Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “Шануймо і оберігаймо нашу мову, адже українське слово – це наша зброя в боротьбі з підступним ворогом”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Свято рідної мови в Музеї літератури

Слово Просвіти, №42 за 2024 рік

Криму. З хвилюванням почав чи! тати: “З низьким поклоном та щи! рим проханням звертаюся до Вася, дружина покійного кобзаря Євгена Адамцевича. До мене ді! йшла чутка, що у Вашому видав! ництві вийшла з друку збірка на! шого земляка Олександра Шу! гая, з яким ми були особисто зна! йомі. В цій збірці є твір про коб! заря Адамцевича”. Справді, є! У цю хвилину я не міг подумки не подякувати ре! дактору збірки Станіславу Зінчу! ку, що він таки благословив мій вірш “Струна Євгена Адамцеви! ча” до друку і навіть відстояв йо! го в цензурі, де могли причепити! ся до найменшої дрібниці. Читаю листа далі: “Я хочу попрохати Вас надіслати мені де! кілька примірників цієї збірки. Я маю трьох дочок, всі вони живуть у різних місцях і кожній приємно мати пам’ять про свого батька, а тому гадаю, що Ви не відмовите мені, бо, як кажуть, “прохання місце має”. Можливо, знаєте особисту адресу Олександра Шу! гая, то, будь ласка, напишіть. З щиросердною повагою, Адамцевич Лідія Дмитрівна”. Варто навести уривки ще двох листів, заадресованих вже осо! бисто мені. Вважаю, що це – пе! реконливі, неспростовні доку! менти того далекого часу. Доку! менти, які проливають світло на нашу національну історію. “Добрий день, вельмишанов! ний Олександр Володимирович! Одержала від Вас Ваші збі! рочки. Спасибі Вам за те, що не забули про мого незабутнього чо! ловіка. Ми часто з покійним Єв! геном Олександровичем згадува! ли Вас, коли Ви з Даньком були у нашій хаті, пили по чарці і приго! щалися копченою тюлькою, аж нарешті пішли в діло головки з неї, приказуючи, що там багато фосфору (...) Батька Вашого я добре знаю, не раз він рятував мене, а також і Євгена Олексан! дровича. Коли будете писати до! дому листа, передайте йому від мене сердечне вітання. Напишу трохи про Євгена Олександровича. У 72!му році наприкінці жовтня ми переїхали до дочки у Бахчисарайський ра! йон, с. Холмівка, де і помер Єв! ген Олександрович 19 листопада. Хоронити приїздили з Києва, з Інституту фольклору, з Хорового київського (товариства) та Сим! феропольського, з Канева також деякі друзі його, з Києва. Похова! ли його гарно, з калиною, покри! ли червоною (китайкою), покла! ли йому куманця, українського рушника. Хорове товариство привезло кобзаря, який грав у ха! ті коло труни та біля могили. (…) Ми з 68!го до 72!го року приїзди! ли до Києва на концерти. Євген Олександрович грав у багатьох видавництвах: “Дніпро”, “Мис! тецтво”, “Наукова думка”, “Ве! селка”, можливо, і у Вас. Висту! пав він в Оперному театрі, у Бу! динку композиторів, університе! ті, консерваторії, Будинку трам! вайників. А ще їздили на Шев! ченківські дні до Ленінграда, грав в Академії художеств. Виступав ів Москві в Інституті всесвітньої літератури. Скрізь мав великий успіх”. На той час, за словами Лідії Дмитрівни, Євген Адамцевич був персональним пенсіонером і по! чесним членом Республікансько! го музично!хорового товариства. Серед письменників особисто зазнайомився із Сергієм Плачин! дою та Іваном Родаченком, який подарував йому книгу “Мандри Василя Барського”. Згадала дру! жина також: на Республікансько! му з’їзді кобзарів та лірників 1939 року Євген Олександрович отри! мав першу премію. А в 1940!ві був на Всесоюзній олімпіаді в Москві і йому надали змогу (“до! пустили”, чим навіть здивували, бо так було треба) виступити на! віть по Всесоюзному радіо. “Востаннє, – цитую рядки з листа, – його кобза грала на Та! расовій Горі у серпні місяці, а в листопаді Євгена Олександрови! ча не стало”. Адамцевич ніби відчував, що незабаром відійде в поза світи. А прожив не так вже й багато – 68 років. “Чи згадають про нього, чи ні? – турбувалась Лідія Дмитрів! на. – Хорове (товариство) обіця! ло поставити на могилі обеліска, усе писали мені, щоб я не витра! чалась на пам’ятник. Та ось вже минуло шість років, але нічого конкретного немає. Правда, ба! рельєф вже рік як готовий. А далі все обіцянки. (…) Взагалі про на! ше життя можна написати книгу, при зустрічі могла б Вам багато розповісти, а в листі всього не на! пишеш, та й важко вже мені бага! то писати, 5 квітня стукнуло 76 років”. І запрошувала: приїздіть! Справді, я мав неабиякий на! мір не тільки приїхати, а й напи! сати книгу про земляка, славет! ного кобзаря Євгена Адамцевича. Аякже, це мій кревний обов’язок! Лідія Дмитрівна з радістю від! гукнулася: “Листа Вашого одержала, ве! лика дяка за нього, але своєчасно не відповіла, бо була у Севасто! полі, там живе моя менша дочка, а живу я постійно у середульшої, тут і помер Євген Олександро! вич. Трохи підлікувалася, але це не надовго (…) На Вашу пропози! цію цілком згодна, будемо дуже раді прийняти, чим Бог послав, свого земляка, з умовою попере! дити про Ваш приїзд, тим паче, що до Вас у мене є важлива спра! ва. Будете у Ромнах, зайдіть до До Дня української писемності та мови в Національному музеї лі! тератури України відбу! лася мистецька реприза “Свято рідної мови” Міжнародного громад! ського об’єднання “Во! линське Братство”, присвячена пам’яті Ага! тангела Кримського, за участю письменників, перекладачів, мовознав! ців і літературознавців. Про важливість рід! ної мови в нашому жит! ті, особливо у світлі ге! ноцидної агресії “рус! ского міра” проти укра! їнської нації з його укра! їноненависною ідеологі! єю “денацифікації” ви! ступили: голова “Волин! ського Братства” Сергій Шевчук, директор Інсти! туту літератури ім. Т. Шевченка НАН України Мико! ла Жулинський, голова Націо! нальної спілки письменників України Михайло Сидоржев! ський, перекладач Петро Засен! ко, письменник Борис Понома! ренко, актор Володимир Талаш! ко. У виступах йшлося про долю рідного слова в різні історичні часи, про важливість мови у формуванні української ідентич! ності, ділились спостереження! ми про те, яка кількість україн! ців перейшла на рідну мову під час Великої російсько!україн! ської війни. Учасники заходу наголосили на тому, що національна іден! тичність базується на таких складових, як мова, пісня, куль! тура, історія, віра, без яких нація неможлива. Саме тому віками музею подивіться, що там є про Адамцевича. Я надіслала (в му! зей) кілька книжок, Вашу збірку і двадцять чотири фото”. Рядки про фотографії бук! вально приголомшили мене. Це ж яке неоціненне багатство! Я поривався поїхати і в Ромни, до батька!матері, і в Крим, до Лідії Дмитрівни. Та ось біда. Видавни! чі справи закрутили так, що я не встигав писати навіть нічого сво! го: ні з віршів, ні з прози. Доводи! лося жертвувати власною проф! відпусткою, замість того, щоб присвятити її рідним: дружині та двом донькам. А це ж не якісь там день – два, ні, відрядження міні! мум на тиждень. Хто мені його дасть? І з якою метою? Та ще в Крим? Подумають, редактор за! хотів сачконути, позасмагати на сонці. Тим часом Лідія Дмитрівна кольоровою листівкою привітала мене з наступним Новим роком: “Хай Вам у Новому році так доля складеться, що щастя уродить і радість всміхнеться, здоров’я прибуде, а щастя!багатство до Вашого Дому шляху не забуде!! (Аж два знаки оклику)”. А в листі написала: “Спасибі за вітання! Одержала його 4 січ! ня, так довго йшло. (…) На моги! лі нашого незабутнього кобзаря Євгена Олександровича в грудні Музичне товариство Української РСР встановило надгробок! пам’ятник. Тепер душа моя зас! покоїлась, можу сміло вмирати (...) Відносно Вашого приїзду скажу одне: якщо це Ви дійсно хочете приїхати, а не просто обі! цянки, то від чистої душі буду ра! да Вам, а також моя дочка і зять”. У кінці листа Лідія Дмитрівна звідомляла: “Євген Олександро! вич помер 19 листопада 1972 ро! ку, а 17 листопада 1978 року з Ки! різні колонізатори переслідува! ли наш народ та його світочів за рідну мову, саме тому триває ни! нішня визвольна війна від пося! гань московського шовіністич! ного імперіалізму на існування нашої нації. Колишній посол в Лівані Ігор Осташ разом із ліванським перекладачем українських кла! сиків на арабську мову розпові! ли про титанічну подвижницьку справу геніального науковця, мовознавця Агатангела Крим! ського та презентували музею низку виданих перекладів його праць арабською мовою. Зокре! ма, передали до фондів музею ошатне факсиміле нашої істо! ричної реліквії – Мазепинського Євангелія, яке описав Агатангел Кримський у своїй “Історії нової єва приїхали Володимир Дани! лейко, Олександр Фисун та із Звенигородки журналіст Вадим Мицик. Пом’янули його коло могили, поспівали, тоді ще в хаті посиділи цілу ніч та слухали за! писи… Чекаємо Вас…” Моя душа і досі щемить, що не зміг викроїти часу, щоб з’їзди! ти в Крим до Лідії Дмитрівни і здійснити свій заповітний задум – написати книжку (підготувати хоч би чернеткові начерки) про Євгена Адамцевича. Та чи можна звершити все, про що мрієш у своєму житті? Та сама ініційована мною антологія “Аполлонова лютня”, яка готувалася до свята 1500!ліття Києва, нарешті – піс! ля всіх потрясінь (читай сповідь редактора “Як творилася “Апол! лонова лютня”; К., Видавничий дім “Києво!Могилянська акаде! мія”, 2007 р.) – з’явилася аж у грудні 1982 року (хто подумав би!) до… 50!річчя утворення срср. Про це відповідно (вимушено) і зазначалося у передмові до зна! кового видання, яке здійснило переворот у всьому слов’янсько! му світі. Парадокс? Авжеж. І неаби! який. Але так було… P. S. Останніми роками, в незалежній, суверенній Україні, на превеликий жаль, я жодного разу не чув, щоб хоч би по радіо, в запису звучав “Запорозький марш” в оригінальному виконанні Євгена Адамцевича або капели бандуристів. Чому ж так сталося? Хто заважає? Цікаво, чи звучить “Запорозький марш” у Збройних Силах України? Переконаний, що він додав би сили й відваги нашим захисникам. Певен, що цей славний твір може (і повинен!) звучати поруч із Державним Гімном України. арабської літератури”. Симво! лічно, що саме в стінах Колегії Павла Галагана (нині – Націо! нального музею літератури Ук! раїни) Агатангел Кримський розпочинав свій шлях в науку та літературу. Ведучий вечора перекладач Микола Ярмолюк також презен! тував музею свій творчий доро! бок. Мистецькою окрасою захо! ду став виступ двох чарівних спі! вачок – народної артистки Укра! їни Світлани Мирводи та Влади Чайки. Тож шануймо і оберігаймо нашу мову, адже українське сло! во – це також наша зброя в бо! ротьбі з підступним ворогом. Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК Ведуча вечора Світлана Мирвода, голова “Волинського Братства” Сергій Шевчук, заступниця директора Музею Раїса Сеннікова, перекладач Микола Ярмолюк та ко# лишній посол України в Лівані Ігор Осташ з ліванським перекладачем під час пере# дачі Мазепинського Євангелія у фонди Національного музею літератури України

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин