Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Зріс запит на пізнання українцями власної історії та спадщини, як історико-культурної, так і природної”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Світло “Просвіти” – назавжди

Слово Просвіти, №42–43 за 2025 рік

Віктор МІЩАНИН, провідний науковий співробіт# ник Національного музею#запо# відника українського гончарства, кандидат історичних наук Нещодавно в Малих Будищах, що нині належать до Опішнян# ської ОТГ, побував голова Пол# тавського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта”, депутат Полтавської обласної ради Микола Кульчин# ський. У місцевій бібліотеці від# булася презентація його нової книги “Світло, що завжди з на# ми”, на якій були присутні учні місцевої школи. Кожний охочий отримав книгу в подарунок. Різні книги подарував гість і бібліотеці. Перед цим я ознайомив Ми# колу Георгійовича (якого знаю з 1990 року по спільній рухівській боротьбі за незалежність Украї# ни) з історичними місцями на# шого села. Ми відвідали Музей малобудищанського гончарства – Етносело “Гончарія”, побували у Різдво#Богородичній церкві (збудована в 1887 році), біля по# клонного хреста, де розміщува# лися дві попередні церкви, біля пам’ятного хреста жертвам Голо# домору 1932–1933 років, на місці, де на початку Української рево# люції 1917–1921 рр. у приміщен# ні церковно#парафіяльної школи розміщувалася Малобудищан# ська “Просвіта”, до речі, перша на Опішнянщині. Після презентації Микола Кульчинський побував і в Опіш# нянській селищній раді, де серед іншого підняв питання про необ# хідність демонтажу табличок зі старими назвами вулиць. Це сто# сується насамперед колишньої вулиці Партизанської, яка ще влітку 2024 року перейменована на вулицю Героя України В’яче# слава Чорновола. На жаль, досі в селищі висять вуличні таблички, що увічнюють імена члена пер# шого опішнянського більшо# вицького ревкому, командира місцевої так званої червоної гвар# дії Овксентія Мороховця та бо# ротьбистсько#більшовицького терориста й заколотника Андрія Заливчого, які зі зброєю в руках боролися проти влади Україн# ської Народної Республіки та Ук# раїнської Держави гетьмана Ско# ропадського. Це тим більше ди# вує, адже, приміром, вулиця і провулок Заливчого переймено# вані набагато раніше, ніж Парти# занська. Відтоді минули роки. Нині ми наглядно бачимо, як новітні московські окупанти, як і понад 100 років тому їхні більшо# вицькі попередники, захопивши ті чи інші наші території, намага# ються їх ідентифікувати як “іс# конно русскіє”, зокрема через перейменування всього, що ок# реслює приналежність до Украї# ни, до українського. Селищного голову Миколу Різника ми не застали, тому пос# пілкувалися з начальником юри# дичного відділу Олегом Кужимом, який свого часу був причетним до процесу перейменувань, очолюю# чи відповідну комісію і здійснюю# чи юридичний супровід. Остан# ній, зокрема, зазначив, що, на йо# го думку, нині є важливіші питан# ня, ніж демонтаж старих табли# чок. Нам із Миколою Кульчин# ським було дивно почути такі сло# ва, тим більше, що Олег Микола# йович історик за освітою і пови# нен все це розуміти. Але на жаль… А зараз дещо з історії Малобу# дищанської “Просвіти”. На ве# ликодні свята 1917 року саме на майдані біля церкви і церковно# парафіяльної школи розпочалося велелюдне віче, про яке повідом# ляв невідомий дописувач у газеті “Рідне слово”. “Мені довелося бути свідком і учасником україн# ського віча, що сталося 4 квітня в Опішні Зіньківського повіту на Полтавщині. Ініціативу скликання його взяло на себе сусіднє невеличке село М.#Будищечки. Тут вже дав# но істнував потай український гурток, члени якого тепер обібра# ні до місцевого комітету. Вони той рішили скористати із святок, щоб скликати народ і поговорити про сучасні події, і другого дня Великодня зійшлися, щоб усе докладно обміркувати. Та що ж! Думали поговорити невеличким гуртом, але зійшлося мало не пів села. Постановлено було тоді призначити вже віче на другий день і попросити до участи в тому не тільки Будищан, але людей і з инших сел – і на слідующий день площа перед школою вся була густо покрита народом. О 12 го# дині прийшли організатори віча з прапорами – червоним з напи# сом: “Хай живе демократична федеративна республіка!” і жов# то#синіми стягами, які радісно маяли на чистому, весняному со# яшному повітрю. Віче роспоча# лось промовою інтелігента, якого народ тепло вітав. Але в самому початку з Опішні од волостного комітету прийшли представники прохати перенести віче в Опіш# ню. Там також вже зібрався нарід і хотілось разом поговорити та вирішити свої діла. Громада прийняла запросини і похід ру# шив. Попереду прапори, далі се# лянський хор під орудою місце# вого диякона, а за ним лави се# лян: і чоловіків, і жіноцтва, і ста# рих, і малих. Під співи україн# ських національних пісень похід увійшов в Опішню, радісно зус# трічений величезним натовпом. Тут на площі і роспочався мітінг. Промовляв приїзжий Будянець – воєнний. Привітавши вільне ук# раїнське козацтво із святом, він росповів про події в Росії, про причини і цілі революції і, вияс# нивши це, говорив про наші зав# дання, про організаційні форми. Далекою луною котилося слово промовця. Навкруги стояла ти# ша. Мов мертва стояла 3#х тисяч# на громада, пильно слухаючи но# вих слів, гарячих закликів до но# вого життя. З особливою увагою відносились до слів про націона# лізацію життя на Вкраїні. “Годі вже бути “хахлами”! Будьмо ук# раїнцями і стремимось до авто# номної України!” – говорив про# мовець, і громада од щирого сер# ця вітала сі слова. Утворився урочистий настрій і повна згода. Здавалося, ніби справді вернулися часи минулі славного козацтва і чорна рада рі# шає свої справи, тільки в ній не# має ріжних думок, – є одностай# не стремління і один сильний по# рив, що об’єднує в одно і моло# дих парубків і сивоусих дідів, дів# чат і старе жіноцтво. Після пер# шого промовця говорили ще. Го# ворив о. диякон, член комітету. Вкінці були винесені постанови, причому виносились вони однос# тайно і при голосуванню всі, як один, підняли в гору руки. Після постанов залунала гучна “Слава!” автономній Україні та федератив# ній російській демократичній республіці. Віче скінчилось співом “За# повіта” і “Вічної пам’яти” бор# цям за щастя народне. Організаційним наслідком ві# ча явилось засновання україн# ського комітета в Будищечках, який вже почав свою діяльність. Такі же комітети мають закластися скоро в Опішні і в инших селах”. Безпосереднім учасником згаданої події був також Іван Майстренко (1899–1984), який на той час навчався у Великосо# рочинській учительській семіна# рії. Розповідь про це є в його кни# зі “Історія мого покоління. Спога# ди учасника революційних подій в Україні”, яка побачила світ майже через сім десятиліть (1985). “На великодніх канікулах я зв’язався з учителями й політично активними селянами із Малих Будищ під Опішнім. В цьому селі існувала, можливо з передрево# люційних часів, українська се# лянська група на чолі з секрета# рем (писарем) сільської управи Ільком Зубенком, що став моїм приятелем. Група національно свідомих українських селян Ма# лих Будищ (з цього села походила й моя мати) заклала Просвіту, членом якої я, сімнадцятирічний семінарист, був також обраний. Якось на великодні свята до вчи# тельки церковно#парафіяльної школи Марії Стенькиної, де сидів я, Ілько Зубенко (він був головою Просвіти) і може ще хтось, зай# шов чоловік у солдатській формі, невисокого росту, років тридцять, з жінкою (Оленою. – В. М.), доч# кою тутешнього (кілька кроків від школи) священика Барзилевича. Ця жінка була київською курсист# кою, студенткою Київських ви# щих жіночих курсів, а чоловік, що прийшов з нею, був, як виявило# ся, член Української соціал#де# мократичної робітничої партії (УСДРП) (влітку 1917 року обра# ний членом її ЦК) Йосип Гермай# зе. На своїй солдатській формі Гермайзе мав погони “вольнооп# ределяющегося” першої кляси, тобто кандидата до військового офіцерського училища, куди він, одначе, не захотів іти. На грудях у Гермайзе справа висів знайомий мені від учителів семінарії значок про закінчення університету. Піз# ніше він став відомим науковцем# істориком, а 1930 року засудже# ний у процесі Спілки визволення України (СВУ). Обоє – Гермайзе і його дружи# на – говорили літературною укра# їнською мовою, що для інтеліген# ції вищої кляси було на ті часи рідкістю. Вони зайшли до школи, щоб познайомитися з місцевою Просвітою. Це було за кілька тижнів після Лютневої революції. В самому Опішньому ще не було ні Просвіти, ні якогось іншого українського життя, що свідчило про те, що там не було й україн# ського підпілля, як було воно в маленькому селі під Опішнім, Малі Будища. Але пореволюційне громадське життя в Опішньому зав’язувалося (в Будищах все це було під опікою Просвіти). […] Одним словом, […] тихе хліборобське село Малі Будища започаткувало національне укра# їнське життя раніше від Опіш# нього. […] З промовою виступив Гер# майзе. Говорив він як добрий і вправний оратор (хоч де ж було вправлятися до революції?). Го# ворив народньою українською мовою, тобто з певною домішкою українізованих російських слів. Він навмисне спрощував україн# ську мову, щоб його зрозуміли усі присутні українські селяни. Я за# раз не пам’ятаю, про що він гово# рив, але промова його була блис# куча і зворушила селян”. Микола Кульчинський, бібліотекарка Людмила Міщанин, Віктор Міщанин у сільській бібліотеці

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин