Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пишуться вірші · “Мова твоя – ліхтар твій, що світить у Безчас. Заки мова існує – існуєш ти”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Ми – гордий народ гордої землі. Нас не зламати. Нас не залякати”

Слово Просвіти, №42 за 2024 рік

Антонія ЦВІД, лавреатка Народної премії імені Тараса Шевченка Україно, моя auri gena Поема-молитва Досвітня молитва Україно моя, Моя auri gena! Золоторожденна моя! На мапі очей ойкумени проявляєшся поступово, як Мавка у дівич-вечір. На твоїй обпаленій кроні – прищепки трьохсотрічних круків неволі, розгойдують ноти скрипічних звуків… Народжуєшся спочатку, як Фенікс із попелу. Біжиш удогонь за собою, озираєшся на себе, стрічки губиш протоптом – свої міти... Вільна! У Світ летіти б! А в спину тобі – стріли отруєні, списи надщерблені, дрони й ракети смертоносні, за ноги гадюки хапають підступні... Рвані рани зализуєш від чужинської зброї... Над ратним полем своїм витаєш вічними привидами, що повисли над ратниками, застигнувши в їх останніх позах... Коли б могли вони проявитися, – то й дід Савур на своєму золотому фаетоні видерся б із Савур-могили й закричав не своїм гласом від видовища – скільки синів своїх ти згубила! Тріщать бруньки на вітрі, як щиглі на чолі степу. І думка думку спобігає... А твій Зоріастр, білозір твій все виворожує на серпанкових крильцях aura mediocritas – золотої середини шукає... Під золотими банями твоїми Мову твою — Праматір мов — чужинською перекриває, “Яка різниця?!” – на весь світ промовляє... ...І возмолюся до тебе, моя auri gena, золоторожденна моя! Де Огненна ріка-всеобходисвіт – Дніпр твій Славута – живить Любов’ю землі Оріяни, – вовіки пребудь в мені! Середохресний хлібе, святоще мирова, Древо Життя мого, я – твій рушник гаптований, рута-писанка в серці тризуба твого. Свисне кров з-під мого нігтя – се твоя кров. Йду на дороговказ, тобою зажженний – погасиш себе, шлях до себе втратиш, безпричальний твій погляд виссе непроглядь безбачу і стане по тобі пустизна сама. Мова твоя – ліхтар твій, що світить у Безчас. Заки мова існує – існуєш ти, Україно-Оріяно. Не згаси свій ліхтар, щоб не поглинув морок тебе і землю твою не відчужинив від тебе. Одміни свою одмінність од мене – стань мною. Стань Зішестям Духа на кожне розвішане у безчасі святе частування неодмінности. Одчужинь од себе всяку разнощ, що чужинить в мені, цього бажит кров твоя і твій ген у моїй клітині – клітині твоєї плоти. Залиш мені дух український під моїми золотими Лаврськими банями. Залиш мені єдину мову – мою, правічну. Ми – гордий народ гордої землі. Нас не зламати. Нас не залякати. На амбразуру падаєм грудьми ми за своє. Нас не подолати! Возлюби себе і воскреснеш! І тоді у кожній чарунці єства мого отай спахне свіча пред образом Пречистої Діви – для тебе. Прийми слово моє, як почесть. Тут. Де ріка-всеобходисвіт – життєдайний Славута твій – живить Любов’ю землі Оріяни-України. Заграва над Україною Благословляється на світ. Сонячний суверт кине на оддаль почерез град Кия золоті хоругви на піки тризубів... Хвилі з волаючих очей, рук, голів – розганяє вітер, а вони збурюються, піняться, злютовуються все щільніше... Палає небо над Україною. кров тече Дніпром-Славутою. В крові святі мечі наші святили, в крові святих людей наших хрестили... в крові сьогодні хрестять люд святий на лад чужинський, порють животи за прапор жовто-синій, як чавачі… Згасло сонце за спиною схарапудженого Князя Тьми. Прибуває в річці магма жовтогаряча... Де її дельта, межи людьми? Перли народжуються у глибинах. І заглядає у твоє плесо Небо – шукає у Тобі свого Дна... У кристал твоїх віч вдивляється Безвіч премудра... Україно моя, з корінням чужинське вирви! Пребудь мені, пребудь у мені, пребудь, над вируючою річкою житейської вирви! Молоді вруна Хряснув грім у відволож, ніби небо, підсковзнувшись на хмарині, впало, та й о бані розкололось. Жигавиця в дуби вразила, яко в трухлі ідоли. В шоломи й кольчуги залізні вбраються наші ратаї. Замість рала – гвинтівки на плечі. Дрони й ракети звідусюд хмарами летять, рвуть на шмаття землю обітованну, щоб язика їй з горла, як із дзвона Софії, вирвати, щоб святих у церквах її на бісів обернути, щоб люд український голим і босим по світу пустити щоб історію нашу на весь світ своєю проголосити, а світителя Руси нашої своїм батьком назвати, та Батько знає рідних своїх дітей. Ми – гордий народ гордої землі. Нас не зламати. Нас не залякати. На амбразуру падаєм грудьми ми за своє. Нас не подолати! Мокрий вчорашній сніг відійде на безвік, як біла смерть. Його поховають бездзвінно. Вісти ж Слово своє на вселюдський світ, Мово Пречиста, заступнице січова, радніш вісти. Звідси, де одвіку бджоли медоносять роями, де Огненна ріка-всеобходисвіт живить Любов’ю землі України-Оріяни. Пребудь мені, пребудь в мені. Прибудь! Шевченківські суголосся Розділ Предивний сон про царство Сварга Володар Вирію і правітець арійців, що винайшов Небесний зодіак, господар справжній, не якийсь вурдак, Сварог, живе в трисутті Древа-Трійці. Творець вогню у зоряному царстві, він змайстрував собі розкішний храм (на зло всім вовкулакам і хортам), на котрім царство Сварга обертається як символ влади світла і добра – над тьмою й мороком. Дванадцять зодій – сварожичі – його сини і доні. У золотих палатах сяє Ра. Хрест-Сварга – то Сварогове знамено, під ним владар на троні воссіда. Частенько Зевс до нього приліта, про справи побазікати буденні. Бува Христос чи Будда в його царстві, хоч всяк по-своєму творив сей світ, все ж між богами – дружба і привіт, то за богів лише земляни сваряться. Зібралися усі боги на віче у царстві Сварга. І прабог Сварог вмокнув у небо золоте перо молодика і вивів слово “Вічність”. Вона й намалювалася за мить, старійшині вклонилась й Будді гречно, із Зевсом привіталася сердечно, з Ісусом – все як етикет велить. Агура Мазді кинула цілунок, очима Заратустру провела. Посіла трон господаря, взяла стос фоліантів і анналів клунок. – Оце, – сказала, – все, що на землі лишає по собі прабабця Мудрість – Светама, Парацельс, Сократ, Конфуцій… – Святині істин… Ці дари малі як спадок всіх наступних поколінь всі ваші віровчення і доктрини у золотій я зберігаю скрині. Я через них не відаю про лінь. Та лиш одному віри я не йму, чому вам у такім безмежжі тісно? У кожного своя небесна пісня, свій світ. Чому б не існувать йому? Ось ти, Свароже, ти вже прастарий, Месії молоді тебе закрили – у них молодші і сильніші крила… Зодіакальний сонячний твій рік – то найвеличніше твоє творіння і свастика, й тризуб, й вогонь живий, Коваль ти й колеса, і плуга… Чом же злий Змій верховодить, ніби тобі рівня? Так і відходять в вічність нещасливі пророки оріїв – твоїх дітей… Він серце виїда живцем з грудей… – Це, либонь, про Тараса ти, вродлива? Для нього в небі золоті палати. Пророка не образить жоден Бог. В Русалчинім сузір’ї є чертог, опікується ним всевишня Лада… Народжені у березіль, тоді, коли родився Всесвіт і людина, живий вогонь несуть в собі, як диво, несуть у люди. Аж дивує Див. Отак балакали собі про вічне в країні Сварга Духи титанічні, що як в бінокль, крізь Всевидюще Око вивчають світ. Там затишно нівроку Тарасові – вкраїнському пророку. За нами звідти він спостеріга, тому й охоплює його нудьга. Й спогадує отих жінок прекрасних, що Музами йому служили рясно. А скільки сліз він через них пролив!.. Тарас і Музи – справді диво з див. Тож часом він зринає із небес на грішну землю. Й кажуть всі: “Воскрес!” Дума про Тарасове щастя Міні-поема Боги, що в хмарах розгулялись, мов хвилі, з гуркотом летять... А над чолом твоїм, Тарасе, двосічний місяць – ніби кат. Сам проти ночі – згусток нерва. Життя пустилось на хрести. Твоя любов – як та Мінерва: не осягти й не досягти... А ти ж хотів дружину вірну, хатинку білу й діточок. Шукав ту музу до загину. Не вздрів у дереві сучок... На тих крутих зиґзагах долі, на арештантських тих вітрах губились музи, як пантофлі, й душа – на шмаття: крах та й крах! І Лаврські пагорби, й Марія із Седніва. Ти так радів: заручини й ось-ось весілля… Арешт навіки ж вас розвів. Оксана, Ядзі і Софія, Варвара, Ганна... й над усім – Амалія, немов Месія, спахнула сяєвом ясним із акварелей „Жінка в ліжку”, „Гарем”, „Марія”... Ніби сон. Її шукав – як Божу свічку, як „золоте руно” Ясон. Мистець і Муза – ось священний союз небесний – на віки... Та доля люта у печеру холодну вкинула таки на много літ в пітьмі конати: все стало чорно – мов кажан крилом закрив святі пенати. Лиш морок, сирість, смрад і – жах... Писать і малювать не вільно! Сей царський вирок – ніби смерть. І ти конав, конав повільно, і серце порване ущерть... Тюрма! Головорізи. Жарко! І муштра, карцер, різки, стрій... А в нагороду – Забаржада: “Втікаймо в Персію мерщій!” І п’ять ночей палала ватра й вогонь кохання, як пожар,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин