Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Нація, яка має художників, що виходять з народом і власними іконами на Майдан, – безсмертна”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Лев СКОП: “Щоби малювати ікони, треба, щоб ангели прилетіли”

Слово Просвіти, №42 за 2023 рік

Галина ДАЦЮК, журналістка У 2014 році, під час тривожних днів Майдану, в Українському домі діяла виставка художника Лева Скопа. І коли запалали Профспілки, і вогонь міг підібратися до Українського дому, люди взялися рятувати ікони. І найперше рятували ікону Преподобного Тарасія, який теж стояв тоді з нами на Майдані, як і автор ікони Лев Андрійович Скоп. Нація, яка в часи страшної небезпеки рятує картини як власне життя, – має майбутнє. Нація, яка має художників, що виходять з народом і власними іконами на Майдан, – безсмертна. Минулого року Народну премію імені Тараса Шевченка одержав художник Олександр Мельник, учасник Революції Гідності, який запам’ятався тисячам протестувальників картиною “Бачу справи твої, Людино!” На Майдані творила багатосотенну галерею Героїв лавреатка Народної Шевченківської премії художниця Марина Соченко, яка сьогодні творить галерею Героїв Великої війни. Лев Скоп, Марина Соченко, Олександр Мельник – художники різні. Проте об’єднує їх одне силове поле – українське, у якому здатність відчувати час своєї землі і небайдужість до того, що з нею відбувається. У цьому силовому полі – бажання пробудити поневолений розум, щоб будувати життя з вільними людьми. А якщо треба – стати з ними за свободу! Очі Христа дивилися на людей Майдану – “Бачу справи твої…”, очі святих дивляться сьогодні з картин художника Лева Скопа, заповідаючи нам любов. Місія Художника увиразнюється в трагічні часи. Мистецтво переплавляється з болем, жертвами, кров’ю і стає Чином. Ці покликані люди стають для нас духовним щитом і долонею Бога, навіть коли цього не прагнуть. Мистецтво набирає іншого звучання і сенсів. Картини Марії Приймаченко і Поліни Райко з Олешок в Українському домі стають свідченнями боротьби Світла і Мороку і стануть документами у майбутньому справедливому суді в Гаазі над росією, яка прагне знищити нас. Документами часу стають ікони Лева Скопа, у яких очі і питають, і захищають. Проте впевнена, що Лев Андрійович може думати зовсім інакше. Мене ж може виправдати теза пана Левка: “Я в мистецтві не дуже розуміюся і всім про це кажу. Та й ніхто не розуміється в мистецтві. Час визначає твір мистецтва”. Його час – це час мого покоління – від юності у 70-х до нинішньої Великої війни. У цьому зрізі часу виростала його багатогранна особистість. Український мистецтвознавець, художник-реставратор, іконописець, викладач 15 років Львівської академії мистецтв (до 2013 року), який вчив студентів не бути масовкою, учасник Революції Гідності, поет і музикант, багаторічний дослідник дрогобицької дерев’яної церкви Святого Юра. Народжений у Львові. Закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Мешкає в Дрогобичі, працює художником-реставратором у відділі дерев’яної архітектури музею “Дрогобиччина”. У 2002 році заснував творче об’єднання “Кактус”, метою якого є продовження української національної малярської традиції у сучасному мистецтві. Автор безпрецедентного арт-проєкту: намалював 365 ікон Богородиці на кожен день року. Після його виставки цього літа у Луцькому Музеї сучасного українського мистецтва імені Корсаків його охарактеризували як “екзотичного птаха”, чиї роботи нагадують, твори Ієроніма Босха чи Сальвадора Далі. “Художник-інтелектуал, що провадить нескінченну бесіду з Юнгом, Фройдом, Бруно Шульцом, а тим часом вкладає в ікони мелодію стародавнього українського іконопису”. А ще – “Людина-Стихія”. Проте, будучи неприрученим птахом і неспійманим вітром, він, насамперед і головно Українець, який живе за українським часом. “Я Українець, і цим все сказано”. Проте вважає, що “мало бути українцем, який живе в Україні та має український паспорт, потрібно бути господарем на своїй землі і достойно робити свою справу, щоб зберегти код нації”. Звідки таке коріння? Йому пощастило жити у нерадянській частині Львова Знесіння у час, коли було накладене табу на зарубіжну музику, моду, були під забороненою письменники розстріляного відродження і художники-бойчукісти, по місту котилися арешти вільної думки… Але він слухав службу Божу з Ватикану і “бітлів”, читав “Розриту могилу” Тараса Шевченка. Донині його любов – старі львівські кнайпи, “Вірменська кава”, таїна старого Львова, болить знищений Львів… Він вважає, що малювати може кожна людина. Прокинутися о 5-ій і малювати. В обід ще раз сісти і помалювати. Ідеї приходять стихійно. Але щоб малювати, потрібно стати слугою мистецтва. Прикувати себе до галери, як раб. “Я це зробив у 1978 році і досі прикований”. Кожну картину він малює спопеляючи себе. Намалював, згорів, відродився. Він малює свої ікони на гонтах зі старого храму святого Юра і на ящиках з-під снарядів. Ікони його не канонічні, такі називали колись домашніми. Найбільша колекція їх (5,5 тисяч) у Радомисльському замку, в Музеї домашньої ікони “Душа України”, який заснувала Ольга Богомолець, Такі ікони “живуть” на відстані серця, тихої молитви і зізнань. Художник вважає подібні ікони справжніми й живими. Його ікони стають сьогодні домашніми у бліндажах, у заплічниках наших воїнів. Коли він дарує ікони на фронті, то кожен обирає свого небесного захисника. А образ – свого захисника на землі. І це вражаючий безсмертний колообмін. Найчастіше малює Богородицю, яка кулі зупиняє, як колись перед козаками зупиняла турецькі стріли Почаївська Божа Матір. Понад чотири тисячі ікон подарував нашим воїнам, і пише нові. Пан Левко розуміє, що війна — це втрати. Що таке втрати, він знає з власного життя. Поховав молоду дружину прекрасну художницю Тетяну Думан-Скоп… Але не зневірився, а “продовжував говорити зі своїм Богом”. На згадку про незабутню зустріч Його ніколи не полишає палке бажання творити. І це бажання наповнює силою. Робить, що хоче. Малює, що відчуває. Але працює багато, бо тільки так можна витворити щось власне. “З дитинства маю фатальну любов до церкви…” Захопився картинами і поезією Тараса Шевченка. “Щоб малювати, треба, щоб ангели прилетіли”… Лев Андрійович вважає, що у світі важлива і справжня лише національна культура. Інтернаціональна культура – це пережоване сміття, нікому не потрібне. “Візантійська культура мертва, а я хочу мистецтва”. Тому він локомотив відродження українського іконопису, коли біблійні сюжети стилізовані під українську сучасність – в одязі і побуті. І це зовсім не грішна, а Божа справа. “Ми нація, нам треба її показати світові”. Він вважає, що на початку ХХ століття в Україні творили найсильніші митці світу. Їх треба знати. Треба брати приклад з таких, як Олександра Екстер, яка, за власним висловом, у Парижі всім вуха протуркала петриківським розписом. І недавно Петриківський розпис включений до світової культурної спадщини ЮНЕСКО. Сьогодні потрібні міжнародні конференції з презентаціями нашого мистецтва. Енді Воргол – це Україна. П. Жолтовський, що врятував унікальні твори мистецтва, – це Україна. Якщо вивчаєш і знаєш українське національне мистецтво, маєш шанс зробити шедевр. Як видатний мистецтвознавець Лев Скоп написав кілька прекрасних монографій: “Датування галицьких ікон 14–16 століть”, “Українське церковне малярство у Галичині. Техніка і технологія 15–18 століття”. Це перші в Україні наукові дослідження на цю тематику – своєрідний ключ до датування стародавніх ікон. Вражаюча монографія “Майстер мініатюри Пересопницького Євангелія Федуско, маляр зі Самбора”, де Лев Скоп аналізує мініатюри Євангелія. Мистецтво – це діалог між минулим і національним. Фанерне візантійське мистецтво – мертве. Це москалі придумали канони. Українське бароко – живе. Ікона – це молитва. Мій Бог любить сильних і красивих. Розп’яття моє не страждає, а радіє. Страждання – це зло. Радість перемагає страждання. Матінка Божа у мене молода і вродлива. Світом править добро! Це нормально – тішитися радістю! Іконописець пише серцем. Коли малюєш Богородицю, то доходиш до стану молитви. Малювання – це стан! Коли він малював на дошці на Майдані, люди казали: тут як у церкві! Сьогодні він малює ікони на ящиках з-під патронів, бо йде війна, такі символи часу. “Я зараз роблю такий вівтар з ящиків з-під патронів. Ми робимо церкву пам’яті загиблих…” Нині вільні люди України воюють із зомбі, каже пан Левко. Україна – це любов до волі, росія – це зомбі. Лінія фронту має пролягати через наші серця. І кожен на своєму блокпосту мусить стояти надійно. Він мілітарист, хоча був пацифістом і в радянській армії не служив. “Ми вільні люди, центральна Європа, наші міста мали Магдебурзьке право”. Колись у щойно звільненій Станиці Луганській він намалював у клубі 8-ми-метровий образ Пресвятої Богородиці. Там ще лунали постріли, тож одягав бронежилет, проте вилізти і стояти у ньому на риштуванні було важко, доводилося знімати. …Майдан став точкою відліку нової країни, де він зустрів сотні прекрасних людей, і відчув себе в тисячу разів щасливішим. Майдан дав йому велику родину. На Майдані він створив Майданівську Ікону Божої Матері. Російська мова для нього – мова смерті і мова окупанта. “І ще. Держава має закуповувати принаймні 200-300 робіт сучасних художників. Як це робив, скажімо, Андрей Шептицький. Не можна ігнорувати сучасних художників”. Тож творчість унікального Лева Скопа – це осібне явище в долоні Бога чи потужний вибух, здатний народжувати любов, продукувати потужні сенси і змінювати світ? І те, й інше. У якісь певні рамки вмістити світ Лева Скопа неможливо! “Я українець – ось моя ідеологія”. Через його силове поле проходять Українські Майдани, російсько-українська війна, лінія фронту в Бахмуті, власний блокпост, який він тримає серцем, совістю і життям. Його ікони і ящики з-під снарядів, Преподобний Тарасій і Богородиця Майдану – це документи Українського Часу. Вічного. Коли є такі Митці.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин