Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “Його знали, шанували всі міські жителі (від великого до малого), а також приїжджі з навколишніх сіл і навіть подальших місцевостей”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Струна Євгена Адамцевича До 1204-річчя з дня народження славетного ромен4 ського кобзаря

Слово Просвіти, №42 за 2024 рік

Олександер ШУГАЙ Коли чую бурхливі, як море, звуки “Запорозького маршу”, од! разу ж подумки бачу його, Євгена Адамцевича. Мого земляка. Ро! менця. Народився Євген Олексан! дрович 19 грудня 1903 р. (1 січня 1904 р. за новим стилем) на Пол! тавщині, в с. Солоницях поблизу Лубен, та всім серцем прикипів до Ромна – прадавнього міста над Сулою. А запізнався я з ним ще шко! лярем… Уже на той час (п’ятдесяті ро! ки минулого століття), не загу! бившись у тутешньому велелюд! ді, Євген Адамцевич був знако! вою постаттю мого улюбленого міста. Улюбленого, бо, казали, таких розкішних каштанових скверів, як у нас, не має жоден інший райцентр не тільки в Сум! ській області, а навіть у цілій Ук! раїні. А в центрі – пам’ятник Та! расові Шевченку. Великому Коб! зареві. Майже поруч зі школою № 3, в якій випало мені навчати! ся. Незважаючи на те, що пам’ят! ник із цементу, споруджений на кошти місцевих залізничників ще 1918 року (автор Іван Кавале! рідзе, теж роменець), – він був напрочуд вдалим мистецьким витвором. Цей пам’ятник із на! писом: “І оживу, і думу вольную на волю із домовини воззову” насправді вважався візитною карткою міста. (Пізніше, після загадкового пошкодження, його було втілено в граніт. Таким пам’ятник є і нині). І недарма з волі якоїсь доброї душі його си! лует на щиті поруч із назвою Ромни красувався навіть при в’їз! ді на територію райцентру. А це на початку засульської траси біля колишнього козацького села Бобрик, звідки родом, до речі, мій дідусь… Як уособлення давнього й но! вого часу, і сприймався нами, ро! менцями, живий кобзар Євген Адамцевич. Його знали, шанува! ли всі міські жителі (від великого до малого), а також приїжджі з навколишніх сіл і навіть подаль! ших місцевостей, хто бував тут на знаменитих роменських базарах, де можна купити, придбати бук! вально все до найменшої дрібни! ці. Але яке ж торжище без на! тхненної гри і співу кобзаря? Із глибини давнього часу одразу ж вчувався животрепетний дух Та! раса Шевченка! Та хоч як парадоксально, біля пам’ятника Тарасові Шевченку Євген Олександрович майже ні! коли не грав, не співав. Дбаючи про показуху, тодішня влада, ос! терігаючись московських зверх! ників, не хотіла, аби своєю при! сутністю незрячий кобзар псував загальний вигляд райцентру, на їхню думку й старання, націле! ний у так зване світле майбутнє – комунізм. І йшлося не про спів та гру на бандурі, а про посудинку або й кошовочку біля його ніг. “Он просіт мілостиню, попро! шайнічаєт”, – з неодмінною не! гацією сприймалося це в очах влади. На що Адамцевич з гідніс! тю відповідав: “Ні, я не жебрак і ніколи жебраком не буду. Люди вдячні мені за гру, за пісню, то хі! ба це гріх?” Владі й за вухом не свербіло, як же незрячому кобзареві жи! ти?.. Недарма він час від часу і вирушав на села, де за натхненну працю люди винагороджували його натуральною платнею: бо! рошном, крупами, сальцем та ін! шими продуктами, тобто ділили! ся тим, що мали самі. Та причина в неприхильному ставленні влади до появи живого кобзаря біля пам’ятника Тарасові Шевченку була ще й у тому, що в самісінькому центрі якраз нав! проти цього пам’ятника стовби! чив бронзовий Ленін: простер! тою правицею закликав до того ж-таки “світлого майбутнього” – до комунізму. Цілком очевидно, що вжитися по!сусідськи ці два пам’ятники аж ніяк не могли. І вождя пролетарської революції згодом довелося таки перебазува! ти на інший майдан, де перед цим стояв генералісимус у “сірій військовій шинелі”, Сталін, сто! яв доти, поки розвінчали його злочини проти десятків мільйо! нів невинних людей, і вночі, тих! цем прибрали геть… Хоч пам’ят! ника Леніну навпроти пам’ятни! ка Шевченкові уже не було, нічо! го не змінилося тільки в житті Адамцевича. Я знав: облаштувався він десь по той бік глибоченного, прадав! нього (ще часів Київської Русі) дивовижного яру, зарослого ча! гарником і деревами, з невпин! ним болотистим струмком, що, витікаючи з!під землі, прямував до річки Сули. Мешкає кобзар у власній хаті. І хоч майже поруч – у штучному рові – прокладено залізницю, якою час від часу, на станцію та зі станції, курсують поїзди, як же він дістається на ро! менське торжище? В обхід?.. Це ж далеченько. (Автобуси тоді не курсували). Чи долає шлях нав! простець, вузькою, з трубами, пі! шохідною загатою через Мухо! вець (так називався струмок) з безліччю сходинок – спочатку вниз, а потім угору, як інші меш! канці, сусіди Адамцевича?.. Із яру Євген Олександрович виринав!таки, як із потойбіччя. Долати цей непростий природ! ний бар’єр Адамцевичу допома! гала Лідія Дмитрівна. Дружина й надійний поводир. Його очі й серце… Узагалі їх неспішно, але впевнено прошкуючих, завжди бачили тільки вдвох. (Побралися 1927 року, коли Євген Олексан! дрович вирішив кобзарювати). Середнього зросту, вусатий, зосе! реджений, худий з лиця, яке зго! дом порізали глибокі зморшки, трохи сутулий (мабуть, наслідок професійної діяльності) чоловік і поруч низенька, сухенька жіноч! ка!супутниця. Однією рукою злегка вона торкалася свого чо! ловіка, в іншій тримала кошовоч! ку та розкладний ослінчик, на якому й доводилось бандуристові сидіти пів дня, а то й цілісінь! кий день. Якось я за! питав батька: – А чого він осліп? Чи наро! дився незря! чим? – Ні, – від! повів батько, який працював на станції швидкої медич! ної допомоги і впродовж років устиг побувати на викликах у безлічі ромен! ців, зокрема в Адамцевича. – Це наслідок вітряної віспи. Гострим інфек! ційним захво! рюванням очей Євген Олексан! дрович зара! зився ще зовсім малим, десь у віці двох років. Поступово втратив зір… У дитинстві його називали Євгешою. Хоч білий світ хлопчи! ні заступила пітьма, одначе він не втратив життєрадісності й допит! ливості. Добра ж матуся, не впа! даючи у відчай, брала незрячого сина в… театр. Бо й сама грала у виставах разом зі Степаном Шку! ратом та Ганною Затиркевич! Карпинською. Теж наші, ромен! ські! На той час, про який веду мову, збереглася в парку навіть велика, майже в два поверхи, де! рев’яна споруда колишнього зна! менитого театру. Щоправда, ро! менці тепер називали його Літнім театром. І лише зрідка влаштову! вали в ньому якісь масові дійства. Майже в центрі, на вулиці Кор! жівській, стояв уже ветхий буди! ночок з меморіальною дошкою Г. Затиркевич!Карпинській (тепер на тому місці збудовано кілька! поверхівку, а про артистку!зем! лячку, на жаль, жодної згадки), а кремезний вусатий Степан Йоси! пович Шкурат і досі жив у хаті під соломою, на краю пагорба, одра! зу ж за Базарною площею). Тож малий незрячий, але таланови! тий від природи Євгеша з дозволу артистів і прилаштовувався не десь, а в оркестровій ямі, або, як казали, в “окопі”. У такий спосіб був під материним наглядом, водночас вбираючи в себе все те, що лунало зі сцени. Він мав фе! номенальну пам’ять… Дорослі помітили допитли! вість хлопця, його схильність до науки. І десь після одинадцяти років Євген навчався у Києві, у школі сліпих. Навчався блиску! че… На жаль, обставини склали! ся так, що мусів залишити школу, знову повернувся до Ромна, де жила добра, щира піклувальниця бабуся Настя. (Євгенова ж матуся вийшла заміж удруге.) Найпевні! ше, з бабусиного лагідного слова, пісень відтоді у його життя вві! йшла музика. Спочатку Євген Адамцевич навчався гри на скрипці. Та коли почув рокотання бандури в руках популярного місцевого кобзаря Мусія Олексієнка, який мав бага! тющий репертуар і сам творив музику, цей багатострунний інс! трумент полонив його одразу й назавжди. І навчатися став у ньо! го ж, Мусія Петровича… Значна подія сталася в житті Євгена Адамцевича 1939 року. Його запросили в Київ, на нараду кобзарів і лірників. Тут головну роль відіграли Максим Риль! ський і Павло Тичина, яким коб! зарське мистецтво було близьке до душі і з якими він зустрівся (за звичкою, ледве не написалося: бачився, та ба!) особисто. Дотеп! ник від природи, в українській столиці Євген Олександрович за! чарував усіх виконанням гумо! ристичних пісень… Післявоєнний період видався нелегким. Усюди розруха. Злидні. Єдине, що ніколи не вмирало, а, навпаки, наснажувало до життя й боротьби, – це пісня. Євген Адамцевич і далі завзято, на! тхненно співаючи або декламую! чи (можна сказати й так, бо його спів часто переходив у речита! тив), грав на бандурі. До речі, во! на в нього вже була власної кон! струкції. Бандурист приробив так звану щоку, збільшив кількість басів, познімав зайві приструнки. Виконуючи той чи той твір, Єв! ген Олександрович завжди був рухливий. І неодмінно, під нас! трій імпровізував, ніколи не пов! торюючи буквально “ноти в но! ту”. Це віртуозне виконання тре! ба було не тільки чути, а й бачити! Якось я поспішав у своїх справах – і зупинився. Не міг не зупинитися біля Євгена Адамце! вича, в руках якого бандура, зда! валося, аж пританцьовувала, ви! даючи бурю дивовижних звуків. Бандуриста обступили слухачі. Як тільки Євген Олександрович, зморений, поклав на струни свою шкарубку долоню (голі пучки іноді ранив до крові), хтось не стримався: – Що це ви грали? Схиливши голову, Адамце! вич, мабуть, прислухався, чи се! ред присутніх, бува, не закрався донощик, провокатор. Трапляло! ся ж усього. Було й так, що банду! риста забирала міліція. Потім по! яснювали це тим, що Адамцевич буцімто був п’яний і співав не! пристойні, сороміцькі пісні. (А насправді він співав сатиричні рядки, висміюючи керівників! дурнів та їхні порядки). – “Запорозький марш”, – на! решті видихнув кобзар, одразу ж почувши у відповідь: – Так за душу бере!.. – О, ще й як бере! – підхопи! ли й інші слухачі. – Може, до музики є і слова? – Ні, слів немає. Та вони тут і зайві. Про все говорить музика. – Справді, багато говорить. Чи не ви автор? Адамцевич не крився, не ба! жаючи набивати собі ціну. – Перейняв від кобзаря По! ложая, а він – ще від когось. Цей марш, певно, звучав при запо! рожцях. Але я додав дещо й сво! го… І це таки було правдою, за! свідчуючи, як він артистично, щоразу ніби по!новому викону! вав той самий музичний твір. Супроводжуючи його через яр, Лідія Дмитрівна одного разу не втримала рівновагу на хисткій кам’яній приступці, підмитій до! щовим потоком, і впала. З нею впав і Євген Олександрович. Обоє поранились, коліна крово!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин