Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №42–43 за 2025 рік

16 с. · 31 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 42—43 (1323), 23 жовтня — 5 листопада 2025 Слово, що єднає покоління і боронить націю

Інна ОМЕЛЯНЧУК, журналістка, просвітянка 27 жовтня обласна наукова бібліотека в Рівному розквітала неповторним розмаїттям вишиванок: талановиті школярі, що з’їхалися з різних куточків області, встигли й диктант національної єдності написати, й заслужені відзнаки отримати. Усі вони – переможці цьогорічного літературного конкурсу “Перло многоцінне”, яке традиційно проводить Рівненська обласна “Просвіта”. І (також уже традиційно й знаково) нагороджує дітей та їхніх наставників саме в День української писемності та мови. – Нашому фаховому журі на чолі з письменником, лавреатом низки поважних літературних премій Євгеном Шморгуном завжди нелегко обирати кращих із кращих серед майже пів тисячі робіт. У кожній ми вловлюємо той спільний з Україною біль за її долю, ті душевні рани, які ятрять юні душі, й водночас незламну віру в нашу перемогу. Кожна робота має свою родзинку, але всі вони пронизані впевненістю: Україна гідно пройде ці важкі темні часи, ми збережемо свою державу і зробимо її ще міцнішою. І тоді школярі писатимуть про поступ оновленої України, про кохання, про нашу унікальну природу й чимало інших мирних речей. Щиро дякую педагогам-наставникам та вашим батькам – за те, що виховали справжніх українців, – звернувся до учасників імпрези голова обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Іван Вєтров. Він подякував меценатам цьогорічного конкурсу – депутатові Рівненської міськради, генеральному директорові У Чернівцях 27 жовтня біля пам’ятника Літописцям Русі-України – Подвижникам українського письменства – відбувся урочистий захід, організований Чернівецьким обласним об’єднанням громадської організації “ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка”. Подія зібрала просвітян, освітян, митців, учнів, студентів, духовенство, представників влади та громадськості, всіх, хто береже і плекає українське слово. Захід відкрив народний артист України, лавреат Народної премії імені Тараса Шевченка Іван Дерда піснею Сидора Воробкевича “Рідна мова”. Учасники спільно з отцем Миколою помолилися за мир, за рідну мову, народ і воїнство. Отець Ігор зачитав вітальну адресу від єпископа Чернівецького і Буковинського Феогноста – з благословенням усім просвітянам краю. Після хвилини мовчання за полеглими героями та просвітянами, які відійшли у вічність, прозвучав Гімн України. З вітальним словом виступив голова Чернівецького обласного об’єднання “Просвіта” І. Дерда, наголосивши: “Є мова – є Україна”. Прозвучали вітання від заступника начальника Чернівецької обласної військової адміністрації Романа Греби, начальника відділу обласної ради Петра Брижака, депутатки міської ради, кандидатки історичних наук Ганни Скорейко. Зі щирими словами виступили українознавець, заслужений працівник освіти України Тамара Мінченко, почесний голова “Просвіти”, заслужений діяч мистецтв України Остап Савчук, докторка філології, професорка ЧНУ імені Юрія Федьковича Світлана Шабат-Савка, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри історії та культури української мови ЧНУ Ірина Гуцуляк. У межах заходу було вручено грамоти діячам культури, освіти, мистецтва – Марії Дудидрі, Руслану Назаришину, Павлу То-кару, Володимиру Ткачу – за вагомий внесок у справу національного відродження. Прозвучали поезії Тараса Шевченка, Дмитра Павличка, Василя Васкана, Лариси Мафтин у виконанні викладачів, студентів і школярів. Особливо зворушили виступи учнів ліцею №19 імені Ольги Кобилянської – Вікторії Кочерган, Антоніни Самборської, Варвари Гринько, Анастасії Жевноватої (директорка ліцею – Уляна Легусова). Звучали авторські пісні Юрія Олеся, Любомира Равлюка, твори у виконанні ансамблів “Легіні” (кафедра музики ЧНУ, керівник – Володимир Кобилянський) та “Гармонія Турботи” (м. Чернівці, керівник – Ярослав Українець). Вірш Василя Васкана “Благослови нас, Господи” натхненно прочитала лавреатка обласного конкурсу читців Марта Топала. Захід завершився церемонією покладання квітів до пам’ятника Літописцям Русі-України як знак вдячності подвижникам українського слова. Урочисто у виконанні І. Дерди прозвучала “Молитва за Україну”. Ведучі заходу – Павло Токар, відмінник освіти України, та І. Дерда. Звукорежисер – заслужений вчитель України Анатолій Кушнір. Автор сценарію – І. Дерда. Нехай ця зустріч стане зерном, що проросте в серцях майбутніх поколінь. Збережімо українське слово, бо в ньому наша пам’ять і гідність, наша Україна. Іван ДЕРДА, голова Чернівецького обласного об’єднання “Просвіта”, народний артист України
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

“Перло многоцінне” назвало переможців

ТОВ “Рівень” Маріяну Годі та заступникові генерального директора Рівненської фабрики нетканих матеріалів Богдану Гап’яку, які люб’язно погодилися придбати цінні подарунки для юних письменників – книги. Географія переможців виявилася широкою: тут і міста (як-от Рівне, Здолбунів чи Березне), і села (приміром, Корост, Мирогоща, Сварицевичі чи Берестя). Нагороди вручали Іван Вєтров, Маріян Года, голова Рівненської міської “Просвіти” Катерина Сичик, члени правління обласної “Просвіти” Мирослава Косарєва, Наталія Савчук, Микола Федоришин (директор музею імені Уласа Самчука). У теплих словах підтримки талановитої юні, які виголошував кожен, пульсувало Шевченкове: Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого… А серце б’ється-ожива, Як їх почує!.. Бо рідна мова – наш найцінніший скарб. Той, що формує українську ідентичність. Той, що є кодом незламного народу, яким справедливо захоплюється світ. І ми ніколи й нізащо не віддамо його на поталу ворогові. Твори переможців конкурсу незабаром побачать світ у новому випуску літературного альманаху “Проріст”. Його започаткував незмінний голова журі Євген Шморгун понад три десятиліття тому для підтримки обдарованих хлопців та дівчат (до речі, цьогорічний випуск вийде коштом його родини). Цьогоріч Євген Шморгун відзначав свій 85-літній ювілей, і з цієї знакової події в “Літературній Україні” опублікована вітальна стаття нашого земляка – академіка Миколи Жулинського, котрий при своїй зайнятості ніколи не забуває написати слушне критичне літературне слово про земляків-письменників. Пісенні привітання звучали від вокалістів Рівненського музичного фахового коледжу (директор Геннадій Фіськов). У такому залюбленому в Україну та рідне слово товаристві розумієш: у нас велике майбутнє, і воно – в працьовитих руках та небайдужих серцях оцих дітей у вишиванках. Нехай щастить їм на життєвій ниві!
Суспільство · “Українська мова – основа духовної безпеки, конституційної ідентичності та цивілізаційної спадкоємності України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Давність мови

20 жовтня в інформаційній агенції “Наголос” ВУТ “Просві# та” імені Тараса Шевченка від# бувся круглий стіл на тему “Дав# ність української мови в коор# динатах безпеки Української Держави”. Обговоренню пере# дувала приємна акція – вручен# ня почесної відзнаки Всеукраїн# ського товариства “Просвіта” – ордена Нестора Літописця укра# їнському вченому, директору Інституту української мови НАН України, просвітянину Павлу Гриценку. Модерував за# хід голова ВУТ “Просвіта” Пав# ло Мовчан. Із доповідями висту# пили: Богдан Заблоцький, Во# лодимир Шовкошитний, Петро Ющенко, Іван Заєць, Павло Гриценко, Юрій Мосенкіс, Ми# кола Голомша, Анатолій Радзі# ховський. Учасники зібрання ініціюва# ли створення Міжнародного фо# руму “Українська мова – код дер# жави”, присвяченого вивченню ролі української мови у світовому цивілізаційному контексті, а та# кож формування Громадської ра# ди з питань мовної безпеки. Од# ностайно підтвердили: україн# ська мова – основа духовної без# пеки, конституційної ідентич# ності та цивілізаційної спадкоєм# ності України. Сергій ПРИСУХІН, доктор філософії, член Головної ради ВУТ “Просві# та” імені Тараса Шевченка Світлина автора
Суспільство · “Українська мова – основа духовної безпеки, конституційної ідентичності та цивілізаційної спадкоємності України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Заява про ситуацію навколо діяльності поточного керівництва Української Православної Церкви в США та Українського культурного центру в Сомерсеті, Нью"Джерсі

Протягом останніх місяців члени української громади у США, Канаді, Європі та Україні висловлюють глибоке занепоко# єння ситуацією навколо Україн# ського культурного центру в Со# мерсеті (Somerset, NJ) – найбіль# шого українського духовного, культурного та меморіального комплексу у Північній Америці. Ці занепокоєння стосуються не лише Культурного центру, а й загалом діяльності поточного ке# рівництва Української Правос# лавної Церкви в США (УПЦ в США) – митрополита Антонія (Щерби) та архієпископа Даниїла (Зелінського). До нас надходять численні звернення, що містять інформа# цію про можливі зловживання владою, непрозорі дії з церков# ним і громадським майном, а та# кож про невідомий стан музей# них колекцій, які зберігалися у Центрі. Ми наголошуємо, що не ви# суваємо формальних звинува# чень, проте вважаємо ці факти суспільно значущими і такими, що потребують незалежної пере# вірки. Ця заява не є юридичним обвинуваченням і має виключно громадсько#інформаційний ха# рактер. Відокремлення від Української Автокефальної Православної Церкви У 1994–1995 роках архієпис# коп Антоній (Щерба) разом із митрополитом Костянтином, без відома громади, підписали з Кон# стантинопольським патріархатом угоду під назвою “Точки взаєм# ного порозуміння”, після чого Українська Православна Церква США вийшла з#під юрисдикції Української Автокефальної Пра# вославної Церкви (УАПЦ) і пе# рейшла у безпосереднє підпоряд# кування Вселенському Патріарху у Стамбулі. Після цього обидва ієрархи отримали грецькі титули, а Цер# ква втратила свій автокефальний статус і канонічний зв’язок із Ки# ївською митрополією. Священнослужителям було наказано не підтримувати ідею української автокефалії та не співслужити з представниками Київського Патріархату. Згодом архієпископ Даниїл (Зелінський), висвячений уже в структурі Константинопольсько# го патріархату, продовжив цю лі# нію, остаточно закріпивши під# порядкування української грома# ди у США зовнішній юрисдикції. Після виходу митрополита Антонія з#під юрисдикції УАПЦ у середині 1990#х років громада церкви Святого Вознесіння (Holy Ascension Church, Кліфтон, Нью# Джерсі) відмовилася визнавати його владу, вважаючи, що він втратив канонічні повноважен# ня. Митрополит Антоній подав кілька судових позовів проти гро# мади, намагаючись отримати контроль над парафіяльним май# ном і керівництвом, але громада наполягала, що власність нале# жить парафіянам, а не ієрархам, які перейшли під Константино# поль. Після понад десятирічних су# дових процесів апеляційний суд штату Нью#Джерсі у 2009 році ос# таточно став на бік громади, виз# навши, що митрополит Антоній не мав права втручатися в управ# ління парафією або розпоряджа# тися її майном. Суд підкреслив, що УПЦ в США не є власником парафіяль# ної нерухомості, а релігійні супе# речки щодо юрисдикції не мо# жуть вирішуватися цивільними судами. Верховний суд штату відмо# вився переглядати це рішення, і таким чином громада Святого Вознесіння зберегла повний кон# троль над своїм майном, залиша# ючись вірною Київській Церкві та автокефальній традиції. Це рішення свідчить, що ни# нішні побоювання громади не є домислами – судове рішення Спо# лучених Штатів підтвердило, що керівництво УПЦ в США не має права одноосібно розпоряджатися майном українських парафій. Майнові та фінансові операції, що викликають занепокоєння Звернення громади містять питання щодо: # нерухомості, придбаної або зареєстрованої на приватних осіб – митрополита Антонія (Щербу) та архієпископа Даниїла (Зелін# ського) – у штатах Нью#Джерсі та Флорида, включно з випадками, де нерухомість передавалася один одному за символічну суму ($1); # незрозумілих джерел кош# тів, зважаючи на масштаб елітних угод із нерухомістю, які не відпо# відають задекларованим доходам духовенства; # потенційно непрозорих угод щодо продажу чи передачі у ко# ристування об’єктів, які історич# но належать українській громаді. Невідомий стан культурної спадщини Український культурний центр у Сомерсеті був заснова# ний Патріархом Мстиславом (Скрипником) як духовно#куль# турний меморіал – місце вічної пам’яті жертв Голодомору та воєн ХХ століття. На фасаді комплексу викар# бувано англійською та україн# ською мовами: “З ІНІЦІАТИВИ БЛАЖЕН# НІШОГО МИТРОПОЛИТА МСТИСЛАВА І ЗАВДЯКИ ЖЕРТВЕННОСТІ ВІРНИХ УК# РАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ У США ТА ДІАСПОРІ, ПОБУДОВАНО ЦЕЙ ДІМ УК# РАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ І ПО# СВЯЧЕНО 16 СЕРПНЯ РОКУ БОЖОГО 1987 НА ЗВЕЛИЧАН# НЯ ТИСЯЧОЛІТТЯ ХРЕЩЕН# НЯ РУСИ#УКРАЇНИ. ЗДВИГНУТИЙ У ПАМ’ЯТЬ ЗРУЙНОВАНИХ ХРАМІВ ТА СПАЛЕНИХ КНИГОЗБІРЕНЬ І АРХІВІВ В УКРАЇНІ, ВІН ЗБЕ# РІГАТИМЕ У СВОЇХ СТІНАХ ХРИСТИЯНСЬКІ СКАРБИ УК# РАЇНСЬКОГО НАРОДУ”. Ці слова стали символом для всієї діаспори: українці з усього світу почали передавати до музею свої найцінніші реліквії – ікони, козацькі прикраси, стародруки, церковне начиння тощо. До 1990#х років у фондах му# зею налічувалося понад 13000 експонатів та 50000 книг, що зро# било його найбільшим зібранням української духовної та культур# ної спадщини за межами Украї# ни. Зокрема, серед експонатів – старовинні ікони XVII–XIX сто# літь, церковні хрести, свічники, ризи, козацькі прикраси, портре# ти ієрархів та гетьманів, архівні документи, фотографії, а також тисячі книжок і стародруків, пе# реданих українськими громадами з усього світу. Частина цих пред# метів належала представникам духовного та церковного керів# ництва Київської Русі, україн# ським митрополитам, гетьманам і діячам доби козацтва та виз# вольних змагань — тож це не просто музейні речі, а унікальні свідчення спадкоємності україн# ської державної, духовної й куль# турної традиції. Сьогодні музей залишається зачиненим, а місце перебування частини колекцій невідоме. Є підстави вважати, що окре# мі експонати могли бути перемі# щені або відчужені без належної документації. Питання управління та права громади Український культурний центр у Сомерсеті був збудова# ний коштом української громади. Відповідно до традицій Україн# ської Автокефальної Православ# ної Церкви, парафія чи громада, яка фінансувала створення май# на, має право вирішувати питан# ня його управління та розвитку. Однак чинне керівництво – митрополит Антоній та архієпис# коп Даниїл – ігнорує понад де# сять офіційних звернень громади з вимогою провести публічне слухання щодо обговорення фі# нансового стану та розвитку ком# плексу. Це викликає сумніви щодо прозорості їхньої діяльності, а та# кож можливий особистий інтересі конфлікт інтересів під час ухва# лення рішень. Імміграційні порушення та статус духовенства Надходять також свідчення про можливі порушення іммігра# ційного законодавства США. Зокрема, йдеться про випад# ки, коли семінаристи або свя# щеннослужителі з України зали# шаються у США без належного статусу, а документи перебувають у розпорядженні церковних адмі# ністраторів. Ці факти потребують перевір# ки компетентними органами. Історичне та духовне значення комплексу Український культурний центр у Сомерсеті – це не лише музей чи храмовий ансамбль. Це символ незалежного укра# їнського православ’я та втілення духовної єдності українців у світі, створений Патріархом Мстисла# вом як український Єрусалим, де поєднані віра, пам’ять і націо# нальна гідність. Його спадщина належить ук# раїнському народові, а не при# ватним особам чи структурам, що втратили зв’язок з українською автокефальною традицією. Подальші дії та заклик до участі Svitanok NYC Inc. як непри# буткова організація, що займа# ється адвокацією українських громадських, культурних і гума# нітарних ініціатив у США, коор# динує юридичну, історичну та ме# дійну роботу з метою захисту Ук# раїнського культурного центру в Сомерсеті. Ми закликаємо: # представників державних і наглядових органів – як в Украї# ні, так і у США – надати офіцій# ну оцінку діям осіб, відповідаль# них за управління комплексом; # журналістів, істориків, му# зейників і громадських діячів – долучитися до незалежного доку# ментування фактів, збору свід# чень та розслідування ситуації; # бути присутніми на слуханні щодо долі Культурного центру. Публічне слухання щодо видачі документів на перезонування для знесення Центру відбудеться: 6 листопада 2025 року 2301 Route 27, Somerset, NJ Початок – о 19:00 (7:00 PM) Просимо максимально поши# рити цю заяву серед усіх україн# ців світу – духовних, культурних, громадських і політичних діячів, журналістів, науковців та пред# ставників міжнародних інститу# цій – щоб правда про цю ситуа# цію стала відомою якомога шир# шому колу суспільства. Якщо ви маєте додаткову ін# формацію, готові надати лист підтримки або допомогти у роз# слідуванні, будь ласка, зв’яжіться з нами: [контакт приховано] Фандрайзингова кампанія, усі кошти з якої підуть на юри# дичні та інші прямі витрати, дос# тупна за посиланням: h t t p s : / / w w w . g o f u n # dme.com/f/save#ukrainian#cultu# ral#legacy Цей центр створений для віч# ної пам’яті, а наше завдання сьо# годні – не дозволити знищити або спотворити його сенс і місію. Слава Ісусу Христу! Слава Ук# раїні! З повагою – Президент Svitanok NYC Inc. Олександр ТАРАН 22 жовтня 2025 р.
Події, факти, коментарі · “Влада має поводитися так, щоб не змушувати народ вдатися до права на повстання у боротьбі за свої права”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

У ніч на 22 жовтня армія краї# ни#агресорки росії завдала ком# бінованого удару по Україні, зок# рема по Києву, де загинуло двоє людей і 30 поранено. Посол ЄС в Україні Катаріна Матернова роз# повіла про “ніч жаху” в столиці. “Ніч жаху в Україні. росія здійснила масовану атаку на Київі його околиці. Це було страшно. Неймовірно гучна ніч. Їхніми ці# лями були енергетична інфра# структура, залізниці, житлові бу# динки – люди. Сплячі жінки та діти”, – цитує пані Катаріну ви# дання NV. Посол ЄС розповіла, що під час цієї ночі їй довелося ховатися на підлозі ванної кімна# ти в готелі, де вона знайшла тим# часовий притулок. У Києві стало відомо про нас# лідки російського обстрілу сто# лиці у ніч на 26 жовтня. “До 33 людей збільшилася кількість пос# траждалих від атаки ворога на столицю 26 жовтня. 8 із них ме# дики госпіталізували. Зокрема, трьох дітей”, – цитує міського го# лову Віталія Кличка видання “Букви”. Підтвердилася інфор# мація про загибель трьох людей. Медіа також повідомляли, що під час чергового удару рашистів по житловій забудові міста в ніч на 25 жовтня в Києві загинуло двоє мешканців. Остання зустріч Володимира Зеленського та Дональда Трампа стала топтемою більшості світо# вих ЗМІ. Попри те, що президент США прямо не відмовив прези# денту України у постачанні кри# латих ракет, він заявив, що США не хочуть віддавати ці ракети, бо їм вони теж можуть знадобитись, а також про те, що передача To# mahawk може призвести до еска# лації, пише Тhe Guardian. “Відмова президента США Дональда Трампа надати Україні ракети “Томагавк” після розмови з кремлівським правителем путі# ним є свідченням серйозного впливу диктатора на главу Білого дому”, – таку думку висловив ко# лишній заступник директора Від# ділу оборонних інвестицій НАТО Річард Вільямс. “Пропозиція Зе# ленського придбати ракети “То# магавк” в обмін на спільний дос# туп до унікальних українських технологій безпілотників була надзвичайно привабливою уго# дою, навіть якщо ви нейтрально ставитеся до Трампа”, – цитує його Kyiv Post. Щоб мобілізованому підготу# ватися до виконання завдань, до# ведеться витратити щонайменше 5000 доларів на закупівлю необ# хідного спорядження. Про це розповів командир батальйону безпілотних систем 29 окремої зенітно#ракетної бригади “ХАМ” в інтерв’ю блогеру Анні Максим# чук. Військовий пояснив, що мо# білізовані отримують від держави все необхідне спорядження, про# те його якість не завжди є прий# нятною. Отже, воїну доводиться купувати майже все за свій раху# нок, повідомляють “Економічні новини”. “На 4#му році війни так і нема рішень щодо уникнення повного колапсу. Так і нема рішень щодо збивання повітряних цілей. Є ли# ше освоєні мільярди. Є поради вчасно заряджати павербанки, терміново купляти генератори з утридорога мародерською націн# кою, запасатися питною водою і ходити в туалет під кущі форзиції надворі”, – цитує публіциста Ос# тапа Дроздова газета “Сільські вісті” (№41, 16.10.2025.). 90% українців вважають, що владу потрібно критикувати за корупцію навіть під час війни, повідомляє видання ZN.UA з по# силанням на результати опиту# вання КМІС. При цьому 40% громадян вважають країну безна# дійно корумпованою. “Зеленський “забув” про дату заснування УПА”, – зазначає на своїй сторінці у Фейсбуці гро# мадський діяч Володимир Ци# булько. “Так, справді дивно і прикро, що 14 жовтня цього року з боку влади не пролунало офіційних слів про річницю заснування УПА. Верховний Головнокоман# дувач воюючої України навіть не згадав про Повстанську армію, яка багато десятиліть тому вже боронила нашу землю від мос# ковської орди, – пише пан Ци# булько. – І, на жаль, це не випад# ковість. Навіть після початку повномасштабного вторгнення, 14 жовтня 2022 року, Президент Зеленський жодним словом не згадав про тих, хто підняв зброю проти загарбників зі сходу. Можливо, цей день справді не внесено до переліку офіційних свят. Втім, такі дати є вагомими і пам’ятними самі по собі. Тим більше під час великої війни з ро# сійськими окупантами, боротьбі з якими присвятили себе леген# дарні українські вояки. Але хіба ж справді пам’ять про українських героїв має залежати від завірених протоколів, ухвале# них постанов чи політичної до# цільності? Така дружня байду# жість до знаменної дати україн# ської історії насправді є дуже важливим сигналом для всього суспільства”. “14 жовтня Верховний Голов# нокомандувач (як і решта керма# ничів) воюючої України так і не згадав про Повстанську армію, не пролунало жодного слова про 83#тю річницю заснування Укра# їнської повстанської армії... Без покоління ОУН#УПА не було б сьогочасних героїв ЗСУ. Саме па# сіонарні, патріотичні люди пер# шими встали на захист України 24 лютого 2022 р. Ті, хто сьогодні на полі бою, – гідні наших великих героїв. Дя# кую вам, наші герої, що стоїмо на ваших плечах”, – написала на своїй сторінці у Фейсбуці науко# виця, громадський діяч Манана Абашидзе. Прем’єр#міністерка Юлія Свириденко, коментуючи ініціа# тиву обмежити захмарні суми за# робітних плат чиновників, заяви# ла, що фахівці високого рівня ма# ють отримувати гідну заробітну плату. За словами експерта і на# родного депутата кількох скли# кань Андрія Павловського, коли прем’єр#міністерка говорить про “гідну зарплату”, що це, як не плювок в обличчя решті україн# ців? “Виходить, що військові, вчителі та лікарі отримують у де# сятки разів менше, ніж чиновни# ки “високого рівня”, бо вони цього не варті. Україна ще не феодальна дер# жава? Жодних дворян та холопів у нас поки офіційно немає. Але, по суті в Свириденко і у тих, кого вона обслуговує, саме станова ло# гіка: є люди государеві, яким доз# волено отримувати десятки тисяч доларів на місяць. Їх статус важ# ливіший за результат, і “гідна зар# плата” чиновника ніяк не пов’язана з ефективністю його роботи, а лише з самим фактом приналежності до зеленої верхів# ки. За що отримують мільйони всі ці зелені дармоїди — члени спостережних рад, правлінь держ# компаній та їхні радники#соро# сята, що розплодилися, як блохина дворовій собаці, якщо ми ба# чимо провал за провалом – від захисту енергооб’єктів до запасів газу?! Вітаю вас, співгромадяни: ми живемо у суспільстві каст. Де один українець має радіти, що йому ледь вистачило на комунал# ку та хліб, а другий, щоразу де# монструючи провальні результа# ти, гребе гроші лопатою! І доки вкраїні зберігається така ситуація, Україна не стане справедливою демократичною державою”, – написав пан Павловський на сво# їй сторінці у Фейсбуці. Під час ефіру на телеканалі I.#UA.ТV суддя Конституційного суду у відставці Віктор Шишкін, зокрема, заявив: “Під час війни для того, щоб знищити ворога, спочатку треба знищити колабо# рантів. У нас цього не роблять. Тобто у нас влада фактично “вась#вась” із колаборантами”. Також він зазначив, що для перемоги у війні треба бити по нафтопроводу “Дружба”, який, за даними експерта, дає 18 млн доларів в бюджет рф, щодобово. “Якщо цього не роблять, зна# чить, у владі є колаборанти. Адже саме цей нафтопровід підживлює росію та війну проти України”, – зазначає Шишкін. На його думку, зараз повстати проти дій влади українців зупи# няє війна з агресором. Проте піс# ля її закінчення у народу є право на повстання. “Влада має пово# дитися так, щоб не змушувати народ вдатися до права на пов# стання у боротьбі за свої права”, – резюмує В. Шишкін. Тернопільський ТЦК мобілі# зував Павла Акієва – керівника єдиної в Україні компанії, яка спеціалізується на виробництві хірургічних інструментів, що ви# користовуються у військових шпиталях та цивільних медичних закладах. Про це повідомляє Те# леграм#канал “Рапорт Сержан# та”, посилаючись на неофіційні джерела. “Хто тепер рятуватиме поранених?” – запитує видання IN.KORR. Народний депутат України Ярослав Железняк опублікував розслідування про діамантовий бізнес Тимура Міндіча – колиш# нього бізнес#партнера президен# та України Володимира Зелен# ського. Розслідування виявило, що у Міндіча є дзеркальний біз# нес на території рф. Пов’язані бізнеси низкою іноземних ком# паній, які вже фігурували в роз# слідуванні про енергетичні обо# рудки. “Це той унікальний випа# док, коли “російський слід” – не фабрикації ручних силовиків і те# леграмів Офісу. Це – реальний бізнес друга президента, який міг роками приносити прибуток по обидві сторони фронту”, – зазна# чив нардеп. “Ба більше, він наголосив, що ніхто особливо не старався при# ховати бізнес Міндіча у росії”, – повідомляє видання “Букви”. У жовтні 2025 року середня ціна сільськогосподарської землі в Україні зросла до 65 303 гривень за гектар, що майже на 6% біль# ше, ніж у вересні. Найдорожчі ді# лянки залишаються у централь# них та західних регіонах, де ґрун# ти традиційно вважаються най# родючішими, повідомляє видан# ня IN.KORR. Лідером за ціною у жовтні стала Івано#Франківська область, де гектар коштує в се# редньому 388 651 гривню. На дру# гому місці опинилася Київська область із показником 159 174 грн. У південних і східних регіо# нах земля значно дешевша: у За# порізькій області гектар коштує близько 30 252 грн, у Дніпропет# ровській – 36 109 грн, а в Херсон# ській – 36 215 грн. В Україні нагадали про адмі# ністративну відповідальність за поширення неправдивої інфор# мації. “Економічні новини” за# значають: навіть невинний, на перший погляд, пост у соцмережі може обернутися штрафом. Ад# вокат і магістр права Євген Були# менко пояснив, що стаття 173#1 Кодексу України про адміністра# тивні правопорушення передба# чає покарання за розповсюджен# ня фейків, здатних викликати па# ніку або дестабілізувати громад# ський порядок. Штраф за це мо# же сягати від 170 до 255 грн. Найбільше квартир серед ук# раїнських парламентарів задек# ларував представник депутат# ської групи “За майбутнє” Віктор М’ялик – у нього в особистій власності 26. Про це повідомляє портал “Слово і Діло”. На друго# му місці – колишній нардеп ОПЗЖ (нині “Платформа за жит# тя та мир”) Нестор Шуфрич, яко# го підозрюють у державній зраді. За даними його останньої декла# рації, у нього 9 квартир. Сквер “Казка” у мікрорайоні Шерстянка в Чернігові перейме# нують на честь президента США Дональда Трампа. Відповідне рі# шення на 46#й позачерговій сесії ухвалила Чернігівська міськрада, повідомило “Суспільне”. Актор Роберт Де Ніро розкри# тикував президента США До# нальда Трампа. Свою критику ак# тор висловив у програмі “The Weekend” на каналі MSNBC. “Трамп нічого не розуміє у людя# ності. У нього немає співчуття. Я не знаю, де він і що він, але він чужий [для цієї країни – Ред.], і він хоче нашкодити цій країні”. За словами Де Ніро, ще щось “глибоко психологічне” у Трам# па, він хоче “робити боляче лю# дям” і країні, “і йому все одно”. У цьому контексті він підтримав протести у США проти Трампа під гаслом “No Kings”. Український інститут націо# нальної пам’яті спільно з Націо# нальним заповідником “Києво# Печерська Лавра” започаткували збір історій про жінок, які заги# нули, захищаючи Україну. До участі запрошують усіх, хто знає про військовослужбовиць, меди# кинь чи волонтерок, що віддали життя у боротьбі з російською аг# ресією, повідомляється на офі# ційному порталі Києва. Днями на Франкфуртському книжковому ярмарку оголосили переможців престижної премії Best European Learning Materials Award (BELMA) 2025. Україн# ський підручник “Хімія. 7 клас” від видавництва “Ранок” здобув срібну нагороду, ставши одним із найкращих навчальних видань серед 42 номінантів із 23 країн Європи, повідомляє “ПравдаТут# News”. У перелік найкращих сіл у сві# ті для туризму у 2025 році за вер# сією Всесвітньої туристичної ор# ганізації (UNWTO) потрапили два українських села – Колочава та Синевирська Поляна (див. на фото). Обидва розташовані на Закарпатті, повідомляє “Фокус”. В Івано#Франківську нарече# на загиблого захисника України Максима Ємця представила його книгу “Наші бойові справи та роздуми про вічне”. Під час пре# зентації було проведено благо# дійний аукціон на підтримку вій# ськового підрозділу, в якому слу# жив Максим Ємець, повідомляє MEGA. У школах України варто за# провадити хвилини лайки укра# їнською на уроках літератури. Та# ку думку висловила в ефірі Укра# їнського радіо акторка та телеве# дуча Наталія Сумська, яка читала Радіодиктант національної єд# ності. Так діти послуговуватимуться нашою лайкою і забуватимуть ро# сійські матюки. На її думку, вжи# вання російського матюччя за# грожує нашій ментальності. Так, російські матюки давно стали нормою в українському суспільс# тві. Їх вживають і жінки, і чолові# ки, і навіть діти. Тож для того, щоб позбутися цієї звички, варто знайти їй гідну заміну. “Тому що емоційний стан все одно треба виплеснути, тому та# кий спосіб може підійти. Ця ідея прийшла мені буквально зараз”, – зазначила акторка. У Національному художньо# му музеї України з 18 жовтня пра# цює виставка “Олександр Му# рашко. Кольорові модуляції” – перша персональна виставка ху# дожника за останні 25 років. В експозиції близько 50 живопис# них і графічних робіт митця – від раннього “Натюрморту” до ос# танньої експресивної “Жінки з квітами”. Подія присвячена 150#річчю від дня народження Олександра Мурашка, повідоми# ли в НХМ України. Помер відомий український архітектор Василь Присяжнюк, зусиллями якого були відроджені з руїн Успенський та Михайлів# ський Золотоверхий собори. Чо# ловікові був 81 рік, повідомляє “Телеграф”. Підготував Ігор ЗОЦ
Події · “Кожна така зустріч – це новий подих життя, знайомства, усмішки, обійми та радість”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

об’єднання (Вижницький і Пу# тильський), а також частина осе# редків Кіцманського райоб’єд# нання (Брусницька громада). Та# ким чином, районне об’єднання налічує 9 об’єднань у громадах (Банилівське – голова Ярослава Кузенко, Берегометське – Вален# тина Лазорик, Брусницьке – Ми# рослава Радескул, Вашківське – Ірина Остафійчук, Вижницьке – Галина Токар, Конятинське – Андріана Добродійчук, Путиль# ське – Ганна Колежук, Валентина Буняк, Селятинське – Руслана Александрюк, Усть#Путильське – Галина Джуряк) та 8 самостійних осередків (Вижницька районна державна (військова) адміністра# ція – Сергій Чеботар, Ганна Грин# чук, Вижницька районна рада – Михайло Андрюк, Клуб творчої інтелігенції Вижниччини “Нім# чич” – Марина Кисилиця, Наці# ональний природний парк “Виж# ницький” – Віталій Стратій, ка# федра декоративно#прикладного та образотворчого мистецтва фа# культету архітектури, будівництва та декоративно#прикладного мистецтва Чернівецького націо# нального університету імені Юрія Федьковича – Наталія Гатеж, Вижницький фаховий коледж мистецтв та дизайну імені Василя Шкрібляка – Валентина Клим, Вашковецький медичний фахо# вий коледж – Софія Борець, На# ціональний природний парк “Че# ремоський” – Олександра Грама# жора). Усього – 53 осередки, які об’єднують понад 1300 осіб. Підсумковим етапом роботи конференції стало ухвалення ре# золюції, основні завдання якої включають реалізацію Націо# нальної ідеї, будівництво націо# нальної держави та сильного гро# мадянського суспільства; збере# ження й розвиток національної ідентичності, зосереджуючись на спільних цінностях, які об’єдну# ють народ, де українська мова виступає як найважливіший но# сій культурної спадщини та ду# ховний орієнтир; підтримку Пра# вославної Церкви України, спів# працю з іншими релігійними ор# ганізаціями, діяльність яких не суперечить державницькій пози# ції, збереження культурно#ін# формаційної суверенності краю та безпекового розвитку держави. Втілення цих завдань має особ# ливо важливу вагу в час росій# сько#української війни, вони ма# ють стати програмою сьогодення для кожного українця. ди використовуються для корек# ції психічних розладів, реабіліта# ції після поранень і травм. Для зустрічей із пораненими на сеан# сах групової реабілітаційної тера# пії поранених воїнів із застосу# ванням згаданих методів до ККЛ №4 на благодійних засадах залу# чають кінологів Клубу домашніх улюбленців InNikos (засновниця – професійний кінолог Марина Прокопенко), тактильний міні# Нагадаємо, що Ілля Стринад# ко очолив Вижницьке районне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка у травні 1993 року. У листопаді 2000 року його переобрали головою правління, яке він очолював до 2002 року включно. Учасники нинішнього зібран# ня привітали Іллю Стринадка, а також подякували за щиру працю колишнім головам об’єднання Дмитру Никифоряку та Людмилі Бердюк. На завершення прозвучала пісня#молитва “Боже великий, єдиний”, яка злилася в один го# лос, у спільну віру кожного деле# гата конференції. У ході роботи було обрано Ра# ду в кількісному складі 71 особа, склад правління та контрольно# ревізійну комісію. Уже відбулося і перше засідання Ради, на якому Валентину Буняк обрали заступ# ником голови районного об’єд# нання, а Василину Білак – на по# саду відповідального секретаря Ради. Також окреслено подальші кроки спільної роботи, зокрема щодо формування “Просвіти мо# лодої”, організації виставок робіт місцевих митців, конкурсу коля# док тощо. зоопарк “Лагідні звірята” (керів# ниця – дресирувальниця Марія Ткаченко), Благодійну фундацію “Даруй добро” (керівник – Камі# тас Хлгатян), “Центр сім’ї” Со# лом’янської районної в місті Киє# ві державної адміністрації (керів# ниця – Валерія Савенок) та інші благодійні та волонтерські орга# нізації. Головний смисл і призна# чення зоотерапії – надати можли# вість бійцям, що проходять реабі# літацію, відчути довіру тварин, їх# нє тепло і ласку. На кожній зустрі# чі поранених із тваринками мож# на спостерігати, як змінюється настрій бійців – з’являється ціка# вість та усмішки на обличчях. Хлопці чекають на такі зустрі# чі, обмінюються враженнями, розповідають про своїх тварин, які залишилися вдома. Кожна та# ка зустріч для поранених – це но# вий подих життя, знайомства, ус# мішки, обійми та відкрита ра# дість. До засобів зоотерапії тепер додалася музикотерапія: поране# ні слухають і залюбки підспіву# ють українські народі та сучасні пісні, з інтересом сприймають мої авторські твори. Ми щиро вдячні вам, дороги медики, волонтери і благодійни# ки за любов до України та її за# хисників, незмінну віру в Пере# могу і зусилля, які ви докладаєте для її наближення! Бажаємо вам подальших успіхів в цій благо# родній важливій справі. Разом – до Перемоги! Слава Україні!
Події · “Кожна така зустріч – це новий подих життя, знайомства, усмішки, обійми та радість”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

В єдності духу

Марина КИСИЛИЦЯ, учасниця Правління Вижницького районного об’єднання ГО “Всеук# раїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка” Нещодавно у Вижниці за рі# шенням Ради обласного об’єд# нання від 26 квітня 2025 року скликано конференцію Виж# ницького районного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка. У сесійній залі Вижницької район# ної ради, де створено сучасний комунікаційний простір, зібра# лись представники освітньо# культурних спільнот із різних ку# точків Вижниччини, щоб під офі# рою “Просвіти” об’єднати, ско# ригувати та помножити свої зу# силля в питаннях збереження і утвердження національної іден# тичності. На конференцію при# було 66 делегатів. Патріотичний стрій дарував емоційне піднесен# ня, а радість зустрічі поділяли вчителі, викладачі, духовенство, працівники культури, митці, журналісти, бібліотекарі, держ# службовці, науковці тощо. У дійстві взяли участь Іван Дерда – голова Чернівецького обласного об’єднання Громад# ської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Та# раса Шевченка”, народний ар# тист України, професор ЧНУ іме# ні Юрія Федьковича; Марія Ду# дидра – відповідальна секретарка Чернівецького обласного об’єд# нання громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевчен# ка”, Михайло Андрюк – голова Вижницької районної ради, Ган# на Гринчук – перша заступниця начальника Вижницької район# ної (військової) адміністрації. Відкрили конференцію виконан# ням Державного Гімну України та благословенним словом на добру справу отця Олександра Фуштея. Хвилиною мовчання вшанували світлу пам’ять діячів просвітницької ниви, які відій# шли у Вічність, та пам’ять захис# ників і захисниць, які віддали життя за Україну. Олександр ЮРОВ, член Київської “Просвіти” Завжди цікаво й корисно діз# натися про те, як просвітяни ак# тивно залучаються до благодій# них патріотичних акцій, спрямо# ваних на збереження історичної пам’яті нашого народу, україн# ської мови та культури, на під# тримку Сил оборони України. Ми вже звикли до участі членів Київського міського об’єднання “Просвіти” в конференціях, пре# зентаціях, круглих столах та ін# ших громадсько#патріотичних і мистецьких заходах. З радістю розповім про ще один напрямок благодійної роботи київських просвітян: мені вже тричі випала честь брати участь у сеансах гру# пової реабілітаційної терапії для поранених воїнів, які проходять лікування та реабілітацію в Ко# мунальному некомерційному підприємстві “Київська клінічна лікарня №4”. Ініціаторкою та організатор# кою таких важливих для поране# них заходів є Олександра Кучеря# ва – лікарка#психологиня цієї лі# карні, волонтер#психолог, геш# тальт#терапевт у Благодійному фонді “Разом на Благо”. З метою психологічної підтримки поране# них на доповнення до засобів традиційної медицини в реабілі# таційних заходах під проводом Олександри активно застосову# ються і дають позитивні результа# Учасники конференції ухва# лили рішення змінити наймену# вання Вижницького районного об’єднання Всеукраїнського то# вариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка на Вижницьке ра# йонне об’єднання Громадської організації “Всеукраїнське това# риство “Просвіта” імені Тараса Шевченка”. Головою районного об’єднання одноголосно обрали Іллю Стринадка. “Конференція у Вижниці – це приклад духовної згуртованос# ті, громадської відповідальності та вірності національним ідеа# лам, – сказав Іван Дерда. – Чер# нівецьке обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка щиро вітає мудре од# ностайне рішення делегатів кон# ференції Вижницького районно# го об’єднання обрати своїм кер# маничем достойного сина Буко# винської землі, невтомного про# світянина, письменника, крає# знавця – Іллю Тодоровича Стри# надка. Це рішення є утверджен# ням вірності ідеалам “Просвіти”, це крок назустріч новим здобут# кам, це “слово, що стало ділом”. Іван Михайлович побажав просвітянам Вижниччини нових звершень, ідей, нових просвітян# ських плодів, щоб серце кожного присутнього в залі понесло світло просвіти далі – у громади, шко# ли, родини, сім’ї, у майбутнє Ук# раїни та її народу. Вітання делегатам адресували голова Вижницької райради Ми# хайло Андрюк та перша заступ# ниця начальника Вижницької РВА Ганна Гринчук. Ілля Стринадко зі словом по# дяки звернувся до присутніх. Він акцентував на тому, що на місцях була пророблена значна робота з оновлення та формування осе# редків “Просвіти” і так, власне, відбулось об’єднання, якого пот# ребувала організація, зважаючи на адміністративну реформу. Ни# ні до складу просвітянської роди# ни входять колишні два районних
Події · “Кожна така зустріч – це новий подих життя, знайомства, усмішки, обійми та радість”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Підтримка поранених воїнів

ти петтерапія і каністерапія в по# єднанні з музичною терапією. Каністерапія – це метод реабілі# тації через спеціально підготов# лених собак, які на рівні своєї взаємодії з хворими створюють атмосферу довіри, у пацієнтів знижується стрес, з’являється до# даткова можливість заспокоїтись і пригадати пов’язані з домашні# ми тваринами приємні випадки з власного життя. Петтерапія – це метод, що ви# користовує взаємодію людини з різними тваринами для покра# щення ментального здоров’я, зниження рівня стресу та поліп# шення емоційного стану. Ці мето# Організатори та учасники групового сеансу каніс-музичної терапії, зліва направо: Анна Корбецька, Олександра Ку$ черява, Марина Прокопенко зі своїми чотирилапими вихованцями, Олександр Юров і поранені бійці. 10 квітня 2025 року, Київська клінічна лікарня №4
Суспільство · “Зріс запит на пізнання українцями власної історії та спадщини, як історико-культурної, так і природної”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Світло “Просвіти” – назавжди

Віктор МІЩАНИН, провідний науковий співробіт# ник Національного музею#запо# відника українського гончарства, кандидат історичних наук Нещодавно в Малих Будищах, що нині належать до Опішнян# ської ОТГ, побував голова Пол# тавського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта”, депутат Полтавської обласної ради Микола Кульчин# ський. У місцевій бібліотеці від# булася презентація його нової книги “Світло, що завжди з на# ми”, на якій були присутні учні місцевої школи. Кожний охочий отримав книгу в подарунок. Різні книги подарував гість і бібліотеці. Перед цим я ознайомив Ми# колу Георгійовича (якого знаю з 1990 року по спільній рухівській боротьбі за незалежність Украї# ни) з історичними місцями на# шого села. Ми відвідали Музей малобудищанського гончарства – Етносело “Гончарія”, побували у Різдво#Богородичній церкві (збудована в 1887 році), біля по# клонного хреста, де розміщува# лися дві попередні церкви, біля пам’ятного хреста жертвам Голо# домору 1932–1933 років, на місці, де на початку Української рево# люції 1917–1921 рр. у приміщен# ні церковно#парафіяльної школи розміщувалася Малобудищан# ська “Просвіта”, до речі, перша на Опішнянщині. Після презентації Микола Кульчинський побував і в Опіш# нянській селищній раді, де серед іншого підняв питання про необ# хідність демонтажу табличок зі старими назвами вулиць. Це сто# сується насамперед колишньої вулиці Партизанської, яка ще влітку 2024 року перейменована на вулицю Героя України В’яче# слава Чорновола. На жаль, досі в селищі висять вуличні таблички, що увічнюють імена члена пер# шого опішнянського більшо# вицького ревкому, командира місцевої так званої червоної гвар# дії Овксентія Мороховця та бо# ротьбистсько#більшовицького терориста й заколотника Андрія Заливчого, які зі зброєю в руках боролися проти влади Україн# ської Народної Республіки та Ук# раїнської Держави гетьмана Ско# ропадського. Це тим більше ди# вує, адже, приміром, вулиця і провулок Заливчого переймено# вані набагато раніше, ніж Парти# занська. Відтоді минули роки. Нині ми наглядно бачимо, як новітні московські окупанти, як і понад 100 років тому їхні більшо# вицькі попередники, захопивши ті чи інші наші території, намага# ються їх ідентифікувати як “іс# конно русскіє”, зокрема через перейменування всього, що ок# реслює приналежність до Украї# ни, до українського. Селищного голову Миколу Різника ми не застали, тому пос# пілкувалися з начальником юри# дичного відділу Олегом Кужимом, який свого часу був причетним до процесу перейменувань, очолюю# чи відповідну комісію і здійснюю# чи юридичний супровід. Остан# ній, зокрема, зазначив, що, на йо# го думку, нині є важливіші питан# ня, ніж демонтаж старих табли# чок. Нам із Миколою Кульчин# ським було дивно почути такі сло# ва, тим більше, що Олег Микола# йович історик за освітою і пови# нен все це розуміти. Але на жаль… А зараз дещо з історії Малобу# дищанської “Просвіти”. На ве# ликодні свята 1917 року саме на майдані біля церкви і церковно# парафіяльної школи розпочалося велелюдне віче, про яке повідом# ляв невідомий дописувач у газеті “Рідне слово”. “Мені довелося бути свідком і учасником україн# ського віча, що сталося 4 квітня в Опішні Зіньківського повіту на Полтавщині. Ініціативу скликання його взяло на себе сусіднє невеличке село М.#Будищечки. Тут вже дав# но істнував потай український гурток, члени якого тепер обібра# ні до місцевого комітету. Вони той рішили скористати із святок, щоб скликати народ і поговорити про сучасні події, і другого дня Великодня зійшлися, щоб усе докладно обміркувати. Та що ж! Думали поговорити невеличким гуртом, але зійшлося мало не пів села. Постановлено було тоді призначити вже віче на другий день і попросити до участи в тому не тільки Будищан, але людей і з инших сел – і на слідующий день площа перед школою вся була густо покрита народом. О 12 го# дині прийшли організатори віча з прапорами – червоним з напи# сом: “Хай живе демократична федеративна республіка!” і жов# то#синіми стягами, які радісно маяли на чистому, весняному со# яшному повітрю. Віче роспоча# лось промовою інтелігента, якого народ тепло вітав. Але в самому початку з Опішні од волостного комітету прийшли представники прохати перенести віче в Опіш# ню. Там також вже зібрався нарід і хотілось разом поговорити та вирішити свої діла. Громада прийняла запросини і похід ру# шив. Попереду прапори, далі се# лянський хор під орудою місце# вого диякона, а за ним лави се# лян: і чоловіків, і жіноцтва, і ста# рих, і малих. Під співи україн# ських національних пісень похід увійшов в Опішню, радісно зус# трічений величезним натовпом. Тут на площі і роспочався мітінг. Промовляв приїзжий Будянець – воєнний. Привітавши вільне ук# раїнське козацтво із святом, він росповів про події в Росії, про причини і цілі революції і, вияс# нивши це, говорив про наші зав# дання, про організаційні форми. Далекою луною котилося слово промовця. Навкруги стояла ти# ша. Мов мертва стояла 3#х тисяч# на громада, пильно слухаючи но# вих слів, гарячих закликів до но# вого життя. З особливою увагою відносились до слів про націона# лізацію життя на Вкраїні. “Годі вже бути “хахлами”! Будьмо ук# раїнцями і стремимось до авто# номної України!” – говорив про# мовець, і громада од щирого сер# ця вітала сі слова. Утворився урочистий настрій і повна згода. Здавалося, ніби справді вернулися часи минулі славного козацтва і чорна рада рі# шає свої справи, тільки в ній не# має ріжних думок, – є одностай# не стремління і один сильний по# рив, що об’єднує в одно і моло# дих парубків і сивоусих дідів, дів# чат і старе жіноцтво. Після пер# шого промовця говорили ще. Го# ворив о. диякон, член комітету. Вкінці були винесені постанови, причому виносились вони однос# тайно і при голосуванню всі, як один, підняли в гору руки. Після постанов залунала гучна “Слава!” автономній Україні та федератив# ній російській демократичній республіці. Віче скінчилось співом “За# повіта” і “Вічної пам’яти” бор# цям за щастя народне. Організаційним наслідком ві# ча явилось засновання україн# ського комітета в Будищечках, який вже почав свою діяльність. Такі же комітети мають закластися скоро в Опішні і в инших селах”. Безпосереднім учасником згаданої події був також Іван Майстренко (1899–1984), який на той час навчався у Великосо# рочинській учительській семіна# рії. Розповідь про це є в його кни# зі “Історія мого покоління. Спога# ди учасника революційних подій в Україні”, яка побачила світ майже через сім десятиліть (1985). “На великодніх канікулах я зв’язався з учителями й політично активними селянами із Малих Будищ під Опішнім. В цьому селі існувала, можливо з передрево# люційних часів, українська се# лянська група на чолі з секрета# рем (писарем) сільської управи Ільком Зубенком, що став моїм приятелем. Група національно свідомих українських селян Ма# лих Будищ (з цього села походила й моя мати) заклала Просвіту, членом якої я, сімнадцятирічний семінарист, був також обраний. Якось на великодні свята до вчи# тельки церковно#парафіяльної школи Марії Стенькиної, де сидів я, Ілько Зубенко (він був головою Просвіти) і може ще хтось, зай# шов чоловік у солдатській формі, невисокого росту, років тридцять, з жінкою (Оленою. – В. М.), доч# кою тутешнього (кілька кроків від школи) священика Барзилевича. Ця жінка була київською курсист# кою, студенткою Київських ви# щих жіночих курсів, а чоловік, що прийшов з нею, був, як виявило# ся, член Української соціал#де# мократичної робітничої партії (УСДРП) (влітку 1917 року обра# ний членом її ЦК) Йосип Гермай# зе. На своїй солдатській формі Гермайзе мав погони “вольнооп# ределяющегося” першої кляси, тобто кандидата до військового офіцерського училища, куди він, одначе, не захотів іти. На грудях у Гермайзе справа висів знайомий мені від учителів семінарії значок про закінчення університету. Піз# ніше він став відомим науковцем# істориком, а 1930 року засудже# ний у процесі Спілки визволення України (СВУ). Обоє – Гермайзе і його дружи# на – говорили літературною укра# їнською мовою, що для інтеліген# ції вищої кляси було на ті часи рідкістю. Вони зайшли до школи, щоб познайомитися з місцевою Просвітою. Це було за кілька тижнів після Лютневої революції. В самому Опішньому ще не було ні Просвіти, ні якогось іншого українського життя, що свідчило про те, що там не було й україн# ського підпілля, як було воно в маленькому селі під Опішнім, Малі Будища. Але пореволюційне громадське життя в Опішньому зав’язувалося (в Будищах все це було під опікою Просвіти). […] Одним словом, […] тихе хліборобське село Малі Будища започаткувало національне укра# їнське життя раніше від Опіш# нього. […] З промовою виступив Гер# майзе. Говорив він як добрий і вправний оратор (хоч де ж було вправлятися до революції?). Го# ворив народньою українською мовою, тобто з певною домішкою українізованих російських слів. Він навмисне спрощував україн# ську мову, щоб його зрозуміли усі присутні українські селяни. Я за# раз не пам’ятаю, про що він гово# рив, але промова його була блис# куча і зворушила селян”. Микола Кульчинський, бібліотекарка Людмила Міщанин, Віктор Міщанин у сільській бібліотеці
Суспільство · “Зріс запит на пізнання українцями власної історії та спадщини, як історико-культурної, так і природної”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

“Жива спадщина Холодного Яру”: новий освітній простір поєднав історію, природу та цифрові інновації

Євген БУКЕТ Фото Андрія ШВАЧКА В умовах повномасштабної агресії рф проти України зріс за# пит на пізнання українцями власної історії та спадщини, як історико#культурної, так і при# родної. Тому сьогодні важливі ініціативи, спрямовані на попу# ляризацію культурної спадщини регіонів, знакових для україн# ської державності, національного самовизначення українців. Одним із таких є Холодний Яр – унікальний куточок Украї# ни, де відбулося багато визнач# них подій, багатий на пам’ятки культурної спадщини, природи. Загалом у Холодному Яру розта# шовано близько 150 природних, історичних, археологічних, куль# турних об’єктів, що потребують застосування цілісного підходу щодо їхнього збереження, охоро# ни та популяризації. 17 жовтня у приміщенні Наці# онального природного парку “Холодний Яр”, який створено Указом Президента України від 01.01.2022 року, відбулася презен# тація проєкту “Жива спадщина Холодного Яру”, реалізованого Благодійним фондом соціально# го розвитку Національного при# родного парку “Холодний Яр” в рамках програми “Культура. Регі# они” за підтримки Українського культурного фонду. У межах проєкту було створе# но новий освітній інтерактивний простір із використанням сучас# них технологій, що включає в се# бе інтерактивну карту Холодного Яру та мультимедійну книгу про природну спадщину регіону (чер# вонокнижні флору та фауну). Відеосупровід інтерактиву проєктується на видруковану 3D# принтером рельєфну карту запо# відного урочища. На відео висвіт# люється історія Холодного Яру від скіфської доби до сьогодення, на основі стародавніх та сучасних карт. Окремо акцентується на ран# ньомодерній добі, Гайдамаччині та Коліївщині, періоді Української революції, Другій світовій війні. На змодельованій рельєфній карті позначені пам’ятки, розташовані на території Холодного Яру: Мот# ронинське городище скіфського часу, Дуб Максима Залізняка, Мотронинський монастир, місця таборувань гайдамаків, місця, пов’язані з діяльністю Холоднояр# ської організації (1918–1923 рр.), партизанських загонів у роки Дру# гої світової війни. У відеосупрово# ді поєднано звукові пейзажі та світлове акцентування. Мультимедійна книга при# свячена червонокнижним видам флори та фауни, що є в Холодно# му Яру. Новий освітній інтерак# тивний простір стане початком створення музейного простору, де будуть представлені не лише історичні музейні предмети, а й висвітлений природний потенці# ал краю як об’єкту національного значення. Про це говорила у своєму виступі менеджерка проєкту Яні# на Швачко. Вона наголосила на тому, що нові інтерактиви дали змогу візуалізувати історію, куль# турну та природну спадщину краю для відвідувачів, презенту# вати Холодний Яр як важливий регіон для української історії та державності. Сьогодні ключовою устано# вою, що активно працює над роз# витком туристичної привабли# вості Холодного Яру, досліджує біорізноманіття, розробляє нові культурно#пізнавальні продукти, зокрема із застосуванням новіт# ніх технологій, є Національний природний парк “Холодний Яр”. Виконувач обов’язки його дирек# тора Богдан Легоняк розповів про роль нацпарку та інших пар# тнерів у реалізації проєкту. Гості презентації дізналися про природні багатства й історію Холодного Яру через аудіо# та ві# деосупровід мультимедійної кни# ги та відеосупровід інтерактивно# го столу. У сучасному світі саме такий формат презентації історичних та природних перлин здатен заціка# вити молодь, і це чудово, що зав# дяки Українському культурному фонду мрії стають реальністю. У повоєнній Україні до серця ко# зацької держави туристи їхати# муть цілодобово та матимуть змо# гу на місці побачити один із най# сучасніших музейних просторів. Тож фундамент майбутнього зак# ладається вже сьогодні.
Слово многоцінне · “Наш народ не поза історією, а в самій її серцевині”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Українська мова і писемність як духовна константа державності

Українська мова постала задовго до появи писемності – з живого подиху людини й землі, з первісного прагнення осмислити довкілля через слово. Її витоки сягають доісторичних глибин, коли мовлення було засобом спілкування й самим актом творення світу. Формуючись упродовж тисячоліть – крізь еволюцію праслов’янського мовлення, у середовищі племен, у молитві та пісні, вона поступово вивершилася мовною традицією Київської Русі, заклавши підвалини подальшої української писемності. Володимир АНТОФІЙЧУК Про прадавню тяглість укра# їнської мови свідчать археологіч# ні пам’ятки та реліктові форми усної творчості, передусім кален# дарно#обрядові пісні. Як зазна# чав Олександр Потебня, веснян# ки побутували на українських землях уже в І тис. до н. е., що дає підстави говорити про формуван# ня питомого мовного ґрунту на# шого народу ще в найдавніші епохи його духовного становлен# ня. У цих піснях – не лише краса ритуального слова, а й відлуння світогляду, який формувався за# довго до появи писемної культу# ри. Цю ідею історичної тяглості та самобутності українського слова науково обґрунтував Сте# пан Смаль#Стоцький. Він запе# речував існування спільної “дав# ньоруської” мови як проміжної ланки між праслов’янською та східнослов’янськими мовами, доводячи, що руська (українська) мова постала безпосередньо з праслов’янської основи. Учений утверджував історичну рівновар# тість української мови серед ін# ших слов’янських, підкреслюю# чи, що вона така ж давня, як польська, чеська чи сербська, і є не похідним відгалуженням, а повноправною спадкоємицею праслов’янської мовної спіль# ності. Архаїчні пісенні та мовні форми, що збереглися в народній пам’яті, свідчать про те, що укра# їнське слово має глибоке доісто# ричне коріння. Із цього духовно# мовного підґрунтя природно пос# тала потреба закарбовувати дум# ку знаком – у зародженні письма як продовженні живого мовлен# ня, як новому способі втілення слова. Так духовна енергія мови перейшла у форму письма, від# кривши нову сторінку культурної історії народу. Українська писемність своїм корінням сягає доби, що переду# вала християнізації Русі. Про це свідчить “Сказання чорноризця Храбра про письмена”, у якому зазначено, що слов’яни ще до створення кирилиці користува# лися умовними знаками – “чер# тами й різами”, тобто різьблени# ми символами, за допомогою яких передавали зміст і закодову# вали думку. Уже тоді існувала знакова система, що передувала справжньому алфавіту. Писемна культура, хоч і перебувала на по# чатковому етапі розвитку, уже по# бутувала в Київській державі до хрещення Русі, адже відомо, що князь Олег укладав і власноруч підписував угоди з греками у 907 та 911 роках. Ці факти перекону# ють, що на українських землях уже тоді існував розвинений ад# міністративно#правовий обіг, який передбачав знання письма і його застосування в державних справах. Цю давню традицію матері# ально підтверджують графіті со# бору Святої Софії Київської – молитви, імена, побутові записи, навіть учнівські вправи, видряпа# ні на стінах храму XI–XII століть. Вони переконують у тому, що пи# семність у Київській Русі не об# межувалася монастирями чи книжними осередками, а всебіч# но й надійно забезпечувала що# денний ритм тодішнього сус# пільства. Питання про походження слов’янської абетки дискутується протягом тривалого часу. Імена святих Кирила та Мефодія тради# ційно пов’язують із творенням слов’янського письма. Однак низка дослідників, зокрема мит# рополит Іларіон (Іван Огієнко), вбачали і вбачають у їхній місії не початок, а лише реформування вже наявної місцевої писемної традиції. У праці “Слов’янське письмо перед Костянтином” уче# ний доводив, що слов’янська гра# фічна культура існувала ще до ки# рилиці, а діяльність Кирила та Мефодія полягала в упорядку# ванні та вдосконаленні цієї сис# теми відповідно до потреб хрис# тиянського богослужіння. Так первісне місцеве письмо отрима# ло гармонійну структуру, стало носієм сакрального змісту й ут# вердило руське слово в річищі єв# ропейської книжної культури. Найдавнішими відомими пам’ятками цього слова вважа# ють тексти Реймського Євангелія – книги, що, ймовірно, походить із Києва XI століття і несе живу інтонацію перших книжників ук# раїнської культури. У тіні історії, серед міфів і переказів, постає і загадкова “Велесова книга” – пам’ятка, яка могла би бути від# гомоном ще давнішої слов’янсь# кої доби. Її достовірність і далі за# лишається предметом наукових дискусій, однак сама можливість її існування промовляє до нас як символ, бо за прагненням мати свою “книгу початку” простежу# ється віра в глибину власного ко# ріння, у тяглість нашого слова від прадавніх часів. Так із поєднання міфу й літопису, усної пісні та письмового рядка постає україн# ська мова – явище, що не має по# чатку в часі, бо співіснує з самою історією людини на цій землі. Початок української писем# ності – не технічна подія, а ду# ховний вибух. Коли чернець Ки# єво#Печерського монастиря Нес# тор, прозваний Літописцем, ук# ладав “Повість минулих літ”, він не лише упорядковував факти, а творив моральну структуру часу, у якій історія поставала як діалог людини з вічністю. Нестор Літописець прагнув з’ясувати витоки Руської землі не задля задоволення цікавості хро# ніста, а щоб показати місце своєї держави у світовому божествен# ному задумі. Відраховуючи час від біблійних подій – від Сотво# ріння світу, синів Ноя, розселен# ня народів після потопу, він упи# сував історію Русі#України у всесвітній контекст, доводячи, що наш народ не поза історією, ав самій її серцевині. Крізь це істо# ріографічне бачення він надавав літописові сакрального виміру, бо рідна йому земля з’являється у тексті твору як спадкоємиця Бо# жого промислу, як жива частина історії людства. Його знамените питання – “звідки пішла Руська земля” – втілилося історичним прологом і духовною формулою державності. Нестор Літописець започат# кував традицію державного мис# лення, яку продовжив великий київський князь і письменник Володимир Мономах. Його “Повчання” – перлина староук# раїнської політичної моралі, що поєднала етичний і державний імператив. У цьому творі слово перетворюється на інструмент державотворення, відповідно до якого правитель формує закон, а разом з ним – і моральну відпові# дальність влади перед народом. Так українська писемність уже в добу Київської Русі послужила основою політичної культури, а українське слово – мірилом муд# рості правителя. Особливим підтвердженням високої місії українського письма стала місія Анни Ярославни, доч# ки Ярослава Мудрого, – короле# ви Франції, яка підписувала дер# жавні акти кириличною графі# кою. Цей факт має символічне значення: українська писемність ще в XI столітті виходить за межі власного простору, стає явищем європейського масштабу, засвід# чуючи культурну зрілість і міжна# родний авторитет Київської дер# жави. Так слово Русі#України за# говорило мовою Європи, а укра# їнська писемна традиція увійшла до кола світової християнської цивілізації. Після занепаду Київської Русі естафету книжної культури пе# ребрала Галицько#Волинська держава – наступниця духовних і політичних традицій Києва. Тут продовжувалося літописання, творилися пам’ятки права, роз# вивалася шкільна справа, форму# вався образ правителя як мудрого законодавця і покровителя осві# ти. У цей період книжність збері# гала тяглість руської мови й куль# тури, утверджуючи ідею держав# ності в нових історичних умовах. Саме ця культурна безперерв# ність стала підґрунтям для по# дальшого відродження україн# ського слова в добу Ренесансу та раннього Бароко. У XVI–XVII століттях у середовищі міських братств заснувалися школи, дру# карні, переклади Святого Пись# ма, які утверджували українську мову в освіті та релігійному жит# ті. Острозька академія, Львівське братство, а згодом і Києво#Моги# лянська академія зросли справ# жніми осередками гуманістичної освіти й духовного оновлення. Тут слово стало втіленням бо# гословської думки, філософії, красного письменства, держав# ного й церковного самоствер# дження. У творах Іова Борецько# го, Петра Могили, Лазаря Бара# новича, Інокентія Гізеля україн# ська писемність виявила не лише високу культуру наукового мис# лення, а й глибоку національну свідомість. Так барокова книж# ність, оперта на давню традицію Русі, поєднала сакральність і ро# зум, науку й віру, закладаючи під# валини модерної української ду# ховності. У XVI столітті Пересопницьке Євангеліє та Острозька Біблія на# дали мові особливої величі, тому що українське слово вперше увійшло у простір священного тексту. Згодом переклади Святого Письма, здійснені Пантелеймо# ном Кулішем, Іваном Пулюєм та Іваном Нечуєм#Левицьким, ут# вердили українську мову в сак# ральному просторі, довівши, що вона здатна передати найвищу іс# тину людського духу – Божу мо# ву. Так розпочалася українська традиція біблійного слова, у якій єднаються віра, наука й нація. У молитві рідною мовою ут# вердилася духовна державність, бо народ, який звертається до Бо# га своїм словом, стає собою. У XVII–XVIII століттях укра# їнське слово входить у добу свого духовного розквіту. Козацька дер# жава, народжена з визвольної бо# ротьби, надала мові нового зву# чання – мужнього, державниць# кого, пророчого. У літописах Са# мовидця, Григорія Грабянки, Са# мійла Величка слово стало літопи# сом історичних подій і національ# ного духу. У ньому зазвучало усві# домлення історії як боротьби за волю і право бути народом – бо# ротьби, що поступово перероста# ла у зрілі державницькі концепції. Києво#Могилянська академія виробила нову традицію політич# ного мислення, у якій слово й за# кон поєднувалися у вияв духов# ного порядку. Апогеєм цієї лінії стала Конституція Пилипа Орли# ка (1710) – видатний документ, що визнав спроможність україн# ської мови й на юридичну аргу# ментацію, на формулювання за# сад державного устрою та прин# ципів управління. Це був акт дер# жавного слова – доказ того, що мова вийшла за межі книжності й стала простором свободи, у яко# му нація усвідомила себе як са# мостійний суб’єкт історії. Духовний міст від вершини українського Бароко до нової епохи проклав Григорій Сковоро# да – мислитель, поет, педагог, який утвердив потужність україн# ського слова як форму філософ# ського пізнання, надавши йому статус духовного самопізнання, “дзеркала серця”. Він зробив ук# раїнську мову простором діалогу людини з Богом, світом і самою собою. Його притчі, байки, вірші та філософські трактати поєдну# ють біблійну символіку, народну мудрість і античну традицію, тво# рячи унікальний тип українсько# го духовного гуманізму. У його вченні слово – жива енергія істи# ни, що відкриває людині шлях до внутрішньої свободи. Через Григорія Сковороду ук# раїнська мова вперше набула уні# версального вияву – вона стала водночас і мовою молитви, і мо# вою думки, і мовою філософії. У його спадщині завершилася доба староукраїнського книжного стилю і зародилася нова духовна доба – доба модерної української свідомості. У XIX столітті українське сло# во вступило у вирішальну фазу свого розвитку – добу національ# ного відродження, коли мова ут# вердилася як носій культури і символ духовної свободи. Після століть імперських заборон і по# літичних роз’єднань українська мова відродилася з усією силою народного генія, утвердившись як знак історичної пам’яті та на# ціональної гідності. Першим мо# гутнім знаком цього відродження стала творчість Івана Котлярев# ського. Його “Енеїда” (1798) – перша пам’ятка нової української літератури й акт духовного визво# лення мови. У ній уперше загово# рила народна стихія – свіжа, іро# нічна, життєствердна, сповнена енергії гумору й правди. Іван Котляревський довів, що україн# ська мова здатна передати весь спектр людських почуттів – від сатири до високої поезії, від сміху до молитви. На західноукраїнських землях цю місію розгорнув Маркіян Шашкевич, очільник “Руської трійці”. Його слово, натхненне фольклором і духовною традиці# єю, пробудило галицьке середо# вище до усвідомлення власної культурної окремішності. Альма# нах “Русалка Дністровая” (1837) став маніфестом національного гідності, утвердивши єдність ук# раїнської мови від Карпат до Дніпра. Так через Івана Котлярев# ського й Маркіяна Шашкевича українська мова повернулася в живий обіг народу, набула модер# ного звучання і послужила підму# рівком великої доби Тараса Шев# ченка. У його поезії слово уперше набуло статусу морального зако# ну нації, зазвучавши голосом правди, болю й пророчої віри в майбутнє. Шевченкове слово – це акт духовного визволення, що пробудив народну свідомість і пе# ретворив мову на зброю визволь# ної боротьби. Його “Кобзар” від# крився своєрідною Біблією укра# їнського духу, де злилися воєдино молитва, історія й національна ідея. Далі цей духовний поступ продовжили Юрій Федькович, Пантелеймон Куліш, Іван Фран# ко, Леся Українка – творці нової української літератури, в якій книжна традиція поєдналася з живим народним словом. У їхній творчості українська мова набула універсальності, проявивши здатність передавати найтонші відтінки людських почуттів, фі# лософських понять і суспільних ідей. У цей час мова стала полем боротьби – духовної, політичної, історичної. І саме в цій боротьбі вона здобула остаточне право на існування як мова нації й атрибут державного буття. Через Тараса Шевченка й Іва# на Франка, через слово, вистраж# дане в літературі та мистецтві, Ук# раїна заявила про себе світові як
Слово многоцінне · “Поки триває українське слово – триває життя, державність і національна гідність”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

культурна й духовна сила, що має власний голос і власну історію. ХІХ століття принесло тяжкі випробування для української культури. Валуєвський циркуляр 1863 року і Емський указ 1876 ро# ку заборонили українське друко# ване слово. Та замість мовчання народилася школа подвижників, які розуміли, що мова – це правой обов’язок. Пантелеймон Куліш створив нову графіку, наблизив# ши українське письмо до євро# пейських норм. А національна лі# тература зарясніла незнаними досі творчими шедеврами. У поетичному слові Тараса Шевченка, Юрія Федьковича та Івана Франка виразно прозвуча# ли державницькі ідеї з утвер# дженням права України на са# мостійне існування. Їхня діяль# ність виявила моральний протест проти імперської політики Мос# ковії, а слово проголосило запо# віт національного визволення. Саме цей духовний імпульс під# готував ґрунт для формування модерної політичної думки. Її кульмінацією стала праця Мико# ли Міхновського “Самостійна Україна” (1900) – перший прог# рамний документ українського націоналізму. У ній ідея держав# ності, що визрівала у поетичному й філософському слові XIX сто# ліття, вперше постала як політич# на доктрина. У XX столітті цей духовний рух продовжив Микола Хвильовий гаслом “Геть від Мос# кви!”, що зорієнтувало україн# ський народ на культурне й полі# тичне визволення, додало йому прагнення повернутися до Євро# пи, до власного духовного кола. Коли 1917 року народжувала# ся Українська Народна Республі# ка, першим знаком свободи стала мова. Українське слово пролуна# ло в школі, пресі, військових на# казах, державному діловодстві. 1920#ті роки проголосили добу великої надії – процес україніза# ції, коли література, театр, наука заговорили українською. Однак ця хвиля була зупинена більшо# вицькими переслідуваннями, репресіями та розстрілами. Мова, що пережила століття заборон, має унікальну власти# вість – вона пам’ятає воскресін# ня. Вона завжди відроджується сильнішою, бо в ній живе етика витримки, гідність і краса. Незалежність 1991 року нада# ла українській мові юридичний статус. Конституція 1996 року закріпила її як державну, а Закон 2019 року визначив механізми її розвитку. 1997 року запровадже# но День української писемності та мови, а 2023 року, коли свято перенесли з 9 листопада на 27 жовтня, воно набуло нового сим# волізму – повернення до постаті Нестора Літописця й глибин іс# торичної пам’яті. Сьогодні, коли Україна боро# нить своє буття у війні, українська мова усвідомлюється як знак наці# ональної гідності та зброї держав# ності. Вона звучить у законах, про# мовах, молитвах, шкільних класах і фронтових окопах. Кожне україн# ське слово – це акт відповідальнос# ті перед тими, хто загинув за свобо# ду, і перед тими, хто житиме далі. День української писемності та мови – це день, коли ми згаду# ємо історію слова і водночас істо# рію держави. Мова – це її пам’ять, її нерв і воля. Вона ро# бить народ політично суб’єкт# ним, а духовно – безсмертним. Україна стоїть у слові – так, як стоїть світ у світлі. І поки триває українське сло# во – триває життя, державність і національна гідність. лякaм, хочa волею долi приречеQ ний любити Укрaїну, вiчно шукaQ ючи, зa що б її#i#себе повaжaти... бо ж бaтькiвщину не обирaють. Хочa менi в тiй же Aмерицi десь пiв року потрiбно було своєю прaцею, етикою тa естетикою утQ верджувaти серед предстaвникiвчи не всiх нaродiв свiту, що я не злодiй, не дикун якийсь, не “рaшн”, a ук#рa#ї#нець!, бо тодi сaме негaтивнi стереотипи про укрaїнцiв тa Укрaїну пaнувaли утaк звaному цивiлiзовaному свiтi, якi змiнили#перелaмaли нaш Мaйдaн i теперiшня вiйнa... Стaрaюся пропaгувaти укрa# їнську мову, друкуючи свої твори i окремi книги у Польщi, СШA, Фрaнцiї, Iтaлiї, Нiмеччинi, Китaї, Aнглiї... переклaдaти укрaїн# ською свiтових письменникiв, беручи учaсть у роботi Бритaн# ського ПЕН#клубу як його член i лaвреaт у рiзних мiжнaродних фестивaлях тощо, нiде i нiколи не зрaджувaти своє укрaїнство (хочa мaю реaльнi пропозицiї змiнити громaдянство), молитовне укрa# їнське слово, якого нaвчилa мене бaбуся, якa сaмa збереглa себе ук# рaїнкою i “пiд Польщею”, i “пiд РОсiєю”, i “пiд совєтaми”, i пе# ред Богом... Як поет, я, мо, сaм – мовa, ос# кiльки “поезiя – це мовa душi i ду# ху” (зa Улaсом Сaмчуком), вищий вияв iснувaння нaцiонaльної мо# ви, то нa зaвершення цього есею – двa мої вiршi до теми, зa перший iз яких, нaдруковaний у 1988 роцi у студентськiй опозицiйнiй гaзетi “Точкa зору”, мене хотiли вигнaти з Львiвського держaвного унiвер# ситету iменi Iвaнa Фрaнкa. Слово Нiжне, i розумне, i звичaйне, Рiдне слово, ким ти не було! Онiмiлим, продaним селом, Крiпaком, неволею... Укрaйною, Зaпорозьким гордим козaком. Нa торгaх зaморських, мов невiльнику, Цaр тобi у зуби зaглядaв: “Почему здесь русскaя “водa”? Кaк нaзвaть возможно “вiллу” “вылaмы”?! О! Не умер дaже Гaлaйдa! Нaписaть: “Тaкой не будет “мовы”. Нaписaли. Aле у сaдкaх Тaнцювaли люди гопaкa, Зaбувaли горе зa розмовою I “Псaлтир” читaли по склaдaх. Степом, степом десь гули гaрмaти, Степом, степом обрiй зaтягло... В постолaх йде слово зa село, Пiснею щоб в чистiм полi стaти, Чи спочити в Богa пiд крилом. Мовa Мовa нaродилaся не з крику. Знaєте, хто мову нaродив? – Люди голi, тa уже не дикi, Бо с м i я т и с ь вмiли iз бiди. Як з висот птaшиного польоту, Отодi i кинув хтось: “Си... Ни!” A лiси вiдлунювaли: “Хто<о то?” A рaби: “I того розiпни!” Чути кроки вiку<Комaндорa. Догaняєм Богa. Спiшимо. У гнiздi, що нa дaху Собору, Вже зiбрaлись душi для розмов. I говорять мовчки. A словaми Думaють. Про зорi, про дiтей... Чи словa це – Укрaїнa, мaмa... Чи це просто дихaння святе?
Слово многоцінне · “Поки триває українське слово – триває життя, державність і національна гідність”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

Мо, я – моя мовa? Кiлькa слiв про мову

Iгор ПAВЛЮК, укрaїнський поет, нaуковець, переклaдaч Мовa – егрегор оргaнiчної принaлежностi до певної нaцiї, одним iз енергетичних консолi# дaторiв, iдентифiкaторiв якої є її знaк#символ#код – слово, яке прaгне стaти мiфом, логосом, Бо# гом. Це егрегор людської гiдностi в певних умовaх, якa в усiх нaро# дiв i здорових прекрасних осо# бистостей булa вaжливiшою зa сaме iснувaння, тому життя i три# вaє, попри зaперечення зaпере# чень, єднiсть протилежностей, боротьбу зa укрaїнську iдентич# нiсть з усiмa склaдовими поняття “нaцiя”: територiя, економiкa, мовa, культурa... Якщо мовa про мову... То нaй# чеснiше – дiлитися влaсним дос# вiдом відносин iз Її Величнiстю (тобто метaфiзично#aлхiмiчною чaстиною сaмого себе при фiзич# но#хiмiчнiй ДНК) нa прaктицi i в теорiї. Тaк, пiсля втрaти в шестиден# ному вiцi моєї мaми я рiс у родинi переселенцiв iз iсторично укрaїн# ської Холмщини – моїх дiдуся i бaбусi, якi зберегли (“пiд Поль# щею”) свою релiгiю, культуру, пе# ресипaну дiaлектизмaми i певною дозою полонiзмiв, aле колоритну aвтентичну укрaїнську мову, тобто сaмих себе як Homo sapiens, як збе# регли їх уже в Рaдянському Союзi, куди були примусово переселенi з конфiскaцiєю нa користь колгос# пу їхнього мaйнa (див. фiльм про це з моєю учaстю “Iгор Пaвлюк. Мiж Бугом i Богом”, мої виступи, книги, стaттi, iнтерв’ю, як#от “Спрaвa мови – спрaвa гiдностi”, яке я дaв влaскору “Урядового кур’єра” Олексaндровi Вертiлю 1 червня 2011 року). Зa внутрiшнiм метaфiзичним покликом я мусив стaти сaме ук# рaїнським поетом, зaрaди чого зaлишив Ленiнгрaдське вiйськове училище, пережив зaслaння в зa# бaйкaльську тaйгу i повернувся врiдну Укрaїну, хочa мене довго йнaполегливо переконувaли зостa# тися в Росiї i “iздaвaть кнiгi нa русском язикє, кaк Гоголь”. Моя aртезiaнськa iдентифiкaцiйнa ге# нетикa перемоглa “русскiй мiр”, як метaфiзикa перемaгaє фiзику, a aлхiмiя – хiмiю. Тобто укрaїнське слово уже було глибинно для ме# не Логосом#компaсом, що не дa# ло менi збочити зi шляху долi, не дозволило зрaдити сaмого себе, предкiв i їхніх богiв... Зaписaнi в Ленiнгрaдi тa втaйзi у мою “зaхaлявну книжеч# ку” укрaїномовнi вiршi потiм склaли основу моїх перших книг вiршiв “Острови юностi” тa “Не# тутешнiй вiтер”, якi отримaли Всеукрaїнську премiю iменi Вa# силя Симоненкa. Слово утвердилося для мене тiлом свiдомостi, свiтоглядної пa# рaдигми, дiлом, чином, коли вже нaвчaвся нa фaкультетi журнaлiс# тики Львiвського унiверситету, писaв укрaїномовний “Вертеп”, iз яким ми, львiвськi студенти, виступaли у Прибaлтицi, мaрку# ючи тим сaмим укрaїнськомов# ний лiтерaтурно#iнформaцiйний простiр. Зa чaс моєї лiтерaтурної дiяль# ностi бaгaто писaв нa тему збере# ження i експaнсiї укрaїнської мо# ви: i в моногрaфiчних дослiджен# нях преси, стосункiв письменни# кiв, мaсмедia тa суспiльствa (“Митець – Влaдa – Пресa: iсто# рико#типологiчний aнaлiз”), у своїх дрaмaх, ромaнaх, окремих стaттях нa кштaлт “Хто ми? Де ми? Лiтерaтурний контекст” // Укрaїнськa лiтерaтурнa гaзетa. 2020. 25 вересня, “Медiaкультурa як необхiдний фaктор збережен# ня, розвитку i трaнсформaцiї ет# но# тa нaцiонaльної iдентичнос# тi” // Вiсник Львiвського унiвер# ситету. Серiя журнaлiстикa. 2021. Випуск 49 (2021). С. 162–178. У 2000 роцi я зaробляв нa жит# ло в Укрaїнi у Нью#Йорку, прaцю# ючи рaзом iз предстaвникaми бa# гaтьох нaродiв Землi, серед яких iндiaнцi, фрaнцузи, китaйцi, iс# пaнцi, iтaлiйцi, поляки... i нaшi – укрaїнцi. Укрaїнцiв (до речi, пред# стaвникiв рiзних регiонiв Укрaї# ни) у нaшому колективi було оди# нaдцять, a полякiв – троє. Тaк#от, усi укрaїнцi, окрiм мене i чоловiкa з Хмельницького, нaмaгaлися спiлкувaтися з полякaми поль# ською мовою, хочa не знaли її толком. Я ж говорив iз полякaми укрaїнською, i ми чудово розумi# ли одне одного. Лише один поляк iз трьох вимaгaв вiд мене говори# ти з ним по#польськи, бо вiн, мовляв, не розумiє. Я зaпропону# вaв йому спiлкувaтися aнглiй# ською, якою зaкономiрно стaрaв# ся розмовляти з aмерикaнцями нa їхнiй територiї. Aнглiйською по# ляк спiлкувaтися не хотiв... Ще з одним поляком – ху# дожником iз Крaковa – я нaвiть зaтовaришувaв, бо ми вивчaли мову один одного, природно спiлкуючись двомa мовaми: вiн стaрaвся говорити зi мною по#ук# рaїнськи, a я з ним по#польськи. Взaємоповaгa. Чому 10 укрaїнцiв iз трьомa полякaми стaрaлися го# ворити по#польськи не нa поль# ськiй етнiчнiй, держaвнiй терито# рiї?.. “Ну це ж поляки!” – мaйже суголосно вiдповiдaли менi спiв# вiтчизники, коли я соромив їх. Це однознaчне свiдчення глибо# кої колонiaльної трaвми укрaїн# ської колективної тa iндивiдуaль# ної свiдомостi, пiдсвiдомостi, нaдсвiдомостi. Моя ж людськa i нaцiонaльнa гiднiсть зaвжди не дозволялa нiкому i нiде переходи# ти червонi лiнiї, рвaти горизонт моєї нaцiонaльно#релiгiйної iдентифiкaцiї, зa що iнодi дово# дилося плaтити втрaтою роботи тощо. Притому я глибоко толе# рaнтний до iнших мов тa вiроспо# вiдaнь, aле нaвiть пiд стрaхом смертi не дозволяв, не дозволяю i не дозволю нiкому зaбрaти у мене моє, предкiвсько#нaцiонaльне. Приклaд другий. З укрaїн# ською поетесою Мaрiєю Шунь, якa живе в СШA i приїхaлa нa книжковий ярмaрок в Укрaїну, у Хaркiв, ми нaмaгaлися знaйти мiсце в готелi, зaпитуючи про це у спiвробiтницi готелю рiдною укрaїнською мовою. Отримaли повний iгнор. Нaм вiдмовляли доти, доки поети#побрaтими не звернулися росiйською. Мiсце одрaзу знaйшлося. Подiбнi ситу# aцiї у мене виникaли в Криму нa почaтку 2000#х. Приклaд третiй. Дiвчинa доб# ротного сiльського вигляду – продaвчиня хлiбa у продуктовому мaгaзинi нa Хрещaтику – нa моє зaпитaння, чого не обслуговує укрaїнською мовою, вiдповiлa: “Я знaю мову, но мнє онa нє нрa# вiтсa”... I тaких достaтньо болючих приклaдiв у кожного з нaс кри# тично бaгaто. Ввaжaю, що спрaвa тут не в зaконaх, хочa вони, безумовно, потрiбнi, aдже ще кiлькa тисяч рокiв тому китaйський фiлософ Лaо#цзи мудро пiдмiтив: “Щобiльше в держaвi створюється зa# конiв, то бiльше в нiй стaє зло# чинцiв”. Тобто пiсля введення вжиття зaконiв, якi не пiдкрiпленi пряником чи вигодою, життя покрaщиться хiбa що в контроле# рiв#ревiзорiв. Спрaвa в екзистенцiї люд# ської гiдностi, якa виробляється столiттями, у вiдчуттi себе не меншовaртiсним, a рiвним серед вiльних, тому що сильному i здо# ровому суспiльству купу пaперо# вих зaконiв плодити не обов’яз# ково, aдеквaтнi громaдяни (не пронiпрокопiвни тa голохвaсто# ви) оргaнiчно прaгнуть сповiду# вaти бiблiйнi зaповiдi aбо й не пи# сaнi кодекси честi. Ними рухaє не стрaх, a любов. Пiд батогом мовa не вивчaється, a лише з пряни# ком aбо коли вигiдно, як#от нa# шим нинiшнiм переселенцям ви# гiдно вивчaти мову крaїн, куди вони потрaпляють для подaльшо# го життя себе i своїх дiтей. Iсторiю пишуть переможцi своєю мовою, a ми ще нa почaтку формувaння незaлежностi у 1990#х рокaх вiдмовилися вiд ядерної зброї, тобто чaстково вiд мови, aдже (зa Лесею Укрaїнкою): “Слово, моя ти єдинaя зброє, Ми не повиннi зaгинуть обоє!”. Взaмiн зa ядерну зброю, зa яку плaтили кров’ю по гулaгaх мiль# йони укрaїнцiв, ми отримaли ли# ше iронiчну зневaгу нaших потен# цiйних ворогiв – як aтрибут но# вої, уже добровiльної меншовaр# тостi: не можемо, мовляв, обслу# говувaти!.. Тобто мaйже половинa прaцездaтного нaселення Укрaїни прaцювaти зa кордоном нa “чор# них” роботaх може, героїчно вою# вaти ми можемо, a от зберегти вже нaжите (зброю, мову, нaуку) – не вмiємо, не можемо? Тому роз# дроблення релiгiйних конфесiй, мови, як i колись вiйни мiж удiль# ними князями, призвели до коло# нiзaцiї Київської Русi тaтaро#мон# голaми, Укрaїни – Росiєю, Поль# щею, Румунiєю, Aвстро#Угорщи# ною, призводить знову до нiвелю# вaння#розчинення окремих сiмей тa iндивiдiв, до дегрaдaцiї тa ви# мирaння нaцiї. “Чи вiдповiдaє сьогоднiшня мовнa полiтикa держaви тим зaвQ дaнням, якi розв’язує увесь укрaQ їнський нaрод, тебе як поетa?” – зaпитувaв мене десять рокiв тому укрaїнський поет i журнaлiст Олексaндр Вертiль. “A коли мовQ нa i будь#якa iншa полiтикa цiлQ ком зaдовольнялa нaрод, a тим бiльше його поетiв?.. Посереднiй поет зaвжди воює з конкретною влaдою: цaрем, президентом, генсеком, a генiя влaдa не влaшQ товує нiякa, окрiм влaди Богa нaд ним. A мовa – це нaроднa творQ чiсть, вияв його колективної дуQ шi, духу. Держaвa ж мaтерiaлiзоQ вaний iнструмент зaкону. Хоч мудрий i сильнa держaвa – як люблячий, вимогливий бaтько всiм’ї. Коли 90% нaшої елiти вдоQ мa спiлкуються мовою сусiдiв#воQ рогiв, – то зрозумiло, що це поQ кaзник хворої нaцiї, оздоровити яку може хiбa професiйно жорсQ тке хiрургiчне втручaння “вогнем i мечем”. Пiгулки i примочки у виглядi зaгaлом прaвильних зaкоQ нiв, якi безнaкaзaно не виконуQ ються, не ефективнi. A єдинa моQ вa нaвпростець пов’язaнa i з єдиQ ною релiгiєю, i з потребою пишaQ тися своєю крaїною. У цьому контекстi по#доброму зaздрю поQ
Нашого цвіту... · “Великою цінністю є спільна духовна робота та серія виданих книг антології”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Чим живуть українці Хорватії

Про “Дні української культури – Загреб 2025” та інші події журналістці Анні ЛИМИЧ (Войнарович) розповів Славко БУРДА, президент УКПТ “Кобзар”-Загреб, редактор та упорядник восьми книг антології, відповідальний редактор часопису “Слово Кобзаря”, публіцист, культурний та громадський діяч. – Як відомо, на початку жовтня в Загребі відбувся Міжнародний захід “Дні української культури – Загреб 2025”. Однак за день до початку конференції делегація УКПТ “Кобзар”-Загреб та гості, які прибули на той час, відвідали Посольство України в Республіці Хорватія, їх зустрів Надзвичайний і Повноважний Посол України в РХ Василь Кирилич. Делегація побувала в Академії образотворчих мистецтв Загребського університету та в Раді національних меншин РХ, спілкуючись з керівними особами, – говорить пан Бурда. – Ці почесні відвідини були заплановані напередодні, пане Славко? – Так, звісно, я домовлявся про зустрі- В. Сергійчук вручає нагороду М. Кочерзі чі, важливі для нашого товариства, науковців з України та видання восьмого тому антології у паперовому варіанті, адже за відсутності фінансування цього року наразі готовий лише електронний варіант книги. А далі наша робота продовжилася за звичним сценарієм. І вже 4 жовтня, у рамках культурного заходу, у Греко-католицькій семінарії в центрі столиці Хорватії відбулася Міжнародна науково-практична конференція на тему “Українці Хорватії та з південнослов’янських регіонів, Україна та українська діаспора в Європі та світі”. У презентації взяли участь близько п’ятнадцяти науковців, істориків, публіцистів, поетів, художників та діячів культури з Хорватії, України, Словенії, Сербії та США. – Про що йшлося цього разу? – Основним напрямом конференції була особистість Якова Гніздовського: його 110-та річниця від дня народження та 40-ва – від дня смерті. А це – всесвітньо відомий графік, дизайнер і різнобічний майстер українського походження. Відомо, що митець навчався та завершив академічну освіту в Академії образотворчих мистецтв Загребського університету. Із доповідями щодо нього та з інших питань виступили вчені Володимир Сергійчук, Галина Саган, Алла Атаманенко, Віолетта Дутчак, Ірина Дундяк, Ганна Карась, Микола Нагірний. Українська поетеса Анна Лимич (Войнарович) прочитала вірші з майбутньої книги “РЕінкарНація Духу”, хорватський поет Івіца Юрєвич ознайомив зі своєю новою збіркою віршів “UKRAJI- NA”, присвяченою українцям. Публіцисти, культурні громадські діячі, зокрема Микола Кочерга з Чикаго, Андрій Хевка та професор Загребської академії музики Орест Шургот та інші також мали своє слово. А ще були представлені нові книги: “Українські біографії” Сергія Бурди, “День після війни” Юрія Бондаря, “Українці Хорватії: матеріали і документи”, книга восьма” Славка Бурди. До нової антології увійшли матеріали від 21 автора. – Гадаю, було особливо урочистим, коли вам і пану Миколі Кочерзі були вручені почесні відзнаки Симона Пет¨ люри. – Так, ця нагорода є почесною і важливою, вона відзначає діяльність журналістів, видавців, доброчинців за вагомий внесок у державотворення і захист України, високу професійну майстерність, сприяння розбудові української журналістики та держави. До Ради засновників відзнаки Симона Петлюри, яка визначає лавреатів, увійшли Конфедерація журналістських організацій України, Меморіальний фонд Симона Петлюри з Чикаго та Міжнародний культурний центр “Сяйво”. – Відомо, що ваше УКПТ “Кобзар”-Загреб надзвичайно шанобливо ставиться до імені Великого Кобзаря… – Вшанування Тараса Шевченка у нас – на першому плані. Українська діаспора в Хорватії об’єднується словом великого українського поета, тому після конференції відбулося покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку, хоча довелося їхати до нового Загреба, а там відбулася коротка культурно-мистецька програма зі словом про Шевченка та читанням його творів. Затим у залі Туристично-харчового комплексу професор Володимир Сергійчук прочитав лекцію на тему: “Роль української діаспори у відродженні та зміцненні української державності”. Після чого учасники Днів української культури ознайомилися з виставкою художніх робіт Якова Гніздовського, Тетяни Позднякової-Лукомської та Володимира Провчі. У живому виконанні присутні почули “Реквієм” композитора Ігоря Лободи, який виконав маестро Орест Шургот. Цього разу художні колективи з Хорватії, Словенії, Сербії та України взяли участь у спільному заключному концерті. – І ще був один день, пане Славко, що відбувало¨ ся? – Так, другого дня, у неділю, в Греко-католицькій церкві Святих Кирила і Мефодія у Верхньому місті Загреба відбулася свята літургія з молитвою за Україну та усіх жертв України внаслідок російської агресії. Літургію очолив священник Мирослав Барничко, від якого віряни почули важливі слова, що найцінніша молитва – це любов. А найбільша любов – це віддати життя за народ. Головне для людей – наполегливо молитися, вірити до кінця, любити жертовно. Після Божественної літургії професорка Віолетта Дутчак на бандурі виконала вінок духовних пісень, а професорка Ганна Карась проспівала козацький гімн. – Але ж головною подією Днів україн¨ ської культури зазвичай є презентація кож¨ ного наступного тому антології. Коли з’явилася ідея першої книги? Яка темати¨ ка? – На сьогодні є сім надрукованих книг антології і восьма чекає на вихід у світ. Ще у 1993 р. я вперше в незалежній Хорватії започаткував ушанування пам’яті жертв Голодомору в Україні у 1932–1933 роках. Потім, один за одним, готував збірники “Українці Хорватії: матеріали і документи”. Книгу першу опублікував у 2002 році, Учасники наукової конференції другу, з перервою, на яку були причини, – у 2020 р., третя й четверта вийшли у 2021 р., п’ята – в 2022 р., яка і завершила серію статей, присвячених 100-річчю Українського товариства “Просвіта” в Загребі, 50-річчю УКПТ “Кобзар” та 100- річчю організованої праці й життя українців у Загребі. У 2023–2024 роках вийшли друком шоста (460 стор.) та сьома (430 стор.) книги антології “Українці Хорватії: матеріали і документи”. За 50 років успішної діяльності УКПТ “Кобзар”, крім 40 виданих книжок, у 2021 р. почало видавати журнал “Слово Кобзаря” – наразі маємо 15 номерів. Важливо те, що журнал виходить виключно українською мовою і, крім друкованого, його можна читати в електронному вигляді. Як уже згадувалося, Українське товариство “Просвіта” в Загребі засновано 100 років тому. Саме воно стало базою організованого суспільно-політичного, культурно-мистецького й просвітнього життя українців на теренах колишньої Югославії. Про осередки українців у Загребі, Белграді, Любляні, Новому Саді, Зреняніні, Смедереві, Сараєві, Бані-Луці та ін. пишуть в нашій антології вчені та просвітяни з України. Так, зараз ми маємо серію із семи книг “Українці Хорватії: матеріали і документи”, які містять понад дві тисячі сторінок Біля пам’ятника Т. Шевченку зі 186-ма назвами різних наукових статей чи публікацій, написаних 70 авторами з України та інших держав. Українці в Хорватії та південнослов’янському регіоні мають довгу, багату та цікаву історію, сповнену постійної боротьби за збереження своєї ідентичності, переплетену з повсякденними турботами, оптимістичними надіями, бурхливими, радісними та сумними спогадами, визначними подіями та великою кількістю гідних особистостей. П’ять міграційних хвиль імміграції за останні 280 років з економічних та політичних причин, включаючи останню, що відбулася понад три роки тому, у 2022 р., внаслідок вторгнення російського Славко Бурда агресора в Україну. – Я розумію, що це – неабиякий обсяг роботи, яка має велику цінність для історії та майбутніх поколінь. Які автори особливо співпрацюють з вами? – Безсумнівно, великою цінністю є спільна духовна робота та серія виданих книг антології з її продовженням у живій енциклопедичній справі збирання матеріалу для збереження історії української діаспори в Хорватії та на теренах південних слов’ян. Усе, що зібрано, – має вагу. Імен багато, однак найбільше змістовних наукових праць належить вченому Миколі Нагірному. Підкреслюю його надзвичайне знання всіх подій і відомих осіб серед русинів і українців Хорватії та південних слов’ян, результатом чого стала в четвертій книзі стаття “Хорватські українці у фокусі української історіографії”, а також його рецензія на всі шість виданих досі книг антології, яка опублікована в книзі сьомій. У науковому журналі “Київські історичні студії” рецензію на другу книгу “Українці Хорватії: матеріали і документи” опублікувала докторка історичних наук Галина Саган з Київського столичного університету ім. Бориса Грінченка, котра є активною співавторкою антології. Крім працьовитих і дуже цінних українських дослідників, науковців та істориків, висловлюю глибоку подяку академіку НАН України, поважному доктору і професору зі Словаччини покійному пану Миколі Мушинці та русинському письменнику, журналісту і публіцисту пану Джурі Латяку з Воєводини. – На жаль, неможливо розповісти в короткому матеріалі навіть про більшість цікавих досліджень, зібраних в антології, але у кожній книзі є щось найбільш вагоме. – Ще у 2002 році Культурно-просвітнє товариство русинів і українців Загреба видало збірник “Українці Хорватії: матеріали і документи. Книга перша”. Після виходу книги в світ нині покійному Роману Мизю вдалося зібрати та опублікувати чимало наукових праць і статей про переселення українців. Можна виділити труд Богдана Ліського, він зараз мешкає в США, про Антіна Івахнюка, який належить до групи найвідоміших українських культурних діячів і маловідомий загалу. У другому томі, серед іншого, представлений портрет магістра журналістики Сергія Бурди, котрий має цінний внесок у розвиток українсько-хорватських відносин через публікації про Україну, починаючи з 2007 року до сьогодні, включаючи матеріали з історії, культури та політичного життя українців. У третьому – культурний та громадський діяч із Нового Саду Джуро Латяк написав статтю про академіка д-ра Олексу Мішанича, ім’я якого тісно
Добрі новини · “Наше завдання — гідно нести Світло культури, освіти і науки”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

пов’язане з культурним та освітнім життям русинів у південнослов’янських країнах у другій половині ХХ століття. Священник і науковець Роман Миз пропонує статтю про о. Михайла Фірака, корифея української журналістики та видавничої справи, котрий роздобув друкарський верстат для тодішньої “Просвіти” та редагував “Русинські новини”, “Рідне слово”, інші видання, був першим, хто написав і опублікував зошити з популярної історії України. У четвертому томі – розповіді про активних українців останнього часу, як-от опубліковане листування між Орестом Власовим та академіком Олексою Мішаничем, та розповідь про діяльність президента УКПТ “Кобзар”-Загреб, Славка Бурди. Алла Атаманенко, доктор історичних наук, професор Науково-дослідного центру “Інститут дослідження української діаспори імені професора Любомира Вінара” в Острозі, пише статтю, в якій згадує, що в українській науці формується гроно вчених, які вивчають різні аспекти життя та діяльності нащадків емігрантів з українських земель у Хорватії. Серед найвідоміших дослідників вона називає доцента Валерія Власенка, докторку Оксану Гула, доцента Миколу Нагірного, доктора наук Олега Румянцева, докторку наук, професорку Галину Саган, а також згадує доктора, професора Євгена Пащенка та академіка, доктора, професора Миколу Мушинку. Про п’ятий том антології, присвячений 100-річчю Українського товариства “Просвіта”, ми згадували вище. А головна публікація Валерія Власенка у шостому томі присвячена лідеру української політичної еміграції в Югославії, письменнику Василю Андрієвському. Стаття о. Олега Гірника про священника і професора Гавриїла Костельника, русина з Бачки, також цікава. У сьомому томі доктор Юсін Бойко подає опис та систематизацію архівного листування єпископа Діонізія Няраді з митрополитом Андреєм Шептицьким (1902–1938). Важливо пам’ятати і про відомого українського вченого-історика Олега Румянцева, котрий проводив дослідження з історії й збереження ідентичності українців і русинів та видав монографії “Галичина-Боснія-Воєводина” (2008), “Питання ідентичності русинів і українців колишньої Югославії” (2010), “Українці в Македонії” (2010) та ін. – Відомо, що у кожній книзі антології вміщено й ваші роботи, пане Славко, особли¨ во це стосується глибоко змістовних тек¨ стів “Переднього слова”. – Звісно, “Передмова” є важливою частиною будь-якої книги. Проте післямова також. Саме тут і загалом згадаю науковця, завідувача кафедри історії світової України КНУ ім. Т. Шевченка, доктора історичних наук, проф. Володимира Сергійчука, чиї наукові праці є унікальними. Висловлюю йому високу подяку, адже він 35 років тому налагодив співпрацю викладачів і студентів КНУ ім. Т. Шевченка в Києві з нашим УКПТ “Кобзар” у Загребі, а також із Загребським та Задарським університетами в Хорватії. Справді, цього року та в попередні ми мали велику кількість наукових праць, опублікованих в останніх збірниках, написаних професорами, науковцями, істориками, прекрасними знавцями української музичної та мистецької науки, зокрема Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника з м. Івано-Франківськ, серед яких: Віолетта Дутчак, Ольга Фабрика-Процька, Ганна Карась, Наталя Толошняк, Наталя Федорняк, Юрій Скобель, Марія Мартинюк, Богдан Парумба та ін. Вірю, що наступні збірники антології, які ми плануємо видати в найближчі роки, сприятимуть зосередженню маловідомого в Хорватії науково-дослідного матеріалу про Україну й українську діаспору на цих теренах, підготовленого високопрофесійними дослідниками, істориками з України, Хорватії та інших країн. Переконаний, що цей “поклик у минуле” заповнить порожнечу історичних знань. – Дякую щиро, пане Славко, за інтерв’ю, за цікаві й ґрунтовні книги, які вже є частиною близьких стосунків українців і хорватів, пам’яткою для збереження духовного простору людей одного прагнення – бути культурно-просвітянським місіонером.
Добрі новини · “Наше завдання — гідно нести Світло культури, освіти і науки”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Мистецькі промені України”

Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти” Мистецтво робить світ людей живим і яскравим. Воно допомагає людині розкрити приховані природні таланти, показати свої вміння, висловити душевні переживання або задовольнити свої естетичні потреби. Воно подарувало нам безліч прекрасних вічних творінь: витончену музику, величні шедеври архітектури, глибокодумні книги, вражаючі картини, які, як сонячне проміння, зігрівають нашу душу, наповнюють інтелектуально та емоційно. Саме так 10 жовтня завершився галаконцерт ІІ Міжнародного фестивалю-конкурсу “Мистецькі промені України”, що проходив у Київському будинку вчених НАН України після важкої ракетно-шахедної ночі і частково без світла. Але світло людських сердець – лавреатів фестивалю-конкурсу, членів журі, вболівальників, гостей, запрошених – наповнило зал неповторною атмосферою єднання, душевної теплоти, стійкості і любові до українського слова, пісні, мистецтва, до нашої національної культури, яка формується і розвивається протягом усієї історії народу і передається з покоління в покоління. А нині, під час війни, коли росія намагається захопити не тільки наші землі, а нищить заклади культури, школи, університети, бібліотеки, пам’ятники, людей, наше завдання міцно тримати культурно-просвітницький стрій, гідно нести Світло культури, освіти і науки, яке все-таки знищить вороже зло і переможе темряву! Відкрила гала-концерт голова журі фестивалю-конкурсу Леся Королик-Бойко. У її виконанні прозвучала пісня на слова Юрія Піжука і музику Ростислава Галагана “За тебе молюсь, моя Україно”. Київська “Просвіта” надала посильну “Мова – щит!” У Національному музеї літератури України в рамках програми “Доля мови – доля народу” відбулося відкриття літературно-мистецької виставки “Мова – щит! Слово – зброя!” до Дня української писемності та мови. Це свято, яке символізує розвиток та єдність державної мови. Посилення її ролі в українському суспільстві – це про нашу протидію російському окупанту. У час, коли Україна виборює свою незалежність і свободу, слово набуває особливої ваги, слово є справжнім духовним щитом нації. Саме через мову, через літературу формується національна ідентичність, світогляд і, що найважливіше, – почуття любові до своєї Батьківщини. На виставці “Мова – щит! Слово – зброя!” представлені рідкісні позацензурні видання з колекції музею, які збереглися в одиничних примірниках; фотоматеріали рукописів: “Повість минулих літ” (1072–1073), “Києво-Печерський патерик” (ХІ–ХІІІ ст.), “Пересопницьке Євангеліє” (ХVІ ст.), “Апостол” (1574) та ін. Експонуються твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка, а також праці мовознавців Павла Житецького, Агатангела Кримського, Бориса Грінченка, які створили фундамент української підтримку фестивалю і щиро дякує засновникам та організаторам події: Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького (директорка – Ольга Гураль); Культурнопросвітницькій асоціації “Mist-Il Ponte” та МГО “Поступ жінок-мироносиць в діаспорі” (Італія, голова, вона ж і голова журі – Леся Королик-Бойко) та Міжнародному фонду Івана Франка (Ігор Курус). Міжнародну підтримку фестивалюконкурсу надали представники громадських організацій та ЗМІ з 13 країн світу – України, Італії, Іспанії, Угорщини, Польщі, Греції, Швейцарії, Болгарії, Естонії, Литви, Фінляндії, США, що свідчить про масштабність події. У 14-ти номінаціях конкурсу взяли участь українці з різних країн світу і загальна чисельність учасників разом з членами журі склала близько тисячі творчих особистостей. Всі лавреати урочисто отримали дипломи і подарунки – книжки від ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка (Павло Мовчан) та від Видавництва “Ярославів Вал” (Світлана Короненко). Головний аспект фестивалю-конкурсу – матеріальна та моральна підтримка ЗСУ, наших захисників і захисниць як вияв національної єдності, стійкості і громадянської відповідальності. Особлива подяка Лесі Королик-Бойко – голові журі, основній організаторці та модераторці гала-концерту, за високу громадянську позицію, професіоналізм, людяність, стійкість, віру в Людей та велику любов до України! Подяки членам журі та громадським організаціям-співорганізаторам ІІ Міжнародного фестивалю-конкурсу “Мистецькі промені України” вручала Леся Королик- Бойко, від ГО “Спілка жінок міста Києва” – Лідія Москаленко, від Департаменту культури КМДА – М. Шуляк, від Музею видатних діячів української культури – Ольга Гураль, від Київської “Просвіти” – Кирило Стеценко, від Спілки жінок України – Леокадія Герасименко, від Національної ради жінок України та Федерації жінок за мир у всьому світі – Людмила Грабовенко. На гала-концерті народний артист України, скрипаль, голова Київської “Просвіти” Кирило Стеценко виконав три святощі: “Україна священна”, “Україна європейська”, “Україна українська”, а також Гімн України. У виконанні Миколи Лисенка, українського диригента, художнього керівника Державного естрадно-симфонічного оркестру України, правнука композитора Миколи Лисенка, піднесено прозвучав духовний гімн України “Боже, єдиний, великий”. Присутні сповна насолодилися співом народного артиста України Олександра Василенка, заслуженої артистки України Олени Слободянюк, заслуженої діячки мистецтв України Оксани Петрикової, артиста Академічного ансамблю пісні і танцю Державної прикордонної служби України Володимира Стельмаха та лавреатів фестивалю-конкурсу. 14 жовтня гала-концерт успішно відбувся в м. Івано-Франківськ. Тримаймо культурно-мистецький стрій, бережімо і примножуймо скарби української культури для духовного і культурного зростання нації.
Добрі новини · “Наше завдання — гідно нести Світло культури, освіти і науки”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Відзначили День української писемності та мови

мовознавчої науки. На виставці також представлені твори сучасних авторів. Треба жити! Дякуємо ЗСУ за те, що сьогодні був неповторний день – День національного єднання! А от День рідної мови має бути щодня! Вдячна кожному, хто долучився до Радіодиктанту національної єдності! Вдячна, що була сьогодні зі студентами ВСП “Оптико-механічного фахового коледжу КНУ імені Тараса Шевченка” разом з колективом КНУ імені Тараса Шевченка. Текст непростий! Є що обговорити щодо орфографії й пунктуації. Темп читання був шалений, як і життя... Вірю, що колись радіодиктант читатиме вчитель, викладач української мови. Ірина ГОЛОВАЙ “Сила нації – у слові” Військовослужбовці 44-ї окремої артилерійської бригади долучилися до написання всеукраїнського Радіодиктанту національної єдності на передовій. Про це повідомили у пресслужбі бригади. “Сила нації – не лише в зброї, а й у слові. Головний посил Радіодиктанту – “треба жити” – відгукується в серці кожного, хто боронить Україну заради рідних, близьких і світлого майбутнього для всіх українців. Пам’ятаймо: мова – наш духовний щит і наша зброя”, – кажуть захисники. “Ї” в окупації Активісти на тимчасово окупованих територіях розвішують у різних місцях листівки з літерою “Ї” та роблять тематичні світлини до Дня української мови та писемності. Про це повідомили активісти руху “Жовта стрічка”. Світлини з літерою “Ї” надсилають з Мелітополя, Севастополя, Донецька, Луганська, Євпаторії, Маріуполя, Таврійська, Криму... “Ї – символ, який гріє душу кожному українцю. Він нагадує нам про наше, рідне. Про можливість поважати своє минуле та визначати своє майбутнє. Рух “Жовта стрічка” чинитиме спротив до звільнення всіх українських територій. “Бо в своїй хаті – своя й правда, і сила, і воля”. І рідна серцю українська мова”, – зазначили активісти руху “Жовта стрічка”. Підготував Ігор ЗОЦ
Незабутні · “В безмежності часу ми прийдемо знов. Тоді наше серце буде прекрасне…”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

буття” (І. Дзюба): “Не в бога смерті і рабства – / Вірю в одвіч# не буття / Творчої сили і радості світлої / І що я її паросток, / Лис# ток на гілці, дитя”. Ліричний ге# рой, здатний переживати світ у собі, виявляє нахил до натурфі# лософських розмислів, усвідом# люючи себе невід’ємною части# ною дійсності, тому кожну мить сприймає як особливу й непов# торну. Ідеться вже не про “пог# ляд, а цільний світогляд” поета, якому була властива “класична тенденція ловити вічно сутнє з# поміж яскравих спалахів життє# вого плину”, на чому наголосив В. Яременко в передмові до ви# дання “Поезії” (1986) В. Свідзін# ського. Наскрізь “ренесансовий” по# ет, “до того ж широкої та глибо# кої культури” (Ю. Лавріненко), спростовував прагматичне уяв# лення про душу. Вона, самови# світлена, виповнена енергією сві# тотворення, віднаходить в його “орфічній” ліриці відповідність між миттю конкретного існуван# ня і вічністю в бeзкраї “кружлян# ня маревних тремтінь”, де пам’ять, “мов розкішне древо, / Поставлене над гробиком ні# мим”. Ліричний герой, виявляю# чи загострене епістемологічне чуття, відчуває небезпеку вичер# пного пізнання світу, надто його невидимої сутності, поринає у глибини підсвідомого, куди пос# тійно “морок кличе”, дарма що від такого кроку застерігають “берези білі – / Як похоронні сві# чі”, “Дерева шепочуть: “Ман# дрівче, хто ти? / Невже ти підеш ще далі?””. Його очікують розча# рування, гіркотне розуміння гно# сеологічних обмежень людини, яка в пориві осягнення сутності буття постійно потрапляє в глухі кути: “Куди пливем? Чого ці води / Так смутно плюскають у тьмі?”. Однак прагнення повноти піз# нання сильніше, ніж заглиблення в містичну Лету, воно стимулює волю, навіть якщо висока мета недосяжна, принаймні для праг# матичного розуму (“Запало сон# це в далекі землі...”). Поет не раз замислювався над минущістю людського життя, по# ринаючи в елегійний настрій, ко# ли він порівнював себе з лис# тком, якого “рідна гілка / Від# дасть покірно [...] / Землі байду# жій”. Сумна алегорія зумовлюва# ла автосентенції про фатальну за# кономірність, перед якою всі рів# ні – і “листочок ярній”, і людина: “Нічим, нічим я / Не більший від тебе”. Таке вміння адекватного читання тексту природи і людини як її органічної частки справді рідкісне. Історія лише зберігає сліди колишнього життя з його драмами, які неможливо декоду# вати: над ними “тільки цикади сюрчать”. Тогочасна критика не могла дорости до історіософського го# ризонту очікування В. Свідзін# ського. Тому Я. Савченко висва# рив автора за “фаталізм” збірки “Вересень” (1927), безапеляцій# но заявивши, що така лірика, “світовідчування й світогляд – цілковито поза добою”, тому що засвідчує “безперспективне бур# жуазне світорозуміння” (“Життя й революція”. – 1928. – Ч. 10). Вразливий поет навіть засумні# вався у своєму хисті, але не писа# ти не міг, як і деякі його сучасни# ки#“попутники”. Складаючи власні твори до шухляд, він до# повнював поетичні осяяння фа# ховими перекладами античної класики, зокрема поеми “Робота
Незабутні · “В безмежності часу ми прийдемо знов. Тоді наше серце буде прекрасне…”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Герметичний чин Володимира Свідзінського До 140"річчя від дня народження поета

Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії Володіючи профітичним да# ром, Володимир Свідзінський (8 жовтня 1885 – 18 жовтня 1941) ще 1927 р. у вірші есхатологічно# го звучання “Давніх літ сон со# лодкий…”, в якому проглядалися контури майбутніх обвальних репресій та війни, передбачив власну трагічну долю: “В полум’ї був спервовіку, / І в полум’я вер# нуся знову…”. В аналогійному за мотивом творі, написаному май# же одночасно, поет завбачав, що неминуче “Настане день мій сум# ний – / Одлечу, одімкнусь од ба# гаття живого, / Що так високо зметнуло”. Він не вписувався в нелюдську систему тоталітариз# му, тому був приречений на зни# щення, дарма що уник Соловків чи Колими. Нагода московсько# більшовицького режиму покви# татися з ним сталася під час Дру# гої світової війни. В. Свідзін# ський відмовився “евакуювати# ся”, коли червона армія панічно тікала від натиску військ вермах# ту, тому його, заарештованого 27 вересня 1941 р., мали етапува# ти разом із К. Поліщуком та ін# шими на схід, але не встигли. Ко# ли німці наближалися до Харко# ва, енкаведисти спалили валку в’язнів живцем у клуні разом з ін# шими невільниками (18 жовтня) біля села Непокритого (нині – Вовчанського району) під містом Салтовим. Автор у своїх віщуваннях усві# домлював “самозрозумілі речі, як аксіому”, адже “достеменне бут# тя не лише буття, а й не#буття, інобуття” (Елеонора Соловей), в яке він перейшов восени 1941 р., аби явитися знову в українську літературу як одна з центральних її постатей, дарма що витіснюва# них. Йому, як і Ф. Ніцше, відомі шляхи Вічного повернення: “В безмежності часу ми прийдемо знов. / Тоді наше серце буде прекрасне…”. Те, що В. Свідзін# ський майже не виходив на обрій письменства 20–30#х років, не означає, ніби він опинився поза художньою дійсністю. Радше по# ет, опозиційний знедуховленому соціуму, де понад усе ставилися “ідейна чистота” та класова пильність, подався у “внутрішню еміґрацію”, але ніколи не відме# жовувався від літературних і по# залітературних подій. Будучи ти# повим інтровертом, він не сприй# мав позірної, оманливої дійснос# ті, зовнішніх ефектів, знаходив поетичну філософію природи з її містичним сенсом і метафізич# ним змістом, що не вкладається в жанрове визначення пейзажної лірики. У першій збірці “Ліричні пое# зії” (1922) окреслено романтичні переживання юного ліричного героя, очікування особливої долі (“дивочна мрія в серці зрине”), оновленого життя, в якому панує “одна любов”, дарма що вона іноді приносить гіркотне розча# рування (“Потопало сонце за жи# тами...”). Його не надто вабили буденні реалії, яким протистав# лена невідома, принадна далечінь (“Усе в далечінь я дивлюся...”, “Моя дорога в край незна# ний...”), природа, котра своєю ві# тальною силою захоплює допит# ливий розум, перед яким щоразу постає тьма питань про розмаїття її явищ, що їх, принаймні, фор# мулює ранок: “Що він таке? Чия усмішка? / Чиєї мрії відгук світ# лий? / Чийого щастя відбиття?”. На дебютному виданні позначена також традиція символізму з та# ємними натяками на “святий гармонії напій”, коли душу бен# тежить “горда туга за красою”. Автор ще перебував у творчих по# шуках свого ідіостилю та в натур# філософських рефлексіях, його вихід на вічні теми став викликом сучасності, зануреній у стихію реалій, засмічену політичним сленґом та міленарними ілюзія# ми “світлого майбутнього”. Тому перший рецензент Г. Кобзаренко (псевдонім І. Дніпровського), поціновуючи на сторінках кам’янецької повітової газети “Червона правда” (1922) охопле# ну фольклорними алюзіями й сердечними рефлексіями дебют# ну збірку В. Свідзінського, не міг нічого помітити, крім “любові мрійника, одірваного од громад# ського життя”, який, виходячи з гуманістичних, а не вузько класо# вих позицій, проголошував: “Оні, не буде кар і помсти, / І не проллється кров: / В очах зірниці світової – / Любов, одна любов”. Із рецензентом, який вважав, що збірка “Ліричні поезії” пролета# ріату “майже не потрібна”, солі# даризувався Василій Сонцвіт (псевдонім В. Поліщука), закида# ючи поетові відсутність грома# дянських мотивів (“Червоний шлях”. – 1923. – Ч. 2). Аналогійні присуди посипа# лися і на другу збірку “Вересень” (1927), надруковану коштом ав# тора – вчорашнього аспіранта кафедри народного господарства та культури Поділля Кам’янець# Подільського ІНО, а з 1925 р. – скромного редактора та коректо# ра журналу “Червоний шлях”, коректора і перекладача журналу “ВАПЛІТЕ”. Агресивні вердикти офіційної критики спонукали його до захисту “чистої поезії” та екзистенційного вибору духовно багатої, природної людини, сві# домо відмежованої від щоденної марноти марнот: “О час небесно# го спокою! / Твоєю легкою кра# сою / Як жадно упиваюсь я! / Яку тонке твоє палання / В твоє зникоме розцвітання / Ввілляла# ся б душа моя”. Зосередження на вічних сут# ностях, мінливих при непоруш# ній субстанційній основі, спону# кало автора до сумної іронії: фі# лософічна метафора “зникоме розцвітання” стосувалася, набу# ваючи історичного сенсу, творчої і життєвої долі поета і водночас покоління “розстріляного від# родження”. В. Свідзінському ви# пало перебувати в епіцентрі літе# ратурного життя, хоч він тримав# ся осторонь всілякої метушні та галасу. Поет ще раз підтвердив, що справжній шлях у велике мис# тецтво прокладає скромність і та# лант, що тиша і звільнена від дріб’язковості самота сприйма# ються як “запізнілий позов не# буття буттю”, причетність до “ве# ликого і радісного кругообігу природи”, “інтуїтивне протисто# яння” відчуженню людини (І. Дзюба). Такий екзистенційний вибір нелегкого поетичного шля# ху, позбавленого, за словами С. Крижанівського, кон’юнктур# ного “служіння режиму і пригні# чення в собі багатьох творчих по# тенцій”, виявився “єдино пра# вильний”. В. Свідзінський – “плеканець полів сумовитих”, свідомий сво# го єства, можливостей власного ідіостилю, характеру і темпера# менту, що позначилися на його натурфілософському типові мис# лення, констатував у ліричному автопортреті: “Не метає вогнів блискавиця / У замисленім співі моїм, / Ані бою смертельная кри# ця / Не гримить, не іскриться в нім”. Знаючи справжні цінності людського існування, він досить тонко відчував трагізм дійсності, понівеченої безвідповідальними експериментами. Тому в його до# робку з’являються болісні ремі# нісценції реалізованого більшо# виками голоду 1921 р., зокрема у трагічному вірші “Одна Марійка, друга Стефця звалась...”, котрий спростовує уявлення, ніби “чиста поезія” далека від життєвих реа# лій. В інтерпретації поета, відмін# ній від офіційної, село, поруйно# ване щойно формованою радян# ською владою, втративши віками плекану культуру, іманентне єст# во, витискалося в позасвіття, яке пізнала на собі і родина Свідзін# ських: “Село моє, що сталося з тобою? / Померхло ти, зів’яло, посмутніло. / Лежиш у ярі, і осін# ній лист / Тебе, як гріб забутий, засипає…”. Найповніше можливості сво# го таланту В. Свідзінський роз# крив у любовній ліриці, просвіт# леній рисами петраркізму. Плато# нічні акценти означені душевним збентеженням перед одвічною загадкою жіночої природи, мар# кованої універсальною назвою “єдина”. Водночас вона, “все# осяжна, бурхлива, суперечна”, схильна до амбівалентної пове# дінки (“ненавидиш і любиш, / Жадна то щастя, то скорботи…”), проте не спроможна дати собі відповідь про своє справдешнє єство: “Чи відаєш ти, хто ти?”. Ліричний герой, підхоплений стихією сердечних переживань, також не знаходить сподіваної відповіді. Кохана лишається не# збагненною, як в оніричному ви# дінні (“Давніх літ сон солод# кий...”), і реальною, як друга дру# жина поета Олена Кондратьєва, якій присвячено переповнений вітальною напругою вірш “З#за тонкого золота зорі...”. “Поло# мінь” високого почуття завжди кликав до себе “слід небесний [божественний. – Ю. К.] твоєї руки”, “як знак безмовного при# віту / Із#за межі чужого світу”, тобто іншого, без пізнання якого неможливе повноцінне Я. Книжка виповнена апологією життя. У ній постійно присутній солярний мотив, коли ліричному героєві відомо, що “десь з’єдна# лися тисячі сонців”, і тому “знов ми разом, і знову любим: / Світ в обладі нашій”. Він означений се# мантикою “солодкої тайни”, що приховують у собі “гарячі плюс# коти сонця”, “невидні одежі” під блакиттю, “тисячі уст живих” у лісовій глибині. Впадали у вічі Лірика міфічна символіка, архе# типні знаки, що поновлюють ар# хаїчні шари культурної пам’яті. Одні з найуживаніших міфем – явір як світове дерево (“…явір шумить у дворі”), покинутий сад, що викликає асоціації із втраче# ним раєм, де зберігається “яблу# ко, / Незірване, / Забуте між роз# критими / Розхитчастими віта# ми”, від якого можна почати но# ву історію, врахувавши попередні уроки людства, необачні дії, що зумовили майбутні катастрофи. Образ саду містить сакральний сенс досконалого космосу, безпо# середньо спроектованого в люд# ську душу (“Я не сам: таємний дух зо мною / В давнім саді”). Вдаючись до інакомовлення, поет оперував містичною, “таєм# ною” мовою в “доіменній”, “пе# редіменній” сфері буття, яка усу# ває денотативи, сприяє “інтуї# тивному доланню суб’єктивної, власне авторської рефлексії”, то# му здається, ніби автор “проми# нає властиве фантазії художній розрізнення свого сприйняття речей – і самих речей” (Елеонора Соловей): “Під голубою водою / Живу я, живу… / Золотоокий ри# бак надо мною / Закидає сіть вог# неву. / Крізь принадні очка – знаю – / Не раз, не два я пром# кнусь, / В баговінню садів погу# ляю, / А колись таки попадусь. / Спопеліє, застигне смутно / Жовтава зоря в імлі, / Ніч надійде нечутно / І не знайде мене на землі”. Доцентровий духовний світолад зберігає в собі істину буття, до якої торується шлях крізь глибини людського серця, що осягається в стані усамітнено# го самозосередження: “О час не# бесного спокою! / Твоєю легкою красою / Як жадно упиваюсь я”. Занурена в онтологічні глибини людського єства, лірика В. Свід# зінського “мимовільно набуває відтінку містичності” (М. Скор# ський), ознак “”філософського” суму, просвітленого розумінням (і органічним відчуттям) причет# ності до “солодкої таїни” вічного
Незабутні · “І покіль віку тихо, без упину, Все буду занурятися туди, Де хмари стали в безмірі води”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

й дні” Гесіода, уривки з якої були спочатку надруковані у збірці “Вересень” (згодом – у хрестома# тії “Антична література” в упоряд# куванні О. Білецького, 1938) і при# вернули увагу критики (В. Держа# він). Я. Савченко глибоко поми# лявся, вважаючи, що В. Свідзін# ський “прийшов у літературу надто пізно”. Лірики від Бога зав# жди з’являються вчасно і назав# жди, що підтвердив В. Свідзін# ський “чистою поезією”, яка на# лежить вічності. Його мовчання після нетолерантної критики бу# ло “запорукою збереження пое# тової сутності” (Антоніна Тим# ченко), засвідчувало “об’ємний стан духу”, повагу до “святості слова” та громадянської чесноти (І. Дзюба), а фаталізм виявився “демонстрацією духової сили – отієї здібності уйняти душею світло і темінь, день і ніч, життя і смерть”, подолати “ілюзорне, са# мооманне, поверхневе” (І. Дзю# ба): “Душа твоя – оселя тиші”. Життєву і літературну позицію делікатного поета можна виводи# ти з орієнтальної традиції мов# чальництва, вбачати відгомін іси# хазму або сковородинського принципу “спорідненої діяль# ності”. Тому він тримався осібно “від шумного світу” (А. Крижа# нівський), хоча його в літератур# них колах вряди#годи згадували. Так, М. Бажан на пленумі Харків# ського правління СРПУ (1935) високо поцінував доробок поета, на початку 1936 р. Ю. Яновський з І. Муратовим ініціювали твор# чий вечір “екстериторіального” поета, котрого прийняли до СРПУ (1936) за переклади з ан# тичної літератури, зокрема коме# дій “Хмари”, “Оси”, “Жаби” Аристофана, що з’явилися в ок# ремому виданні давньогрецького драматурга (1939), “Сонців па# лац” Овідія, “Beatus ille” Горація, який, наприклад, апелював до єретичної як на радянську літера# туру національної колористики (“Світ#дуга поринає / В голубе й золоте”). В. Свідзінський не вкладався в систему “соцреалізму”, тому змушений був писати переважно в “шухляду” без надії на можливу публікацію, хоч іноді на сторін# ках “Літературного журналу”, в журналі “Піонерія” тощо з’явля# лися його вірші й переклади. Він пережив смерть дружини Олени Кондратьєвої, був шокований Го# лодомором, арештом брата Олега – колишнього прапорщика цар# ської армії під час Першої світо# вої війни, якому більшовики ін# кримінували контрреволюційну діяльність. Давалося взнаки влас# не невлаштоване життя, зведене до виживання. В. Свідзінський у записці (1937) до Олени Чілінга# рової, в яку був безнадійно і без відповіді закоханий, зізнавався в сумній, безвихідній альтернативі: “або бути поетом і сидіти без гро# шей, або заробляти і не бути пое# том”. Він змушений був редагу# вати стенограми робітників, які після розгрому театру “Березіль” повчали акторів, як треба ставити драму “Платон Кречет” О. Кор# нійчука, перекладав панегірики А. Барбюса про Й. Сталіна, псев# дофольклорну “Казку про повер# нення північних богатирів”, змайстровану І. Карнауховою, яка міфізувала папанінців, тощо. Тому уявлення про поета не від світу сього схоже на красиву ле# генду. Лірика В. Свідзінського й далі була “обернена до глибин буття, замислена над його таїнами, зо# середжена над незбагненним – мимовільно набуває відтінку міс# тичності” (Елеонора Соловей). Він постійно жив інтенсивним творчим життям, попри вимуше# ну відстороненість: “І, обчеркну# тий колом мовчання, / Я глухіше, смутніше горю, / Я горю як ки# тайський ліхтарик, / Забутий на гілці в старому саду…”. Можна по#різному трактувати самозіз# нання поета “…я в тихій самоті пишу” – і як нарікання, і як на# тяк на внутрішню ізоляцію “екс# територіала”, і як комфорт інтро# верта, який уникає літературного й громадського галасу. У такому разі напрошується паралель з Є. Плужником, тиша в якого на# бувала драматичного сенсу при запереченні абсурду буття. Нато# мість для В. Свідзінського вона стала іманентною онтологічною метою, найвищим проявом пов# ноцінного життя: “Тільки в само# тині / Можна бути собою”. Поет почувався чужим дов# кіллю не тільки тому, що опинив# ся у “внутрішній еміграції”, а й тому, що був вигнанцем на рідній землі, позбавленим права на справжнє, повноцінне життя. Його гіркотні констатування зіз# нання “Не маю я рідного дому”, “Живу я в чужому дому / На бід# нім веретищі міста” скидаються на скарги, але насправді вказують на втрату гуманістичних ціннос# тей у деморалізованому соціумі, для якого талановита особистість – ніщо, тому мусить вдатися до самозахисту, суть якого сформу# лював поет в перекладеному анг# лійською, російською, поль# ською мовами вірші “Холодна тиша. Місяцю надламаний…”: “Три радості у мене невідіймані: / Самотність, труд, мовчання. Туги злобної / Немає більше”. Стоїчна позиція автора, не схильного впадати у розпач, – чітко означе# на. За спостереженням Елеонори Соловей, концепт самотність дозволяє збагнути “творчу уні# кальність поета”, який, на відмі# ну від традиційного самовира# ження, немовби вивільняється від себе, тому “авторське я спів# відносне і співмірне з цілістю культури, історії, природи”, стає “вираженням універсального людського начала”, без претензій “на винятковість мовленого”; труд розкриває невтомну працю душі, як світопізнання і самопіз# нання; мовчання не лише відпові# дає психотипу автора, воно зміс# товне, “інформативне”, “повне діалогічних інтенцій, відкрите для інтерпретації на ґрунті того, що людина вміє, може, мусить як мовити, так і мовчати: те й друге можуть бути рівноправними складниками дискурсу”. В. Свідзінський зробив свій екзистенційний вибір – небезпеч# ний за умов тоталітарного режиму тільки тому, що “замикався оста# точно у своїй непривітності, са# мотності, безталанні” (Елеонора Соловей), дарма що інтровертив# не заглиблення не завжди його ті# шило, іноді завдавало невимовно# го болю, навіть нестерпності пос# тійного перебування в собі, про що зізнавався в одному з кокте# бельських віршів: “Як хочеться покинути себе, / Свої гризоти, спогади, бажання…”. Він заглиб# лювався в езотерику таємних зна# ків природи, втілених в духовно містке, завжди свіже слово, де па# нує гармонія сфер, дещо відмінна від Тичининської. Тут зайве шука# ти проявів панмузичності, проте бринить потужна музична тональ# ність звукового образу, часто сконцентрованого в акварельно випрозореній синестезії й делікат# ній пластичності. Поет “в часі і просторі почувається напрочуд вільно, вони його не детерміну# ють, натомість часто самі стають об’єктом його поетичної обсерва# ції і рефлексії” (Н. Плахотнік), то# му він постійно зміщує хронотоп# ні площини, віднаходить абсолюту миттєвих речах: “О дивна мить! Мов крізь кораль намиста, / Крізь тебе нитка часу переходить, / То золота, то чорна, то безбарвна. / Нічого не існує, опріч тебе, / Але й тебе нема”. Історіософські візії невиму# шено виявляють відносність і водночас одвічну присутність ча# су, що внеможливлює зникнення історичної й етноментальної пам’яті (“В моє минуле пам’ять зануряю…”), усунення метафі# зичного гармонійного світоладу, універсальної природи, яка в лі# риці В. Свідзінського сприйма# ється за “весь осередок життєді# яння, де людина закорінена в природу сповна і незримо” (І. Дзюба). У символічному коду# ванні поета вбачається колобіж# ний процес становлення світу, не замкнений на собі, а розкритий в багатовимірний екзистенційний часопростір, прочитуваний крізь призму міфологем, інтегрованих в “симультанний” троп, як у вір# ші “Чаклун”. Автор не просто послугувався поетикою замов# лянь (цикл “Зрада”), народних Також закликає духо# венство припинити чвари й остаточно об’єднати всі пра# вославні гілки України в єдину незалежну Помісну церкву; наголошує, що цей Собор має відбутися в Києві як духовному центрі україн# ської держави; підтверджує своє обрання 1995 року Предстоятелем УПЦ Київ# ського Патріархату та запо# відає зберегти Київський Патріархат як форму цер# ковного управління. Окремо розпоряджається, щоб після його смерті похорон і відспівування відбулися у Воло# димирському кафедральному соборі в Києві, і саме архієреями УПЦ Київського патріархату, а не ПЦУ. Звертається до українців із проханням берегти віру, тради# цію та незалежність Церкви – “це найвищий шлях служіння Богові й Україні”. Документ Почесний Патрі# арх підписав власноруч, із завер# шальною формулою “Божою милістю, Філарет, Патріарх Ки# ївський і всієї Руси#України”. ідіом (“Там я милий був гість – / Біле ж тіло, / Кров червона, / Жовта кість”), жив ними так са# мо природно, як птах небом (“Зозуля”), тому вдавався до пое# тичної трансформації фольклор# ної стилістики, яка стала невід# дільною часткою ідіостилю пое# та, відкритого первісному світо# відчуванню, притаманному фольклорній поетиці, що зберіга# ла уламки міфів: “Тебе обійду, об# черкну. Кругом / Осиковий пос# тавлю частокіл. / Пристрітища, урочища, уроки / Нас будуть сто# рожити од людей. / Я в головах у тебе заспіваю: / “Не вийдеш біль# ше, мій мурашку білий!””. Його звертання до усно#поетичної ма# ґії підкріплене власними наро# дознавчими спостереженнями, студіюванням ще під час навчан# ня у Кам’янецькому університеті раритетного на ті роки виданням “Сборника малороссийских зак# линаний” (1874) П. Єфименка, спілкування з етнографом Волею (Всеволодом) Дашкевичем та співпраця з В. Гаґенмайстером. На думку Елеонори Соловей, “”фольклоризація” дійсності у В. Свідзінського має саме світо# творний – світопізнавальний, фі# лософський характер”. Поет у медитативному зануренні в гли# бини мікрокосму, спромагався вийти за межі позірного світу в інший, трансцендентний, не да# ний сприйняттю розумом або ор# ганами чуття: “І я боюсь, що встану і піду, / Плескатий лист руками розведу, / І в глибину спо# кусливу порину, / І покіль віку тихо, без упину, / Все буду зану# рятися туди, / Де хмари стали в безмірі води”. Події ліричного сюжету в лі# риці В. Свідзинського набувають метафізичного “всечасного” зна# чення, глибинної, незмінної, іс# тотної сутності, увиразнюючи символічну одивнену семантику “мініатюрного міфу” (“мітоні# мії”), як у випадку із беззахисною жар#птицею (“Лиш облитий кров’ю пух / Червонів розсипано в блакиті”), де “звичайне атмо# сферне явище – хмари, підсвіче# ні призахідним сонцем, – постає трагедійним фіналом мітичного полювання” (К. Москалець). На# турфілософська лірика, набуваю# чи універсального значення, за# нурена в життєву конкретику, у стихію природи, не відмежовува# лася від урбаністичних реалій, іноді дистанційованих від лірич# ного героя (“Червоний, жовтий і зелений блиск…”), переважно нічних, переповнених химерни# ми видіннями, (“Над городом ніч і сон…”, “В колі світла електрич# ного…”), зрідка пройнятих есха# тологічними видіннями, алюзія# ми на загибель Атлантиди (“Па# дає місто в імлисте море…”). Заперечуючи патологію фан# томної “нової ери”, технократію знедуховленої цивілізації, В. Свідзінський звертався до ме# тафізичних цінностей, закарбо# ваних алюзіями “антологічної” лірики античної доби. Персоні# фікована природа, на відміну від урбусу, володіє мудрістю, пере# ступати яку іноді небезпечно, то# му визначальною натурфілософ# ською настановою поета стала гармонія як універсальна законо# мірність, що долає межі лагідної ідилії: “Як тихо тут: земля і сонце! / Уже ліщина розпустила / Свої світильники довгасті, / І крихко розцвітає ряст”. Пейзажні зама# льовки немовби “виходять” за жанрові рамки, бо “розвинена чутливість до видимого світу ро# бить поета медіатором світів не# видимих, замежних, де діють ін# ша логіка, інші закони” (Елеоно# ра Соловей), іноді окрилена оні# ричними видіннями, як у “Пе# редмові до казки”: “І ум втрачав свою звичайну владу / Над дій# сністю, і видива чудні, / Як літні хмари із#за зелен#саду, / Зринаю# чи, являлися мені”. Сни були ре# альністю, виконували сюжето# твірну функцію лірики, надаючи їй таємничого знання. Так, у вір# ші “Під вікном моїм жовтий бур# кун…” оніричні атрибути загад# кового вечора, тривожної ночі, візиту сусіди#чаклуна перетворю# ються на знакові коди екстатич# ного піднесення, хоча можуть ма# ти і протилежну смислову, загос# трено іронічну перспективу, як у поезії “Їду#поїду на бистрім ко# ні…”, де зображено містеріальне випробування героя, який задля визволення царівни#полонянки не гребує грабунками, а вона зад# ля “вдячності” обертає його дру# зів на снігові стовпчики і щезає на його коні. Сновидіння прихо# вували в собі й алюзії на трагічну дійсність 30#х років з її репресія# ми, реаліями ГУЛАГу й сибір# ського антисвіту (“Наривається хмара…”, “Уже зорялося. Туман# но багряніла…”): “Тільки сосни та сосни. / І, мов цвітом, мороз / Побілив верховини. / Згинь, ма# ро!”. Сновидійні осяяння, трас# плантація міфемних структур у метафоричні сполуки в герметич# ній ліриці поета не відмежовані від трагічного довкілля. Принай# мні у цитованому вже вірші “Хо# лод іде, залізо несе…” (1936) про# ривалися кассандрівські завба# чення не лише війни, що невдов# зі охопила Європу, а й стосували# ся “сталінських тюрем”, “трагедії цілого народу”: “Недбалі прий# дуть рубачі, / …Ударять в серце долотом, / І голову проб’ють гвіз# дками […], / Над отвором гнилої ями / Тебе розіпнуть як труну”. Означений рисами “чистої поезії” ідіостиль В. Свідзінського виглядає несподіваним винятком у контексті “соцреалізму”. Поет довів, що можна перебувати в лі# тературній ситуації андеґраунду, бути невідомим читацькому зага# лу, не вписуватися в контекст лі# тературної доби, навіть випадати з неї, але лишатися в ній, без га# ласу, слави та інших, далеких від мистецтва атрибутів. У кожному разі, без герметичної лірики В. Свідзінського неможливо уя# вити собі ні літературного проце# су 30#х років, ні історії україн# ського письменства, в якій вирі# шальним був не “соцреалізм”, а висока “чиста поезія” (poesie pu# re). То був інтуїтивно підказаний вихід з лабіринту літератури, ко# ли езопівська мова, до якої спо# радично звертався поет (“Наклав на лук очеретину…”, “Вибігає на море мій човен…”, “Де не глянь, борозенки твої…”, “Сопілка”, “Ніде дневі розширитися…” то# що), не була ефективною. В. Свідзінський продовжував традицію “мистецтва для мистец# тва” Т. Готьє, Ш. Бодлера, Е. А. По, С. Малларме, П. Валері, абата А. Бремона – автора понят# тя чиста поезія (1925), неприй# нятного для “соцреалізму”, як і творчість італійських герметистів (Дж. Унгаретті, С. Квазімодо, У. Саба, М. Луці та ін.) періоду міжвоєнного двадцятиліття. Іта# лійські поети протистояли офі# ційному мистецтву фашистсько# го режиму, обстоюючи іманентні художні критерії, несумісні з іде# ологічним дискурсом тоталіта# ризму або ілюзіоністським глад# кописом, трактували лірику як сповідь самоцінної, самотньої душі поза комунікативними фун# кціями, оперували словом як ко# дом таємничого знання, що пот# ребує адекватного, неприступно# го всім ключа прочитання.
Незабутні · “І покіль віку тихо, без упину, Все буду занурятися туди, Де хмари стали в безмірі води”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Заповіт Філарета

Почесний Патріарх Філарет офіційно склав духовний заповіт – документ, у якому зафіксував своє бачення майбутнього Укра# їнської Православної Церкви та власні розпорядження після смерті. Про це пише “Комерсант Український”. У документі владика Філарет наголошує, що все життя при# святив розбудові незалежної Ук# раїнської Православної Церкви та вірить у повне об’єднання ук# раїнського православ’я, неза# лежного від Москви.
Шевченкіана · “Очевидно, що це був найбільш плодотворний час. Муза-чарівниченька не покидала молодого поета”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: “Спробував було вірші писати, але таке казна"що полізло з пера…” Кілька билиць одного Шевченкового листа, написаного 180 років тому

Відомо, що Тарас Шевченко з квітня 1845 року і до квітня 1847-го, коли його було заарештовано на дніпровській переправі в Києві та відправлено в Петербург, у каземати III відділу, жив і працював в Україні, його навіть було прописано в Києві. Не зачіпаючи нітрохи цю безмежну тему, зазначу лише, що відомий усього-на-всього один Шевченків лист цього періоду в 1845 році1 – з Миргорода від 23 жовтня до поміщиків Аркадія та Надії Родзянків, у яких поет гостював на початку серпня 1845-гов селі Веселий Поділ Хорольського повіту на Полтавщині. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Найперше цей лист зацікавив мене фразою, на яку не звертали належної уваги, а з нею пов’язаній деякі інші дивниці, про що ска# жу далі. Оскільки йдеться про Шевченкову поетичну творчість, нагадаю, що минулого 1844 року Шевченко написав у Москві до# леносний “Чигрине, Чигрине…” (лютий) з його “московськими ребрами” і в липні – поему “Сон” (Комедія) з першим прямим об# винуваченням Москви в нищенні України – “України далекої, / Мо# же вже немає / Може Москва ви# палила / І Дніпро спустила / В си# нє море…” Той рік завершили дві блискучі за глибиною поетичної мислі поезії: “Заворожи мені, волхве…” (13 грудня) і “Гоголю” (30 грудня). Після цього впродовж дев’яти місяців Шевченко не вивершив ані жодного вірша, здається, що, так би мовити, ані хвали, ані ганьби я не сплітаю… Проте ми знаємо, що насправді в подоро# жах Україною ці місяці були нап# руженими, зокрема, у створенні багатьох малярських творів і ви# конанні завдань Археографічної комісії. За чітким узагальненням Івана Дзюби, “робота в Комісії давала Шевченкові можливість задовольняти свої пізнавальні й творчі інтереси, допомогла збага# тити уявлення про українську іс# торію, своєрідність різних укра# їнських земель; він зробив багато цінних фольклорних записів, мав нагоду професійно вправлятися в рисунку й малярстві”2. Звісно, що всі ці дорогоцінні враження з часом озвалися й у поетичних творах… Та про все по чину. Серед важ# ливих моментів згаданого пере# бування Шевченка у Родзянків необхідно відзначити його зна# йомство з домашнім учителем музики дітей поміщика Венце# славом Єдлічком і створення зво# рушливого портрета дворічного сина Родзянків Гаврила в… образі козака. Погляньте на малого з ясни# ми оченятами в незмірно великих для нього шапці#кубанці, широ# ких, як море, шароварах, всепо# криваючому плащі на плечах і червоних чоботях. А біла сорочка! Згадуються Шевченкові рядки: “Хатки біленькі виглядають, / Мов діти в білих сорочках…” А ще: “Чи я ж тобі не козак, не козак?” У лівій руці Гаврило тримає люльку, а в правій – яблуко… Ці# каво, що в українського мисте# цтвознавця Сергія Раєвського (1905–1980) портрет згадано з назвою “Карикатура на поміщи# ка Г. Родзянка”. До речі, саме Гаврило Родзян# ко вперше опублікував 1887 року Шевченкового листа, про який ідеться, йому належать окремі ві# домості про поетове перебування у Веселому Подолі, передані зі слів очевидців. Тепер – про спілкування Шев# ченка з чеським і українським му# зикантом і педагогом Венцесла# вом Єдлічком (1817–1880), інте# рес до якого зумовлювався тим, що той особисто знав чеських іс# ториків#славістів, діячів чеського і словацького відродження Вацлава Ганку і Павла#Йозефа Шафарика, відомих і Шевченкові з розпові# дей Осипа Бодянського. Саме знайомство й спілку# вання з цим вихідцем з україн# ської Варви, істориком і філоло# гом#славістом, у Москві в люто# му 1844 року спричинило до заду# му та створення Тарасом Шев# ченком поеми “Єретик”, що спо# чатку мала назву “Іоан Гус”, з наступною посвятою Шафарику. Основну роботу над поемою було завершено в Україні 10 жовтня 1845 року, тобто за два тижні до написання згаданого листа Род# зянкам. Важливе значення мало те, що Шевченко, завдяки пере# кладам Бодянського, був озна# йомлений з працями Шафарика “Славянские древности” і “Сла# вянское народописание”3, про# читав статтю учня Бодянського Спиридона Палаузова “Іоан Гус і його послідовники” та статтю “Гусити, Гус” в енциклопедично# му лексиконі А. Плюшара. Шевченкова посвята “Шафа# рикові”, написана 22 листопада в Переяславі, що відкривала поему, вразила всіх, а сам Шафарик, як зазначив Василь Білозерський, “плакав вдячними сльозами”: Слава тобі, Шафарику, Вовіки і віки! Що звів єси в одно море Слав’янськії ріки! У рамках цієї статті навіть та# кої інформації достатньо, аби пе# реконатися: несподівана зустріч Шевченка з Єдлічком зацікавила поета. Власне, й лист, який роз# глянемо, безпосередньо пов’яза# ний із нею… Тарас Шевченко пробув у Ар# кадія Родзянка недовго, хоч і за# пам’ятався той, очевидячки, на# довго, бо через аж 12 років Тарас Григорович назвав його у Щоден# нику “огидним старикашкою” і “сальним віршомазом”: “Він ме# ні за кілька годин так набрид сво# єю дурною естетикою і малоро# сійськими найбруднішими і най# дурнішими віршами, що я втік до його брата Платона4…” Портре# тований Шевченком Гаврило Родзянко пізніше свідчив, поси# лаючись на розповідь матері, що поет залишив їхній маєток, як тільки побачив “ляпаса чи поти# личника”, даного дворецьким одному з дворових хлопчиків. Мабуть, поет згадав, як він – школяр#попихач – потерпав од жорстокого дячка – гіркого п’яниці… Та що там! Шевченко і до Ар# кадія Родзянка перед тим переб# рався від власника села Василівка Віталія Родзянка, коли побачив розправу над кріпаком… Хай там як, у згаданому листі від 23 жовтня до Родзянків Тарас Григорович звертався до них ук# рай шанобливо: “Добрі мої Аркадій Гаврило# вич і Надія Акимівна. Як я тепер розкаююсь, що залишив ваші місця. З того часу, як приїхав я в Миргород, жодного разу ще не виходив із кімнати, і до всього цього ще й нічого читати. Якби не Біблія, то можна було б з глуз# ду з’їхати. Я страшенно застудив# ся, їдучи з Хорола, і чи вірите, що знаменитий Миргород не має ні лікаря, ні аптеки, а лікарня град# ська красується на головній вули# ці; стосовно Миргорода Гоголь трошки правий5, дивно тільки, що таке спостережливе око не помітило однієї дуже цікавої строфи. Чиновники, закінчивши денне служіння в судах земсько# му і повітовому, відправляються компанією за десять верст на вільну (тобто вільний продаж го# рілки) і, випивши по осьмушці, повертаються додому обідати. Чи не правда оригінально?” Ох і Тарас Григорович! Адже не випадково він уплів у текст листа згадку про Гоголя – за свід# ченням Шевченка в Щоденнику, Родзянко “лаяв наповал брудно# го циніка Гоголя, й особливо “Мертві душі” карав немилосер# дно…”. Як це було слухати поето# ві, котрий вважав, що “перед Го# голем треба благоговіти”, і про# сив Варвару Рєпніну вислати йо# му на заслання “Мертві душі”, бо “така книга, як “Мертві душі”, буде для мене другом у моєму одиноцтві!” Між іншим у Шевченковому листі є речення, написане ніби мимохідь: “Коли побачите Фанні Іванівну і Осипа Івановича, то побажайте їм од мене того, що вони самі собі бажають”. Ідеться про подружжя Дрекслерів, з яки# ми поет познайомився в Заїчен# цях. Як вважається, вони стали прототипом Прехтелів у повісті Шевченка “Прогулянка з задово# ленням і не без моралі” та, мож# ливо, образів Антона Адамовича і Мар’яни Яківни в повісті “Музи# кант”, що зафіксували ще Петро Зайцев і Сергій Єфремов. Утім, продовжую цитування листа фразою, в якій змішано, ска# зати б, “смиреніє лукаве” і гірку дій# сність: “Багато б я дав хоч за одну годину бесіди з вами, але, на жаль, настали дні випробувань… На швид# ке одужання не сподіваюся”. Очевидно, що в той момент Шевченко був у поганому настрої чи навіть у розпачі. Бо ж інакше не додав би ще й таке: “Спробував було вірші писати, але таке казна< що полізло з пера, що совісно в руки взяти…” В академічному комен# тарі сказано лише: “Про які вірші йдеться, не відомо”. Чому ж не відомо? У поперед# ній приїзд до Миргорода Шев# ченко написав 4 жовтня перші у 1845 році вірші “Не завидуй бага# тому…” і “Не женися на бага# тій…”, у яких, за словами Петра Жура, відчувається настрій, вик# ликаний невдалим сватанням до дочки священника Кошиця – Феодосії під час перебування в Кирилівці наприкінці вересня 1845#го. У глибокій трактовці Івана Дзюби ці ліричні перлини є ми# мовільними поетичними рефлек# сіями: у першому випадку – з приводу узвичаєних у суспільс# твах орієнтацій особистості на зовнішні щодо неї цінності (ба# гатство, влада, слава) і проти# ставлення їм самопочуття неза# лежності від цих міражів; у друго# му – майже апологія самотності як стану (хай і вимушеного), що забезпечує справжню неза# лежність від чужих присудів. Після цього, як уже від# значено, Шевченко завершив у селі Мар’янському (Мар’їнсь# кому) Миргородського повіту Полтавської губернії роботу над поемою “Єретик” і працював над поемою “Сліпий”, а містерія “Ве# ликий льох” датується 21 жовтня 1845 року; тут створено й епілог до містерії “Стоїть в селі Суботові…”. Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!.. За таких огненно#творчих обс# тавин наївно припустити, що Шевченко справді звітував перед Родзянками про якісь поетичні дурниці, які нібито “полізли з пера”. Це той разюче#рідкісний випадок, коли Шевченкові слова не треба сприймати буквально. Можливо, в емфатичному пориві на тлі хворо# би, безкнижжя й одиноцтва йому на мить спала на думку тлінність його недавніх духовних зусиль… Але, певно, Тарас Григорович мав і практичний інтерес. Адже коли наприкінці листа до Родзян# ків, відправленого з посильним, несподівано завірив, що “цілує весь дім ваш”, то це було, звісно, удавано. Скажімо, у листах до справді шанованого Шевченком сімейства Рєпніних він писав: “Кланяюсь всьому дому вашому”. Так само просив і доброго знайо# мого Андрія Лизогуба: “Покло# ніться всьому дому вашому”. І в чому ж інтерес? Як з’ясову# ється: “В тій кімнаті, з якої я втік (утік, усе#таки! – В. М.), на поли# ці забув я зошит. Той самий, що дав Мечеславу (правильно – Вен# цеславу. – В. М.) В’ячеславичу, той прошу вручителю сього вручити оного, хоч справа і неважлива, але все<таки потрібна”. Немає сумніву, що Шевченків лист до нелюбого Аркадія Род# зянка було написано лише заради цих двох фраз. У дійсності справа була вкрай, однозначно важливою і потрібною, бо в тому зошиті Шевченко записав перший варі# ант поеми “Єретик”, який дав Єдлічкові прочитати, проте при# ховав це від Родзянків. Якщо зва# жити, що рукописну збірку “Три літа” Шевченко сформував аж у Києві протягом квітня–червня 1846 року, то йшлося про попе# редній зошит, куди поет запису# вав свої твори. Мабуть, посиль# ний приніс Шевченкові забутого зошита, принаймні Микола Кос# томаров згадував, що під час пер# шої зустрічі з ним у квітні 1846 року “Шевченко приніс з собою в кармані незшитий зошит своїх ніде не надрукованих вір# шів, читав їх, довів мене до пов# ного захоплення…”6 Іще раз: про яке таке спеці# альне поетичне казна#що могло навсправжки мовитися в Шев# ченковому листі до Родзянків?! Не було його! Не було в Шевчен# ка ніякого тексту, який йому, на# чебто… “совісно в руки взяти”! Насправді геній Тараса Шев# Т. Шевченко. Портрет Гаврила Родзянка. 1845 р. ченка був у той час у зеніті. Про це свідчать, окрім згаданих, і тво# ри, написані 1845 року невдовзі, а саме: поеми “Наймичка” (13 лис# топада), “Кавказ” (18 листопада); “І мертвим, і живим, і ненарож# денним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посла# ніє” (14 грудня); “Холодний Яр” (17 грудня); “Давидові псалми” (19 грудня); “Минають дні” (21 грудня); “Три літа” (22 груд# ня); “Як умру, то поховайте…” (25 грудня). Загалом упродовж жовт# ня–грудня 1845 року було написа# но п’ять визначних поем і низку віршів. Очевидно, що це був най# більш плодотворний час у геніаль# ній поетичній творчості Тараса Шевченка. Муза#чарівниченька не покидала молодого поета… ________________ 1 Зауважу, що 1846 роком не датовано жодного листа, а в до# засланчий період у 1847#му Шев# ченко написав лише Миколі Костомарову 1 лютого з Борзни. 2 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., 2008. С. 261. 3 З іншого боку, Бодянський саме в серпні 1845 року надіслав Шафарикові “Кобзар” і “Гайда# маки” Шевченка. 4 Ішлося про поміщика Пла# тона Родзянка в селі Заїчинці. 5 Ішлося про гоголівську “По# вість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифорови# чем”, у якій описано місто, побуті звичаї його мешканців: “Чудове місто Миргород!”. 6 Хвилювання щодо тексту поеми, уперше виявлене тоді, ні# би передбачило його довголітні пошуки Шевченком. Як відомо, поему було переписано для збір# ки “Три літа” з невідомого авто# графа у квітні–червні 1846 року в Києві, при арешті поета 1847 ро# ку цей окремий текст було відіб# рано разом із альбомом “Три лі# та”. Наприкінці грудня 1857#го Шевченко просив у листі до Пан# телеймона Куліша: “Добре було б, якби найшов, а то шкода буде, як пропаде”. Після повернення із заслання до Петербурга поет одержав 28 березня 1858 року від Михайла Максимовича через Григорія Ґалаґана список “Єре# тика”, розшуканий істориком і бібліографом Петром Бартенє# вим: “Передав мені… мого в Москві віднайденого “Єретика”, тобто “Яна Гуса”, якого я вважав безповоротно втраченим”. Проте вже 5 квітня Шевченко писав Максимовичу: “”Єретик” мій не весь, тут його й половини нема. Подякуй за мене Бартенєва і поп# роси його, чи не достане він де# небудь другу половину…” Та реш# ти тексту не виявилося. Повний текст “Єретика” знайшли в архіві III відділу на початку ХХ століт# тя, його було надруковано за ре# дакцією Василя Доманицького в “Кобзарі” 1907 року.
Національна еліта · “Освіта через високу почуттєву гаму має дійти до єства кожного вихованця та їхніх навчителів і наставників”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

гармонією”, коли лінії і тони рідно# го краєвиду нагадували йому “щось із могутніх акордів Гайдна”. Такою витонченою і шляхет# ною була Шевченкова натура, яка, за свідченням багатьох дос# лідників, знала “Бетховена, Баха, Моцарта, Россіні, Вебера, Шубер# та, Шопена, Бортнянського, Ру# бенса і Канову…”. Нічого ближчого і правдиві# шого для нього не було, аніж мо# ва серця, душевне тремтіння, ко# ли Творець обдаровував його “по# чуттям Людини”. Саме через це “божественне мистецтво” Шев# ченко пізнавав Бога, а “мотиви наших церковних співів підносили душу вище небес, робили її “кріпкою і мужньою”. Він кохався в мис# тецтві, обожествляв артистів, мистців, називаючи їх лише “бра# тами по плоті”, оскільки в них ук# ривалася якась “незбагнута Божа таємниця”. Так Поет висловлю# вався про тих утаємничених, хто здатен потужною силою впливати на тонкі струни людського серця. Проте він, напевно, і сам був од# ним із тих, у кого “душа рвалась, душа ридала, а розум горів”, усві# домлюючи, що це були миттєвос# ті, коли “в душі мистця дозріва# ють геніальні концепції, коли, мов блискавка, приходять шукані ідеї, коли родяться твори Бетховена або Гете, або Шевченка”. Цей дещо спрощений світо# глядний, культурницький й пси# хологічний позір усе#таки спону# кає до пошуку оптимальних шля# хів і цінностей, якими має послу# говуватися українська освіта, що# би формувати у нашої молоді ви# соку духовну, емоційно#вольову, інтелектуальну і громадянську культуру. Щоби той, хто зветься українським Навчителем (оберіг нашої Ідентичності і Державнос# ті), “усвідомив”, що висока емо# ція “чуття єдиної родини”, любо# ві до України (“Нема на світі Ук# раїни, / Немає другого Дніпра”) народжується лише з Муз незрів# нянної краси, поклику Серця, ораторії Душі, закоханості в чари рідної Природи і щемної Шев# ченкової променергетики. Його життєтворчість є тому підтвердженням, бо він через свою “контемпляцію (споглядан# ня) природи, через святі книги Лаврські Києва, через Сковороду, через мистецтво бачив “світ не< зримий”, бачив те, чого інші не ба# чили й не чули, почуваючи себе “оновленою людиною”. Адже в цей тривожний для Нації час освіта саме через високу почуттєву гаму має дійти до єства кожного вихованця та їхніх нав# чителів і наставників, доводячи, що пізнавати Істину, чути Слово Правди, сотворити для україн# ства “братолюбіє” можна лише завдяки биттю і душевному щему Серця, виплеканого, зокрема, мудрою, етичною, національною психопедагогічною взаємодією, духом пророчого Шевченкового Слова: Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить. Слава Україні!
Національна еліта · “Освіта через високу почуттєву гаму має дійти до єства кожного вихованця та їхніх навчителів і наставників”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Сяйво Шевченкової “Гори”

Даруючи ректорові Руслану Білоскурському від “Просвіти” на славний ювілей Федьковичевого Університету Книгу книг – “Кобзар” Тараса Шевченка, згадував, що останній прижиттєвий “Кобзар” нашого геніального Поета й Художника вийшов у світ коштом Платона Симиренка після його відвідин Млієва влітку 1859 р. та гостювання у Симиренків і Олексія Хропаля – керуючого Мліївським заводом відомої фірми “Брати Яхненки і Симиренко”. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Ці променисті миттєвості# згадки життя переслідують дони# ні, коли серед хаосу і трагедій вій# ни щастить знову “слухати” Шев# ченка разом із Музами, націо# нальною і світовою Музикою. Са# ме в цій емоційній сув’язі якось по#особливому відчувається сила правди українського серця. Бо цей стрижневий промінь дає відповідь на задавнене запи# тання: звідки беруться високо# розвинені нації? Очевидно, що з духовного простору рідномов’я, ріднокуль# турності, особистої і національної гідності. Із цілющих народних джерел, наснажених живодайною енергією високих прикладів жит# тя славетних Українців. І вже не# має сумнівів, що наша сучасна ук# раїнська політика й педагогіка щодо виховання Нації має опира# тися на ідеали Шевченка, Фран# ка, Федьковича, Сухомлинського, Ващенка, Огієнка, Русової, Анто# новича, Грушевського, Грінченка, Смаль#Стоцького, Волошина, Поповича та багатьох інших зна# кових українців, які сповідували найвищі ідеали українськості, на# ціональної ідентичності. Адже політичний і духовний ідеал Української Державности остаточно утвердиться лише тоді, коли Український Народ сфор# мує себе як освічений, свідомий, націєкультурний організм (не на рівні “свідомості” труханових), пізнавши правдиво свою історич# ну місію. Іван Дзюба свого часу правдиQ во скаже: “Майбуття України виQ рішуватиметься у сфері культуQ ри”. Справді, національна кульQ тура в нинішні трагедійні й героQ їчні часи є нашою найпотужніQ шою зброєю, визначальним чинQ ником нашого буття. Саме тому українознавство, шевченкознавство як система цінностей і знань про Україну та Український народ мусять става# ти найбільш ваговитим складни# ком у творенні Нації. Лише укра# Конкурс “Я – журналіст!” Розпочався прийом робіт на XVІ всеукраїнський конкурс творчих робіт “Я – журналіст!”. До участі запрошуються учні 5-11 класів, студенти коледжів, профтехів та університетів, а також вчителі та викладачі. На конкурс приймають твори, фото і відео. Участь безоплатна. Новація цьогорічного кон# курсу – окрема номінація для вчителів/вчительок та виклада# чів/викладачок. Вони зможуть надсилати власні творчі роботи і претендувати на нагороди за них, а не лише виступати керів# никами робіт учнів та студентів. Тема конкурсу 2025/2026 навчального року – “Пам’ятати# му”. У межах цієї теми учасники можуть розповідати про людей, події, явища, які залишатимуть# ся в їхній пам’яті або колектив# ній пам’яті українців, заслугову# ють на те, щоб запам’ятатися. Тематика конкурсних робіт може включати в себе події та героїв їноцентричність життєдіяльності і життєтворчості унеможливить прояви рудиментів “культурно< освітнього імперіалізму” москов# щини, реалізуючи найвищу місію – Виховання поваги до власного “Я”, свого Роду, Народу, України, слугуючи духовним, соціально# політичним чинником консоліда# ції і розвитку Української Нації. Тож Шевченкове “не вір мос# калеві” намагаються затерти більш нейтральними, аморфними сентенціями, пропонуючи “ста# вок, млинок, вишневенький садок”, свідомо недочитуючи Поета, не воліючи відчувати глибинність його Слова про дух Свободи і людської Гідності українців, усіх народів, де “чурек і сакля – все твоє, / Воно не прошене, не дане”. Бо це він і досі навчає нас не за# граватися “братанням” та “єднан# ням” з москвином, що ніколи не приносило бажаної волі і доброї долі, а тільки українофобію, нена# висть, бездержавність, національ# ну “німоту”, упокореність, без# пам’ятство, витолоченість народ# ної культури, історії, церкви. Ад# же вічна хтивість московії – зни# щити Україну. Окремі історичні факти є тому підтвердженням. Промовисто цю людожерну (пєтра вєлікого) парадигму (“ма# лую росію к рукам прібрать”) описав І. Огієнко в “Українській культурі” (1918 р.). А напередодні чорносотенна газета “Кієвлянін” виголошувала з остервенінням про небезпеку українства: “Укра# їнський рух для росії більш небезпеч# ний, ніж усі (європейські) разом”. А “доктрина троцького” на тій же україноненависницькій (уже більшовицькій) платформі ствер# джувала, що “Україна буде нашою тоді, коли Петлюра назавжди буде вибитий з пам’яті народу”. Уже після Другої світової, під час тре# тього голодомору (1947 р.) появ# ляється московська партійна (та# ємна) інструкція на 157 сторінок про знищення 3600 книг (найме# нувань) українських авторів… І цей духовний геноцид триває. Тому сьогодні Шевченків сві# тогляд і пророчий голос щодо бу# російсько#української війни, але не вичерпуватись ними. Героями творів можуть бути як військо# вослужбовці, так і цивільні. При оцінюванні журі відда# ватиме перевагу роботам, підго# товленим на основі власного досвіду конкурсантів або безпо# середнього спілкування з героя# ми, а не опрацювання загально# доступних інтернет#джерел. Нагородження переможців відбудеться в Києві у квітні 2026 року. Цьогоріч уперше офіційно відзначатимуться й лавреати регі# онального рівня, для нагороджен# ня яких проводитимуться окремі події в різних містах України. Організатором конкурсу є секретар Національної спілки журналістів України, засновник Школи універсального журна# ліста Віталій Голубєв. Із запитан# нями щодо участі можна зверта# тись до організатора особисто за телефонами (050) 339#39#85, (098) 500#47#60 або на електрон# ну адресу [контакт приховано]. Детальні умови конкурсу доступні за посиланням: https://bit.ly/3W1DARj дучини України, високі ідеали українськості є особливо затребу# ваними, ставши нашим націо# нальним знаменом боротьби за волю і правду, дороговказом Сво# боди, сяйвом “Гори” і стоїцизму морального опору. Сучасне “прочитання” укра# їнцями в ХХІ столітті життєтвор# чих ідеалів Тараса Шевченка – один із найбільших суспільних запитів у теперішніх умовах ек# зистенційної війни. Оскільки са# ме Він є знаковою Особистістю, яка навчає, переучує, надихає, консолідує Народ і Державу, нас# нажує всі сеґменти життєдіяль# ності праведним словом, думою, пересторогою і заповітами. Політика, література, історія, педагогіка, музеєзнавство, мис# тецтво, право, філософія потре# бують нині сутнісного доосмис# лення життєвих істин та реаль# ностей, особливо в наш час істо# ричних тектонічних розломів на# ціонального буття українства. Роль і місія людей, зайнятих у цих сферах, будуть завжди нік# чемними для Нації, коли нездат# ні зорієнтуватись у координатах сучасного українського світу, зіг# норувавши Шевченкову правду. Щоразу здійснюватиметься справедливе торжество істини, і таких людей (“митців, творців, купців і політиків”) завжди огор# татиме атмосфера народного, культурного, наукового небуття і забуття, оскільки стали “молити# ся чужим богам”. Мудро з цього приводу писав великий просвіт# ник і шанувальник Шевченка Сидір Воробкевич у “Рідній мові”: “Свої його (таких) цураються, / В хату не пускають, / А чужії, як за# разу, / Чуму обминають”. Справді, шлях душі, загарба# ної чужими цінностями, традиці# ями, ідеалами, веде людину в за# буття, бо “Не зрять Бога над со# бою, / Не знають, що діють”. Тож мусимо згадувати пов# сякденно прозірне Шевченкове слово, коли “на душу мою встали / Сильнії чужії.., невпинно “йти” до Шевченка, щоби не збиватися на манівці, щоби він торкнувся громадянського сумління і в Лю# дині “заговорила” гідність, націо# нальне почуття, українськість. І що настійливіше Кобзар стукати# ме у двері кожної суспільної оди# ниці, то міцнішим, згуртовані# шим ставатиме національний ор# ганізм, сильніше вироблятиметь# ся імунітет держави і народу, обе# рігаючи від новітніх загроз і ви# кликів. Якраз національне виховання є найнадійнішим підґрунтям у спра# ві зміцнення моральних сил і онов# лення, відродження душі народу. Маємо також опиратися на істо# ричний досвід, педагогіку таких міцних націй, як Німеччина, Анг# лія, Японія, які найкраще впрова# дили в освіту свої значущі націо# нальні скарби, а “національній пси# хології дали вільний розвиток”. На жаль, такі ідеї, світоглядні рішення, підходи до організації освітнього процесу, які впродовж тривалого часу (в умовах бездер# жавності) вироблялися суспіль# но#педагогічною думкою на рівні кращих мислителів, педагогів, просвітителів, письменників, митців і філософів, далеко не зав# жди ставали основою методології і практики нашої політики та пе# дагогіки. Хоча саме в їхній життєтвор# чості знаходимо ту світоглядну правдивість, яка є серцевиною на# ціонального виховання, коли в молодої людини не відбирається найголовніше право на індивіду# альність – бути українцем, “коха# тися в народних скарбницях” сво# єї національної культури. Бо той же Шевченко, як великий Навчи# тель української нації, завжди “бундючному чужому протиставив величне й потужне своє” (Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря). Саме своє, рідне, природовід# повідне найбільш чутливо впли# ває на дитину. І тоді освіта, шко# ла стає спроможною виконувати головну місію – “збудити усі си# ли, збудити охоту до самонавчан# ня”, оскільки відбувається почут# тєве зрощення, формується стан високої емоції шани і любові до материзни – України. Для сучасної української шко# ли, яка попри все функціонує, розвивається навіть в умовах жах# ливої воєнної агресії росії, на# гальною стає реалізація тих зав# дань психопедагогіки, які опира# ються на основу національних вартостей. Бо лише тоді освіта (за С. Русовою) ставатиме: 1) індиві# дуальною і вільною, пристосова# ною до природи особистості; 2) національною; 3) відповідною со# ціально#культурним вимогам часу. Але для цього культурна скла# дова повинна бути найважливі# шим елементом у змісті й філосо# фії освіти. І коли так наполегливо впродовж тривалого часу звучать настійливі пропозиції щодо більш активного впровадження українознавства, зокрема шевчен# кознавства, в навчально#вихов# ний процес, то це передусім зак# лик до ефективності духовного, інтелектуального, психоемоцій# ного, громадянського розвитку людини. Приклад Шевченкового сві# тобачення є одним із промовис# тих підходів, коли вкотре йдеться про роль культурно#мистецької освіти у вихованні громадянина, нації, зміцненні української дер# жавності. Поет, Пророк, Буди# тель був “до нестями закоханий у свою Україну, якої другої чи рівної їй для нього не було на світі”. І як описує цей незбагненно чуттєвий стан Д. Донцов, то “в цьому йому помагала мистецька, вразлива на красу, натура, мистецька освіта, крім природи його країни…”. А “ви# димий світ довкола бачив він очи# ма предків, очима автора і читачів “Слова о полку Ігоревім” (“Незри# мі скрижалі Кобзаря”). Мистецтво, природа, перегу# ки історії і культури рідного на# роду – те, що творило його душу, сутність, патріотичність, бо “на явища природи, на твори мис# тецтва дивився він, “стримавши віддих”, як на вияв божественної краси, під її добротворчим впли# вом “відчував себе оновленою людиною”. Прикро, що в освіті замало говорять про ту високість чуттєвої гами Шевченкової душі, яка сприймала образ “золотого сонця” на своїй землі як “орато# рію без звуків, перейняту чудовою
Витоки · “Трипільське мистецтво віддзеркалює високий рівень розвитку тогочасної астрономії”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

велике значення: давня мітоло# гічна асоціація жінки з коровою пов’язана з майже тотожними термінами вагітності, а образ со# нячних коней – із близькістю терміну вагітності кобили до три# валості сонячного року. Образ Великої Богині мав у Трипіллі найрізноманітніші про# яви. Його астрономічною осно# вою було перебування точки літ# нього сонцестояння (коли сила сонця максимальна) у сузір’ї Діви в VI#V тисячоліттях до н. е. Тоді це сузір’я серед усіх зодіакальних було найвищим над горизонтом – звідси відомий у давній Греції, на Кавказі, в Малій Азії образ гір# ської богині (вершина зодіаку) як господарки звірів (зодіак – “коло звірів”). Образ Небесних Близнюків був особливо актуальним у пері# од, коли в сузір’ї Близнюків була розташована точка весняного рівнодення (“епоха Близнюків” – грубо VI#V тисячоліття до н.е.). Відомі ранньонеолітичні подвій# ні статуетки різних традицій – зокрема у складі трипільських глиняних моделей крісел. Ув “епоху Близнюків” точка весняного рівнодення була також неподалік від великого й сузір’я Оріона, відомого з давньо# кам’яного віку (спільне для Євра# зії й Америки) в образі Небесного Мисливця. Сузір’я Великого Пса (також відоме з палеоліту) – со# бака цього мисливця. Форма су# зір’я Оріона – два трикутники, поєднані як пісковий годинник. Такі зображення добре відомі у Трипіллі. Іноді такий гігант зоб# ражений “триповерховим”, “три# ярусним” – зважаючи на ще один трикутник сузір’я Зайця під Орі# оном. Образи першолюдини#гі# ганта в давньоіндійській та дав# ньокитайській мітологіях (Пуру# ша і Паньгу) пов’язані саме з су# зір’ям Оріона та тодішнім весня# ним рівноденням. Культ бика відомий уже з па# леолітичних печер Західної Євро# пи, й уже тоді він був співвіднос# ний із образом сузір’я Тельця (дослідження німецького архео# астронома Міхаеля Раппенглю# ка). Добре знаний культ бика й у ранньонеолітичних поселеннях на території сучасної Туреччини на зразок Чатал#Хююка, які вва# жають праіндоєвропейськими (відповідно до слушної концеп# ції, згідно з якою праіндоєвро# пейська мова поширювалась у Європі разом із продуктивним неолітичним господарством). Але на початку IV тисячоліття дон. е., у час розквіту Трипілля, точ# ка весняного рівнодення (голов# на дата сонячного року в біль# шості сакральних календарних традицій світу) увійшла в сузір’я Тельця (настала “епоха Тельця”, грубо IV#III тисячоліття до н. е.), значно активізувавши культ бика. До найпопулярніших трипіль# ських божеств слід також уналеж# нити Змія#Дракона. Цей образ може мати декілька астрономіч# них пояснень. По#перше, за кіль# ка тисячоліть до н.е. північний полюс неба (навколо якого види# мо обертається небесне склепін# ня) був розташований у сузір’ї Дракона. Воно має форму, що на# гадує китайський знак інь#ян – звідси одночасність зображень цього символу у Трипіллі й дав# ньому Китаї (одночасне спосте# реження неба з різних місць не обов’язково передбачало культур# ні контакти). По#друге, у різних культурах поширений образ за# темнення Сонця або Місяця як поїдання світила чудовиськом – вовком, змієм, драконом (звідси в сучасній астрономії період затем# нень називають “драконічним”). По#третє, деякі трипільські зоб# раження демонструють череп змії, а в давній Греції скелет змії пов’язували з Місяцем (асоціація відродження Місяця і змії могла існувати з давньокам’яного віку). Трипільські зображення пса, пов’язаного з колоссям, могли віддзеркалювати спостереження сузір’я Великого Пса (з дуже яск# равою зіркою Сиріус, сходження якої починало рік у давньому Єгипті) влітку, коли колосяться зернові. Ритуальне спалення трипіль# ських жител, районів міста та ці# лих міст могло бути пов’язане з небесними явищами – спостере# женням “спалення” (астрономіч# ний термін!) планет у променях Сонця. Комп’ютерне моделюван# ня неба для археологічно визна# чених дат спалення трипільських поселень показує тодішнє скуп# чення планет, що “згоряли” біля Сонця. Спалення власних жител засвідчене українською казкою “Названий батько”, де також ідеться про лікувальне викорис# тання попелу з такого обряду. Нарешті, на трипільській по# судині з Крутобородинців бачи# мо низку сузір’їв, що їх інтерпре# туємо як зоряний сільськогоспо# дарський календар із паралелями у стародавньому Шумері. Таким чином, трипільське мистецтво віддзеркалює високий рівень розвитку тогочасної астро# номії. Центральна роль культу Місяця визначена нічним часом проведення обрядів та спостере# жень.
Витоки · “Трипільське мистецтво віддзеркалює високий рівень розвитку тогочасної астрономії”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Астрономія в трипільському мистецтві Точні науки в давньоукраїнському язичництві: праіндоєвропейська та праслов’янська спадщина

Юрій МОСЕНКІС, доктор філологічних наук, заслужений діяч мистецтв України У центрі трипільських астро# номічних культів перебував Мі# сяць, зображуваний насамперед на глиняних моделях храмів та по# суді. Червоні кола на посудинах можуть символізувати не Сонце, а “кривавий” Місяць під час затем# нення. На торцевих стінах моде# лей храмів трапляються два круглі отвори (вікна) – більший з одного боку і менший з другого. Узявши модель храму на витягнуті руки меншим вікном до себе, можемо сумістити вікна перед очима так, щоби краї обох збіглися – вікна матимуть однаковий кутовий роз# мір. Можна припустити, що в них спостерігали Місяць. Спостере# ження Сонця, Місяця та зірок у різних вікнах храмів (явно язич# ницьких) відоме з українського пісенного фольклору та свідчень арабських авторів. Знамениті трипільські “бінок# лі” (подвійні посудини з наскріз# ними отворами) здебільшого ма# ють відстань між отворами близь# ко 16 см. Тримаючи “бінокль” у витягнутих руках перед очима, отримуємо кутовий розмір 13o – добовий шлях Місяця. Побачив# ши Місяць в один отвір, ми через добу можемо побачити його ін# ший. Це мало сенс не тільки для культу Місяця (наприклад, астро# номічно визначеного часу від# правлення обрядів), а й для мож# ливого передбачення затемнень. Трипільський культ Сонця значно менш виявлений, хоча ві# доме прясельце з 12 променями, зображеними рядками ямочок, а спалення жител могли бути жер# твами Сонцю (давньоіндійський бог Агні “вогонь”, найчастіше зга# дуваний у Рігведі, – ім’я Сонця). З культом Місяця пов’язаний трипільський культ водоплавних птахів: качка і гуска висиджують яйця близько 30 днів – місячний цикл. Такі збіги мали в давнину Дмитро КОЛЯДЕНКО, президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько#української премії іме# ні Олеся Гончара Реконструкція праіндоєвро# пейської та праслов’янської мов – предків української та інших споріднених – дозволяє відтво# рити різні сфери матеріальної й духовної культури їх носіїв, зок# рема й сакральні астрономічні уявлення. Нам нині важко уяви# ти, яку масштабну роль відіграва# ла астрономія в давньому світо# баченні, виступаючи засобом не# бесної сакралізації земних подій та їх датування. Багато мітичних та казкових образів містили аст# рономічний компонент. Про роль астрономії в давньоукраїн# ському язичництві писали Ксе# нофонт Сосенко, Олександр Знойко, Юрій Шилов. На жаль, на відміну від багатьох країн Єв# ропи, в Україні (попри численні матеріали світового значення) археоастрономія ще не привер# нула належної уваги фахівців. Ім’я Зевс та споріднені з ним первісно означали “ясний день”, тоді як слово небо (*ne<bh< “не світле”), споріднене з назвами хмари та туману, спершу вказува# ло саме на хмарне небо, туманну погоду. Праіндоєвропейську “зміну неба” тлумачать як пере# селення – очевидно, разом із продуктивним господарством (неолітом) із Малої Азії по Дунаю до Центральної Європи. Ідеться про праіндоєвропейську культуру лінійно#стрічкової кераміки, від# галуженням якої було Трипілля. Образи річки Океан, що ко# лом оточує світ, та Чумацького Шляху як кола засвідчують спос# тереження Чумацького Шляху як розташованого на горизонті ко# ла, що можливо тільки на широті їні окупантів. Варто знати, що під час оку# пації Херсона російські загарб# ники вивезли архів, за деякими даними, в Крим. Проте багато ка# толицьких метрик, серед яких чимало з костелів Херсонщини, зберігаються в Житомирі. Частину Луганського облас# близько 52o. (Порівняймо казко# вий образ молочної річки). Саме на цій широті пізні праіндоєвро# пейці будували круглі астроно# мічні храми. А образ Прометея, що приносить людям вогонь у паличці та метали, засвідчує поя# ву металургії саме тоді, коли сон# це у дні рівнодень перетинало Чумацький Шлях (тоді ж і буду# вали круглі храми). У казках Чумацький Шлях постає як Світове дерево, річка (нерідко молочна), пташина до# рога (на ньому розташовані су# зір’я Орла та Лебедя). Він також розділяє річний шлях Сонця на “гарну” і “погану” половини ро# ку (давнє слово год, споріднене з годити, годний, спершу означало тільки гарну половину року). Мітичному образові Хаосу (ім’я означає “роззявлена паща”) відповідає казковий образ Ли# сички, що з’їдає Колобка, – в обох випадках це спостереження сонця в сузір’ї Стрільця, чий лук нагадує роззявлену пащу. А мі# тичний образ минулих золотого, срібного та мідно#бронзового по# колінь (пізніше віків) тотожний казковому образові підземних зо# лотого, срібного та мідного царств. Ці образи успадковані від Трипілля та споріднених із ним культур. Праслов’яни як безпосередні предки українців на тій самій те# риторії (зарубинецька та київська археологічні культури) ушанову# вали Сонце і Місяць як божества (про культ свідчать зменшуваль# но#пестливі суфікси їхніх імен), уявляли зірки як очі (зоря – зір) та гвіздки (звізда – гвіздок). Праслов’янські імена й обра# зи Дажбога#сонця, Перуна#грому та Велеса#змія уособлювали не тільки три рівні язичницького Всесвіту, а й три сезони року. Ли# ше назви весни, літа та зими пра# індоєвропейські, а назва осені – пізніша, що засвідчує трисезон# ний рік праіндоєвропейців. Мова засвідчує високий рі# вень розвитку астрономії у пра# слов’янському язичництві – зна# ли і тиждень (“той же день”), і навіть те, що місяць віддзеркалює сонячне світло (луна “відгомін” походить від луна “Місяць; від# блиск”). Синтез мовних, фольклорних та астрономічних свідчень дозво# ляє отримати багато нової інфор# мації щодо сутності давніх мітів, обрядів, творів мистецтва, зрозу# міти їхню значущість та причини тривалого збереження. ного архіву вдалося вивезти в міс# то Дніпро, але там документи ли# ше починаючи з 1932 року. Що сталося з давнішими документа# ми – невідомо. Також невідомо, що сталося з архівами в тимчасо# во окупованому Донецьку. З генеалогії розпочинається інтерес до історії. Світлана Будь# ко вже пише краєзнавчу працю про рідне село Будьки. Пані Світ# лана веде власний блог, у якому ділиться досвідом та результата# ми генеалогічних пошуків. А ще вона працює над автобіографіч# ним романом, головна героїня якого шукає себе та своїх предків. Тут буде й історія про прабабусю авторки Меланію, яка пережила голодомори, війну, колгоспну ка# торгу, але народила і виховала чо# тирьох дітей та залишилася в пам’яті односельчан доброю і достойною людиною. У цій же книзі буде і розповідь про сіль# ський храм, який у 1930#х роках знищили більшовики.
Витоки · “Трипільське мистецтво віддзеркалює високий рівень розвитку тогочасної астрономії”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Як написати історію свого роду

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ 17 жовтня в київській книгар# ні “Сенс” відбулася презентація книги Світлани Столб’юк “Де бе# ре початок ріка, або Як написати родинну історію”. Авторка народилася в місті Бар на Вінниччині, а весь її рід походить із села Будьки цієї ж об# ласті. Пані Світлана отримала ос# віту журналіста, нині працює ре# дакторкою приватного видав# ництва “Гутенберг”. Вона десять років досліджувала історію свого роду, дійшла до десятого коліна у ХVIII столітті й за пів року напи# сала книгу “Де бере початок рі# ка”. Наклад книги був малень# кий, бо вона призначалася лише для рідних. Але пані Столб’юк розповідала про свої пошуки в соціальних мережах, і до неї по# чали звертатися за консультацією люди, які теж досліджували істо# рію свого роду. Так з’явилася дру# га книга Світлани Столб’юк “Де бере початок ріка, або Як написа# ти родинну історію”. Це посіб# ник для тих, хто хоче досліджува# ти свій рід, але не знає, з чого по# чати, як писати запити в архіви та де шукати джерела в Інтернеті. Пані Світлана радить розпо# чати з розповідей бабусі, дідуся. Варто записати їхні спогади про предків на аудіо або відео, дослі# дити документи, які є вдома. У новій книзі дослідниця зга# дує своїх предків, але ця інфор# мація не про них, а про те, як на# писати родинну історію. Світла# на Столб’юк радить, на якому етапі які документи потрібні і де їх шукати. Зокрема, важливим джерелом інформації є старі при# зовні списки. Вони можуть міс# тити дані про зріст, колір очей чи волосся, об’єм грудної клітки. “Це просто фантастика, – захоп# люється авторка. – Адже тоді заз# вичай селян ніхто не фотографу# вав”. Надзвичайно інформативні справи репресованих. Там іноді можна знайти дані про особисті речі цих нещасних. Навіть прості списки насе# лення багато чого дають. С. Столб’юк зазначає, що в її селі Будьки багато російських пріз# вищ з’явилося в 1930#х роках і після Другої світової війни. Голо# домором і репресіями винищува# ли українських селян і на їхнє місце завозили росіян. Після вій# ни зросійщення продовжилося. Оскільки Україна тривалий час була розірвана між різними імперіями, то документи про ба# гатьох предків можна знайти в архівах Австрії, Угорщини, Поль# щі та Росії. Пані Світлана до ро# сійських архівів зараз не зверта# ється, щоб не платити гроші кра#
З роси й води! · “Митець переконаний, що треба самому побачити, пережити будь-які події, щоб відтак писати картини”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Творчість і волонтерство – два рівних є крила Заслужений художник України Микола Шевчук з Тернопілля зустрічає свою 60"ту осінь

Шістдесятий жовтень прийшов у життя заслуженого художника України, члена Національної спілки художників України, лавреата обласної мистецької премії ім. Михайла Бойчука та конкурсу “Людина року Тернопільщини–2015” Миколи Шевчука. Він також займається викладацькою роботою з 1995 року в Теребовлянському фаховому коледжі культури та мистецтв, де став одним із засновників відділу декоративно-ужиткового мистецтва. Микола ШОТ Світлини автора У творчості пан Микола бага# тогранний. Займається станко# вим і монументальним живопи# сом, графікою та скульптурою, працює й у декоративній техніці. Мав чимало персональних виста# вок. Душа його – волинська. У Шумській міській громаді на Тернопіллі – коріння Миколино# го роду, хоча сам народився вже за кілька кілометрів від прадідів# ських місць – у селищі Смига, що на Рівненщині. Студентські роки водили його у пошуках знань спочатку до Кременця, відтак – до Львова. Але зріле власне життя поєднав з княжим містом Тере# бовля Тернопільської області, звідки походить його дружина Оксана. Можливо, й недаремно з’яви# лася в його долі Теребовля – міс# то, якому з першої писемної згад# ки вже понад дев’ять сторіч. Адже стародавнє якнайширше знай# шло відображення в творчості па# на Миколи. В іконографії свято дотримується візантійської мане# ри написання. Скільки творить, стільки сюжети картин пов’язані з українськими народними пере# казами, казками, піснями, дав# ньоруськими літописами, дохрис# тиянською добою. Усе дитинство він провів з дідусем і бабусею на Шумщині, чимало легенд розпо# віли вони внукові. Дитяча пам’ять закарбувала назавжди безкраї по# ля з житами й пшеницею, з яких не було видно йому світу – лише налитий дорідний колос, полум’я червоних маків і синь волошок. Він стояв між землею й небом, заслухався у спів жайвора, задив# лявся, як стрибають прудко бар# висті коники#стрибунці, що, бу# вало, не раз губив дорогу додому. Але страху не відчував. На шлях якось та виходив, зате переповне# ний був красою природи й линув до неї знову й знову. Цей відгомін дитинства зали# шився нині й на полотнах худож# ника – у пейзажах, квіткових композиціях. Квіти він любить не лише відтворювати пензлем, а й вирощувати. Кілька сотих влас# ного городу щороку відводить для них. Поратися біля них нав# чила мати. Трьох синів народила вона. Мріяла про доньку#поміч# ницю, та не судилося. Проте батьки навчили хлопців однаково шанувати як “чоловічу”, так і “жіночу” роботи. Тож і квіти сія# ли брати, і біля кухні матері допо# магали. У самого ж Миколи після одруження з красунею Оксаною народилася донька Марійка, нині вже теж знана у краї художниця Марія Тимчук. Живописний всесвіт З Миколою Шевчуком я по# знайомився рівно 15 років тому, коли напередодні Великодня за# вітав до його хати, аби підготува# ти матеріал до газети “Урядовий кур’єр” про його цикл “Писан# ки”. Він не лише відтворив пи# санки на полотні, а й осмислив її орнаменти, кольори, символи. Задля цього прочитав чимало від# повідної літератури, вивчав пи# санкарську науку, традиції всіх українських регіонів, ознайомив# ся на виставках, у колекціях з розмальованими#розписаними яйцями. “На писанках знайдете не лише прості елементи, що символізують певні побутові речі, – ділився думками художник. – Від них віє філософією життя. Давні мислителі, напевне, різни# ми знаками закодовували чи по# давали інформацію про власне розуміння сутності людини, її буття, а також взаємин, обрядів, всесвіту”. Лише кілька назв по# лотен на цю тему: “Подільська княгиня”, “Покутські стріли”, “Решето”, “Буй#тур”, “Гуцуль# ські риби”, “Дзвіниця”, “Сорок клинців”. А от “Полтавське вор# кування”, на моє щире прохання, навіть прикрасило обкладинку моєї книжки “Життємір”. Звісно, про всі твори Миколи Шевчука й не розповісти. Згадаю хіба ті, які викликали захоплен# ня, зокрема, у мене, або ставали знаковими для самого автора. Як#от “Прихилилося небо”. До творення цієї роботи спричини# лася радісна подія в особистому житті – художник тоді став діду# сем. Ця картина – стилізація на тему українських народних ка# зок. Дідусь бавить внучку, до його хати прихилилося небо, як озна# ка щастя, втіхи, а лагідна хмарин# ка стала своєрідною забавкою# тарахкальцем для немовляти. Пан Микола роками стає як# що не учасником, то організато# ром пленерів. Уперше на такому заході я побачив його в липні 2013 року у селі Жуків біля Бере# жан. Справжня філософська та історична драма нашого народу постала тоді з його роботи “На Вкраїні мелять жорна”. Це своє# рідний творчий відбиток страшних подій першої по# ловини минулого століття. Лірник грає та розповідає і про трагізм власного жит# тя, і долі всього українства. Видніється хрест, який в Жукові на місцевому цвин# тарі поставили у пам’ять про полеглих Українських Січових Стрільців та воїнів Української повстанської армії. Поруч – розп’яття та жорновий круг. На перед# ньому ж плані картини ав# тор зобразив три колоски ячменю й пшениці. Їх бу# ревій воєн, голодоморів трохи зігнув#похилив, але вони не впали, а отже, обов’язково піднімуться, заколосяться щедрим зер# ном, і головне – малий ко# лосок набереться сили#мі# ці, забуяє життям, його не зможуть#таки змолоти ті нещасні жорна, він дасть майбутнє разом з озими# ною, що вже зростає. Мо# лоде колосся постає симво# лом української юні, якій іти в майбутнє гідними бу# дівниками своєї держави. Заслужений художник України Микола Шевчук працює над “Різдвяним натюрмортом” “Псалми Івана Богослова” – це була назва другої картини пана Миколи. Вона вже більше тяжіє до релігійної тематики. На тлі старовинної жуківської церкви, що зведена на честь святого, апостола та проповідника Івана Богослова, канти виконує лірник (його прототипом став учасник пленеру – відомий львівський ху# дожник Михайло Безпалків). З#під пензля Миколи Шевчука вийшла тоді й третя “лірницька”, але вже декоративна робота – “Велик День”, де автор, серед ін# шого, зосередив увагу й на еле# ментах писанок різних етногра# фічних районів України. Місцем Миколиного пленер# ного всесвіту воістину став Ма# рійський духовний центр у Зар# ваниці. Сюди впродовж років він привозив своїх колег як організа# тор живописних акцій просто не# ба “Вікно у Небо. Зарваниця” та “Тобі, Богородице!”. На цю добру справу отримав навіть благосло# вення від глави Української гре# ко#католицької церкви Блажен# нішого Святослава (Шевчука). Якщо пленер “Тобі, Богороди# це!” взявся за започаткування сакральної колекції Зарваниці, про яку ще колись мріяв митро# полит Андрей Шептицький, то іконописний “Вікно у Небо. Зар# Перший відкритий в Україні пам’ятник Небесній Сотні у м. Теребовля на Тернопільщині, скульптор Микола Шевчук ваниця” поставив пе# ред собою завдання – творити образи для церков Тернопіль# сько#Зборівської ар# хієпархії УГКЦ. При# мітно, що на таких мистецьких заходах писали ще образки янголів#охоронців для українських вої# нів. Особливістю пле# неру “Тобі, Богоро# дице!” стало й те, що 2023 року його учасни# ками були лише художниці. Микола Шевчук любить пи# сати також портрети українських світочів. Зокрема, працював над втіленням образів ватажка оп# ришків Олекси Довбуша, козаць# кого полковника Морозенка. А-от Дмитро Вишневецький постає одразу з двох його картин. На од# ній легендарний військовик зоб# ражений з луком на тлі родинно# го палацу в селищі Вишнівець, в якому народився, інша показує Байду на тлі Хортиці. Створив та# кож портрети гетьмана Павла Скоропадського, видатної спі# вачки Соломії Крушельницької, українського поета, радянського політв’язня Василя Стуса. Поет# борець намальований на полотні на тлі темного та світлого кольо# рів – символів холоду й тепла. А ще автор додав до портрета стилі# зований образ калини як знаку України, яка була у серці Василя Стуса завжди. Навіть епосному козаку Мамаю вирішив надати образ Михайла Бойчука, одного з основоположників монументаль# ного мистецтва України ХХ сто# ліття, якого сталінський режим репресував, а відтак стратив. На портретах Миколи Шев# чука постають й нинішні захис# ники України. Є серед таких ро# біт і портрет полеглого Героя Во# лодимира Питака, тіло якого Ми# кола Шевчук доправляв з одного з моргів Дніпра до родинного се# ла Дарахів на Тернопіллі. Варто зазначити, що Володимир десять років перед тим за “зеленою кар# тою” став проживати у США, спочатку в Дейт# ройті, а потім – у Чикаго. 2014 року приїхав відвіда# ти батьків і здав квиток на зворотній авіарейс та пі# шов на фронт. 25 січня 2015 року в бою за висоту 307,5 біля с. Санжарівка на Донеччині загинув. То# ді йому та його побрати# мам вдалося знищити три танки та чимало живої си# ли противника. Микола Шевчук про останній бій Володимира мав розмову з командиром взводу, в якому служив Герой. Тож історію цього історичного моменту зафіксував пен# злем на полотні. Портрет Володимира Питака придбали у США, кошти витратили на потреби ЗСУ. На струнах доброго серця Микола Шевчук енер# гійний не лише на мис# тецькому та духовному поприщі. Він активний і в громадській діяльності. 1990 року, навчаючись у “Прихилилося небо” тодішньому Львівському політех# нічному інституті, він брав участь в акціях непокори, що отримала назву Студентської революції на граніті. Коли 2004 року розпоча# лася Помаранчева революція, подався до столиці, аби стати в лави протестувальників. Звісно, Революція Гідності теж поклика# ла пана Миколу на барикади. Сумління, власні переконання не дозволили йому бути осторонь страшних подій, які опісля Май# дану приволокла на нашу землю російська агресія. Він разом з де# якими майданівцями 2014 року організувалися в громадську во# лонтерську організацію “Тере# бовлянська вежа”. Завжди були на зв’язку з фронтовиками, знали про всі нагальні потреби воїнів. Чого лише не доправляли на вог# ненний схід країни впродовж ро# ків – від плівки, шоломів, берців, термобілизни до ключів для ре# монту вантажівок, бронетехніки, буржуйок, скоб… Митець переконаний, що треба самому побачити, пережи# ти будь#які події, щоб відтак пи# сати картини, творити скульп# турні композиції, інакше це бу# дуть нещирі твори. Тому він був на Майдані, з фронтовиками – на передовій, спілкувався з ними, бачив, скільки поту й крові про# ливає ратна справа. Пан Микола став автором першого в Україні пам’ятника Небесній Сотні, який урочисто відкрили в м. Теребовля на початку червня 2014 року. Зда# ється, ця скульптурна компози# ція увібрала в себе всі символи Революції Гідності, тож її можна читати, мов розгорнуту книгу. 2016 року Микола Шевчук разом з відомими художниками Богда# ном Ткачиком, Олегом Шупля# ком, Михайлом Дирбавкою та Богданом Бринським відгукну# лися на пропозицію обласної та районної влади написати ікони в каплиці, яку звели на вшануван# ня пам’яті полеглих Українських Січових Стрільців на горі Лисоня поблизу міста Бережани. Якщо не у військових лавах, то маєш щось робити для фронту – так повинен постановити собі кожен українець, переконаний заслужений художник України Микола Шевчук з м. Теребовля на Тернопільщині. Адже лише ра# зом можна перемогти цинічний та знавіснілий рашизм. За армією має стояти надійний тил, а отже, треба сумлінно працювати, спла# чувати податки, займатися доб# рочинністю. Пан Микола вірний цьому обов’язку, як і творчості. 30 жовтня, в день свого 60$річчя він запросить шанувальників влас# ного таланту до Тернопільського обласного художнього музею на персональну виставку “У нашім раї на землі…”.
16 Подія · “Ніжність і водночас сила голосу дарували потужну енергетику та заряд позитиву”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Олексій Буднік: “Мою ви пісню підхопіть”

Галина ЕЙСМОНТ За сприяння ВУТ “Просвіта” в Києві в Національному музеї літератури України відбувся творчий вечір лавреата всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів, обласної літературно-мистецької премії імені Лесі Українки, самобутнього співака і талановитого артиста, волонтера Олексія Будніка з Житомира. Шанувальники називають Олексія Будніка поліським соловейком – за колоритний, своєрідний тембр голосу. Ось уже протягом двох десятиліть цей голос заворожує з перших нот, з перших акордів, набирає неабиякої популярності. Він співає щиро й задушевно, як іскорка тепла і світла, зігріває зал своєю енергетикою, заряджає публіку позитивом та проживає з нею кожну пісню. Репертуар Олексій Буднік підбирає ретельно і виважено, щоб твір був неодмінно з поетичним забарвленням, нагадував про сенсі цінність життя, щоб у пісні було щось особливе, емоційно виражене, зі струнами душі поєднане. Аби на кожному концерті дарувати натхнення, почуття окриленості, щирість і любов. І ці творчі пошуки тривають постійно. Якось він натрапив на пісню “Дай, Боже, радості” на вірші нашого знаменитого поета-пісняра Андрія Демиденка. Він нею одразу захопився, відкристалізовував кожне слово, кожну ноту, спробував додати тембрового забарвлення, навіть зробив нове аранжування – так хотілося взяти її у свій репертуар. Адже цю пісню після Назарія Яремчука, по суті, ніхто не виконував. Але не все так просто: потрібен дозвіл авторів. Довго до Олексія приглядалися, адже пісня непроста для виконання. Та згоду отримано, і тепер ця пісня стала окрасою його концертів. Зал зустрічає її стоячи. Зазвичай на концертах чи в соцмережах відбуваються цікаві творчі зустрічі, знайомства, які спонукають до відбору та виконання нових пісень. Якщо пісня сподобалася, артист замовляє її, купує, аби взяти до свого репертуару. Інколи трапляються й сюрпризи. Зустрічаються щедрі автори, які свої твори люб’язно дарують. Скажімо, Анатолій Матвійчук, народний артист України, почувши якось голос Олексія Будніка, написав і надав йому право на виконання пісні “Ой палала ніч” – на воєнну тематику. Було відзнято кліп на цю пісню, яка полюбилася глядачам. Також у його репертуарі з’явилися ліричні, народні, патріотичні пісні, які хвилюють душу. Репертуар постійно оновлюється, стає різноманітним, різножанровим, щоб було цікаво як молоді, так і людям старшого віку. Нині в Олексія Будніка досить щільний графік концертної діяльності. Працюючи викладачем училища культури, він має по 10-12 виступів на місяць. Щойно повернувся з Одеської області, відпрацював творчий вечір у Києві, далі вирушає на Дніпропетровщину. Не кажучи вже про постійні виступи на місцевих майданчиках. У Житомирській області Олексій Буднік побував з концертами чи не в усіх районних будинках культури, селах і селищах, інколи по кілька разів. Приймає запрошення, їде навіть у ті громади, куди хіба що навігатор знаходить дорогу. Але жодного разу не скасував концерту, радо дарує людям свою творчість. Протягом останніх трьох років усі концерти Олексія Будніка спрямовані переважно на благодійні цілі, на підтримку ЗСУ. Донати глядачів одразу конвертуються в допомогу нашим захисникам. Саме в такий спосіб на концертах зібрали кошти та надали допомогу 95-й окремій десантно-штурмовій Поліській бригаді – на автомобіль. Затим з’являлися нові запити у хлопців з передової, які телефонували з різних бригад, просили термінової допомоги на необхідне обладнання. Олексій зі своєю творчою командою організовували концерти, де збирали необхідну сумуй передавали волонтерам. Бувало, що й самі вирушали в гарячі точки, доставляли тепловізори, інверторні генератори, медичні засоби, харчові набори, різну гуманітарну допомогу. Також неодноразово виступали з концертами для наших воїнів-захисників. Кажуть, що пісня – це теж зброя, у нашого гостя її цілий арсенал. Українських народних, естрадних, ліричних, патріотичних пісень, які він так проникливо виконує на концертах. І кожна пісня сповнена глибоких почуттів, щирості та надії, окрилює, об’єднує нас, нагадує про цінність життя та віру в нашу перемогу. Власне, колись, на початку війни, саме пісня витягнула Олексія з депресивного стану, допомогла оговтатись. Поступово з новою силою відродилася й творча діяльність, яка відволікала від страшних подій, допомагала радіти, цінувати життя та виступати, лікуючи душі іншим. Артист не оминає можливості брати участь у різних конкурсах і фестивалях, збірних концертах. Так, нещодавно він повернувся з Всеукраїнського телефестивалю сучасної пісні “Галицький шлягер”, де став лавреатом. Затим долучився до соціального проєкту “Ми українці – всі одна родина”, успішно виступив у програмі “Шлягер року”. Також має інші цікаві передноворічні пропозиції. Але хотілося б пригадати ті перші, найпам’ятніші виступи, нагороди й відзнаки, які привели до успіху. Це гран-прі на регіональному фестивалі естрадної пісні “Зорі над Убортю”, що проходив на його рідній Олевщині. Затим – “Відкриття року” в обласному конкурсі. До речі, тоді ім’я Олексія Будніка засвітилося на шпальтах чи не всіх друкованих видань області, у телевізійних етерах зі схвальними відгуками: унікальний голос, потужне виконання. У творчій біографії Олексія Будніка була ще одна помітна подія, яка заслуговує на увагу. Свого часу він здобув приз глядацьких симпатій у міжконтинентальному конкурсі української пісні в м. Сакраменто (штат Каліфорнія, США). В режимі онлайн-голосування його пісня “Вербонька” побила всі рекорди, набравши 7,5 тисяч переглядів. Олексій отримав диплом “Посол української пісні в світі” і запрошення виступити там, за океаном, з концертом для української діаспори. Але, на жаль, війна стала на заваді… Столичний творчий вечір Олексія Будніка – це калейдоскоп улюблених і нових пісень. Ніжність і водночас сила голосу дарували потужну енергетику та заряд позитиву. На концерті він представив три блоки: патріотичний, куди увійшли пісні, написані під час війни; класичний – поєднання традиційних народних пісень із сучасним аранжуванням та створення неповторного музичного стилю. І на завершення – популярні українські пісні, тепле спілкування із залом. Тож півтори години концерту пролетіли як мить. Вдалим доповненням до концерту була участь вокального тріо хору ім. Г. Верьовки та популярної співачки Лєни Дарк. Оплески, море квітів і захоплива музична феєрія на сцені створювали неповторну атмосферу творчості й натхнення. А глядачі отримали порцію щирості, душевного тепла та незабутніх емоцій і вкотре пересвідчились: талант і душевність, якими Бог наділив Олексія Будніка, здатні творити дива.
16 Подія · “Ніжність і водночас сила голосу дарували потужну енергетику та заряд позитиву”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія · “Ніжність і водночас сила голосу дарували потужну енергетику та заряд позитиву”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин