Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Дивовижний Анатолій Дімаров

Слово Просвіти, №42 за 2024 рік

Отже, найогидніше – войовниче неві! гластво, “нехай його лихий візьме!” Не промину нагадати, що ще в поемі “Сон” (1844) Тарас Шевченко з огидою за! фіксував такого відворотного “землячка з циновими ґудзиками” в царських палатах: “Я всі входи знаю, / Я тут служу…” Щоправда, цей “просвищенный” якіс! но відрізнявся від Мединського тим, що знав про існування української мови. Пам’ятаєте? “Де ты здесь узялся?” “З України”. – “Так як же ти Й говорить не вмієш По8здешнему?” – “Ба ні, – кажу, – Говорить умію, Та не хочу”. Утім, однаково відразливе ставлення Шевченко висловив до них обох: “Цур то! бі, мерзенний / Каламарю…” Не менш ворожі науковому шевчен! кознавству домашні невігласи, які чіпко поселилися в Інтернеті, множать публіка! ції з немотивованими вимислами й безпід! ставними гіпотезами, спробами перетлу! мачити чи скоригувати, спростувати чи “уточнити” самого Шевченка. У кожному разі їхнє слово, говорячи по!шевченків! ськи, “брехнею підбите”… Скажімо, в інтернет!публікації “Кобзар, якого ви не знали” з апломбом заявлено, що “у своєму Щоденнику поет писав про особ! ливе задоволення, отримане від придбання гумового плаща – макінтоша, який варту! вав 100 карбованців”. Нічого подібного в Щоденнику Тарас Григорович не писав, а згадав про плащ у повісті “Художник”: “Сто рублів кидаю на який!небудь плащ”. Отже, повчальник очевидьки не читав ні повісті, ні Щоденника! Поготів – і Шевченкової по! езії, бо ж інакше не стверджував би, – “на! ше безголов’я”, – що “до кінця життя Тарас Шевченко писав навдивовиж безграмотно”. Якраз наприкінці життя поет передба! чив істинну сказу майбутніх невігласів і на всі часи відреагував: Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, лавреат премії ім. В’ячеслава Чорновола, заслужений діяч мистецтв України Життєпис видатного письменника, справдешнього українського патріота Анатолія Дімарова незвичайний: 92 роки майже неймовірних, гідних подиву подій і вчинків. Є у цьому великому житті творча цілеспрямованість, громадянська гідність, дружня і родинна вірність, відданість націо! нальній ідеї, а головне – порядність пито! мого інтелігента. І навіть — деякі таємни! ці... Ось одна з них. При народженні його прізвище було Гарасюта – від назви хутора Гараськи на Полтавщині. По батькові – Андронікович. Працьовита і заможна се! лянська родина викликала заздрість “ідей! них” голодранців, і у 1929 році батька “розкуркулили” й заслали. Мати з синами перебралася до села Довгалівка, де Анато! лій ходив до школи під її дівочим прізви! щем – Дімаров. Там вони пережили Голо! домор 1932!1933 років і вимирання села, після чого родина переїхала на Донбас... Завжди готовий сприймати правду і ді! литися нею з іншими. Таким Анатолій Ді! маров був і лишається у нашій пам’яті. “Співцем окопної правди” називали його колеги!письменники. Ця правда, як і доля самого її співця, була неймовірно жорстокою. У 1940!му на Донбасі 18!річного Анатолія, одразу після закінчення середньої школи, мобілізували до Червоної армії. Від першого дня війни був у піхоті. Кілька разів поранений і контужений. Під час німецької окупації створив на Донеч! чині партизанський загін. У 1943!му вдру! ге мобілізований до діючої армії, знову пе! реніс поранення і контузію; комісований (визнаний непридатним до військової служби) після тривалого лікування. В інтерв’ю Надії Боднар (“Експрес”, 23.01.2003 р.) на запитання про війну він відповів: “Знаєте, про фронтові події напи! сано вже стільки і, пробачте, стільки ж наб! рехано!.. Я не вірю людям, які кажуть, що служили в піхоті на фронті, і заявляють: “Я пройшов усю війну, від дзвінка до дзвінка”. Та ти, стерво, не пройшов усю війну, а про! сидів десь у тилу, де й куля не свистіла! Бо що таке піхотинець? Одна!дві атаки – і ти або в шпиталі, або заритий. Мені довелося всього на війні спробувати. У 20 років я став інвалідом. Поранення, контузії... А коли наші повернулися, я організував пар! тизанський загін. Нам не дуже повірили, бо його не комуністи організовували, а 14! річні “сопляки”, а я, найстарший, коман! дував. У нас відібрали зброю, дали по цег! лині і сказали: “Біжіть, кидайте цеглини... німці подумають, що то гранати, попада! ють, а ви стрибайте зверху і відбирайте у них зброю”. Ото і дострибались – ніхто не добіг, німець усіх викосив, а мені пощасти! ло: контузило, мене вивезли обморожено! го, та й то випадково підібрали... Після об! мороження мене знову комісували – “не годен к строевой”, у 1943 році”. Надалі, ще за війни, працював у газеті “Радянська Україна” в Києві та “Радян! ська Волинь” у Луцьку. Про цей період (1943–1950 рр.) своєї журналістської і письменницької діяльності він згадував з неприхованою самоіронією (хоча реко! мендації на вступ до Спілки письменників одержав не від будь!кого, а від М. Риль! ського, П. Тичини, Л. Новиченка). Справа в тому, що тоді Сталін був для нього “без! грішним”, що пізніше він визнав у циклі повістей “В тіні Сталіна”. Справді, його погляди змінювалися, але саме тому, що вони були. Адже тим, хто не має поглядів, нема що змінювати, і залиша! ється тільки повторювати офіційні твер! дження влади сущої. Таких людей називає! мо конформістами, їх скільки завгодно навколо. Дімаров був принципово інший, ще й умів свої помилки визнавати. Більше того – розумів необхідність спокути... Вже за Незалежності, працюючи на своїй зе! мельній ділянці, скаже відомому діаспоря! нину, публіцисту і громадському діячеві Петрові Балею, що таким чином спокутує своє компартійне минуле. І повторить у вже згаданому інтерв’ю: “У 1990 році письмен! никам зовсім перестали платити... Якось треба було жити. І ми почали обробляти ве! ликий город. А моя дружина сказала крила! ту фразу: “Оце відмолюємо свої партійні гріхи”” (“Експрес”, 23.01.2003 р.). Цілеспрямованості, наполегливості, працелюбності, а головне – таланту Ана! толія Дімарова вистачило б на кілька жит! тів і доль. Мабуть, не було такої галузі на! ук, різновиду мистецтв чи літературного жанру, якими б він не цікавився. Ця риса його особистості, мабуть, є визначальною. Коли поетеса Тетяна Лемешко нас позна! йомила, Дімаров був не просто старшим колегою, а справжнім патріархом україн! ської літератури: мав за плечима десятки виданих книжок – романів, повістей, опо! відань, казок... При цьому він не лише оз! найомився з моїми творами, а й виявив жвавий інтерес до природознавства та охо! рони довкілля, підтримавши автора цих рядків схвальними відгуками і рецензіями. Доброзичливість, бажання і готовність допомогти молодшому колезі – ще одна важлива його риса; про це з вдячністю зга! дували, крім Т. Лемешко, також Леся Сте! повичка, Василь Фольварочний, Віктор Неборак, Михайло Наєнко та багато ін! ших його однодумців (“Наш Дімаров”, К., Фенікс, 2015). А ще – порядність і принциповість ін! телігента старшого покоління, здатного на сміливі громадянські вчинки. Коли у 2012 році тодішній Президент В. Янукович під! писав указ про нагородження орденом Ярослава Мудрого, Анатолій Дімаров від! мовився прийняти цю нагороду, назвавши її спробою підкупу з боку людини, яка штовхає Україну до прірви. ...Завжди прагнув осягнути глибинну суть явищ і подій. Вже на схилі віку, озна! йомившися з Біблією, дійшов переконан! ня про креативну природу Всесвіту. Слуш! но вважав, що вона не суперечить науці й навіть підтверджується відкриттями і ви! находами вчених. Це було наче Одкровен! ня. Отже, повірив у Бога, казав, що віра і наука – два його крила. І при цьому ли! шався матеріалістом! Письменниця Лю! бов Голота згадує, як він запитував: де ж помістилися душі мільярдів людей, що пішли у Вічність за всі часи?.. Так у ньому поєднувалися протилежності. Друзі, колеги, родичі, знайомі та читачі

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин