Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №42 за 2024 рік

16 с. · 31 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 42 (1275), 24—30 жовтня 2024 Відновили сили в Лаврі 27 жовтня – День української писемності та мови

Близько сотні бійців 1-го батальйону оперативного призначення Національної гвардії України “Буревій” завітали до Національного заповідника “Києво-Печерська лавра” в межах проєкту “Духовне відновлення культурою”. Цей візит став частиною плану заходів психологічної реабілітації за програмою “Декомпресія” НГУ, яка спрямована на надання психологічної допомоги та адаптації до мирного життя, що особливо важливо для тих, хто нещодавно повернувся з передової. За словами гендиректора Заповідника Максима Остапенка, щоразу все більше військових долучаються до програми духовного відновлення: “Це важливо не лише для їхньої психологічної рівноваги, а й для глибшого розуміння цінностей, за які вони борються. Лавра стає для них місцем, де вони можуть знайти силу і натхнення для подальшої боротьби”. Відвідування військового храму “Живоносне Джерело” дало можливість бійцям знайти внутрішній спокій під час служби, а знайомство з Ближніми печерами стало своєрідним зануренням у духовний світ. “Психологічна декомпресія є необхідною для військовослужбовців, які повернулись із зони бойових дій. Оскільки це допомагає знизити рівень психологічної напруги, рівень стресу та полегшує адаптацію в колі сім’ї та близьких”, – пояснила психологиня бригади “Буревій”, старший лейтенант Євгенія Манишева. Військовослужбовці також відвідали Скарбницю Національного музею історії України та Дзвіницю, доторкнувшись до історії та духовного спадку України. За інформацією Міністерства культури та стратегічних комунікацій України партизанську, війну українців проти шведських військ тощо. Просвітницький проєкт зі спростування міфів російської пропаганди музей реалізував у співпраці з УІНП. За словами директорки музею Наталії Білан, на розвінчанні згаданих міфів і робиться акцент для відвідувачів закладу. Столичні гості оглянули також довколишні ворожі імперські споруди. Біля входу до музею досі бовваніє “пам’ятник” московському царю Петру I. Два роки тому, в перші місяці повномасштабної війни, цю споруду звеличення кривавого садиста і поневолювача Гетьманщини (як писав Тарас Шевченко, “це той перший, що розпинав нашу Україну”) загорнули в поліетилен воїни ЗСУ з Полтавської бригади тероборони. Міністр Точицький висловив здивування: “А що досі на третьому році повномасштабної війни тут робить пам’ятник російському імператору? Чому його не прибрано?” Подив у багатьох гостей викликало і перебування в публічному просторі (за кілька метрів від музею) так званої “ротонди пам’яті воїнів росії, Швеції і України”, спорудженої у 2009 році за наполяганням тодішнього посла росії в Україні Чорномирдіна та тодішнього мера Полтави Андрєя Матковського. Неймовірним цинізмом є викарбувані на ротонді слова “врємя лєчіт рани”, адже час показав, що російський імперіалізм як явище не лікується. В. о. міського голови Катерина Ямщикова дала усне доручення музейникам запропонувати ідеї щодо переозначення ротонди. Продовження на стор. 2 Передплатити тижневик “Слово Просвіти” в одному з відділень “Укрпошти” на 2025 рік – найкращий спосіб відзначити День українського слова! Зробіть подарунок собі, родичам у сусідню область, друзям, закладам освіти чи бібліотекам, адже у них не завжди є кошти на газети. Нагадаємо, що згідно з деякими фаховими опитуваннями саме друкована преса має незмінно високий рейтинг довіри серед національних медіа. А який же українець без “Слова Просвіти”! Ваша редакція АНТОНІЯ ЦВІД
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Місто Cимона Петлюри, а не московського царя Комітет Верховної Ради за участю міністра культури провів виїзне засідання в Полтаві

Днями Полтаву відвідали міністр культури та стратегічних комунікацій Микола Точицький, заступник голови Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Володимир Тиліщак, заступник голови Держкомтелерадіо Богдан Червак. В обласному центрі також працював Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики України. У Полтаві народні депутати провели виїзне засідання, щоб детальніше вивчити питання реалізації законодавства про деколонізацію і перегляду реєстрів нерухомої культурної спадщини, що містять символи російської імперської політики. Проблема російських маркерів у публічному просторі Спершу відвідали Державний музейзаповідник “Поле Полтавської битви”, ознайомилися з виставковими проєктами “Мазепинці-поборники незалежності України” та “Мазепа. Karl ХІІ. Пётр І. Топ-10 міфів ru.пропаганди”. В останньому розвінчуються ідеологеми про “зраду гетьмана Івана Мазепи”, нібито народну, ледь не ОЛЬГА РОМАНЮК ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2025 рік. Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 12 міс. —780 грн. Будьмо, друзі, разом!
На часі · “Полтава має інше обличчя, яке може демонструвати Україні та світові один із центрів Гетьманщини”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Місто Cимона Петлюри, а не московського царя Комітет Верховної Ради за участю міністра культури провів виїзне засідання в Полтаві», с. 1

Місто Cимона Петлюри, а не московського царя Комітет Верховної Ради за участю міністра культури провів виїзне засідання в Полтаві

Закінчення. Початок на стор. 1 Затим міністр, нардепи, очільник комітету ВР Микита Потураєв, заступник голови УІНП Володимир Тиліщак, за! ступник начальника Полтавської ОВА Антон Чубенко, депутати ВР від Полтави Андрій Боблях і Дмитро Нальотов, очільники міста й області, представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар і музейники побували біля трьох імперських маркерів. Спершу оглянули монумент слави російської зброї. Його оку! панти встановили у 1811 р. на честь перемоги у Полтавській битві 1709 року армії Москов! ського царства Петра І над союз! ними військами шведського ко! роля Карла XII та українського гетьмана Івана Мазепи. Полтав! ська битва започаткувала процеси остаточної ліквідації української державності, появу Російської ім! перії та інкорпорацію нею земель Гетьманщини. Для того, щоб зак! ріпити у свідомості українців свою владу, російський імператор Олександр I промаркував публіч! ний простір Полтави цією спору! дою у 1811 році. Вона пронизана і вибудувана від підніжжя, горельє! фів на колоні і до імперського ор! ла над нею у концепції “Третього Риму”. Ця філософська течія стверджує, що Москва (тобто Московсько!Петербурзька дер! жава, або Російська імперія) є наступницею Римської імперії. Відомий вислів: “Москва – третій Рим, а четвертому не бувати”. Ідея “третього Риму” – один із різновидів ідеології “руского мі! ра”, передбачає вищість росіян над іншими націями та світове російське панування. Наступна локація – монумент “Пам’ятник спочинку Петра І”. Цю ворожу споруду теж ще два роки тому громадські активісти загорнули в чорний поліетилен, що символічно, адже так само за! гортають трупи окупантів на фронті. А встановили росіяни монумент звеличення москов! ського царя Петра I у 1849 році (тепер це ріг вулиць Спаської і Пилипа Орлика). На цьому місці була хата українського козака, йдеться про славетний україн! ський козацький православний рід Магденків. Це предки по ма! териній лінії знакових постатей української культури: Івана Ве! личковського, українського пое! та стилю “бароко”, перекладача, священника; Івана Івановича Ве! личковського – полтавського протопопа та преподобного Паї! сія Величковського – святого, ас! кета, філософа. У будинку козака Магденка й поселився комендант московського гарнізону полтав! ської фортеці московит Алєксєй Келін. Що ж до напису на “пам’ят! нику”, що в цій хаті певний час нібито “от трудов ратних атди! хал” Петро І, то відома і автори! тетна дослідниця подій козацько! го повстання Мазепи, заступни! ця директора музею “Поле Пол! тавської битви” з наукової роботи Людмила Шендрик на основі низки історичних джерел спрос! тувала цю інформацію, назвавши монумент “пам’ятником росій! ському міфу”. Щоправда, у на! родних депутатів Микити Поту! раєва, Володимира В’ятровича, Миколи Княжицького та пред! ставника УІНП Олега Пустовгара виникло риторичне запитання: “А де має бути місце російським міфам, фейкам ворожої історич! ної пропаганди? У середмісті Полтави чи у кластері російської монументальної пропаганди, де туристам би пояснювали, як про! тягом століть труїли мізки укра! їнців такою пропагандою?”. Остання зупинка “верховно! радівського” автобуса – “Па! м’ятник славним захисникам Полтави і коменданту фортеці Олексію Келіну” – монумент на честь 200!річчя перемоги мос! ковського царства в Полтавській битві. Розташований на розі проспекту Віталія Грицаєнка, ву! лиць Шевченка та Садової. Спо! руда підсилює російську міфо! творчість, зокрема, “запорєбрі! кове” безпідставне твердження: “оборона Полтави 1709 року є прикладом мужності й героїзму воїнів гарнізону і місцевих жите! лів, котрі пліч!о!пліч протягом трьох місяців боронили фортецю від шведських загарбників”. Полтавський полковник Іван Левенець був прибічником Ма! зепи, посвяченим у плани геть! мана. Але основна частина Пол! тавського полку за наказом Пет! ра І перебувала на Дону, Полтаву від московської навали захищати було нікому. Інгерманландський полк московитів безперешкодно зайняв місто 3 грудня 1708 року. У січні на зміну інгерманлан! дцям до фортеці ввійшли Твер! ський, Устюзький та батальйон Бєлгородського гарнізонного полку (понад 4 тисячі москов! ських окупаційних вояків). Ко! мандував гарнізоном ставленик царя Петра першого полковник Алєксєй Келін. У російському іс! торичному документі “Письма и бумаги императора Петра Вели! кого” вміщено лист Петра І, да! тований червнем 1709 року: на випадок, якщо українські жителі Полтавської фортеці не нададуть допомогу гарнізону, військові Келіна мали підірвати Полтав! ську фортецю разом із жителями, які там залишилися. Засідання комітету Його відвідали міністр Микола Точицький, начальник ОВА Філіп Пронін, його заступник з гумані! тарних питань Антон Чубенко, в. о. міського голови Полтави Ка! терина Ямщикова, перший зас! тупник голови Полтавської облас! ної ради Олександр Лемешко, зас! тупник голови УІНП Володимир Тиліщак, представник УІНП в Полтавській області Олег Пустов! гар, вся управлінська еліта міста і області. У режимі онлайн долучи! ли керівників районних військо! вих адміністрацій. “Полтава – це місто Мазепи, Котляревського і Петлюри, а не Петра І”, – заявив міністр Микола Точицький, задав! ши тон засіданню. Деколонізаційний закон на! був чинності ще торік 28 липня, ним доручено уряду переглянути статус пам’ятників і пам’ятних знаків, які є об’єктами культурної спадщини й містять російську ім! перську символіку. Реальний ме! ханізм такого перегляду законо! давці передбачили у окремому Законі “Про внесення змін до За! кону України “Про охорону куль! турної спадщини” щодо не зане! сення до Державного реєстру не! рухомих пам’яток України та ви! лучення з Державного реєстру нерухомих пам’яток України ок! ремих об’єктів культурної спад! щини”. У ньому містяться крите! рії, за якими Міністерство куль! тури може вилучати пам’ятки з реєстру. Центральною подією для роз! гляду на засіданні стали імпер! ські пам’ятники, пов’язані з Пет! ром І і Полтавською битвою. Цьому є логічне пояснення: істо! рична битва інтенсивно викорис! товується рашистським режимом для просування своїх наративів. “Полтава — принципово важливе місце для російської імперії”, – висловив переконання голова Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики України Микита Потураєв. Нагадав, що законодавство щодо засудження та заборони пропаганди росій! ської імперської політики в Укра! їні і деколонізацію топонімії під! тримала конституційна біль! шість, закон має загальнонаціо! нальний інтерес, тому повинен виконуватися. “У комітеті немає політичних розбіжностей. Деко! лонізація, деімперіалізація мають тривати далі та отримати те за! вершення, на яке заслуговує ук! раїнський народ”, – зазначив Потураєв. “Закон виконується. Можли! во, терміни могли б бути і кращи! ми, проте процес йде”, – проко! ментував заступник голови УІНП Володимир Тиліщак. Посадовець наголосив, що важливо не лише очищувати простір, а й пропону! вати альтернативу, якою, напри! клад, є тема козацької Полтави. Цю тезу підтримали й інші учасники засідання. Як поінфор! мувала в. о. міського голови Пол! тави Катерина Ямщикова, місто вже має позитивні напрацювання в цьому напрямі. У своєму виступі голова Пол! тавської ОВА Філіп Пронін наго! лосив, що торік Полтавщина бу! ла на п’ятому місці за темпами деколонізації. Низку конструктивних про! позицій озвучив Олег Пустовгар. Запропонував продовжити прак! тику переміщення комуністич! них демонтованих “пам’ятників” до парку “радянського періоду” при державному музеї!заповід! нику в Путивлі на Сумщині, а для полтавських імперських маркерів створити на території музею “Поле Полтавської битви” клас! тер російської монументальної пропаганди. Також провести у Полтавській міській громаді ши! роке обговорення альтернатив “побєдобєсію Пєтра” у публічно! му просторі, щоб опісля, під час конкурсів визначитися, які саме українські пам’ятки мають прий! ти на зміну російським. “Настав час обговорити поміж фахівців концептуальне перепрофілюван! ня музею Полтавської битви на музей Гетьманщини або музей Івана Мазепи, в якому могли б серед іншого бути представлені й експозиції про дипломатію ко! зацької держави. Зокрема, про Гадяцьку угоду гетьмана Івана Виговського та україно!швед! ський союз між Карлом XII та Іваном Мазепою”, – зауважив Олег Пустовгар. Народні депутати ділилися думками щодо тези, яка неодно! разово лунала з вуст деяких му! зейників протягом дня, про так зване “переосмислення пам’ятки замість її знесення”. Парламен! тарі не підтримують такий підхід до розв’язання питання. Полтав! щина має чим пишатись і без ім! перських маркерів. “Полтавська битва відіграла важливу роль у формуванні ро! сійського імперського міфу. Тому його простір всіяний маркерами імперії, які треба прибрати. Але Полтава має інше обличчя, яке може і має демонструвати Україні та світові один із центрів Геть! манщини, місце, де закладались основи української культури”, – зазначив народний депутат Воло! димир В’ятрович. Голова підкомітету з питань культурної політики Микола Княжицький розповів, як важко було, коли ініціював заборону російських фільмів на україн! ському телебаченні: “Люди не уявляли, як можна жити без “Ментів”. І чим їх можна заміни! ти. Те саме зараз кажуть деякі мешканці Полтави, коли мова за! ходить про позбавлення від ім! перських символів минулого. “Ну подивіться, яке воно краси! ве! А що ж буде на цьому місці?”. І це ключове запитання, на яке нам усім треба давати відповідь. Чим для нас є Полтава? Для Ук! раїни, для Європи, для світу? Яку Полтаву ми хочемо збудувати? Що про Полтаву мають знати на! ші діти? У Польщі є невелике місто Щебрешин, яке було маловідоме, поки польський поет і письмен! ник Ян Бжехва не запропонував зробити це місто столицею поль! ської мови. Тепер щороку там проводять великий фестиваль польської мови. Це дало поштовх розвитку міста і створило його певний образ. Полтава – центр української мови. Не випадково родом із Пол! тавщини не лише Котляревський, а й величезна плеяда видатних ук! раїнських письменників – від Олени Пчілки до Василя Симо! ненка й Миколи Зерова. Тому мо! ва – це перший символ, який мо! же уособлювати Полтаву”. “Історичним символом Пол! тавщини є Гадяцька угода 1658 року. По суті, це місце створення прообразу Європейського Союзу. Полтава – це і є центр Європи. Тому що звідси ідея об’єднаної Європи з Україною почалася. Гетьманщина та доля Івана Мазе! пи – ще одна прекрасна ідея для символу Полтави. Добре, що че! рез стільки років боротьби пам’ятник Мазепі стоїть на Со! борному майдані, але цього зама! ло. Музей Мазепи у Полтаві може і має бути. Мало хто з полтавців згадує, що їхнє місто є ще й бать! ківщиною Симона Петлюри. Полтава – місто боротьби. Зреш! тою, Полтава – колиска україн! ської культури. Вона тут різно! барвна – від Решетилівської ви! шивки до Опішнянської кераміки і модерну Кричевського. Це все ідеї для міста майбутнього. І зга! дав про них я, львів’янин, а міс! цеві мешканці можуть нарахувати ще більше. Але вони натомість ідалі обговорюють ті імперські пам’ятники й колони, що височі! ють над нашою свідомістю. Не! нормально, що ці пам’ятники до! сі ілюструють нашу історію”, – переконаний Княжицький. Полтавський офіс УІНП Фото з відкритих джерел
Суспільство “Мир настане після ескалації, а не навпаки”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

прокуратури Денис Фальченко (42 р.). В органах прокуратури працює з 2004 року. Згідно з дек! ларацією, пенсію почав отриму! вати у 2023 р. і задекларував 393120 грн пенсії. Заступник керівника Сум! ської облпрокуратури Олексій Ляшенко у свої 39 років задекла! рував 385499 грн пенсії за мину! лий рік. А вперше вказав її у дек! ларації за 2021 рік, тобто у 36 ро! ків. Андрій Миколайчук (46 ро! ків) – керівник прокуратури Тер! нопільської області. У 2023 році отримав 326331 грн пенсії. У 2021 році, коли йому було 43 роки, Миколайчук почав вказувати пенсію у своїх деклараціях. Заступниця керівника Кіро! воградської прокуратури Олена Нестерова (50 ро! ків). У 2023 році отримала 298100 грн пенсії. Почала отримувати пенсію, згід! но з декларацією, у 2017 році. В органах прокура! тури працює з 1999 року. Геннадій Демченко (57 років) – заступник ке! рівника Київської обл! прокуратури. У 2023 році отримав 252160 грн пен! сії. В органах прокурату! ри він працює з 1995 року. Наступну сходинку посідає одразу кілька працівників. Відкриває її наймолодший представник цього рейтингу – заступник керів! ника Кіровоградської обласної прокуратури Іса Танривердієв (36 років). У 2023 році задекларував 251160 грн пенсії. Вперше почав вказувати її у декларації за 2022 рік, тобто у 34 роки. Трудову ді! яльність в органах прокуратури він почав у 2011 р. Усього в рейтингу понад 30 посадовців. Окремо видання проаналізувало декларації інших працівників органів прокурату! ри, які крім основних зарплат от! римують пенсії. Всього вдалося встановити 215 осіб в різних об! ластях України, повідомляється в статті “Мільйонери!пенсіонери: хто з обласних прокурорів отри! мує найбільші пенсії”. “До історії про пенсії з інва! лідності прокурорів додам ли! ше, що в проєкті бюджету на наступний рік найбільше збільшення зарплатні планува! лося… так, саме прокурорам. Збільшення за статтею на їхні заробітні плати мало складати плюс 2 мільярди 744 мільйони гривень”, – написала на своїй сторінці у Фейсбук народна де! путатка Вікторія Сюмар. “3,5 млрд грн на ОП Зелен! ського в 2025 році виділили з бюджету. Це майже 10 млн в день! Яку ж це таку роботу там роблять за 10 млн?! Не уявляю”, – пише на своїй сторінці у Фейсбук Ок! сана Колесник. Українська поетка, перекла! дачка і музикантка Елла Євту! шенко створила проєкт “Антоло! гія українських колискових”, до якого увійшло 18 автентичних колискових в авторській обробці. Про це Суспільне Культура роз! повіла авторка проєкту. Проєкт вийшов на YouTube! каналі “Колискові для Лавріна”, який письменниця заснувала піс! ля народження сина. Вона розпо! відає, що передусім він призначе! ний для молодих батьків, бабусь і дідусів, які шукають українського контенту для дітей різного віку. А також він буде цікавий для тих, хто цікавиться українським фольклором. “Цей проєкт особливо мені дорогий, бо, почавшись з особис! того інтересу, він переріс у щось набагато більше — пошук корін! ня, копання вглиб. І мене захоп! лює, що у процесі цього дослід! ження я виявила, що в усіх укра! їнських колискових є багато спільних сюжетів і спільних ме! лодій. І, як на мене, це також важливо. І, звичайно, мені при! ємно мати змогу поділитися ци! ми надбаннями з іншими україн! цями”, – зазначила Елла Євту! шенко. Підготував Ігор ЗОЦ 31 жовтня (четвер) у Києві, в приміщенні Національного музею літератури України (вул. Богдана Хмель! ницького, 11, поруч зі ст. метро “Театраль! на”) відбудеться пре! зентація нової дилогії Богдана Гориня “Під ковпаком окупантів” (видавництво “Ярославів Вал”). Початок презентації – 15:00. У дилогії велика увага присвячена аналізові природи російсько! го імперського шовінізму за період від Сталіна до Путіна. Показа! но страшні злочинні засоби імпершовінізму – відкриття лаборато! рій з виготовлення і застосування біологічної та хімічної зброї. Презентацію вестиме директор Інституту літератури академік Микола Жулинський. На презентацію запрошують: Національний музей літератури України, видавництво “Ярославів Вал”, автор дилогії “Під ковпа! ком окупантів” Богдан Горинь.
Суспільство “Мир настане після ескалації, а не навпаки”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Газета “Експрес” (№41, 10.10.) у статті під назвою “Пога! ні новини з фронту: втрачаємо і людей, і території” публікує дум! ки експертів щодо подальшого розвитку подій. Так, за словами військовослужбовця Івана Ти! мочка, попри щомісячні втрати ворога в 35!40 тисяч убитими і пораненими, людського ресурсу агресору не бракує, і наступальні дії триватимуть. “Мета против! ника – виснажити сили оборони України”, – каже пан Тимочко. Своєю чергою експерт Павло Ла! кійчук зазначає, що сили оборо! ни потребують додаткових стра! тегічних резервів та відновлення тих бригад, які тривалий час три! мають оборону. Журнал “Країна” (№19, 08.10.) публікує інтерв’ю з ко! мандиром роти, капітаном ЗСУ Олегом Коноваленком, який крім роздумів про війну, поділив! ся враженнями від життя далеко від фронту. “У відпустці, коли йшов із дружиною вечірнім Киє! вом, мимохідь звертав увагу на публіку в кав’ярнях і ресторанчи! ках. І вголос відзначав: “Гранато! метник сидить потенційний”. Бов мене поранений. “А он ціле від! ділення гуляє молодих і здоро! вих”. У них все добре. А у війську людей бракує”, – цитує журнал офіцера ЗСУ. Газета “Україна молода” (№41, 09.10.) в статті “Єрмака хо! чуть послати на... поліграф” на! зиває главу Офісу президента Андрія Єрмака “одним з віддзер! калень системи минулої епохи, котра не була повністю подола! на”. Видання зазначає, що глава ОП сприймається суспільством неоднозначно. “Йому роблять закиди щодо вибудовування то! талітарної системи за типом росії. Диктатура в державі вже сформо! вана. “Свобода слова” – просто словосполучення, придворна журналістика присідає навпочіп! ки, президенту – лише комплі! ментарні запитання. Парламен! таризм загнано під плінтус. Ви! конавчу гілку влади повністю формує Єрмак. І хоча Єрмак – лише канцлер Офісу президента, він керує зовнішньою і внутріш! ньою політикою”, – пише газета. Газета “Експрес” (№41, 10.10.) коментує очікуване підви! щення податків, зокрема вій! ськового збору з 1,5% до 5%, що означає збільшення стягнень із зарплат заднім числом з 1 жовт! ня. Своєю чергою попри війну і великий дефіцит бюджету, влада не поспішає запроваджувати ви! щі збори для тих, хто заробляє більше. “На жаль, наша влада діє за принципом: треба дерти остан! ню шкуру з пересічного українця, з малого й середнього бізнесу, збільшуючи податковий тягар для них, і водночас не чіпати представників великого капіта! лу”, – коментує експерт із соці! альних питань Андрій Павлов! ський. Народна депутатка з фракції “Європейська Солідарність” Ні! на Южаніна прокоментувала ін! формацію Міносвіти щодо виїзду з країни напередодні навчально! го року 300 тисяч школярів. Про це вона говорила в ефірі телема! рафону. “Це означає, що люди не чують від влади, якими будуть дії на найближчу осінь та зиму. Це “дзвіночок” для нас”, – проко! ментувала вона. Газета “Сільські вісті” (№41, 08.10.) повідомляє, що в Гуляйпо! ле повернувся його символ – пе! ред містянами постав відновле! ний пам’ятник Нестору Махну, який російські вандали зруйнува! ли під час обстрілу в травні. Місь! кий голова Гуляйполя Сергій Яр! мак зробив свіжу світлину – бать! ко Махно тримає в руках україн! ський прапор і кличе земляків бу! ти мужніми і гордими, вірити в Перемогу і наближати її. “Мир настане після ескалації, а не навпаки”, – сказав експосол України в США Валерій Чалий в інтерв’ю інтернет!виданню “РБК!Україна”. “На самітах за! вершення війни не буває... Ми не пересидимо війну. Треба шукати асиметричних дій і засобів. Треба робити так, щоб інші країни та! кож були в цій війні... Тобто, як! що ми покажемо ескалацію зі свого боку, і що на нашому боці поляки, литовці, французи, якщо не будемо боятися мати пілотів з цих країн – французів на “Міра! жах”, американських ветеранів – на F!16, якщо створимо таку бри! гаду тристоронню і задіємо на кордоні, путін почне кричати. Покажемо, що назад дороги не! має, тоді вони в росії почнуть шу! кати, куди направити все це”, – цитує медіа пана Чалого. Василь Чепурний на своїй сторінці у Фейсбук коментує вис! туп глави держави у Верховній Раді: “План перемоги від Зелен! ського – крім традиційного для артиста бла!бла, ультиматум За! ходу: якщо за три місяці не помо! жете, то... А що то? Переговори з Кремлем шляхом відмови від Криму, Донбасу, Бердянська, Ме! літополя, Токмака, Маріуполя, Олешок, Каховки, Генічеська, Скадовська та інших українських міст? Замість того, щоб оголоси! ти переведення економіки на во! єнні рейки, пришвидшити ракет! ну програму, яку почав був Поро! шенко і згорнув Зеленський, сформувати уряд національної єдності, як це першим ділом зро! бив був Черчилль у Другу світо! ву... Ні, цього в плані немає”. Юрій Касьянов про План перемоги на своїй сторінці у Фейсбук: “План чудовий. Мені він дуже подобається. Навіть більше, ніж п’ятиріч! ний план кинути палити, або навіть семирічний план кину! ти пити. Навіть більше, ніж план почати бігати щоранку і що! четверга ходити в спортзал. Чудо! вий план для партнерів. Чарів! ний. Тільки одне питання: а ми! то що будемо робити за цим пла! ном?.. Як ми самі збираємося пе! ремагати?” Після публікації інформації про прокурорів!пенсіонерів з Хмельницької прокуратури ви! дання Цензор.НЕТ проаналізува! ло декларації інших працівників обласних прокуратур у різних ре! гіонах України. На основі аналізу вдалося скласти перелік із керів! ників обласних прокуратур, які отримують найбільшу пенсію. Відкриває рейтинг Станіслав Муратов (43 роки) – заступник керівника Харківської прокура! тури, який за 2023 рік отримав 1152155 грн пенсії. Вперше пен! сію він вказав у своїй декларації за 2020 рік. Дещо поступається йому та! кож заступник керівника проку! ратури Харківщини Андрій Крав! ченко (39 років). У 2023 році він отримав 1015225 грн пенсії. Вперше пенсія з’явилася в декла! рації Кравченка у 2021 році. Трійку замикає керівник Хар! ківської обласної прокуратури Олександр Фільчаков (45 років). У 2023 році він задекларував 823071 грн пенсії. Згідно з декла! рацією, почав отримувати її у 2020 році. Четверту сходинку посідає Катерина Шевцова (42 роки) – керівниця обласної прокуратури Черкащини, яка за 2023 рік отри! мала 785435 грн пенсії. Вперше пенсію вказала в декларації за 2020 рік. Володимир Лимар (47 років). Перший заступник керівника прокуратури Харківщини. 714749 грн пенсії вказано в декларації за 2023 рік. Почав її отримувати у 2019 році. Владислав Грюк, заступник керівника прокуратури Чернігів! щини. Інформації про вік у від! критих джерелах немає, проте ві! домо, що в органах прокуратури працює з 2000 року. У 2023 році він отримав 526160 грн пенсії. А вперше вказав її у декларації за 2018 рік. Останній представник проку! ратури Харківщини в рейтингу – заступник керівника Олександр Сузий (41 рік). У 2023 році отри! мав 439576 грн пенсії. Згідно з декларацією, почав отримувати пенсію у 2021 р. Дещо поступається в розмірі пенсії керівник Запорізької об! ласної прокуратури Сергій Спільник (47 років), який мину! лого року отримав 433713 грн пенсії. Почав отримувати її ще у 2017 році, тобто у віці 40 років. Керівник Рівненської обл! прокуратури Андрій Рудницький (51 рік) у 2023 році задекларував 424671 грн пенсії. Вперше вона з’явилася в декларації Рудниць! кого ще в 2017 році. Десятку замикає заступник керівника Сумської прокуратури Ігор Сидоренко (46 років). Впер! ше пенсію у 406224 грн він вказав у декларації за 2023 рік. В. о. керівника Миколаївської Запрошуємо!
Тільки в “СП” · “Українські повстанці йшли по своїй рідній землі, яка давала їм силу набагато більшу, ніж будь#яка зброя”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Воскресіння через пів століття

Микола ПРОЦЮК Продовження. Початок в ч. 34—41 за 2024 р. Початок 1944 року. Утворення Групи “УПА!Південь” Чому ж у таких неймовірно важких умовах, перед приходом грізного озброєного ворога, пе! ред лицем неминучої смерті, пов! станці не прийняли пропозицію Луки Павлишина!Ігоря про роз! пуск УПА і складення зброї, тоб! то про капітуляцію? Хіба вони не знали, що їхня армія погано озброєна, недостатньо вишколе! на й оснащена? Думаю, що все це і повстанські командири, і рядові повстанці прекрасно знали й усвідомлювали. Напевно, багато з них не дуже й сподівалися на можливе майбутнє зіткнення двох союзників СРСР та США і Англії після розгрому Німеччи! ни. Але вони твердо знали, що та нелюдська система, яку встано! вили більшовики, є неприйнят! ною для кожної нормальної лю! дини. “Рабочє!крєстьянская власть”, як по!фарисейськи назвали свій диктаторський режим сталінські опричники, мільйонами знищу! вала тих же робітників і селян, тримаючи їх у страху і покорі. Ук! раїнські повстанці добре розумі! ли, що означає для них здатися на “милість” переможців!біль! шовиків. Дуже гіркою здавалася їм та “милість”. Не уявляли собі, як вони зможуть, навіть зостав! шись живими, впрягти шию в колгоспне ярмо і, під регіт і ма! тюкання більшовицьких ставле! ників, покірно тягнути це ярмо до самої смерті. Така “перспекти! ва” була явно не для них. Але на! віть таке “щастя” було недоступ! ним. Дехто з повстанців ще до війни перебували в більшовиць! ких тюрмах і добре знали, що со! бою представляє цей комуністич! ний “рай”. Тому так холодно були сприй! няті українськими повстанцями “розумні” аргументи українсько! го інтелігента Л. Павлишина про необхідність капітуляції. Так, Павлишин передбачав велике кровопролиття і намагався уник! нути його. Але кожен повстанець подумки питав себе: “Невже смерть на полі бою є найгірше лихо на світі?”. І сам собі відпові! дав (бо в його жилах текла все!та! ки козацька кров): “Напевно, гіршим від смерті є животіння в полоні, вічне рабство!кріпацтво, якими б воно красивими словами не прикривалось”. Ні, не могли жити в утвореній більшовиками нелюдській тота! літарній системі справжні Укра! їнці. Почалася напружена робота – створювалося нове бойове з’єд! нання — Група УПА!Південь. Через декілька днів після вій! ськової ради в Батьківцях відбу! лася нарада вузького кола коман! дирів, на якій йшлося про прак! тичне вирішення питань, пов’язаних з утворенням Групи УПА!Південь. “Нарада про створення УПА “Південь” проходила у вузькому колі найдовіреніших командирів, серед котрих, крім мене, були присутні полковник Полтавчен! ко, наближений Леміша Кропива (визначивши Василя Процюка! Кропиву тільки як “наближеного до Василя Кука!Леміша”, Лука Павлишин!Ігор виявив тим свою необізнаність з тогочасними ре! альними справами в Групі УПА “Богун”. – М. П.), Еней – від УПА “Північ” і знайомий мені “генерал!майор”, як він себе ве! личав, Микола Свистун, родом з Радехівщини. В основному говорив Леміш, ділячись своїми планами. “Про! від сподівається від нас активних дій у близькому часі. Наш голов! ний рубіж – Дніпро. Мусимо дій! ти до нього крізь фронт, крізь не! безпеку. Я жив там кілька років, знаю обстановку й тамтешніх лю! дей. Політична ситуація сприят! лива для нас, люди – щирі укра! їнці, не дивлячись на те, що дехто не вміє навіть говорити по!нашо! му. Зрушимо, розпалимо всю Ук! раїну Можливо, саме нам дове! деться повторити подвиг холод! ноярців і принести більше корис! ті для народу, ніж вони принесли. Ми вже сьогодні змусили про се! бе гомоніти всю німецьку імпе! рію. З нас хочуть мати спільників гітлерівці. Це вже не ті знахабні! лі, гордовиті завойовники, кот! рих ми бачили в 1941 році. Та пе! ред нами стоять інші завдання – не допомагати, але й не шкодити тому, хто програє. А ослаблювати з тилу того, хто виграє війну. Чи! сельність наших формувань под! воюється і потроюється. Зорганізувавши наявні сили тут, ми рушимо на південь, де біля межі з Галичиною чекають нас по! токи свіжих, не здеморалізованих більшовицькою пропагандою сил (виділено мною. – М. П.). Ми – передова лавина ОУН, що збу! дить стихію, приспану Москвою. Хто був на конгресі народів (оче! видно, мається на увазі Конфе! ренція поневолених народів, яка відбулася 21!22 листопада 1943 р. в с. Будераж (Ілляшівка. – Г. Д.) на півдні Рівненщини. – М. П.), той знає, які настрої бродять, нуртують серед наших сусідів, да! леких і близьких. Ми, врахував! ши це, послали представників майже всіх національностей з ві! дозвами до пригноблених наро! дів по цю й по ту сторону фронту. Будемо сподіватися нових зру! шень. Більшовицькому колосу на його глиняних ногах не втрима! тись! Дивлячись на мене, Леміш сказав: “Рекомендую для зна! йомства свого заступника по вій! ськовій підготовці та розвідці Іго! ря. Його кандидатура затвердже! на головним проводом”. Присутні загомоніли, що зна! ють мене як досвідченого вій! ськовика. “Що він знаючий і знаний вам, то добре. Треба тільки тобі, Ігор, позбутись власного способу мислення й більше прислухатись до того, що думає провід. Жодних сумнівів бути не може. Нам вико! нувати поставлені проводом зав! дання. Тепер про головне ! з чого будувати нашу армію. Поважані всіма Еней і Савур передають нам декілька куренів “Кодака”. Є значні сили й на Радехівщині, звід! ки наш друг Рубан обіцяє їх пере! кинути у Холодний Яр. Один із ку! ренів “Кодака” діє в Трансністрії (тобто в румунській окупаційній зоні на Буковині. – М. П.). Крук повів свій курінь на Вінниччину – вони теж переходять в УПА “Пів! день” (насправді в цей час курінь Крука проводив рейд в південно! східній Галичині. До Кам’янець! Подільщини, куди наказано було Крукові провести цей пропаган! дивний рейд, курінь пробитися не зміг. – М. П.). Справа за нала! годженням. зв’язків. Це дозволить централізувати владу, скоордину! вати роботу штабів. Найголовніші сили треба ще зорганізувати й на! вербувати із загонів УНС та наших прихильників у районах на шляху просування. “Через певний час, після ма! рудної роботи, більш ніж п’яти! тисячна УПА. “Південь” народи! лася, її серцевину становили під! розділи “Кодака”, курені шуцма! нів Боровця, переформовані на! ми, декілька куренів з колишніх поліцаїв, невелике з’єднання, що діяло в Трансністрії, курені Руба! на й Батька. (Тим Лука Павли! шин!Ігор підтверджує факт під! леглості всіх південних форму! вань УПА, в тому числі і куренів Омеляна Грабця!Батька Штабу Групи УПА!Південь. Цей факт не був відомим багатьом дослідни! кам і тому не завжди чітко висвіт! лювався в історичних працях про УПА, в тому числі в найбільш по! ширеній праці “Українська Пов! станська Армія” Петра Мірчука. – М. П.). Формувався також ін! тернаціональний курінь з радян! ських військовополонених та де! зертирів. Це було піше військо з поодинокими відділами кінноти. Чисельність усіх військових підрозділів УПА, без врахування деяких загонів з’єднання “Кодак”, а також розрізнених частин ОУН і шуцполіції, що відступали перед навалою фронту, становила понад десять тисяч чоловік”. Отже, в кінці січня 1944 року на Південній Волині було створе! но потужне повстанське бойове з’єднання – Група УПА!Південь. Група за задумом її командира Василя Кука!Леміша мала про! вести рейд по південно!східній Галичині і поповнити там свої ря! ди за рахунок припливу свіжих сил. А потім, розділившись на малі, але добре вишколені і осна! щені підрозділи, повстанці по! винні були перейти лінію фронту і зосередитись в Холодному Ярі, звідки й розпалити “огонь но! вий”. З 18 по 27 січня 1944 року на поліському відтинку фронту було тимчасове затишшя. Всі сили і увага командування червоної ар! мії були направлені на розгром німецького угруповання поблизу Корсунь Шевченківського на Черкащині. А 27 січня червона армія знову почали наступ на По! ліссі (Рівненсько!Луцька опера! ція). Майже не зустрічаючи опо! ру німців, вже 2 лютого більшо! вики захопили міста Рівне і Луцьк, вклинившись в німецьку оборону далеко на захід. Тепер загроза для військ УПА, які дис! локувались на Південній Волині, була не тільки із сходу але й з пів! ночі. Стало очевидним, що рейд на південь є необхідним і для уникнення від фронтального зіт! кнення з червоною армією, яка тепер готувалась для наступу з Полісся на Південну Волинь. Лі! сів на Південній Волині було не так багато і заховати в них багато! чисельні загони УПА було не! можливо, Треба було відвести їх далі від фронту, врятувати від не! минучої загибелі. А Кропиві належало ще сфор! мувати курінь з поліцаїв, які про! жогом втікали на захід перед чер! воною навалою. “Всі справи гру! пи Південь, сполучені з перехо! дом фронту, здавались розв’яза! ними, крім справи української поліції зі східних областей, що потрапила до нас. Після роззбро! єння вони були розміщені по се! лах, де переходили ідеологічний вишкіл. Вони вимагали від УПА повернення їм зброї. В селах За! лісці, Сошиці та Забара зібралося їх біля 300 осіб – факт, якого не можна легковажити. Команду! вання УПА почало ладнати кон! флікт. Курень поліції втілено до групи Схід і помалу почали стяга! ти для них решту зброї від окре! мих станиць та боївок. До цієї справи мав також якесь відношен! ня командир Кропива, бо висилав мене кілька разів з дорученням до провідника Леміша та полковника Ігоря” (виділено мною. – М. П.). Під кінець місяця (листопада 1943 р. – М. П.) центром зацікав! лення усіх відділів, боївок, селян з дерев’яшками!дубинами, стає асфальт і дооколичні пришосейні села. Тут здобувається зброя. Різ! ним способом, а найчастіше до! говорами при помочі горілки, пе! реводиться роззброювання фольксдойчів та шуцманів. Біль! шість — українці з Чернігівщини. Ненавидять німців, а ще більше бояться більшовиків. Виявляють охоту воювати, просять дозволу лишитися із зброєю в рядах УПА. Створено пропагандивні 3 чоти, розміщено понад асфальтом для покращання роботи. Решту роз! ділено по селах. Для нас реальна користь – зброя і підривання си! ли ворога в запіллі. Та може бути іна майбутнє, бо повівши серед них належну політвиховну робо! ту і приєднавши до себе хоч 30 відсотків можемо кинути їх до роботи після приходу червоних у їх матірні терени”. Інструктор школи підстар! шин старший лейтенант Альоша став зрадником. Він підступно вбив українського патріота ма! йора Байду і перейшов до черво! них. Місцеперебування школи підстаршин поблизу хутора Зе! лений Дуб стало відомо ворогам. Кропива віддає наказ Максу пе! ревести школу в більш безпечне місце – до Суразького лісу. Макс згадує: “Командир Кропива був в той час у селі Велика Іловиця. Його становище було: командир військового вишколу Групи УПА!Південь. Він призначив мене, з наказу штабу, своїм за! ступником. Таким чином я знову почав працю в ділянці вишколу. Малий гурток людей, кілька під! ручників та карт, чистий папір та машинка для писання на столі селянської хати творили весь наш кабінет. Кропива часто їз! див до штабу, привозив нові на! кази та вказівки, а я з хорунжим Борисом писали інструкції виш! колу та розсилали їх по відді! лах”). Час був дуже дорогий. Кропи! ва не гаяв ні хвилини. Пильно дивився в очі кожному випускни! кові старшинської, чи підстар! шинської школи, пронизуючи своїм поглядом душу, намагався поставити кожного молодого ко! мандира на те місце, де той зможе найкраще проявити себе, прине! се найбільше користі для справи визволення України. Багатьох випускників він знав особисто, бував з ними в рейдах, бачив у бо! ях. І сам направив їх на вишкіл. А тепер перед ним стояв вже не на! ївний юнак, а молодий командир Української Повстанської Армії. Знайомий і незнайомий. Підтяг! нутий, зосереджений. Щось нове – рішуче і тверде – з’явилося в його рухах. Такий не підведе! Теп! лішав напружений погляд Кро! пиви. Хотілось поговорити з юнаком більше, дати декілька дружніх порад. Але часу на довгі розмови не було. До середини лютого йшло формування і відправлення в рейд нових частин. Повстанці покидали Антонівецьку Респуб! ліку, яка тепер зоставалися без їх! нього захисту. Опустілі села при! нишкли перед приходом нового! старого лиха. Засмучені люди з тривогою вдивлялися вслід від! ступаючим частинам. Згадували довоєнне московсько!більшо! вицьке свавілля, “принади” кол! госпного “раю”, завалені трупа! ми українських патріотів тюремні двори в Дубно і Крем’янці. Що їх тепер чекає? Вже на початку лютого перші бойові курені новосформованої Групи УПА!Південь вирушили в похід. “На початку лютого Леміш зі штабом і деякими частинами приєднався до основних сил і по! вів армію далі, на південь”. Курінь за куренем, сотня за сотнею тихо і організовано поки! дали місця свого постою і відхо! дили на південь. Рейд проходив через село Угорці, містечко Виш! нівець, села Коханівку і Вербо! вець. Кінцевою точкою рейду бу! ло село Колодно, яке знаходи! лось на самому волинсько!га! лицькому кордоні. У другій поло! вині лютого в селі Колодно пере! бували на постої Штаб Групи УПА!Південь, курінь Степана Савчука!Наливайка, польова жандармерія, розвідка, господар! ські і санітарні частини – всього близько двох тисяч осіб. Сьогодні ми можемо вести довгі дискусії з приводу того, чи доцільним і виправданим був тоді цей незвичайний рейд. Адже пов! станці виходили великими зосе! редженими частинами з лісів Південної Волині і дальше пере! ходили по незалісненій відкритій місцевості, постійно наражаю! чись на небезпеку. Їхні дії тут більш подібні до дій добре осна! щеної регулярної, а не партизан! ської, армії. Чи виправданим був такий ризик? Чи не краще було відходити не на південь, а на за! хід, зберігаючи життя і сили на майбутнє? Такі думки виникають сьогодні під час вивчення цих іс! торичних подій. Але так раціо! нально роздумуючи, ми забуває! мо про найважливіше: українські повстанці йшли по своїй рідній землі, яка давала їм силу набагато більшу, ніж будь!яка зброя. Це в зайшлого, хоч і озброєного до зу! бів окупанта, земля завжди го! рить під ногами. А своїх дочок і синів вона ніколи не зрадить і не видасть. Далі буде.
Пошта “СП” · “Залишається вірити, що ця книжка буде представлена в усіх бібліотеках країни і знайде максимально ефективний шлях до читачів”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

“Мова і нація”: повертаючи українську екзистенцію

Іванишин В., Радевич!Винницький Я. Мова і нація: Тези про міс! це і роль мови в національному відродженні України. Тернопіль: Ви! давництво “Крила”, 2024. 224 с. Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, к. філол. н., Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, секретар НСПУ Нове (сьоме) перевидання книжки “Мова і нація” (Терно! піль, 2024) Ярослава Радевича! Винницького й Василя Іваниши! на засвідчує, що сьогодні ми по! требуємо переосмислення нашої новітньої історії передусім в ас! пекті усвідомлення гуманітарної політики минулих десятиліть. Це видання чітко засвідчує, які по! милки були зроблені від часів здобуття Україною незалежності й на що потрібно було звернути увагу, щоб зміцнити гуманітар! ний щит і зрозуміти, що без гра! мотно продуманої й реалізованої мовної політики, без зміцнення національної ідентичності не! можливо сформувати наратив на! ціонального майбутнього. Без цього Україна перебуватиме в си! ловому полі “русского міра” (що, зрештою, й сталося), який сьо! годні перетворився на рашизм, котрий знищує українців у бук! вальному сенсі. У “Мові й нації” професори Ярослав Радевич!Винницький і Василь Іванишин переконливо пояснюють, що мова – це не ли! ше інструмент комунікації; вона відіграє особливу роль у суспіль! стві, яке прагне подолати нега! тивний досвід колоніалізму. Ав! тори вдаються до дефінітивного креслення важливих понять (“Мова і держава”, “Мова та іде! ологія”, “Мова і політика”, “Мо! ва та історія”, що фактично є ок! ремими розділами книжки), із яких мало б складатися наше по! літичне й соціальне буття в Укра! їні після 1991 року. Як зазначено в анотації до ви! дання, ““Мова і нація”, автор! ства викладачів Дрогобицького університету, вперше побачила світ 1990!го року в бурхливі часи розпаду совєтської імперії та роз! гортання чергового етапу ук! раїнського національного відрод! ження”. Сьогодні розумієш, що такі прості речі, як мовний мова й ідеологія, мова та історія, прос! тір медіа, розважальний контент на телебаченні й радіо — все це чинники формування уявлення нації про себе, репрезентації її національної креативності, яка може бути успішним інструмен! том зовнішньої політики, куль! турної дипломатії тощо. Видання “Мова і нація” читаєш легко, тут немає складних наукових пояс! нень, натомість простими слова! ми схоплено суть гуманітарної політики минулих десятиліть: Україна перебувала в гравітацій! ному полі росії, яка не відпускала її культури, історії, мови, усіля! ким чином прагнучи підкорити український простір ідеології “великої культури”. Натомість український мовний і культурно! мистецький світ у такій парадиг! мі був представлений як друго! рядний, меншовартісний, який може бути обслуговувальним для “великої культури”, але сам по собі не містить естетичної цін! ності й екзистенційної значущос! ті для України та інших політич! них суб’єктів. Така стратегія – свідоме пе! рекручення, яке мало утвердити великодержавний міф, згідно з яким українська культура — це лише додаток до культури “вели! кого брата”, а українська нація – ілюзія, імітація, за якою ховаєть! ся спільнота “бандерівців” та ін! ших “майданутих”. Ярослав Ра! девич!Винницький і Василь Іва! нишин коротко й просто розби! вають такі міфи, пояснюючи, яку важливу роль для людини віді! грає належність до мови та істо! ричного буття. Саме від ефективної гумані! тарної політики залежить націо! нальна саморепрезентація, тобто усвідомлення кожним громадя! нином свого етнічного єства. З такого усвідомлення випливає природна й закономірна повага до себе, утвердження ціннісного ставлення до мови і культури, а також розуміння сутності дер! жавної політики, яка не може су! перечити екзистенційним цін! ностям української нації апріорі. У такому разі будь!яке насміхан! ня над національними символа! ми є не просто порушенням кон! ституційних норм, а екзистен! ційною загрозою. Мова – це не тільки чинник державотворення, який має за! хищати держава, це також ін! струмент розкриття власної са! мості в часі й просторі. Книжка “Мова і нація” Я. Радевича!Вин! ницького й В. Іванишина пояс! нює, наскільки важливим для кожного є мовна ідентичність, яка має корелювати з традиція! ми, закладеними на українській землі впродовж століть. Із погляду російського імпер! ського міфу українська історія, мова та культура – це розважаль! ний компонент маленької “екзо! тичної” спільноти, яка може бути інспірацією для імперського на! ративу. Але автори книжки пока! зують, що важливо, аби наша по! вага до мови й культури була чин! ником інспірації національного духу, який потребує консолідації. І лише з такого консолідованого простору можливо створювати модерні культурно!мистецькі продукти, які будуть захоплювати інші культури й, відповідно, фор! мувати позитивне ставлення до України в світі. Ярослав Радевич!Винниць! кий і Василь Іванишин поясню! ють, що зовнішній світ приваб! лює те, що має обличчя, що є са! мобутнім, оригінальним мис! тецьким продуктом, що має есте! тичну цінність і формальну за! вершеність. Складно творити повноцінну культуру в умовах викривленої гуманітарної полі! тики, коли урядові інституції ін! корпоровані в російський вели! кодержавний міф, а представни! ки українського політикуму від! верто знущаються з ціннісної па! радигми українського світу. На жаль, такі явища часто спостері! галися після 1991 року, й належ! ної гуманітарної політики не бу! ло сформовано. У цій книжці ба! гато філософських сентенцій, афористичних окреслень стосов! но мови, свідомості, ідентичнос! ті, історії, наприклад, див. розділ “Що таке мова” (с. 83–87). Усе це засвідчує, що “Мова і нація” – книжка, яка має бути настільною для кожного, хто хоче зрозуміти квінтесенцію україн! ства. Двоє визначних науковців змогли в простий спосіб створити своєрідний мініпосібник для тих, хто сьогодні хоче зміцнити в собі національне єство. Таке зміцнен! ня передбачає апелювання до ми! нулого, розуміння, яких помилок було припущено протягом трид! цятилітньої історії незалежної України. Знову ж таки важливо увійти в простір минулого, щоб побачи! ти, що такі небезпеки час від часу можуть з’являтися в політичному плині, бо ми перебуваємо в прос! торі вторгнення з боку російсько! го міфу, постаємо об’єктом ци! нічного й брутального втручання з боку великодержавного нарати! ву, який прагне обґрунтувати пе! ред зовнішнім світом своє право на український простір. Власне, в такій парадигмі український світ мислиться як щось редуковане, що не може являти собою повно! цінного буття. Автори книжки “Мова і на! ція” показують, у який спосіб відбувалися такі маніпуляції в просторі української гуманіта! ристики, яким чином проросій! ськи налаштована політика стри! мувала український ренесанс і сприяла гібридизації наших просторів. По суті, така гібриди! зація і призвела до війни. Сьогод! ні ми розуміємо, що росія протя! гом останніх 30 років остаточно потонула у власному міфі “вели! кої месійності”, імперськості, яка не визнає кордонів і не має жодної поваги до Іншого. Це втручання посилювалося за до! помогою медіа й транслювалося в українському гуманітарному просторі, щоб ми самі втратили віру у власні сили й власну націо! нально!історичну самобутність. Культурний контент відповід! но до стратегій російської міфо! творчості мав сприяти внутріш! ній гібридизації й поступовому розчиненню національної самоі! дентифікації. Мовна політика мала утверджувати ідею підпо! рядкованості українського росій! ському. Все це підтверджує філо! софські максими, які в європей! ському інтелектуальному конти! нуумі добре відомі в ХІХ–ХХ сто! літтях: неможливо побудувати держави без національної компо! ненти. Лише тоді, коли кожний громадянин органічно вписаний у тисячолітню історію держави, яка мала визначні здобутки, яск! равих представників, національ! них героїв та ін., тоді він у жодно! му разі вже не є об’єктом імпер! ських маніпуляцій. Розуміння своєї належності до тисячоліт! ньої культури робить тебе незни! щенним для імперських вірусів, гібридних маніпуляцій в умовах імпліцитної війни з твоєю історі! єю, мовою та культурою. “Мова і нація” показує, що війна проти української мови й нації тривала всі десятиліття від здобуття української незалежнос! ті. Те, що вчора здавалося не! прийнятним, що могло бути со! ціальним тригером і викликати нерозуміння, сьогодні в умовах відвертої війни з рашизмом сприймаєш інакше. І такі книж! ки дають можливість підсумувати все те, що потрібно акумулювати, щоб іти в майбутнє усеперемож! ної України. Ця книжка показує, як російська політика будувалася на неправді й маніпуляціях, гіб! ридних стратегіях, що підточува! ли національне єство, бо заклада! ли в українцях небажання розу! міти цінності мови та культури для свого щоденного життя. Фак! тично імперська політика сприя! ла формуванню поколінь “без ґрунту”, духовних манкуртів, лю! дей, які не прагнули пізнати сво! го історичного минулого й своєї культури, бодай модерної культу! ри XX століття, що мала вершин! ні естетичні з’яви і що перебувала в постійному зіткненні з імпер! ською системою, котра її фізично знищувала. “Мова і нація” є компендіу! мом найважливіших знань для кожного громадянина сьогодні про те, чим є мова, історія та культура. Книжку читаєш на од! ному подиху. Вона прояснює складні речі, але в простий спосіб і за допомогою простих форму! лювань. І в цьому соціальна зна! чущість таких видань, які можуть допомогти читачам відновити в собі потребу іти до власного наці! онального буття, пишатися сво! єю мовою та культурою, усвідом! лювати власну ідентичність у системі ціннісних категорій укра! їнської нації й української держа! ви. У цьому сила книжки “Мова і нації”, її важливе значення для відбудови здорової гуманітарної політики усепереможної Украї! ни, яка сьогодні виборює своє право на екзистенцію в майбут! ньому. Залишається вірити, що ця книжка буде представлена в усіх бібліотеках країни і знайде максимально ефективний шлях до читачів. якнайширшим колом людей – це шанс уникнути помилок, які тра! гічно відбилися на долі українців у минулому і можуть не менш трагічно відбитися на долі усього світу в майбутньому.
Пошта “СП” · “Залишається вірити, що ця книжка буде представлена в усіх бібліотеках країни і знайде максимально ефективний шлях до читачів”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Усвідомлення України через пісенну молитву

Володимир СТЕЦЮК Представлена містерія об’єд! нує різноманітні сюжети світової та вітчизняної історії, починаючи з біблійних старозавітних часів (історія Юдити) до сьогодення (Майдан, “Плине кача”). В осно! ві цієї музично!поетичної компо! зиції – трагізм і героїка жертов! ної боротьби з поневолювачами. Окрім біблійних легенд і ле! генд історичних, у молитовному співі й епічній декламації поєдна! лися псалми, ораторії, балади і пісні, які несуть неймовірну енер! гетику причетності до історичних подій і до подій сьогодення. І навертаються сльози, коли чуєш “Плач Ярославни” (сл. Тара! са Шевченка, муз. Федора Куче! ренка, пер. для бандури Галини Менкуш). І мурашки біжать по спині, коли слухаєш баладу “Во! рони” (сл. Олександра Олеся, муз. Галини Менкуш) або пісню “Тер! нова ружа” (сл. Володимира Іва! нишина, муз. Галини Менкуш). Балада “Ворони” присвячена пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років, організованого в Україні сатанинським сталінським режимом. У творі ворони символі! зують руйнівника, викрадача і, зрештою, смерть, яка чатує на ду! шу людини. Та все ж ангели смерті викрасти душу вільної людини не можуть і відлітають ні з чим, ви! крикуючи: “Ви вільні і божевільні”. Автор іншого сакрального тексту “Тернова ружа” народився в Сибіру, куди його батьки були заслані сталінським режимом, а його пісні були заборонені ра! дянською цензурою. Зрештою був убитий, ймовірно, співробіт! никами КГБ. Тернова ружа є алюзією тернового вінка, який випало нести на своєму історич! ному шляху й Україні. На таких ключових сюжетах і символах жертовної боротьби, власне, й побудована музично! поетична композиція “Юдита Переможниця”. І вся оця місте! рія з її потужною і надзвичайно складною гамою почуттів переда! ється через чарівний спів під акомпанемент бандури і через епічне слово, якими майстерно володіє чудове подружжя – відо! ма бандуристка з Укра! їни Zoriana Grzybowska i польський візіонер, культуролог і екскур! совод Artur Grzybowski – автори!виконавці цієї дивовижної моли! товної вистави. Тож слід подякува! ти красно авторам!ви! конавцям за їхню зво! рушливу музику і сло! во, що стали проникливою мо! литвою за Україну в цей чи найс! кладніший період її історії. І цю молитву мають почути якомога більше людей у різних куточках світу. Адже усвідомлення України У Fundacja Kocham Debniki (м. Краків) відбулася дивовижна вистава-містерія “Юдита Переможниця”, представлена авторами-виконавцями як своєрідна молитва за Україну.
Незабутні · “Після проголошення Незалежності України продовжували жертовно боротися з, як писав Василь Симоненко, “байстрюками катів осатанілих”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

якійсь благополучній західній країні, то він, імовірно, був би поетом!ліриком, про! те доля його склалася так, що він став на! самперед поетом!трибуном; письменник Олександер Шугай згадав, як був редакто! ром книжок Дмитра Павличка; україн! ський політик, громадський діяч, науко! вець, письменник, секретар НСПУ Василь Куйбіда підкреслив, що Дмитро Павличко вижив у жахливій тоталітарній системі й зробив для України дуже багато, бо з часів Івана Франка на українській ниві не було подібних титанів, його життя було склад! не, проте він став велетом на ниві україн! ства. Політик Іван Заєць зазначив, що ми вшановуємо пам’ять великої людини, ос! кільки Дмитро Павличко належить до ко! ла покликаних, тих, хто присвятив своє життя служінню Україні, щоб наша нація жила вічно, тому нам треба заснувати се! рію книжок “Життя славетних людей” і починати писати історію України в поста! тях, бо Дмитро Павличко був одержимий ідеєю незалежної української держави і людиною!дозорцем, хто першим виявляє ворога, першим вступає з ним у двобій, а ще він був людиною контрастів, тому його не можна засуджувати за штучні вірші на догоду тодішньої влади, цю проблему тре! ба усвідомлювати у зв’язку з поколіннями і тим часом, у якому жив видатний митець, котрий працював, як міг, щоб розширити межі своєї свободи, тому треба увічнювати його ім’я, оскільки це наша духовна вели! чина і наш духовний орієнтир. На заході також виступили Іван Мал! кович, Богдан Горинь, Анатолій Палама! ренко та інші митці. За інформацією пресслужби НСПУ дили формальні відписки, зміст яких мож! на трактувати як явку з повинною про: системне знищення працівниками органів державної влади основних ознак націо! нальної ідентичності титульної нації Укра! їни, зокрема української мови; порушення конституційного права громадян на все! бічний розвиток і функціонування україн! ської мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України; розпалення між! національної ворожнечі за мовною озна! кою, що призвело до анексії Криму та оку! пації окремих районів Донецької і Луган! ської областей. На підставі цих листувань, формальних відписок, рішень суду та іншого мною у 2017 році опублікована збірка документів під назвою “Моя боротьба за мову”. Вона документально висвітлює “процес поши! рення нацистської ідеології “русского ми! ра” в Україні, зокрема в Луганську, як плацдарм для воєнної інтервенціїі крем! лівсько!терористичних військ в Україну під приводом захисту російськомовного населення”. Сподівання, що ця збірка стане матері! алом професійного дослідження праців! никами СБУ, залишились лише сподіван! нями. Пам’ятаємо про Володимира Семистя! гу і всіх тих, хто після проголошення Неза! лежності України продовжували жертовно боротися з, як писав Василь Симоненко, “байстрюками катів осатанілих”, напов! нюючи республіку Україна українським національним змістом. Сергій МЕЛЬНИЧУК, правозахисник із Луганська, лавреат премії Олекси Гірника
Незабутні · “Після проголошення Незалежності України продовжували жертовно боротися з, як писав Василь Симоненко, “байстрюками катів осатанілих”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Вшанували пам’ять державника

На урочистий захід з нагоди 95!ї річ! ниці з дня народження Дмитра Васильо! вича Павличка (1929–2023) до Національ! ного музею літератури України завітали відомі українські письменники, вчені, по! літики, громадські діячі, шанувальники сучасної української поезії, зокрема Ольга Андріяшик, Станіслав Аржевітін, Василь Василашко, Оксана Гандурська!Павлен! ко, Михайло Герасимчук, Микола Глад! кий, Богдан Горинь, В’ячеслав Гук, Олена Даниленко, Андрій Демиденко, Юрій До! рошенко, Дмитро Дроздовський, Микола Жулинський, Іван Заєць, Петро Засенко, Ігор Зоц, Віктор Омельченко, Світлана Короненко, Володимир Кузьменко, Ва! силь Куйбіда, Мирослав Левицький, Іван Малкович, Софія Майданська, Василь Неволов, Анатолій Паламаренко, Сергій Пасько, Леонід Петровський, Борис По! номаренко, Максим Рильський!молод! ший, Раїса Сеннікова, Михайло Сидор! жевський, Сергій Тримбач, Тетяна Фоль! варочна, Дмитро Чистяк, Ярослав Чорно! гуз, Ніна Шаварська, Олександер Шугай та інші, а також провідні солісти Націо! нального заслуженого академічного укра! їнського народного хору України імені Григорія Верьовки Дмитро Цимбал і В’ячеслав Дяченко, які дуже майстерно виконали знамениту пісню на слова Дмитра Павличка “Два кольори” і пісню “Я стужився, мила, за тобою…” (акомпа! нувала заслужена артистка України, хор! мейстерка і композиторка Ірина Мельни! ченко). Модератором заходу був голова НСПУ Михайло Сидоржевський. Заступниця директора Національного музею літератури України Раїса Сеннікова зазначила, що попри складний час війни музей намагається працювати повнокров! но, а вшанувати пам’ять видатного сина України Дмитра Павличка – це велика честь для музею. Вона підкреслила, що Дмитро Павличко – геніальна особистість і велет духу, який належав до світу свободи і сонця. Також пані Раїса презентувала виставку книжок поета, зауваживши, що ці книжки надійшли до фондів музею з ар! хівів багатьох письменників. А ще музей зібрав надзвичайний фотоархів Дмитра Павличка, цілу низку перекладної літера! тури. Також поет ще за життя подарував музею рукопис “Двох кольорів”, представ! лений на виставці. Михайло Сидоржевський зазначив, що Дмитро Павличко – це людина!епоха, сві! точ національного відродження новітніх часів, наша легенда, наша славетна істо! рія, він один із найпотужніших письмен! ників в українській літературі і державний діяч, який самовіддано й жертовно працю! вав на розбудову України, він був одним із найпотужніших лідерів громадської думки і попри своє непросте життя, зміг реалізу! вати себе і як талановитий поет, і як блис! кучий перекладач, і як політик, якому бо! ліла доля України. Також голова НСПУ повідомив, що Спілка письменників, аби гідно вшанувати пам’ять видатного митця, звернулася до Івано!Франківської та Львівської міської і обласної влади з кло! потанням увічнити ім’я Дмитра Павличка; до громади с. Стопчатів, де народився по! ет, з пропозицією присвоїти школі цього селища ім’я Дмитра Павличка; порушила питання про заснування літературної пре! мії імені Д. Павличка, підготувала відпо! відний проєкт цієї премії і надіслала його на розгляд до Кабінету Міністрів України. Пан Михайло повідомив, що про поета го! туються спогади і прочитав спогад про по! хорон Дмитра Павличка зі своєї книжки “На межі світла і пітьми. Публіцистика 2015–2023”. Директор Інституту літе! ратури імені Тараса Шев! ченка НАН України Ми! кола Жулин! ський згадав, як під час Ре! волюції гід! ності Дмитро Павличко був на трибуні днями й ночами, підтримував волю людей. Також Микола Жулинський прочитав пророчі рядки поета, написані далекого 1991 року: Коли надійдуть танки й бетеери, І вдарить по знаменах кулемет, – Ті вмруть, а ті сховаються в печери. Та на Майдані лишиться поет. Пан Микола підкреслив, що Дмитро Павличко болісно й наполегливо відстою! вав незалежність України, він був і зали! шається унікальною людиною в історії на! шої державності, а його нелегке життя – це жертовне служіння державній справі. На заході також виступили: українська письменниця, журналістка, секретар НСПУ Світлана Короненко, яка зазначи! ла, що якби Дмитро Павличко жив у
Незабутні · “Після проголошення Незалежності України продовжували жертовно боротися з, як писав Василь Симоненко, “байстрюками катів осатанілих”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Боровся за український Луганськ

Згадуючи Володимира Семистягу, хотів би зазначити, що з 2000 року він брав ак! тивну участь в ініційованих мною судових процесах щодо відновлення порушеного в Луганську та області конституційного ладу України у сфері функціонування україн! ської мови як державної. На початку 2000!х років, за часів прав! ління Леоніда Кучми, звернення до суду з позовами проти можновладців, особливо щодо забезпечення належного функціону! вання української мови як державної, зок! рема, мої позови проти луганських органів влади, пострадянським населенням сприймалися, м’яко кажучи, як божевілля. Ситуація загострилася, коли паралель! но з цивільним позовом я звернувся до прокуратури із заявою про злочин, перед! бачений статтею 161 Кримінального ко! дексу України (далі КК України) – “дис! кримінація і розпалення міжнаціональної ворожнечі за мовною ознакою працівни! ками Луганського міськвиконкому, що може призвести до міжнаціонального кон! флікту, втрати території та зміни держав! ного кордону України”. Усвідомлюючи можливу реакцію лу! ганських колаборантів на вищезгадані звернення, продовження цієї правозахис! ної діяльності та досягнення позитивних результатів потребувало обов’язкового за! безпечення процесу громадською під! тримкою. Володимир Семистяга активно сприяв громадській підтримці позовів та заяв про злочини. Це було дуже важливо і давало змогу далі продовжувати цю роботу. Завдяки Семистязі громадськість під! тримала позови проти Луганського міськ! виконкому, прокуратури, Луганського міського УМВС в Україні (міліції), Схід! ноукраїнського національного університе! ту імені Володимира Даля та неодноразові заяви про злочин – розпалення міжнаціо! нальної ворожнечі, до правоохоронних ор! ганів і вищих посадових осіб України (Президента України, Генерального про! курора та Голови СБУ). Це створило суспільний резонанс, що привертав увагу не лише в Луганську, а й по всій Україні, до порушення органами державної влади та місцевого самовряду! вання конституційного ладу у сфері фун! кціонування української мови як держав! ної. Іншими словами – до того, що органи державної влади та місцевого самовряду! вання здійснювали свої владні повнова! ження в неконституційний спосіб. Це ма! ло фундаментальне значення. Окрім того, розголос зупиняв можновладців від пря! мого тиску та репресій проти позивача. Спочатку мало людей бачили сенс у та! ких позовах. Саме тому Володимир Се! мистяга як голова Луганської обласної ВУТ “Просвіта” та очільник Українсько! канадського центру в Луганську, де збира! лися проукраїнські громадські і політичні діячі Луганщини, зіграв значну роль, пере! конуючи інших, у забезпеченні громад! ською підтримкою вимог до вищих поса! дових осіб України – відновити поруше! ний конституційний лад України на тери! торії Луганська та Луганської області у сфері функціонування української мови. На зборах Луганської обласної Асоціа! ції громадських товариств і об’єднань на! ціонально!державницького спрямування доводилося по три!чотири рази узгоджува! ти текст звернень до посадових осіб, але консенсусу ніяк не могли дійти. Хтось на! полягав, що не варто “стріляти з гармат по горобцях”, а хтось переконував не загос! трювати відносини із владними структура! ми, бо вимоги про притягнення до кримі! нальної відповідальності посадових осіб органів державної влади, – “схоже на суї! цид”. Закінчувалися збори тим, що ті, хто був проти звернень, не підписували їх. На згадані звернення Асоціації надхо!
Спадщина · “Вважаємо, що життя й творчість цієї непересічної людини треба досліджувати і надихатися гідним прикладом”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тання методів Костянтина Миколайовича у власних дос! лідженнях. Після пленарного засідання першого дня робота конференції продовжилася в онлайн форматі в межах 5!ти секцій. Другий день конференції пройшов не менш продуктив! но. Друге пленарне засідання відбулося в авдиторії Навчально!наукового інституту філології у змішаному форматі – учасники підключалися онлайн і виголошували до! повіді наживо серед присутніх. До розмови про мовознавчий спадок “майстра лінгвіс! тики” долучилися режисер, сценарист, фотохудожник, кандидат мистецтвознав! ства, викладач Київського національного університету імені Карпенка Карого Сергій Марченко; лейтенант ЗСУ, до війни – про! Співчуття 20 жовтня 2024 року на 82-му році життя закінчив свій земний шлях Віктор Єгорович Антоненко – Почесний громадянин Слов’янська, Почесний краєзнавець Донеччини, Почесний краєзнавець України, лавреат премії імені Михайла Петренка. В. Є. Антоненко тривалий час був начальником Сіверсько-Донецького басейнового управління водних ресурсів, плідно працював на чолі громадської організації “Сіверський Донець – відродження”. Активно підтримував просвітян Слов’янська, українських літераторів, дослідників історії міста. Світла пам’ять про Віктора Єгоровича Антоненка збережеться в пам’яті всіх, хто знав цього діяльного патріота рідного краю. фесор Житомирського державного універ! ситету імені Івана Франка, член!корес! пондент НАН України Віктор Мойсієнко; докторка філологічних наук, професорка ННІФ та Тюбінгенського університету імені Ебергарда і Карла Марія Іваницька; кандидатка філософських наук, доцентка кафедри соціальних структур та соціаль! них відносин факультету соціології КНУ імені Тараса Шевченка Ольга Іващенко, кандидатка географічних наук, доцентка кафедри географії України Тетяна Купач та інші. Доповіді відзначилися міждисциплі! нарним підходом, аналітичністю, глибо! ким пошанівком до наукового спадку про! фесора Костянтина Тищенка. Кілька разів спалахували жваві дискусії, що стало свід! ченням актуальності й живучості напра! цювань визначного лінгвіста. За тим учас! ники конференції продовжили роботу на трьох секційних онлайн засіданнях. В останній день конференції відбула! ся екскурсія Лінгвістичним музеєм імені професора Костянтина Тищенка, яку провела Ірина Голубовська, нинішня очільниця унікального підрозділу Уні! верситету. Ірина Олександрівна предста! вила меморіальну частину Лінгвістично! го музею, розказала про структуру експо! зиції і про унікальний міждисциплінар! ний доробок геніального українського вченого. магала майбутнім філологам. Це були перші літературні читання за творчістю Ярослава Гомзи на літературній мапі Донеччини. Першовідкривачами бу! ли учні та вчителі Очеретинського НВК (директор Н. В. Баль, учитель А. М. Ко! бець). Естафету передаємо іншим школам Очеретинської громади, бо вважаємо, що життя й творчість цієї непересічної люди! ни треба досліджувати і надихатися гідним прикладом. З любов’ю до України пан Ярослав пройшов усе життя: Вкраїно! Земле казкова! Пісенна наша мати! Турецька каторга, ординські пси, Шляхетська лють, Неволя царська Не змогли тебе здолати. Хто ще посміє зазіхати?! (“Безсмертя”) Ми пишаємося нашим земляком, який доклав багато зусиль, щоб наша Батьків! щина була вільною. Донести його пророчі слова до нового покоління – наше завдан! ня. “Ярослав Гомза – людина!взірець”, – сказав педагог і письменник з м. Костян! тинівки Донецької області Володимир Ля! шенко.
Спадщина · “Вважаємо, що життя й творчість цієї непересічної людини треба досліджувати і надихатися гідним прикладом”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Горизонти лінгвосфери

Анна МУКАН, Відділ зв’язків із громадськістю імені Во! лодимира Мукана Навчально!наукового інституту філології У Конференції взяли участь 99 учасни! ків, зокрема представники 8!ми структур! них підрозділів КНУ імені Тараса Шевчен! ка, 27 ЗВО України та трьох закордонних ЗВО. Конференція проходила у змішано! му форматі. Охочі мали змогу бути онлайн та наживо на локаціях – у Головному кор! пусі КНУТШ та в Навчально!науковому інституті філології. Пленарне засідання першого дня від! крила очільниця Лінгвістичного музею імені професора Костянтина Тищенка – докторка філологічних наук, професорка Ірина Голубовська. Вона нагадала учасни! кам, якою непересічною особистістю й ви! датним вченим був її колега: “Український патріот, визначний вчений, фундатор Лін! гвістичного музею, який зараз гордо но! сить ім’я професора Костянтина Тищенка. А ще – геніальний мовознавець, перекла! дач, доктор філологічних наук, професор, заслужений працівник освіти України, ав! тор понад 240 праць із різних сфер лінгвіс! тики, знавець понад трьох десятків різно! системних мов”. Ірина Олександрівна по! бажала учасникам плідної роботи на вша! нування пам’яті Костянтина Тищенка. Наступною слово взяла докторка філо! логічних наук, професорка, заступниця директора ННІФ Олена Романенко: “Ми вписуємо перші рядки в літопис конфе! ренції, яка має стати щорічною, об’єднати студентів, випускників і колег Костянтина Миколайовича, а також усіх, хто профе! сійно цікавиться лінгвосферою”. “Погля! ди Костянтина Миколайовича не стриму! вали жодні горизонти”, – зазначила Олена Віталіївна й передала вітання від ректора Шевченкового університету Володимира Бугрова, проректорки з наукової роботи Ганни Толстанової, а також від колег та ад! міністрації Навчально!наукового інститу! ту філології. Ангеліна КОБЕЦЬ, вчителька української мови та літератури Очеретинського НВК Покровського району Донецької області Із серця їдь Не витравить зміїна Семи тих літер Слова – Україна. Ці слова належать Ярославу Юрійови! чу Гомзі, нашому земляку, публіцисту, просвітянину, активному учаснику диси! дентського руху, співзасновнику Україн! ської Гельсінської спілки на Донеччині. Біографію знаного земляка і його поезії згадали учні та вчителі Очеретинської гро! мади. Зустріч на літературних читаннях “Кольори Гомзівської долі” відбулась на! прикінці вересня, і не випадково. Адже 18 вересня 2011 року Ярославу Гомзі випов! нилося 84 роки, а 22 вересня його серце перестало битися. Нелегко згадувати важкі сторінки життєпису пана Ярослава: голод! не дитинство, примусова робота в Німеч! чині. Із подивом дізнаємось, що, перебу! ваючи в Німеччині, він багато читає: Тоді я згадував святі слова Шевченка, Тоді вірші читав прекрасні Симоненка, І бідний Петер Шлеміль йшов услід за мною, І сяєво Христа я бачив над собою, Й стояла ти перед очима, ненько. Згадуючи цей період, Ярослав Юрійо! вич говорив про непереборне бажання чи! тати, в автобіографії писав: “Весь свій за! робіток вкладав у газети та книжки, які розповсюджував між остарбайтерами!ук! раїнцями”. Саме ця діяльність і стала при! водом для арешту органами контррозвідки “Смерш” і засудження військовим трибу! налом на 10 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав. Юнаку тоді було 17 років. Сила духу цієї людини захоплює. Йому “досвідчені” радили: “Ти не признавайся, що українець, а кажи, що русскій, і тобі легше доведеться в таборах”. Попри все З доповідями на пленарному засіданні виступили докторка філологічних наук, професорка кафедри української мови та прикладної лінгвістики ННІФ Лідія Гна! тюк; арабіст, перекладач, дипломат, доктор філологічних наук, професор Валерій Ри! балкін, докторка філологічних наук, про! фесорка, завідувачка кафедри мов і літера! тур Близького та Середнього Сходу Олена Мазепова, завідувачка кафедри сходо! знавства імені професора Ярослава Даш! кевича Львівського національного універ! ситету імені Івана Франка Ольга Макси! мів; доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу слов’янських мов Інсти! туту мовознавства імені О. О. Потебні Пи! лип Селігей та інші. Учасники конференції згадували знайомство і співпрацю з леген! дарним вченим, розповідали про результа! ти спільних досліджень, а також викорис! У Шевченковому університеті відбулася Перша міжнародна наукова конференція пам’яті професора Костянтина Тищенка “Лінгвосфера учора, сьогодні, завтра”.
Спадщина · “Вважаємо, що життя й творчість цієї непересічної людини треба досліджувати і надихатися гідним прикладом”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Кольори Гомзівської долі

він гордо заявляв: “Я – українець”. Ціна життя в’язнів Антибесу: “Якщо у мене свиня здохне, мені доведеться відповідати, а здохнете ви – на ваше місце інших пришлють”. Так відповів начальник на прохання ув’язнених дати їм картоплі, яку свині їдять. За кілограм гороху, що проніс у табір, аби порятуватись від голоду, отри! мав від “доброї” табірної судді один рік ув’язнення додатково. Моє життя, мов дикий невідомий краєвид: Ідеш упевнено по рівнім полі. Нараз – провалля – й у багно летиш І знову підіймаєшся поволі. Цей вірш, повністю прочитаний учня! ми на зустрічі, показує нам глибину, неви! мірність страждань героя і прагнення “життя нового”. “Автор надихає нас не здаватися, що б не трапилося, завжди мати надію і крокувати вперед до невідомого життя нового”, – таку думку висловив один з учасників літературних читань. Уч! ні продекламували ще кілька поезій Яро! слава Юрійовича, висловили свої почуття та бачення почутого. І знову з подивом і захопленням дізнаємося, що в таких не! людських умовах Ярослав Юрійович зна! ходив змогу читати Костомарова, Драйзе! ра, Лондона, Мопассана, Стендаля, Гюго. Було що згадати старшому поколінню учасників літературних читань. Серед учи! телів багато учнів Ярослава Юрійовича, а в подальшому колег, адже пан Ярослав три! валий час працював в Очеретинській шко! лі вчителем української мови та літерату! ри, німецької мови. Ярослав Гомза 56 років жив у селищі Очеретине. Педагоги згадали простоту, доброту, щирість цієї звичайної “незвичайної” людини. На той час ніхто не знав про те, що за ним встановлено пильний нагляд КДБ: до 1972 року –таєм! но, а від 1972!го – відкрито. Як учитель – добрий, усміхнений, відкритий до спілку! вання. Стали в нагоді багатьом словнички з німецької мови та численні переклади текстів з німецької. Як наставник!людина, що завжди допоможе та підтримає, дотеп! ний співрозмовник. А його відома бібліо! тека – єдиний прижиттєвий скарб – допо!
Пишуться вірші · “Мова твоя – ліхтар твій, що світить у Безчас. Заки мова існує – існуєш ти”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Ми – гордий народ гордої землі. Нас не зламати. Нас не залякати”

Антонія ЦВІД, лавреатка Народної премії імені Тараса Шевченка Україно, моя auri gena Поема-молитва Досвітня молитва Україно моя, Моя auri gena! Золоторожденна моя! На мапі очей ойкумени проявляєшся поступово, як Мавка у дівич-вечір. На твоїй обпаленій кроні – прищепки трьохсотрічних круків неволі, розгойдують ноти скрипічних звуків… Народжуєшся спочатку, як Фенікс із попелу. Біжиш удогонь за собою, озираєшся на себе, стрічки губиш протоптом – свої міти... Вільна! У Світ летіти б! А в спину тобі – стріли отруєні, списи надщерблені, дрони й ракети смертоносні, за ноги гадюки хапають підступні... Рвані рани зализуєш від чужинської зброї... Над ратним полем своїм витаєш вічними привидами, що повисли над ратниками, застигнувши в їх останніх позах... Коли б могли вони проявитися, – то й дід Савур на своєму золотому фаетоні видерся б із Савур-могили й закричав не своїм гласом від видовища – скільки синів своїх ти згубила! Тріщать бруньки на вітрі, як щиглі на чолі степу. І думка думку спобігає... А твій Зоріастр, білозір твій все виворожує на серпанкових крильцях aura mediocritas – золотої середини шукає... Під золотими банями твоїми Мову твою — Праматір мов — чужинською перекриває, “Яка різниця?!” – на весь світ промовляє... ...І возмолюся до тебе, моя auri gena, золоторожденна моя! Де Огненна ріка-всеобходисвіт – Дніпр твій Славута – живить Любов’ю землі Оріяни, – вовіки пребудь в мені! Середохресний хлібе, святоще мирова, Древо Життя мого, я – твій рушник гаптований, рута-писанка в серці тризуба твого. Свисне кров з-під мого нігтя – се твоя кров. Йду на дороговказ, тобою зажженний – погасиш себе, шлях до себе втратиш, безпричальний твій погляд виссе непроглядь безбачу і стане по тобі пустизна сама. Мова твоя – ліхтар твій, що світить у Безчас. Заки мова існує – існуєш ти, Україно-Оріяно. Не згаси свій ліхтар, щоб не поглинув морок тебе і землю твою не відчужинив від тебе. Одміни свою одмінність од мене – стань мною. Стань Зішестям Духа на кожне розвішане у безчасі святе частування неодмінности. Одчужинь од себе всяку разнощ, що чужинить в мені, цього бажит кров твоя і твій ген у моїй клітині – клітині твоєї плоти. Залиш мені дух український під моїми золотими Лаврськими банями. Залиш мені єдину мову – мою, правічну. Ми – гордий народ гордої землі. Нас не зламати. Нас не залякати. На амбразуру падаєм грудьми ми за своє. Нас не подолати! Возлюби себе і воскреснеш! І тоді у кожній чарунці єства мого отай спахне свіча пред образом Пречистої Діви – для тебе. Прийми слово моє, як почесть. Тут. Де ріка-всеобходисвіт – життєдайний Славута твій – живить Любов’ю землі Оріяни-України. Заграва над Україною Благословляється на світ. Сонячний суверт кине на оддаль почерез град Кия золоті хоругви на піки тризубів... Хвилі з волаючих очей, рук, голів – розганяє вітер, а вони збурюються, піняться, злютовуються все щільніше... Палає небо над Україною. кров тече Дніпром-Славутою. В крові святі мечі наші святили, в крові святих людей наших хрестили... в крові сьогодні хрестять люд святий на лад чужинський, порють животи за прапор жовто-синій, як чавачі… Згасло сонце за спиною схарапудженого Князя Тьми. Прибуває в річці магма жовтогаряча... Де її дельта, межи людьми? Перли народжуються у глибинах. І заглядає у твоє плесо Небо – шукає у Тобі свого Дна... У кристал твоїх віч вдивляється Безвіч премудра... Україно моя, з корінням чужинське вирви! Пребудь мені, пребудь у мені, пребудь, над вируючою річкою житейської вирви! Молоді вруна Хряснув грім у відволож, ніби небо, підсковзнувшись на хмарині, впало, та й о бані розкололось. Жигавиця в дуби вразила, яко в трухлі ідоли. В шоломи й кольчуги залізні вбраються наші ратаї. Замість рала – гвинтівки на плечі. Дрони й ракети звідусюд хмарами летять, рвуть на шмаття землю обітованну, щоб язика їй з горла, як із дзвона Софії, вирвати, щоб святих у церквах її на бісів обернути, щоб люд український голим і босим по світу пустити щоб історію нашу на весь світ своєю проголосити, а світителя Руси нашої своїм батьком назвати, та Батько знає рідних своїх дітей. Ми – гордий народ гордої землі. Нас не зламати. Нас не залякати. На амбразуру падаєм грудьми ми за своє. Нас не подолати! Мокрий вчорашній сніг відійде на безвік, як біла смерть. Його поховають бездзвінно. Вісти ж Слово своє на вселюдський світ, Мово Пречиста, заступнице січова, радніш вісти. Звідси, де одвіку бджоли медоносять роями, де Огненна ріка-всеобходисвіт живить Любов’ю землі України-Оріяни. Пребудь мені, пребудь в мені. Прибудь! Шевченківські суголосся Розділ Предивний сон про царство Сварга Володар Вирію і правітець арійців, що винайшов Небесний зодіак, господар справжній, не якийсь вурдак, Сварог, живе в трисутті Древа-Трійці. Творець вогню у зоряному царстві, він змайстрував собі розкішний храм (на зло всім вовкулакам і хортам), на котрім царство Сварга обертається як символ влади світла і добра – над тьмою й мороком. Дванадцять зодій – сварожичі – його сини і доні. У золотих палатах сяє Ра. Хрест-Сварга – то Сварогове знамено, під ним владар на троні воссіда. Частенько Зевс до нього приліта, про справи побазікати буденні. Бува Христос чи Будда в його царстві, хоч всяк по-своєму творив сей світ, все ж між богами – дружба і привіт, то за богів лише земляни сваряться. Зібралися усі боги на віче у царстві Сварга. І прабог Сварог вмокнув у небо золоте перо молодика і вивів слово “Вічність”. Вона й намалювалася за мить, старійшині вклонилась й Будді гречно, із Зевсом привіталася сердечно, з Ісусом – все як етикет велить. Агура Мазді кинула цілунок, очима Заратустру провела. Посіла трон господаря, взяла стос фоліантів і анналів клунок. – Оце, – сказала, – все, що на землі лишає по собі прабабця Мудрість – Светама, Парацельс, Сократ, Конфуцій… – Святині істин… Ці дари малі як спадок всіх наступних поколінь всі ваші віровчення і доктрини у золотій я зберігаю скрині. Я через них не відаю про лінь. Та лиш одному віри я не йму, чому вам у такім безмежжі тісно? У кожного своя небесна пісня, свій світ. Чому б не існувать йому? Ось ти, Свароже, ти вже прастарий, Месії молоді тебе закрили – у них молодші і сильніші крила… Зодіакальний сонячний твій рік – то найвеличніше твоє творіння і свастика, й тризуб, й вогонь живий, Коваль ти й колеса, і плуга… Чом же злий Змій верховодить, ніби тобі рівня? Так і відходять в вічність нещасливі пророки оріїв – твоїх дітей… Він серце виїда живцем з грудей… – Це, либонь, про Тараса ти, вродлива? Для нього в небі золоті палати. Пророка не образить жоден Бог. В Русалчинім сузір’ї є чертог, опікується ним всевишня Лада… Народжені у березіль, тоді, коли родився Всесвіт і людина, живий вогонь несуть в собі, як диво, несуть у люди. Аж дивує Див. Отак балакали собі про вічне в країні Сварга Духи титанічні, що як в бінокль, крізь Всевидюще Око вивчають світ. Там затишно нівроку Тарасові – вкраїнському пророку. За нами звідти він спостеріга, тому й охоплює його нудьга. Й спогадує отих жінок прекрасних, що Музами йому служили рясно. А скільки сліз він через них пролив!.. Тарас і Музи – справді диво з див. Тож часом він зринає із небес на грішну землю. Й кажуть всі: “Воскрес!” Дума про Тарасове щастя Міні-поема Боги, що в хмарах розгулялись, мов хвилі, з гуркотом летять... А над чолом твоїм, Тарасе, двосічний місяць – ніби кат. Сам проти ночі – згусток нерва. Життя пустилось на хрести. Твоя любов – як та Мінерва: не осягти й не досягти... А ти ж хотів дружину вірну, хатинку білу й діточок. Шукав ту музу до загину. Не вздрів у дереві сучок... На тих крутих зиґзагах долі, на арештантських тих вітрах губились музи, як пантофлі, й душа – на шмаття: крах та й крах! І Лаврські пагорби, й Марія із Седніва. Ти так радів: заручини й ось-ось весілля… Арешт навіки ж вас розвів. Оксана, Ядзі і Софія, Варвара, Ганна... й над усім – Амалія, немов Месія, спахнула сяєвом ясним із акварелей „Жінка в ліжку”, „Гарем”, „Марія”... Ніби сон. Її шукав – як Божу свічку, як „золоте руно” Ясон. Мистець і Муза – ось священний союз небесний – на віки... Та доля люта у печеру холодну вкинула таки на много літ в пітьмі конати: все стало чорно – мов кажан крилом закрив святі пенати. Лиш морок, сирість, смрад і – жах... Писать і малювать не вільно! Сей царський вирок – ніби смерть. І ти конав, конав повільно, і серце порване ущерть... Тюрма! Головорізи. Жарко! І муштра, карцер, різки, стрій... А в нагороду – Забаржада: “Втікаймо в Персію мерщій!” І п’ять ночей палала ватра й вогонь кохання, як пожар,
Про-читання · “Виводячи з небуття цікавих людей, розповідаючи про їхні вчинки заради України, ми створюємо тяглість нашої державності”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

віз перекинутий – то хатка... А вдосвіта – прощальний жар в сльозах гасив... Летіли коні – навік відносили любов... І сиві волоски – на скроні. Пустеля. Степ. Тарас. І Бог. Не Персія й не Україна – забутий Богом Мангишлак. Піски. Солдатчина. Руїна. І намертво закритий шлях. Казашка Катя і Агата. І Кара-куми. І Арал. І безпросвіття. Й тьма проклята. І муштра, карцери... Аврал! Але зійшла зоря, і сила над пеклом розпростерла рай. Вернулася Анастасія й Амалія. Гори й згорай! Розбиту душу знов, як завжди, клади жертовно на вівтар. Ридай на паперті „Пасажу”. Народ ридає, й ти ридай. „Месія!”, „Мученик!” – гукають. „О що зробили з ним кати!” Двигтить склепіння, плаче Каїн, що встав з могили, – й плачеш ти! Сховай вже папірця до фраку з чужого драного плеча, вріж „Заповіт” і „Гайдамаки”, коли ще дух твій не прочах. Коли іще палає серце святим негаснучим вогнем – хай вибухає, ніби скерцо, хай заля вуликом гуде, а потім... Потім – сум і тиша. Кривавлять слово і пісні, й любов, що душу приколише, і сни прокляті, навісні... Амалія, і „Три русалки”, і академіка звання... І віртуозне твоє сальто, стрибок у прірву – навмання... І та зрадливая Ликеря. І в серці – меч. Капіж зі стріх... Й „Свята родина” Рафаеля... Хоча б на чортовій сестрі-таки женюсь й домів – на кручі! Тут вмру, а там би я воскрес... Весни б діждати – і Ревучий впаде до ніг, як вірний пес... І ось вона – свята родина. Заручини і почуття, каблучки, й золотий годинник, й сирітка Ганна – як дитя... І щастя вже в руках тріпоче, як білий птах... Ще день й ще день – і вже весілля загуркоче на всенький світ, й життя піде... Поки ж – таємно місяць зійде, освітить щастя двох сердець... Однак підступна Немезіда не дасть ступити під вінець. Що вже Лиха за плечі стала і в очі глянула, ти знав, збіг сходами – шукав кохану й не встиг... Не встиг! Упав навзнак... Вона прийшла. В сумній вуалі. І розступилися мужі... На твоїх грудях дві троянди – як два увігнані ножі. Твоя таємна наречена ніким не впізнана пішла. І до самісінької смерти коханню вірність зберегла... Ти відійшов – як згусток нерва: життя пустилось на хрести... Твоя любов – як та Мінерва: не досягти й не осягти... Фатальна місія від неба тобі дісталась на землі. Лишень Вкраїна-наречена навік судилася тобі.
Про-читання · “Виводячи з небуття цікавих людей, розповідаючи про їхні вчинки заради України, ми створюємо тяглість нашої державності”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Коли детектив – не розвага

Ігор ЗОЦ Фото із сайту бібліотеки імені Павла Тичини Далеко не завжди навіть маститі письменники збирають на презентації своїх книг вщерть заповнені зали чи авдиторії. На Лору Підгірну в бібліотеку імені Павла Тичини в Дніпровському районі Києва читачі пішли так, що не було вільного місця. Споглядаючи на присутніх, а це люди різного віку, дійшов висновку, що твори письменниці з Кам’янця-Подільського вони читали, а на зустріч прийшли послухати наживо, взяти автограф на тут же придбаній книзі. І все вдалося якнайкраще. Треба зазначити, що історикиня і журналістка Лора Підгірна дебютувала в літературі книгою “Червона Офелія”, що вийшла в 2017 році в серії “Український історичний вестерн”. Український розвідник Марко Швед з першої книги став головним героєм наступних і зокрема п’ятої книги “І велети падають...”. Вона побачила світ торік, але повертає нас у 1941-й: агенти МІ-6 Марко Швед і Ян Флемінг отримують завдання допомогти колегам по той бік Атлантики та завадити планам нацистів, які почуваються в Нью- Йорку як удома. Сім років тому побачив світ історично-авантюрний роман Лори Під- Євгенія ЮРЧЕНКО Осінніми вечорами мала нагоду прочитати першу книгу талановитої житомирянки Вікторії Краснопір. “Без тебе я не воскресну” – назва збірки поезій, есеїв та образків, яка нещодавно вийшла друком в Житомирі, авторка називає її “своїм літературним первістком”, а я назву “першою ластівкою”, з побажанням наступних книг, кожного разу з іще сильнішими сторінками-крилами. Пані Вікторія працює в соціальній сфері, писати розпочала близько трьох років тому, але вже встигла стати переможницею в номінації “Проза” Літературного марафону “Відсіч-2023”, три есе із творчого доробку Вікторії Краснопір можна прочитати в літературному альманасі “Відсіч”. Можливо, саме постійна робота з людьми і для людей сприяє тому, що творчість пані Вікторії для широкого кола читачів — це твори про людей, для людей, тут оптимізм, людяність, емпатія переплетені із сумом, болем, але попри все, з надією на світле майбуття. Книга складається з чотирьох розділів, я почала читати із заключного “Сміятись гірної “Омбре. Над темрявою і світлом”. І ось нові праці однієї з небагатьох українських письменниць, які пишуть детективи, та ще й з маловідомим широкому загалу історичним тлом. Відтак авторка представила нові детективні романи “Вежа Мінерви” та “ORIENT. Близько до ворога”. Події відбуваються на початку ХХ століття у старовинному Проскурові (нині – Хмельницький) та на Близькому Сході. Особливо захопила присутніх розповідь пані Лори про те, що роман “ORI- ENT” засновано на реальних історичних подіях і розсекречених документах архіву Служби зовнішньої розвідки України. Відбувалися ці події наприкінці 20-х років минулого століття головно в Туреччині, де отаборилася українська еміграція, втікаючи від червоного терору на своїй батьківщині. Виявляється, українці і, зокрема, головний герой — офіцер спецслужб УНР Назар Сотник — продовжували боротьбу проти більшовиків. А ті, звісно, робили можна”, адже маємо тепер потребу у дотепному, м’якому гумористичному слові, яке здатне лікувати душу. “Шубині науки” – слід перечитати всім, особливо жінкам, в чиєму гардеробі є речі “з характером”. Якщо вчитатися уважно, заглибитися в метафори, то розуміємо, що не зовсім про шубу тут пише авторка! “Попрошу без ярликів” – це буде зрозуміле тільки дівчатам і не тільки з “собеза”. Тут і далі буду послуговуватися колоритними авторськими “фішками”. Мова творів жива, подекуди й не зовсім літературна, просто не рафінована, от і все, думаю, що це задум авторки. Тим, хто хоче зануритися у 80-ті, також варто прочитати цю книгу, про таке собі “щастя” вісімдесятих минулого століття тут доволі яскраво написано, сторінок і назви не вказую, шукайте, дорогі читачі! Побувала я разом з авторкою цієї книги і в літньому дитячому таборі, і навіть у шкільному хорі. Про хор – історія окрема й повчальна, саме до дня працівників освіти. “Кожна людина має свій, лише їй притаманний талант, лише власні здібності, які не позичиш та не підробиш”, — один із меседжів, які доносить Вікторія Краснопір читачам. На вцілілій скатертині часу пише Вікторія Краснопір свої записки, тематично поєднує вірші й прозу. Кожен читач неодмінно знайде щось своє у цій невеликій за обсягом, проте духовно об’ємній книзі. І не сумнівайтеся, адже любов завжди перемагає, свідчення цьому є в есе “Любов як сила” – один із творів, який хочеться виокремити, тим паче, що написано з використанням реальних подій нашого сьогодення. У кожного є своя Голгофа і свій шлях до щастя, але кожна наша зупинка може стати зупинкою щастя, переконана літературна героїня Вікторії Краснопір. “Діти воєнної пори. Негаласливі, все, щоб фізично знищити своїх противників. Так рашисти за кордоном почали свою практику терору, яка триває ціле століття, і саме українці тоді були найбільшими ворогами сталіністів і першими жертвами теж. Росія не змінилася за цілий вік, але тепер у диктатора путіна на прицілі весь український народ... Щоб відчути атмосферу міста, де діють герої її книги, письменниця подорожує в Стамбул, де серед багатьох відвіданих локацій – цвинтар, на якому упокоївся один із українців, котрий згодом з’явився в романі під іншим прізвищем. За словами пані Лори, їй пощастило познайомитися з одним із ветеранів СЗР, який і поділився великим масивом інформації про діяльність розвідки УНР за кордоном. Це унікальний випадок: не маючи власної держави, в еміграції, під постійним переслідуванням ворога – відчайдушно боротися за відновлення своєї України. А шансів на це тоді не було зовсім. Між тим, письменниця вважає, що, виводячи з небуття цікавих людей, розповідаючи про їхні вчинки на вівтар України, ми створюємо тяглість нашої державності. Лора Підгірна називає такі постаті, як дуже діяльний, авторитетний представник уряду УНР у Стамбулі Володимир Мурський – несподівано помер 1935 р. у розквіті силу віці 47 років; керівник української громади М. Зоц-Кравченко, депортований 1927 р. турецьким урядом без пояснення причин, доля невідома, а от його наступник Микола Забєлло прожив довге життя і помер у Стамбулі 1967 р. З добрим словом на адресу авторки на зустрічі виступила кандидатка філологічних наук, перекладачка Аліна Акуленко. Наведу цитату з її передмови до найсвіжішого роману про розвідника: “Марко Швед актуальний завжди. Бо він – сугестія нашого історичного досвіду. І героїзму. Такий собі невидимий герой поміж нас”. Тому, як на мене, детективні твори Лори Підгірної мають особливу вагу і привабливість у ці буремні роки. Вони додають сил вистояти. сконцентровані зайченята із сухими очима”, – пише пані Вікторія, і це наша реальність, наші діти. Читаю книгу і думаю, що, напевно, в нас у всіх тепер вмонтовано “функцію вижити”. Книга Вікторії Краснопір – своєрідний щоденник, більшість образків, есе та віршів написані на основі реальних подій. Дещо так і лишилося, як сторінка із нотатника, наприклад, образок “З виставки картин Юрія Нагулка”. Щодо теми картин, то варто звернути увагу на роботи Ольги Федорчук, яка створила чудові ілюстрації до книги “Без тебе я не воскресну” за мотивами творів Вікторії Краснопір. На обкладинці спочатку бачимо вишневий цвіт, а потім плоди. Так і слово, й книги. Спочатку вони оживають рукописами на папері. Вірші пані Вікторії наповнені болем за Батьківщину, мотивами-оберегами міст, мови, національних маркерів українства. Поетеса родом із Запоріжжя, тому й пише вірш-прохання: Забинтуйте моє Запоріжжя. Турнікет накладіть на Соборний. Кожен вибух мов серце ріже, Задихаюся димом чорним. Пише пані Вікторія і про знищення ворогом українських книг, утиски української мови: Щоб спалити українське слово. Щоб не колотив у груди дзвін. Знову вони цілять в тебе, мово. Чорні аркуші птахами між руїн. Читаю книгу-первістка, народжену восени, а так зримо постає абрикоса, яка затуляє людей своїми гілками, квітами, плодами від смертоносної ракетної небезпеки, пахне абрикосами й теплим літом осіннього дощового вечора, а це значить, що вміє авторка книги доторкнутися своїм словом до читача, подарувати справжні емоції суму, сміху, любови, затишку. Любов завжди перемагає Краснопір В. В. Без тебе я не воскресну. Поезії, есе, образки. – Житомир: вид. ПП “Рута”, 2024, 196 с.
Доля на тлі історії · “Його знали, шанували всі міські жителі (від великого до малого), а також приїжджі з навколишніх сіл і навіть подальших місцевостей”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

точили… Довелося викликати швидку. Саме того дня чергував мій батько… Прибувши, надав першу необхідну медичну допо! могу. Зрештою, вирішив показати обох потерпілих профільному спеціалістові – хірургу. На щастя, все обійшлося. Невдовзі Євген Олександрович знову був на “ко! лесах”, як жартома називав свої, натруджені в безперервних манд! рах, ноги. Лідія Дмитрівна звер! нулась до редакції райгазети, щоб на її сторінках висловити лікарям подяку. Але газетярі, поміркував! ши, як на це зреагує райком пар! тії, віджартувались: – Було б краще, якби Євген Олександрович менше заглядав у чарку. Хтось лихий (траплялися й такі) пустив про Адамцевича по! голос, що він буцімто… п’є. Мені дуже хотілося побувати в нього вдома. Чекав тільки слушної нагоди. І така нагода трапилася. З редакції Сумської обласної газети “Ленінська правда” (тоді все освячувалось ім’ям вождя пролетарської революції) приїхав Микола Данько. Фаховий журна! ліст (закінчив Львівський держу! ніверситет імені І. Франка) і чу! довий лірик. Завдяки поезії ми з ним потоваришували на облас! ному літоб’єднанні. Після школи я вже працював у редакції райга! зети “Прапор Жовтня”. Купили пляшчину, хліб, дещо до хліба. У гості з порожніми ру! ками не ходять… Євгена Олександровича і Лі! дію Дмитрівну застали вдома. Щодо випивки господар заува! жив: – Кобза горілки не любить. А коли десь насидишся, висна! жишся до решти або й перемер! знеш у дорозі, то ковток!другий оковитої помагає. Це як ліки. Інакше пропав би к лихій годи! ні… До закуски Лідія Дмитрівна подала тюльку. Тоді цією камсою, що, замість інших делікатесів, продавалася просто з діжок, ра! дянські громадяни перебивалися скрізь і всюди. – Ось, купила в лавці… – Пундиків не маємо, – одра! зу ж підхопив дотепний Адамце! вич. – А тюлька – харч той, що треба. – За цим, безперечно, крився якийсь підтекст. І тут ми почули: – Тюльку треба їсти з го! ловками, залишати самі хвости! ки. – А чому з головками? – У головках – фосфор. По! жива для розуму… Посміялися. Через якийсь часу товаристві Євгена Олександро! вича та Лідії Дмитрівни почува! лися, як у себе вдома. Бандурист не переставав жартувати. Хтось би сторонній ніколи не сказав, що він незрячий… З нетерпінням чекали тієї хвилини, коли Адамцевич візьме в руки бандуру. І невдовзі він та! ки заграв, заспівав… Після думи “Євшан!зілля” дали бандуристу відпочити. Зно! ву гомоніли про всяку всячину, жартували. А ще розпитували про його життя!буття. З’ясувалося, що він і теслярувати вміє, до бу! дівництва хати – невеликої, але затишної – доклав і своїх власних рук: настелив підлогу, поремон! тував дах, який протікав. І зруч! ний розкладний стільчик для си! діння – це теж його робота. Як кажуть, неймовірно, але факт. Я попросив: – Євгене Олександровичу, будь ласка, “Запорозький марш”! І нагадав, як почув його ще школярем, на роменському база! рі. І яке сильне збурення відбуло! ся тоді в моїй душі. Євген Олек! сандрович усміхнувся. Зосере! дився… Уже перші акорди схвилюва! ли мене знову так, як і колись, у
Доля на тлі історії · “Його знали, шанували всі міські жителі (від великого до малого), а також приїжджі з навколишніх сіл і навіть подальших місцевостей”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Струна Євгена Адамцевича До 1204-річчя з дня народження славетного ромен4 ського кобзаря

Олександер ШУГАЙ Коли чую бурхливі, як море, звуки “Запорозького маршу”, од! разу ж подумки бачу його, Євгена Адамцевича. Мого земляка. Ро! менця. Народився Євген Олексан! дрович 19 грудня 1903 р. (1 січня 1904 р. за новим стилем) на Пол! тавщині, в с. Солоницях поблизу Лубен, та всім серцем прикипів до Ромна – прадавнього міста над Сулою. А запізнався я з ним ще шко! лярем… Уже на той час (п’ятдесяті ро! ки минулого століття), не загу! бившись у тутешньому велелюд! ді, Євген Адамцевич був знако! вою постаттю мого улюбленого міста. Улюбленого, бо, казали, таких розкішних каштанових скверів, як у нас, не має жоден інший райцентр не тільки в Сум! ській області, а навіть у цілій Ук! раїні. А в центрі – пам’ятник Та! расові Шевченку. Великому Коб! зареві. Майже поруч зі школою № 3, в якій випало мені навчати! ся. Незважаючи на те, що пам’ят! ник із цементу, споруджений на кошти місцевих залізничників ще 1918 року (автор Іван Кавале! рідзе, теж роменець), – він був напрочуд вдалим мистецьким витвором. Цей пам’ятник із на! писом: “І оживу, і думу вольную на волю із домовини воззову” насправді вважався візитною карткою міста. (Пізніше, після загадкового пошкодження, його було втілено в граніт. Таким пам’ятник є і нині). І недарма з волі якоїсь доброї душі його си! лует на щиті поруч із назвою Ромни красувався навіть при в’їз! ді на територію райцентру. А це на початку засульської траси біля колишнього козацького села Бобрик, звідки родом, до речі, мій дідусь… Як уособлення давнього й но! вого часу, і сприймався нами, ро! менцями, живий кобзар Євген Адамцевич. Його знали, шанува! ли всі міські жителі (від великого до малого), а також приїжджі з навколишніх сіл і навіть подаль! ших місцевостей, хто бував тут на знаменитих роменських базарах, де можна купити, придбати бук! вально все до найменшої дрібни! ці. Але яке ж торжище без на! тхненної гри і співу кобзаря? Із глибини давнього часу одразу ж вчувався животрепетний дух Та! раса Шевченка! Та хоч як парадоксально, біля пам’ятника Тарасові Шевченку Євген Олександрович майже ні! коли не грав, не співав. Дбаючи про показуху, тодішня влада, ос! терігаючись московських зверх! ників, не хотіла, аби своєю при! сутністю незрячий кобзар псував загальний вигляд райцентру, на їхню думку й старання, націле! ний у так зване світле майбутнє – комунізм. І йшлося не про спів та гру на бандурі, а про посудинку або й кошовочку біля його ніг. “Он просіт мілостиню, попро! шайнічаєт”, – з неодмінною не! гацією сприймалося це в очах влади. На що Адамцевич з гідніс! тю відповідав: “Ні, я не жебрак і ніколи жебраком не буду. Люди вдячні мені за гру, за пісню, то хі! ба це гріх?” Владі й за вухом не свербіло, як же незрячому кобзареві жи! ти?.. Недарма він час від часу і вирушав на села, де за натхненну працю люди винагороджували його натуральною платнею: бо! рошном, крупами, сальцем та ін! шими продуктами, тобто ділили! ся тим, що мали самі. Та причина в неприхильному ставленні влади до появи живого кобзаря біля пам’ятника Тарасові Шевченку була ще й у тому, що в самісінькому центрі якраз нав! проти цього пам’ятника стовби! чив бронзовий Ленін: простер! тою правицею закликав до того ж-таки “світлого майбутнього” – до комунізму. Цілком очевидно, що вжитися по!сусідськи ці два пам’ятники аж ніяк не могли. І вождя пролетарської революції згодом довелося таки перебазува! ти на інший майдан, де перед цим стояв генералісимус у “сірій військовій шинелі”, Сталін, сто! яв доти, поки розвінчали його злочини проти десятків мільйо! нів невинних людей, і вночі, тих! цем прибрали геть… Хоч пам’ят! ника Леніну навпроти пам’ятни! ка Шевченкові уже не було, нічо! го не змінилося тільки в житті Адамцевича. Я знав: облаштувався він десь по той бік глибоченного, прадав! нього (ще часів Київської Русі) дивовижного яру, зарослого ча! гарником і деревами, з невпин! ним болотистим струмком, що, витікаючи з!під землі, прямував до річки Сули. Мешкає кобзар у власній хаті. І хоч майже поруч – у штучному рові – прокладено залізницю, якою час від часу, на станцію та зі станції, курсують поїзди, як же він дістається на ро! менське торжище? В обхід?.. Це ж далеченько. (Автобуси тоді не курсували). Чи долає шлях нав! простець, вузькою, з трубами, пі! шохідною загатою через Мухо! вець (так називався струмок) з безліччю сходинок – спочатку вниз, а потім угору, як інші меш! канці, сусіди Адамцевича?.. Із яру Євген Олександрович виринав!таки, як із потойбіччя. Долати цей непростий природ! ний бар’єр Адамцевичу допома! гала Лідія Дмитрівна. Дружина й надійний поводир. Його очі й серце… Узагалі їх неспішно, але впевнено прошкуючих, завжди бачили тільки вдвох. (Побралися 1927 року, коли Євген Олексан! дрович вирішив кобзарювати). Середнього зросту, вусатий, зосе! реджений, худий з лиця, яке зго! дом порізали глибокі зморшки, трохи сутулий (мабуть, наслідок професійної діяльності) чоловік і поруч низенька, сухенька жіноч! ка!супутниця. Однією рукою злегка вона торкалася свого чо! ловіка, в іншій тримала кошовоч! ку та розкладний ослінчик, на якому й доводилось бандуристові сидіти пів дня, а то й цілісінь! кий день. Якось я за! питав батька: – А чого він осліп? Чи наро! дився незря! чим? – Ні, – від! повів батько, який працював на станції швидкої медич! ної допомоги і впродовж років устиг побувати на викликах у безлічі ромен! ців, зокрема в Адамцевича. – Це наслідок вітряної віспи. Гострим інфек! ційним захво! рюванням очей Євген Олексан! дрович зара! зився ще зовсім малим, десь у віці двох років. Поступово втратив зір… У дитинстві його називали Євгешою. Хоч білий світ хлопчи! ні заступила пітьма, одначе він не втратив життєрадісності й допит! ливості. Добра ж матуся, не впа! даючи у відчай, брала незрячого сина в… театр. Бо й сама грала у виставах разом зі Степаном Шку! ратом та Ганною Затиркевич! Карпинською. Теж наші, ромен! ські! На той час, про який веду мову, збереглася в парку навіть велика, майже в два поверхи, де! рев’яна споруда колишнього зна! менитого театру. Щоправда, ро! менці тепер називали його Літнім театром. І лише зрідка влаштову! вали в ньому якісь масові дійства. Майже в центрі, на вулиці Кор! жівській, стояв уже ветхий буди! ночок з меморіальною дошкою Г. Затиркевич!Карпинській (тепер на тому місці збудовано кілька! поверхівку, а про артистку!зем! лячку, на жаль, жодної згадки), а кремезний вусатий Степан Йоси! пович Шкурат і досі жив у хаті під соломою, на краю пагорба, одра! зу ж за Базарною площею). Тож малий незрячий, але таланови! тий від природи Євгеша з дозволу артистів і прилаштовувався не десь, а в оркестровій ямі, або, як казали, в “окопі”. У такий спосіб був під материним наглядом, водночас вбираючи в себе все те, що лунало зі сцени. Він мав фе! номенальну пам’ять… Дорослі помітили допитли! вість хлопця, його схильність до науки. І десь після одинадцяти років Євген навчався у Києві, у школі сліпих. Навчався блиску! че… На жаль, обставини склали! ся так, що мусів залишити школу, знову повернувся до Ромна, де жила добра, щира піклувальниця бабуся Настя. (Євгенова ж матуся вийшла заміж удруге.) Найпевні! ше, з бабусиного лагідного слова, пісень відтоді у його життя вві! йшла музика. Спочатку Євген Адамцевич навчався гри на скрипці. Та коли почув рокотання бандури в руках популярного місцевого кобзаря Мусія Олексієнка, який мав бага! тющий репертуар і сам творив музику, цей багатострунний інс! трумент полонив його одразу й назавжди. І навчатися став у ньо! го ж, Мусія Петровича… Значна подія сталася в житті Євгена Адамцевича 1939 року. Його запросили в Київ, на нараду кобзарів і лірників. Тут головну роль відіграли Максим Риль! ський і Павло Тичина, яким коб! зарське мистецтво було близьке до душі і з якими він зустрівся (за звичкою, ледве не написалося: бачився, та ба!) особисто. Дотеп! ник від природи, в українській столиці Євген Олександрович за! чарував усіх виконанням гумо! ристичних пісень… Післявоєнний період видався нелегким. Усюди розруха. Злидні. Єдине, що ніколи не вмирало, а, навпаки, наснажувало до життя й боротьби, – це пісня. Євген Адамцевич і далі завзято, на! тхненно співаючи або декламую! чи (можна сказати й так, бо його спів часто переходив у речита! тив), грав на бандурі. До речі, во! на в нього вже була власної кон! струкції. Бандурист приробив так звану щоку, збільшив кількість басів, познімав зайві приструнки. Виконуючи той чи той твір, Єв! ген Олександрович завжди був рухливий. І неодмінно, під нас! трій імпровізував, ніколи не пов! торюючи буквально “ноти в но! ту”. Це віртуозне виконання тре! ба було не тільки чути, а й бачити! Якось я поспішав у своїх справах – і зупинився. Не міг не зупинитися біля Євгена Адамце! вича, в руках якого бандура, зда! валося, аж пританцьовувала, ви! даючи бурю дивовижних звуків. Бандуриста обступили слухачі. Як тільки Євген Олександрович, зморений, поклав на струни свою шкарубку долоню (голі пучки іноді ранив до крові), хтось не стримався: – Що це ви грали? Схиливши голову, Адамце! вич, мабуть, прислухався, чи се! ред присутніх, бува, не закрався донощик, провокатор. Трапляло! ся ж усього. Було й так, що банду! риста забирала міліція. Потім по! яснювали це тим, що Адамцевич буцімто був п’яний і співав не! пристойні, сороміцькі пісні. (А насправді він співав сатиричні рядки, висміюючи керівників! дурнів та їхні порядки). – “Запорозький марш”, – на! решті видихнув кобзар, одразу ж почувши у відповідь: – Так за душу бере!.. – О, ще й як бере! – підхопи! ли й інші слухачі. – Може, до музики є і слова? – Ні, слів немає. Та вони тут і зайві. Про все говорить музика. – Справді, багато говорить. Чи не ви автор? Адамцевич не крився, не ба! жаючи набивати собі ціну. – Перейняв від кобзаря По! ложая, а він – ще від когось. Цей марш, певно, звучав при запо! рожцях. Але я додав дещо й сво! го… І це таки було правдою, за! свідчуючи, як він артистично, щоразу ніби по!новому викону! вав той самий музичний твір. Супроводжуючи його через яр, Лідія Дмитрівна одного разу не втримала рівновагу на хисткій кам’яній приступці, підмитій до! щовим потоком, і впала. З нею впав і Євген Олександрович. Обоє поранились, коліна крово!
Пошта “СП” · “Шануймо і оберігаймо нашу мову, адже українське слово – це наша зброя в боротьбі з підступним ворогом”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

гурті випадкових слухачів. Я по! глядав на Данька. А що? По очах бачив, який зачудований і він… Я хвилююся щоразу й нині, через багато років, коли “Запорозький марш” звучить вільно, не заборо! нено в незалежній Україні, у ви! конанні найкращих музичних колективів. Чи в записі. (Уже в сучасній обробці). Відомо, що в шістдесятих ро! ках минулого століття з благосло! вення Першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелес! та (та й хіба могло бути інакше?) “Запорозький марш” уперше прозвучав, так би мовити, офі! ційно, здається, в Палаці “Украї! на” під час святкового концерту після закінчення одного із зі! брань КПУ. І несподівано викли! кав бурхливу овацію присутніх у залі, що змусило виконавців пов! торити музичний шедевр. Восени 1959 року з другого курсу факультету журналістики Київського держуніверситету імені Т. Шевченка мене взяли в радянську, точніше, російську ар! мію. Відрядили аж за кордон, в окупаційну Групу військ на тери! торії тодішньої Східної Німеччи! ни (так званої НДР). Після трьох з половиною, без відпустки, років служби, під час якої відбулися та! кі “вікопомні” події, як спору! дження Берлінського муру та сумнозвісна карибська криза, ко! ли генсек кпрс Микита Хрущов, не приховуючи, відкрито погро! жував Заходу, зокрема США, ядерним ударом, доставивши на Кубу (пароплавом нібито з пше! ницею) смертоносні ракети, на! решті, я повернувся додому, в Ук! раїну, і, продовживши навчання в університеті, за щасливим збігом обставин став жити і працювати у Києві. Щоб там не сталося, про Єв! гена Адамцевича, одначе, не за! бував, бо це під враженням “За! порозького маршу” саме у його виконанні колись і вихопились у мене натхненні рядки: Ромен8цвітом охрещена Моя рідна Роменщина, Ромен8цвітом ще й травами, Козацькими литаврами… Вірш було надруковано в моїй першій поетичній збірці “Ромен! цвіт” (“Молодь”, 1966), завдяки редактору Петру Засенку, який зумів відстояти цей твір, як і дея! кі інші, у тодішній невблаганній цензурі. На початку сумних сім! десятих років (із подальшим за! кручуванням ідеологічних гайок, з арештами шістдесятників) я працював у редакції науково!по! пулярного журналу “Знання та праця”… Творчий колектив неве! ликий, дружний, надійний. Ко! жен із нас уболівав за тих, кого схопив кдб. Ось тільки допомог! ти їм було не в змозі.. А тут ще й приголомшлива звістка про те, що Євген Адамцевич поїхав до своєї дочки у Крим (с. Холмівка Бахчисарайськогго району) і там помер. Це сталося 27 листопада 1972!го. Перед цим роменський коб! зар, слава якого зросла й устійни! лася насамперед завдяки “Запо! розькому маршу”, приїздив до Києва. Його чули, з радістю віта! ли представники інтелігенції, студенти, робітники. Він висту! пав у видавництвах “Дніпро”, “Мистецтво”, “Наукова думка”, “Веселка”, в держуніверситеті імені Т. Шевченка, в столичній консерваторії, в Будинку культу! ри трамвайно!тролейбусного уп! равління… Не буде перебільшен! ням сказати, що своєю натхнен! ною грою на бандурі та співом Євген Олександрович додавав шістдесятникам, усьому рідному народові сили і снаги… …Наприкінці сімдесятих мені вручили незвичайного листа, за! адресованого на видавництво “Молодь” і скріпленого його ж-таки офіційним штампом. Лист із
Пошта “СП” · “Шануймо і оберігаймо нашу мову, адже українське слово – це наша зброя в боротьбі з підступним ворогом”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Свято рідної мови в Музеї літератури

Криму. З хвилюванням почав чи! тати: “З низьким поклоном та щи! рим проханням звертаюся до Вася, дружина покійного кобзаря Євгена Адамцевича. До мене ді! йшла чутка, що у Вашому видав! ництві вийшла з друку збірка на! шого земляка Олександра Шу! гая, з яким ми були особисто зна! йомі. В цій збірці є твір про коб! заря Адамцевича”. Справді, є! У цю хвилину я не міг подумки не подякувати ре! дактору збірки Станіславу Зінчу! ку, що він таки благословив мій вірш “Струна Євгена Адамцеви! ча” до друку і навіть відстояв йо! го в цензурі, де могли причепити! ся до найменшої дрібниці. Читаю листа далі: “Я хочу попрохати Вас надіслати мені де! кілька примірників цієї збірки. Я маю трьох дочок, всі вони живуть у різних місцях і кожній приємно мати пам’ять про свого батька, а тому гадаю, що Ви не відмовите мені, бо, як кажуть, “прохання місце має”. Можливо, знаєте особисту адресу Олександра Шу! гая, то, будь ласка, напишіть. З щиросердною повагою, Адамцевич Лідія Дмитрівна”. Варто навести уривки ще двох листів, заадресованих вже осо! бисто мені. Вважаю, що це – пе! реконливі, неспростовні доку! менти того далекого часу. Доку! менти, які проливають світло на нашу національну історію. “Добрий день, вельмишанов! ний Олександр Володимирович! Одержала від Вас Ваші збі! рочки. Спасибі Вам за те, що не забули про мого незабутнього чо! ловіка. Ми часто з покійним Єв! геном Олександровичем згадува! ли Вас, коли Ви з Даньком були у нашій хаті, пили по чарці і приго! щалися копченою тюлькою, аж нарешті пішли в діло головки з неї, приказуючи, що там багато фосфору (...) Батька Вашого я добре знаю, не раз він рятував мене, а також і Євгена Олексан! дровича. Коли будете писати до! дому листа, передайте йому від мене сердечне вітання. Напишу трохи про Євгена Олександровича. У 72!му році наприкінці жовтня ми переїхали до дочки у Бахчисарайський ра! йон, с. Холмівка, де і помер Єв! ген Олександрович 19 листопада. Хоронити приїздили з Києва, з Інституту фольклору, з Хорового київського (товариства) та Сим! феропольського, з Канева також деякі друзі його, з Києва. Похова! ли його гарно, з калиною, покри! ли червоною (китайкою), покла! ли йому куманця, українського рушника. Хорове товариство привезло кобзаря, який грав у ха! ті коло труни та біля могили. (…) Ми з 68!го до 72!го року приїзди! ли до Києва на концерти. Євген Олександрович грав у багатьох видавництвах: “Дніпро”, “Мис! тецтво”, “Наукова думка”, “Ве! селка”, можливо, і у Вас. Висту! пав він в Оперному театрі, у Бу! динку композиторів, університе! ті, консерваторії, Будинку трам! вайників. А ще їздили на Шев! ченківські дні до Ленінграда, грав в Академії художеств. Виступав ів Москві в Інституті всесвітньої літератури. Скрізь мав великий успіх”. На той час, за словами Лідії Дмитрівни, Євген Адамцевич був персональним пенсіонером і по! чесним членом Республікансько! го музично!хорового товариства. Серед письменників особисто зазнайомився із Сергієм Плачин! дою та Іваном Родаченком, який подарував йому книгу “Мандри Василя Барського”. Згадала дру! жина також: на Республікансько! му з’їзді кобзарів та лірників 1939 року Євген Олександрович отри! мав першу премію. А в 1940!ві був на Всесоюзній олімпіаді в Москві і йому надали змогу (“до! пустили”, чим навіть здивували, бо так було треба) виступити на! віть по Всесоюзному радіо. “Востаннє, – цитую рядки з листа, – його кобза грала на Та! расовій Горі у серпні місяці, а в листопаді Євгена Олександрови! ча не стало”. Адамцевич ніби відчував, що незабаром відійде в поза світи. А прожив не так вже й багато – 68 років. “Чи згадають про нього, чи ні? – турбувалась Лідія Дмитрів! на. – Хорове (товариство) обіця! ло поставити на могилі обеліска, усе писали мені, щоб я не витра! чалась на пам’ятник. Та ось вже минуло шість років, але нічого конкретного немає. Правда, ба! рельєф вже рік як готовий. А далі все обіцянки. (…) Взагалі про на! ше життя можна написати книгу, при зустрічі могла б Вам багато розповісти, а в листі всього не на! пишеш, та й важко вже мені бага! то писати, 5 квітня стукнуло 76 років”. І запрошувала: приїздіть! Справді, я мав неабиякий на! мір не тільки приїхати, а й напи! сати книгу про земляка, славет! ного кобзаря Євгена Адамцевича. Аякже, це мій кревний обов’язок! Лідія Дмитрівна з радістю від! гукнулася: “Листа Вашого одержала, ве! лика дяка за нього, але своєчасно не відповіла, бо була у Севасто! полі, там живе моя менша дочка, а живу я постійно у середульшої, тут і помер Євген Олександро! вич. Трохи підлікувалася, але це не надовго (…) На Вашу пропози! цію цілком згодна, будемо дуже раді прийняти, чим Бог послав, свого земляка, з умовою попере! дити про Ваш приїзд, тим паче, що до Вас у мене є важлива спра! ва. Будете у Ромнах, зайдіть до До Дня української писемності та мови в Національному музеї лі! тератури України відбу! лася мистецька реприза “Свято рідної мови” Міжнародного громад! ського об’єднання “Во! линське Братство”, присвячена пам’яті Ага! тангела Кримського, за участю письменників, перекладачів, мовознав! ців і літературознавців. Про важливість рід! ної мови в нашому жит! ті, особливо у світлі ге! ноцидної агресії “рус! ского міра” проти укра! їнської нації з його укра! їноненависною ідеологі! єю “денацифікації” ви! ступили: голова “Волин! ського Братства” Сергій Шевчук, директор Інсти! туту літератури ім. Т. Шевченка НАН України Мико! ла Жулинський, голова Націо! нальної спілки письменників України Михайло Сидоржев! ський, перекладач Петро Засен! ко, письменник Борис Понома! ренко, актор Володимир Талаш! ко. У виступах йшлося про долю рідного слова в різні історичні часи, про важливість мови у формуванні української ідентич! ності, ділились спостереження! ми про те, яка кількість україн! ців перейшла на рідну мову під час Великої російсько!україн! ської війни. Учасники заходу наголосили на тому, що національна іден! тичність базується на таких складових, як мова, пісня, куль! тура, історія, віра, без яких нація неможлива. Саме тому віками музею подивіться, що там є про Адамцевича. Я надіслала (в му! зей) кілька книжок, Вашу збірку і двадцять чотири фото”. Рядки про фотографії бук! вально приголомшили мене. Це ж яке неоціненне багатство! Я поривався поїхати і в Ромни, до батька!матері, і в Крим, до Лідії Дмитрівни. Та ось біда. Видавни! чі справи закрутили так, що я не встигав писати навіть нічого сво! го: ні з віршів, ні з прози. Доводи! лося жертвувати власною проф! відпусткою, замість того, щоб присвятити її рідним: дружині та двом донькам. А це ж не якісь там день – два, ні, відрядження міні! мум на тиждень. Хто мені його дасть? І з якою метою? Та ще в Крим? Подумають, редактор за! хотів сачконути, позасмагати на сонці. Тим часом Лідія Дмитрівна кольоровою листівкою привітала мене з наступним Новим роком: “Хай Вам у Новому році так доля складеться, що щастя уродить і радість всміхнеться, здоров’я прибуде, а щастя!багатство до Вашого Дому шляху не забуде!! (Аж два знаки оклику)”. А в листі написала: “Спасибі за вітання! Одержала його 4 січ! ня, так довго йшло. (…) На моги! лі нашого незабутнього кобзаря Євгена Олександровича в грудні Музичне товариство Української РСР встановило надгробок! пам’ятник. Тепер душа моя зас! покоїлась, можу сміло вмирати (...) Відносно Вашого приїзду скажу одне: якщо це Ви дійсно хочете приїхати, а не просто обі! цянки, то від чистої душі буду ра! да Вам, а також моя дочка і зять”. У кінці листа Лідія Дмитрівна звідомляла: “Євген Олександро! вич помер 19 листопада 1972 ро! ку, а 17 листопада 1978 року з Ки! різні колонізатори переслідува! ли наш народ та його світочів за рідну мову, саме тому триває ни! нішня визвольна війна від пося! гань московського шовіністич! ного імперіалізму на існування нашої нації. Колишній посол в Лівані Ігор Осташ разом із ліванським перекладачем українських кла! сиків на арабську мову розпові! ли про титанічну подвижницьку справу геніального науковця, мовознавця Агатангела Крим! ського та презентували музею низку виданих перекладів його праць арабською мовою. Зокре! ма, передали до фондів музею ошатне факсиміле нашої істо! ричної реліквії – Мазепинського Євангелія, яке описав Агатангел Кримський у своїй “Історії нової єва приїхали Володимир Дани! лейко, Олександр Фисун та із Звенигородки журналіст Вадим Мицик. Пом’янули його коло могили, поспівали, тоді ще в хаті посиділи цілу ніч та слухали за! писи… Чекаємо Вас…” Моя душа і досі щемить, що не зміг викроїти часу, щоб з’їзди! ти в Крим до Лідії Дмитрівни і здійснити свій заповітний задум – написати книжку (підготувати хоч би чернеткові начерки) про Євгена Адамцевича. Та чи можна звершити все, про що мрієш у своєму житті? Та сама ініційована мною антологія “Аполлонова лютня”, яка готувалася до свята 1500!ліття Києва, нарешті – піс! ля всіх потрясінь (читай сповідь редактора “Як творилася “Апол! лонова лютня”; К., Видавничий дім “Києво!Могилянська акаде! мія”, 2007 р.) – з’явилася аж у грудні 1982 року (хто подумав би!) до… 50!річчя утворення срср. Про це відповідно (вимушено) і зазначалося у передмові до зна! кового видання, яке здійснило переворот у всьому слов’янсько! му світі. Парадокс? Авжеж. І неаби! який. Але так було… P. S. Останніми роками, в незалежній, суверенній Україні, на превеликий жаль, я жодного разу не чув, щоб хоч би по радіо, в запису звучав “Запорозький марш” в оригінальному виконанні Євгена Адамцевича або капели бандуристів. Чому ж так сталося? Хто заважає? Цікаво, чи звучить “Запорозький марш” у Збройних Силах України? Переконаний, що він додав би сили й відваги нашим захисникам. Певен, що цей славний твір може (і повинен!) звучати поруч із Державним Гімном України. арабської літератури”. Симво! лічно, що саме в стінах Колегії Павла Галагана (нині – Націо! нального музею літератури Ук! раїни) Агатангел Кримський розпочинав свій шлях в науку та літературу. Ведучий вечора перекладач Микола Ярмолюк також презен! тував музею свій творчий доро! бок. Мистецькою окрасою захо! ду став виступ двох чарівних спі! вачок – народної артистки Укра! їни Світлани Мирводи та Влади Чайки. Тож шануймо і оберігаймо нашу мову, адже українське сло! во – це також наша зброя в бо! ротьбі з підступним ворогом. Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК Ведуча вечора Світлана Мирвода, голова “Волинського Братства” Сергій Шевчук, заступниця директора Музею Раїса Сеннікова, перекладач Микола Ярмолюк та ко# лишній посол України в Лівані Ігор Осташ з ліванським перекладачем під час пере# дачі Мазепинського Євангелія у фонди Національного музею літератури України
Національна еліта · “Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Створення нової біографії Тараса Шевченка має стати національною ідеєю в шевченкознавстві Доповідь на Десятих Міжнародних Шевченківських читаннях “Наукові здобутки у вивченні біографії Тараса Шевченка”

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Три роки тому, на Дев’ятих Міжнарод! них Шевченківських читаннях, у своєму виступі я обґрунтував необхідність ство! рення принципово нової колективної, ба! гатотомної академічної Біографії Тараса Шевченка в історично нових умовах неза! лежної України1. У цьому контексті було привернуто ува! гу до двох очевидних істин, без урахування яких і нинішні наші читання не будуть нау! ково повнокровними. Перша. За рік до смерті Тарас Шевченко фактично висловив особисте конкретне бажання про написан! ня власної біографії, зауваживши, що “істо! рія мого життя становить частину історії моєї батьківщини”. Друга. Востаннє акаде! мічна наукова колективна біографія Тараса Шевченка побачила світ сорок років тому!2 Це величезний період на межі століть і ти! сячоліть – за своїм історичним драматиз! мом і тектонічними формаційними су! спільно!політичними, економічними, й світоглядними змінами, який потребує ос! мислення в шевченкознавчому контексті. До речі, ще на початку нинішнього століття видатні шевченкознавці Іван Дзюба і Микола Жулинський відкрили пе! редмову до Повного зібрання творів Тара! са Шевченка у дванадцяти томах геніально точними максимами: “Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. Волею істо! рії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий дос! від народу, відгукуючись на нові болі та ду! ми, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на віч! ному шляху до Шевченка…”3 Це сказано, без перебільшення, на віки і вичерпно мотивує ментальну необхід! ність створення не лише сучасної наукової Біографії Тараса Шевченка, а й майбутніх шевченкознавчих праць. Але наразі ми на! стійно закликаємо не відкладати сучасну ро! боту на майбутнє… Не можу не згадати пронизливий мо! мент: три роки тому, представляючи свою концепцію нової Біографії Тараса Шевчен! ка, наголосив особливо, що “естафету від попереднього видання найкраще пере! дасть видатна шевченкознавиця Валерія Смілянська, яка, до речі, є відомим авто! ром з біографічної Шевченкіани”. Валерія Леонідівна була наймолодшою серед авто! рів колективної Біографії Тараса Шевченка 1984 року, котрі вже давно відійшли у Зас! віти, – Василь Бородін, Євген Кирилюк, Євген Шабліовський, Василь Шубрав! ський… Але минулого року вона померла… Утім, історична тяглість наукового шевчен! кознавчого процесу не переривається… Нагадаю, що минулі Шевченківські читання відбулися за п’ять місяців до пов! номасштабного збройного вторгнення Московщини в Україну. Уже тоді було на! решті публічно розлущено від імперсько! радянської шкаралупи справжню сутність найпершого Шевченкового заповіту – “кайдани порвіте”. Ішлося про московські кайдани! Кровопролитна, загарбницька війна Росії підтвердила історичну правоту Тараса Шевченка, який однозначно заповів українцям окропити істинну волю “вражою злою кров’ю” – мос! ковською… Майже півтора десятиліття відпові! дальної й непростої роботи на чолі На! ціонального культурного центру Украї! ни в Москві (2001–2015) надзвичайно загострили моє сприйняття Шевчен! кового ставлення до Москви й Мос! ковщини, супроводжувалися видан! ням у російській столиці українською мовою більш як десяти книг з цієї проблематики, у тому числі відзначе! них Національною премією України імені Тараса Шевченка (2009). Зокре! ма, на початку 2015 року, під час гіб! ридної війни Росії проти України, по! бачила світ книга “Москва у творчій долі Тараса Шевченка”, що буквально розпочиналася таким висновком: “На початку третього Шевченкового сто! ліття мусимо визнати, що історія Тара! сових зустрічей із Москвою – реальних і віртуальних – нас майже нічого не навчила. Бо ж інакше в українських відносинах із нею у післярадянський пе! ріод було б набагато більше Шевченкової духовної сили та історичної прозорливості, здорового глузду й безкомпромісної віри, державницької мудрості й політичної рі! шучості”.4 Принагідно відзначу, що завершується згадана книга, видана 2015 року в Москві, “Молитвою” Дмитра Павличка, виголоше! ною ним наприкінці 2013!го на київському Євромайдані і зверненою до Господа: Тож яви нам всі майбутні дати, Відповідь на запит наш яви: Скільки ще разів нам помирати Й воскресати на хрестах Москви? Та ще – чіткою відповіддю Ліни Кос! тенко вустами Богдана Хмельницького: “Аби лиш не з Москвою. / Хай Україну ча! ша ця мине”. Виходячи з цього, серед стовпових, визначальних тем у моєму виступі три ро! ки тому було максимально наголошено, скажімо, на тому, що в біографічній полі! фонії поетової творчості важливо було б особливо виразно розкрити тему “Чигри! не, Чигрине…” – єдиного вірша, якого тридцятирічний Кобзар написав у Москві 19 лютого 1844 року під час перших її від! відин. Було сказано, що, буквально, “саме цей вірш відкрив антимосковський період Шевченкової творчості, який особливо важливо проаналізувати…”. Було також окремо відзначено, що Кобзар поставив “Чигрине, Чигрине…” першим у геніаль! ному ряді знаменитого циклу “Три літа”, завершеного “Заповітом”, за повною, ви! черпною суголосністю з поетовою душею, котра тужливо нагадала всім українцям, яку славні часи вони “скородили списами московські ребра…”. У цьому несхибному контексті мені тільки залишається проказати дослівно ключовий висновок із доповіді трирічної давності: “На мій погляд, тема Москви й Мос! ковщини в житті та творчій долі Тараса Шевченка має стати наскрізною в новій Біографії”. На першому місці перебуває нове про! читання й переосмислення “Заповіту” Та! раса Шевченка, в якому йдеться саме про московські кайдани й історичну немину! чість збройної боротьби, щоб їх розірвати шляхом воєнної перемоги України над лю! тим ворогом – Московщиною5. Наприкінці 2025 року (за старим сти! лем) виповнюється 180 років від часу ство! рення Шевченкової поезії “Як умру, то по! ховайте…”, і було б істинно доречно присвя! тити цій знаменній події наступні Міжнарод! ні Шевченківські читання. Серед інших концептуально важливих зауваг, які вважаю за необхідне повторити чи сформулювати, виокремлю настійне нагадування, що створення наукової Біо! графії Тараса Шевченка можливе лише під Т. Шевченко. Автопортрет. 1858 р. організаційним і науковим керівництвом Інс! титуту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Якісно новий період у роботі роз! почнеться саме відтоді, коли проєкт офі! ційно стане Державним і в ньому візьмуть участь академічні інститути гуманітарного профілю. Утім, це жодним чином не відкладає і нітрохи не применшує вкрай важливого значення нинішньої незамінної підготов! чої роботи, бо справді загальнонаціональ! ного характеру їй неминуче нададуть не вагомі рішення державного ґатунку, а творчість патріотів!шевченкознавців, яких і ви представляєте. Головне – не при! пиняти наукового пошуку за будь!яких обставин, у тому числі несприятливих. І неодмінно аналізувати й узагальнювати зроблене на регулярних Міжнародних Шевченківських читаннях у Каневі. У вже надрукованих матеріалах є цікаві штрихи й етюди до майбутньої Шевченкової Біогра! фії. Додадуться наукові здобутки і нині… Не сумніваюсь, що з часом, якщо про! єкт не піднімуть на державний рівень інс! титуції Національної академії наук Украї! ни, з цією ініціативою може виступити на! ша наукова спільнота. Адже “во время люте”, в історичний час екзистенційного протистояння Мос! ковщині саме створення нової науково! фундаментальної Біографії національного Поета, Пророка і Державотворця стане для шевченкознавців достойним дійовим відгуком на його настанову не вдаватись у тугу, а “работать разумно во ім’я матері на! шої України”… Неодмінно хочу відзначити справді глибоке розуміння працівниками Шев! ченківського національного заповідника в Каневі масштабності наукового завдання, про що, зокрема, свідчить досконалий до! бір питань для розгляду на секціях. Ідеться про всебічне дослідження постаті Тараса Шевченка у світлі наукової біографістики та теоретико!методологічні засади вив! чення його життєпису і біографій інших митців. Торкнуся лише кількох узагальнень, які випливають з особистого досвіду шев! ченкознавчих досліджень і мають систем! ний характер. Задумавши “рисовать нашу Украйну” і видати серію офортів під назвою “Живо! писна Україна”, тридцятирічний Тарас Шевченко писав Осипу Бодянському: “Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію”. Щодо сюжетів з іс! торії України, то Шевченко просив описати їх історика, фахівця – Бодянського: “Тіль! ко по!нашому – щоби тямили безглузді ка! цапи”. На види і на людський бит поясню! вальний текст збирався писати сам… Украй важливо зберегти в майбут! ній Біографії це глибинне, душевне сприйняття Шевченка, в якому магіс! тральна історія пронизана “людським битом”, за його словами, “таким дріб! ним буднем”, адже в ньому й таїться щоденний, істинний вияв української ментальності. Поготів, що, говорячи про історію свого життя, Тарас Григо! рович дозволив нам “входити у всі її подробиці”. До речі, достоту зрозумів! ши це, написав і видав книгу “Подро! биці Шевченкового життя” (2021). Завершив і багаторічну масштабну працю “Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка. Авторський комен! тар”, адже вважаю, що за своїм жанром коментування поетового Щоденника є окремою галуззю шевченкознавства, яка підсумовує кращі здобутки попе! редніх досліджень і водночас дає нові поштовхи до розроблення й висвітлен! ня великих і менших, але суціль важли! вих проблем життя і творчості Кобзаря. За словами Сергія Єфремова, кот! рий блискуче прокоментував Щоден! ник сто років тому, “в Шевченковому журналі маємо виключної ваги документ, якому рівних не багато знайдеться у світо! вому письменстві… В йому знаходимо найкращу автохарактеристику поета, його справжній автопортрет, що докидає стіль! ки великих і дрібних рисочок до відомого з инших джерел образу”. На мій погляд, новий життєпис уперше вповні розкриє сакральне місце Щоденника в біографії національного генія, його видатне значення поряд із “Кобзарем”, як основопо! ложних творів неперервного самоусвідом! лення українців і їхнього ідейного позицію! вання в сучасному та майбутньому світі. Потрібно показати, що ці твори поєднані як душа й серце в Шевченковому єстві. Хай душа кожного майбутнього читача Бі! ографії дослухається до поетових слів, “а серце б’ється – ожива, як їх почує!..”. Саме тому необхідно наголосити, що гостро постала потреба в сучасному пере! кладі Шевченкового Щоденника україн! ською мовою на державному, сиріч акаде! мічному рівні. Ідеться, звісно, не про те, щоб відмовитися від історичних перекла! дів Олександра Кониського, Богдана Леп! кого, Леоніда Білецького, а про те, що ни! нішні самовільні невіглаські безцензурні перекладацькі спроби не тільки збіднюють Шевченків текст, а й спотворюють його. Коротко покажу це на прикладі одного із сучасних перекладів. У Щоденнику поет занотував 29 липня 1857 року про першу розмову з Андрієм Обеременком – його земляком і другом на засланні: “Я затрепе! тал, услыша его чистый, неиспорченный родной выговор”. Переклад звучить так: “Я перелякався, почувши його чисту, незіпсо! вану рідну говірку”. Тобто виходить, що Шевченко, почувши рідну мову… “переля! кався”! Цур тобі та пек тобі! Насправді пере! лякатися можна саме від такого сучасного перекладу! (Та був же в Леоніда Білецького достойний переклад: “Я затремтів, почувши його чисту, непопсовану рідну вимову”). Немає сумніву, що на тексти нової бага! тотомної праці взагалі випаде відповідальна місія спростування й викорінення невіглас! тва у шевченкознавстві. Найбільш точне й лапідарне його визначення дав Іван Дзю! ба: “Невігластво як джерело палкого нат! хнення виявляється в цілковитому нез! нанні України, її історії, культури, а через це довільному поводженні з окремими фрагментами неопанованої цілості”6. Яскравим виявом антиукраїнської пал! кої натхненності є вироджений в україн! ському місті Сміла ідеолог “руського міра” Володимир Мединський, який називає Кобзаря своїм “земляком”. За його слова! ми, Тарас Шевченко писав… “на діалекті російської мови”, “не був ніяким переко! наним борцем із москалями”, а був… “ве! ликим російським поетом XIX століття, котрого українці… “приватизували””.
Національна еліта · “І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Я схаменувся, осінивсь Святим хрестом і тричі плюнув Та й знову думать заходивсь Про те ж таки, що й перше думав. Між “ошапкованим” радянським і “модерністським” сучасним образом Шевченка багато спільного. Найголовні! ше – це насильне виривання його неука! ми, фальсифікаторами чи брехунцями з наукової царини і безцеремонне перемі! щення у сферу сповідуваних ними погля! дів або певного віровчення. У цьому про! крустовому ложі й відбувається штучне підганяння явищ, без перебільшення, по! дібно до того, як міфічний старогрецький розбійник відрубував або витягував ноги жертвам, що не відповідали довжині його ліжка. Хіба не про це писав Іван Драч, який називав згаданих ошуканців “доярами” шевченкознавства? Дояр корову вибира по зросту. Як завелика – ноги повтина. Нема дилеми, хоч у воду з мосту, Шевченкознавство – от де цілина! Шевченкова Біографія має вирвати скальпель з рук новітніх безвідповідальних “шевченкоїдів” (блискуча дефініція Сер! гія Гальченка), які намагаються на власний розсуд препарувати Кобзаря, і назавжди викинути їх на узбіччя шевченкознавства. Утім, як уже давно відзначив Юрій Ба! рабаш, є й сучасні гіпотези притомних дослідників. Скоріше екстравагантні, ніж переконливі, вони все!таки спонукають “до пильного відчитування давно і, здаєть! ся, всебічно вивчених текстів, до перепе! ревірки деяких усталених думок і суд! жень… до історично!літературних лакун, суперечливих свідчень, не вповні з’ясова! них фактів, а то й просто конфузів у кано! нічних письменницьких біографіях”7. Якщо вже випало згадати видатного шевченкознавця, лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрія Барабаша, котрий волею долі понад 60 років живе й працює в російській сто! лиці, то він, говорячи Шевченковими сло! вами, “не принизив своєї національної і людської гідності, він остався вірним у всіх відношеннях своїй прекрасній національ! ності”… Одразу після віроломного зброй! ного нападу Росії на Україну в лютому 2022 року великий українець Юрій Бара! баш заявив: “…На 91!му році життя я вва! жаю своїм обов’язком і правом засудити безпрецедентне, нічим не виправдане рі! шення президента Володимира Путіна про військове вторгнення в Україну”. Нагадаю, що Барабашеві належать гли! бокі публікації в “Шевченківській енцик! лопедії” про поетові твори “Великий льох”, “Сон – У всякого своя доля”, “Три літа”, “Чигрине, Чигрине…”, “Юроди! вий”… В енциклопедичному розкритті “Тем і мотивів поезії Шевченка” йому бу! ло довірено написати ключові статті: “Ук! раїна”, “Слово”, “Любов”, “Самотність”, “Помста”, “Смерть”. На Дев’ятих Міжнародних Шевченків! ських читаннях у 2021 році я чітко сказав про те, що розпочата робота “розрахована не на роки, а на десятиліття”. Досить нага! дати, що з часу висловлення мною у 2018! му ідеї створення багатотомної Біографії Тараса Шевченка минуло вже шість років. І, здається, такими темпами для її реаліза! ції знадобиться принаймні пів століття. Проте з історичної висоти Шевченкової гори погляньмо на завдання національної значущості очима самого Тараса Григоро! вича, який одного разу проговорив, за йо! го словами, “святу істину”, а саме: “Кріп! ко захотів – наполовину зробив”. Отже, насправді, ми вже надали незво! ротний рух історично грандіозній роботі, котра, безсумнівно, буде підтримана в укра! їнському суспільстві, бо вона служитиме ду! ховному вдосконаленню і громадянському посиленню цілої нації, формуванню нової генної матриці історичної пам’яті Шевчен! кового народу, потужно виявить нашу націо! нальну самоідентифікацію. Нескоро, але настане час великий, ко! ли до підніжжя Пам’ятника на могилі Та! раса Шевченка буде символічно покладе! но видання багатотомної Біографії націо! нального Кобзаря. Саме тоді ми засвідчи! мо всьому світові, що під “незлим тихим словом” український Геній розумів і слово наукове: І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом. Ми неодмінно маємо пройти цю доро! гу. Прапор у руках подвижників Шевчен! ківського національного заповідника – на ньому читаємо: “Створення нової Біографії Тараса Шевченка має стати національною ідеєю у шевченкознавстві”. _____________ 1 Див.: Мельниченко В. Тарас Шевчен! ко: “Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини // Слово Просві! ти. 2021. 23–29 вересня. 2 Т. Г. Шевченко. Біографія / В. С. Бо! родін, Є. П. Кирилюк, В. Л. Смілянська, Є. С. Шабліовський, В. Є. Шубравський. Київ : Наукова думка, 1984. 560 с. 3 Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Тарас Шевченко. Повне зібрання творів : у 12 т. Т. 1. Ки! їв : Наукова думка, 2001. С. 9. 4 Мельниченко В. Москва у творчій до! лі Тараса Шевченка. М.: Домашня бібліо! тека, 2015. С. 5. 5 Див.: Мельниченко В. Чи сповнено Заповіт Тараса Шевченка? // Слово Прос! віти. 2024. 11–17 січня; Його ж. Нове про! читання Щоденника Тараса Шевченка // Світогляд. 2024. №2. 6 Дзюба І. Шевченкофобія в сучасній Україні. Київ : Вид. дім “Києво!Могилян! ська академія”, 2006. С. 13. 7 Барабаш Ю. Просторінь Шевченково! го Слова. Київ : Темпора, 2011. С. 457, 458. у своїх спогадах звертають увагу на поєд! нання рис характеру, намірів та вчинків, які за звичайних умов не поєднуються – тобто синкретичність. Величезний, безприклад! ний життєвий досвід сполучався у цій ви! датній людині з майже дитячою наївністю. У свідомості Дімарова сусідували неприми! ренне ставлення до всякого зла і довірли! вість, вимогливість і готовність прощати... Такий синкретизм, у кращому розумінні цього латинського терміна (сполучення протилежностей), був і лишається, напев! но, визначальною особливістю Анатолія Дімарова – щиросердного, доброго і чуло! го, а перш за все – справедливого. Так, був змушений поєднувати несу! місне. І жити не згідно з обставинами, а всупереч їм... Пережив Голодомор і вими! рання села. Уцілів на війні, хоча не раз по! силали його на смерть. Писав і видавав свої твори попри звинувачення у пору! шенні принципів “соціалістичного реаліз! му”. Не чекаючи безцензурних часів, зма! гався з ворогами вільної творчості, тобто виборював кожен розділ і навіть кожне ре! чення. “З боку Анатолія Дімарова це був своєрідний виклик постулатам методу со! ціалістичного реалізму з його вимогами обов’язково подавати гегемона – робітни! чий клас, творити позитивного героя, яс! на річ, натхненного, білозубо усміхненого будівника комунізму, і завершувати кожен твір на оптимістичній ноті”, – написав Микола Жулинський у передмові до збір! ки інтерв’ю (“Його голос чути досі. Роз! мови з Анатолієм Дімаровим” (К., Бібліо! тека “Літературної України”, 2014 р.). Герої його творів принципово інші. У повісті “Чорний ворон” це лейтенант, що пройшов усю війну, за підлим доносом за! суджений до 20 років концтаборів; дійові особи повістей “Через місточок”, “Бла! китна дитина”, “Як воно в піхоті” також дуже далекі від радянських “ідеалів”. Ці твори були видані лише на початку 1980!х років, за часів т. зв. перебудови. “Стиль письменника – це щоденна ка! торжна праця”. Так Анатолій Дімаров, з притаманною йому скромністю, підсуму! вав свою творчість в інтерв’ю Сергію Ко! заку (“Літературна Україна”, 4.08.2011 р.). Він, як завжди, був гранично відвертий. Бо тяжкою працею з не завжди вдячними на! слідками позначений, дивовижний, спов! нений неймовірних подій життєвий і твор! чий шлях цієї видатної особистості. Пись! менника, який був і є символом, легендою української літератури.
Національна еліта · “І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Дивовижний Анатолій Дімаров

Отже, найогидніше – войовниче неві! гластво, “нехай його лихий візьме!” Не промину нагадати, що ще в поемі “Сон” (1844) Тарас Шевченко з огидою за! фіксував такого відворотного “землячка з циновими ґудзиками” в царських палатах: “Я всі входи знаю, / Я тут служу…” Щоправда, цей “просвищенный” якіс! но відрізнявся від Мединського тим, що знав про існування української мови. Пам’ятаєте? “Де ты здесь узялся?” “З України”. – “Так як же ти Й говорить не вмієш По8здешнему?” – “Ба ні, – кажу, – Говорить умію, Та не хочу”. Утім, однаково відразливе ставлення Шевченко висловив до них обох: “Цур то! бі, мерзенний / Каламарю…” Не менш ворожі науковому шевчен! кознавству домашні невігласи, які чіпко поселилися в Інтернеті, множать публіка! ції з немотивованими вимислами й безпід! ставними гіпотезами, спробами перетлу! мачити чи скоригувати, спростувати чи “уточнити” самого Шевченка. У кожному разі їхнє слово, говорячи по!шевченків! ськи, “брехнею підбите”… Скажімо, в інтернет!публікації “Кобзар, якого ви не знали” з апломбом заявлено, що “у своєму Щоденнику поет писав про особ! ливе задоволення, отримане від придбання гумового плаща – макінтоша, який варту! вав 100 карбованців”. Нічого подібного в Щоденнику Тарас Григорович не писав, а згадав про плащ у повісті “Художник”: “Сто рублів кидаю на який!небудь плащ”. Отже, повчальник очевидьки не читав ні повісті, ні Щоденника! Поготів – і Шевченкової по! езії, бо ж інакше не стверджував би, – “на! ше безголов’я”, – що “до кінця життя Тарас Шевченко писав навдивовиж безграмотно”. Якраз наприкінці життя поет передба! чив істинну сказу майбутніх невігласів і на всі часи відреагував: Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, лавреат премії ім. В’ячеслава Чорновола, заслужений діяч мистецтв України Життєпис видатного письменника, справдешнього українського патріота Анатолія Дімарова незвичайний: 92 роки майже неймовірних, гідних подиву подій і вчинків. Є у цьому великому житті творча цілеспрямованість, громадянська гідність, дружня і родинна вірність, відданість націо! нальній ідеї, а головне – порядність пито! мого інтелігента. І навіть — деякі таємни! ці... Ось одна з них. При народженні його прізвище було Гарасюта – від назви хутора Гараськи на Полтавщині. По батькові – Андронікович. Працьовита і заможна се! лянська родина викликала заздрість “ідей! них” голодранців, і у 1929 році батька “розкуркулили” й заслали. Мати з синами перебралася до села Довгалівка, де Анато! лій ходив до школи під її дівочим прізви! щем – Дімаров. Там вони пережили Голо! домор 1932!1933 років і вимирання села, після чого родина переїхала на Донбас... Завжди готовий сприймати правду і ді! литися нею з іншими. Таким Анатолій Ді! маров був і лишається у нашій пам’яті. “Співцем окопної правди” називали його колеги!письменники. Ця правда, як і доля самого її співця, була неймовірно жорстокою. У 1940!му на Донбасі 18!річного Анатолія, одразу після закінчення середньої школи, мобілізували до Червоної армії. Від першого дня війни був у піхоті. Кілька разів поранений і контужений. Під час німецької окупації створив на Донеч! чині партизанський загін. У 1943!му вдру! ге мобілізований до діючої армії, знову пе! реніс поранення і контузію; комісований (визнаний непридатним до військової служби) після тривалого лікування. В інтерв’ю Надії Боднар (“Експрес”, 23.01.2003 р.) на запитання про війну він відповів: “Знаєте, про фронтові події напи! сано вже стільки і, пробачте, стільки ж наб! рехано!.. Я не вірю людям, які кажуть, що служили в піхоті на фронті, і заявляють: “Я пройшов усю війну, від дзвінка до дзвінка”. Та ти, стерво, не пройшов усю війну, а про! сидів десь у тилу, де й куля не свистіла! Бо що таке піхотинець? Одна!дві атаки – і ти або в шпиталі, або заритий. Мені довелося всього на війні спробувати. У 20 років я став інвалідом. Поранення, контузії... А коли наші повернулися, я організував пар! тизанський загін. Нам не дуже повірили, бо його не комуністи організовували, а 14! річні “сопляки”, а я, найстарший, коман! дував. У нас відібрали зброю, дали по цег! лині і сказали: “Біжіть, кидайте цеглини... німці подумають, що то гранати, попада! ють, а ви стрибайте зверху і відбирайте у них зброю”. Ото і дострибались – ніхто не добіг, німець усіх викосив, а мені пощасти! ло: контузило, мене вивезли обморожено! го, та й то випадково підібрали... Після об! мороження мене знову комісували – “не годен к строевой”, у 1943 році”. Надалі, ще за війни, працював у газеті “Радянська Україна” в Києві та “Радян! ська Волинь” у Луцьку. Про цей період (1943–1950 рр.) своєї журналістської і письменницької діяльності він згадував з неприхованою самоіронією (хоча реко! мендації на вступ до Спілки письменників одержав не від будь!кого, а від М. Риль! ського, П. Тичини, Л. Новиченка). Справа в тому, що тоді Сталін був для нього “без! грішним”, що пізніше він визнав у циклі повістей “В тіні Сталіна”. Справді, його погляди змінювалися, але саме тому, що вони були. Адже тим, хто не має поглядів, нема що змінювати, і залиша! ється тільки повторювати офіційні твер! дження влади сущої. Таких людей називає! мо конформістами, їх скільки завгодно навколо. Дімаров був принципово інший, ще й умів свої помилки визнавати. Більше того – розумів необхідність спокути... Вже за Незалежності, працюючи на своїй зе! мельній ділянці, скаже відомому діаспоря! нину, публіцисту і громадському діячеві Петрові Балею, що таким чином спокутує своє компартійне минуле. І повторить у вже згаданому інтерв’ю: “У 1990 році письмен! никам зовсім перестали платити... Якось треба було жити. І ми почали обробляти ве! ликий город. А моя дружина сказала крила! ту фразу: “Оце відмолюємо свої партійні гріхи”” (“Експрес”, 23.01.2003 р.). Цілеспрямованості, наполегливості, працелюбності, а головне – таланту Ана! толія Дімарова вистачило б на кілька жит! тів і доль. Мабуть, не було такої галузі на! ук, різновиду мистецтв чи літературного жанру, якими б він не цікавився. Ця риса його особистості, мабуть, є визначальною. Коли поетеса Тетяна Лемешко нас позна! йомила, Дімаров був не просто старшим колегою, а справжнім патріархом україн! ської літератури: мав за плечима десятки виданих книжок – романів, повістей, опо! відань, казок... При цьому він не лише оз! найомився з моїми творами, а й виявив жвавий інтерес до природознавства та охо! рони довкілля, підтримавши автора цих рядків схвальними відгуками і рецензіями. Доброзичливість, бажання і готовність допомогти молодшому колезі – ще одна важлива його риса; про це з вдячністю зга! дували, крім Т. Лемешко, також Леся Сте! повичка, Василь Фольварочний, Віктор Неборак, Михайло Наєнко та багато ін! ших його однодумців (“Наш Дімаров”, К., Фенікс, 2015). А ще – порядність і принциповість ін! телігента старшого покоління, здатного на сміливі громадянські вчинки. Коли у 2012 році тодішній Президент В. Янукович під! писав указ про нагородження орденом Ярослава Мудрого, Анатолій Дімаров від! мовився прийняти цю нагороду, назвавши її спробою підкупу з боку людини, яка штовхає Україну до прірви. ...Завжди прагнув осягнути глибинну суть явищ і подій. Вже на схилі віку, озна! йомившися з Біблією, дійшов переконан! ня про креативну природу Всесвіту. Слуш! но вважав, що вона не суперечить науці й навіть підтверджується відкриттями і ви! находами вчених. Це було наче Одкровен! ня. Отже, повірив у Бога, казав, що віра і наука – два його крила. І при цьому ли! шався матеріалістом! Письменниця Лю! бов Голота згадує, як він запитував: де ж помістилися душі мільярдів людей, що пішли у Вічність за всі часи?.. Так у ньому поєднувалися протилежності. Друзі, колеги, родичі, знайомі та читачі
Добрі новини “Змиритися і стояти на місці – то не про нас”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

єкту, ми придбали ноутбуки, інші технічні засоби і створили артла! бораторію для осіб на пробації. До завершення 2022 року ми відновили усі наші культурно! просвітницькі й соціальні проєк! ти та започаткували нові. За під! сумками проєктної діяльності у 2023 році бібліотека отримала звання “Бібліотека року” (дип! лом ІІ ступеня) щорічного Всеук! раїнського конкурсу ВГО Україн! ська бібліотечна асоціація, що проводиться спільно з Міністер! ством культури та стратегічних комунікацій України. А на 9 лис! топада цього року бібліотека зап! рошена на урочистості і вручення нагороди за перемогу у VIII кон! курсі найкращих проєктів у сфері освіти дорослих, у номінації Най! кращий проєкт громадянської освіти, що проводить Українська асоціація освіти дорослих (про! єкт “Видима бібліотека” з ресоці! алізації осіб, що відбувають кри! мінальні покарання, реалізується у співпраці з Департаментом з питань виконання кримінальних покарань ось уже четвертий рік поспіль). Українська історія слугує по! тужним нагадуванням про те, що коли стає важко, сильні стають сильнішими. Бібліотека стала кращою, ефективнішою, її діяль! ність пройшла найтяжчі стрес! тести, і стала добре помітною не лише в Україні, а й за кордоном. Від 2022 року ми здійснили кни! гообмін з бібліотеками Вільнюса (Литва), Кракова (Польща), Ки! шинева (Республіка Молдова), на запрошення колег відвідали Ки! шинів і Краків, проводимо з ни! ми онлайн!зустрічі. Ініціатива працівників бібліотеки – збір та відправка українським спільно! там біженців за кордоном україн! ських книжок, що триває з квітня 2022 року, охопила 37 міст світу. Всього за цей період відправлено українським біженцям за кордон понад 10000 книжок. Ми постій! но з ними на зв’язку, долучаємо до заходів. Своєю чергою від ук! раїнців в Карлсруе та від волон! терської організації Іхуд Ацала бібліотека отримала в дарунок електрогенератори, а з Ерланге! на, Вюрцбурга, Кракова – книж! ки. Від колективу міської бібліо! теки Вільнюса – фінансову під! тримку. У цей важкий час бібліотеку підтримують волонтери й благо! дійники: з їх допомогою прове! дено косметичні ремонти у 4!х приміщеннях, виготовлено еко! торбини з нашим логотипом, придбано дрібні меблі, ком! п’ютерну техніку. Своєю чергою ми підтримуємо публічні бібліо! теки прифронтових територій, ті, приміщення яких відновлюють! ся після обстрілів і які активно працюють з внутрішньо перемі! щеними громадянами. Лише у 2024 році в межах благодійного проєкту, який реалізуємо за під! тримки волонтерки з Праги Олександри Вахрушевої і при! ватного благодійного фонду, ми допомогли зібраними і придба! ними книжками (в середньому по 120!130 книжок) і ноутбуком 55!ти українським бібліотекам в Миколаївській, Херсонській, За! порізькій, Харківській, Хмель! ницькій областях. Наразі бібліотека використо! вує для комунікації усі можливі канали, має високий рівень впро! вадження IT, потужне і дієве парт! нерство з культурними і освітні! ми закладами, громадськими ор! ганізаціями. Користувацька ау! диторія бібліотеки сьогодні не обмежується 25 тисячами чита! чів, які мають бібліотечну картку, сотні тисяч користуються її пос! лугами онлайн. Тому йдемо вперед, з увагою і теплом у душі до кожного, хто пе! реступає поріг Лесиної оселі. Не боїмося, діємо!
Добрі новини “Змиритися і стояти на місці – то не про нас”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Діємо! Бо діяти – це наше! У листопаді Публічна бібліотека імені Лесі Українки для дорослих міста Києва відзначає 804-річчя від часу заснування

Ольга РОМАНЮК, директорка бібліотеки Свій ювілей бібліотека зустрі! чає у воєнний час, як і 80 років тому, коли з книжок, знайдених киянами на руїнах міста, почав формуватися фонд майбутньої головної публічної бібліотеки столиці. Дві кімнати загальною площею 68 кв. м у будівлі україн! ської чоловічої середньої школи № 55 на вулиці Артема (з 2015 р. – Січових Стрільців), 18, стали першим її помешканням. Якщо про бібліотеку, то це, передусім, про її інформаційні ресурси і про людей. Попри скрутне становище із власними площами, а ми досі не маємо власного приміщення, бібліотеці в усі періоди її історії таланило на особливих людей, державників, пасіонаріїв, які від початку роз! вивали бібліотеку і зміцнювали її позиції, захищали від посягань рейдерів, підтримували матері! ально її ініціативи й проєкти. У нашому архіві зберігаються численні пропозиції до міських програм розвитку культурної га! лузі столиці, звернення до місь! кої влади різних періодів і рівнів з приводу необхідності будівниц! тва спеціального приміщення для головної міської бібліотеки ще від минулого століття, але справа так і не зрушила з місця. Гіркою сторінкою в історії бібліотеки є період, коли у 2008–2009 рр. колективу довело! ся пройти через засідання 14 су! дів різного рівня, три з яких – з виселення відділів бібліотеки з приміщень, які до сьогодні вона орендує у Шевченківському ра! йоні. Варто з вдячністю згадати політиків та громадських діячів М. Томенка, Л. Танюка, О. Бри! гинця, О. Донія, Героїв України Б. Олійника та Д. Павличка, гро! мадського діяча у сфері книгови! дання О. Афоніна, відомого адво! ката А. Федура, які стали на за! хист приміщення головної сто! личної бібліотеки від посягань рейдерів. Завдяки їхнім зусиллям була ухвалена постанова Верхов! ної Ради України від 16 січня 2009 р. “Про запровадження морато! рію на виселення редакцій друко! ваних засобів інформації, закла! дів культури, в тому числі бібліо! тек, видавництв, книгарень, під! приємств книгорозповсюджен! ня”. Останній на сьогодні раз пи! тання приміщення для головної бібліотеки міста виносилося на розгляд Постійної комісії Київ! ради з питань культури у 2021 ро! ці. Будівництво публічної бібліо! теки не вимагає мільярдів дола! рів, необхідних для будівництва, до прикладу, бізнес!центрів. Але ROI (return on investment) бібліо! теки – колосальний. За деякими даними, кожна доларова інвести! ція у будь!яку публічну бібліоте! ку приносить дохід до 10 доларів! Це велика інвестиційна можливість. Значення бібліотек для розвитку суспільства добре розумів свого часу Віктор Китастий – аме! риканський професор, вчений, дипломат, музи! кант, культуролог, відо! мий громадський і куль! турний діяч українського походження. З 1990 р. і до кінця своїх днів жив і працював у Києві, був ди! ректором Дому Америки – першого Американ! ського центру культури в Україні. Частину власної колекції книжок (894 примірники книг з музично! го мистецтва, словники, мис! тецькі альбоми тощо) він свого часу передав у фонди бібліотеки. Великим бажанням В. Китастого було будівництво спеціального приміщення для бібліотеки. Кошти на проєкт та будівництво він був готовий надати. Єдине, що вимагалося від влади міста, – виділити земельний майданчик під будівництво. На жаль, цього не сталося. З історією бібліотеки тісно пов’язана доля непересічної осо! бистості бібліотечної галузі Укра! їни Людмили Іванівни Коваль! чук, яка з 1964 і до 2016 рік очо! лювала бібліотеку. Пів століття свого життя поклала вона на вів! тар професії. Завдяки її старан! ням і таланту керівника невелика бібліотека імені Лесі Українки, куди вона прийшла юною дівчи! ною, і колектив якої налічував всього п’ять працівників, була реорганізована спочатку в цен! тральну бібліотеку Шевченків! ського району, а згодом – в Цен! тральну міську бібліотеку Києва (з 1998 року – Публічну бібліоте! ку імені Лесі Українки для дорос! лих міста Києва). Завдяки від! критості Л. І. Ковальчук до ново! го, бібліотека завжди була серед перших у впровадженні нових ін! формаційних технологій. Ще у 1994 р. бібліотека скористалась пропозицією фірми Ex Libris (Із! раїль) укласти контракт на прид! бання автоматизованої інформа! ційно!бібліотечної системи (АІБС) ALEPH на один рік без оплати, а у 1997 р. на конкурсі міжнародного благодійного фон! ду “Інститут відкритого суспільс! тва” в Будапешті отримала гранту сумі 25 тис. доларів США, за які придбано АБІС ALEPH. І зараз за допомогою цього сервісу кожен, незалежно від часу доби і місця перебування, може знайомитися онлайн з пропозиціями з полиць бібліотек Києва. Сьогодні бібліотека в надій! них руках досвідчених працівни! ків, які багато років свого життя присвятили її розвиткові: Кова! ленко Р. М. та Мороз Г. М. – зас! тупників директора, Криворучка Л. С. – завідувача відділу мис! тецтв, Мар’янчик О. В. – завіду! вачки відділу літератури інозем! ними мовами, Курило Л. С. – го! ловного бібліотекаря, Голубкової А. В. – завідувачки відділу абоне! мента, Сергієнко Н. В. – завіду! вачки відділу нестаціонарних форм обслуговування, Кодолен! ко Т. П. – головного бібліотекаря та інших. У ці ювілейні дні ми згадуємо добрим словом працівників біблі! отеки, які залишили помітний слід в її історії: М. Д. Сома, В. І. Фоль! варочного, Л. С. Горбач, С. Я. Ба! біну, Н. О. Алексєєнко, Н. М. Ма! куху, М. О. Залепу, В. І. Сисоліну, М. М. Потапову, Г. П. Воскресен! ську, А. П. Роздобудько, Н. Б. Гри! щенко, І. О. Цуріну, С. В. Сан! жак, О. В. Скаржинську та інших. З історією бібліотеки пов’яза! не життя цілих родин і поколінь. Родини Зваричів, Савицьких, Сущуків, Філатових, Казанцевих та інших передають любов до книги і читання з покоління в по! коління. Бібліотека має добре уком! плектований універсальний фонд документів на різних носіях ін! формації. Тут зберігаються ко! лекції цінних і рідкісних видань, діаспорних друків з україніки то! що. Зокрема, у відділі краєзнав! чої літератури та бібліографії є видання про Київ, датовані кін! цем 19 – початком 20 ст., ком! плекти газет “Кіевская мысль” (1908–1909), “Кіевская молва” (1907), “Кіевская газета” (1903), журналу “Кіевская старина” (1888–1898) та ін. Унікальну цін! ність мають раритетні видання XVIII–XIX ст. із колекцій відомих діячів культури і вчених Р. Івиць! кого, Ю. Бобошка, І. Чабаненка, Р. Корогодського, В. Китастого, В. Заболотної та інших. У 1997 р., за рішенням Націо! нальної комісії з питань повер! нення в Україну культурних цін! ностей, фонди бібліотеки збага! тило безцінне книжкове зібрання киянина, видатного майстра ба! лету, митця зі світовим ім’ям Сер! гія Лифаря, передане з Парижа його вдовою, графинею Л. Але! фельд!Лаурвіг. У 2017 році, по смерті графині, бібліотеці по за! повіту передано ще понад 700 ви! дань з зібрання митця. Найцінніші, раритетні видан! ня із колекцій бібліотека оциф! ровує, формує Цифрову бібліоте! ку “Київ” і надає доступ до тек! стів онлайн. Від 2020 року бібліотека пере! живає найважчі часи: спочатку так звані “ковідні”, коли в кон! тексті пандемії відбулася її циф! рова трансформація, а далі, ще не оговтавшись від карантинних викликів, ввійшла у суворі реалії війни. Сьогодні ми навіть умовно не наважуємося порівнювати ді! яльність бібліотеки із внеском тих, хто щоденно віддає своє життя задля захисту нашої свобо! ди. Але буде нечесно не визнати, що бібліотека є своєрідним мая! ком для суспільства. Лише один день, 24.02.2022 р., бібліотека завмерла, намагаючись прийняти жахливі реалії, а вже наступного дня, окресливши з тими праців! никами, хто вирішив залишатися у Києві, напрями діяльності в умовах війни, почала готувати першу онлайн!лекцію “Як укра! їнці придумали росію”, що її вже 27 лютого провів історик і бібліо! текар Анатолій Горовий. Роль бібліотеки під час війни зросла, і це доводить її щоденна практична діяльність. І не лише тому, що якісно змінилися нап! рями діяльності, а й тому, що ста! ла комунікативним центром, життєво необхідним людям. Зви! чайно ж, бібліотека горда тим, що у 2017 році першою серед бібліо! тек України отримала театральну нагороду “Київська пектораль” (за проєкт “Бібліотека+Театр”), що з її подання видатний майстер графіки і каліграфії Василь Яко! вич Чебаник став лавреатом На! ціональної премії імені Тараса Шевченка, що започаткованим бібліотекою у 2019 році щоріч! ним конкурсом “Поетична зима Миколи Сома” гідно вшановано пам’ять відомого поета!шістде! сятника, який 10 років працював у бібліотеці, що бібліотека під! тримує міське книговидання, відкриває серед своїх користува! чів літературні таланти... Наразі життєвий пріоритет бібліотеки – інформаційна та психологічна підтримка усіх, хто потребує допомоги в складних реаліях. Проєкт “Бібліотерапія”, мета якого за допомогою книги і читання сприяти подоланню важких “душевних” моментів, бібліотека реалізує з 2017 року. Потрібна книжка в потрібний час – найкращі ліки. Цього року бібліотека вклю! чена до проєкту та навчальної програми “Бібліотеки як простір психосоціальної підтримки”, що реалізується в межах Всеукраїн! ської програми ментального здо! ров’я “Ти як?” (організатори: ЮНЕСКО, Міністерство культу! ри та стратегічних комунікацій України, Координаційний центр з психічного здоров’я Кабінету Міністрів України). Працюючи у країні у стані війни, ми стикаємося з браком кадрів, проблемами технічного забезпечення і оновлення книж! кових фондів, і водночас шукає! мо будь!які можливості для здій! снення своєї діяльності у новому середовищі. Змиритися і стояти на місці – то не про нас. Ми впевнені, кризи – це завжди можливості. У травні 2022!го біб! ліотека подала грантову заявку на конкурс проєктів від Європей! ського культурного фонду і пере! могла. За кошти у сумі 8 тис. єв! ро, отримані на реалізацію про!
Презентація · “У його книжках – щира любов до України і гостра правда про Україну – з цими почуттями Микола Степанович пише як живе”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

“Змосковлення Буковини”: повна версія

Галина ДАЦЮК, журналістка, громадська діячка: “З щирою любов’ю і гострою правдою” У Києві в Будинку кіно за участю письменників, журналіс! тів, науковців, громадських і по! літичних діячів, видавців та сту! дентства було проведено презен! тацію унікального двокнижжя письменника, вченого, журналіс! та, викладача, професора Миколи Тимошика “Змосковлення Буко! вини”, яке щойно вийшло у ви! давництві “Академія” за підтрим! ки Буковинського земляцтва. Щирі вітання Автору, який ча! сом за силою інтуїції нагадує мені дивовижного Вікентія Хвойку. Така ж космічна здатність відкри! вати унікальні портали україн! ської культури, ніким не освоєні наукові теми, пласти і зрізи ін! формаційного простору, повз які проходять мільйони вченого лю! ду. А професор Тимошик не про! ходить, будучи впевненим, що ця тема сьогодні найактуальніша. І з початком Великої війни сі! дає за архіви, обкладається під! шивками радянських буковин! ських газет періоду 1940–1980 рр. і на конкретних публікаціях і до! кументах показує, як цинічно й системно накидалися Буковині чужинські цінності, чужа росій! ська культура і чужа мова. Як ви! травлювалося з життя українство. Як знищували людей за наймен! ші вияви патріотизму. Як жорсто! ко нова влада табуювала правди! ву українську історію. То була справжня, хоча й прихована вій! на на знищення України, яка сьо! годні з усією російською жорсто! кістю ведеться відкрито. Зрозуміло, що книжка – не бо! йова ракета проти ворога, але на! завжди відмосковитися і утверди! Однокурсники: Юрій Плаксюк, Галина Дацюк, Микола Тимошик, Віталій Москаленко ти незалежність без таких видань ми не зможемо. Тому читаймо Ти! мошика – і двокнижжя про рідне чернігівське село Данину, і повер! нену із забуття спадщину Івана Огієнка, і “Материн заповіт”. І двотомник “Змосковлення Буко! вини”, який стає прецедентом для подібних досліджень радянської періодики на Волині, Слобожан! щині, Поділлі, Галичині, Закар! патті, Донеччині. Аби зробити ще один важливий крок до власної ідентичності і до України. Для подібних досліджень різ! них областей України треба знай! ти кошти і самовідданих людей, які б узялися за цю подвижниць! ку справу. Сьогодні ж за цілі українські установи невтомно працює профе! сор Микола Тимошик, поєднуючи силові поля журналістики, науки і зрілого письменницького слова. У його книжках – щира лю! бов до України і гостра правда про Україну – з цими почуттями Микола Степанович пише як жи! ве. Тому його двокнижжя кордо! центричне і націєтворче. Не втомлюйся, дорогий друже, і не! хай все задумане тобою здій! сниться. Многії творчії літа! Юрій ПЛАКСЮК, журналіст, письменник: “Добірна документа4 лістика в публіцистич4 ній вдяганці” Точніше і фаховіше про фун! даментальну працю Миколи Сте! пановича, як у своїй передмові до двотомника зробив присутній у залі Будинку кіно шановний ака! демік Георгій Філіпчук, не ска! жеш. І справді, дослідження “Змосковлення Буковини” на! стільки актуальне, переконливе і доказове, що вже понад рік від! повідним національним інститу! ціям належало б зробити його на! ріжним загальнодержавним нау! ково!педагогічним раритетом. Не можу не погодитися і з ін! шими сентенціями академіка про те, що автор надає шанс для вдумливого читача усвідомити актуальність історичних фактів, які в різних ракурсах повторюва! лися пізніше, вже в роки неза! лежності України. Що дух цих незвичних раритетів тієї давніш! ньої доби продовжує скніти й до! сі. Тобто виразки тогочасної сис! теми, того тоталітарного режиму не сповна викорінено і в пору утвердження нашої незалежності. У юриспруденції загалом та в криміналістиці зокрема є такий професійний вислів – “доказова база”. Цебто масив доказів для встановлення обставин злочину, винуватості чи невинуватості пі! дозрюваних у здійсненні злочину. Так ось, кожен документ, факт, кожна цитата, кожне твердження автора є саме тією доказовою ба! зою, яка повинна слугувати нам сьогодні у справі засудження зло! чинів комуністичного режиму на теренах України – як минулої, так і сучасної доби. І що з того, може запитати невибагливий до історичної правди читач. Все вже відбулося, тоталітарна доба подо! лана і справедливо засуджена ук! раїнським народом. Українським народом була за! суджена – спершу на незабутньо! му першому установчому з’їзді Народного руху України у вересні 1989 року, а через два роки – на вікопомному Всеукраїнському референдумі першого грудня 1991 року, коли за створення незалеж! ної і соборної України проголосу! вало понад 80 відсотків її грома! дян. Та чи була належним чином засуджена минула тоталітарна до! ба офіційною українською вла! дою? Можновладцями, які почи! наючи з буремного 1991 року, ве! ли й донині ведуть титанічну мі! жусобну битву за право перебува! ти на владному Олімпі. Навіть у період нинішньої жорстокої і кривавої визвольної війни, при! чини з’яви якої слід шукати у під! несено ! ейфорійному часі мир! ного розпаду Радянського Союзу. Пригадаймо, чи відбулося в Україні тоді і нині щось подібне до лютневого ХХ з’їзду КПРС 1956 року, де на закритому Пле! нумі було нищівно засуджено злочини сталінської кліки. Уза! гальнено і класифіковано чис! ленні факти цих злочинів, визна! но головних очільників злодіянь. У понад тридцятирічній історії де!юре незалежної України складно відшукати подібні дер! жавні акції та акти. Безперечно, зумисне організований більшо! виками Голодомор 1932–1933 ро! ків, геноцид нашого народу на! лежно отримав правовий і полі! тичний осуд. А решта жахливих історичних подій? Чи отримали вони подібний осуд збоку влади? Не отримали! А все тому, що не! має в нашій далеко не всеосяжній Конституції фундаментальних положень щодо законодавчого засудження осібної диктатури, запровадження тоталітарного ре! жиму. Є, щоправда, у ст. 5 рядок про те, що ніхто не може узурпу! вати державну владу. Тільки в ній, на жаль, не визначено право! вих ознак такої узурпації. Тому, з огляду на близьке ми! нуле, на сьогоднішню дійсність, слід констатувати, що Основний закон України потребує фахової конкретизації правових поло! жень щодо унеможливлення дик! татури у будь!який спосіб, у будь! якій формі. Тож саме фундамен! тальна праця Миколи Степано! вича, її документальна доказова база і є одним з тих тригерів, які після переможної війни повинні спонукати оновлену українську владу заповнити цю прогалину, аби раз і назавжди позбавити можновладців бажання узурпува! ти владу, яка по праву і за визна! ченням належить українському народу. Та, безперечно, аби ко! лись!таки відбувся правовий суд над усіма злочинними антина! родними режимами… На жаль, я особисто, як і бага! то інших мого віку діячів, які в ту тоталітарну радянську добу сяк! так безтурботно реалізовували свій творчий потенціал, не маю Учасники та учасниці презентації права вважати себе потерпілою стороною. Хіба що свідком. Чес! ним, сумлінним і об’єктивним, але тільки свідком. Потерпілими є ті, хто не скорився режиму. Хто виніс на собі всі тюремно!табірні “привілеї” радянського більшо! визму на теренах України. Кажу так, бо на моїй совісті, на моєму минулому також лежить тавро спільника у ганебній справі змосковлення, щоправда, іншої, Одеської області. Так, у 1990 році, після гострої публічної критики нині покійним письменником Володимиром Яворівським анти! української діяльності новопри! значеного першого секретаря Одеського обкому Георгія Крюч! кова, я, кореспондент УТ!1, за дорученням голови Держкомте! лерадіо Миколи Охмакевича, по! годився відбути до Одеси, аби в розлогому телевізійному інтерв’ю з першим секретарем спростувати справедливі і переконливі закиди патріотичного українського полі! тика. Тепер можу лише каятися за той творчий гріх. На завершення виголошених суджень хочу від нашого загалу висловити пропозицію щодо ко! лективного звернення до Україн! ського інституту книги, щоб про! фільна державна установа роз! глянула можливість фінансуван! ня загальноукраїнського проєкту “Змосковлення України”, розра! хованого на кожен регіон. Щоб тамтешні дослідники і публіцис! ти на зразок двокнижжя профе! сора Миколи Тимошика створи! ли свої документально!публіцис! тичні твори, якими доказово і на! завжди позбавили б московитів намірів зазіхати на нашу історію, наші землі, нашу ідентичність. Фото Олександра КЛИМЕНКА Ведучий — голова Буковинського земляцтва Валерій Цибух
Презентація · “У його книжках – щира любов до України і гостра правда про Україну – з цими почуттями Микола Степанович пише як живе”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Лавреати Симоненківської премії 2024 року

Конкурсна комісія з присудження Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка, встановленої Черкаською облас! ною радою та облдержадміністрацією за підтримки Національної спілки письменників України, Всеукраїнського товариства “Про! світа” ім. Т. Г. Шевченка з метою вшанування пам’яті поета!гума! ніста Василя Симоненка, популяризації його імені й творчості, для заохочення професійних і непрофесійних літераторів до творчих пошуків у галузі літератури, до написання високохудожніх літера! турних творів громадянського звучання, спрямованих на побудову незалежної демократичної України, підбила підсумки конкурсу на здобуття премії у 2024 році. Лавреатами премії імені Василя Симоненка визнано: в номіна! ції „За кращу першу поетичну збірку” – Павла Вишебабу, поета (м. Краматорськ, Донецька обл.), за збірку поезій “Тільки не пиши мені про війну”; в номінації „За кращий художній твір” – Григорія Діхтяренка, прозаїка (м. Черкаси), за книгу прози “Кросна”. Члени конкурсної комісії щиро вітають лавреатів і зичать доб! рого здоров’я та нових творчих звершень. Володимир Поліщук, співголова конкурсної комісії
16 Цікаво знати · “У давнину нашийні прикраси могли важити 10 кг і більше”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Гуцульський символічний оберіг

Мирон ФЕДОРІВ Фото з відкритих джерел Українські народні прикраси. Які вони бувають і чим приваблюють сучасних модниць? Найперше, що завжди вабило ґаздинь і модниць, фольклористів та етнографів, письменників і мистецтвознавців, – це зґарди. Зазирнувши до великого тлумачного словника, прочитаємо: “Зґарди, або ґарди – це архаїчне нагрудне намисто із латунними хрестами на металевому шнурі”. Кожен зі зґардів за тисячолітню свою історію має відповідні назви, що супроводжують назви символів, у вигляді яких створений зґард. Одним із найпопулярніших серед гуцулів символів-знаків у намисті зґардів є “соляріс”, який нагадує індоєвропейську “свастику”. Досі цей символ один із найбільш уживаних. У своїй статті “Гуцульські прикраси” заслужена працівниця культури України Ярослава Ткачук наголошує: “Символ сонця став емблемою добробуту і благополуччя, і для населення українських Карпат, яке до наших днів зберегло немало магічних вірувань, у ті далекі часи цей символ широко використовувався як оберіг. Саме тому різноманітні інтерпретації солярного символу так часто використовують гуцульські майстри в декоруванні прикрас”. Переглядаючи розмаїття зґардів на виставці гуцульських прикрас Національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського, можна простежити багатовікову історію асиміляції зґардів від культових язичницьких символів до схожих на християнські культові хрести, що набули видовженої форми та навіть виливалися майстрами з фігуркою розп’яття. Але в своїй більшості хрестиковий зґард, який і тепер має широке використання серед гуцулів Верховини Івано-Франківської області, відрізняється від християнського хреста наявністю невеликих круглих виступів на краях хрестоподібних лопатей. З яких же металів виготовлялися зґарди? При огляді прикраси-оберегу, вік якого сягає ще часів Русі, фахівці вказують на його виготовлення з міді та олова. Якщо ж ґазда вважав, що його зґард має відрізнятися від інших і нагадувати дорогоцінний метал (золото), тоді “майстри імітували дорогоцінний метал, використовуючи сплав латуні (“мосяж”). Для імітації срібла гуцульські майстри використовували нейзильбер – сплав нікелю, міді та цинку. Ці сплави легко піддавалися традиційним способам обробки, якими користувалися гуцульські майстри-мосяжники”. До металевого шнура зґард прикріплювався за допомогою “чепраги”, тобто двох, переважно круглих, пластин, оздоблених карбованим або ажурним орнаментом. Ці ажурні орнаменти теж несли в собі солярні символи-обереги. Цікавим є й те, що інколи чепраги за своїми розмірами бували більшими, ніж самі зґарди. Деякі з чепраг досягали 6-7 сму діаметрі, що засвідчує їхнє особливе місце серед нашийних прикрас. Мистецтвознавці стверджують, що “чепрага – сонячний символ – мала охороняти людину Майстер Олег Гаркус. Фото Ірини Дружук від злих духів. В центральній частині декору чепраги в більшості випадків розміщуються різні варіанти солярної символіки: колесо з вісьмома, шістьма або чотирма спицями, шестираменна розета, концентричні кола тощо”. Зґард на шнурі в середньовічній гуцульській родині вперше шестирічній дівчинці дарували на уродини. На наступні уродини дарували вже парні зґарди. З часом кількість оберегів росла і в прикрасі вони лягали не в один, а в декілька рядів. Виходило ціле кольє, що виконувало насамперед захисну функцію. Саме слово “зґард”, за твердженням доктора філологічних наук, дослідника гуцульських гідронімів Юрія Карпенка, може бути похідним від слова “городити”, “огороджувати”, що рівноцінно “оберігати”. (наприклад, берегти – зберегти, гард – згард, тут прийменник “з” позначає дію). За іншою версією слово походить від французького “garde” – кругла бляха на руків’ї шпаги і пов’язане з дієсловом “garder” – сторожити, охороняти. Розмаїття зґардів у гуцульських селах України ще потребують наукового дослідження. І ми не знаємо, які таємниці в системі оберегів несуть у собі зґарди, вилиті сучасними майстрами, наприклад, такими як Всеволод Бажалук та Олег Гаркус. Але те, що серед українських народних прикрас саме зґарди перебувають на одному з найвищих щаблів визнання, сумнівів не викликає. Бо в сиву давнину не кожна гуцулка мала такі статки, щоб хизуватися зґардами на шиї. А вже якщо в родині зґарди є, то й статус серед гуцулів родина мала відповідний. Майже всі дослідники (Л. Вайгель, Л. Вербіцький, С. Витвицький та інші) в один голос стверджують, що тільки “маєтні” гуцулки могли собі дозволити “кокетувати в ґардах”. Сучасний майстер Олег Гаркус зазначає, що “на справжній згарді має бути не менше п’яти хрестів. У давнину нашийні гуцульські прикраси могли важити 10 кг і більше”. Тепер майстер робить зґарди для захисниць. Також його вироби користуються попитом серед українців з усього світу. Його диво-прикраси купують у Канаді та Франції, в Аргентині та Австралії, а зібрані кошти пан Олег використовує на потреби ЗСУ. Зґарди і в часи язичницьких волхвів, і в часи сучасних мольфарів, сповнені стародавньою праукраїнською символікою та збагачені християнською духовністю, наснажують майстрів ливарництва на нові шедеври. Працюючи в сучасній техніці точного вакуумного лиття по виплавлюваних воскових моделях, сучасні ливарники займаються ще й реконструкцією архаїчного мосяжництва, литтям у керамічні та кам’яні форми. У їхніх майстернях з’являються на світ десятки нових самобутніх зґардів, що дотепер мають неабиякий попит серед краян. Зґарди 18­19 ст. Гуцульщина. Фото Taras r Зґарди хрестикові. Фото spadok.org.ua
16 Цікаво знати · “У давнину нашийні прикраси могли важити 10 кг і більше”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Цікаво знати · “У давнину нашийні прикраси могли важити 10 кг і більше”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин