Слово многоцінне · “Наш народ не поза історією, а в самій її серцевині”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Українська мова і писемність як духовна константа державності
Слово Просвіти, №42–43 за 2025 рік
Українська мова постала задовго до появи писемності – з живого подиху людини й землі, з первісного прагнення осмислити довкілля через слово. Її витоки сягають доісторичних глибин, коли мовлення було засобом спілкування й самим актом творення світу. Формуючись упродовж тисячоліть – крізь еволюцію праслов’янського мовлення, у середовищі племен, у молитві та пісні, вона поступово вивершилася мовною традицією Київської Русі, заклавши підвалини подальшої української писемності.
Володимир АНТОФІЙЧУК
Про прадавню тяглість укра# їнської мови свідчать археологіч# ні пам’ятки та реліктові форми усної творчості, передусім кален# дарно#обрядові пісні. Як зазна# чав Олександр Потебня, веснян# ки побутували на українських землях уже в І тис. до н. е., що дає підстави говорити про формуван# ня питомого мовного ґрунту на# шого народу ще в найдавніші епохи його духовного становлен# ня. У цих піснях – не лише краса ритуального слова, а й відлуння світогляду, який формувався за# довго до появи писемної культу# ри. Цю ідею історичної тяглості та самобутності українського слова науково обґрунтував Сте# пан Смаль#Стоцький. Він запе# речував існування спільної “дав# ньоруської” мови як проміжної ланки між праслов’янською та східнослов’янськими мовами, доводячи, що руська (українська) мова постала безпосередньо з праслов’янської основи. Учений утверджував історичну рівновар# тість української мови серед ін# ших слов’янських, підкреслюю# чи, що вона така ж давня, як польська, чеська чи сербська, і є не похідним відгалуженням, а повноправною спадкоємицею праслов’янської мовної спіль# ності. Архаїчні пісенні та мовні форми, що збереглися в народній пам’яті, свідчать про те, що укра# їнське слово має глибоке доісто# ричне коріння. Із цього духовно# мовного підґрунтя природно пос# тала потреба закарбовувати дум# ку знаком – у зародженні письма як продовженні живого мовлен# ня, як новому способі втілення слова. Так духовна енергія мови перейшла у форму письма, від# кривши нову сторінку культурної історії народу. Українська писемність своїм корінням сягає доби, що переду# вала християнізації Русі. Про це свідчить “Сказання чорноризця Храбра про письмена”, у якому зазначено, що слов’яни ще до створення кирилиці користува# лися умовними знаками – “чер# тами й різами”, тобто різьблени# ми символами, за допомогою яких передавали зміст і закодову# вали думку. Уже тоді існувала знакова система, що передувала справжньому алфавіту. Писемна культура, хоч і перебувала на по# чатковому етапі розвитку, уже по# бутувала в Київській державі до хрещення Русі, адже відомо, що князь Олег укладав і власноруч підписував угоди з греками у 907 та 911 роках. Ці факти перекону# ють, що на українських землях уже тоді існував розвинений ад# міністративно#правовий обіг, який передбачав знання письма і його застосування в державних справах. Цю давню традицію матері# ально підтверджують графіті со# бору Святої Софії Київської – молитви, імена, побутові записи, навіть учнівські вправи, видряпа# ні на стінах храму XI–XII століть. Вони переконують у тому, що пи# семність у Київській Русі не об# межувалася монастирями чи книжними осередками, а всебіч# но й надійно забезпечувала що# денний ритм тодішнього сус# пільства. Питання про походження слов’янської абетки дискутується протягом тривалого часу. Імена святих Кирила та Мефодія тради# ційно пов’язують із творенням слов’янського письма. Однак низка дослідників, зокрема мит# рополит Іларіон (Іван Огієнко), вбачали і вбачають у їхній місії не початок, а лише реформування вже наявної місцевої писемної традиції. У праці “Слов’янське письмо перед Костянтином” уче# ний доводив, що слов’янська гра# фічна культура існувала ще до ки# рилиці, а діяльність Кирила та Мефодія полягала в упорядку# ванні та вдосконаленні цієї сис# теми відповідно до потреб хрис# тиянського богослужіння. Так первісне місцеве письмо отрима# ло гармонійну структуру, стало носієм сакрального змісту й ут# вердило руське слово в річищі єв# ропейської книжної культури. Найдавнішими відомими пам’ятками цього слова вважа# ють тексти Реймського Євангелія – книги, що, ймовірно, походить із Києва XI століття і несе живу інтонацію перших книжників ук# раїнської культури. У тіні історії, серед міфів і переказів, постає і загадкова “Велесова книга” – пам’ятка, яка могла би бути від# гомоном ще давнішої слов’янсь# кої доби. Її достовірність і далі за# лишається предметом наукових дискусій, однак сама можливість її існування промовляє до нас як символ, бо за прагненням мати свою “книгу початку” простежу# ється віра в глибину власного ко# ріння, у тяглість нашого слова від прадавніх часів. Так із поєднання міфу й літопису, усної пісні та письмового рядка постає україн# ська мова – явище, що не має по# чатку в часі, бо співіснує з самою історією людини на цій землі. Початок української писем# ності – не технічна подія, а ду# ховний вибух. Коли чернець Ки# єво#Печерського монастиря Нес# тор, прозваний Літописцем, ук# ладав “Повість минулих літ”, він не лише упорядковував факти, а творив моральну структуру часу, у якій історія поставала як діалог людини з вічністю. Нестор Літописець прагнув з’ясувати витоки Руської землі не задля задоволення цікавості хро# ніста, а щоб показати місце своєї держави у світовому божествен# ному задумі. Відраховуючи час від біблійних подій – від Сотво# ріння світу, синів Ноя, розселен# ня народів після потопу, він упи#
сував історію Русі#України у всесвітній контекст, доводячи, що наш народ не поза історією, ав самій її серцевині. Крізь це істо# ріографічне бачення він надавав літописові сакрального виміру, бо рідна йому земля з’являється у тексті твору як спадкоємиця Бо# жого промислу, як жива частина історії людства. Його знамените питання – “звідки пішла Руська земля” – втілилося історичним прологом і духовною формулою державності. Нестор Літописець започат# кував традицію державного мис# лення, яку продовжив великий київський князь і письменник Володимир Мономах. Його “Повчання” – перлина староук# раїнської політичної моралі, що поєднала етичний і державний імператив. У цьому творі слово перетворюється на інструмент державотворення, відповідно до якого правитель формує закон, а разом з ним – і моральну відпові# дальність влади перед народом. Так українська писемність уже в добу Київської Русі послужила основою політичної культури, а українське слово – мірилом муд# рості правителя. Особливим підтвердженням високої місії українського письма стала місія Анни Ярославни, доч# ки Ярослава Мудрого, – короле# ви Франції, яка підписувала дер# жавні акти кириличною графі# кою. Цей факт має символічне значення: українська писемність ще в XI столітті виходить за межі власного простору, стає явищем європейського масштабу, засвід# чуючи культурну зрілість і міжна# родний авторитет Київської дер# жави. Так слово Русі#України за# говорило мовою Європи, а укра# їнська писемна традиція увійшла до кола світової християнської цивілізації. Після занепаду Київської Русі естафету книжної культури пе# ребрала Галицько#Волинська держава – наступниця духовних і політичних традицій Києва. Тут продовжувалося літописання, творилися пам’ятки права, роз# вивалася шкільна справа, форму# вався образ правителя як мудрого законодавця і покровителя осві# ти. У цей період книжність збері# гала тяглість руської мови й куль# тури, утверджуючи ідею держав# ності в нових історичних умовах. Саме ця культурна безперерв# ність стала підґрунтям для по# дальшого відродження україн# ського слова в добу Ренесансу та раннього Бароко. У XVI–XVII століттях у середовищі міських братств заснувалися школи, дру# карні, переклади Святого Пись# ма, які утверджували українську мову в освіті та релігійному жит# ті. Острозька академія, Львівське братство, а згодом і Києво#Моги# лянська академія зросли справ# жніми осередками гуманістичної освіти й духовного оновлення. Тут слово стало втіленням бо# гословської думки, філософії, красного письменства, держав# ного й церковного самоствер#
дження. У творах Іова Борецько# го, Петра Могили, Лазаря Бара# новича, Інокентія Гізеля україн# ська писемність виявила не лише високу культуру наукового мис# лення, а й глибоку національну свідомість. Так барокова книж# ність, оперта на давню традицію Русі, поєднала сакральність і ро# зум, науку й віру, закладаючи під# валини модерної української ду# ховності. У XVI столітті Пересопницьке Євангеліє та Острозька Біблія на# дали мові особливої величі, тому що українське слово вперше увійшло у простір священного тексту. Згодом переклади Святого Письма, здійснені Пантелеймо# ном Кулішем, Іваном Пулюєм та Іваном Нечуєм#Левицьким, ут# вердили українську мову в сак# ральному просторі, довівши, що вона здатна передати найвищу іс# тину людського духу – Божу мо# ву. Так розпочалася українська традиція біблійного слова, у якій єднаються віра, наука й нація. У молитві рідною мовою ут# вердилася духовна державність, бо народ, який звертається до Бо# га своїм словом, стає собою. У XVII–XVIII століттях укра# їнське слово входить у добу свого духовного розквіту. Козацька дер# жава, народжена з визвольної бо# ротьби, надала мові нового зву# чання – мужнього, державниць# кого, пророчого. У літописах Са# мовидця, Григорія Грабянки, Са# мійла Величка слово стало літопи# сом історичних подій і національ# ного духу. У ньому зазвучало усві# домлення історії як боротьби за волю і право бути народом – бо# ротьби, що поступово перероста# ла у зрілі державницькі концепції. Києво#Могилянська академія виробила нову традицію політич# ного мислення, у якій слово й за# кон поєднувалися у вияв духов# ного порядку. Апогеєм цієї лінії стала Конституція Пилипа Орли# ка (1710) – видатний документ, що визнав спроможність україн# ської мови й на юридичну аргу# ментацію, на формулювання за# сад державного устрою та прин# ципів управління. Це був акт дер# жавного слова – доказ того, що мова вийшла за межі книжності й стала простором свободи, у яко# му нація усвідомила себе як са# мостійний суб’єкт історії. Духовний міст від вершини українського Бароко до нової епохи проклав Григорій Сковоро# да – мислитель, поет, педагог, який утвердив потужність україн# ського слова як форму філософ# ського пізнання, надавши йому статус духовного самопізнання, “дзеркала серця”. Він зробив ук# раїнську мову простором діалогу людини з Богом, світом і самою собою. Його притчі, байки, вірші та філософські трактати поєдну# ють біблійну символіку, народну мудрість і античну традицію, тво# рячи унікальний тип українсько# го духовного гуманізму. У його вченні слово – жива енергія істи# ни, що відкриває людині шлях до внутрішньої свободи.
Через Григорія Сковороду ук# раїнська мова вперше набула уні# версального вияву – вона стала водночас і мовою молитви, і мо# вою думки, і мовою філософії. У його спадщині завершилася доба староукраїнського книжного стилю і зародилася нова духовна доба – доба модерної української свідомості. У XIX столітті українське сло# во вступило у вирішальну фазу свого розвитку – добу національ# ного відродження, коли мова ут# вердилася як носій культури і символ духовної свободи. Після століть імперських заборон і по# літичних роз’єднань українська мова відродилася з усією силою народного генія, утвердившись як знак історичної пам’яті та на# ціональної гідності. Першим мо# гутнім знаком цього відродження стала творчість Івана Котлярев# ського. Його “Енеїда” (1798) – перша пам’ятка нової української літератури й акт духовного визво# лення мови. У ній уперше загово# рила народна стихія – свіжа, іро# нічна, життєствердна, сповнена енергії гумору й правди. Іван Котляревський довів, що україн# ська мова здатна передати весь спектр людських почуттів – від сатири до високої поезії, від сміху до молитви. На західноукраїнських землях цю місію розгорнув Маркіян Шашкевич, очільник “Руської трійці”. Його слово, натхненне фольклором і духовною традиці# єю, пробудило галицьке середо# вище до усвідомлення власної культурної окремішності. Альма# нах “Русалка Дністровая” (1837) став маніфестом національного гідності, утвердивши єдність ук# раїнської мови від Карпат до Дніпра. Так через Івана Котлярев# ського й Маркіяна Шашкевича українська мова повернулася в живий обіг народу, набула модер# ного звучання і послужила підму# рівком великої доби Тараса Шев# ченка. У його поезії слово уперше набуло статусу морального зако# ну нації, зазвучавши голосом правди, болю й пророчої віри в майбутнє. Шевченкове слово – це акт духовного визволення, що пробудив народну свідомість і пе# ретворив мову на зброю визволь# ної боротьби. Його “Кобзар” від# крився своєрідною Біблією укра# їнського духу, де злилися воєдино молитва, історія й національна ідея. Далі цей духовний поступ продовжили Юрій Федькович, Пантелеймон Куліш, Іван Фран# ко, Леся Українка – творці нової української літератури, в якій книжна традиція поєдналася з живим народним словом. У їхній творчості українська мова набула універсальності, проявивши здатність передавати найтонші відтінки людських почуттів, фі# лософських понять і суспільних ідей. У цей час мова стала полем боротьби – духовної, політичної, історичної. І саме в цій боротьбі вона здобула остаточне право на існування як мова нації й атрибут державного буття. Через Тараса Шевченка й Іва# на Франка, через слово, вистраж# дане в літературі та мистецтві, Ук# раїна заявила про себе світові як
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
