Незабутні · “В безмежності часу ми прийдемо знов. Тоді наше серце буде прекрасне…”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Герметичний чин Володимира Свідзінського До 140"річчя від дня народження поета
Слово Просвіти, №42–43 за 2025 рік
Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії
Володіючи профітичним да# ром, Володимир Свідзінський (8 жовтня 1885 – 18 жовтня 1941) ще 1927 р. у вірші есхатологічно# го звучання “Давніх літ сон со# лодкий…”, в якому проглядалися контури майбутніх обвальних репресій та війни, передбачив власну трагічну долю: “В полум’ї був спервовіку, / І в полум’я вер# нуся знову…”. В аналогійному за мотивом творі, написаному май# же одночасно, поет завбачав, що неминуче “Настане день мій сум# ний – / Одлечу, одімкнусь од ба# гаття живого, / Що так високо зметнуло”. Він не вписувався в нелюдську систему тоталітариз# му, тому був приречений на зни# щення, дарма що уник Соловків чи Колими. Нагода московсько# більшовицького режиму покви# татися з ним сталася під час Дру# гої світової війни. В. Свідзін# ський відмовився “евакуювати# ся”, коли червона армія панічно тікала від натиску військ вермах# ту, тому його, заарештованого 27 вересня 1941 р., мали етапува# ти разом із К. Поліщуком та ін# шими на схід, але не встигли. Ко# ли німці наближалися до Харко# ва, енкаведисти спалили валку в’язнів живцем у клуні разом з ін# шими невільниками (18 жовтня) біля села Непокритого (нині – Вовчанського району) під містом Салтовим. Автор у своїх віщуваннях усві# домлював “самозрозумілі речі, як аксіому”, адже “достеменне бут# тя не лише буття, а й не#буття, інобуття” (Елеонора Соловей), в яке він перейшов восени 1941 р., аби явитися знову в українську літературу як одна з центральних її постатей, дарма що витіснюва# них. Йому, як і Ф. Ніцше, відомі шляхи Вічного повернення: “В безмежності часу ми прийдемо знов. / Тоді наше серце буде прекрасне…”. Те, що В. Свідзін# ський майже не виходив на обрій письменства 20–30#х років, не означає, ніби він опинився поза художньою дійсністю. Радше по# ет, опозиційний знедуховленому соціуму, де понад усе ставилися “ідейна чистота” та класова пильність, подався у “внутрішню еміґрацію”, але ніколи не відме# жовувався від літературних і по# залітературних подій. Будучи ти# повим інтровертом, він не сприй# мав позірної, оманливої дійснос# ті, зовнішніх ефектів, знаходив поетичну філософію природи з її містичним сенсом і метафізич# ним змістом, що не вкладається в жанрове визначення пейзажної лірики. У першій збірці “Ліричні пое# зії” (1922) окреслено романтичні переживання юного ліричного героя, очікування особливої долі (“дивочна мрія в серці зрине”),
оновленого життя, в якому панує “одна любов”, дарма що вона іноді приносить гіркотне розча# рування (“Потопало сонце за жи# тами...”). Його не надто вабили буденні реалії, яким протистав# лена невідома, принадна далечінь (“Усе в далечінь я дивлюся...”, “Моя дорога в край незна# ний...”), природа, котра своєю ві# тальною силою захоплює допит# ливий розум, перед яким щоразу постає тьма питань про розмаїття її явищ, що їх, принаймні, фор# мулює ранок: “Що він таке? Чия усмішка? / Чиєї мрії відгук світ# лий? / Чийого щастя відбиття?”. На дебютному виданні позначена також традиція символізму з та# ємними натяками на “святий гармонії напій”, коли душу бен# тежить “горда туга за красою”. Автор ще перебував у творчих по# шуках свого ідіостилю та в натур# філософських рефлексіях, його вихід на вічні теми став викликом сучасності, зануреній у стихію реалій, засмічену політичним сленґом та міленарними ілюзія# ми “світлого майбутнього”. Тому перший рецензент Г. Кобзаренко (псевдонім І. Дніпровського), поціновуючи на сторінках кам’янецької повітової газети “Червона правда” (1922) охопле# ну фольклорними алюзіями й сердечними рефлексіями дебют# ну збірку В. Свідзінського, не міг нічого помітити, крім “любові мрійника, одірваного од громад# ського життя”, який, виходячи з гуманістичних, а не вузько класо# вих позицій, проголошував: “Оні, не буде кар і помсти, / І не проллється кров: / В очах зірниці світової – / Любов, одна любов”. Із рецензентом, який вважав, що збірка “Ліричні поезії” пролета# ріату “майже не потрібна”, солі# даризувався Василій Сонцвіт (псевдонім В. Поліщука), закида# ючи поетові відсутність грома# дянських мотивів (“Червоний шлях”. – 1923. – Ч. 2). Аналогійні присуди посипа# лися і на другу збірку “Вересень” (1927), надруковану коштом ав# тора – вчорашнього аспіранта кафедри народного господарства та культури Поділля Кам’янець# Подільського ІНО, а з 1925 р. – скромного редактора та коректо# ра журналу “Червоний шлях”, коректора і перекладача журналу “ВАПЛІТЕ”. Агресивні вердикти офіційної критики спонукали його до захисту “чистої поезії” та екзистенційного вибору духовно багатої, природної людини, сві# домо відмежованої від щоденної марноти марнот: “О час небесно# го спокою! / Твоєю легкою кра# сою / Як жадно упиваюсь я! / Яку тонке твоє палання / В твоє зникоме розцвітання / Ввілляла# ся б душа моя”. Зосередження на вічних сут# ностях, мінливих при непоруш# ній субстанційній основі, спону# кало автора до сумної іронії: фі# лософічна метафора “зникоме розцвітання” стосувалася, набу# ваючи історичного сенсу, творчої і життєвої долі поета і водночас покоління “розстріляного від# родження”. В. Свідзінському ви# пало перебувати в епіцентрі літе# ратурного життя, хоч він тримав# ся осторонь всілякої метушні та галасу. Поет ще раз підтвердив, що справжній шлях у велике мис# тецтво прокладає скромність і та# лант, що тиша і звільнена від дріб’язковості самота сприйма#
ються як “запізнілий позов не# буття буттю”, причетність до “ве# ликого і радісного кругообігу природи”, “інтуїтивне протисто# яння” відчуженню людини (І. Дзюба). Такий екзистенційний вибір нелегкого поетичного шля# ху, позбавленого, за словами С. Крижанівського, кон’юнктур# ного “служіння режиму і пригні# чення в собі багатьох творчих по# тенцій”, виявився “єдино пра# вильний”. В. Свідзінський – “плеканець полів сумовитих”, свідомий сво# го єства, можливостей власного ідіостилю, характеру і темпера# менту, що позначилися на його натурфілософському типові мис# лення, констатував у ліричному автопортреті: “Не метає вогнів блискавиця / У замисленім співі моїм, / Ані бою смертельная кри# ця / Не гримить, не іскриться в нім”. Знаючи справжні цінності людського існування, він досить тонко відчував трагізм дійсності, понівеченої безвідповідальними експериментами. Тому в його до# робку з’являються болісні ремі# нісценції реалізованого більшо# виками голоду 1921 р., зокрема у трагічному вірші “Одна Марійка, друга Стефця звалась...”, котрий спростовує уявлення, ніби “чиста поезія” далека від життєвих реа# лій. В інтерпретації поета, відмін# ній від офіційної, село, поруйно# ване щойно формованою радян# ською владою, втративши віками плекану культуру, іманентне єст# во, витискалося в позасвіття, яке пізнала на собі і родина Свідзін# ських: “Село моє, що сталося з тобою? / Померхло ти, зів’яло, посмутніло. / Лежиш у ярі, і осін# ній лист / Тебе, як гріб забутий, засипає…”. Найповніше можливості сво# го таланту В. Свідзінський роз# крив у любовній ліриці, просвіт# леній рисами петраркізму. Плато# нічні акценти означені душевним збентеженням перед одвічною загадкою жіночої природи, мар# кованої універсальною назвою “єдина”. Водночас вона, “все# осяжна, бурхлива, суперечна”, схильна до амбівалентної пове# дінки (“ненавидиш і любиш, / Жадна то щастя, то скорботи…”), проте не спроможна дати собі відповідь про своє справдешнє єство: “Чи відаєш ти, хто ти?”. Ліричний герой, підхоплений стихією сердечних переживань, також не знаходить сподіваної відповіді. Кохана лишається не# збагненною, як в оніричному ви# дінні (“Давніх літ сон солод# кий...”), і реальною, як друга дру# жина поета Олена Кондратьєва, якій присвячено переповнений вітальною напругою вірш “З#за тонкого золота зорі...”. “Поло#
мінь” високого почуття завжди кликав до себе “слід небесний [божественний. – Ю. К.] твоєї руки”, “як знак безмовного при# віту / Із#за межі чужого світу”, тобто іншого, без пізнання якого неможливе повноцінне Я. Книжка виповнена апологією життя. У ній постійно присутній солярний мотив, коли ліричному героєві відомо, що “десь з’єдна# лися тисячі сонців”, і тому “знов ми разом, і знову любим: / Світ в обладі нашій”. Він означений се# мантикою “солодкої тайни”, що приховують у собі “гарячі плюс# коти сонця”, “невидні одежі” під блакиттю, “тисячі уст живих” у лісовій глибині. Впадали у вічі Лірика міфічна символіка, архе# типні знаки, що поновлюють ар# хаїчні шари культурної пам’яті. Одні з найуживаніших міфем – явір як світове дерево (“…явір шумить у дворі”), покинутий сад, що викликає асоціації із втраче# ним раєм, де зберігається “яблу# ко, / Незірване, / Забуте між роз# критими / Розхитчастими віта# ми”, від якого можна почати но# ву історію, врахувавши попередні уроки людства, необачні дії, що зумовили майбутні катастрофи. Образ саду містить сакральний сенс досконалого космосу, безпо# середньо спроектованого в люд# ську душу (“Я не сам: таємний дух зо мною / В давнім саді”). Вдаючись до інакомовлення, поет оперував містичною, “таєм# ною” мовою в “доіменній”, “пе# редіменній” сфері буття, яка усу# ває денотативи, сприяє “інтуї# тивному доланню суб’єктивної, власне авторської рефлексії”, то# му здається, ніби автор “проми# нає властиве фантазії художній розрізнення свого сприйняття речей – і самих речей” (Елеонора Соловей): “Під голубою водою / Живу я, живу… / Золотоокий ри# бак надо мною / Закидає сіть вог# неву. / Крізь принадні очка – знаю – / Не раз, не два я пром# кнусь, / В баговінню садів погу# ляю, / А колись таки попадусь. / Спопеліє, застигне смутно / Жовтава зоря в імлі, / Ніч надійде нечутно / І не знайде мене на землі”. Доцентровий духовний світолад зберігає в собі істину буття, до якої торується шлях крізь глибини людського серця, що осягається в стані усамітнено# го самозосередження: “О час не# бесного спокою! / Твоєю легкою красою / Як жадно упиваюсь я”. Занурена в онтологічні глибини людського єства, лірика В. Свід# зінського “мимовільно набуває відтінку містичності” (М. Скор# ський), ознак “”філософського” суму, просвітленого розумінням (і органічним відчуттям) причет# ності до “солодкої таїни” вічного
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
