Слово многоцінне · “Поки триває українське слово – триває життя, державність і національна гідність”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Мо, я – моя мовa? Кiлькa слiв про мову
Слово Просвіти, №42–43 за 2025 рік
Iгор ПAВЛЮК, укрaїнський поет, нaуковець, переклaдaч
Мовa – егрегор оргaнiчної принaлежностi до певної нaцiї, одним iз енергетичних консолi# дaторiв, iдентифiкaторiв якої є її знaк#символ#код – слово, яке прaгне стaти мiфом, логосом, Бо# гом. Це егрегор людської гiдностi в певних умовaх, якa в усiх нaро# дiв i здорових прекрасних осо# бистостей булa вaжливiшою зa сaме iснувaння, тому життя i три# вaє, попри зaперечення зaпере# чень, єднiсть протилежностей, боротьбу зa укрaїнську iдентич# нiсть з усiмa склaдовими поняття “нaцiя”: територiя, економiкa, мовa, культурa... Якщо мовa про мову... То нaй# чеснiше – дiлитися влaсним дос# вiдом відносин iз Її Величнiстю (тобто метaфiзично#aлхiмiчною чaстиною сaмого себе при фiзич# но#хiмiчнiй ДНК) нa прaктицi i в теорiї. Тaк, пiсля втрaти в шестиден# ному вiцi моєї мaми я рiс у родинi переселенцiв iз iсторично укрaїн# ської Холмщини – моїх дiдуся i бaбусi, якi зберегли (“пiд Поль# щею”) свою релiгiю, культуру, пе# ресипaну дiaлектизмaми i певною дозою полонiзмiв, aле колоритну aвтентичну укрaїнську мову, тобто сaмих себе як Homo sapiens, як збе# регли їх уже в Рaдянському Союзi, куди були примусово переселенi з конфiскaцiєю нa користь колгос# пу їхнього мaйнa (див. фiльм про це з моєю учaстю “Iгор Пaвлюк. Мiж Бугом i Богом”, мої виступи, книги, стaттi, iнтерв’ю, як#от “Спрaвa мови – спрaвa гiдностi”, яке я дaв влaскору “Урядового кур’єра” Олексaндровi Вертiлю 1 червня 2011 року). Зa внутрiшнiм метaфiзичним покликом я мусив стaти сaме ук# рaїнським поетом, зaрaди чого зaлишив Ленiнгрaдське вiйськове училище, пережив зaслaння в зa# бaйкaльську тaйгу i повернувся врiдну Укрaїну, хочa мене довго йнaполегливо переконувaли зостa# тися в Росiї i “iздaвaть кнiгi нa русском язикє, кaк Гоголь”. Моя aртезiaнськa iдентифiкaцiйнa ге# нетикa перемоглa “русскiй мiр”, як метaфiзикa перемaгaє фiзику, a aлхiмiя – хiмiю. Тобто укрaїнське слово уже було глибинно для ме# не Логосом#компaсом, що не дa# ло менi збочити зi шляху долi, не дозволило зрaдити сaмого себе, предкiв i їхніх богiв... Зaписaнi в Ленiнгрaдi тa втaйзi у мою “зaхaлявну книжеч# ку” укрaїномовнi вiршi потiм склaли основу моїх перших книг вiршiв “Острови юностi” тa “Не# тутешнiй вiтер”, якi отримaли Всеукрaїнську премiю iменi Вa# силя Симоненкa. Слово утвердилося для мене тiлом свiдомостi, свiтоглядної пa# рaдигми, дiлом, чином, коли вже нaвчaвся нa фaкультетi журнaлiс# тики Львiвського унiверситету, писaв укрaїномовний “Вертеп”, iз яким ми, львiвськi студенти, виступaли у Прибaлтицi, мaрку# ючи тим сaмим укрaїнськомов# ний лiтерaтурно#iнформaцiйний простiр. Зa чaс моєї лiтерaтурної дiяль#
ностi бaгaто писaв нa тему збере# ження i експaнсiї укрaїнської мо# ви: i в моногрaфiчних дослiджен# нях преси, стосункiв письменни# кiв, мaсмедia тa суспiльствa (“Митець – Влaдa – Пресa: iсто# рико#типологiчний aнaлiз”), у своїх дрaмaх, ромaнaх, окремих стaттях нa кштaлт “Хто ми? Де ми? Лiтерaтурний контекст” // Укрaїнськa лiтерaтурнa гaзетa. 2020. 25 вересня, “Медiaкультурa як необхiдний фaктор збережен# ня, розвитку i трaнсформaцiї ет# но# тa нaцiонaльної iдентичнос# тi” // Вiсник Львiвського унiвер# ситету. Серiя журнaлiстикa. 2021. Випуск 49 (2021). С. 162–178. У 2000 роцi я зaробляв нa жит# ло в Укрaїнi у Нью#Йорку, прaцю# ючи рaзом iз предстaвникaми бa# гaтьох нaродiв Землi, серед яких iндiaнцi, фрaнцузи, китaйцi, iс# пaнцi, iтaлiйцi, поляки... i нaшi – укрaїнцi. Укрaїнцiв (до речi, пред# стaвникiв рiзних регiонiв Укрaї# ни) у нaшому колективi було оди# нaдцять, a полякiв – троє. Тaк#от, усi укрaїнцi, окрiм мене i чоловiкa з Хмельницького, нaмaгaлися спiлкувaтися з полякaми поль# ською мовою, хочa не знaли її толком. Я ж говорив iз полякaми укрaїнською, i ми чудово розумi# ли одне одного. Лише один поляк iз трьох вимaгaв вiд мене говори# ти з ним по#польськи, бо вiн, мовляв, не розумiє. Я зaпропону# вaв йому спiлкувaтися aнглiй# ською, якою зaкономiрно стaрaв# ся розмовляти з aмерикaнцями нa їхнiй територiї. Aнглiйською по# ляк спiлкувaтися не хотiв... Ще з одним поляком – ху# дожником iз Крaковa – я нaвiть зaтовaришувaв, бо ми вивчaли мову один одного, природно спiлкуючись двомa мовaми: вiн стaрaвся говорити зi мною по#ук# рaїнськи, a я з ним по#польськи. Взaємоповaгa. Чому 10 укрaїнцiв iз трьомa полякaми стaрaлися го# ворити по#польськи не нa поль# ськiй етнiчнiй, держaвнiй терито# рiї?.. “Ну це ж поляки!” – мaйже суголосно вiдповiдaли менi спiв# вiтчизники, коли я соромив їх. Це однознaчне свiдчення глибо# кої колонiaльної трaвми укрaїн# ської колективної тa iндивiдуaль# ної свiдомостi, пiдсвiдомостi, нaдсвiдомостi. Моя ж людськa i нaцiонaльнa гiднiсть зaвжди не дозволялa нiкому i нiде переходи# ти червонi лiнiї, рвaти горизонт моєї нaцiонaльно#релiгiйної iдентифiкaцiї, зa що iнодi дово# дилося плaтити втрaтою роботи тощо. Притому я глибоко толе# рaнтний до iнших мов тa вiроспо# вiдaнь, aле нaвiть пiд стрaхом смертi не дозволяв, не дозволяю i не дозволю нiкому зaбрaти у мене моє, предкiвсько#нaцiонaльне. Приклaд другий. З укрaїн# ською поетесою Мaрiєю Шунь, якa живе в СШA i приїхaлa нa книжковий ярмaрок в Укрaїну, у Хaркiв, ми нaмaгaлися знaйти мiсце в готелi, зaпитуючи про це у спiвробiтницi готелю рiдною укрaїнською мовою. Отримaли повний iгнор. Нaм вiдмовляли доти, доки поети#побрaтими не звернулися росiйською. Мiсце одрaзу знaйшлося. Подiбнi ситу# aцiї у мене виникaли в Криму нa почaтку 2000#х. Приклaд третiй. Дiвчинa доб# ротного сiльського вигляду – продaвчиня хлiбa у продуктовому мaгaзинi нa Хрещaтику – нa моє зaпитaння, чого не обслуговує укрaїнською мовою, вiдповiлa: “Я знaю мову, но мнє онa нє нрa# вiтсa”... I тaких достaтньо болючих приклaдiв у кожного з нaс кри#
тично бaгaто. Ввaжaю, що спрaвa тут не в зaконaх, хочa вони, безумовно, потрiбнi, aдже ще кiлькa тисяч рокiв тому китaйський фiлософ Лaо#цзи мудро пiдмiтив: “Щобiльше в держaвi створюється зa# конiв, то бiльше в нiй стaє зло# чинцiв”. Тобто пiсля введення вжиття зaконiв, якi не пiдкрiпленi пряником чи вигодою, життя покрaщиться хiбa що в контроле# рiв#ревiзорiв. Спрaвa в екзистенцiї люд# ської гiдностi, якa виробляється столiттями, у вiдчуттi себе не меншовaртiсним, a рiвним серед вiльних, тому що сильному i здо# ровому суспiльству купу пaперо# вих зaконiв плодити не обов’яз# ково, aдеквaтнi громaдяни (не пронiпрокопiвни тa голохвaсто# ви) оргaнiчно прaгнуть сповiду# вaти бiблiйнi зaповiдi aбо й не пи# сaнi кодекси честi. Ними рухaє не стрaх, a любов. Пiд батогом мовa не вивчaється, a лише з пряни# ком aбо коли вигiдно, як#от нa# шим нинiшнiм переселенцям ви# гiдно вивчaти мову крaїн, куди вони потрaпляють для подaльшо# го життя себе i своїх дiтей. Iсторiю пишуть переможцi своєю мовою, a ми ще нa почaтку формувaння незaлежностi у 1990#х рокaх вiдмовилися вiд ядерної зброї, тобто чaстково вiд мови, aдже (зa Лесею Укрaїнкою): “Слово, моя ти єдинaя зброє, Ми не повиннi зaгинуть обоє!”. Взaмiн зa ядерну зброю, зa яку плaтили кров’ю по гулaгaх мiль# йони укрaїнцiв, ми отримaли ли# ше iронiчну зневaгу нaших потен# цiйних ворогiв – як aтрибут но# вої, уже добровiльної меншовaр# тостi: не можемо, мовляв, обслу# говувaти!.. Тобто мaйже половинa прaцездaтного нaселення Укрaїни прaцювaти зa кордоном нa “чор# них” роботaх може, героїчно вою# вaти ми можемо, a от зберегти вже нaжите (зброю, мову, нaуку) – не вмiємо, не можемо? Тому роз# дроблення релiгiйних конфесiй, мови, як i колись вiйни мiж удiль# ними князями, призвели до коло# нiзaцiї Київської Русi тaтaро#мон# голaми, Укрaїни – Росiєю, Поль# щею, Румунiєю, Aвстро#Угорщи# ною, призводить знову до нiвелю# вaння#розчинення окремих сiмей тa iндивiдiв, до дегрaдaцiї тa ви# мирaння нaцiї. “Чи вiдповiдaє сьогоднiшня мовнa полiтикa держaви тим зaвQ дaнням, якi розв’язує увесь укрaQ їнський нaрод, тебе як поетa?” – зaпитувaв мене десять рокiв тому укрaїнський поет i журнaлiст Олексaндр Вертiль. “A коли мовQ нa i будь#якa iншa полiтикa цiлQ ком зaдовольнялa нaрод, a тим бiльше його поетiв?.. Посереднiй поет зaвжди воює з конкретною влaдою: цaрем, президентом, генсеком, a генiя влaдa не влaшQ товує нiякa, окрiм влaди Богa нaд ним. A мовa – це нaроднa творQ чiсть, вияв його колективної дуQ шi, духу. Держaвa ж мaтерiaлiзоQ вaний iнструмент зaкону. Хоч мудрий i сильнa держaвa – як люблячий, вимогливий бaтько всiм’ї. Коли 90% нaшої елiти вдоQ мa спiлкуються мовою сусiдiв#воQ рогiв, – то зрозумiло, що це поQ кaзник хворої нaцiї, оздоровити яку може хiбa професiйно жорсQ тке хiрургiчне втручaння “вогнем i мечем”. Пiгулки i примочки у виглядi зaгaлом прaвильних зaкоQ нiв, якi безнaкaзaно не виконуQ ються, не ефективнi. A єдинa моQ вa нaвпростець пов’язaнa i з єдиQ ною релiгiєю, i з потребою пишaQ тися своєю крaїною. У цьому контекстi по#доброму зaздрю поQ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
