Гостя “СП” “Скрипка сама прийшла у моє життя”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Богдана ПІВНЕНКО: “Головна наша місія – популяризація української музики”
Слово Просвіти, №42 за 2023 рік
У Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України Національний ансамбль солістів “Київська камерата” нещодавно представив нову програму “Астор П’яццолла. Forever”. Серед солістів концерту – народна артистка України Богдана Півненко, яка нещодавно очолила цей творчий колектив. Сьогодні пані Богдана – гостя “СП”.
– Очевидно, не випадково для цього кон" церту ви обрали творчість відомого арген" тинського композитора. – Люди люблять музику П’яццолли. Свого часу для нашого колективу здійснили обробки творів цього композитора Євген Станкович та Олег Марінченко. А цього року я замовила зробити версію “Пори року” П’яццолли для скрипки, фортепіано й оркестру Андрію Рахманіну, що стало фішкою концерту. Мені здається, що ця версія конкурентоспроможна у світі. Також додали оригінальний твір українського композитора Володимира Зубицького “Присвята П’яццоллі”, який автор виконав на баяні. Зубицький завжди має успіх на сцені, дуже харизматичний. Нещодавно ми були на гастролях у Німеччині. Виконували “Пори року” Вівальді та “Пори року” українського композитора Золтана Алмаші. Логічно, що цього разу презентували українську версію Астора П’яццолли. – Як створюються програми ваших кон" цертів? – Я обіймаю посаду художнього керівника колективу і відповідаю за те, що ми граємо, який це має вигляд. Займаюся репертуарною політикою. Безумовно, головна місія нашого колективу – популяризація української музики. Намагаємося складати програму так, аби в кожному нашому концерті були твори українських композиторів. Цього року ми закривали фестиваль “Букет”. Наш концерт був присвячений тридцятиріччю “Київської камерати” та Валерію Матюхіну, який створив цей колектив. Він замовляв твори українським композиторам. Напевно, половина камерної музики, написаної нашими композиторами, яка сьогодні звучить, створена саме на його замовлення. – Ви народилися у творчій родині. Оче" видно, саме найближчі люди вплинули на ви" бір майбутньої професії. – Насправді все сталося випадково. Мама навіть умовляла мене, щоб я кидала скрипку. Думаю, скрипка сама прийшла у моє життя. Мій творчий шлях не був усіяний трояндами. Постійно доводила своє право займатися музикою. Спочатку навчалася в Харкові, а коли закінчувала дев’ятий клас, до нас приїхав Богодар Которович, який проводив у нас майстер-класи. Він запросив мене у свій клас. Після дев’ятого класу перевелася в Київську спеціалізовану музичну школу. Мені дуже пощастило з викладачами. Насправді важливо не де ти вчишся, а в кого. У Харкові у мене була педагог Юлія Федотова, у Києві – Богодар Которович. А ще Михайло Кузнецов та Ігор Пилатюк. Зараз Ігор Пилатюк ректор Львівської національної музичної академії, а тоді я мала щастя навчатися в нього. Також мені багато дав Євген Громов. Він не викладав, був вільним художником, але я багато чого у нього навчилася. А ще розширювали обрії майстеркласи, на які часто їздила. – А як доля звела з “Київською ка" мератою”? – Мені запропонували проілюструвати один із концертів цього колективу. Приїздив український скрипаль Аркадій Винокуров, який мешкає в Австрії. Він мав разом із “Київською камератою” записати диск творів Петра Чайковського. Я прийшла, зіграла. Моя гра дуже сподобалася Валерію Матюхіну, і він запропонував мені грати з ансамблем на “Київ Мюзик Фесті”. Це був 2001 рік. У серпні я ілюструвала концерт, а вже у вересні грала на фестивалі прем’єру “Елегії смутку” Олександра Левковича. Це український композитор, який зараз живе в Канаді. Спершу була прем’єра цього твору, а згодом запис. З цього почалася моя співпраця з “Київською камератою” і Валерієм Матюхіним, яка триває вже 22 роки. Спершу я паралельно працювала у “Київських солістах”, але згодом “Камерата” перемогла. Я стала солісткою “Київської камерати”, грала прем’єри з колективом. По суті Матюхін створив для мене посаду, якої не було. – Що можете розповісти про Валерія Матюхіна як про людину і митця? – Допоки він повною мірою недооцінений, маємо робити все, аби його ім’я звучало. У 1977 році Матюхін створив ансамбль при Спілці композиторів України. Він працював на умові антрепризи для виконання на фестивалях музики сучасних українських композиторів. У 1993 році цей колектив отримав статус державного і став окремою одиницею, а згодом у 2000 році отримав статус Національного. Нині ми святкує 30-річчя оркестру, а до цього це був ансамбль при Спілці композиторів. Весь цей час Валерій Матюхін був його незмінним керівником. Колектив невпинно розвивався. У 1990-ті роки ним було записано багато української музики. А в 2006–2008 роках вже я брала участь у записі аудіодисків “Антології сучасної української музики”. Валерій Олександрович сам був прекрасним піаністом. Краще, аніж він, Валентина Сильвестрова не грав ніхто. Вони дружили, Сильвестров присвятив йому свою третю сонату. Матюхін тонко відчував цю музику, знав, що треба поміняти, покращити у творах. Валерій Матюхін дав життя великій кількості творів українських композиторів. Багато що їм замовляв сам або робив це через державне замовлення. Дружив із багатьма нашими композиторами, а вони приходили до нього і приносили свої ноти. Саме йому завдячуємо тим, що маємо що грати, що створена величезна кількість шедеврів у розрахунку на наш склад. – Які ваші власні досягнення за час робо" ти в “Київській камераті”? – Зародилася ідея записів української музики. На той час ще мало було записано. Хіба що у фондах Українського радіо, які недоступні для широкого кола слухачів. Я сказала: “Чому ми чекаємо, починаймо щось робити”. Цей проєкт профінансував і допоміг технічно мій перший чоловік Володимир Шульга. Зробили те, що презентує не лише нас, а й українську культуру, українську музику загалом. Створені нами диски вже розійшлися серед наших шанувальників, зараз працюємо над тим, щоб ці записи були на різноманітних інтернет-платформах, медіа-ресурсах. Ми відкривали багато днів культури України в різних країнах. Наші виступи звучали під час “Євро-2012”. Мій другий чоловік Олег Павлюченков кінорежисер. Він знімає наші концерти, маємо багато якісного відео. Не всі колективи мають такі чудові відеозаписи десятирічної давнини. Зовсім скоро має запрацювати наш оновлений сайт. Нещодавно наш колектив повернувся з гастролей в Німеччині. А ще були Луцьк, Львів. Маємо їхати в Рівне, потім ще раз до Львова. Загалом у нас грандіозні плани. – Ви співпрацювали з Мирославом Ско" риком. – Велике щастя, що мала таку можливість. Мирослав Михайлович любив, як я грала. Часто запрошував мене на концерти, де ми грали разом. Він диригував, а я грала на скрипці. Або він грав на фортепіано. Безумовно це була видатна людина, видатний композитор — один із найкращих в Україні, що має величезну кількість шанувальників, упізнаваний далеко за межами України. Він був дуже мудрим, а ще любив жартувати, грав джаз. Говорив, що треба плисти за течією, але трохи підгрібати (Усміхається). – Мабуть, можете розповісти і про ін" ших композиторів. – У нас було багато гастролей з Валерієм Матюхіним і Валентином Сильвестровим. Спочатку я грала частину концерту з Матюхіним, потім виходив Сильвестров ія грала з ним. Після цього залишався
Сильвестров і грав сам, така була концепція. Музику Сильвестрова я грала разом з автором, і це допомагало мені її розуміти. Приміром, Скорику подобалося, що грають його музику, і він давав виконавцям свободу. А Сильвестров хоче чути власне відчуття своєї музики. Якось мені Матюхін дав ноти, аби ми записали мелодію Сильвесторова “Миттєвості”. Ця робота далася мені нелегко. Півтора місяці кожного дня я слухала, як грає сам композитор, що він хоче відчути. Результат вдався, Сильвестров залишився задоволений. Коли записали диск, то він зізнався, що прослухав його 86 разів. Загалом цінний досвід спілкуватися з нашими видатними сучасниками. Євген Станкович також дуже радіє, коли виконують його твори. Раніше він часто приходив на репетиції, на записи його музики. Свого часу Євген Федорович довірив мені запис свого диску. З Юрієм Шевченком домовилися про авторський концерт. Він присвятив мені один зі своїх творів. Щодо концерту, то думали, що він відбудеться за участю моїх студентів. Спершу запланували його на лютий минулого року. Але Юрій Валентинович захворів, почалася повномасштабна війна, а в березні він помер. На початку розмови ми згадали про Володимира Зубицького. Протягом десяти років він жив в Італії, а в 2010-му повернувся в Україну. Зробили його великий авторський концерт у Національній музичній академії України. Це дуже харизматична особистість, він легкий на підйом, згоден на авантюри в хорошому розумінні слова. Ще у 1977 році Володимир записав концерт, який, крім “Київської камерати” та крім мене, ніхто не грає. Щоб його вивчити, мені знадобилося кілька тижнів. Вперше його виконала у 2005 році. Зубицький сказав, що оскільки ніхто крім мене цей концерт не грає, то присвятив цей твір мені. Треба розширювати свої обрії. Зараз є нове покоління композиторів. Серед них – Золман Алмаші. На моє замовлення він ще десять років тому написав “Пори року”. Останнім часом люди почали краще цей твір відчувати. Він має успіх в Україні та Німеччині. Напевно, мало щось статися, аби зріс інтерес до України, до української музики. Через війну з’явилася можливість для того, щоб про нас дізналися у світі і ми могли донести, що нам є чим пишатися. – Ви часто буваєте на гастролях. У різ" них країнах публіка зустрічає по"різному? – Скрізь були овації. Не пригадую жодного концерту, який би залишив слухачів байдужими. – Як для вас почалася повномасштаб" на війна? – Як і для більшості – дуже несподівано. Надзвичайно важко було осягнути, як взагалі таке може бути. До цього ми багато працювали, мали купу проєктів. За десять днів до вторгнення провели міжнародний конкурс. Серед членів журі та конкурсантів були представники Бельгії та Португалії. Двох моїх подруг доля закинула до Берліна. Вони запросили до себе, аби разом давати благодійні концерти для України. Спершу відкладала поїздку, було страшнувато. Врешті наважилася і поїхала з сином… До цих пір не вкладається в голові все те, що з нами відбувається. Здається, що це сон і нарешті всі ми прокинемося. Але вже немає того страху невідомості, що був спочатку. Допомогли виступи. Коли є концерти, то відчуваєш, що життя продовжується. – Пропозиція очолити “Київську ка" мерату” стала для вас несподіванкою?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
