Український шлях “Видно, традиції інквізиції не минули і в наш час”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
“Почаївська Лавра мусить бути українською!”
Слово Просвіти, №42 за 2023 рік
Під таким гаслом 90 літ тому в Почаєві пройшла голосна антиросійська акція. Вона зібрала понад 20 тисяч небайдужих мешканців містечка та його околиць. Цій знаковій в історії українського відродження події була присвячена Всеукраїнська наукова конференція, яка відбулася в Кременці на Тернопільщині. Ініціатором виступив провід Православної Церкви України та низка наукових установ і навчальних закладів держави. Про уроки цієї конференції варто поміркувати окремо, а в цій публікації автор, головний доповідач на пленарному засіданні, поставив за мету осмислити значення для сьогодення того воістину народного здвигу, що відбувся в Почаєві у вересні 1933 року і був спрямований проти московії та засилля на українських теренах московської церкви.
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор
Ведемо мову про подію вагому, про факти сенсаційні. На жаль, вони фактично призабуті нині нащадками. Більше того, правдивість і велич їх сфальшована новочасними інтерпретаторами української історії з боку країни-агресора та деяких її впливових прихильників із нашого боку. Історію потужного українського здвигу 90 літ тому в Почаєві ретельно описав Іван Огієнко (митрополит Іларіон). 1924 року, після вимушеного виходу з екзильного уряду УНР через незгоду з передачею Галичини Польщі, він вирішує здійснити паломництво до Почаєва й опрацьовує тоді ще не поскрибований архів Почаївської обителі. Цей архів, як відомо, створювало не одне покоління найкращих духовних і просвітніх провідників нації. Уперше книга цього автора, що мала назву “Фортеця православ’я на Волині Свята Почаївська лавра”, побачила світ у Канаді 1961 року. Зміст її добре знали за океаном. Книгою зачитувалися, під її впливом ментально зміцнювалися розкидані світами українці. Але про цей твір Україна вдома мовчала. Більше того, свідомо ігнорувала, ховала, а то й знищувала руками промосковських поплічників окремі її примірники, які все-таки потрапляли крізь залізні радянські кордони на українські терени.
Як правдива книга з “ворожого заходу” потрапляла в Почаїв Перші примірники Огієнкової “Святої Почаївської лаври” потрапляють до радянської України наприкінці 80-х років минулого століття. Символічно, що до їх появи в нас стає причетною колишня співробітниця митрополита Іларіона в Консисторії Української православної церкви в Канаді (працювала з англомовною кореспонденцією владики в його резиденції у Вінніпезі), відома в українській діаспорі та й в Україні громадська діячка Анна Фігус-Ралько. Народжена в Канаді від переселенців із Сапогова на тій же Тернопільщині, пані Анна до кінця свого життя залишалася вірною Батьківщині її батьків і як журналістка, видавчиня (була президенткою видавничої спілки “Тризуб” у Вінніпезі) та громадська діячка немало зробила для здобуття Україною незалежності. 1988 року організована світова українська спільнота широко відзначала 1000-ліття хрещення України-Руси. Водночас кремлівська верхівка суто з ідеологічних причин прийняла рішення широко відзначити цю дату. Але не в Києві, а в москві. Під цю подію саме Анна Фігус-Ралько добилася дозволу вищого керівництва СРСР на пересилання коштом українців Канади кількох сотень примірників надрукованих там книг на тему тисячоліття християнізації Київської Русі. У цьому переліку були дві назви: Біблія в українському перекладі митрополита Іларіона та видана товариством “Волинь” його ж “Свята Почаївська лавра”. За журнальним записом самої пані Анни, до Почаєва 1989 року надійшло від неї шість примірників цієї книги на кілька адрес, зокрема благочинному архімандриту Питириму, ієродиякону Мелетію, ієромонахові Петру, бібліотеці Почаївської лаври. Ця “книжкова акція” продовжилася вже після 1991 року, коли зникли політичні й бюрократичні перепони для цієї поважної справи. Через створений із власної ініціативи при редакції всеканадської газети “Український Голос” комітет “Допомога Україні” Анна Фігус-Ралько переслала в Україну близько ста тисяч книг на понад сімсот адрес. Найбільше примірників “Святої Почаївської лаври” цього разу потрапило, звичайно ж, на Тернопілля, звідки були родом батьки ініціаторки акції, – до Кременця й Почаєва. Люди із захопленням читали цей твір, ніби заново пізнаючи історію свого краю, своєї країни, й мимоволі „накладали” деякі сторінки цієї історії на сучасні реалії почаївської обителі. Реалії ті ставали все сумніші. В узагальненому вигляді їх зафіксувала сама Анна Фігус-Ралько, яка за весь час освітньої “опіки” Почаївської лаври тричі її відвідувала як канадська туристка. Ось що вона писала у своїй книзі “Українська Канада”: “Уперше я відвідала Почаїв 9 липня 1968 року. Історик Почаєва Андрій Василевич Андіюк подарував мені альбом усіх тамтешніх церков і каплиць. На той час у Лаврі панувала українська мова. Вдруге я побувала там 3 серпня 1989 року. Благочинний ігумен Питирим хоч і розмовляв з нами, канадськими українцями, українською, до своїх підлеглих звертався російською. Коли я почала оповідати про Українську православну церкву в Канаді та про нашого митрополита Іларіона (в миру – професора Огієнка), мій співрозмовник, почувши це прізвище, відразу ж заявив, що не знає ані такої церкви, ані такого митрополита. Зараз від нього повіяло холодним вітром. По прибутті в Канаду я все ж вислала йому окремим пакетом “Святу Почаївську лавру”. Третій раз – у травні 1994 – їхала до Почаєва в товаристві о. Якова з Тернополя, який добре знав життя Лаври. Цього разу в Лаврі не чути було української мови. Монахи вже боялися до нас приступати. Звідусіль чомусь дихало ворожістю й неприязню до українців...”
Витоки проросійськості насельників почаївської обителі Як не парадоксально це виглядає, але саме з набуттям України державної незалежності проросійські позиції насельників цього монастиря стали помітно посилюватися. Відповідь на таку, здавалося б, алогічну ситуацію, віднаходимо в книзі сучасного дослідника Почаївського лаври священника УПЦ Московського патріархату В. Зелінського „Объятия Отча…: Очерки по истории Почаевской лавры”. Процитуємо невеликий уривок з цього дослідження в перекладі українською мовою: “Ще в середині 80-х років у житті Почаєва відбулося зближення з іншим найбільшим центром духовного та чернечого життя стародавньої та нинішньої Русі – Троїце-Сергіївською лаврою. Чисельність почаївської братії тоді трохи поповнилася за рахунок ченців Сергіївської обителі. На той час частина почаївських ченців пішла до інших монастирів, де взяла участь у їхньому відродженні”. Виходить, ще з середини 1980-х років, в розпал так званої горбачовської перестройки, стурбований можливістю швидкої втрати значної частини своєї так званої канонічної території провід Російської православної церкви вирішує укріпити твердиню православ’я в західній частині України... іноками з підмосков’я. Причин такої стурбованості московських церковників майбутнім Почаївської лаври напередодні розвалу СРСР було кілька: - наростання хвилі національного пробудження в національних околицях радянської імперії; - поширення в середовищі українських священників ідеї набуття давно очікуваної незалежності від московського синоду і створення власного патріархату; - набуття реальних обрисів давньої мрії розкиданих світами українців про об’єднання Української автокефальної православної церкви з матірною церквою з центром у Києві. Незважаючи на такий посилений натиск москви, ченці Свято-Почаївської лаври, переважна більшість яких все ж була з числа українців, на початку 90-х років починають відправляти Богослужби українською мовою. Ідею повернення насельників монастиря до українських витоків гаряче підтримав тоді сам намісник лаври Яків (Панчук). За що й поплатився перед тією ж Москвою. Ось як оцінює спробу Почаївської лаври повернутися після здобуття Україною незалежності до української традиції згадуваний вже історик російської церкви священник В. Зелінський: “Упродовж кількох місяців Яків вів закулісну роботу з обробки братії, абсолютна більшість яких були українцями (виділення моє. – М. Т.), закликав їх до націоналістичних почуттів (ми, мовляв, живемо ні в Римі, ні в Росії, співатимемо і читати українською)… Незабаром Панчук був позбавлений сану і потім потрапив під анафему. Новим намісником Лаври було обрано ієромана Федора (Гаюна) – 1992”.
Акт спалення українських книг промосковськими монахами на святій Почаївській горі Влітку 2001 року на святій Почаївській горі відбувається подія, яка зганьбила освячені Богом кращі традиції українського монашества, високу духовну й просвітницьку місію цього монастиря, поставила адміністративний провід цієї обителі в ряд засліплених злостивістю й нетерпимістю до іншої думки інквізиторів. Після анафеми й вигнання з монастиря патріотично налаштованого намісника ієромонаха Іакова нове керівництво з особливою запопадливістю перед москвою організувало наступ на все українське – мову, традиції, книги. Найперше зникають з прилавків книжкової крамниці буквально всі українськомовні богослужбові видання (що вже говорити про друки, присвячені об’єктивному висвітленню, скажімо, української історії, культури того народу, серед якого монастир існує). Наступним кроком стала чистка бібліотечних фондів. Надіслані Анною Фігус-Ралько з Канади українські видання, зокрема Огієнкова “Свята Почаївська лавра”, потрапляють до розряду “єретичних” першими. Та цього виявилося замало. Окремі ченці звертаються до віруючих почаян приносити книги Огієнка про історію Почаївської лаври нібито для створюваної при монастирі “воскресной школы”. Насправді ж ці книги збирали для... багаття, яке незабаром запалало одного літнього світанку на святій Почаївській горі. У тому страшному полум’ї горіла не лише “Свята Почаївська лавра” митрополита Іларіона, а й багато інших українських друків. Серед них – книга вихідця з Кременеччини С. Антоновича (Семена Антоновича Жука) “Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври”. Вперше ця книга побачила світ з емблемою видавництва “Церква і нарід” у Кременці 1938 року. Згодом, заходами вихідця з Почаєва Івана Дубилка, у переробленому варіанті виходить друком у Канаді (1986). А наприкінці 80-х років, розмножене на ксероксі, дослідження Семена Жука жваво продається навіть у книгарні Почаївського монастиря. Відомий на Галичині активіст-просвітянин Семен Антонович-Жук зацікавився історією Почаївської обителі не випадково. Його дядько був свого часу архімандритом монастиря й немало зусиль та старань присвятив тому, аби перетворити Почаївську лавру на осередок української духовної культури. Як й Іван Огієнко, Семен Антонович мав можливість у 30-х роках працювати також і з рідкісними архівними документами, розпитати живих свідків тієї запеклої боротьби за Почаївський монастир та його ідеологію в роки і після Першої світової війни. Про причини спалення лаврськими монахами саме цієї книги йдеться в збірці творів відомого дослідника-краєзнавця з Кременця Гаврила Черняхівського “Портрети пером”: “У яру біля скита почаяни знайшли серед спалених книжок українською мовою з історії лаври і нарис С. Антоновича-Жука. Комусь не сподобалось те що автор наголошував на такому: Почаївська лавра – духовна скарбниця українського народу. Видно, традиції інквізиції не минули і в наш час”. До речі, врятована з полум’я на Почаївській горі напівобгоріла книга С. Жука “Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври” демонструється нині в музеї села Жуків, де створена експозиція з нагоди сторіччя від дня народження автора. Спалені ж сторінки канадського видання Огієнкової “Святої Почаївської лаври” залишилися на території тієї лаври в попелі...
Як тодішня СБУ “зам’яла” справу про антидержавний вчинок вандалів у рясах монахів Розголос про спалені московськими монахами українські книги швидко розійшовся Почаєвом та його околицями. Про це йшлося і в замітці місцевої газети “Діалог”, і у виступі Г. Чернихівського по місцевому радіо. Телефонували почаяни й до місцевого райвідділу Служби безпеки України. Проте належної оцінки цьому справді антидержавному акту органи місцевої влади так і не дали. Більше того, історію намагалися зам’яти. Вандалістський вчинок московських ченців привернув увагу і світової преси. Матеріали про це, зокрема, були вміщені в американській „Свободі”, канадському „Гомоні України”. Коли звістка про книжкове багаття на Святій Почаївські горі докотилася й до Києва, автор цих рядків, як голова Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка), заходами якої здійснюється першовидання творчої спадщини цього діяча в Україні, офіційно звернувся за роз’ясненням до голови управління СБУ в Тернопільській області. Витяги з цього листа варто навести: „Під час недавньої поїздки викладачів Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка до Кременця та Почаєва довелося почути від місцевих мешканців про один прикрий випадок, що стався на території Лаври на початку 90-х років. За вказівкою керівництва московської церкви, якій нині належить лавра, біля Успенського собору були привселюдно спалені книги видатного діяча українського відродження Івана Огієнка (митрополита Іларіона), зокрема, його наукова праця “Свята Почаївська Лавра”, що вийшла друком у Канаді наприкінці 50-х років. Факт висилання в тому часі значної кількості книг митрополита Іларіона землякам на Тернопілля, зокрема й до Почаївської лаври, засвідчує в листі до мене колишня Ваша краянка Анна Фігус-Ралько (родом із Сапогова), що мешкає нині у Вінніпезі... Від імені співголови Фундації Анни Фігус-Ралько і себе особисто просив би Вашого сприяння
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
