник-інтелектуал, що провадить нескінченну бесіду з Юнгом, Фройдом, Бруно Шульцом, а тим часом вкладає в ікони мелодію стародавнього українського іконопису”. А ще – “Людина-Стихія”. Проте, будучи неприрученим птахом і неспійманим вітром, він, насамперед і головно Українець, який живе за українським часом. “Я Українець, і цим все сказано”. Проте вважає, що “мало бути українцем, який живе в Україні та має український паспорт, потрібно бути господарем на своїй землі і достойно робити свою справу, щоб зберегти код нації”. Звідки таке коріння? Йому пощастило жити у нерадянській частині Львова Знесіння у час, коли було накладене табу на зарубіжну музику, моду, були під забороненою письменники розстріляного відродження і художники-бойчукісти, по місту котилися арешти вільної думки… Але він слухав службу Божу з Ватикану і “бітлів”, читав “Розриту могилу” Тараса Шевченка. Донині його любов – старі львівські кнайпи, “Вірменська кава”, таїна старого Львова, болить знищений Львів… Він вважає, що малювати може кожна людина. Прокинутися о 5-ій і малювати. В обід ще раз сісти і помалювати. Ідеї приходять стихійно. Але щоб малювати, потрібно стати слугою мистецтва. Прикувати себе до галери, як раб. “Я це зробив у 1978 році і досі прикований”. Кожну картину він малює спопеляючи себе. Намалював, згорів, відродився. Він малює свої ікони на гонтах зі старого храму святого Юра і на ящиках з-під снарядів. Ікони його не канонічні, такі називали колись домашніми. Найбільша колекція їх (5,5 тисяч) у Радомисльському замку, в Музеї домашньої ікони “Душа України”, який заснувала Ольга Богомолець, Такі ікони “живуть” на відстані серця, тихої молитви і зізнань. Художник вважає подібні ікони справжніми й живими. Його ікони стають сьогодні домашніми у бліндажах, у заплічниках наших воїнів. Коли він дарує ікони на фронті, то кожен обирає свого небесного захисника. А образ – свого захисника на землі. І це вражаючий безсмертний колообмін. Найчастіше малює Богородицю, яка кулі зупиняє, як колись перед козаками зупиняла турецькі стріли Почаївська Божа Матір. Понад чотири тисячі ікон подарував нашим воїнам, і пише нові. Пан Левко розуміє, що війна — це втрати. Що таке втрати, він знає з власного життя. Поховав молоду дружину прекрасну художницю Тетяну Думан-Скоп… Але не зневірився, а “продовжував говорити зі своїм Богом”. На згадку про незабутню зустріч Його ніколи не полишає палке бажання творити. І це бажання наповнює силою. Робить, що хоче. Малює, що відчуває. Але працює багато, бо тільки так можна витворити щось власне. “З дитинства маю фатальну любов до церкви…” Захопився картинами і поезією Тараса Шевченка. “Щоб малювати, треба, щоб ангели прилетіли”… Лев Андрійович вважає, що у світі важлива і справжня лише національна культура. Інтернаціональна культура – це пережоване сміття, нікому не потрібне. “Візантійська культура мертва, а я хочу мистецтва”. Тому він локомотив відродження українського іконопису, коли біблійні сюжети стилізовані під українську сучасність – в одязі і побуті. І це зовсім не грішна, а Божа справа. “Ми нація, нам треба її показати світові”. Він вважає, що на початку ХХ століття в Україні творили найсильніші митці світу. Їх треба знати. Треба брати приклад з таких, як Олександра Екстер, яка, за власним висловом, у Парижі всім вуха протуркала петриківським розписом. І недавно Петриківський розпис включений до світової культурної спадщини ЮНЕСКО. Сьогодні потрібні міжнародні конференції з презентаціями нашого мистецтва. Енді Воргол – це Україна. П. Жолтовський, що врятував унікальні твори мистецтва, – це Україна. Якщо вивчаєш і знаєш українське національне мистецтво, маєш шанс зробити шедевр. Як видатний мистецтвознавець Лев Скоп написав кілька прекрасних монографій: “Датування галицьких ікон 14–16 століть”, “Українське церковне малярство у Галичині. Техніка і технологія 15–18 століття”. Це перші в Україні наукові дослідження на цю тематику – своєрідний ключ до датування стародавніх ікон. Вражаюча монографія “Майстер мініатюри Пересопницького Євангелія Федуско, маляр зі Самбора”, де Лев Скоп аналізує мініатюри Євангелія. Мистецтво – це діалог між минулим і національним. Фанерне візантійське мистецтво – мертве. Це москалі придумали канони. Українське бароко – живе. Ікона – це молитва. Мій Бог любить сильних і красивих. Розп’яття моє не страждає, а радіє. Страждання – це зло. Радість перемагає страждання. Матінка Божа у мене молода і вродлива. Світом править добро! Це нормально – тішитися радістю! Іконописець пише серцем. Коли малюєш Богородицю, то доходиш до стану молитви. Малювання – це стан! Коли він малював на дошці на Майдані, люди казали: тут як у церкві! Сьогодні він малює ікони на ящиках з-під патронів, бо йде війна, такі символи часу. “Я зараз роблю такий вівтар з ящиків з-під патронів. Ми робимо церкву пам’яті загиблих…” Нині вільні люди України воюють із зомбі, каже пан Левко. Україна – це любов до волі, росія – це зомбі. Лінія фронту має пролягати через наші серця. І кожен на своєму блокпосту мусить стояти надійно. Він мілітарист, хоча був пацифістом і в радянській армії не служив. “Ми вільні люди, центральна Європа, наші міста мали Магдебурзьке право”. Колись у щойно звільненій Станиці Луганській він намалював у клубі 8-ми-метровий образ Пресвятої Богородиці. Там ще лунали постріли, тож одягав бронежилет, проте вилізти і стояти у ньому на риштуванні було важко, доводилося знімати. …Майдан став точкою відліку нової країни, де він зустрів сотні прекрасних людей, і відчув себе в тисячу разів щасливішим. Майдан дав йому велику родину. На Майдані він створив Майданівську Ікону Божої Матері. Російська мова для нього – мова смерті і мова окупанта. “І ще. Держава має закуповувати принаймні 200-300 робіт сучасних художників. Як це робив, скажімо, Андрей Шептицький. Не можна ігнорувати сучасних художників”. Тож творчість унікального Лева Скопа – це осібне явище в долоні Бога чи потужний вибух, здатний народжувати любов, продукувати потужні сенси і змінювати світ? І те, й інше. У якісь певні рамки вмістити світ Лева Скопа неможливо! “Я українець – ось моя ідеологія”. Через його силове поле проходять Українські Майдани, російсько-українська війна, лінія фронту в Бахмуті, власний блокпост, який він тримає серцем, совістю і життям. Його ікони і ящики з-під снарядів, Преподобний Тарасій і Богородиця Майдану – це документи Українського Часу. Вічного. Коли є такі Митці.
Події, факти, коментарі · “Теперішня кризова ситуація у взаєминах України та Польщі шкодить духу нашого стратегічного партнерства”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

солют національного обов’язку”. Дослідник історії боротьби українського народу в добу Євгена Коновальця Василь Штокало ознайомив присутніх з архівними документами, що пояснюють обставини підготовки терористичного акту, зокрема ганебну роль зрадників. Відомий історик, публіцист, викладач НУ “Львівська політехніка” Іван Хома зупинився на періоді участі Є. Коновальця у Першій світовій війні, полоні та активній участі в часи першої української революції, формуванні військових сил УНР – Січових Стрільців, створенні УВО, ОУН. Директор Музею Гідності Володимир Муравський ознайомив присутніх з цікавими маловідомими фактами з життя Є. Коновальця. Про підготовку терористичного акту за особистою вказівкою Сталіна та здійснення цього жорстокого вбивства Євгена Коновальця в Роттердамі 23 травня 1938 року розповіла старша наукова співробітниця Музею Євгена Коновальця Оксана Яцкович. Під час заходу демонструвались світлини. На закінчення круглого столу Ярослав Пітко зазначив, що постать Євгена Коновальця потребує глибокого пізнання та належної оцінки. Львівська “Просвіта” ності’’, це прояв найщиріших людських милосердних якостей поляків та інших народів. Водночас народна дипломатія вже зачекалася, коли ж у тіло України перестануть вставляти шпильки – здебільшого справедливі, закиди в корупції у владі. Діячі Міжнародного громадського об’єднання ‘’Волинське братство’’, які мають досвід державотворення, готові долучитися зі своїм капіталом знань та умінь до українсько-польського діалогу заради майбутнього наших народів. За дорученням Правління МГО ‘’Волинське братство’’: Сергій Шевчук – народний депутат України 3-6-го скликань; Олександр Скіпальський – генерал-лейтенант, народний депутат України 2-го скликання; Віктор Набруско – заслужений журналіст України, президент Національної радіокомпанії України (1999–2010)
Події, факти, коментарі · “Теперішня кризова ситуація у взаєминах України та Польщі шкодить духу нашого стратегічного партнерства”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Пом’янули державника

Днями у Львові в Музеї етнографії та художнього промислу в рамках Форуму видавців відбувся круглий стіл на тему: “Євген Коновалець – 85-ті роковини загибелі”, організований Львівським обласним об’єднанням ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Ярослав Пітко, голова Львівської “Просвіти”, кандидат наук державного управління (ведучий круглого столу), наголосив на унікальній ролі Євгена Коновальця в боротьбі українського народу за свою державність. Подаючи цікаві біографічні факти з його родинного виховання, навчання в Академічній гімназії, Львівському університеті, наголосив на унікальній ролі “Просвіти” у формуванні української еліти і Євгена Міжнародне громадське об’єднання ‘’Волинське братство’’ солідаризується зі зверненням учасників Українсько-Польського форуму, котрий підтримується Міжнародним фондом ‘’Відродження’’ (Україна) та Фондом Стефана Баторія (Польща), щодо оцінок та перспектив взаємин України та Польщі. Наша громадська організація об’єднує вихідців із Волині, які проживають за межами історичної Батьківщини. У повоєнний період у Польщі назва Волинь часом незаслужено асоціюється з Волинською трагедією. Водночас, волиняни, чиї родини пережили лихоліття 40-х років минулого століття, як ніхто інший усвідомлюють потребу в міжнаціональній злагоді і взаєморозумінні. Після масових вбивств російськими варварами мешканців тимчасово окупованих територій України з’явилося Коновальця зокрема. Для Коновальця “Просвіта” була “абсолютна організація... і в намірі посилення просвіти, і з погляду закріплювання економічно-господарських основ нашого життя”. Беручи активну участь у студентському житті, зокрема у домаганнях українського університету, поринає у просвітницьку роботу. Створює у рідному селі Зашків читальню “Просвіти”, а також активні осередки “Просвіти” в цілій окрузі, проводить масштабні просвітницькі заходи. З 1912 по 1914 рр. активно працює секретарем філії ім. Маркіяна Шашкевича Львівського повіту. Разом із Романом Дашкевичем створює освітній студентський гурток, члени якого щонеділі їздили по селах читати лекції. Будучи в російському полоні під час Першої світової війни, Коновалець проводив просвітницьку роботу серед українських полонених. Після повернення до Львова у 1921 році, розбудовуючи УВО, працює ще кілька місяців секретарем Львівської філії “Просвіти”. Про просвітницьку роботу Євген Коновалець говорить як про “аб-
Події, факти, коментарі · “Теперішня кризова ситуація у взаєминах України та Польщі шкодить духу нашого стратегічного партнерства”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Реквієм в урочищі Видумка

15 жовтня Рівненське обласне та міське об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Рівненська обласна громада Конгресу української інтелігенції, Церква 40 святих мучеників севастійських організували мітинг-реквієм вшанування пам’яті розстріляних нацистами в урочищі Видумка в роки Другої світової війни. Упродовж 1943-44-го років там було страчено понад три з половиною тисячі в’язнів рівненської тюрми, представників місцевої інтелігенції: священників, лікарів, вчителів, журналістів. Лише 15 жовтня 1943-го в урочищі спершу розстріляли, а потім спалили півтори сотні осіб. Тематичну частину мітингу провели учні на чолі з директоркою Рівненського ліцею № 1, членом правління “Просвіти” Людмилою Грекул. Перед присутніми виступили заступник голови Рівненської обласної ради Сергій Свисталюк, голова Рівненської обласної громади Конгресу української інтелігенції Іван Кур’янік, голова Рівненського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Іван Вєтров та голова міського просвітянського об’єднання Катерина Сичик. Іван Вєтров нагадав, що минулоріч було оголошено конкурc серед студентів спеціальності “архітектура” НУВГП на кращий проєкт Стіни печалі, яка буде розташована при вході у церкву. Конкурс відбувся, переможець незабаром буде оголошений. Символічним було виконання Валентиною Люліч, головою обласної організації національної спілки письменників, пісні на поезію “Засудженим” (1939 рік) Олени Теліги, котру нацисти розстріляли в Бабиному Яру 22 лютого 1942 року. Завершили мітинг-реквієм літією, чин якої провів отець Степан, настоятель Церкви 40 святих мучеників севастійських. Рівненське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Події, факти, коментарі · “Теперішня кризова ситуація у взаєминах України та Польщі шкодить духу нашого стратегічного партнерства”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Готові долучитися до українсько"польського діалогу заради майбутнього наших народів Заява Міжнародного громадського об’єднання “Волинське братство”

набагато глибше розуміння трагізму знущань над мирним населенням. Такі злочини не повинні мати ні терміну давності, ні забуття, тому потребують нових підходів у засудженні насилля над мирними мешканцями, в т. ч. в обопільному конфлікті на обох берегах Західного Бугу в часи Другої світової війни. Трагедія в Бучі, як і трагедія в Катині, мають спільне коріння імперської, людиноненависницької ідеології, нині – у вигляді рашизму. Відтак, зупинити російського звіра, що замахнувся на повалення демократичного світу, можна лише спільними зусиллями. На жаль, теперішня кризова ситуація у взаєминах України та Польщі шкодить духу нашого стратегічного партнерства, формує виклики історичної перспективи для спільного Європейського дому. Непорозуміння в торговельно-економічній сфері перейшли в іншу площину. Спроби деяких офіційних державних представників із обох країн вжити найдошкульніші вислови щодо іншої сторони викликали справжній шок у громадськості як України, так і, сміємо передбачити, в Польщі. Керівники Урядів, які могли б поправити конфуз, навпаки – його загострили. А зовнішньополітичні відомства у кризовий період зайняли вичікувальну позицію, хоча мали б такі явища попередити. Адже відомо, що природа польського фермера як основи національної ментальності сусідньої держави та реалії українського аграрного олігархату – це різні історії. Ці чинники потрібно враховувати нашим політикам в українсько-польських взаєминах, особливо на етапі інтеграції України в ЄС. Пріоритетним алгоритмом на цьому шляху має бути формування у закордонних політиків усвідомлення того, що через загрози з боку росії, військові і міждержавні структури Європи без нашої присутності – це неповноцінні політичні конструкції. У цьому зв’язку не варто відкидати досвід народної дипломатії. Мешканці прикордонних областей, підприємці, творча інтелігенція мають свою успішну історію неформальних відносин, які вже сьогодні наповнюють сенсом майбутні інституції оновленої Європи. Мільйон біженців, які після російської навали знайшли прихисток у сусідній Польщі – це унікальний соціальний феномен народної дипломатії. Це не ‘’політичний театр солідар-
Спеціальний проєкт “СП” · “Світ знає правду, тому що завжди є люди, які готові жертвувати собою задля її збереження”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Подорож у пекло Голодомору: 10 доленосних днів Ґарета Джонса

Пекельна подорож валлійського журналіста Ґарета Джонса у виморені Голодомором українська села, яка тривала з 7 по 17 березня 1933 р., зафіксована у його щоденнику, статтях, сучасних науково-документальних і художніх фільмах, працях істориків. Його пам’ятають на батьківщині, шанують в Україні (посмертно нагороджений орденом “За заслуги” III ст., його іменем названо вулицю в Києві, засновано пам’ятну відзнаку “Медаль Ґарета Джонса”). Василь МАРОЧКО, почесний голова Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців, доктор історичних наук, професор 10 днів серед жертв Голодомору перевернули його світогляд, сприйняття добра і зла, ненависті та християнського милосердя. На нього чекала прекрасна кар’єра, адже був прес-секретарем прем’єр-міністра Великобританії Ллойда Джорджа, зустрічався з міністрами уряду Б. Муссоліні, радянськими дипломатами М. Літвіновим, І. Майським, Н. Крупською, особисто перебував у літаку з Гітлером, Геббельсом, Герінгом, знав багатьох світових політиків. Він належав до роду довгожителів, а прожив лише 30 років, загинув за правду, яку повідав світу. Шлях Ґарета на Голгофу виявився справді тернистим. Тричі відвідував СРСР, хотів особисто переконатися в наявності “більшовицького раю”. Навесні 1930 р. приїхав на Донбас, адже його мати три роки (1889–1892) була вихователькою дітей Артура Юза – сина засновника Юзівки (нині український Донецьк) Джона Юза. У серпні 1930 р. написав батькам про жахливий стан у промисловому регіоні: злиденність 90% робітників, згадав про голод, масове невдоволення селян комуністами, про жорстокість режиму, депортації до Сибіру і на Соловки. У серпні 1931 р. побував на Дніпрогесі, довідався від селян про страшний голод в Україні. Враження від подорожі були викладені у книзі “Досліди в Росії – 1931: Щоденник” (1932) / Experi- ences in Russia – 1931. A Diary. – The Alton Press, Ine: Pittsburgh, 1932, передмову до неї написав Ґарет. Він знав про голод із власних спостережень, а не з британських газет, які у червні-липні 1932 р. інформували світ про жахливі події, навіть лондонська “Таймс” писала про невдоволення селян в Україні. 9 липня 1932 р. львівська газета “Діло” повідомила про візит Л. Джорджа до Москви в супроводі Ґ. Джонса. Саме тоді він отримав запрошення від особистого представника Б. Муссоліні у Лондоні приїхати до Рима. Радника Л. Джорджа зустрічали в Міністерстві закордонних справ Італії, у статистичному управлінні, Міністерстві економіки та меліорації. Однак особистої зустрічі з італійським дуче не мав. Щоразу інформував офіційний Лондон про перемовини, інколи заходив до редакції “Таймс”, обідав в агенції “Рейтерс”. Позитивно оцінив електрифікацію залізниць, будівництво шляхів та мостів, які здійснював уряд Муссоліні. Стара європейська демократія обирала диктаторів у законний спосіб, а більшовицька “пролетарська демократія” висувала власних деспотів – Леніна, Сталіна. На конференції в Лозанні, яка розглядала міжнародні питання, радник Л. Джорджа зустрічався з політиками, колегами. По її завершенню отримав запрошення від Ернста Ганфштайнгеля (особистий секретар Гітлера) бути спостерігачем виборчих перегонів фюрера наприкінці липня 1932 р. Дивна пропозиція – стати очевидцем становлення європейського диктатора, перебувати на борту літака серед еліти нацистської партії. До середини вересня Ґарет перебував у США, працював на запрошення бізнесових кіл Нью-Йорка. 14 вересня 1932 р., повернувшись з Америки, написав своїм заокеанським друзям про назрівання жахливого голоду в Україні, який взимку може знищити мільйони людей. Згадав про власні враження від поїздки на Дніпрогес. Восени 1932 р. – у січні 1933 р. Ґ. Джонс допомагав Л. Джорджу упорядковувати його військові мемуари. У січні 1933 р. розмовляв з послом СРСР в Англії Майським. Дипломат порадив йому придбати теплий одяг для подорожі у Росію. У січні 1933 р. Ґарет вирушив до Бремена, зустрічався з друзями й колегами, а 30 січня перебував у Лейпцигу, дей довідався про перемогу Гітлера на виборах. Демократично обраний канцлер став легітимним диктатором, хоча був громадянином Австрії, але президент Гінденбург надав йому німецьке громадянство на “прохання” нацистів. 23 лютого 1933 р. Ґарет опинився на борту головного літака виборчого штабу А. Гітлера. Він занотував сміливу фразу: “Якщо цей літак розіб’ється – вся історія Європи буде змінена”. На висоті 6 тисяч футів зі швидкістю 142 милі на годину рухалось втілення зла і ненависті, уособлення вишуканої ідеологічної маніпуляції свідомістю мільйонів німців і частини європейців: А. Гітлер, Й. Геббельс, Г. Герінг, весь апарат його партії. Ґарет сидів біля фюрера, який уважно розглядав географічну карту, перечитував звіти виборчого штабу, виглядав стомленим. Військовий льотчик капітан Браун спрямував літак на аеродром Франкфурта на Майні. Опинившись серед натовпу людей, зовнішній вигляд Гітлера радикально змінився. За ним накульгував доктор Й. Геббельс – “мозок націонал-соціалістської партії” (вираз Ґарета), який приділив валлійському журналістові кілька годин розмови. Антропологічні портрети нацистської верхівки Ґарет виклав у статті “Примітивне поклоніння Гітлеру”. Спроба чергової подорожі до СРСР розпочалася 1 березня 1933 р. Залишивши Лондон, Ґарет прибув до Берліна 3 березня. Перевідав німецького колегу Еріка Шуллєра, а уже через два дні переступив поріг готелю “Метрополь” у Москві. Там зустрівся з колегами-журналістами – М. Маггеріджем, М. Кінгслеєм. Від них почув про жахіття в селах – масовий голод. Однак вирішив пересвідчитись особисто, побачити на власні очі голодних людей, поспілкуватися з ними. До Харкова виїхав 7-го, а повернувся до Москви 17 березня, переповнений відчаєм, болем і гнівом. Якщо для американця Діна Ріда 10 днів жовтневого перевороту “перевернули світ”, то для британського журналіста пекельна подорож голодними селами Харківської області розвіяла міф про “більшовицький рай”. Особисто перебував у хатах голодних селян, разом з ними черпав “їдло” з брудного глиняного посуду. Він бачив безпритульних дітей на харківському вокзалі, величезні черги біля магазинів торгсину, у яких голодні селяни обмінювали золоті обручки на хліб, чув стогін конаючих людей, записував до нотатника їхні розмови. Особисто бачився з німецьким консулом у Харкові К. Вальтером, обмінялися враженнями. До Москви Ґарет повернувся 17 березня. Дивно, але крім зустрічі з британським дипломатом Есмондом Оувеном, мав розмову з послом Німеччини Г. Дірксеном. 19 березня відправив повідомлення до Англії, а 23 березня взяв інтерв’ю у М. Літвінова. Говорили про міжнародні відносини, про арешт британських інженерів у Москві, яких Ґарет знав особисто. А 25 березня він покинув Москву. Цього разу назавжди. Напередодні надіслав рапорт до представництва Британії в Данцигу, в якому виклав жахливі картини голоду, що відбувався “майже всюди”, від якого “мільйони вмирають”, передав обставини арешту англійських інженерів, факти терору. Лист валлійця відправили Л. Джорджу 27 березня, але жодної реакції від політика. А 29 березня кореспондент “Нью-Йорк Евнінг Пост” Г. Кнікербехер (лавреат Пулітцерівської премії 1931 р.) опублікував інтерв’ю з Ґ. Джонсом. Його поширила “Манчестер Гардіан”, згодом інші британські газети. За місяць Ґарет написав понад 20 статей, у яких виклав особисті враження від побаченого й пережитого в голодних селах та 12 колгоспах України, які таємно відвідав, ризикуючи життям. 11 квітня 1933 р. у статті “Прощавай, Россія!”, яку оприлюднила “Дейлі Експрес”, Ґарет показав мільйонам молодих британців, охоплених соціальним відчаєм економічної кризи 1929–1933 рр., ілюзорність і помилковість їхніх сподівань на справедливість у СРСР. Країну “соціалізму, що переміг”, поглинув масовий голод, а “класова війна призвела до нещадного знищення мільйонів людей”, ліквідації церков, утвердження “всевладдя ОГПУ”, до повсякденного терору. Його вражало лицемірство комуністів, які знали про голод, але мовчали. Він закликав британців, ніби прощаючись з ними: берегти і шанувати особисту свободу, права кожної людини, захищати їх. На валлійця влаштували відверте полювання, організоване Москвою. Якщо львівська газета “Діло” всіляко захищала Ґ. Джонса, друкуючи переклади його матеріалів протягом квітня – вересня 1933 р., то промосковські видання та кореспонденти накинулись на порушника спокою, автора “наклепів на СРСР”. Наклепницьку кампанію особисто очолив керівник відділу друку та інформації НКЗС СРСР К. Уманський, запросивши до співучасті західних “спецкорів” у Москві – Ю. Лайонса, Л. Фішера, Д. Бічан, П. Словн. Але особливою підлістю вирізнявся У. Дюранті. Він першим оголив отруйне жало брехні, написавши 31 березня 1933 р. для “Нью- Йорк Таймс” розлогу статтю. Вона вражала фарисейською двозначністю: “Росіяни голодні, але не голодують”. Чимось нагадує вислів Путіна про “зелених чоловічків”. Ґарет, довідавшись про випад У. Дюранті проти нього, був приголомшений підступністю цього журналіста, адже поділився з ним враженнями після повернення з Харкова про голод. Лицемірство сталінського агента, який підло зрадив колегу, не знало меж. Лише 1 травня він надіслав листа-відповідь до редакції “Нью-Йорк Таймс”, якого надрукували 13 травня. Ґарет підтвердив факт “жорсткого голоду”, але не принижував себе образами проти самого У. Дюранті. Історія виставила оцінку обом: одного довічно знеславила, іншого – увічнила в Україні. Двобій Ґарета з групою К. Уманського виявився нерівним. Ніхто з колег не став на його захист: ні М. Маггерідж, ні В. Чемберлін, хоча і засуджували позицію Дюранті, але не згадували самого Ґарета. Добрим словом про нього згадали лише німецький дипломат О. Шиллер, кардинал Т. Інніцер, окремі німецькі журналісти, західна преса. Гнівно накинувся на західних журналістів, які правдиво висвітлювали голод, кремлівський господар Сталін. У лютому 1933 р. він особисто заборонив іноземним кореспондентам “їздити по СРСР”, а наприкінці вересня категорично додав: “Якщо їм не подобається встановлений порядок, можуть поїхати в інші країни”. Інша справа з Дюранті: 25 грудня 1933 р. він мав чергове інтерв’ю Сталіна, навіть запропонував йому передати “послання американському народу” через газету. У 1934 р. Ґарет відвідав США, але не брав участі на банкеті з нагоди визнання СРСР та прийняття його до Ліги Націй. Країна-терорист, враховуючи терор-голод проти власного народу, стала членом Ліги Націй. Дивовижна історія, але не єдина, адже путінська Росія є членом Радбезу ООН. У лютому 1935 р. Ґарет представляв періодичне видання “Вестерн Мейл” у Японії, відвідував різні прес-конференції, писав репортажі до Лондона, зустрічався з кореспондентами “Рейтерс”. До Японії приїхав і В. Чемберлін, якого Ґарет знав з Москви. А 24 лютого Дюранті надіслав до редакції “Нью-Йорк Таймс” статтю про загострення японсько-радянських відносин у Маньчжурії. Забагато випадкових контактів з Дюранті у доленосний час. Ґарет спілкувався тоді з окремими робітниками Південно-маньчжурської залізниці. Його бачили серед впливових політиків Японії, навіть потрапив на фото з послом Японії в СРСР Токічі Танака. 16 серпня 1935 р. Ґарет надіслав свій останній репортаж про сутички в Маньчжурії, а ранком телефонний дзвінок розбудив його батька Едгара. Колеги з агенції “Рейтерс” повідомили про смерть його сина Ґарета 12 серпня, тобто за день до дати народження. А 17 серпня П. Шеффер розмістив у “Берлінер Тагенблатт” некролог. Обставини загадкової смерті, а насправді вбивства Ґ. Джонса, дослідив його родич Філіп Коллі у 1987 р. Меморіальний подвиг вчинила племінниця Маргарет Сіріол Коллі із сином Найджелом, які виявили у 1990 р. щоденники легендарного журналіста, а 2005 р. опублікували книгу “Більше, ніж зерно правди” (“More Than a Grain of Truth”). Вони подарували її мені з дарчим надписом 5 червня 2005 р. у Донецьку. Сумно, але Маргарет і Найджел вже відійшли у засвіти. Подорож Ґарета Джонса в пекло Голодомору завершилася у 1933 р., але його гуманістична справа живе. Добро перемагає зло, позаяк за ним правда. Ґарет залишив про себе світлу пам’ять, демонструючи взірець людської моралі високої проби, журналістської етики і професіоналізму. Він оживає у фільмі С. Буковського “Живі”, постає в кінокартині режисерки Агнешки Голланд “Ціна правди”. Журналіст Іван Лозовий оголосив конкурс на кращу публікацію, а канадський учений Любомир Луцюк написав статті і книгу про легендарного журналіста. Група українських журналістів в Україні упорядкувала та видала статті Ґ. Джонса українською та англійською мовами. Електронний архів журналіста передали до Національної наукової бібліотеки імені В. Вернадського. 3 жовтня 2023 р. в одному з її корпусів відкрито меморіальну дошку на честь валлійського журналіста. Сподіваюсь, що книга Маргарет і Найджела “More Than a Grain of Truth” буде перекладена та видана українською мовою. Промінь світла, який запалив Ґарет Джонс у 1933 р., прорізав темряву замовчування жахливого злочину Голодомору-геноциду. Царство брехні шаленіло від висвітлення правди, яка попелила вампірів тероризму, що звикли до нічних оргій сатанізму. Нічні атаки Росії на українські міста, школи, дитячі садочки, кладовища лише підтверджують злочинну сутність рашизму, який руйнує електростанції, щоб у пітьмі чинити злочини проти людяності. Світ знає правду, тому що завжди є люди, які готові жертвувати собою задля її збереження.
Суспільство · “Правда про злочини кремля приховувалася не лише в часи російської окупації, а й у роки незалежності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

захиснику, фундатору Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду в Україні Левку Лук’яненку. Володимир В’ятрович, народний депутат України, науковець, історик, публi- цист, полiтик, громадський дiяч, презентував присутнім свою нову книгу V. Viat- rovych, L. Luciuk. Enemy Archives. Soviet Counterinsurgency Operations and the Ukrai- nian Nationalist Movement – Selections from the Secret Police Archives, 2023 (Ворожі архіви. Радянські протиповстанські операції та Український націоналістичний рух, 2023). Видання англомовне, співавтором Володимира В’ятровича є професор кафедри політичних наук Королівського військового коледжу Канади, доктор філософії Любомир Луцюк. Далі захід тривав у форматі круглого столу на тему “Гарет Джонс: постать журналіста у дослідженні теми Голодомору”. Обговорення було ґрунтовним і дискусійним. З великим інтересом вислухали присутні доповіді дослідниці історичного факультету Вільнюського університету (Литва), кандидатки історичних наук, доцентки Тетяни Боряк “Документування голоду Ґаретом Джонсом: нотатки про чекістський нагляд”, головного наукового співробітника відділу історії України другої половини ХХ століття Інституту історії України, Національної академії наук України, доктора історичних наук, професора Василя Марочка “Ґарет Джонс: подорож у пекло Голодомору”, етнологині, дослідниці Голодомору-геноциду 1932–1933 років, голови Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців, докторки історичних наук Олесі Стасюк “Ґарет Джонс: життя заради правди”. Вона, зокрема, також презентувала книгу “Диктатори ХХ-ХХІ століть: тоталітарні режими та наслідки для суспільства”, у якій тему злочинів проти людства і зокрема Голодомору розкриває велика група науковців, письменників, журналістів. Серед них були і ті, хто виступили далі під час обговорення. Підсумовуючи роботу, співмодератор круглого столу, журналіст, ініціатор медійних заходів та радіопередач про Голодомори в Україні, президент Національної радіокомпанії України (1999–2010 рр.) Віктор Набруско наголосив, що ми живемо в інформаційному світі, інформаційний світ – це технології, які впливають на розвиток суспільства, але вони теж мають сприяти збереженню знань людства від початків цивілізації до сьогодення. Підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство · “Правда про злочини кремля приховувалася не лише в часи російської окупації, а й у роки незалежності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Жив заради правди

У Національній бібліотеці України імені В. Вернадського відкрили меморіальну дошку британському журналістові Ґарету Джонсу. “Постать Ґарета Джонса має велике значення, бо вона є повчальною для майбутніх журналістів. На його прикладі медійники мають навчатися суспільно відповідальної журналістики, а також того, що треба відображати важливі для соціуму події. І наші студенти щороку чують про Джонса, який багато зробив для висвітлення Голодомору”, – зазначив директор Навчально-наукового інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Різун під час відкриття дошки. Генеральна директорка Національної бібліотеки України імені Вернадського Любов Дубровіна зауважила, що пам’ятну дошку Джонсу розмістили у другому корпусі бібліотеки, оскільки це приміщення відкрилося саме в ті трагічні роки. Також під час заходу відбулася церемонія нагородження лавреатів 2023 року відзнакою “Медаль Ґарета Джонса. Правда і честь”, яку започаткував Інститут журналістики КНУ імені Т. Шевченка у 2019 році. Цьогоріч нагороду за праці в галузі дослідження Голодомору отримали журналіст і дослідник Олександр Панченко, журналіст і літератор Михайло Сидоржевський, третій президент України Віктор Ющенко. Одну з нагород посмертно присудили право-
Суспільство · “Правда про злочини кремля приховувалася не лише в часи російської окупації, а й у роки незалежності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Пам’яті Володимира Василенка

Видатний український правник-міжнародник, Надзвичайний і Повноважний Посол Володимир Василенко відійшов у вічність на 87-му році життя. Він – автор першого проєкту Декларації про державний суверенітет України (1990), співтворець законів про державну мову та декомунізацію. На дипломатичній ниві – посол України у країнах Бенілюксу, Великій Британії, Ірландії, представник України при Європейському Союзі, НАТО, Раді ООН з прав людини, член української делегації у Генеральній асамблеї ООН. Крім того – суддя Міжнародного кримінального трибуналу (2001–2005), уповноважений України в Міжнародному суді ООН (2008), консультант Міністерства закордонних справ України з правових питань, член Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президенті України. По-справжньому неоціненним є внесок Володимира Василенка у відродження пам’яті про Голодомор-геноцид українців 1932–1933 років, надання належної правової оцінки цьому злочину комуністичного тоталітарного режиму. Ця справа для видатного українського юриста мала принципове значення та стала, до певної міри, справою життя. І його досвід та знання дозволили зрушити питання визнання Голодомору-геноциду з мертвої точки. Так, саме наукова робота Володимира Василенка стала підґрунтям ухваленого 28 листопада 2006 року Закону України “Про Голодомор 1932–1933 років в Україні”, яким держава вперше визнала злочин. Вчений пропонував внести до документа кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору як геноциду, а також – прописати правильне визначення злочину згідно з Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього – “геноцид української нації”. Таку редакцію документа парламент тоді не міг ухвалити через засилля в ньому антиукраїнських сил. Але і сьогодні кримінальне покарання за заперечення злочину не передбачене в українському законодавстві. Темі Голодомору-геноциду Володимир Василенко присвятив численні наукові публікації, виступи на наукових конференціях і круглих столах. У 2009 році вийшли його книги “Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду. Правова оцінка”, “Голодомор як злочин геноциду згідно з міжнародним правом”. Наукові висновки правника-міжнародника були використані у кримінальній справі над організаторами Голодомору-геноциду, що завершилась у січні 2010 року вироком Апеляційного суду Києва. У 2019–2022 роках Володимир Василенко взяв активну участь у проведенні комплексних судових експертиз, якими встановлено, що комуністичний режим у 1932–1933 роках вбив голодом 10,5 мільйонів українців, з них 4 мільйони дітей. Володимир Василенко активно долучався до заходів ВУТ “Просвіта”, зокрема круглих столів з безпекових питань. Разом з іншими громадянами, діячами він поставив свій підпис під Зверненням представників ГО та інших інституцій громадянського суспільства до Генерального секретаря ООН з вимогою виключити РФ з Ради Безпеки ООН (“Слово Просвіти”, 24 серпня 2023 р.). Співчуття рідним і близьким з приводу тяжкої втрати висловили Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців, Фундація Українського Голодомору-геноциду (Чикаго, США), Міжнародна асоціація дослідників Голодоморугеноциду. ВУТ “Просвіта” щиро співчуває рідним і близьким покійного.
Суспільство · “Правда про злочини кремля приховувалася не лише в часи російської окупації, а й у роки незалежності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Суд скасував “політичне” рішення: у дисертації О. Стасюк про геноцид українців відсутні фальсифікації та плагіат

Журналістське розслідування щодо діяльності в Україні “п’ятої колони” та дискредитації новітніх досліджень Голодомору-геноциду українців 1932–1933 років продовжується… В Україні під час вшанування пам’яті 10,5 млн українців, знищених комуністичним режимом у 1932–1933 роках, тривають переслідування науковців та дослідників, які розкривають правду про Голодомор-геноцид. Захищена у грудні 2021 року Олесею Стасюк перша в Україні докторська дисертація з геноциду українців викликала спротив “п’ятої колони” в Україні та “завивання” кремлівських пропагандистів. Саме ця робота розпочала знищувати російські наративи, які 90 років кремль нав’язував Україні та світу. Українці пам’ятають про знищення у 1932–1933 роках комуністичним режимом 184 вчених Всеукраїнської академії наук, з яких 170 – це українські історики, тож настав час відновити Українську історичну школу. Правда про злочини кремля приховувалася не лише в часи російської окупації, а й у роки незалежності, що є одним із чинників, який призвів до чергової російської війни проти України. З метою знищення новітніх досліджень з теми Голодомору-геноциду українців, під керівництвом голови УІНП А. Дробовича, екс-міністра О. Ткаченка, заступника директора Інституту історії України Г. Боряка та декана істфаку КНУ ім. Т. Шевченка І. Патриляка, була розгорнута кампанія з дискредитації докторської роботи “Інститут уповноважених у здійсненні Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. в УСРР” Олесі Стасюк. Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО), яке повинно дотримуватися вимог Конституції України, Законів України та принципів доброчесності, справедливості, об’єктивності, незаконно прийняло та розглянуло сфальсифіковану Г. Боряком, Л. Якубовою, Г. Єфіменком, О. Юрковою скаргу щодо нібито наявних у вказаній науковій роботі “фальсифікацій та плагіату”. НАЗЯВО, вступивши у змову зі скаржниками, не лише намагалося сфальсифікувати докази, а й прийняло протиправні рішення, посилаючись на ст. 42 Закону України “Про освіту”, ст. 19 Закону України “Про вищу освіту”. Абсурдність посилання на вказані норми законів у їх рішенні суперечить здоровому глузду, оскільки в ст. 42 Закону України “Про освіту” йдеться про обрання, призначення та звільнення з посади керівника закладу вищої освіти, а у ст. 19 Закону України “Про вищу освіту” йдеться про склад НАЗЯВО. Докторка, з метою захисту своїх конституційних прав та відстоюючи національні інтереси України, звернулася до суду. У своєму відзиві на позовну заяву Стасюк НАЗЯВО вказало, що спір має приватно-правовий характер, а оцінка дисертаційного дослідження є їхньою приватною справою, впливає лише на репутацію науковця та не підлягає розгляду судом. Суд відхилив це нікчемне з юридичної точки зору клопотання. Крім того, НАЗЯВО вказало, що не здійснює публічно-владних управлінських функцій та не надає адміністративних послуг. Дійсно, в п. 4 Статуту вказано, що НАЗЯВО є неприбутковою організацією. Водночас НАЗЯВО займається атестацією університетів, кафедр, програм та ін., незаконно отримуючи за це значні кошти. Виникає кілька запитань: — на підставі яких нормативно-правових актів НАЗЯВО під керівництвом А. Бутенка фактично грабує наукові установи та університети? — чому правоохоронна система не реагує на корупційну діяльність НАЗЯВО? — хто покриває незаконну діяльність НАЗЯВО, яке знищує науку та освіту в Україні? 9 жовтня 2023 року Івано-Франківський окружний адміністративний суд ухвалив рішення і визнав протиправними та скасував рішення Комітету з питань етики НАЗЯВО від 24.05.2023 р. та рішення НАЗЯВО від 27.06.2023 р., зазначивши про недотримання Комітетом з питань етики Національного агентства форми реалізації наданих йому повноважень та грубе порушення положень Порядку розгляду скарги, які містять обмеження щодо часу проведення такої перевірки. Суд також констатував, що: “Національне агентство та його Комітет з питань етики, стверджуючи про факти академічного плагіату в дисертації Стасюк О. О. (без наведення об’єктивних даних), не обґрунтували та не підтвердили належними, допустимим доказами, що за результатами розгляду скарги, оригінальність тексту наукової роботи становить менше 80%... Суд вважає, що у спірних правовідносинах Національним агентством та його Комітетом з питань етики не дотримано принципу верховенства права. На переконання суду, після проведення перевірки дисертаційного дослідження Стасюк О. О. на тему “Інститут уповноважених у здійсненні Голодомору-геноциду 1932–1933 років в УСРР” на наявність академічного плагіату і не виявлення такого під час присудження Міністерством освіти і науки України наукового ступеня – доктора історичних наук, Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти всупереч зазначеним принципам, протиправно розглянуло скаргу Г. Боряка та інших і прийняло спірні рішення”. Відомий професор, директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко зазначив з цього приводу: “Спроби в будь-який спосіб знівелювати результати дослідження О. О. Стасюк, знеохотити авторку щодо подальших наукових пошуків, посіяти зневіру серед науковців у необхідності розшуку нових джерел інформації та їх ретельного опрацювання – усе це продумані прийоми цілеспрямованого гальмування важливого державотворчого процесу – встановлення історичної правди, формування культури історичного мислення українців”. Справа О. Стасюк надзвичайно показова: вона розкриває не лише механізм цькування, жертвою якого може стати будьякий науковець, що з тієї чи іншої причини став “неугодним” для чиновників від науки чи посадовців в урядових кріслах, а й висвітлює процеси боротьби за ідентичність української нації в гуманітарній сфері. Адвокати докторки повідомили про підготовку матеріалів щодо притягнення до відповідальності осіб, які здійснюють переслідування науковців за розкриття злочинів тоталітаризму. Вважають, що діяльність “п’ятої колони” є ідеологічною диверсією в гуманітарній сфері, яка загрожує безпеці України під час російсько-української війни. “Україна молода”, 12.10.2023 р.
Незабутні · “Берегти пам’ять про всіх героїв – і про тих, хто більше сотні років тому боровся з одвічним ворогом, і про сьогоднішніх”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Про отамана Гулого"Гуленка та його нащадків

За роки відновлення незалежності нашої держави значно зріс інтерес до історії України, особливо до періоду “визвольних змагань”. Сучасні історики відкрили цілу когорту українських героїв, імена яких в часи комуністичної окупації замовчувалися. Серед таких особистостей яскравою зіркою засяяла постать генерала-хорунжого військ УНР Андрія Гулого-Гуленка, чиє життя й діяльність, а також його нащадків тісно пов’язані з боротьбою за незалежність України. Василь ВЕЛЬМОЖКО, член Національної спілки краєзнавців України, м. Одеса Гулий-Гуленко і сьогодні залишається однією із загадкових постатей українського національно-визвольного руху через закритість архівів КДБ-ФСБ на московії. Досі невідома дата його народження. Лише на початку 2020-х років історик з Кропивницького Юрій Митрофаненко віднайшов метричну книгу, в якій зазначається, що Андрій Гуленко був хрещений 2 жовтня 1886 року. Батько майбутнього отамана Олексій Гуленко походив з південної Київщини, з містечка Городище (нині – Черкаська область). Саме ж прізвисько Гулий, Гулак – козацького походження і звучить як волоцюга. Однак родина була заможною, справно вела господарство, користувалася повагою серед громадян, намагалася дати добру освіту дітям. У 1896 році батьки віддали Андрія на навчався в Одесу, в Рішельєвську гімназію. Під час навчання він з великим інтересом знайомився з українською літературою та історією, що й привело юнака до Української громади, яка діяла тоді в Одесі та дала згодом низку яскравих діячів. Після закінчення гімназії в 1907 році Гуленко вступив у Новоолександрійський інститут сільського господарства і лісівництва в Ново-Олександрії (сучасне місто Пулави в Польщі). Тут він також брав участь в діяльності української громади. Після закінчення інституту Андрія мобілізували до російської армії, потрапив до 11-го саперного батальйону, що дислокувався в Одесі. У складі батальйону прапорщик Гуленко потрапив на фронт Першої світової війни, брав участь у боях, отримав поранення й на початок 1917 року вже став штабс-капітаном, нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня – найвищою бойовою нагородою для молодших офіцерів. На фронті він додав до прізвища родинне прізвисько Гулий. Під час Лютневої революції Андрій Гулий був одним із організаторів українського руху на румунському фронті, делегатом РУМЧЕРОДу та Першого всеукраїнського військового з’їзду. З листопада 1917 р. – начальник господарчого відділу управління технічних військ Українського Генерального штабу. Брав участь у вуличних боях проти заколотників у січні 1918 р. у Києві. У квітні 1918 р. був призначений командиром інженерного полку 3-го Херсонського корпусу Армії УНР. Влітку 1918 р. завдяки невдалій кадровій політиці військового міністра Української Держави Михайла Рогози зі збройних сил звільняли офіцерів без належної освіти. Серед них опинився і Гулий-Гуленко, якому довелося покинути Україну та відправитися на Кубань. У цей час він навіть був заарештований контррозвідкою “білогвардійців”. Однак Гуленко знайшов собі місце в лавах учасників протигетьманського повстання. У грудні 1918 р. його призначено начальником Катеринославського Коша Дієвої армії УНР. У січні наступного року вдалося створити фронти Херсон – Олександрівськ (Запоріжжя) проти “білих” і Олександрівськ – Новомосковськ – проти “червоних” і загонів Махна. У лютому під тиском більшовиків українське військо змушене було відступити на захід. Влітку 1919 р. Андрій Гулий- Гуленко виконував обов’язки штаб-старшини для доручень при військовому міністру УНР, а восени увійшов до складу Центрального повстанського комітету, організував військовий загін з кількох сотень бійців та здійснив рейд тилами білих і червоних окупантів. У грудні, розгромивши військо генерала Денікіна біля Знам’янки, загін Гулого також звільнив Єлисаветград від московських окупантів. До кінця року його частини контролювали територію Черкаси-Єлисаветград-Катеринослав. Чисельність повстанців, що у цей йому підпорядковувалися, досягала 20 тисяч чоловік. Наприкінці січня 1920 р. в селі Володимирівці загони Гулого- Гуленка зустрілися з південною колоною армії УНР під проводом отамана Михайла Омеляновича- Павленка, що в цей час здійснювала Перший зимовий похід, згофейкових образів минулого нашої країни! Сприймаємо історію по-но$ вому, відкриваємо нові сторони по$ дій та цікаву інформацію. Щиро вдячні Віктору Борисовичу Литусу та Інституту національної пам’яті за позитивні емоції та іс$ торичні відкриття”. Наш Інститут у простій та цікавій формі розповідає про події перших визвольних змагань за незалежність й детально висвітлює різні аспекти творення Украдом було ухвалено рішення про входження загонів отамана до армії УНР. 12 лютого 1920 р. повстанці влилися до складу Запорізької дивізії (згодом – 1-ша Запорізька дивізія), яку очолив Гулий-Гуленко. 16 квітня 1920 р. дивізія Гулого відзначилася під час взяття Вознесенська, де перебували величезні армійські склади зі зброєю та спорядженням. Під час польсько-радянської війни (травень-листопад 1920) Гулий-Гуленко продовжував командувати 1-ою Запорізькою дивізією. У листопаді українська армія змушена була перейти через Збруч і там скласти зброю. Гулий-Гуленко, не бажаючи потрапити в табори для інтернованих, 10 листопада здав дивізію генералу Г. Базильському. За іншою версією, його направлено в Україну наказом Симона Петлюри. На чолі 365 вершників з 50 кулеметами отаман пробирається 23 листопада через лінію фронту в більшовицькі тили. На початку грудня 1920 року Гулий з’єднується з козаками отаманів Гризла, Цвітківського та Дерещука й веде боротьбу у районі Умань, Тальне, рідний Новоархангельськ. Напередодні Нового року у бою біля Христинівки отаман Гулий-Гуленко отримав порання і в середині січня 1921 р. перебрався із загоном через замерзлий Дністер до Румунії, де був інтернований. Цього разу Симон Петлюра присвоїв Андрію Олексійовичу звання генерал-хорунжого армії УНР. А 30 червня 1921 р. його призначили командувачем 1-ї Південної групи (Бесарабської) антибільшовицького повстання, яке мало відбутися в 1921 році. Гулий-Гуленко зобов’язувався створити у південному Правобережжі мережу підпільних центрів, що стали б опорою при збройному виступі. Одна з таких груп почала діяти в Єлисаветграді, однак ЧК майже одразу вдалося ввести до складу підпільників зрадника. Усе літо й ранню осінь генерал Гулий поклав на відновлення мережі українського підпілля, він розумів, що дорогоцінний час втрачений, але мав надію на успіх, як і взимку 1919–1920 років. У середині жовтня Гулий-Гуленко одержав наказ виїхати в зону зосередження Південної (Бессарабської) групи. У ніч на 17 жовтня з півтора десятком старшин переходить прикордонний Дністер. Дорогою загін поповнювався людом, але коли гулівці дізналися про катастрофу головних сил під Базаром, їм довелося повернутися в Румунію. На початку червня 1922 року Гулий-Гуленко під виглядом простого селянина їздив на дідівському возі по ярмарках, продаючи коси. Справжньою метою мандрів було збирання інформації про стан більшовицького запілля. Ще одна думка гнала його на батьківщину, він прагнув вивезти за кордон сина Володимира, який жив у родині сестри Наталки в Новоархангельську. Чекісти здогадувалися, що Гулий в Україні, але розставлені пастки не спрацьовували. Лише випадкова зустріч на початку червня в Одесі з давнім знайомим Діком, за яким ЧК також вела спостереження, призвела до того, що 12 липня Гулого-Гуленка заарештували. Після арешту його одразу доставили до Харкова. Майже три роки тривало слідство, і 27 травня 1925 року Харківський губернський суд засудив Андрія Олексійовича Гулого-Гуленка до десяти років ув’язнення. Після цього тривалий час біографія отамана закінчувалась фразою “подальша доля невідома”, але дякуючи Юрію Митрофаненку, ми сьогодні знаємо більше подробиць про подальшу долю Гулого-Гуленка. В 1927 році більшовики амністували отамана, дозволивши йому виїхати на Донбас і працювати агрономом, бо мав відповідну освіту. Але колишній отаман дивом опинився в Польщі, про що дізнаємося з листа колишнього керівника контррозвідки УНР Микола Чеботаріва до сотника Володимира Шевченка: “Тільки для Вас: Гулий-Гуленко, генерал, втік з большевії. Зараз знаходиться у мене. Скоро випущу його в світ для інформацій ширших кол. А. М. (А. М. Левицький, президент УНР в екзилі) ще його не бачив, але знає, що він тут”. Про перебування Гулого-Гуленка в Польщі ЧК дізналося в лютому 1928 року, а через деякий час їм вдалося знову заарештувати колишнього отамана. 30 квітня 1929 р. колегія ОДПУ засудила Андрія Гуленка до розстрілу за ст. 58-6 (особливо небезпечний шпіонаж) вирок було виконано 10 травня 1929 р. Тіло отамана поховали в Москві на Ваганьковському цвинтарі. Справу визволення України після смерті батька продовжив син Володимир та онук Василь. Володимир залишився в Україні і вивчився на лікаря. Після всиновлення він отримав прізвище Барладяну-Бирладник. У 1944 році, коли СМЕРШ дізнався про справжнє прізвище Володимирового батька, він був заарештований та засуджений до 10 років ув’язнення, працював у таборі лікарем і помер в 1946 році. Онук – Василь Барладяну- Бирладник народився в 1942 році в Молдові, був викладачем Одеського національного університету імені Мечникова, брав участь у дисидентському русі, в 1977–1983 рр. перебував в ув’язненні, помер в Одесі 3 грудня 2010 року. Ось такий славетний рід українців понад століття перебував в Одесі, батько й син віддали за Україну найцінніше – власне життя. Онуку вдалося прожити в незалежній України майже 20 років, але він з честю витримав тяжкі випробування долі. Тож ми повинні берегти пам’ять про всіх героїв – і про тих, хто більше сотні років тому боровся з одвічним ворогом, і про сьогоднішніх героїв. ця 1921 року. Українська революція завершилася Другим зимовим походом або Листопадовим рейдом – військовою операцією Армії УНР проти РСФРР у жовтні-листопаді 1921 року. Росіяни загарбали територію УНР, але боротьба тривала протягом усього ХХ століття і продовжується зараз. Автори виставки: Володимир В’ятрович, Ярослав Файзулін, Вікторія Яременко, Віталій Огієнко, Анатолій Хромов, Богдан Короленко, Зоя Бойченко, Наталія Бик. Поряд із виставкою Віктор Литус представив також вагомі місцеві матеріали про міністра пошт і телеграфів УНР, соратника Симона Петлюри, журналіста, адміністратора журналу-тижневика “Тризуб” (1925–1940), голову Ради Директорії Іларіона Косенка, отаманів Левка Рися, Максима та інших. Полтавський офіс УІНП
Незабутні · “Берегти пам’ять про всіх героїв – і про тих, хто більше сотні років тому боровся з одвічним ворогом, і про сьогоднішніх”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Як починалася столітня війна

Виконком Зіньківської міської ради, Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, Зіньківський комунальний історичний музей та Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті експонують для всіх охочих виставку “100 років боротьби: Українська революція 1917–1921 рр.”. Експозицію облаштовано в приміщенні Зіньківського комунального історичного музею. Екскурсії виставкою цікаво і змістовно проводить завідувач музею Віктор Литус. Днями виставку переглянули викладачі й учні місцевої музичної школи та слухачі культурно-просвітницького факультету Університету третього віку. Ось їхній відгук: “Пізнаємо справжню історію України, щоб назавжди позбутися їнської державності 1917–1921 рр. Виставка складається з 20 банерів, у дизайні задіяно понад 250 унікальних документів та фотографій. У цьому виставковому проєкті йдеться про те, що Українська революція 1917–1921 років повернула нашу батьківщину на мапу світу. Ця виставка була створена ще 7 років тому, а сьогодні її актуалізували, адже нині, у час повномасштабного російського вторгнення, все більше звучить наратив столітньої війни. У листопаді 1917 року Центральна Рада проголосила УНР. У грудні 1917 року Рада комісарів більшовицької Росії передала УЦР вимоги допомагати більшовикам. УЦР за підписом Симона Петлюри відхилила Ультиматум Лєніна – Троцького. 22 грудня російські загони захопили Харків, де для маскування агресії створили маріонеткову квазідержаву, провівши так званий „Всеукраїнський з’їзд рад“. На ньому Україну проголосили радянською республікою і федеративною частиною радянської Росії. У січні 1918 року червоногвардійці оголосили війну Українській Народній Республіці. Тоді війна з росіянами тривала до кін-
На часі · “Українці знову потерпають від ординської навали. Від племен, що не змогли стати нацією, а домагаються чужого”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

необхідності, повернути Тайвань силою зброї, ні Сі Дзімін, ні інший державник цього не зроблять. І справа не в “уроках острова Даманський”. (До речі, він знову китайський, мирним шляхом). Чому континентальна і острівна частини країни возз’єднаються? Бо у них вже спільна економічна модель (базис), але різна ідеологія (надбудова). Вождь Мао Дзедун і генералісимус Чан Кайші вийшли з націоналістичної партії Сунь Ятсена – вони повернуться в дім своєї нації. Недаремно Маркс із Енгельсом як інтернаціоналісти не змогли передбачити “китайського шляху”. Однак у Вашингтоні наполягають, що захищатимуть Тайвань. Але цього не знадобиться, якщо на нього ніхто не нападе. Войовнича риторика слугує прикриттям не знайденого способу уникнути економічного торжества Китаю. Він ось-ось стане першим у діловому світі. Проте, завдяки його ж декларованій позиції, він не прагне світового лідерства. Він вже... Українська перемога зміцнить мир у світі та міжнародне право. Хоча б тому, що війна не може закінчитися створенням ще сильнішої напруги між державами, ніж існувала весь 2023 рік. Починаючи з середини 1980-х років писав про агонію та крах московської імперії. Водночас стверджуючи, що цей конгломерат етносів здатні врятувати від катастрофи саме українці. Бо таки ми їх створили! Не породили, як Тарас Бульба сина Андрія, але вигодували, як Гоголь їхню літературу. Майстри містифікацій лякають світ хаосом на просторах цього велетенського монстра. Буш у Києві і нас настрашував, і світ застерігав, не згірш Недопалка (Нєдокурка, прізвисько по-їхньому), від розпаду сересер. Нічого подібного не сталося. Народи прибадьорилися, очільників купили. І зараз в національних краях будуть патріотичні та особисті зацікавлення, і вже є. На жаль, говорю не про дипломатію. Де ввечері 23 лютого 2022 року Павло Клімкін, Володимир Огризко, Валерій Чалий та Роман Безсмертний запевняли, що “росія не нападе”. Я сам сподіваюсь, що лідери США та Китаю збагнуть неминучість зіткнення, якщо не змінити старі (сталінські!) міжнародні правила. Без України, без її генералів, котрі першими в Європі дали відсіч агресору, зробити це буде не можливо. З нашим народом – справедливо і законно. товським військом королевича Владислава 11 жовтня 1618 року став одним з яскравих епізодів українсько-польсько-литовської військової співпраці, яка так актуальна й нині під час вже сучасної війни з росією. Про визнання військового хисту Петра Сагайдачного свідчить те, що постать гетьмана знайшла своє відображення у подальших українських військових традиціях. У 8-й дивізії Запорізької групи Армії УНР існував 24-й полк імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після відновлення Україною незалежності ЗСУ також не забули про підкорювача Москви. Ім’я славетного гетьмана носить Національна Академія сухопутних військ у Львові. За матеріалами УІНП
На часі · “Українці знову потерпають від ординської навали. Від племен, що не змогли стати нацією, а домагаються чужого”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“...І нема на те ради”

Віктор ТЮТЮН Останні вересневі дні в Херсоні сприймалися болісно. Невгамовний суховій, постійні артилерійські, бомбові та ракетні громи змушували думати про життя на грані, тривожитися долею дітей, вболівати за іншу рідню та близьких друзів. Уся країна опинилася на межі буття. Щодня моє місто осипається. Не як дерева, обпалені війною та сонцем. Вулиці та будівлі руйнуються снарядами, людей убивають осколки. Одні бомби сплющують простір і від живого залишається мокре місце, інші – повітря миттєво розривають і тіла ніби випаровуються. Людину можна вбити. Народ – безсмертний! Наша безмежна історія сьогодні перегортає закривавлену сторінку, написану не тюрками чи арабами, німцями чи московитами – рідною мовою ми сьогодні вперше розповідаємо про минуле й нинішнє життя українців. Світ народів так влаштований, що нації важко проіснувати кілька тисяч років. Людині свій вік прожити завжди не легко. Я спілкуюся з десятками друзів, які залишаються в Україні, підтримую зв’язок з тими, кого тимчасово прийняла чужина. Ніхто не радіє таким обставинам. Усі хотіли б миру і добра своїм рідним і Батьківщині. Після Перемоги. Українці знову потерпають від ординської навали. Від племен, що не змогли стати нацією, не створили народ, а домагаються чужого. Цю ситуацію ще не всі розуміють у нашій державі. Політики залишаються в тенетах історії минулого. Ті, хто творять день сьогоднішній, – лише передовий загін, якому ще належить зібрати побратимів і визначити лідера нації та народу. Цитата в заголовку починалася словами: “Нас визволили...” Ситуація схожа на початок Другої світової війни. Знову “совіти” прийшли “визволяти” нас, українців. Але в лютому 2022 ро- 1618 рік. На Сході Європи триває війна між Річчю Посполитою та Московським царством. На той момент козацтво становило значну військову силу у регіоні й для Речі Посполитої заручитися підтримкою такого союзника було однією із запорук успіху у майбутній кампанії проти москоку, а не у вересні 1939-го. Анексія та окупація Криму сталася в кінці лютого 2014 року. “Гібридна війна” розвинулася в Донецькій і Луганській областях – тоді ж, але в квітні. Запам’ятаймо наступний факт на “язикє”: “Земский собор 1653 г. был собран для принятия решения о включении Украины в состав Московского государства”. Цей “собор” виявився останнім в його існуванні. Зауважте, куди нас приєднали. До московії, за рік до того… Тому “Переяславська рада” така ж фікція, які ху@лові референдуми. “Золотий вересень” тепер. Нині слова Станіслава Людкевича слід розуміти ще глибше. (Я їх почув раніше, ніж афоризм вичовгали політологи. Композитор Володимир Загорцев наприкінці 70-х сказав мені, що так переповідав йому львівський епізод викладач Київської консерваторії). Отже, в кінці цього вересня рашисти букетів уже не чекали, хоча надмірно бадьоро вищали про “конєц наступлєнія ЗСУ”, “развал Європи” та “отрєзвлєніє Амєрікі”. Брехали, як завше! У ретроспективі я очікував осуду путіноїдів ще після вторгнення до Грузії у 2008 році. Декларовану відданість “загальнолюдським цінностям” переважило історичне партнерство США та сересер. Вихованці школи ребе Кісінджера неправильно визначили роль росії в азійсько-тихоокеанському регіоні. Вона вичерпалася бажанням Жіріновського “помити чоботи в Тихому океані”. А також помиляються (можливо, навмисне), оцінюючи майбутнє Китаю і його частини – Тайваню. На кожне моє припущення є документальні підстави. Однак мене і друзів цікавить наша особиста доля в житті нашої держави. Тут є також кілька попередніх зауважень. Наприклад, спостерігаємо плутанину в причинах того, чому називаємося “українцями” і “руськими”. Як це так: були “русскіє” і, раптом – “украІнци”? Це – улюблена репліка москвофілів та випускників вищих комуно-партійних шкіл. Підленька й брехлива. По-перше, слід пам’ятати Фрідріха Енгельса, його класичну працю “Походження сім’ї, приватної власності й держави”. По-друге, не “русскіє”, а руські. Ще мій дід Іван, з чотирикласною освітою церковновитів. Козаки мислили політично й бачили низку вигод від походу для себе. У червні 1618 року 20-тисячне козацьке військо рушило від Путивля до Москви. Запорожці під керівництвом Сагайдачного не раз застосовували обманні маневри, які відволікали, збиваючи московитів з пантелику. Здобувши низку пере-приходської школи, пояснював допитливому онукові-дошкільняті, хто ми. Руські! Ця назва стосувалася частини численних слов’янських племен, об’єднаних київськими князями. Вони й назвалися “українцями”. Не через “росію”, не всупереч вигадці лихого Петра Першого, не з примхи, а в процесі історичного, мовного, економічного та суспільного розвитку. Подивімося у Василя Кобилюха у книзі “Праукраїна і санскрит” (не подивимося – немає на полиці, комусь дав почитати…). Проте я пам’ятаю, що й 7 тисяч років тому слово з коренем “укр-” жило й розвивалося – так донині… Натомість можу послатися на Ярослава Грицака. Цей учений різко розвернувся. Від сумнівних тлумачень тьмяних і сумнівних подій нашої історії він вийшов на виднокіл разом із такими істориками, як Тімоті Снайдер та Ені Еплбойм. Щоб народом не підтиралися, як Пантагрюель гусеням, пташеняті (“чаєняті” в Івана Мазепи) слід вбитися в колодочки. Українська нація з причин історичних (розділення поміж імперій) зароджувалася і міцніла в середньовіччі, загартовується нині та посяде визначне місце поряд з іншими націями та народами. Наша пісенна родина зустріла “весну народів” розділеною чужими кордонами. Можу помилятися, однак намагається постати як нація єврейський народ. Для цього у нього є своя держава, мова і культура, але бракує території. Звідки я виводжу це припущення? З численних (і марних!) посягань на життя цього народу. Йдеться не про ісламських терористів. Про останню в часі провокацію з використанням “Пріорату Сіону” за лекалами жандармської фальшивки – “Протоколів сіонських мудреців”. Коли я повернувся з еміграції до визволеного Херсона, то з подивом вислухав від знайомого версію причин війни. Він десь почув, ніби “кашу заварили” євреї, щоб створити на півдні України “Новий Єрусалим”. Потратив час “за кавою”, аби розчарувати приятеля. Довго не міг згадати прізвище фантазера-засновника “світового уряду”. Тут у мене така притичина, яку пана, що силкувався назвати чоловіка з “лошадіной фамілієй”. Бо це не Лавров, а лише “Овсов”. Так і в моєму випадку: пам’ятаю, що на “Р” – рикаю, рикаю, виходить... “Плантар”. П’єр Плантар наприкінці 1950-х рр. заснував нібито “таємне товариство”. (Це також цікаво, бо стосується міжнаціональної боротьби, але... іншим разом). В останніх бюлетенях “пріорату” повідомлялося про намір євреїв забрати українську землю. Мені ці брошурки давав мій херсонський друг Станіслав Могилівський – політичний оглядач місцевого телеканалу “ВТВ+”. Здогадувався, хто йому постачає фальшивки. Отже, у Плантара є послідовники зі спецслужб. Не Моссаду, а жандармсько-чекістсько-кегебешно-феесбешних. Єрусалим залишиться на місці – вічний і новий. Ці ж сили намагаються створити ілюзію, де підступні “амєрікоси” нападають на простодушних “рускіх”. Спочатку напали “ешелони бендєровцев”. Потім знову з’явилися “чистокровниє чєрнокожіє амєріканци”. І ми вже ближче до відповіді: чи є на те рада? Є! Обіцяв сказати про китайців. Попри вигадки й інформаційно-психологічні операції, котрі супроводжують це чергове вторгнення московії в Україну, на близькому горизонті видніється велетенська фігура Китаю. Вона лякає. Тому про страшне мовчать. Цього року оприлюднив нотатки, названі “Для одного Китаю забагато китайців”. Ніхто не буркнув: “Чому “для одного”, якщо Китаїв – два?” Молодці мої друзі! Китай – один і навіки. Хоча формально є Китайська Народна Республіка (материкова) і Республіка Китай (острівна). До 1971 року острівний Тайвань представляв у ООН весь Китай. Відтоді це право надано КНР, але деякі країни визнають і суверенітет Тайваню. Наша держава в цьому питанні стоїть на розчепірках. УРСР вовтузилася під хвостом сересер. Пригадую, як один популярний у Києві мерзотник Сірожа Кічігін оббрехав “комуністичний” маоїстський Китай, а років через два оспівав Китай Ден Сяопіна. В обох книгах правди б знайшлося на двох сторінках. Ситуацію довкола Китаю нагнітають московські військові маніпулятори та їхні агенти впливу у світі. Раніше я писав, що Китай мирно повернув свої Гонконг і Макао. Хоча формально в рішеннях Компартії Китаю є положення, за південь від Москви – запорожцям вдалось заволодіти Калугою та Серпуховим. Кампанія завершилась укладанням Деулінського перемир’я 11 грудня 1618 року, за яким Чернігівська, Новгород-Сіверська та Смоленська землі, які до того були загарбані Москвою, повертались до Речі Посполитої. Штурм Москви козаками Сагайдачного разом з польсько-ли-
На часі · “Українці знову потерпають від ординської навали. Від племен, що не змогли стати нацією, а домагаються чужого”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Як ходили на Москву

405 років тому, 11 жовтня 1618 року, українські козаки здійснили похід на Москву. Війська союзників – козаки гетьмана Петра Сагайдачного та Речі Посполитої на чолі з королевичем Владиславом – рушили на Московське царство. Під час походу гетьман Петро Сагайдачний показав себе як талановитий, рішучий і самостійний полководець. До речі, на його честь у Полтаві у 2016 році в межах декомунізації перейменували вулицю і зупинку транспорту фурманова. мог, козацтво наблизилось до села Тушино, де відбулось об’єднання з союзним польсько-литовським військом. 11 жовтня козаки на чолі з Сагайдачним та військо королевича Владислава розпочали штурм Москви. Московити вражені з такого перебігу подій почали схилятись до переговорів. Окремим чинником цього стали також успішні дії козаків на
Пошта “СП” · “На боротьбу із ворогом страшним Уся країна згуртувалась нині”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Оцифрування музейної колекції

Жахлива російсько-українська війна призводить до знищення культурних надбань України. Надійним способом захистити пам’ятки культури від остаточного знищення є збереження їх в оцифрованому вигляді. Дмитро ПАЛІЙ, заступник директора музею У Музеї книги і друкарства України триває інтенсивна творча робота зі створення віртуального порталу. Головною частиною цієї новації будуть оцифровані найбільш важливі пам’ятки з фондової колекції. Проєкт здійснюється за підтримки Українського культурного фонду. До кінця жовтня на сайті музею в розділі “Колекція онлайн” з’являться у вільному доступі повні електронні версії 120- ти українських книг, видрукуваних у ХVІ–ХVІІІ століттях, чотирьох рукописів і 1000 книжково-графічних творів найвідоміших українських художників ХІХ–ХХ століть. Також буде створено електронний каталог оцифрованих пам’яток та віртуальна виставка. Користувачі порталу зможуть ознайомитися з надбаннями старовинних друкарень, які діяли у Києві при Києво-Печерській Лаврі, Львові, Острозі, Чернігові, Почаєві, Крилосі та погортати й перечитати праці славних українських церковних діячів і письменників Петра Могили, Іоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Дмитрія Ростовського (Данила Туптала), Памви Беринди, Михайла Сльозки, Кирила (Транквиліона) Ставровецького. Окрім того, ста-раїну-2015” у номінації “Тарасовими шляхами”. Людмила Василівна щиро і натхненно розповідала про свої творчі досягнення, ділилася секретами майстерності, розповідала про кропітку працю над проєктами, спілкувалася із студентами ІІ курсу кафедри журналістики філологічного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Майбутні журналісти з цікавістю слухали сокровенні думки нашої гості переглядали фрагменти авторських фільмів “Сонце руту знайшла” (стежками музичного телевізійного фільму “Червона рута” 1970 року), “Далеке-близьке” (про засновника приватного музею українських старожитностей у Криму Михайла Кузменюка), “Я – повернусь” (про дружин, чоловіки яких з 2014 року захищають незалежність України на сході). В. о. директора Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка Наталія Мороз подякувала нашій гості за змістовну та приємну розмову. А про гостини у нас Людмилі Мельник нагадуватимуть зворушливі світлини та фотоальбом “Історія музею в особах та подіях”. Олена ЛОГІНОВА, співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка не доступним граверне мистецтво стародруків, різновиди шрифтів – усе, що приваблює дослідників давніх українських книжкових пам’яток. Оцифрована добірка книжкової графіки збереже творчість багатьох художників, котрі ілюстрували та оздоблювали українську книжку і надасть доступ до оригіналів Василя Кричевського, Софії Налипінської-Бойчук, Охріма Судомори, Михайла Дерегуса, Олександра Данченка, Георгія і Перше видання драматичної поеми Лесі Українки “Бояриня”, 1918 р.; Перша антологія української художньої літератури “Вік” Перша збірка творів Г. Сковороди, 1861 р.; Перше видання поеми “Енеїда” І. Котляревського, 1798 р. Сергія Якутовичів, Василя Лопати, Олени Сахновської, Катерини Штанко та інших. Віртуальна виставка присвячена 50- річчю музею, вміщує 50 експонатів у п’яти залах і має назву “Музейна магія чисел”. Частина експонатів виставки постане у 3D-форматі, а окремі з них будуть мати озвучення голосом народного артиста України, лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, співака і бандуриста Тараса Компаніченка. Роботи з оцифрування музейної колекції здійснює компанія “Інформаційні системи”, а наукові описи готують співробітники музею. Вже довершується оцифрування у 3D-форматі будівлі музею – пам’ятки архітектури національного значення, що перебуває під опікою ЮНЕСКО. Будівля пам’ятна тим, що у ній понад триста років працювала друкарня Києво-Печерського монастиря. Роботи з оцифрування будівлі виконує компанія “Skeiron” Львів в “Захід-газ” і ледь випросив. А щоб будівельники не покинули роботу і добудували школу, світлої пам’яті Стефанія Антонівна Теслицька щорічно давала їм премії сільськогосподарськими продуктами. Б. С. Дацко, яка була тоді заступником директора з навчально-виховної роботи, розповіла, що найнапруженішим було літо 1993 року. М. М. Кравченко привітала всіх із ювілеєм і сказала, що приємно вражена гарним і естетичним оформленням школи, багатством унаочнення і побажала всім успіхів. Ми – ті, хто будував нову школу, – щасливі, що вклали частину енергії свого серця і розуму, праці рук у цю будівлю, в якій створені належні умови для навчання, виховання і відпочинку дітей. Директор ліцею О. К. Кожушко привітала присутніх із тридцятирічним ювілеєм і сказала, що вчителі та учні й надалі будуть наполегливо працювати, щоб досягти ще кращих успіхів у навчально-виховному процесі. Учні привітали теплими й чуйними словами, виконали пісні, вшанували хвилиною мовчання вчителів та учнів, які відійшли у вічність, і загиблих за волю України воїнів ЗСУ, які захищають Україну від московських окупантів, висловили впевненість, що Україна переможе, піснею “Ворогів поборемо” і словами вірша: На боротьбу із ворогом страшним Уся країна згуртувалась нині. Та віримо: ми збережемо дім – І рідну землю, й матір Україну! Казимир ЯРЕМА, директор Острівської ЗОШ І–ІІІ ст. (1982–1994), просвітянин, Тернопільська обл.
Пошта “СП” · “На боротьбу із ворогом страшним Уся країна згуртувалась нині”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Програма розвитку

До Дня української писемності та мови Міністерство культури та інформаційної політики представить Державну цільову програму розвитку та поширення української мови, заявив Ростислав Карандєєв. 6 жовтня відбулась зустріч т. в. о. міністра культури та інформаційної політики України Ростислава Карандєєва з Уповноваженим із захисту державної мови Тарасом Кремінем. Йшлося про співпрацю в рамках підготовки проєкту Державної цільової програми розвитку та поширення української мови. Її представлять до Дня української писемності та мови. Державна програма зміцнить статус української мови, а також дасть можливість створити дієві механізми її захисту й розвитку. Це, зокрема, відкриття мережі курсів з вивчення української мови та багато іншого. МКІП має постійний діалог та конструктивну співпрацю з Уповноваженим із захисту державної мови щодо шляхів та інструментів популяризації і захисту української мови. Також під час зустрічі йшлося про спільні дії до Дня україмнської писемності та мови, який цьогоріч відзначатиметься 27 жовтня. До цього свята в Україні та за її межами відбувається багато заходів з популяризації української мови, серед яких і традиційний Всеукраїнський радіодиктант національної єдності. Нагадаємо, раніше Кабінет Міністрів схвалив Концепцію Державної цільової національно-культурної програми забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на період до 2030 року.
Пошта “СП” · “На боротьбу із ворогом страшним Уся країна згуртувалась нині”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Ювілей ліцею

6 жовтня в Острівському ліцеї відзначили його 30-річчя. Захід розпочався виступом священника Ігоря Драпака, який поділився спогадами про своє навчання в ліцеї, привітав і благословив всіх Божим словом та молитвою. Голова Великоберезовицької селищної ради А. В. Галайко, який працював у цьому закладі в час його відкриття, поділився спогадами про цю подію і перші кроки вчительської праці, привітав усіх з ювілеєм, відзначив, що педколектив ліцею досягнув найкращих успіхів у навчально-виховній роботі серед навчальних закладів громади, запевнив, що й надалі буде допомагати ліцею. Начальник відділу освіти Великоберезовицької селищної ради В. З. Цаль також тепло привітав всіх присутніх із святом, подякував вчителям за плідну працю, побажав успіхів у навчально-виховній праці та сказав, що в майбутньому ліцей буде розширюватись, удосконалюватись його навчально-матеріальна база, приміщення плавального басейну відремонтують і в ньому буде спортивна школа. Своїми спогадами про будівництво цього навчального закладу, його відкриття і початок діяльності поділились ветерани педагогічної праці К. П. Ярема, Б. С. Дацко і М. М. Дацко. К. П. Ярема, який працював директором у Острівській школі в 1982–1994 роках, був ініціатором і організатором будівництва цього закладу, розповів, що школу будували у складний час, на межі розпаду тоталітарної держави і встановлення незалежної України у 1989–1991 роках. Школа була збудована завдяки тісній співпраці Острівської школи з агрофірмою “Поділля”, за сприяння її голови світлої пам’яті С. А. Теслицької. Будував школу “Тернопільбуд”, а відповідальним за будівництво був В. Й. Лило. Складність полягала в тому, що агрофірма “Поділля” не мала коштів і заплатила за будівництво школи аж вкінці 1994 року. За ті 1 мільйон 50 тисяч купонів тоді можна було купити малу бочку бензину. Тож вийшло, що школа збудована майже безкоштовно. Складно було взяти дозвіл на ліміт газу для школи, за яким К. П. Ярема їздив у
Пошта “СП” · “На боротьбу із ворогом страшним Уся країна згуртувалась нині”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Акценти творчих обріїв

У Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка відбувається чимало цікавих заходів та імпрез. Так, 4 жовтня до дня міста Чернівці презентовано проєкт “Акценти” про відомих українських журналістів. Героїнею першої зустрічі стала Людмила Мельник, талановита особистість, заслужена журналістка України, яка є активною учасницею процесів державотворення, розбудови і утвердження телерадіопростору Буковини, громадсько-культурна діячка, яка добре володіє літературним мовленням та технологією створення художньо-мистецьких програм на телебаченні, вміє налагодити роботу в команді, авторка та сценаристка численних програм, фільмів, передач, що вражають виваженістю, високоідейним змістом, глибиною думки, творчою фантазією. Висвітлює у своїх програмах загальнолюдські проблеми, відстоює інтереси суспільства, утверджує рідну мову, культуру, порушує актуальні проблеми сьогодення буковинського краю, а ще змальовує багату палітру культурно-мистецького життя краю. Журналістка Людмила Мельник є авторкою програм “Акценти”, “Доброго ранку, Буковино”, “Палітра”, відеоматеріалів мистецького проєкту “Культурна афіша здорової людини”. Вона провела багато благодійних концертів на допомогу ЗСУ “Віримо, надіємось, любимо”, цикл передач “Я повернуся” про дружин загиблих героїв, є автором фільму “Червона рута через роки”. Підготувала великі культурно-мистецькі телевізійні проєкти: “Новорічні подорожі”, “Коронація краси”, “Таланти твої, Буковини” за участю художніх колективів та молодих виконавців. Журналістка безліч інтерв’ю взяла у цікавих особистостей саме тут у стінах музею Володимира Івасюка, була учасницею проєкту “Прості обличчя непростої історії”. Підтвердженням високого професіоналізму Л. В. Мельник є нагороди на міжнародних та всеукраїнських фестивалях: лавреатка “Всеукраїнського фестивалю телерадіопрограм “Калинові острови-98; дипломантка І Міжнародного телеконкурсу “На хвилях світязя (2006); “Кришталеві джерела” (2007), “Золоте курча” (2009), срібний призер Всеукраїнського фестивалю телеі радіопрограм “Кобзар єднає Ук-
Пошта “СП” · “Всі на планеті чудово розуміють, що українці борються із абсолютним злом, ім’я якому москва”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

листівка, з якою важко було розлучатися, бо її підписали “дорогій Любі та нашим українським друзям”, додавши “Слава Україні – Героям слава!” і “Перемоги Україні!”. На ній зображені білі журавлі, які несуть у своїх дзьобах квіти, пролітаючи над горами під блакитним мирним небом. У листівці побажання англійською мовою “Зробіть із нас воїнів-героїв, якими ми прагнемо стати. Успішно проведіть велику битву задля майбутнього, яке має народитися, проти минулого, яке прагне встояти. Щоб нове могло проявитися, а ми були готовими його прийняти”. Письменниця також передала для музею маленькі українські прапорці, які зробили індійські діти, та примірник надрукованої в Індії брошури з англійським перекладом статті “Україна vs росія: ще раз про історичні передумови війни” із сайту АрміяInform. Нині в Національному музеї історії України у Другій світовій війні триває процес переозначення закладу, формуються нові колекції та експозиції. Оновлений Музей охоплюватиме події українського державотворення ХХ–ХХІ ст., які відбувалися на тлі найбільших воєнних катастроф в історії людства. Друга світова війна 1939–1945 рр. розглядатиметься через результати й наслідки Великої війни 1914–1918 рр., а нинішня війна росії проти України, що триває від 2014 р., – як прямий наслідок історичних подій і логіки обох світових війн. Виступає Амаль Шахін плече, за що я їм дуже вдячний. Жодної бюджетної копійки за ці місяці не було витрачено. Планували розпочати змістове наповнення музею в хронологічному порядку, але останні півроку виявилися трагічними для нашого села. Одного за одним ми поховали трьох наших героїв: Олексія Кісілішина, Олександра Болобана, Романа Ловейка і розпочали оформлення із Стіни народної пам’яті “Героям слава!”. У цей момент на допомогу прийшли мої однокласники, з якими рівно 50 років тому я закінчив школу. Стіна і справді вдалася славною і напрочуд оригінальною, де поряд із розповідями про
Пошта “СП” · “Всі на планеті чудово розуміють, що українці борються із абсолютним злом, ім’я якому москва”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Індійські діти з Україною

Євген БУКЕТ Національний музей історії України у Другій світовій війні отримав нові надходження експонатів. Це малюнки на підтримку України учнів Освітнього центру “Шрі Ауробіндо” з Індії. Їх передала українська письменниця та просвітянка з Херсонщини Любов Єремічева, яка нещодавно повернулася до України. Це перші експонати з Індії в колекції музею, що стосуються нинішньої російсько-української війни. – Я поїхала до індійського ашраму взимку минулого року, приблизно через місяць після звільнення правобережної Херсонщини, відвідавши рідні краї після деокупації. Саме тоді в Києві тривали жорсткі блекаути, – розповідає Любов Єремічева. – Оскільки заклад має чітке проукраїнське налаштування, мене радо прийняли як українку, розцінюючи це як одну з можливостей допомогти Україні. Там залишилася на деякий час, адже керівництво та учні навчального центру надзвичайно підтримують нашу країну, регулярно моляться за Україну та бажають їй Перемоги. Війну між Україною та росією вони сприймають як боротьбу світла і темряви. Говорять, що Україна бореться за все людство, аби в людства була надія. Тому весь світ має підтримувати Україну, бути на її боці. У мене ж була змога спілкуватися з людьми в Індії та розповідати їм про війну в Україні та останні новини. Але мені бракувало України і можливості бути серед українців у такий час, Амаль ШАХІН, Чернігівська обл. 1 жовтня на свято Покрови Пресвятої Богородиці, в День українського козацтва та захисників України Оленівський історико-краєзнавчий музей відкрив двері для перших відвідувачів. Про ідею започаткування музею, а також проблеми й виклики, які зустрілися на шляху до його створення поговорили з головним ініціатором, мешканцем села Оленівка Миколою Ручкою. – Пане Миколо, що пов’язує вас з Оленівкою Борзнянського району Чернігівської області? – Я тут народився, як колись писали “в сім’ї колгоспників”. З батьківської хати поїхав до столиці на навчання, потім познайомився з майбутньою дружиною, так опинився в Донецьку. Працював викладачем французької мови у ліцеї при Донецькому національному університеті. У 2014 році з початком війни довелося виїхати разом з родиною. Декілька років поневірянь, аж поки не повернувся до рідного села та почав відродження місцевих традицій. – Як виникла ідея створення історико краєзнавчого музею в рідному селі? – Змалечку я цікавився своїм родоводом, життям моїх дідів-прадідів. Ключову роль в цьому захопленні сімейною історією зіграв мій батько Іван, який знав багато про наших далеких пращурів і охоче ділився зі мною, інколи - вголос, але частіше пошепки. Це вже пізніше я дізнався всю глибину таємничості тих життєвих історій. Батько ж остерігався чужих вух не тому, що боявся за себе. Він боявся за моє майбутнє, за моє життя перш за все. П’ять років тому я повернувся до свого юнацького захоплення у дослідженні родоводу. Познайомився тому й повернулася. Коли я залишала ашрам, мене просили передати всім українцям та нашим захисникам: ми з вами всім серцем! За словами Любові, прості люди в Індії підтримують Україну всюди. Співчуття та розуміння вона відчула ще в аеропорті, де працівники цікавилися справами в нашій країні. Для індійських дітей та підлітків з ашраму Любов Єремічева викладала розмовну українську мову. – Ці молоді люди вивчили, що на “Слава Україні!” треба відповідати “Героям Слава!”, вони вболівають за українську Перемогу. Серед малюнків – портрет Президента України Володимира Зеленського від хлопчика Рама, і антів назви майбутнього музею. Врешті-решт зупинилися на назві “Історико-краєзнавчий музей”. Це і не дивно, бо ж наш край, наше село має славну історію, і нам є чим пишатися. Міська рада надала нам приміщення у сільському клубі, правда, в дуже занедбаному стані. Власними силами нам вдалося зробити гарний ремонт. Допомагали в основному мої друзі і ті, хто народилися і виросли в Оленівці, але живуть у різних куточках світу. Мої вдячні учні, які не втратили зв’язок з учителем, теж підставили своє Старший науковий співробітник музею Роман Кабачій розповів, що експонати на тему підтримки України з різних країн надходять постійно. Приміром, артефакти зі США були представлені на виставці “Ленд-ліз. Перезавантаження”. Офіційний Делі намагається стояти на нейтральній позиції у російсько-українській війні, проте не перешкоджає акціям на підтримку України, які регулярно проводять представники нашого посольства та української громади. Передані з Індії дитячі малюнки переконливо засвідчують, що підтримка України в світі значно більша, ніж про це заявляється офіційно. Адже всі на планеті чудово розуміють, що українці борються із абсолютним злом, ім’я якому москва. новітніх героїв ми вдало розмістили стислу інформацію про наших земляків – учасників Другої і навіть Першої світових воєн. До речі, Олена Віталіївна Джурик – справжня берегиня музею – наразі успішно працює над дослідженням участі односельців у радянсько-фінській війні, і вже маємо першу інформацію. – Чому обрали саме таку дату відкриття музею? – Відкрити музей у День українського козацтва символічно для козацького села Оленівки, де тісно переплелася славна історія кількох століть, багатьох поколінь наших односельців. На цьому робота в музеї не завершиться, а буде продовжена ентузіастами. Покладаю величезну надію на молодь, зокрема на подружжя Миколи та Марії Галактіонових, які повірили в проєкт створення Історико-краєзнавчого музею, з великим натхненням підключилися до роботи, доклали чимало зусиль, щоб музей відбувся вже сьогодні. У наших планах створення маленького архіву документів, тематичних фотоальбомів, відеотеки. Музей має стати центром національно-патріотичного виховання молоді, центром просвітницької роботи. Сьогодні ми заклали лише перші цеглинки фундаменту музею, яким будуть пишатися майбутні покоління. Від редакції. Авторка цього матеріалу втратила вже дві домівки через російських варварів – на Донеччині і Запоріжжі, але зберегла любов до України і рідного слова. Зі свого тимчасового помешкання вона проїхала кількасот кілометрів, щоб написати про людей справді незламних. На Чернігівщину привезла в дарунок книгу “Донбасія” Ігоря Зоца і свої книжки “Мій Донбас” і “Амаль”. До слова, Амаль з арабської — Надія. Тож хай надія ніколи нас не полишає!
Пошта “СП” · “Всі на планеті чудово розуміють, що українці борються із абсолютним злом, ім’я якому москва”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Музей в Оленівці

із сім’єю Джуриків, які наразі проживають у Києві. Виявилося, батько Олександра Федоровича родом із нашого прекрасного села. Олена та Олександр серйозно займалися генеалогією і продовжують це робити в наші дні. Про козаків Джуриків розповідалося якось навіть в одному із зарубіжних видань. Таким чином, дякуючи моїм новим друзям, я зміг зібрати багатий архів документів далекої давнини, починаючи з 1654 року і по сьогодні. Звичайно, робота з вивчення родоводу може тривати ще довго, але, маючи на руках козацькі реєстри, церковні метричні записи, переписи населення, інші документи з прізвищами та іменами моїх земляків з Оленівки, я прийняв рішення поділитися цими надбаннями з односельцями і створити цей музей. – Чи всі мешканці села підтримали вашу ініціативу? – Не всі. Були й такі, які говорили: “Навіщо це тобі? Хто ходитиме в той музей?” Хтось говорив, що музей села “не на часі”, адже вкраїні йде війна і потрібно допомагати нашим захисникам. Але я знав, що ті, хто нічого для нашої армії не зробив, – нічим і музею не допоможуть. На превеликий жаль, є у нас і такі. Але це не посіяло жодного зернятка зневіри у задумане. Маленький колектив однодумців розпочав кропітку роботу по створенню музею… – Якщо хтось виявить бажання створити музей у своєму селі, порадьте, з чого почати, на що насамперед звернути увагу? – Суттєво у наших починаннях допомогла група у Фейсбуці, куди за неповних три місяці приєдналося понад чотириста дописувачів. На загальне обговорення було запропоновано кілька варі-
Незабутні · “Вона могла бути щасливою лише з журналістикою, бо мала з нею одну групу крові і спільну на двох кардіограму”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

торії, Катерина попросила записати мамину. Скільки спілкувалися, я обіцяла приїхати. Тепер розумію, що вона й сама могла розпитати маму про життя, але їй важливо було, щоб приїхала з Києва журналістка, її подруга. Це надало б події небуденності, а мамі – кольорів життя. Бо такий підхід був у Катерини до кожного дня – творити подію! Сподівалася, що встигну, проте мама відлетіла вслід за Чайкою… “Без промаху стріляє тільки радикуліт!”, – підбадьорювала моя подруга, коли хтось помилявся. Розмірковуючи про сучасну журналістику в одному інтерв’ю, Катерина сказала, що “нині в книжках більше правди, ніж в засобах масової інформації, хоча письменни$ цтво – це уява, а журналістика – це правда житія”… У презентованій книжці Катерини Таран “Поміж реалій та ілюзій” – правда життя великої журналістки, як сказав про неї Віталій Москаленко. Правда про нашу унікальну однокурсницю, обдаровану Талантом любові до Людини, оптимізмом, що додавав віри, радістю відчувати красу і ділитися нею зі світом. Вона могла бути щасливою лише з журналістикою, бо мала з нею одну групу крові і спільну на двох кардіограму. І коли їх розлучать, кардіограма стане однією суцільною лінією в небо... Тому її книжка найперше про реалії. Книжку Катерини Таран потрібно вивчати у вишах, які покликані готувати журналістику з людським обличчям і небайдужим серцем, – впевнений професор Микола Тимошик. А журналіст та письменник Юрій Плаксюк у своєму теплому слові про однокурсницю процитував її улюбленого поета Василя Симоненка: Бо ти на землі – Людина. І хочеш того чи ні – Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні. Журналістка Катерина Таран знала про це, тому жила за законами неповторності. року Матвієнко залишалася солісткою камерного оркестру “Київська камерата”. Життя подарувало співачці не лише насичений творчий шлях, а й шлюб з художником Петром Гончаром, що тривав майже 50 років. За час подружнього життя у пари народилося троє дітей – сини Іван та Андрій, який став художником, і донька Тоня, яка пішла стопами матері і стала відомою співачкою. Більшу частину свого життя Ніна Митрофанівна прожила в самому серці столиці – родина має приватний будинок неподалік Києво-Печерської Лаври. Велелюдне прощання з легендою української музики відбулося в Національній філармонії України. Поховали співачку на Звіринецькому кладовищі столиці. Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Незабутні · “Вона могла бути щасливою лише з журналістикою, бо мала з нею одну групу крові і спільну на двох кардіограму”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Чайка над Россю Катерина Таран

6 жовтня в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького презентували унікальну книжку заслуженої журналістки України Катерини Таран “Поміж реалій та ілюзій”, 2020. Галина ДАЦЮК, журналістка Книжку, про яку мріяла наша талановита і неповторна однокурсниця Кет, але якої не побачила за життя. Багатолюдний захід об’єднав керівництво вишу, викладачів, студентів, журналістів, колишніх її учнів, ставши зразком гідного пошанування особистості, яка творила чесну, інтелектуальну й авторську журналістику. Нехай і запізнілого пошанування. Неординарну Катерину не приручила влада і не спіймав світ, не підтримали, а попросту зрадили ті, кому вірила, кому допомогла свого часу ввійти у професію. “Шкодую, що прикрашала їх у своїх матеріалах…”. Ізоляція від професії ув’язнила її блискучий талант, обрізала крила задумам, загнала у вразливе серце сум і біль і обірвала життя. 8 січня 2019 р., у день прощання, наш побратим журналіст Микола Тимошик підхопив Катеринину мрію, пообіцявши, що вона стане реалією, а не ілюзією. І за рік книжка побачила світ. Дякую, професоре, що стала співупорядницею, емоційно переживши ще раз особисті історії і передумавши нашу журналістику. Ту, яка з щирим людським обличчям, про яку ми мріяли, до якої прагнули, яку намагалися не зраджувати і якій служимо сьогодні. У презентації взяли участь однокурсники Катерини Таран випуску 1978 року: професор Микола Тимошик, колишній голова Держтелерадіо України Юрій Плаксюк, багатолітній посол України на Балканах Віталій Москаленко. Згадували нашу яскраву однокурсницю і говорили про проблеми сучасної журналістики, яка, на жаль, втрачає здатність мислити і осмислювати. Колись стежкою від нашого гуртожитку – через сад, вздовж поля – ми підходили до аеропорту “Жуляни” і спостерігали, як піднімаються у небо срібні хвости літаків. Якось Катерина висловила крамольну впевненість, що колись перелетить Атлантику. Мої мрії не сягали такої висоти. Через багато років, коли Катерина Таран як найкраща черкаська журналістка полетить до Америки, ми згадаємо наші походи в Жуляни. “Треба мріяти про високі польоти!” – сказала Катя. Так, вона завжди мала амбітну мету і йшла неї, не шкодуючи сил. У 1991 році Катерина Таран стане організаторкою, а відтак головною редакторкою телестудії “Рось” Черкаської телерадіокомпанії, назвавши її іменем рідної річки. “Ще одна сходинка у професії!”. Вона вірила, що з талановитою командою з точкою опори в рідних Черкасах зможе перевернути якщо не ввесь світ, то українську журналістику. Її ефіризми – оптимістичні. “Судячи з просвітлених облич – найстрашніше вже позаду”. Проте життя випробовуватиме, і згодом творчість, гуманізм і фаховість команди росичів не всім сподобаються. У провінції “пітьма густіша”. Катерину просто видушили з професії, перекривши кисень. “Куди подітися з підводного човна?..” І Катерина Таран – “найяскравіша зірка серед росичів” – стане викладачкою Черкаського університету. Вона вселятиме віру в найкращу професію, стане для майбутніх журналістів незаперечним авторитетом, її приклад надихатиме. “Скромність прикрашає, але навіщо скромному прикраси”, – підбадьорювала Катерина несміливих і розповідала про студентів із захопленням: “Справжні таланти!” Викладатиме, на жаль, нетривалий час. Леонід Рябіщук, головний редактор обласного Черкаського радіо, сказав Катерині, що житиме вона довго, бо біля неї “завжди радість і дике повітря свободи”. У кожній людині Катруся бачила друга, герої ставали їй рідними. Вона вважала, що між колегами не може бути кабінетних бар’єрів, чванства чи зазнайства – лише тепло. Вона любила волю, а не стадність, насичений колір, а не сірість, забарвлене витівками життя, а не прісний його смак. Такою непрісною – яскравою була її журналістика. На жаль, найкращий колега Леонід Рябіщук дуже швидко залишив цей світ, а фахівці, що прийшли згодом, мали інші смакові рецептори і уявлення про якість нашої професії. Зізнавалася: “Я готова робити будь-які маленькі сюжети”… І наприкінці розмови – неодмінний оптимістичний сміх як знак оклику Катиної гідності – “щоб не плакать”. Часом я озивалася до неї: “Катерину по радіо передають!”, – як колись казали сахнівці її мамі. “А, то давно зроблене”... Вона телефонувала і розповідала цікаві історії, шукала героїв, теми, сюжети, якими була переповнена. Задумами ділилася з близькими людьми, а хотіла втілити їх і поділитися з цілим світом! Вона щодня долала гравітацію, як дивовижна жінка Параска Плитка-Горицвіт з Гуцулії. Лише замість Карпат піднімалася для польоту понад Дніпром. Писала, скільки могла, бо жила за Олешею: жодного дня – без рядка! “Нехай на тебе всіх собак вішають, а ти їх струшуй і біжи далі!” І все ж на іменинах “Росі”, куди її запросили разом зі “старими” колегами, вона зрозуміла, що “храм чесної журналістики не зруйнований”, що кожна особистість, з якою працювала Катерина Пилипівна 15 років, вдячна їй. Вона раділа, що “Рось” не замулена, і вони можуть дивитися одне одному в очі. “Я це відчула, подолавши всі перелази, тини і паркани, тернові хащі і зарості осоки, після п’ятнадцяти років тележиття!” Радість окрилить Катерину, коли вона стане співупорядницею книжки “Історія одного журналістського курсу” (М. Тимошик, Г. Дацюк, К. Таран, 2008). Вона надсилатиме до книжки матеріали, які давно очікували на оприлюднення. Так народився спеціальний розділ книжки з її блискучими ефіризмами. У 2011 році я запросила Катерину Таран на передачу “Знакова постать” на Радіо Культура. Вона приїхала вранці разом із братом (і творчим побратимом) Олександром Тараном, піднесена й щаслива, і я зрозуміла, як важливо їй сказати своє слово, відчути мікрофон, студію і багатотисячну аудиторію перед собою! Передача вийшла прекрасною, на прямий ефір багато телефонували. Катерина ходила коридорами Українського радіо на Хрещатику, 26, її впізнавали, з нею віталися, вона раювала! Її подруга, яка прийшла на презентацію книжки “Поміж реалій та ілюзій”, зізнавшись мені, що подала Катрусі останню чашку води, пригадала, яка щаслива вона була після поїздки на Українське радіо! На жаль, в архівах я не змогла знайти нашу радіопередачу, хоча надії не втрачаю. Коли я стала записувати Усні жіночі іс- Перший проректор Університету В. М. Мойсієнко і професор М. С. Тимошик
Незабутні · “Вона могла бути щасливою лише з журналістикою, бо мала з нею одну групу крові і спільну на двох кардіограму”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Відлетіла “квітка"душа”

8 жовтня пішла з життя легендарна українська співачка Ніна Матвієнко. За роки свого творчого шляху артистка зробила чималий внесок у розвиток української культури, а її голос став особливим символом епохи й України. Народна артистка України не дожила до свого 76-річчя лише два дні. За майже 57 років кар’єри на рахунку співачки зібралося чимало пісень-хітів. Деякі з них, як наприклад “Квітка-душа”, стали справжніми символами української культури. У виконанні співачки слухачам назавжди запам’яталися такі хіти, як “Ой летіли дикі гуси...”, “Чарівна скрипка” (“Сіла птаха”), ”Сміються, плачуть солов’ї”, “Ой, у вишневому саду”, “Що то за предиво”, “Пісня про матір”, “Мальви” та інші. За свої досягнення перед державою легендарна співачка була нагороджена орденом Миколи Чудотворця, Орденами княгині Ольги ІІІ та ІІ ступеня, а також 2006 року отримала звання “Герой України”. У 2016 році Ніна Матвієнко отримала звання “Почесний громадянин Києва”. Окрім того, народна артистка була лавреаткою безлічі музичних премій. Ніна Митрофанівна продовжувала активно виступати до останніх днів. У свої 75 років артистка продовжувала з’являтися на телебаченні та співати. Протягом 2021
Цікаво знати · “Починалася нова велика епоха в історії не лише рабовласницького Стародавнього Риму, а й в історії нашого русинсько+українського народу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Хто він – Отко Рутенець? Як русини"українці у V ст. поклали край рабству в Західній Європі і як во" на лише нині почала дякувати Україні

Юрій РУДЕНКО, доктор педагогічних наук, професор Андрій РУДЕНКО, історик, сотник Українського козацтва Хто ж такий русин-українець Отко (це ім’я, напевно, походить від давнього слова отець)? У V ст. імена були типу Радко, Ярко та інші, нині збереглися імена Васько, Сашко, Юрко, Іванко тощо. Про нього здавна знають у Європі, і майже ніхто, навіть з інтеліґенції, за винятком окремих її кращих представників, не знає в Україні- Батьківщині прославленого великого українця. Отко (Одоакр) Рутенець – князь русинів, який у V ст. жив у Дунайській Русі, зокрема в Паннонії, був неодноразовий переможець так званих “непереможних армій” рабовласницького Стародавнього Риму, якому підкорялася більша частина території (країн і народів) Європи. Про Отка (Одоакра), державного й політичного діяча, “саме як русина з величезним захопленням, чи принаймні, з повагою писали стародавні історики Європи Евгіпій, Кранций, Мартин з Опави, Орбіні, Длугош, Бельський і навіть історик самих готів Йордан, який врешті-решт визнав, що цей князь був не готом чи германцем, а ругом (один із варіантів русинів). Хоча Длугош писав свою хроніку виключно для поляків, він, розуміючи, яке величезне місце займає наш князь в історії цілої Європи, не зміг пройти повз цієї особи і присвятив Одоакру цілий розділ своєї праці” [Семенюк С. “Правдива історія України-Русі”, Львів, 2021, с. 50]. Так, у Європі, зокрема Західній і Центральній, з сивої давнини добре знали (вища суспільна єрархія, знать, вельможі, володарі тощо) про активну, енергійну, далекозору політичну й державну діяльність русина Отка (Одоакра), яка повністю спростовує всілякі ярлики, побрехеньки, прямі наклепи, псевдотеорії щодо нас, русинів-українців, що нібито ми здавна не здатні до власної державотворчости, що мова наша – значно пізніший діалект польської чи московсько-російської мов щодо. Сталося так, що навколо нашої країни постійно існували авторитарні, деспотичні, загарбницькі політичні режими, жорсткі імперії, які ласим і хижим поглядом зиркали на наші землі, працьовитий волелюбний народ, прагнули тримати в залежності Русь-Україну, висмоктуючи з неї соки, як вампіри, знищували численні спроби героїчного чину збудувати власну національну державу. У всі попередні століття в Європі, і навіть на території Московського князівства, згодом царства, імперії, зокрема до часів великої фальсифікації історії часів Петра Іі Катерини ІІ, знали про велич і героїчну історію Руси-України. У період Великої Хмельниччини, піднесення бойового духу українців ім’я прославленого предка Отка (Одоакра) було в багатьох на устах, зокрема в козацької старшини, професорів Острозької, Києво-Могилянської академій та ін. Про Отка (Одоакра) як останнього імператора Західного Риму, короля в Європі, як короля-засновника русинсько-української держави Рутенія знали і говорили гетьман Богдан Хмельницький, генеральний писар Війська Запорізького Самійло Зорка, козацькі літописці та ін. Дослідники вважають, що Отко народився орієнтовно у 433 р. в Паннонії на теренах Дунайської Руси. Належав до русинів, яких називали по-латині рутенцями і до яких входили племена ругів, скірів тощо. У ті часи росла загроза нападу ґотів. Батько Отка, місцевий князь Едікон (ім’я латинізоване), щоб уникнути великих руйнувань і кровопролиття, зайняв дипломатичну військово-політичну позицію. Отко змалку вивчав воєнний досвід рідного народу, гунів, ґотів та інших племен, самої Римської імперії. Згодом його залучили стати леґіонером на службу в армію Риму. Не терплячи нечесности, підступности й жорстокости у політиці, владних структурах Римської імперії, обурений інтриґами й аморальністю через загострення політичної ситуації, Отко змушений був податися до рідного краю, до ругів, скірів, рутенів. Зі своїм об’єднаним військом він розбив ворожу армію біля італійського міста Плацентії. Потім 4 вересня 476 р., як зазначає дослідник С. Семенюк, у битві під Равенною “вщент розтрощив армію римського імператора Ромула Авґуста. Новим імператором, а це була своєрідна римська традиція, військо проголосило Одоакра” [с. 56]. Так починалася нова велика епоха в історії не лише рабовласницького Стародавнього Риму, а й в історії нашого рідного русинсько-українського народу, всієї Європи і навіть світу. Промені правдивої історії, які з відновленням незалежної України пробивають, нарешті, тьму неправди, непроглядного, тривалістю в багато століть мороку, починають висвітлювати історичні грані життя, заслуг русинсько-українського народу перед Європою і, без перебільшення, перед усім світом. Усі народи, їхня інтеліґенція, політична та військова, наукова й мистецька еліти переконуються, що сучасна Україна, як і наші прославлені в переможних битвах пращури-лицарі (кілька слів про це ще скажемо), наближається до перемоги нині, за важливої підтримки наших союзників, над осатанілим ксенофобським рашизмом, великодержавним шовінізмом і кровопролитним імперіалізмом путінської “імперії зла”. Так ів минулому наші воїни на чолі з великими українцями заклали глибоко гуманістичні, демократичні засади нового життя нових людинолюбних цінностей. Наведемо для підтвердження таких високих ідей деякі факти-феномени з державницької політики, діяльности Отка (Одоакра). Відомий дослідник С. Семенюк зазначає: “Отже, не оспівані західними істориками Ґерманаріх, Теодоріх чи Аттіла, не кочівники-іранці і не германські племена ґоти поклали край існуванню Римської імперії, а саме русин Одоакр, який згодом захопив не тільки усі міста Північної Італії включно з Римом, що не потрафив зробити навіть могутній Аттіла, а й італійський південь разом із Сицилією, територію сучасної Австрії, Хорватії, не кажучи вже про рідну йому Паннонію, тобто Дунайську Русь” [с. 58]. Отко (Одоакр) при владі був 17 років: 3 роки на посаді останнього імператора Риму, трансформувавши його в державу абсолютно нового типу, і 14 років був першим королем новоствореного королівства Рутенія. Він став великим реформатором, своїми грандіозними змінами в державотворчому, політичному, економічному та інших сферах життя започаткував справді нову епоху європейської цивілізації. Справа у тому, що як імператор Стародавнього Риму Одоакр чи не в найкращий спосіб розправився з ним – грозою всіх підкорених народів і країн, потужною імперією ганебного рабовласництва в античній Європі. У результаті рішучих, сміливих, докорінних реформ, неухильного їх проведення, рабовласницькому ладу Європи було покладено край. Одоакр глибоко втілював у собі сутнісні якості гуманізму, демократизму рідного українського народу, його тогочасні звичаї і традиції (проведення народного віча як вищого органу влади, управління життям, врахування думки громадян щодо принципів вільного життя, природних прав та ін., прагнення жити в гармонії з красою, природою). Одоакр разом із русинами-воїнами вигравав битви з ґотами, військами Візантії, яка прагнула помститись і повалити владу Одоакра, фізично знищити, ліквідувати його проґресивні волелюбні реформи. Своїми ґрандіозними реформами, першопочатки, першоелементи яких він помічав у демократичному, гуманному досвіді життя свого етносу – русинів, Одоакр заклав наріжний камінь у підвалини держави нового типу: королівства вільних людей праці і, ширше, інших народів та країн Європи. Одоакр реформував сенат, наділивши його ознаками народного віча, сенаторами почали бути і представники селян та воїнів. Землю стали отримувати люди праці й захисту Вітчизни. Сенат став зразком для майбутнього парламенту Анґлії. При Одоакрі почали карбувати свою монету, його грошову систему перейняла навіть ворожа до влади Одоакра Візантія. У ці роки була встановлена посада Папи Римського. Період правління Одоакра був, як свідчить історія, роками економічного зростання, духовного піднесення. До речі, італійці, деякі інші етноси не вважали русинів окупантами, бо в Королівстві Рутенія було їх більше половини, встановлювалися справедливі порядки. Отко Рутенець як вірний син русинського народу у ті жорстокі, кровопролитні часи відзначався порядністю, добротою і людяністю, “надзвичайно цінував людське життя”, “не прагнув проливати море крови” (С. Семенюк). Гуманна мораль була рушієм його дій, справ. Він руйнував стару рабовласницьку державу-імперію і будував нову русинсько-українську державу Рутенія. Дослідник С. Семенюк справедливо пише, що епоха Ренесансу (Відродження) настала б “на тисячу років раніше”, коли б Одоакр повністю реалізував вселюдські традиції свого народу і свої власні ідеї, коли б підступні вороги ґоти по-змовницьки не запросили Одоакра в 493 р. “на мирні перемовини”, учту і фізично знищили його з найближчими соратниками. Надмірна довіра ненадійним людям, недругам, тимчасова втрата пильности, хибне псевдовідчуття безпеки – давня хвороба багатьох українців. Після кривавої розправи король ґотів Теодоріх наказав фізично знищувати всю родину, близьких родичів Одоакра, а також усіх, хто мужньо підтримував великі справи короля русинів. Навіть після загибелі Одоакра його ім’я у країнах континенту набуло особливо високого історичного змісту, смислу і символу. Саме ймення прославленого Отка (Одоакра) і будь-який зв’язок з його родиною та пізнішими нащадками стали в Європі своєрідною стійкою перепусткою (візитівкою) до найвищої влади, зокрема королівської. З усієї родини Одоакра врятувався його молодший брат Віґульф (по-русинському, напевно, було Він-слав). На час підступного вбивства короля Одоакра (493 р.) він був на теренах сучасної Австрії, живими залишилися також діти сина Одоакра, якого вивезли до Франції. Він теж був убитий, але пізніше. Відомо, що нащадки Одоакра довго зберігали свої етнонаціональні традиції, звичаї русинів. Згідно зі стійкими традиціями середньовіччя, королівській династії Каролінґів украй був необхідний шлюб із нащадками першого короля Західної Європи. І таким шляхом ішли не тільки Каролінґи. Вінслав отримав маєток у Вельфі. Відтоді нащадків Одоакра стали називати Вельфи. Його доньки стали королевами провідних європейських країн. У період очищення історіоґрафії від численних фальшувань, “ярликів”, умисних перекручувань фактів та подій, особливо з часів становлення російської імперії, очевидним є те, що Рерік (Рюрик), Оскольд і Дір були не варягами, а русинами (в Поморській Русі-Україні були племена варги, варни та ін.). Рюрик був один із нащадків Отка (Одоакра), тому династія Рюриковичів високо шанувалася та була у фаворі. Тому великі князі Київської Руси-України ґенетично пов’язані з династією Рюриковичів і вельми поважалися в середньовічній Європі. На сьогодні фальшива норманська теорія походження державности Київської Руси-України спростована, зазнала цілковитого краху. Нові виявлені наукою історичні факти переконливо свідчать, що Дунайська Русь, Поморська Русь і Київська Русь-Україна багато в чому гуманізували, демократизували й естетизували тогочасне європейське життя, зробили величезний внесок у його проґрес, найпередовішу цивілізацію у світі. Беручи до уваги викладені факти, ми зобов’язані по-новому оцінювати історію рідного народу. Враховуючи багато нових замовчувань і заборонених раніше фактів про правдиву історію Руси-України, необхідно боротись за значне підвищення ролі й статусу незалежної України в сучасній Європі та світі. Це поклик, імператив історії, які треба нам реалізувати на науковій основі. Про найвидатніших синів народу кажуть, що такі люди з величезними заслугами, життям-подвигом народжуються раз на 100 років. Про русина-українця Отка (його звали Отко, Оток, Одоакр, Одоацер – останні два варіанти імені латинізовані), названого пізніше Рутенець, можна сказати, що такі сини народжуються раз на кілька століть. А то й раз на пів тисячоліття.
Український шлях “Видно, традиції інквізиції не минули і в наш час”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Почаївська Лавра мусить бути українською!”

Під таким гаслом 90 літ тому в Почаєві пройшла голосна антиросійська акція. Вона зібрала понад 20 тисяч небайдужих мешканців містечка та його околиць. Цій знаковій в історії українського відродження події була присвячена Всеукраїнська наукова конференція, яка відбулася в Кременці на Тернопільщині. Ініціатором виступив провід Православної Церкви України та низка наукових установ і навчальних закладів держави. Про уроки цієї конференції варто поміркувати окремо, а в цій публікації автор, головний доповідач на пленарному засіданні, поставив за мету осмислити значення для сьогодення того воістину народного здвигу, що відбувся в Почаєві у вересні 1933 року і був спрямований проти московії та засилля на українських теренах московської церкви. Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор Ведемо мову про подію вагому, про факти сенсаційні. На жаль, вони фактично призабуті нині нащадками. Більше того, правдивість і велич їх сфальшована новочасними інтерпретаторами української історії з боку країни-агресора та деяких її впливових прихильників із нашого боку. Історію потужного українського здвигу 90 літ тому в Почаєві ретельно описав Іван Огієнко (митрополит Іларіон). 1924 року, після вимушеного виходу з екзильного уряду УНР через незгоду з передачею Галичини Польщі, він вирішує здійснити паломництво до Почаєва й опрацьовує тоді ще не поскрибований архів Почаївської обителі. Цей архів, як відомо, створювало не одне покоління найкращих духовних і просвітніх провідників нації. Уперше книга цього автора, що мала назву “Фортеця православ’я на Волині Свята Почаївська лавра”, побачила світ у Канаді 1961 року. Зміст її добре знали за океаном. Книгою зачитувалися, під її впливом ментально зміцнювалися розкидані світами українці. Але про цей твір Україна вдома мовчала. Більше того, свідомо ігнорувала, ховала, а то й знищувала руками промосковських поплічників окремі її примірники, які все-таки потрапляли крізь залізні радянські кордони на українські терени. Як правдива книга з “ворожого заходу” потрапляла в Почаїв Перші примірники Огієнкової “Святої Почаївської лаври” потрапляють до радянської України наприкінці 80-х років минулого століття. Символічно, що до їх появи в нас стає причетною колишня співробітниця митрополита Іларіона в Консисторії Української православної церкви в Канаді (працювала з англомовною кореспонденцією владики в його резиденції у Вінніпезі), відома в українській діаспорі та й в Україні громадська діячка Анна Фігус-Ралько. Народжена в Канаді від переселенців із Сапогова на тій же Тернопільщині, пані Анна до кінця свого життя залишалася вірною Батьківщині її батьків і як журналістка, видавчиня (була президенткою видавничої спілки “Тризуб” у Вінніпезі) та громадська діячка немало зробила для здобуття Україною незалежності. 1988 року організована світова українська спільнота широко відзначала 1000-ліття хрещення України-Руси. Водночас кремлівська верхівка суто з ідеологічних причин прийняла рішення широко відзначити цю дату. Але не в Києві, а в москві. Під цю подію саме Анна Фігус-Ралько добилася дозволу вищого керівництва СРСР на пересилання коштом українців Канади кількох сотень примірників надрукованих там книг на тему тисячоліття християнізації Київської Русі. У цьому переліку були дві назви: Біблія в українському перекладі митрополита Іларіона та видана товариством “Волинь” його ж “Свята Почаївська лавра”. За журнальним записом самої пані Анни, до Почаєва 1989 року надійшло від неї шість примірників цієї книги на кілька адрес, зокрема благочинному архімандриту Питириму, ієродиякону Мелетію, ієромонахові Петру, бібліотеці Почаївської лаври. Ця “книжкова акція” продовжилася вже після 1991 року, коли зникли політичні й бюрократичні перепони для цієї поважної справи. Через створений із власної ініціативи при редакції всеканадської газети “Український Голос” комітет “Допомога Україні” Анна Фігус-Ралько переслала в Україну близько ста тисяч книг на понад сімсот адрес. Найбільше примірників “Святої Почаївської лаври” цього разу потрапило, звичайно ж, на Тернопілля, звідки були родом батьки ініціаторки акції, – до Кременця й Почаєва. Люди із захопленням читали цей твір, ніби заново пізнаючи історію свого краю, своєї країни, й мимоволі „накладали” деякі сторінки цієї історії на сучасні реалії почаївської обителі. Реалії ті ставали все сумніші. В узагальненому вигляді їх зафіксувала сама Анна Фігус-Ралько, яка за весь час освітньої “опіки” Почаївської лаври тричі її відвідувала як канадська туристка. Ось що вона писала у своїй книзі “Українська Канада”: “Уперше я відвідала Почаїв 9 липня 1968 року. Історик Почаєва Андрій Василевич Андіюк подарував мені альбом усіх тамтешніх церков і каплиць. На той час у Лаврі панувала українська мова. Вдруге я побувала там 3 серпня 1989 року. Благочинний ігумен Питирим хоч і розмовляв з нами, канадськими українцями, українською, до своїх підлеглих звертався російською. Коли я почала оповідати про Українську православну церкву в Канаді та про нашого митрополита Іларіона (в миру – професора Огієнка), мій співрозмовник, почувши це прізвище, відразу ж заявив, що не знає ані такої церкви, ані такого митрополита. Зараз від нього повіяло холодним вітром. По прибутті в Канаду я все ж вислала йому окремим пакетом “Святу Почаївську лавру”. Третій раз – у травні 1994 – їхала до Почаєва в товаристві о. Якова з Тернополя, який добре знав життя Лаври. Цього разу в Лаврі не чути було української мови. Монахи вже боялися до нас приступати. Звідусіль чомусь дихало ворожістю й неприязню до українців...” Витоки проросійськості насельників почаївської обителі Як не парадоксально це виглядає, але саме з набуттям України державної незалежності проросійські позиції насельників цього монастиря стали помітно посилюватися. Відповідь на таку, здавалося б, алогічну ситуацію, віднаходимо в книзі сучасного дослідника Почаївського лаври священника УПЦ Московського патріархату В. Зелінського „Объятия Отча…: Очерки по истории Почаевской лавры”. Процитуємо невеликий уривок з цього дослідження в перекладі українською мовою: “Ще в середині 80-х років у житті Почаєва відбулося зближення з іншим найбільшим центром духовного та чернечого життя стародавньої та нинішньої Русі – Троїце-Сергіївською лаврою. Чисельність почаївської братії тоді трохи поповнилася за рахунок ченців Сергіївської обителі. На той час частина почаївських ченців пішла до інших монастирів, де взяла участь у їхньому відродженні”. Виходить, ще з середини 1980-х років, в розпал так званої горбачовської перестройки, стурбований можливістю швидкої втрати значної частини своєї так званої канонічної території провід Російської православної церкви вирішує укріпити твердиню православ’я в західній частині України... іноками з підмосков’я. Причин такої стурбованості московських церковників майбутнім Почаївської лаври напередодні розвалу СРСР було кілька: - наростання хвилі національного пробудження в національних околицях радянської імперії; - поширення в середовищі українських священників ідеї набуття давно очікуваної незалежності від московського синоду і створення власного патріархату; - набуття реальних обрисів давньої мрії розкиданих світами українців про об’єднання Української автокефальної православної церкви з матірною церквою з центром у Києві. Незважаючи на такий посилений натиск москви, ченці Свято-Почаївської лаври, переважна більшість яких все ж була з числа українців, на початку 90-х років починають відправляти Богослужби українською мовою. Ідею повернення насельників монастиря до українських витоків гаряче підтримав тоді сам намісник лаври Яків (Панчук). За що й поплатився перед тією ж Москвою. Ось як оцінює спробу Почаївської лаври повернутися після здобуття Україною незалежності до української традиції згадуваний вже історик російської церкви священник В. Зелінський: “Упродовж кількох місяців Яків вів закулісну роботу з обробки братії, абсолютна більшість яких були українцями (виділення моє. – М. Т.), закликав їх до націоналістичних почуттів (ми, мовляв, живемо ні в Римі, ні в Росії, співатимемо і читати українською)… Незабаром Панчук був позбавлений сану і потім потрапив під анафему. Новим намісником Лаври було обрано ієромана Федора (Гаюна) – 1992”. Акт спалення українських книг промосковськими монахами на святій Почаївській горі Влітку 2001 року на святій Почаївській горі відбувається подія, яка зганьбила освячені Богом кращі традиції українського монашества, високу духовну й просвітницьку місію цього монастиря, поставила адміністративний провід цієї обителі в ряд засліплених злостивістю й нетерпимістю до іншої думки інквізиторів. Після анафеми й вигнання з монастиря патріотично налаштованого намісника ієромонаха Іакова нове керівництво з особливою запопадливістю перед москвою організувало наступ на все українське – мову, традиції, книги. Найперше зникають з прилавків книжкової крамниці буквально всі українськомовні богослужбові видання (що вже говорити про друки, присвячені об’єктивному висвітленню, скажімо, української історії, культури того народу, серед якого монастир існує). Наступним кроком стала чистка бібліотечних фондів. Надіслані Анною Фігус-Ралько з Канади українські видання, зокрема Огієнкова “Свята Почаївська лавра”, потрапляють до розряду “єретичних” першими. Та цього виявилося замало. Окремі ченці звертаються до віруючих почаян приносити книги Огієнка про історію Почаївської лаври нібито для створюваної при монастирі “воскресной школы”. Насправді ж ці книги збирали для... багаття, яке незабаром запалало одного літнього світанку на святій Почаївській горі. У тому страшному полум’ї горіла не лише “Свята Почаївська лавра” митрополита Іларіона, а й багато інших українських друків. Серед них – книга вихідця з Кременеччини С. Антоновича (Семена Антоновича Жука) “Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври”. Вперше ця книга побачила світ з емблемою видавництва “Церква і нарід” у Кременці 1938 року. Згодом, заходами вихідця з Почаєва Івана Дубилка, у переробленому варіанті виходить друком у Канаді (1986). А наприкінці 80-х років, розмножене на ксероксі, дослідження Семена Жука жваво продається навіть у книгарні Почаївського монастиря. Відомий на Галичині активіст-просвітянин Семен Антонович-Жук зацікавився історією Почаївської обителі не випадково. Його дядько був свого часу архімандритом монастиря й немало зусиль та старань присвятив тому, аби перетворити Почаївську лавру на осередок української духовної культури. Як й Іван Огієнко, Семен Антонович мав можливість у 30-х роках працювати також і з рідкісними архівними документами, розпитати живих свідків тієї запеклої боротьби за Почаївський монастир та його ідеологію в роки і після Першої світової війни. Про причини спалення лаврськими монахами саме цієї книги йдеться в збірці творів відомого дослідника-краєзнавця з Кременця Гаврила Черняхівського “Портрети пером”: “У яру біля скита почаяни знайшли серед спалених книжок українською мовою з історії лаври і нарис С. Антоновича-Жука. Комусь не сподобалось те що автор наголошував на такому: Почаївська лавра – духовна скарбниця українського народу. Видно, традиції інквізиції не минули і в наш час”. До речі, врятована з полум’я на Почаївській горі напівобгоріла книга С. Жука “Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври” демонструється нині в музеї села Жуків, де створена експозиція з нагоди сторіччя від дня народження автора. Спалені ж сторінки канадського видання Огієнкової “Святої Почаївської лаври” залишилися на території тієї лаври в попелі... Як тодішня СБУ “зам’яла” справу про антидержавний вчинок вандалів у рясах монахів Розголос про спалені московськими монахами українські книги швидко розійшовся Почаєвом та його околицями. Про це йшлося і в замітці місцевої газети “Діалог”, і у виступі Г. Чернихівського по місцевому радіо. Телефонували почаяни й до місцевого райвідділу Служби безпеки України. Проте належної оцінки цьому справді антидержавному акту органи місцевої влади так і не дали. Більше того, історію намагалися зам’яти. Вандалістський вчинок московських ченців привернув увагу і світової преси. Матеріали про це, зокрема, були вміщені в американській „Свободі”, канадському „Гомоні України”. Коли звістка про книжкове багаття на Святій Почаївські горі докотилася й до Києва, автор цих рядків, як голова Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка), заходами якої здійснюється першовидання творчої спадщини цього діяча в Україні, офіційно звернувся за роз’ясненням до голови управління СБУ в Тернопільській області. Витяги з цього листа варто навести: „Під час недавньої поїздки викладачів Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка до Кременця та Почаєва довелося почути від місцевих мешканців про один прикрий випадок, що стався на території Лаври на початку 90-х років. За вказівкою керівництва московської церкви, якій нині належить лавра, біля Успенського собору були привселюдно спалені книги видатного діяча українського відродження Івана Огієнка (митрополита Іларіона), зокрема, його наукова праця “Свята Почаївська Лавра”, що вийшла друком у Канаді наприкінці 50-х років. Факт висилання в тому часі значної кількості книг митрополита Іларіона землякам на Тернопілля, зокрема й до Почаївської лаври, засвідчує в листі до мене колишня Ваша краянка Анна Фігус-Ралько (родом із Сапогова), що мешкає нині у Вінніпезі... Від імені співголови Фундації Анни Фігус-Ралько і себе особисто просив би Вашого сприяння
Український шлях · “Стало ясно: не хочемо насильного москвофільства в церкві! І це було рішуче домагання всієї Волині”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дати мені можливість ознайомитися з наявними документами у цій справі... Сподіваюся на порозуміння і підтримку. З повагою – Голова Фундації, д-р філол. наук, проф. М. С. Тимошик”. Відповідь з Тернополя не забарилася. Текст її, підписаний тимчасово виконуючим обов’язки начальника Управління СБУ в Тернопільській області Б. М. Безрутченком, варто навести повністю: “Шановний професоре! Нами уважно розглянуто Ваше звернення, по суті якого проведено ретельну перевірку. Вивчення архівних масивів УСБУ в Тернопільській області матеріалів щодо спалення на території Почаївської лаври книг Івана Огієнка, звернень до Управління по даному питанню від юридичних та фізичних осіб, а також підготовлених та надісланих за результатами їх розгляду відповідей не виявлено”. Коментарів ця відповідь не потребує. Читач статті, ознайомившись вище із базованим на документах коротким викладом суті справи, має можливість сам зробити висновок про ретельність цієї перевірки. Прикро, що вона здійснювалася лише довкола пошуків звернень від юридичних чи фізичних осіб, і не спрямовувалася на пошук явних виконавців того антидержавного вчинку та їх покарання. Русифікація Лаври в новітні часи: наслідки, уроки Немає сумніву в тому, що предметом перевірки посадовими державними чиновниками Тернопілля мав би стати не лише факт спалення українських книжок, а й той масив друкованої продукції, який стало поширювався упродовж років із Святої Почаївської гори по всій Україні й на кожному примірнику якої стоїть логотип “Видавництво Почаївської лаври”. Про одну з них – “Очерки по истории Почаевской лавры” священника В. Зелінського вже йшлося вище. Проблема не в тому, що книга ця написана з великодержавних шовіністичних позицій, сповнена зневаги до української історії, мови Української держави, а в тому, що вона поширюється не лише в церквах московського патріархату, а й по бібліотеках шкіл, вищих навальних закладів і навіть санаторіїв. (Для прикладу, авторові цих рядків запропонували це чтиво в санаторії „Збруч” у Гусятині). До речі, її п’ятитисячний наклад друкувався не в росії, а в… Чернівцях. Не менше бруду на українство і українців зібрано в брошурці протоієрея Олексія Добоша “Розкол: патріотизм чи злочин?”, що також вийшла з логотипом друкарні Почаївської лаври. Ось примітивні сентенції цього, з дозволу сказати, богослова, щодо заперечення ним права українців звертатися до Бога рідною мовою, якими рясніють сторінки брошурки: „Переклад із церковнослов’янської на українську є фактично неможливий” (с. 19); „приведені мною основні проблеми нададуть можливість тверезомислячій людині відмовитись від мрійливо-політичного патетизму і благоговійно зупинитися перед бар’єром неможливості перекладу богослужіння на українську мову” (с. 20); „онтологічний статус української мови не дозволяє їй на сьогоднішній день виконувати функції богослужбової мови” (с. 24). Цей явно заполітизований кандидат російського богослов’я навіть осмілюється погрожувати українцям, які відважаться „міняти семіотичну словесну оболочку до віри”, тим, що від цього, мовляв, „втрати будуть катастрофічні, а користі ніякої” (с. 24). Де вже доводити цьому горе-науковцю, що канонічність повного перекладу Біблії українською мовою, здійсненого митрополитом Іларіоном (Огієнком) наприкінці 50-х років минулого століття, ретельно оцінювала авторитетна комісія Лондонського і Закордонного Біблійного товариства. Й не лише дала йому високу оцінку, а й забезпечила коштом друк цієї головної книги для українців величезними накладами у ті країни, куди їх закидала доля. Українськомовний переклад належить до 740 перекладів Біблії, здійснених за всю історію існування книг Святого письма мовами народів світу та окремими діалектами... Немало словесної отрути виливається на українського читача і з багатотисячних видань кожного випуску “Почаевского листка”, який за байдужого споглядання влади, безкоштовно поширюється по всій Україні. Такі факти приводять до гіркої констатації: якими далекими від істинного розуміння честі, порядності, інтелігентності й богобоязливості виглядають нинішні редактори й творці текстів сучасного видавництва Почаївської лаври від своїх попередників – знаменитих почаївських друкарів ХVІ–ХVІІІ століть, які прославили і себе, і Святу Почаївську гору дивовижними за містом і художнім оформленням книжковими шедеврами. Агресивність шовіністично налаштованої частини ченців Почаївської лаври стала відчутнішою після оприлюднення розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року, за якою зі споруд Почаївської лаври було знято статус “заповідника”, наданий Українською державною 2001 року. Звісно, що таке грубе порушення законодавства відбулося за втручання тодішнього прем’єр-міністра України Януковича. Відразу після виходу цієї постанови події навколо Почаївської лаври загострилися. В Тернополі було створено ініціативну групу під назвою “Почаївській лаврі – статус національної духовної святині”. Члени цієї групи надіслали звернення до уряду України, в якому, зокрема, зазначається: “Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року створило умови для приватизації будівель Лаври Московським патріархатом. Це фактично є офіційним визнанням духовної ієрархії Російської православної церкви над Лаврою, що суперечить цивілізованим цінностям та вибору абсолютної більшості населення України...”. Чітко й однозначно висловився з приводу цієї гострої проблеми й Помісний собор Української православної церкви Київського патріархату, який відбувся у липні 2004 року: “Всі українці, які відвідують лаврські святині, заявляють, що вони відчувають у Києво-Печерській лаврі, так само як і в Почаївській лаврі, вороже ставлення до всього українського. Це небезпечно не тільки для українського право, а й для Української держави, бо справедливо говориться: хто володіє Києво-Печерською лаврою, той володіє душею українського народу”. Причини маніфестації українців у Почаєві 1933 року У цьому контексті знаковою для сьогодення виглядає подія в Почаєві 90-літньої давності. Варто наголосити, що на цю, як і на низку маловідомих загалу дат нашої національної історії, не відгукнулися ні штучно об’єднані “єдиноправильні” загальнонаціональні телеканали, ні постолігархічна преса, ні такі ж мережеві інформаційно-аналітичні портали. Натомість про цю подію тоді широко писала і польська, і російська журналістика. Звісно, під кутом зору власного бачення “українського питання”. 9 вересня (28 серпня) 1933 року. На цей день за церковним календарем українці Волині традиційно відзначали пам’ять преподобного Іова Почаївського. Довкола Почаївської обителі від рана зібралося понад 20 тисяч люду. Напевне, цій обставині найбільше радів тодішній митрополит православної церкви в Польщі Діонисій та його численний провід, що з’їхався звідусіль на те свято. Поставлений на цю посаду не без участі москви, кореневий росіянин з Мурома напередодні приклав добрих зусиль, щоб позбутися впливів патріотично налаштованого волинського духовенства. У чому була небезпека того впливу для промосковського проводу польського православ’я? Перші тривожні посили для цього проводу зазвучали ще 3 жовтня 1921 року за з’їзді православного духовенства Волині, що відбувся в Почаєві. Духовенство тоді голосно заговорило про необхідність розмосковлення Почаївського лаври, про потребу повернути їй обряди, звичаї і мову старої Української церкви. Москва зреагувала на той антиросійський випад жорстко: ініціатор з’їзду митрополит Георгій Ярошевич був убитий у лютому 1923 року, багатьох священників розстрижено і вислано. Після того наглого і загадкового вбивства новопризначеному митрополитові Діонисію здавалося, що проукраїнську смуту в обителі вдалося вгамувати. Однак на авансцену національного відродження в ту пору активно виходила молода українська інтелігенція. І до того дня підготувалася досить ретельно. За мить до оживлення дзвонів головної обителі, які сповіщали про закінчення урочистої Богослужби відбулося чого, чого ніхто з офіційної церковної і світської влади не очікував: з височенної головної дзвіниці лаври раптом було спущене довжелезне полотнище українського національного прапора. Враз уся лавра стала жовто-синьою, бо сотні українських прапорів і транспарантів ураз замайоріли на всьому просторому, заповненому вщерть натовпом, монастирському майдані. Оторопілі промосковські попи ще більше були заскочені від написів на тих плакатах, слогани з яких стали дружно сканувати українці: “Діонисій, геть до Москви!” “Хочемо Української церкви!” “Хочемо української богослужби!”. Далі на цьому ж майдані почалося народне віче. Посли-волиняки до польського сейму (а серед них був і майбутній першоієрарх УАПЦ в США, а потім і всієї України Мстислав (Скрипник), професори, студенти, представники церковних громад – всі говорили про необхідність відмосковлення церкви, про потребу мати в Почаєві єпископа-українця, про доконечну потребу переведення богослужб у цьому заселеному спредковіку українцями краю рідною йому мовою. Лише виступами не обійшлося. Один із послів зачитує підготовлену наперед петицію до митрополита з вимогами віча. Вона одноголосно приймається під гучні оплески. Група молоді під звуки оркестру скеровує хід із текстом цієї петиції до митрополичого дому. Митрополит до маніфестантів не вийшов. Прислав свого помічника… Змальовуючи в деталях цю непересічну подію української історії та її відголоски, Іван Огієнко дає їй таку оцінку: “Це справді був поважний протест проти московства на Волині, а його розвелося тут аж надто багато. Маніфестація відразу захопила всю Волинь і повторилася потім по кількох катаральних містах, але в меншому розмірі. Стало ясно: не хочемо насильного москвофільства в церкві! І це було рішуче домагання всієї Волині”. Наслідки події та гостра актуальність їх для сьогодення Описана Огієнком протимосковська народна демонстрація в Почаєві 1933 року безумовно має й дотепер всеукраїнське значення. Адже вона переконливо змивала недоброї пам’яті тінь москвофільства, якою методично, упродовж віків окутувалася свідомість значної частини українців. На думку автора, тим сміливим виступом організованого українства була вказана воля людей бачити цю свою святиню і всю свою церкву тільки українською. Цікаво, якими були наслідки того здвигу української організованості? Їх кілька, і всі позитивні для українців. По-перше, митрополит Діони$ сій змушений був покинути Во$ линь. Керувати волинською пра$ вославною катедрою був присла$ ний з Варшави Олексій Громад$ ський – українець, родом із Хол$ ма. По-друге, від літа 1933 року в Почаївській лаврі перестали ви$ голошуватися проповіді росій$ ською мовою; відтоді вони стали українськими. По-третє, на території Лаври зникли всі написи російською мовою. Урядовою мовою тут ста$ ла українська; для Волині був заснований українськомовний журнал” Церква і Народ”. Український дух під покровом Святої Покрови знову повернувся на Почаївську гору. Так тривало до вересня 1939 року, допоки на Галичину не вступили московські “визволителі”… Боротьба за українську Почаївську лавру триває Залишається лише шкодувати, що уроки організованої свідомими почаянами акції 1933 року в Україні не засвоєні. Ні на рівні державників, ні на рівні бодай інтелігенції. З владою зрозуміло – вона віддавна в Україні була і значною мірою залишається й на тепер хронічно не патріотичною, інтелектуально загумінковою. А що ж інтелігенція? Чому вона так довго мовчить? Чому так довго історично не тверезіє? Чому, як совість нації, не б’є в дзвони пам’яті, не просвічує, не веде маси за собою, не спонукає згадати своє вікове минуле та злитися в одне нероздільне ціле? Саме про це з особовим притиском, не приховуючи болю в душі і емоцій, мовить наприкінці свого дослідження Іван Огієнко. Яскрава, переконлива, достовірна історія. Однак не пізнана, достойно не поцінована, знехтувана – і владою, й інтелігенцією. Але ж яка суголосна, актуальна нинішнім українським реаліям! І могла б стати вже давно взірцевою, гідною наслідування, результативною. Втім, із запізнілим вороттям нагадує всім нам, в Україні сущим: будьмо в своєму домі господарями, зі своєю волею і сумлінням стверджуймо Українську правду. І Українську за духом і сутністю Церкву! *** Сумління чесного й патріотично налаштованого дослідника й богослова митрополита Іларіона (Івана Огієнка) створило великий за обсягом і глибинний за аргументованістю розповіді твір, головною ідеєю якого стала незламність духу українського народу, вірність вірі своїх батьків, готовність і вміння кращих представників цього народу боронити свої національні святині. Такою національною духовною святинею українців стала Свята Почаївська гора. Насельники цієї обителі немало зробили для спасіння Української церкви і української душі. Тому вистражданий у глибині серця за багато літ поневірянь на чужині твір митрополит Іларіон завершує на ось цій високій публіцистичній ноті: “Сімсот літ існує Почаївський монастир як фортеця православ’я на Волині, сімсот літ він – душа українського народу. Сімсот літ він – головна святиня Волині, яку любить і шанує не тільки народ волинської землі, але й народ усієї України. Це все накладає на нас великі обов’язки до своєї віковічної святині. Такі ж самі обов’язки і Святої Почаївської гори до свого рідного українського народу”. Саме з обов’язку перед цією святинею і своїм народом митрополит Іларіон писав протягом багатьох літ свій труд. Саме з такого обов’язку Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка) спільно із Синодальним видавничо-просвітницьким управлінням ПЦУ та з благословення її Предстоятеля митрополита Епіфанія повернуло книгу українському читачеві в цю драматичну і переломну пору ствердження українського в Україні.
Гостя “СП” “Скрипка сама прийшла у моє життя”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Богдана ПІВНЕНКО: “Головна наша місія – популяризація української музики”

У Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України Національний ансамбль солістів “Київська камерата” нещодавно представив нову програму “Астор П’яццолла. Forever”. Серед солістів концерту – народна артистка України Богдана Півненко, яка нещодавно очолила цей творчий колектив. Сьогодні пані Богдана – гостя “СП”. – Очевидно, не випадково для цього кон" церту ви обрали творчість відомого арген" тинського композитора. – Люди люблять музику П’яццолли. Свого часу для нашого колективу здійснили обробки творів цього композитора Євген Станкович та Олег Марінченко. А цього року я замовила зробити версію “Пори року” П’яццолли для скрипки, фортепіано й оркестру Андрію Рахманіну, що стало фішкою концерту. Мені здається, що ця версія конкурентоспроможна у світі. Також додали оригінальний твір українського композитора Володимира Зубицького “Присвята П’яццоллі”, який автор виконав на баяні. Зубицький завжди має успіх на сцені, дуже харизматичний. Нещодавно ми були на гастролях у Німеччині. Виконували “Пори року” Вівальді та “Пори року” українського композитора Золтана Алмаші. Логічно, що цього разу презентували українську версію Астора П’яццолли. – Як створюються програми ваших кон" цертів? – Я обіймаю посаду художнього керівника колективу і відповідаю за те, що ми граємо, який це має вигляд. Займаюся репертуарною політикою. Безумовно, головна місія нашого колективу – популяризація української музики. Намагаємося складати програму так, аби в кожному нашому концерті були твори українських композиторів. Цього року ми закривали фестиваль “Букет”. Наш концерт був присвячений тридцятиріччю “Київської камерати” та Валерію Матюхіну, який створив цей колектив. Він замовляв твори українським композиторам. Напевно, половина камерної музики, написаної нашими композиторами, яка сьогодні звучить, створена саме на його замовлення. – Ви народилися у творчій родині. Оче" видно, саме найближчі люди вплинули на ви" бір майбутньої професії. – Насправді все сталося випадково. Мама навіть умовляла мене, щоб я кидала скрипку. Думаю, скрипка сама прийшла у моє життя. Мій творчий шлях не був усіяний трояндами. Постійно доводила своє право займатися музикою. Спочатку навчалася в Харкові, а коли закінчувала дев’ятий клас, до нас приїхав Богодар Которович, який проводив у нас майстер-класи. Він запросив мене у свій клас. Після дев’ятого класу перевелася в Київську спеціалізовану музичну школу. Мені дуже пощастило з викладачами. Насправді важливо не де ти вчишся, а в кого. У Харкові у мене була педагог Юлія Федотова, у Києві – Богодар Которович. А ще Михайло Кузнецов та Ігор Пилатюк. Зараз Ігор Пилатюк ректор Львівської національної музичної академії, а тоді я мала щастя навчатися в нього. Також мені багато дав Євген Громов. Він не викладав, був вільним художником, але я багато чого у нього навчилася. А ще розширювали обрії майстеркласи, на які часто їздила. – А як доля звела з “Київською ка" мератою”? – Мені запропонували проілюструвати один із концертів цього колективу. Приїздив український скрипаль Аркадій Винокуров, який мешкає в Австрії. Він мав разом із “Київською камератою” записати диск творів Петра Чайковського. Я прийшла, зіграла. Моя гра дуже сподобалася Валерію Матюхіну, і він запропонував мені грати з ансамблем на “Київ Мюзик Фесті”. Це був 2001 рік. У серпні я ілюструвала концерт, а вже у вересні грала на фестивалі прем’єру “Елегії смутку” Олександра Левковича. Це український композитор, який зараз живе в Канаді. Спершу була прем’єра цього твору, а згодом запис. З цього почалася моя співпраця з “Київською камератою” і Валерієм Матюхіним, яка триває вже 22 роки. Спершу я паралельно працювала у “Київських солістах”, але згодом “Камерата” перемогла. Я стала солісткою “Київської камерати”, грала прем’єри з колективом. По суті Матюхін створив для мене посаду, якої не було. – Що можете розповісти про Валерія Матюхіна як про людину і митця? – Допоки він повною мірою недооцінений, маємо робити все, аби його ім’я звучало. У 1977 році Матюхін створив ансамбль при Спілці композиторів України. Він працював на умові антрепризи для виконання на фестивалях музики сучасних українських композиторів. У 1993 році цей колектив отримав статус державного і став окремою одиницею, а згодом у 2000 році отримав статус Національного. Нині ми святкує 30-річчя оркестру, а до цього це був ансамбль при Спілці композиторів. Весь цей час Валерій Матюхін був його незмінним керівником. Колектив невпинно розвивався. У 1990-ті роки ним було записано багато української музики. А в 2006–2008 роках вже я брала участь у записі аудіодисків “Антології сучасної української музики”. Валерій Олександрович сам був прекрасним піаністом. Краще, аніж він, Валентина Сильвестрова не грав ніхто. Вони дружили, Сильвестров присвятив йому свою третю сонату. Матюхін тонко відчував цю музику, знав, що треба поміняти, покращити у творах. Валерій Матюхін дав життя великій кількості творів українських композиторів. Багато що їм замовляв сам або робив це через державне замовлення. Дружив із багатьма нашими композиторами, а вони приходили до нього і приносили свої ноти. Саме йому завдячуємо тим, що маємо що грати, що створена величезна кількість шедеврів у розрахунку на наш склад. – Які ваші власні досягнення за час робо" ти в “Київській камераті”? – Зародилася ідея записів української музики. На той час ще мало було записано. Хіба що у фондах Українського радіо, які недоступні для широкого кола слухачів. Я сказала: “Чому ми чекаємо, починаймо щось робити”. Цей проєкт профінансував і допоміг технічно мій перший чоловік Володимир Шульга. Зробили те, що презентує не лише нас, а й українську культуру, українську музику загалом. Створені нами диски вже розійшлися серед наших шанувальників, зараз працюємо над тим, щоб ці записи були на різноманітних інтернет-платформах, медіа-ресурсах. Ми відкривали багато днів культури України в різних країнах. Наші виступи звучали під час “Євро-2012”. Мій другий чоловік Олег Павлюченков кінорежисер. Він знімає наші концерти, маємо багато якісного відео. Не всі колективи мають такі чудові відеозаписи десятирічної давнини. Зовсім скоро має запрацювати наш оновлений сайт. Нещодавно наш колектив повернувся з гастролей в Німеччині. А ще були Луцьк, Львів. Маємо їхати в Рівне, потім ще раз до Львова. Загалом у нас грандіозні плани. – Ви співпрацювали з Мирославом Ско" риком. – Велике щастя, що мала таку можливість. Мирослав Михайлович любив, як я грала. Часто запрошував мене на концерти, де ми грали разом. Він диригував, а я грала на скрипці. Або він грав на фортепіано. Безумовно це була видатна людина, видатний композитор — один із найкращих в Україні, що має величезну кількість шанувальників, упізнаваний далеко за межами України. Він був дуже мудрим, а ще любив жартувати, грав джаз. Говорив, що треба плисти за течією, але трохи підгрібати (Усміхається). – Мабуть, можете розповісти і про ін" ших композиторів. – У нас було багато гастролей з Валерієм Матюхіним і Валентином Сильвестровим. Спочатку я грала частину концерту з Матюхіним, потім виходив Сильвестров ія грала з ним. Після цього залишався Сильвестров і грав сам, така була концепція. Музику Сильвестрова я грала разом з автором, і це допомагало мені її розуміти. Приміром, Скорику подобалося, що грають його музику, і він давав виконавцям свободу. А Сильвестров хоче чути власне відчуття своєї музики. Якось мені Матюхін дав ноти, аби ми записали мелодію Сильвесторова “Миттєвості”. Ця робота далася мені нелегко. Півтора місяці кожного дня я слухала, як грає сам композитор, що він хоче відчути. Результат вдався, Сильвестров залишився задоволений. Коли записали диск, то він зізнався, що прослухав його 86 разів. Загалом цінний досвід спілкуватися з нашими видатними сучасниками. Євген Станкович також дуже радіє, коли виконують його твори. Раніше він часто приходив на репетиції, на записи його музики. Свого часу Євген Федорович довірив мені запис свого диску. З Юрієм Шевченком домовилися про авторський концерт. Він присвятив мені один зі своїх творів. Щодо концерту, то думали, що він відбудеться за участю моїх студентів. Спершу запланували його на лютий минулого року. Але Юрій Валентинович захворів, почалася повномасштабна війна, а в березні він помер. На початку розмови ми згадали про Володимира Зубицького. Протягом десяти років він жив в Італії, а в 2010-му повернувся в Україну. Зробили його великий авторський концерт у Національній музичній академії України. Це дуже харизматична особистість, він легкий на підйом, згоден на авантюри в хорошому розумінні слова. Ще у 1977 році Володимир записав концерт, який, крім “Київської камерати” та крім мене, ніхто не грає. Щоб його вивчити, мені знадобилося кілька тижнів. Вперше його виконала у 2005 році. Зубицький сказав, що оскільки ніхто крім мене цей концерт не грає, то присвятив цей твір мені. Треба розширювати свої обрії. Зараз є нове покоління композиторів. Серед них – Золман Алмаші. На моє замовлення він ще десять років тому написав “Пори року”. Останнім часом люди почали краще цей твір відчувати. Він має успіх в Україні та Німеччині. Напевно, мало щось статися, аби зріс інтерес до України, до української музики. Через війну з’явилася можливість для того, щоб про нас дізналися у світі і ми могли донести, що нам є чим пишатися. – Ви часто буваєте на гастролях. У різ" них країнах публіка зустрічає по"різному? – Скрізь були овації. Не пригадую жодного концерту, який би залишив слухачів байдужими. – Як для вас почалася повномасштаб" на війна? – Як і для більшості – дуже несподівано. Надзвичайно важко було осягнути, як взагалі таке може бути. До цього ми багато працювали, мали купу проєктів. За десять днів до вторгнення провели міжнародний конкурс. Серед членів журі та конкурсантів були представники Бельгії та Португалії. Двох моїх подруг доля закинула до Берліна. Вони запросили до себе, аби разом давати благодійні концерти для України. Спершу відкладала поїздку, було страшнувато. Врешті наважилася і поїхала з сином… До цих пір не вкладається в голові все те, що з нами відбувається. Здається, що це сон і нарешті всі ми прокинемося. Але вже немає того страху невідомості, що був спочатку. Допомогли виступи. Коли є концерти, то відчуваєш, що життя продовжується. – Пропозиція очолити “Київську ка" мерату” стала для вас несподіванкою?
Арт&калейдоскоп · “Тепер вони вдвох на небесах. Думаю, що сьогодні тут були поруч з нами”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Янгол щастя Івана і Марічки

– Якщо чесно, раніше ніколи про це не думала. Але коли помер Валерій Матюхін, то постало питання, а хто прийде на його місце. Саме в цей час закінчився мій контракт як завідувачки кафедри в Національній музичній академії України. Більше була налаштована на сольні концерти, зав’язалися хороші контакти. Мене зустріла заступниця міністра культури України Галина Григоренко. Запитала, чим я буду тепер займатися, яким бачу майбутнє ансамблю. Запропонувала все це викласти у письмовому вигляді. Невдовзі мене запросили на співбесіду в міністерство. Вона тривала хвилин 10-15. – Багато років ви займалися педагогіч" ною діяльністю. – Мені цікаво було створювати якісний продукт, у мене були прекрасні, талановиті діти. Я найбільше боюся слова “нудно”. Тому, чим би не займалася, ніколи нудно не буде. Я затята в роботі, найбільше мене цікавіть кінцевий результат. Коли ти знаєш чого хочеш і як цього досягти, то тобі все вдасться. Крім вже згаданої Національної музичної академії України викладала в ліцеї імені Миколи Лисенка. Багато моїх учнів досягли успіхів, зараз продовжують навчання за кордоном. Це трагедія для України, що талановита молодь, яка мала б бути нашим золотим фондом, роз’їхалася. Будемо сподіватися, що частина все-таки повернеться додому. – Новим очільником Національної фі" лармонії України наприкінці минулого року став Михайло Швед. Чи відчуваєте зміни? – Філармонія ожила, з’явилося нове дихання. Стали більше комунікувати через соціальні мережі. Завдяки цьому краще продаються квитки на концерти. Хочу побажати новому керівництву не зупинятися на досягнутому, робити Національну філармонію більш сучасним простором. – Маєте якісь захоплення? – На це просто немає часу. Воно потрібно для тих, хто працює з 10-ї до 18-ї години. А я постійно в роботі, це моє життя. Люблю хороше кіно, але його люблять майже всі. Ще подобається мандрувати, проте зараз немає такої можливості. – Пишете музику? – Ні, хоча в дитинстві були спроби. – Ваш син не продовжує мамину справу? – Він талановитий, але в нього математичний склад розуму. Намагається знайти себе в цьому. Щоправда, грав на фортепіано та барабанах. – Ви вже згадували про творчі плани. Що можете додати? – Серед найближчих – концерт у Рівному з програмою “Камерата – 30”, присвячений Валерію Матюхіну. Будемо грати твори українських композиторів. Далі – 27 жовтня благодійний концерт на підтримку музикантів, які пішли захищати нас у ЗСУ, і музикантів, які постраждали внаслідок війни. Наприклад, наші талановиті студентки — лавреатка конкурсу ім. Б. Которовича Оля Рукавішнікова, Анастасія Полуденна та ін. Диригувати буде Іван Чередниченко, батьків якого вбили в Ірпені під час окупації. Концерт відбудеться в Національному заповіднику “Софія Київська” в партнерстві з Майстер-класом та Фестивалем “Букет”. Разом із нами виступатиме американський зірковий віолончеліст Колін Каро. 29 жовтня в партнерстві з видавництвом “Дух і Літера” відбудеться концерт в Національній філармонії України, де прозвучать твори легендарних авангардистів Грабовського, Сильвестрова, Карабиця, а також на знак солідарності з Ізраїлем твори Блоха і Малера. Плануємо гастролі до Німеччини. А також ще один проєкт концерт в рамках фестивалю – “Харків Мюзик Фест”, який відбудеться в Києві 9 листопада. Працюємо над тим, аби знайти якісь родзинки, щоб людям були цікаві наші програми. Стежте за афішами і приходьте на концерти “Київської камерати”. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда МЕЖУЛА та із соціальних мереж Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Андрія МІНТЕНКА Про цю постановку та інші проєкти розповідає директорка – художня керівниця театру Ільїна Генсіцька-Семенцова: “Іван Миколайчук був блискучим літератором, у нього потрясаючі кіносценарії. До 80-річчя від дня народження актора і режисера ми планували ставити виставу “Острів сліз” за його кіносценарієм. Але на жаль не склалося. Нам заборонила це робити співавторка Миколайчука. Однак хотіли зробити якусь присвяту видатному митцю. Згадали, що до книги його сценаріїв включений шматок п’єси. Вирішили зробити нестандартний хід – представити Миколайчука як драматурга. Досить цікавий сюжет. Там є багато такого, що, напевне, боліло Миколайчукові і болить нам сьогодні. Це питання вибору між грішми і свободою, питання чесності. Режисерка вистави Наталія Лінник має великий досвід роботи з дітьми, студентами, акторами-початківцями. А нашим акторам, які раніше переважно виступали у концертних програмах, допоки бракує драматичного досвіду, хоча за останні 5 років пророблений колосальний шлях в цьому напрямку, за що треба додатково подякувати штатній режисерці театру Тетяні Авраменко. До того ж Наталія вправно працює з літературним монтажем. Треба було зробити початок, фінал вистави, підібрати додатковий матеріал. Вона з цим прекрасно впоралася. Я задоволена акторськими роботами. Дехто з виконавців мене просто вразив. Вони працюють абсолютно по-іншому. Це тому, що інший простір, інший режисер, інший підхід до роботи. Особливо вразили Роман Скорик та Олександр Сердюк. Думаю, що й для них це був цікавий досвід. Великою подією для нашого театру стали гастролі до Іспанії, якими опікувався департамент культури Київської міської державної адміністрації. Фестиваль La Mercи в Барселоні – один з найдавніших фестивалів в Іспанії, йому більше 100 років. Він має багаті традиції. Складається з музичної, циркової та інших програм. А фольклорна програма найбільша. На три дні вся Барселона перетворюється на велике фестивальне дійство. Щороку на цей фестиваль запрошують гостей. Цього разу це був Київ. Українська столиця була представлена цирковою програмою Київської естрадно-циркової академії і майстрами, які проводили майстер-класи з виготовлення ляльок-мотанок. Від нашого театру їздила балетна трупа, яка мала по два виступи на день. Переважно виступали на вулиці під відкритим небом. Також проводили майстер-класи з українського танцю. Вперше на фестивалі представили чотириметрових українських ляльок – це були князь Володимир та княгиня Ольга. Все наше спілкування з Барселоною було через Zoom. І ми не зовсім уявляли, яким буде кінцевий результат. Вражаюче, коли все це бачиш на власні очі. Велика відповідальність, коли виступаєш перед глядачами, яких більше десяти тисяч. Також було велике феєрверк-шоу із салютами. Звичайно, на нас салюти сьогодні справляють зовсім інше враження, ніж на іспанців. Неприємно було чути від деяких блогерів, що ми привезли шароварщину. Насправді фольклорна програма тут найулюбленіша. Барселонці цінують свій фольклор і фольклор інших народів. На наші майстер-класи завжди приходило багато людей. І це були не лише представники української діаспори, а й іспанці. Ті, хто лише навчився ходити, і люди літнього віку намагалися зрозуміти, відчути енергетику українського танцю. Ще одним цікавим проєктом, який відбувся у стінах нашого театру, стала появи антрепризної вистави “Декоратор”. Запропонували його акторки Київського академічного театру “Колесо” Валентина Бойко та Ольга Васинюк. Їм захотілося вийти в інший простір, попрацювати на інших майданчиках. Почали працювати ще навесні минулого року, коли театральне життя столиці тільки починало відроджуватися. Вони запропонували актору нашого театру Олексію Черняку попрацювати разом. Для нього це був шанс спробувати себе в іншому жанрі, попрацювати з іншими акторами, іншим художнім матеріалом. Раніше Олексій переважно грав українську класику або український фольклор, а тут англійська п’єса. Для нього це була зовсім нова історія. Для Валентини та Ольги це теж напевне було цікаво – побачити нову сцену, на якій можна по-іншому існувати. На перспективу плануємо колоборацію з продюсерськими агенціями. Поєднаємо фольклор із театром ляльок, допоможуть нам у цьому митці з Чернігова. А в новорічному дійстві спробуємо поєднати фольк і сучасні мотиви. Продовжуємо розмову про виставу “Янгол щастя”. Говорить режисерка-постановниця Наталія Лінник: “Раніше я більше працювала зі студентами та ставила з дітьми літературно-музичні композиції, дитячі вистави. Вже давно знайома з Ільїною Генсіцькою. У червні вона показала мені п’єсу Івана Миколайчука. Дуже шкода, що зберіглася лише частина твору. Хотілося б дізнатися версію автора, чим все це закінчиться. Це перша і єдина п’єса Івана Миколайчука. Після цього він писав сценарії до фільмів. На той час йому було лише сімнадцять років. Не дивлячись на юний вік автор зумів добре виписати цю п’єсу, чітко описати взаємодію персонажів. Я запропонувала доповнити цю історію, поєднала її з Іваном та Марічкою Миколайчуками. Потім дізналася, що коли Іван почав писати п’єсу, то почув історію з сусіднього села про дівчину, яка покохала парубка, але батьки його були проти. Тоді дівчина вмовила хлопця, аби він застрелив її, а потім застрелився сам. Місце, де їх поховали, назвали “живий хрест у мертвій діброві”. Живий, тому, що вони були молоді. А мертва діброва, бо поруч стоять два дерева, які нагадують хрест. Намагалася провести через всю виставу головну думку про кохання, що живе вічно. Є і тут кохання Марічки та Івана. Думаю, що Іван бачив себе в ролі Діонісія, а Марічку в ролі Савєти. А потім це кохання перейшло до Климента та Мирослави. Репетиції розпочалися на початку липня. Спершу Івана Миколайчука мав грати інший актор, але він повинен був їхати на гастролі і просто фізично не міг бути на прем’єрі. Довелося робити заміну і практично все починати спочатку. Виконавців добирала разом з директоркою театру. Наші смаки співпали. Деякі актори мене вразили. Зокрема, Роман Скорик. Ірина Прядун дуже колоритна, вміє імпровізувати і в неї це виходить досить природно. Загалом задоволена від спілкування з усіма акторами. Дехто з них працював вдома самостійно. Багато з них приносили свої ідеї до вистави. Задоволена і сценографією та костюмами, якими займалася Світлана Заікіна. Намагалися показати різні часи – це кінець 20-х, кінець 30-х, 50-ті, середина 80-х років минуло століття. Треба було, аби глядач зрозумів, що епохи змінюються. Найважче було зробити костюми для жандармів. Також вдячна хореографу Світлані Дядюн, яка на сто відсотків виконала всі мої побажання. А авторка музичного оформлення Ірина Бонковська запропонувала використати у виставі два диски з піснями у виконанні Івана Миколайчука. Робота над створенням вистави розпочалася чотири місяці тому. Від першого прочитання матеріалу. Цей процес триває і зараз”. На прем’єрному показі вистави була народна артистка України Валентина Коротя-Ковальська, яка поділилися спогадами про Івана та Марічку Миколайчуків: “Актори співали сьогодні так проникливо, що їхні виступи не можна було слухати без сліз. Зізнаюся, що коли померла Марічка Миколайчук, я ніби втратила одне крило… Під час перегляду вистави пригадалася така історія. Це було ще в Чернівцях. Невдовзі після знайомства Іван проводив Марічку і вона запросила його до себе додому. Батько Марічки був головою облвиконкому і їхня родина мешкала у п’ятикімнатній квартирі, в якій колись жив Юрій Федькович. На столі стояли апельсини. Мати Марічки запропонувала Івану пригощатися. Він до цього ніколи не бачив апельсин, бере його і кусає. Стали пояснювати, що треба чистити, на що Іван відповів, що так їх їсть. Марічка пережила свого чоловіка на 36 років. За ці роки вона ніколи не казала, що вдова, а завжди говорила: “Я дружина Івана Миколайчука”. І тепер вони вдвох на небесах. Думаю, що сьогодні тут були поруч з нами. І Марічка задоволена від того, що звучав її голос, що співали чудових пісень”. Пані Валентина подарувала колективу театру книжку “Пісенне древо Івана Миколайчука”, у якій вміщені тексти і ноти пісень, які Іван співав у фільмах. На малій сцені Київського академічного театру українського фольклору “Берегиня” відбувалася прем’єра ліричної історії “Янгол щастя” за мотивами п’єси Івана Миколайчука. Для акторів театру Анни Бубенщикової, Анастасії Потурнак, Ірини Прядун, Галини Татуревич, Романа Скорика, Володимира Сінельнікова, Олександра Сердюка, Андрія Непийводи, Олександра Дорошенка, Оксани Дем’янів та Ольги Піль ця вистава стала новим творчим досвідом, адже вони вперше грали на цьому сценічному майданчику.
16 Нашого цвіту... · “Центр-Пам’ятник розташований майже в центрі столиці Австралії. Побудований у 1988 році до 1000-ліття хрещення України-Русі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

давництво Петра Белея, 1988). Нині Український православний центру Канберрі очолює протоієрей Михайло Соломко – відомий український церковний, культурний та громадський діяч в Австралії, голова Консисторії Австралійсько-Новозеландської єпархії УПЦ в діаспорі, настоятель української православної парафії св. Миколая Чудотворця у м. Канберра та української парафії св. Афанасія у Гранвиль (передмісті Сіднею). Він є директором Українського православного центру та Музею тисячоліття християнства в Україні-Русі. Народився 7 червня 1962 року в родині українських емігрантів. Вищу освіту отримав в Університеті Ньюкасла, має ступінь бакалавра. Багато років працював вчителем в High School у Канберрі. Одружився в 1988 р. з Катериною Захарчук. Богословську освіту отримав на богословському факультеті Колегії св. Андрія при Манітобському університеті ум. Вінніпег (Канада). Рукоположений на диякона 16 листопада у храмі св. Покрови у Стратфілді Вест, а на священника – 23 листопада 2003 р. в парафії св. Миколая в Канберрі. З часу рукоположення служив священником в українській парафії в Канберрі, а також опікувався іншими українськими православними парафіями в Австралії. Одночасно зі священицьким служінням продовжував працювати викладачем у школі. У 2016 р. обраний головою Консисторії Австралійсько-Новозеландської єпархії УАПЦ в діаспорі.
16 Нашого цвіту... · “Центр-Пам’ятник розташований майже в центрі столиці Австралії. Побудований у 1988 році до 1000-ліття хрещення України-Русі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Українська спільнота – ювіляри!

Сергій ШУМИЛО У 1948 р. в Канберрі створено першу громаду УАПЦ на честь свт. Миколая. Згодом саме ця парафія УАПЦ стала центром заснування Австралійської та Новозеландської єпархії УАПЦ в діаспорі. З нагоди цієї знаменної дати 24 вересня 2023 р. православні українці в Австралії урочисто відзначили 75-річчя місійної діяльності УАПЦ на континенті. Торжества очолив голова Консисторії Австралійсько-Новозеландської єпархії УАПЦ протоієрей Михайло Соломко разом із собором духовенства УАПЦ. В Австралійсько-Новозеландській єпархії УАПЦ відзначають також 35-річчя з часу заснування Українського православного центру. Цей Центр-Пам’ятник розташований майже в центрі столиці Австралії. Побудований у 1988 році до 1000-ліття хрещення України-Русі зусиллями української спільноти Австралії за участі багатьох громадських установ та організацій. Складається він з комплексу споруд в архітектурному стилі “козацького бароко” з елементами сучасного будівельного зодчества. До комплексу входять українська церква св. Миколая Чудотворця, будівлі пам’ятника та адміністративно-житлового корпусу, в якому розміщені житлові приміщення, музейні й архівні кімнати. Комплекс включає також пам’ятник жертвам Голодомору в Україні 1932–1933 років та скульптуру “Шевченкові Думи”. Але центром уваги є восьмигранна будівля у вигляді дзвіниці з прекрасними барвистими мозаїками на зовнішніх стінах. У цій будівлі розмістився головний відділ Музею тисячоліття християнства в Україні. Решта музею – у кімнатах адміністративно-житлового корпусу. Ідея спорудження Центру українського православ’я виникла внаслідок постанови Х Єпархіяльного Собору і рішення Єпархіяльної Ради УАПЦ в Австралії у 1985 році. Протягом трьох років велася величезна праця, яка включала виготовлення детальних планів проєкту. Основну роботу над їх виготовленням виконав Ю. Денисенко, а детальне опрацювання, щоб уможливити виконання будівельних робіт, здійснив Я. Соловій. У цей час велися також перемовини з урядовими установами для отримання всіх необхідних дозволів на побудову Центру. У вересні 1988 року у стіни Центру- Пам’ятника вмурували всі мозаїки, виготовлені в Італії, та гранітні плити, що двома мовами описують значення комплексу і подають дані про його освячення й офіційне відкриття. Проєкт мозаїк виконав митець-графік Леонід Денисенко. Урочисте освячення та відкриття Українського православного центру відбулося 23 жовтня 1988 року, при великому здвизі православних українців і гостей, які з’їхались з усіх куточків Австралії. Відтоді при Центрі регулярно проводяться різноманітні події, включно з Єпархіяльними Соборами, сесіями Єпархіяльної Ради, зустрічами та конференціями. Центр і музей при ньому неодноразово використовувало Посольство України в Австралії для своїх репрезентаційних потреб. А біля пам’ятника Голодомору 1932–1933 років, розташованого на території Центру, щороку відбуваються велелюдні зібрання української спільноти, незалежно від віровизнання, для вшанування невинних жертв цього страшного геноциду українського народу. Серед важливих науково-культурних проєктів Українського православного центру в Канберрі – видання у трьох томах “Требника” київського митрополита Петра Могили. Це перевидання з оригіналу, що вийшов у друкарні Києво-Печерської Лаври 1646 року. Упорядником репринтного видання виступив проф. Аркадій Жуковський за підтримки Австралійсько-Новозеландської єпархії УАПЦ та особисто архієпископа Володимира (Дідовича), який тривалий час працював вченим секретарем Українського вільного університету в Мюнхені. Видання з’явилося друком у рік тисячоліття Хрещення України-Русі (Канберра; Мюнхен; Париж: УАПЦ в Австралії і Новій Зеландії; Наукове товариство імені Шевченка в Європі; Академічне ви- У 2023 р. виповнюється 75 років місії УАПЦ в Австралії та 35 років з часу заснування Українського православного центру в м. Канберра, присвяченого 1000-літтю християнства в Україні-Русі.
16 Нашого цвіту... · “Центр-Пам’ятник розташований майже в центрі столиці Австралії. Побудований у 1988 році до 1000-ліття хрещення України-Русі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Нашого цвіту... · “Центр-Пам’ятник розташований майже в центрі столиці Австралії. Побудований у 1988 році до 1000-ліття хрещення України-Русі”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин