Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Почнімо з відновлення історичної пам’яті”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

МОЯ ДОЛЯ, ТАКА ПОДІБНА ДО ІНШИХ

Слово Просвіти, №43 за 2009 рік

Ольга ГРУШКО, м. Торез Донецької обл. Від народження живу на Донеччині, в місті Чистяково (нині Торез), вчилась і працюю в російськомовному оточенні. Батьки родом із Полтавщини. Внаслідок “совєтського” виховання, українською мовою не спілкувалися, а бабуся з дідусем більше мовчали “по-українськи”. Вони пережили страшні часи — розкуркулення, голодомори, втрату рідних, жебракування, переїзди в пошуках кращої долі. Бабусину матір Варвару Тихтило та її найменшу доньку Устину, які залишилися в селі Стовпина Долина Новосанжарського району Полтавської області, в Голодомор з’їли люди. Сестра Оксана, рятуючи півторарічного синочка Льоню від голоду, залишила його на залізничному вокзалі міста Дебальцевого — там забирали дітей у дитбудинки. Потім довго шукала, плакала. У війну вона загинула під час евакуації дитсадка, в якому була завідувачкою. Потяг потрапив під бомбардування. Доля інших родичів і земляків була дуже важка. Залишились тільки ті, хто вижив випадково, ами — їхні діти. По крихтах збирала спомини про ті події, щось чула від тіток — учительок Олександри та Галини Зимовець, які лише вдома розмовляли рідною мовою. Вони так і звікували незаміжніми, бо покоління їхніх чоловіків загинуло на війні. Навчали чужих дітей. Доля багатьох рідних невідома. А рід був великий, надзвичайно роботящий і талановитий. Брати бабусі Пелагеї Петро та Григорій сіяли хліб, копали ставки, будували млини по селах, зводили будинки, як справжні архітектори, хоч мали трикласну освіту церковно-парафіяльної школи, а шестеро сестер ткали полотно, шили, вишивали, прикрашали оселю, вирощували квіти й городину. А жили після революції так бідно, що не було навіть у чому ходити до школи і церкви. Восени доводилося по мерзлих грудках тягати борону босоніж. Бабуся, уже в Краматорську, в бараку при заводі, де жили перед війною, на столі під скатеркою намалювала будинок, який у них з дідусем відібрали, — хутір Стовпи (Хабли). Згадували, як їхню єдину трирічну донечку Софію викинули на гарбу та, щоб не кричала, рот заткнули ганчіркою. Це була моя мати Софія Іларіонівна, якої 31 травня 2008 року не стало. У дитинстві зі своєю бабусею Катериною їй довелося жебракувати, ледве не померла від жовтухи, мати вже шукала їй місце на кладовищі. Підлітком, під час війни, пішки йшла на Полтавщину, де жила у чужих людей, а її матір залишили копати окопи у Краматорську. Два роки вона не знала, де дочка, потім уже вдвох переїжджали в товарних вагонах між колодами, шукали де жити, а батько був на війні санітаром, мав поранення. Після війни моя бабуся, як ластівка, зліпила свою хатинку поряд із братовою у місті Чистяково. Дуже любила своє подвір’я, садочок, за яким доглядав дідусь Іларіон, що повернувся з війни. Ставила у хаті букети із соняшників і листя винограду. Це була українська оаза на Донеччині, де й минуло моє дитинство. Але і тут моїх родичів переслідували страхи, нещастя й репресії. В родині навіть було заборонено співати, щоб “не наврочити”. Крізь усі роки поневірянь і переселень бабуся зберегла вишиванку (єдину річ, яка залишилася), зроблену власними руками: і полотно, і шиття, і надзвичайно красивий полтавський візерунок. Можливо, це була її весільна сорочка. На жаль, внаслідок пережитого бабусі рано не стало. Вона дала мені ім’я і дуже любила, але не встигла нічого передати. Я сама знайшла й бережу цю вишиванку, а коли одягаю, відчуваю тепло бабусиних рук, які закодували в малюнку послання нашого роду майбутнім поколінням. Вірші до мене почали приходити несподівано, коли вже минуло сорок, і лише українською мовою. Для мене це і досі дивина, хоч і приходять вони нечасто. Вкотре переконуюся, що зросійщення, асиміляція — це не така безневинна річ, як її хоче дехто подати. Аж душа болить від цього усвідомлення. Мабуть, від бабусі успадкувала малярські здібності. Працюю з 15 років декоратором, художником-оформлювачем, керівником художньої студії, останні 25 років — художник державного підприємства “Торезантрацит”, попри вади зору (зараз інвалід ІІ групи). Освоїла роботу з новими сучасними матеріалами. Навчалася в Заочному народному університеті мистецтв на відділенні станкового живопису і графіки. Закінчила його за фахом “керівник образотворчого колективу”. Брала участь у міських та обласних виставках — акварель, пастель. Мій чоловік Володимир Шиян — талановитий художник, захоплений малярством. Мав дві персональні виставки в Донецьку. Донька Марина закінчила Артемівське музичне училище по класу фортепіано. Працює арт-директором на рекламній фірмі в Києві. Улітку їздимо на маленьку дачу на мисі Фіолент (м. Севастополь), яка розташована у сосновому бору біля моря. Там між дерев і квітів намагаємося поліпшити здоров’я, працюємо в садку, творимо. Є гарні роботи, але потрібна допомога в організації виставки “Донбас-Крим — барви рідного краю”. Мені болить доля рідної країни. 2004-го була з подругою Надією на Майдані у Києві, член партії “Наша Україна”, підтримую програму Президента В. Ющенка, хоч і нелегко з таким світоглядом і переконаннями жити й працювати в асимільованому середовищі. Торік Надії не стало… У Севастополі відвідую товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Мрію, щоб Україна стала українською, щоб усі етнічні українці прокинулися від сну й зомбування, згадали власний рід, щоб діти знали правдиву історію свого народу, в них були гідні вчителі. І ще треба, аби в кожній оселі завжди, як колись у дитинстві, “говорило і співало” радіо, щоб усі мали можливість слухати Перший Національний радіоканал, який несе неупереджену державницьку інформацію. Потрібно терміново по всій Україні відновити дротову радіомережу, адже це засіб не тільки духовної, а й цивільної оборони. Це недорого. Оскільки в Україні давно не випускають радіодинаміків, їх виробництво було б доцільно доручити УТОСу. Це підходяща робота для людей з вадами зору, яка розширить можливості спілкування і забезпечить цих людей, що їм дуже потрібно.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин