Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №43 за 2009 рік

16 с. · 45 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 43 (524), 29 жовтня — 4 листопада 2009 РЕЄСТРУЮТЬСЯ КАНДИДАТИ НА ПОСТ ПРЕЗИДЕНТА

Фото Олеся Дмитренка сії, хто став заслоном проти неоімперської експансії та загрози диктатури. Віддаймо належне нинішньому Президентові, який наполегливо й послідовно відстоює державницькі позиції української мови в усіх сферах вжитку, часом аж надто толерантно декларуючи її права, але й цим викликає майже зоологічну лють як у своїх опонентів всередині країни, так і спадкоємців великодержавницьких амбіцій Москви. Не лише слова, а й справи його засвідчують зроблене на ниві відродження історичної пам’яті, очищення духовних криниць від наносного мулу, ініціативи у розвитку культури, зокрема ідея створення “Мистецького Арсеналу”. Саме Президентові Віктору Ющенку завдячуємо свободою слова, якою аж занадто безкарно користуються ті, хто з підлою нахабністю обкидає Віктора Ющенка брудом. Не перекуплені співаки і їхні пісні-одноденки впливатимуть на наш вибір, а відповідальність перед засновниками Матері- Просвіти з її 140-річною історією і шляхом боротьби за високу національну ідею. Звертаємось до просвітян України із застереженням не спокушатися обіцянками, які дають жадібні до влади, безвідповідальні претенденти на президентське крісло: “захистити”, “врятувати”, “збагатити”, кидаючи мільйони на власну рекламу в зубожілому суспільстві. Віримо, що ви розпізнаєте дворушників, прислужників “п’ятої колони”, які нехтують зміцненням обороноздатності країни, хочуть протягнути через парламент російську мову як другу державну, продовжити термін пере- Вибори — це завжди майбутнє наших дітей. Пам’ятаймо про це, українці! 100 ЛІТ “ПРОСВІТІ” НА СНЯТИНЩИНІ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

МІСІЯ “ЧЕТВЕРТОЇ ХВИЛІ”

бування російського Чорноморського флоту, здати північному сусідові газотранспортну систему України, а відтак і саму Україну. Нехай не затьмарюють наші голови піар-технології зарубіжних інформаційних центрів, густі димові завіси “позитиву” і “негативу”, за якими лише одна мета — здобуття президентської посади. Судімо по ділах їх, а не по словах, пам’ятаймо уроки історії, коли роз’єднаність українських патріотів приводила до програшу України. Дорогі просвітяни! За часи боротьби за незалежність України ми склали одинадцяту заповідь: “Не біймося!” Сил і мужності нам додає віра в своє призначення — утвердити українську Україну. Не висуванці олігархічних кланів, а ті, хто плоть від плоті народної, не стихія розчленованого населення, а єдиний в дусі народ, не територія, а могутня держава, де панують правда і воля, сильна економіка, духовність і культура — наша мета. Запам’ятайте: бідне духом і знаннями населення найлегше перетворити на жебраків, що й робили з нами ті, хто сьогодні обіцяє благоденствіє і розквіт. Ми віримо в моральність українського суспільства, його нетерпимість до будь-яких виявів брехні, аморальності, корисливості політиків. Наші прапори — національні, наші серця — українські, нашим Президентом буде людина, для якої Бог і Україна — понад усе! Павло МОВЧАН, Іван ЮЩУК, Микола НЕСТЕРЧУК, Василь ФОЛЬВАРОЧНИЙ, Леонід МУЖУК, Володимир КМЕТИК, Юрій ГАНДЗЮК, Любов ГОЛОТА, Василь КЛІЧАК, Микола БУРАВСЬКИЙ, Дмитро ЛОМАЧУК 19 жовтня 2009 року 10–11
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

БОГ І УКРАЇНА — ПОНАД УСЕ! ЗВЕРНЕННЯ Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка “Про вибори Президента України”

Всеукраїнське товариство “Просвіта” звертається до просвітян України із закликом підтримувати того кандидата в Президенти: — У чиїй програмі найзначимішою буде українськопатріотична складова, спрямована на утвердження й зміцнення незалежності України; — Хто протистоятиме сваволі панівних комуно-олігархічних кланів, хто зупинить подальше розкрадання багатств, що належать усьому народові, подолає корупцію, свавілля чиновництва, доможеться скасування депутатської недоторканності; — Хто передусім сповідуватиме дух свободи нашої нації; — Хто відстоюватиме державницькі позиції української мови в усіх сферах її вжитку — освіті, науці, культурі, мистецтві, побуті; — Хто пам’ятатиме, що від повноцінного відновлення мовного здоров’я України залежить національне відродження всіх найглибших творчих, будівничих і культурних сил українського народу; — Хто зупинить агресивну російськомовну експансію в інформаційному просторі, книговиданні; — Хто видасть серед перших указів Указ “Про захист, розвиток і роль української мови в житті людини, суспільства, держави, її консолідуючу роль в Україні”; — Хто сприятиме тому, щоб в Україні була міжконфесійна злагода, обстоюватиме утворення Єдиної Помісної Української Церкви, яка стоятиме на державницьких позиціях. “Просвіта” підтримає того, хто в напрузі вселенського інформаційного змагання в глобалізованому світі зуміє віднайти точки опори в національній ідеї, долаючи чужий вплив, щоб наша країна розвивалася успішно, самодостатньо, самобутньо, незалежно, самостійно, без шарпання в різні боки на догоду чи вимоги сусідів, знайшла належне їй місце серед європейських націй. Необхідно дати об’єктивну оцінку зробленому попередніми керівниками держави й чинним Президентом і порівняти програми тих, хто претендує на найвищу посаду, щоб судити про них не за декларативними заявами, обіцянками, а за зробленим, адже всі вони обіймали чи обіймають високі посади. Пам’ятаймо, кому завдячує українська нація правдою про наші героїчні й трагічні сторінки історії. Завдяки кому вшановуємо борців за свободу України — Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Івана Виговського, Пилипа Орлика, Героїв Крут, звитяжців доби УПА на чолі зі Степаном Бандерою і Романом Шухевичем, хто відкрив правду про українські Голокости та Голодомор-Геноцид, пакт Молотова—Ріббентропа й сталінські репре-
Події, факти, коментарі · “Потрібно повернути владу українцям і зупинити винищення титульної нації в Україні”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

СТАРТ ІЗ МАЙДАНОМ І РУШНИКАМИ

ВИБОРИ@2010: ДЕНЬ ЗА ДНЕМ ВЕКТОР — НА ВИБОРЧІ ШОУ Ледве закон дав “стартовий постріл” виборчій кампанії, вона стрімко помчала по тримісячній біговій доріжці, так, наче застоялася на старті. Цікаво, що найпроворнішим, зареєструвавшись першим, виявився досі не відомий широкому загалу виборців такий собі Олег Рябоконь, 36-річний юрист. Або в нас юристи непогано заробляють у нетрях законів, що можуть вносити мільйони кандидатської застави (яка, безумовно ж, у даному разі пропаде), або маємо вже виборчу технологію. Суть її в тому, що багатенькі кандидати (політсили, клани) виставляють ще кількох “кандидатів”. І частіше метою буде не так відібрати в когось голоси, хоч і не без цього, а “приватизувати” окружні виборчі комісії. Адже, за новим законом, кожен кандидат має право висунути в ОВК двох членів комісії. І чисельність цих безрозмірних комісій, як і кандидатів, нічим не обмежена. Тож що більше там “своїх”, то краще. Але перейдімо від технологій до нормальної кампанії. Якщо серед іншого на виборах дебатуватимуть і стосовно зовнішньополітичного вектора України, то у виборчій кампанії він уже вималювався. Принаймні щодо її форм. На озброєння взято давно перевірену в США методу грандіозних виборчих шоу, особливо під час висування кандидатів. Виставковий центр на Лівобережжі столиці, схоже, стає традиційним місцем політичних акцій. На минулому тижні саме тут провели свої з’їзди з висування кандидатів Народна партія, яку очолює Литвин, і Партія реґіонів на чолі з Януковичем. Усупереч рейтингам, народники значно перевершили за розмахом реґіоналів. Згадався проведений тут позаторік передвиборний з’їзд Блоку Юлії Тимошенко. Тепер знову величезний, схожий на критий стадіон, зал був заповнений вщерть — кажуть, з усієї України прибуло близько 10 тисяч партійців. Усіх обійшли земляки спікера з Житомирщини, які привезли йому на з’їзд подарунок від матері — вишиваний рушник. Цим зворушили свого кандидата так, що той, зазвичай стриманий, просто на трибуні витирав рушником сльози розчулення. Втім, реґіонали вирішили взяти помпезністю, особливо щодо моменту очікування свого лідера, якого й висунули в кандидати. Злі язики порівняли це з очікуванням влітку прочанами Московського Патріарха. Після таких дійств що зоставалося робити Юлії Тимошенко? Провести з’їзд партії “Батьківщина” на Майдані столиці у присутності більш як 200 тисяч людей. Із трансляцією на кількох телеканалах та розкішним концертом. А що ж було в суботу — Майдан-2? “Вторинний” Майдан? Від політиків-важковаговиків, обминувши висування цілої шеренги прогнозованих і не дуже кандидатів, перейдімо до легковаговиків. У реаліях — два з’їзди двох партій колись єдиного Руху, двоє кандидатів на виборах, серед яких нема того, якому рухівці так завзято аплодували на ювілеї в Палаці. Народний рух ухвалив рішення не висувати власного кандидата, оскільки назвав єдиним кандидатом від демократичних сил Юлію Тимошенко. І саме про підтримку її на виборах з’їзд і ухвалив рішення. Варто нагадати, що ще недавно керівництво Руху заявляло: партія змушена буде висунути власного кандидата (очевидно, свого голову), якщо національно-демократичні сили не зійдуться на єдиній кандидатурі на вибори. Невже в НРУ вважають, що всі вже “зійшлися”? Наскільки зійшлися, видно хоч би з того, що в самому Народному русі — майже розкол стосовно виборів. А про яку єдину кандидатуру говорити, коли інший, потужніший осколок колишнього Руху — Українська народна партія — висунула власного кандидата, голову партії Юрія Костенка. Головна мотивація: партія має брати активну участь у політичному житті, тримати прапор правих сил (саме так позиціонує себе УНП). Тим паче, крім президентських, будуть і місцеві, й парламентські вибори. Чи не домінантною тезою Костенка на з’їзді була така: праві сили колись та отримають перемогу на виборах, парламентських і президентських. Але час летить. Скоро вже й два десятиліття незалежної держави. То що, нас націлюють ще років на 15— 20? Справді, навіщо говорити про об’єднання національно-демократичних сил, коли років через 20 все й так “утрясеться”… Повертаючись до мотивації партії, хочеться сподіватися, що УНП набиратиме голоси, борючись на виборах з україножерами, яких, на жаль, вистачає, а не за рахунок усіх, хто лівіший за неї. А В ЦЕЙ ЧАС НА ГРУШЕВСЬКОГО… Верховна Рада України і в президентську виборчу кампанію залишиться одним із центрів великої політики, власне, центром цієї кампанії. По-перше, парламент три місяці буде агітмайданчиком виборчої кампанії з неприкритою агітацією кандидатів, і нічого тут не вдієш. По-друге, всі прийняті (чи неприйняті) парламентом рішення нестимуть неприховане виборче “навантаження”. Це засвідчив і перший тиждень виборчої кампанії, який у парламенті також виявився жвавим. Жодного блокування, десятки питань на порядку денному. Деякі дуже показові. Наприклад, у минулий четвер першими розглядали два законопроекти: про дитячу порнографію і про табір “Артек”. Причина відома. Додайте ще напівзакрите вечірнє слухання щодо “Артеку”, де звітували генпрокурор і міністр МВС. Стенограма цієї “політичної педофілії”, з усіма її помиями, одразу з’явилася в Інтернеті. Це теж — вибори. А серед численних парламентських тем варто виокремити таке. Верховна Рада так і не прийняла навіть у першому читанні жодного із законопроектів щодо внесення змін до Конституції. Ані проект, внесений Президентом, ані кілька інших, зокрема від Партії реґіонів. Очевидно, основні політичні сили блокують одна одну і вважають, що не варто змінювати Конституцію до виборів, результати яких (і вони це відчувають) спрогнозувати важко. Парламент прийняв у другому читанні законопроект про підвищення соціальних гарантій, довкола якого було стільки галасу, аж до блокування сесій. Принципово, що вперше рівень мінімальної зарплати встановлено вище за рівень прожиткового мінімуму. І всі ці показники, звісно, підвищуються: уже з 1 листопада, а далі — щокварталу. Ось перша й остання із запланованих позицій. Встановлюється прожитковий мінімум на одну людину з розрахунку на місяць: з 1 листопада 2009 року — 701 грн., з 1 грудня 2010 року — 875 грн. Мінімальна заробітна плата — відповідно 744 та 922 грн. Чи означає це якесь підвищення життєвого рівня людей, чи новий виток інфляції? Виборці вже заморочені абсолютно протилежними трактуваннями політиків. І це теж — вибори. Ще одна подія тижня: кілька положень Закону “Про вибори Президента України”, прийнятого Верховною Радою 21 серпня цього року, які суперечили Конституції. На них, як на недемократичні, неодноразово вказувала громадськість. Тепер рішенням КС відновлено право оскаржувати результати підрахунку голосів і встановлення підсумків голосування в межах округу в судах і в ЦВК. Скасовано дивне положення, згідно з яким судам на розгляд скарг відводили всього два (!) дні, а скарги, які не розглянуто, могли бути залишені без розгляду. Тепер усі скарги мають бути розглянуті й рішення винесені. Скасовано норму, яка давала змогу голосувати лише тим українцям за кордоном, котрі стоять на консульському обліку. За іншими кількома важливими положеннями КС не прийняв рішення про їхню неконституційність. Насамперед це дозвіл дільничним комісіям вносити зміни до списку виборців у день голосування, майже до його закінчення; “безрозмірні” виборчі комісії; далекий від демократичного порядок оприлюднення результатів виборів. Втім, парламент ще має час, щоб самому внести деякі зміни до закону. Якщо буде бажання… Сторінку підготував Петро АНТОНЕНКО
Події, факти, коментарі · “Потрібно повернути владу українцям і зупинити винищення титульної нації в Україні”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

ПЕРЕМОГИ ЗДОБУВАЮТЬ, А НЕ ЧЕКАЮТЬ

У ЦЬОМУ ВПЕВНЕНИЙ ЛІДЕР ВО “СВОБОДА” ОЛЕГ ТЯГНИБОК, ЯКОГО З’ЇЗД ПАРТІЇ ВИСУНУВ КАНДИДАТОМ НА ПОСАДУ ПРЕЗИДЕНТА З’їзд відбувся в один з перших днів виборчої кампанії. “Свобода” вперше висуває свого кандидата на главу держави. Хоч це був уже XXI з’їзд партії. А сама ця політична сила веде родовід від жовтня 1991 року, від утворення свого попередника — Соціал-Націоналістичної партії України. Про те, що трансформованій у ВО “Свобода” партії вже 18 років, наголошували й на з’їзді. І як і її предтеча, партія нині теж позиціонує себе як справді націоналістична сила, вважаючи представників інших національно-демократичних сил чи то недостатньо національними, чи не досить радикальними у відстоюванні українських інтересів. Що ж, їхнє право: це яскраво виражений правий фланг нашого політикуму. Так чи інак, але й сам голова партії у виступі на з’їзді зазначив: “Уперше за роки Незалежності націоналістична сила висуває власного кандидата на посаду глави держави. Це — національна альтернатива панівній лжееліті”. Гостро прозвучала на з’їзді й наступна теза голови партії: “Сьогодні під загрозою перебувають територіальна цілісність України, національна ідентичність й економічний суверенітет, майбутнє мільйонів українців. Усвідомлюємо, що тільки націоналісти можуть захистити українців від сваволі неукраїнської влади, повернути їм гідність та певність у завтрашньому дні, забезпечити можливість стати господарями власної долі й не почуватися чужинцями на рідній землі. Потрібно повернути владу українцям і зупинити винищення титульної нації в Україні. Потрібно усунути космополітичну псевдоеліту, яка сьогодні позбавляє українців майбутнього, а також покарати злочинців, які нищили нашу націю в минулому. Це можна здійснити тільки шляхом докорінного очищення влади через люстрацію і зміну системи влади”. Серед програмових засад партії, з якими вона йде на вибори, її лідер назвав створення потужного й заможного середнього класу, підтримку національної економіки. Партія вимагає повного демонтажу залишків тоталітарної комуністичної системи, визнання ветеранів ОУН-УПА борцями за волю й незалежність України. А ще пропонує 14 жовтня, день Покрови Пресвятої Богородиці, утворення УПА проголосити державним святом — Днем української зброї. У гуманітарній, духовній сфері чітко задекларовано пріоритет національних цінностей. Партія вимагає функціонування лише державної української мови в суспільному житті, обов’язкового володіння й користування нею всіма посадовцями, іспиту на володіння державною мовою всіх кандидатів на виборні посади та на посади у виконавчій владі. На брифінгу Олег Тягнибок пояснив деякі моменти виборчої кампанії партії. Так, на запитання стосовно коштів на заставу для кандидата, він повідомив, що й для цієї мети, й загалом для ведення виборчої кампанії партійці власними силами зібрали і продовжують збирати кошти. Одне з основних джерел — підтримка партії малим і середнім бізнесом. Ще три роки тому “Свобода” створила економічну раду при партії, що займається розвитком вітчизняного підприємництва, яке, в свою чергу, підтримує партію. Також постійно триває збирання коштів під час акцій партії, надходять пожертви. Суттєвим було запитання щодо шансів партії та її кандидата на виборах. На нього голова партії відповів так: “Націоналісти шансів не питають, вони їх завойовують. Скажіть, де були б ми сьогодні, якби наші попередники керувалися не великою метою, а нав’язаними кимось “шансами”? Якби підпільники ОУН, воїни УПА питали, чи є шанси на перемогу у війні проти стількох ворогів, проти фашистської й комуністичної імперій? Чи мали б ми тепер Незалежність? Чи говорили би взагалі про вибори Президента України й про те, в кого які “шанси”? Але ж УПА врешті здобула перемогу в борні за незалежну Україну. Немає нічого хисткішого, ніж покладатися на гадані “шанси”. Знаєте, як розмаїті експерти оцінювали можливості “Свободи” перед недавніми позачерговими виборами в Тернопільській області? Але йдучи на ті вибори, ми сказали: “Українські перемоги почнуться з Тернопілля”. І вони почалися: вперше за роки незалежності обласну раду очолив представник націоналістичної сили. І це — лише перший крок”.
Події, факти, коментарі · “Захищати й розвивати українську мову як душу нашої відродженої державності”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ВІКТОР ЮЩЕНКО: «БАТЬКІВЩИНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З МОВИ, А НЕ З ШМАТКА САЛА»

“Україна як держава може відбутися тільки за однієї умови: коли вона буде демократична”, — наголосив Глава держави. Він зазначив, зокрема, ті позитивні здобутки, які відбулися на шляху розбудови національної демократії протягом останніх чотирьох років, — утвердження свободи слова та вибору тощо. Президент звернув окрему увагу на сталий розвиток економіки України у цей період, відродження історичної пам’яті та справедливості, активізацію діалогу з Європейським Союзом тощо. “Я хочу, щоб відбулася українська доля, — сказав Глава держави. — Національне відродження, демократичний процес, як кисень для України, і спосіб нашого життя, європейська інтеграція — це ті три завдання, які лежать на плечах кожного українця, якщо ми дбаємо про своїх дітей, про українське майбутнє. Тому я йду в Президенти”. “демократичну соціальну правову державу”. Образно кажучи, народ України є український народ плюс національні меншини. Отже, преамбулу проекту Конституції України пропоную викласти у такій редакції: “Український народ, виражаючи свою суверенну волю, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім народом України права на самовизначення”… і далі за текстом. Такий запис буде узгоджуватись із науковим тлумаченням понять. У частині третій статті 10 чинної Конституції зазначається: “В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. У проекті Основного Закону Президент у статті 13 повторює те саме формулювання. Пропоную частину третю статті 13 проекту Конституції викласти у такій редакції: “В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин”. Треба чітко виписати право нації на пріоритет рідної мови. Чому ми сором’язливо про це говоримо в Основному Законі, а в паспорті не вказуємо національність? їни: підтримайте своїх київських друзів, що підписали Заклик! Ми звертаємося до журналістів, науковців, освітян, працівників культури, митців та літераторів, членів творчих спілок, медиків, військових, правоохоронців, державних службовців: підтримайте наш Заклик! Ми звертаємося до об’єднань громадянського суспільства і національних меншин України: підтримайте наш Заклик! Ми звертаємося до зарубіжних громад українців: підтримайте наш Заклик! Ми співпрацюватимемо з усіма політичними та громадськими організаціями, метою яких є зміцнення державності України та її демократичний розвиток. Ми пропонуємо до 20 листопада 2009 р. в обласних, районних центрах та в усіх організаціях, які підтримають наш Заклик, провести збори з метою обрання делегатів на установчий з’їзд Української Національної Ради. Дату й місце проведення установчого з’їзду ініціативний комітет повідомить окремо. Ми вважаємо за свій обов’язок створити авторитетну організацію, народну трибуну, яка має відповідати на тривожні сигнали часу голосом дозрілої до державницького життя великої української нації й усього світового українства. 19 жовтня 2009 р., м. Київ
Події, факти, коментарі · “Захищати й розвивати українську мову як душу нашої відродженої державності”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

БУДЕМО ПРАЦЮВАТИ!

Ігор ОЛІЙНИК, м. Київ У вирі сучасних глобалізаційних процесів Україна як держава визнана незалежною багатьма передовими країнами світу, певним чином і на собі, йна власних громадянах відчула помітний вплив чужоземного на рідне, національне єство. Поява цих впливів — політичних, економічних, культурних тощо — передусім зумовлена зовнішньою політикою двох потужних супердержав — США і Росії, непримиренних опонентів з часів холодної війни й ідеологічної ворожнечі між протилежними системами. Невидима інформаційна війна ведеться у непрості для Української держави часи. Полями битв стають інші світові держави, перед якими постає вибір: або стати на бік Заходу, або визнати себе манкуртом Сходу. Україна — країна, на територіальну цілісність якої за всі часи її існування зазіхали ненажерливі сусіди, намагаючись відібрати в народу волю, віру і право бути хазяїном на власній землі. Корінна нація — українці століттями змушені були жити під гнітом іноземних поневолювачів — польських панів чи московських імператорів (а пізніше — звіроподібних вождів більшовицького режиму). Історія мала б учити нас, застерігати від майбутніх помилок, щоб українська нація збудувала сильну і незалежну, суверенну правову державу. А що ж маємо зараз? На дев’ятнадцятому році незалежності замість держави — суцільний безлад, замість права — розгул соціальної сваволі й хаос. За інформаційний простір України б’ються знову ті самі сторони — Захід і Схід, основною метою яких є остаточне підкорення нашої країни власним інтересам і владі. Американізація з одного боку, зросійщення — з іншого. Україна так перетворюється на звичайну окуповану територію, а її “керманичі”, переконуючи нас у безперспективності розвитку Української держави, радо хапаються за можливість віддати Україну правителям держав-сусідів. Методи впливу іноземних держав мають на меті винищити в наших людях українське, приборкати відчуття рідного. А що ж наша мова? Чому послуговуючись неї у зросійщеному або “модному” суспільстві національно засліплених “тінейджерів”, наштовхуєшся на повне нерозуміння, відверту зневагу до власної особистості? Даються взнаки століття нищення української мови, а насаджена чужоземними зайдами ідея її “непотрібності” у повсякденному житті стає основною і прогресивною ідеєю зросійщеної молоді. Українську пісню зневажливо обзивають “анахронізмом”, а російську чи американську поп-культуру визнають найкращою, неповторною. Триває боротьба, жорстока, антигуманна і безжальна. Не ставитимемо задавати питань: чи вистоїть у цій боротьбі українське, чи здобуде воно справжню державність на рідній землі? Боротимемося, працюватимемо на благо свого, рідного, із твердою вірою у перемогу здобуватимемо українську Україну.
Події, факти, коментарі · “Захищати й розвивати українську мову як душу нашої відродженої державності”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ПРЕЗИДЕНТ ПОДАВ ДОКУМЕНТИ ДО ЦВК

Президент України Віктор Ющенко подав документи до Центральної виборчої комісії для участі у виборчому процесі. Підтримати його прийшли на площу перед ЦВК близько 5 тисяч людей. Говорячи присутнім про мотиви свого рішення балотуватися, Віктор Ющенко наголосив: нинішні події в українському політикумі, парламентська й урядова політика, вочевидь, несуть загрозу для двох найважливіших для кожного громадянина України речей — незалежності нашої держави та свободи. “Для мене є дві речі, які рухають мною як громадянином України і як політиком: це українська незалежність і наша свобода. Цих двох речей можна досягти єдиним курсом політики”, — сказав В. Ющенко.
Події, факти, коментарі · “Захищати й розвивати українську мову як душу нашої відродженої державності”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ЩО ВКЛАДАЄМО В ПОНЯТТЯ «УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД»?

ОБГОВОРЮЄМО ПРОЕКТ КОНСТИТУЦІЇ Богдан РОДЧИН, начальник відділу освіти Гощанської райдержадміністрації Рівненської обл., член “Просвіти” Ознайомився із проектом Конституції України, запропонованої Президентом України. Уже в преамбулі дивує сумнівне трактування поняття “український народ”. У проекті Президента України, як і в чинній Конституції, записано: “Український народ — громадяни України всіх національностей”. Народознавча наука (етнологія) розрізняє такі поняття як “народ України” й “український народ”. Народ — населення держави, жителі країни (у даному випадку — України) всіх національностей. А український народ — фор- Ми, ініціативний комітет засновників позапартійної громадської організації — Української Національної Ради, яку створюємо з метою розвитку й утвердження демократичної української державності, звертаємося до громадянства із закликом підтримати наш почин. Мета Української Національної Ради: — об’єднати громадян, які прагнуть реалізувати свої здібності та інтелектуальний потенціал у побудові європейської Української держави; — сприяти створенню громадських інституцій і товариств, організацій, що борються за здоровий спосіб життя, за громадянську порядність і антикорупційність, за збереження національних традицій, за чистоту Церкви, за очищення природного життєвого простору; — підтримувати дух побратимства і живити християнську основу взаємопідтримки та співпраці; — підтримувати ініціативу та особистий приклад — основний принцип творення громадських об’єднань; — боротися проти споживацького матеріалізму, морального занепаду та духовної кризи людини, обстоювати християнські, націєтворчі українські цінності, толерантне ставлення до релігійних вірувань національних меншин України; ма національної й етнічної єдності з характерними особливостями мови, побуту, культури, що історично склалися і мають соціальну цілісність й оригінальний стереотип поведінки незалежно від країни проживання. Інакше кажучи, український народ — це українці в Україні і в інших країнах, де українці становлять національно-культурну меншину, бо входять до народу (жителів, населення) тих країн. Наприклад Канади, Аргентини, Австралії тощо. І все одно залишаються частиною українського народу, бо ідентифікують себе з ним і зберігають мовні, культурні, звичаєві традиції. Саме український народ є носієм давніх культурних надбань Княжої доби та Козаччини і має право на державотворчу функцію. В подальшому викладенні у преамбулі все логічне. Розуміння того, що український народ — титульна нація в Україні, яка разом з національними меншинами розвиває і зміцнює
Події, факти, коментарі · “Захищати й розвивати українську мову як душу нашої відродженої державності”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ЗАКЛИК ДО УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДЯНСТВА

— об’єднувати реґіони України з різним підневільним досвідом на основі правдивої інформації про минуле нашого народу; — виробляти постанови з найважливіших проблем політичного, культурного й духовного розвитку нашого народу; — зміцнювати зусилля і вплив громадянського суспільства на діяльність державних інституцій; — здійснювати громадський контроль за діяльністю органів влади всіх рівнів задля оздоровлення здеградованих державних механізмів; — захищати й розвивати українську мову як душу нашої відродженої державності. На шляху утвердження української державності стоять прокомуністичні сили і натхнене рабськими призвичаєннями войовниче малоросійство. Вони чинять опір українській національній ідеї, намагаються нав’язати суверенному державницькому будівництву план підпорядкування новоімперським інтересам реакційних сил Росії. В Україні панує кримінально-олігархічна псевдодемократія, яка зневажає народ та національні форми життя. Розвиток Української держави гальмують і самозакохані вожді, які заради прославлення власної особи наплодили дрібних партійок і культивують розбрат між ними. Нині в Україні відчувається відсутність Руху, що діяв як всенародна організація, яка не ставила перед собою завдання впливати на владу тільки голосами в парламенті, а наповнювала атмосферу позапарламентського політичного життя духом українського єднання. За нових історичних обставин ми прагнемо скористатися досвідом діяльності Руху. В Україні відчувається брак високого духу, здатного творити самозахисні організації й товариства, що працювали б як народний парламент. Вважаємо, що провідною силою Української Національної Ради має бути молодь, яка діятиме в організації разом зі старшими поколіннями, висловлюючи погляди і надії всього нашого народу. Ми звертаємося до молоді й насамперед до студентства Укра-
Позиція · “За право жити на батьківській землі, дихати свіжим повітрям, пити чисту воду”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Євген БУКЕТ Згідно зі статтею 13 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, територіальна громада має право не рідше разу на рік проводити громадські слухання — зустрічатися з депутатами відповідної ради й посадовими особами місцевого самоврядування. Пропозиції, які вносять за результатами слухань, підлягають обов’язковому розгляду органами місцевого самоврядування. Проте зазвичай слухання в селі проводять дуже рідко. У Грузькому за моєї пам’яті така подія відбулася вперше. Змусила гружчанців покинути всі справи і прийти на зібрання непересічна подія, про яку ініціативна група місцевих мешканців, створена на початку року, неодноразово інформувала громадськість через районну газету “Макарівські вісті”, інформаційні повідомлення, розклеєні в людних місцях, сходки селян. У Грузькому почали будівництво великої свиноферми, де планують утримувати десятки тисяч голів свиней, різницю та цехи переробки. Трохи передісторії. 1974 року в Грузькому місцевий колгосп “Прапор комунізму” почав будівництво комплексу з відгодівлі нетелів на 10 тисяч голів. У перші роки після здачі в експлуатацію об’єкт був основним місцем заробітків більшості колгоспників, вивів господарство на перші місця в соцзмаганні й допоміг йому заробити перший мільйон. Проте вже дуже скоро почали з’являтися негативні наслідки функціонування комплексу, а саме: було знищено асфальтове покриття на центральній вулиці села — єдиний шлях до ферми (2005 року з державного бюджету було виділено 100 тисяч гривень на ремонт цієї дороги, проте кошти досі “висять у повітрі”); усі шість ставків, розташованих на території села, забруднені стічними відходами, раніше в ставках прали й купалися, згодом почала гинути риба (екосистема річки Сиївки, що протікає через Грузьке, почала повільно відновлюватися лише на початку ХХІ століття); скотомогильник, забруднення криниць, постійний сморід — це лише деякі наслідки останніх років колгоспного життя, які гружчанці, мов страшний сон, намагалися забути після закриття комплексу в середині 1990-х. Радянська влада ніколи особливо не переймалася екологічними проблемами. Головним було забезпечити країну продовольством, виконати й перевиконати виробничі плани. Україну недарма називали “всесоюзною житницею” — наше село давало левову частку сільськогосподарської продукції. Тваринницький комплекс посідав у колгоспному житті чільне місце. У результаті було забруднено сотні малих річок, багато з них просто перестали існувати. Така проблема для України, на жаль, непоодинока. Пережиток радянської системи — реформований в агрофірму колгосп “Світанок” повільно відмирав майже півтора десятиліття. Поступово скорочували посівні площі, продавали техніку тощо. Зарплатня 20 гривень була нормою другої половини 90-х для пересічного колгоспника, в той час коли купували нові автомобілі керівники господарства, звання, квартири в Києві тощо. Не заглиблюватимуся в цю тему — такі історії, на жаль, теж були типовими для більшості українських сіл в останнє десятиліття ХХ століття. Крапка, а точніше, крапки було поставлено 2001 року, коли 50 членів реформованого вчергове господарства ТОВ “Світанок” поділили майнові паї. Відтоді сільгосппідприємство продовжує існувати “на папері”, займаючись перепродажем решток колись колективної власності. Ще 2007 року керівники ТОВ “Світанок” вирішили продати напівзруйновані будівлі комплексу з вирощування нетелів під будівниц- 19 вересня 2009 року мешканці села Грузького Макарівського району, що на Київщині, всім селом зібралися в Будинку культури на небачену досі подію — громадські слухання. тво свинокомплексу. Ще тоді було зібрано понад 70 % підписів жителів села проти такого будівництва. Процес призупинився, проте ненадовго. На початку цього року сільгосппідприємством, як стверджує ініціативна група гружчанців у відкритому листі, “знаючи, що жителі села проти, було проведено подвійний перепродаж майна ТОВ “Світанок” і саме під будівництво свинокомплексу”. Мешканці Грузького впевнені, що так керівники підприємства, яких у селі за минулі вчинки, м’яко кажучи, недолюблюють, вирішили просто помститися їм. Адже це не перший протест сільської громади проти свавільних рішень керівників агрофірми. Так, ще кілька років тому в усіх на устах була справа про незаконне включення до майнових паїв хат деяких колишніх колгоспників. Тільки 2006 року, коли на чергових виборах головою сільської ради обрали уродженця села Леоніда Карана, проблему з хатами розв’язали (хоч і не зовсім справедливо щодо людей, які в них живуть). Попередній голова села (не називатиму імені, як й імен керівників “Світанку”), заїжджа людина, понад 15 років перебував на посаді і, найімовірніше, був причетний до корупційних схем. Адже селом тоді фактично керував саме керівник сільськогосподарського підприємства. Його слово мало найбільшу вагу, рішення покірно виконували всі (мимоволі напрошується порівняння з колишнім паном-землевласником). Як на мене — знову типова картина. Чому мовчали люди? Очевидно: боялися. Адже в селі не знали тоді, що таке громадянське суспільство. 2002-го в Грузькому створено осередок “Молодої Просвіти”, яка стала першою громадською організацією в селі, на початку 2004-го — Грузецьке земляцтво імені Івана Бондаренка, що об’єднало мешканців і вихідців із села у боротьбі за свободу від стереотипів під час помаранчевої революції (саме завдяки земляцтву, яке очолює Василь Букет, у користуванні громади залишився ставок біля сільської лікарні). Згодом засновано інші осередки громадських рухів, люди почали активніше відстоювати свої права. У громадських слуханнях мешканців Грузького в обговоренні ситуації, яка склалася навколо будівництва, реконструкції та експлуатації тваринницького комплексу ВРХ на території Гружчанської сільської ради, взяли участь координатор представництва ВГО “Громадянська позиція” в Макарівському районі Олексій Коба, заступник координатора представництва “Громадянської позиції” в районі, депутат Макарівської районної ради Михайло Головченко, а також голова Гружчанської сільської ради Леонід Каран, яких запросила ініціативна група. На порядку денному громадських слухань, що стали результатом звернення ініціативної групи мешканців Грузького до народного депутата України, лідера ВГО “Громадянська позиція” Анатолія Гриценка, було єдине питання: обговорення ситуації, яка склалася в Грузькому навколо будівництва, реконструкції й експлуатації тваринницького комплексу великої рогатої худоби під свинокомплекс, та негативних наслідків, які вони можуть спричинити й завдати шкоди здоров’ю мешканців, довкіллю та землям сільської ради. Спробуємо з’ясувати, яку приховану небезпеку несуть “сучасні технології”. На думку міжнародних експертів, відходи потужного виробництва свинини за європейськими технологіями небезпечні. Іноземці пророкують Україні екологічні проблеми. Вони натякають на те, що в нашій країні застосовують спосіб розведення свиней, який витіснили країни із суворим екологічним законодавством. Свині їдять багато, відповідно, відходів після них чимало. Виявляється, одне “рильце” виробляє п’ять-вісім кілограмів відходів на добу. Це приблизно дві-три тонни на рік. А якщо свинок — десятки тисяч?.. Перш ніж вивозити свинячі екскременти на поля, їх потрібно відстояти. За цей час зникають шкідливі інгредієнти. Однак це стосується свиней, котрих вирощує в сільському хліві добрий господар. Якщо ж ідеться про відходи з великих свиноферм, то їх не радять використовувати як добрива. Надто вже багато там різної нечисті. Фахівці стверджують, що такий гній може містити навіть збудники свинячої чуми, сальмонели, афтозної лихоманки чи ящура. Нестерпний сморід від відстійників поширюється на десятки кілометрів, отже, це стає проблемою для цілого реґіону (в нашому випадку не лише Грузького, а й сусідніх сіл Веселої Слободи, Козичанки, Вільного, Юрівки, Соснівки, Бишева, Пашківки, Фасової, Мар’янівки, Ястребної, Ястребеньки, Старицького, Лазарівки). Ще одне питання: чим годуватимуть свиней? І чи не відбуватиметься цей процес за принципом “п’ятирічка за три роки”? За сприятливих умов упродовж півроку свиня набирає приблизно 120 кілограмів. Із допомогою різноманітних харчових добавок цей процес можна пришвидшити… Представники ініціативної групи проінформували громаду, що керівництвом ТОВ СП “Агрофірма “Світанок” за підтримки місцевої влади і всупереч волі жителів Грузького було розпайовано і продано залишки комплексу ВРХ новому власнику. Новий власник Давід Ерікян будівництво свинокомплексу веде без наявної й погодженої проектної документації, без дозволу на виконання робіт, без позитивного висновку державної екологічної експертизи. Так, не зважаючи на порушення санітарних норм, розпочав будівництво свинокомплексу на території Гружчанської сільської ради. Будівлі свинокомплексу, в яких новий власник планує вирощувати 10 тисяч свиней, розташовані на відстані від 50 до 150 метрів від житлової забудови Грузького, що суперечить вимогам ДБН 360-92 та Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів. Олена Дегтярева, уповноважена зборами жителів села, оприлюднила результати роботи ініціативної групи мешканців Грузького: “За цей час було підготовлено звернення жителів села Грузьке до уповноважених органів та посадових осіб щодо незаконного будівництва свинокомплексу і зібрано майже 400 підписів. Це звернення було направлено, зокрема, до Генеральної прокуратури України, Міністерства охорони навколишнього природного середовища, прем’єр-міністрові, а також багатьом народним депутатам України. Найефективнішу допомогу жителям надав народний депутат України Анатолій Гриценко”. За результатами розгляду звернення А. Гриценко зробив запит до Генеральної прокуратури України та до Міністерства охорони здоров’я України, внаслідок чого перевірка, яку провела Генеральна прокуратура України, виявила незаконність будівництва свинокомплексу, а також внесла приписи до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області та Державної екологічної інспекції в Київській області з вимогою негайно вжити заходів для усунення виявлених порушень природоохоронного та містобудівного законодавства. Головний санітарний лікар Макарівського району в липні 2009 року виніс постанову про заборону проведення робіт з реконструкції приміщень ферми, про що також проінформував прокуратуру Макарівського району і Макарівську районну державну адміністрацію. У результаті будівництво зупинено, визнано незаконним. Сільський голова Леонід Каран повідомив, що 11.09.2009 р. на 24 позачерговій сесії Гружчанської сільської ради ухвалено рішення про відмову Д. Ерікяну в наданні дозволу на розробку проекту містобудівного обґрунтування щодо формування виробничої території тваринницького комплексу з виробництва м’яса, а також про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою на земельну ділянку в селі Грузьке, на якій розташовано тваринницький комплекс. Хоча, йому передувало рішення про дозвіл на проведення реконструкції. Без слова не залишилися і представники нового власника й агрофірми “Світанок”, проте їхні “старання захиститися” не вплинули на резолюцію, яку ухвалили учасники громадських слухань згідно зі статтею 13 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, а саме: 1. Будівництво, реконструкція й експлуатація свинокомплексу на місці тваринницького комплексу ВРХ на території Гружчанської сільської ради неминуче призведе до погіршення стану навколишнього природного середовища та погіршення здоров’я жителів села Грузьке, завдасть шкоди довкіллю та землям. 2. Відмовити в наданні згоди щодо будівництва, реконструкції й експлуатації свинокомплексу на місці тваринницького комплексу ВРХ. 3. У зв’язку з ухваленням на громадських слуханнях рішення щодо відмови в наданні згоди стосовно будівництва, реконструкції й експлуатації свинокомплексу на місці тваринницького комплексу ВРХ на території Гружчанської сільської ради, спрямувати рішення, прийняте на громадських слуханнях 19.09.2009 р., для реагування органам державної влади України та громадськості. Хотілося б вірити, що ця історія матиме щсливий фінал: власника паїв змусять відмовитися від намірів будувати свиноферму в Грузькому. Проте, як підказує досвід, громадські слухання — це лише початок тривалої боротьби за право жити на батьківській землі, дихати свіжим повітрям, пити чисту воду. Можливо, будуть самозахоплення, провокації… Як повідомляє офіційна вебсторінка Макарівської райдержадміністрації, 23 вересня Д. Ерікян зустрічався з головою адміністрації В. Горбиком і пообіцяв йому фінансову підтримку дитячо-юнацької спортивної школи в Макарові, реєстрацію підприємства в райцентрі й робочі місця (схоже, теж для мешканців Макарова, адже на слуханнях стало відомо, що жодна людина з Грузького роботи на свинокомплексі не отримає). Проте досвід боротьби у гружчанців уже є, і чималий. Найголовніше — сільська рада і сільська громада єдині у своїй меті. Сподіваюся, що місцева влада не вестиме подвійної гри. Батьківщина починається з батька і матері, з оселі, де вперше побачив світ, з мови, якою розмовляють батьки, з подвір’я, яким бігав, із села чи міста, де народився. Майбутнє залежить від кожного з нас. Пам’ятаймо про це і робімо все, на що спроможні заради світлого майбутнього. Так, як це роблять у Грузькому.
Читацьке віче · “Почнімо з відновлення історичної пам’яті”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ЇХ ВЕЛИ «ВИКАЧУВАТИ» ХЛІБ

ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ Анатолій КОНДРАТЮК, м. Бердичів, Житомирська обл. Молодість завжди чарівна. Нехай і відображена на знімку, якому 77 років. А й справді! Погляньте на фото, дата якого вказана на звороті, — 24.IX.32 р. Чарівні юнки дивляться на вас із напускною серйозністю. Однак в очах притамований сміх і невгамовна жага життя. Усе чудово!.. Якби не одне “але”. Ці дівчата щойно (перед тим, як сфотографуватися) вигребли весь хліб у якоїсь сільської сім’ї, обнишпорили всі закапелки, загостреним металевим списом перевірили садок навколо хати, навантажили хлібний “улов” на підводу і відіслали в місто. Країна індустріалізувалася… А село вимирало. І, мабуть, не усвідомлюючи того, наші кругловиді венери щойно прирекли якогось ровесника чи ровесницю на голодну смерть. А самі заслужили право сфотографуватися як “Ударная бригада по выкачке хлеба в с. Низгурцы”. Шкода, що за їхніми спинами не стоять, не закарбували своїх облич для майбутніх поколінь справжні злочинці — їхні партійні натхненники, більшовицькі вихователі тисяч павликів морозових, чиїми юними руками партійні секретарі й уповноважені в шкірянках і при зброї творили найстрашніший в історії людства геноцид проти селянства. Навчалися ці дівчата в ту пору в школі ФЗУ при Бердичівській цукроварні. Ударні бригади формували секретар партійного комітету Нудель та воєнрук Савічев (їх можна побачити на фотографії VII випуску цієї школи). На розкладах уроків для учнів ФЗУ вони приклеювали бойові накази. А згодом Олександра РУДНІЦЬКА, учасниця народної дитячо-юнацької хорової капели “Журавлик” У місті Вранов у Словаччині відбувся VI Міжнародний фестиваль духовної музики “Бог є любов”, який організувало Товариство співдружності християнських культур. Мета цього фестивалю — об’єднати людей різних конфесій на основі християнської моралі. На нас, юних хористок “Журавлика”, лягла потрійна відповідальність: змагатися за честь колективу, міста і навіть України. Наші старання були винагороджені у повному обсязі — хор отримував на концертах гучні оплески та щирі усмішки. Ми представили разом із традиційними духовними творами Різдвяні та Великодні пісні. Здається, під час нашого співу ікони ставали яснішими і з вікон лилося благодатне світло. На відкритті фестивалю “Журавлик” виступив на найвищому професійному рівні. Після виступу організатори вручили нам почесний диплом фестивалю і подарунок. Віктор ЛЕВІ, м. Дніпропетровськ Так, поцупили самі в себе Європу ще в ХVІІ столітті. До Переяславської ради ми були частиною Європи. Україна разом із Польщею, Литвою й Білоруссю належала до найбільшої тоді європейської держави. Українські студенти, зокрема Юрій Дрогобич, слухали лекції Галілея. Українські ко- “Бойовий листок” розповідав про ударну роботу фізкультурників ФЗУ на заготівлі хліба. І не тільки в Низгірцях. Адже бригад було чимало при багатьох навчальних закладах. І направляли їх в різні куточки Бердичівщини… Ці бригади — гнітюча і ганебна історія. Однак набутий у них “досвід” не зник безслідно. Згодом його взяли на озброєння комуністи Китаю і сформували у себе з таких самих юнаків і дівчат загони хунвейбінів. Застосовували цей досвід і полпотівці у Камбоджі. Що ж, разом із концтаборами та газовими душогубками такі “ударні бригади” — “гідний” внесок більшовиків у світову систему тоталітаризму. Тут був би кінець розповіді, якби не ще один трагічний документ-свідчення: СПРАВКА Уголовное дело по обвинению гражданина КЛЮВЕ Эдуарда Густавовича, 1893 года рождения, пересмотрено Военным Трибуналом Прикарпатского Военного Округа 18 июня 1957 года. Привлечение к уголовной ответственности гражданина КЛЮ- ВЕ Э. Г. признано необоснованным, а поэтому постановление тройки УНКВД Житомирской области от 28 сентября 1938 года отменено и делопроизводство прекращено за отсутствием состава преступления. Гражданин КЛЮВЕ Эдуард Густавович по указанному выше делу реабилитирован посмертно. На основании Постановления Совета Министров СССР от 8 сентября 1955 года №1655 его жена КЛЮВЕ Агафия Сильвейстровна имеет право на получение двухмесячной заработной платы исходя из существующего ко дню реабилитации месячного оклада по должности занимаемой ее мужем КЛЮВЕ Э. Г. до ареста органами НКВД”. Цікаво, що цей документ стосується однієї з учасниць “ударной бригады по выкачке хлеба”. Коток системи пройшовся і по її долі, не взяв до уваги її “ударної” праці. Батька репресували і розстріляли… Ось чому цих дівчат не можна називати злочинцями. Вони — також жертви системи, бо ставали знаряддям у руках людиноненависників, прислужників сатани.
Читацьке віче · “Почнімо з відновлення історичної пам’яті”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

МОЯ ДОЛЯ, ТАКА ПОДІБНА ДО ІНШИХ

Ольга ГРУШКО, м. Торез Донецької обл. Від народження живу на Донеччині, в місті Чистяково (нині Торез), вчилась і працюю в російськомовному оточенні. Батьки родом із Полтавщини. Внаслідок “совєтського” виховання, українською мовою не спілкувалися, а бабуся з дідусем більше мовчали “по-українськи”. Вони пережили страшні часи — розкуркулення, голодомори, втрату рідних, жебракування, переїзди в пошуках кращої долі. Бабусину матір Варвару Тихтило та її найменшу доньку Устину, які залишилися в селі Стовпина Долина Новосанжарського району Полтавської області, в Голодомор з’їли люди. Сестра Оксана, рятуючи півторарічного синочка Льоню від голоду, залишила його на залізничному вокзалі міста Дебальцевого — там забирали дітей у дитбудинки. Потім довго шукала, плакала. У війну вона загинула під час евакуації дитсадка, в якому була завідувачкою. Потяг потрапив під бомбардування. Доля інших родичів і земляків була дуже важка. Залишились тільки ті, хто вижив випадково, ами — їхні діти. По крихтах збирала спомини про ті події, щось чула від тіток — учительок Олександри та Галини Зимовець, які лише вдома розмовляли рідною мовою. Вони так і звікували незаміжніми, бо покоління їхніх чоловіків загинуло на війні. Навчали чужих дітей. Доля багатьох рідних невідома. А рід був великий, надзвичайно роботящий і талановитий. Брати бабусі Пелагеї Петро та Григорій сіяли хліб, копали ставки, будували млини по селах, зводили будинки, як справжні архітектори, хоч мали трикласну освіту церковно-парафіяльної школи, а шестеро сестер ткали полотно, шили, вишивали, прикрашали оселю, вирощували квіти й городину. А жили після революції так бідно, що не було навіть у чому ходити до школи і церкви. Восени доводилося по мерзлих грудках тягати борону босоніж. Бабуся, уже в Краматорську, в бараку при заводі, де жили перед війною, на столі під скатеркою намалювала будинок, який у них з дідусем відібрали, — хутір Стовпи (Хабли). Згадували, як їхню єдину трирічну донечку Софію викинули на гарбу та, щоб не кричала, рот заткнули ганчіркою. Це була моя мати Софія Іларіонівна, якої 31 травня 2008 року не стало. У дитинстві зі своєю бабусею Катериною їй довелося жебракувати, ледве не померла від жовтухи, мати вже шукала їй місце на кладовищі. Підлітком, під час війни, пішки йшла на Полтавщину, де жила у чужих людей, а її матір залишили копати окопи у Краматорську. Два роки вона не знала, де дочка, потім уже вдвох переїжджали в товарних вагонах між колодами, шукали де жити, а батько був на війні санітаром, мав поранення. Після війни моя бабуся, як ластівка, зліпила свою хатинку поряд із братовою у місті Чистяково. Дуже любила своє подвір’я, садочок, за яким доглядав дідусь Іларіон, що повернувся з війни. Ставила у хаті букети із соняшників і листя винограду. Це була українська оаза на Донеччині, де й минуло моє дитинство. Але і тут моїх родичів переслідували страхи, нещастя й репресії. В родині навіть було заборонено співати, щоб “не наврочити”. Крізь усі роки поневірянь і переселень бабуся зберегла вишиванку (єдину річ, яка залишилася), зроблену власними руками: і полотно, і шиття, і надзвичайно красивий полтавський візерунок. Можливо, це була її весільна сорочка. На жаль, внаслідок пережитого бабусі рано не стало. Вона дала мені ім’я і дуже любила, але не встигла нічого передати. Я сама знайшла й бережу цю вишиванку, а коли одягаю, відчуваю тепло бабусиних рук, які закодували в малюнку послання нашого роду майбутнім поколінням. Вірші до мене почали приходити несподівано, коли вже минуло сорок, і лише українською мовою. Для мене це і досі дивина, хоч і приходять вони нечасто. Вкотре переконуюся, що зросійщення, асиміляція — це не така безневинна річ, як її хоче дехто подати. Аж душа болить від цього усвідомлення. Мабуть, від бабусі успадкувала малярські здібності. Працюю з 15 років декоратором, художником-оформлювачем, керівником художньої студії, останні 25 років — художник державного підприємства “Торезантрацит”, попри вади зору (зараз інвалід ІІ групи). Освоїла роботу з новими сучасними матеріалами. Навчалася в Заочному народному університеті мистецтв на відділенні станкового живопису і графіки. Закінчила його за фахом “керівник образотворчого колективу”. Брала участь у міських та обласних виставках — акварель, пастель. Мій чоловік Володимир Шиян — талановитий художник, захоплений малярством. Мав дві персональні виставки в Донецьку. Донька Марина закінчила Артемівське музичне училище по класу фортепіано. Працює арт-директором на рекламній фірмі в Києві. Улітку їздимо на маленьку дачу на мисі Фіолент (м. Севастополь), яка розташована у сосновому бору біля моря. Там між дерев і квітів намагаємося поліпшити здоров’я, працюємо в садку, творимо. Є гарні роботи, але потрібна допомога в організації виставки “Донбас-Крим — барви рідного краю”. Мені болить доля рідної країни. 2004-го була з подругою Надією на Майдані у Києві, член партії “Наша Україна”, підтримую програму Президента В. Ющенка, хоч і нелегко з таким світоглядом і переконаннями жити й працювати в асимільованому середовищі. Торік Надії не стало… У Севастополі відвідую товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Мрію, щоб Україна стала українською, щоб усі етнічні українці прокинулися від сну й зомбування, згадали власний рід, щоб діти знали правдиву історію свого народу, в них були гідні вчителі. І ще треба, аби в кожній оселі завжди, як колись у дитинстві, “говорило і співало” радіо, щоб усі мали можливість слухати Перший Національний радіоканал, який несе неупереджену державницьку інформацію. Потрібно терміново по всій Україні відновити дротову радіомережу, адже це засіб не тільки духовної, а й цивільної оборони. Це недорого. Оскільки в Україні давно не випускають радіодинаміків, їх виробництво було б доцільно доручити УТОСу. Це підходяща робота для людей з вадами зору, яка розширить можливості спілкування і забезпечить цих людей, що їм дуже потрібно.
Читацьке віче · “Почнімо з відновлення історичної пам’яті”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

У ПОШУКАХ ГАРМОНІЇ

Хочеться щиро подякувати нашому керівникові Івану Нетечі, концертмейстеру Ользі Пастух і хормейстеру Ірині Драган, які підготу- Фото Ярослава Нетечі вали нас до фестивалю, що стане для “Журавлика” ще однією сходинкою до професійного зростання, до гармонії в духовному світі.
Читацьке віче · “Почнімо з відновлення історичної пам’яті”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

САМІ СЕБЕ ОБІКРАЛИ

заки наймалися на службу до європейських монархів, а не так, як згодом, коли мусили служити одному цареві. Правобережна Україна ще залишалася європейською країною до кінця ХVІІІ століття, а Західна — до середини ХХ. Натомість Лівобережна двічі втратила нагоду повернутися до Європи, коли не підтримала Виговського й Мазепу. Звісно, імперські історіографи зі шкури пнуться, щоб стерти це з пам’яті українців. То, може, почнімо з відновлення історичної пам’яті? Щоб збагнути: нас не силою тягнуть до Європи, а повертають туди!
Мова єдина · “Просвіта” залишається єдиною загально> українською організацією, яка може згуртувати національно>демократичні сили України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ністрів УРСР. Так виникла перша легальна, незалежна від Комуністичної партії громадська організація, яка й стала підґрунтям для створення пізніше Народного руху України за перебудову. Адже саме активісти Товариства української мови й стали засновниками Руху. І саме за мандатами Товариства української мови ім. Тараса Шевченка було обрано більшість народних депутатів, які ввійшли до Народної ради у Верховній Раді України I скликання й домоглися проголошення 1991 року незалежності України. На жаль, з часом керівники й активісти Народного руху в більшості випадків відійшли від Товариства української мови, яке згодом перебрало традиційну, але свого часу заборонену назву “Просвіта”. І сам Рух, перетворившись на партію, перестав виконувати свою первісну консолідаційну роль. Якщо радянська Верховна Рада України 28 жовтня 1989 року прийняла ще напівколоніальний “Закон про мови в Українській РСР” і проголосила українську мову державною в Україні, то наступні Верховні Ради в умовах уже державної незалежності й досі не спромоглися бодай виправити, удосконалити цей Закон і домогтися його виконання. І Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка внаслідок різних непорозумінь та чвар між колишніми учасниками єдиного Руху виявилося ослабленим через брак колишніх його ентузіастів. Але “Просвіта”, як позапартійна організація, поки що залишається єдиною загальноукраїнською організацією, яка може згуртувати національно-демократичні сили України. Бо поки що жодна з партій цього зробити не здатна, як колись це зробив Рух. Вдивляюсь у молоденьке обличчя. Чи не з села? Та ні, міщанка. Серед сільських трапляються і такі, що люто ненавидять саму згадку про село. Наші зустрічі тривають майже щодня. Діалоги загострюються. Мимо суне потік пасажирів однаково байдужих, якою мовою оголошують про прибуття поїзда. Хіба їм все одно? Хіба вони — суцільні “фіцджеральди”? Нарешті не витримую, іду до чергового станції. Довідуюсь: Тамара Фісан. Українка. Дзвоню до начальства. Пан Назаренко. Вислухав. Пообіцяв. Напевно, набрехав, як ота вся зграя чиновників радянського штибу. Але помилився. Подумки перепрошую, пане Назаренко! Увечері дзвонить телефон: — Извінітє, когда ви снова будєтє на станциі “Кловская”? — А то чого так нагло? Буваю там двічі, а то й тричі на день. — Извінітє, у мєня нєпріятності. Я должна ізвініться пєрєд вамі, мєня направляют на курси украінского язика… Пане Назаренко, як Ви потішили мою душу! Дякую Вам від себе, а ще й трошки від мого батька — отого, що “Игнатьевич”… — Вважайте, що ви вже перепросили. Бажаю вивчити українську мову. Пане Назаренко, вам би до Верховної Ради, а ще краще — у Президенти непідлеглої, незалежної держави Україна!
Мова єдина · “Просвіта” залишається єдиною загально> українською організацією, яка може згуртувати національно>демократичні сили України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

УДОСКОНАЛИТИ ЦЕЙ ЗАКОН НЕ СПРОМОГЛИСЯ Й ДОСІ...

Іван ЮЩУК, член Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка До створення першої непідконтрольної політичної організації в радянській Україні — Народного руху — наше суспільство йшло поступово. Одним з таких перших легальних осередків просування до створення національно-демократичної організації став започаткований Сергієм Плачиндою у березні 1987 року при Спілці письменників України Клуб шанувальників української мови. Роботу Клубу, яка тривала майже чотири роки, організовував і вів автор цих рядків. Поштовхом до створення цього, тепер забутого Клубу стала стаття Сергія Плачинди “А мова — як море…”, опублікована 5 березня 1987 року в “Літературній Україні”. У ній, з одного боку, було непідробне захоплення багатством нашої мови, а з другого — біль і тривога за її долю. Автор статті закликав, зокрема, створювати легальні аматорські клуби, які б сприяли розвиткові й збереженню рідної мови, збиранню її багатющої лексики. Повідомлення про засідання Клубу шанувальників української мови при Спілці письменників України з назвами тем для обговорення регулярно друкували в газеті “Літературна Україна”. Засідання Клубу проходили не лише в Спілці письменників, а й у різних вищих навчальних закладах, у науково-дослідних інститутах, на заводах Києва, і це привертало увагу до національних проблем дедалі більшого кола людей — не лише киян, а й приїжджих. Збиралося нерідко 200 і більше небайдужих — серед них були й Олесь Шевченко, й Іван Заєць, і Віталій Дончик, і Юрій Гнаткевич, і Володимир Мулява, й Олександр Мосіюк — майбутні організатори Руху. На засіданнях Клубу шанувальників української мови, які відбувалися майже щомісяця, дедалі гостріше ставилися суспільно вагомі питання, пов’язані не лише з функціонуванням української мови. Тому в ЦК Комуністичної партії України й запропонували голові Спілки письменників України Юрієві Мушкетику на засідання Клубу пропускати лише членів Спілки за спілчанськими квитками, на що Юрій Мушкетик, звичайно, не погодився. На одному з таких засідань Віктор Терен й оголосив про те, що наступного дня в будинку Спілки письменників збирається ініціативна група для створення Народного фронту України. Подібні клуби й товариства з часом почали виникати по всій Україні. З жовтня 1987 року став працювати клуб “Рідне слово” в Полтаві, очолюваний Миколою Кульчинським. На початку 1988-го створюється гурток національно-демократичного спрямування “Криниця” в Переяславі-Хмельницькому. Цього самого року Василь Червоній у Рівному збирає “Шанувальників рідної мови”, а Василь Чепурний об’єднує небайдужих у Чернігові. У червні 1988 року організовується львівське Товариство рідної мови, головою якого стає Роман Іваничук. У листопаді 1988 року виникає тернопільське Товариство рідної мови, очолюване Романом Гром’яком, одеське Товариство української мови та культури ім. Т. Шевченка “Південна громада” та ін. Активну участь в організації цих гуртків, клубів і товариств беруть люди, які потім організовуватимуть Народний рух України. Нарешті 11—12 лютого 1989 року відбувається установчий з’їзд Товариства української мови ім. Т. Шевченка на чолі з Дмитром Павличком, яке об’єднало в одну організацію всі розрізнені національно-патріотичні гуртки й товариства України. І вже 20 травня статут Товариства української мови було зареєстровано Радою Мі-
Мова єдина · “Просвіта” залишається єдиною загально> українською організацією, яка може згуртувати національно>демократичні сили України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ГРАМОТНІСТЬ ГРАННЮ ГРАВЕРА

Лідія ЖЕЛЄЗНА, м. Новодністровськ, Чернівецька обл. Днями несподівано для себе відкрила існування в календарі Дня грамотності. Зізнaюся, ніколи раніше про нього не чула, а тут у ранковому ефірі однієї з популярних розважальних програм на телебаченні звістка: виявляється, що початок лікнепу ЮНЕСКО оголосило 8 вересня ще 1966 року за рекомендацією Всесвітньої конференції міністрів освіти з ліквідації неписьменності. А чому б і ні: зайвий раз нагадати (передусім собі) про те, що людина — істота розумна, отже, — мисляча і грамотна. Щоправда, тепер у нас під руками є великий вибір спеціальних лінгвістичних програм для ПК, які швидко підкажуть, як правильно написати чи поставити наголос у слові тощо. Одна річ, коли людина вже осягнула ази науки, але вагається і не впевнена у своїх знаннях — тоді “лінгва” нам справді друг і помічник, а якщо такими програмами раз у раз неусвідомлено користується школяр, який, так би мовити, заощаджує час на вивченні потрібного правила? Це вже проблема. Адже грамотний тим і відрізняється від безграмотного, що перший, сумніваючись у чомусь, перевірить за словником, а другий, як правило, сумнівів ніколи не має. Як альтернативу процесу глобальної комп’ютеризації для підвищення рівня освіченості філологи радять якомога менше друкувати тексти на комп’ютері, більше читати класичну літературу. Адже читаючи книжку, ми апріорі запам’ятовуємо правильний варіант, форму слова й у потрібний момент скористаємося цією “підказкою”. Окремий абзац цього псевдоповчального есе присвячую письменам а-ля “крик душі на паркані”, щоправда, цих-таки написів тепер можна побачити дедалі менше. Здебільшого молодь “практикує” сучасну арт-терапію у жанрі малюнків-графіті. Може, це й на краще, бо споглядати дивакуваті кольорові образи значно приємніше, ніж нашкрябані на стінах під’їздів лайки. Тож пропоную свої два варіанти бачення, як позбутися безграмотності: перший — навчитися малювати графіті, щоб не видавати своїх прикрих промахів у знанні мови (хай навіть іноземної), другий (альтернативний) — навчитися грамотно мислити і писати, щоб потім вам не довелося замальовувати ядучо-яскравими фарбами графіті свою сороміцьку неграмотність.
Мова єдина · “Просвіта” залишається єдиною загально> українською організацією, яка може згуртувати національно>демократичні сили України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ОЛЕСЬ ПЕРЕКЛАДАЄТЬСЯ РОСІЙСЬКОЮ ЯК… ФІЦДЖЕРАЛЬД

Олесь ГРИБ Особа невизначеної статі в окулярах, не відриваючи очей від перепустки, яку виписувала, проскрипіла: — Олесь… Как ето будєт па-рускі? Секунду дивлюсь на прояву радянського МВС і чую, як у мені закипає злість. Як їй сказати, що власні імена не перекладаються? Як російською буде “Саутгемтон”, “Фіцджеральд”? Але хіба радянські апаратники потребують доказів? — Фіцджеральд. Міліцейська проява перестала писати, але очей від бланку не підвела. Чекає. Краєчком ока бачу, як з боку на лаві редактор передачі для дітей та юнацтва ТБ, з яким ми прийшли до МВС у справах організації телепередачі “Зелений вогник”, мовчки трясеться від сміху, ловлячи неслухняні окуляри. Сувора особа міліцейської статі простягнула перепустку. Читаю: “Олесь”. Лихо мені з тим “Олесем”! Із дитячих років у всіх повоєнних школах, де мені доводилось навчатись,не один витріщався: — Як?! Довелося задля злагоди і миру погодитись на “Олександра” — так не дивувались. У всіх офіційних документах, навіть у дипломі театрального інституту, я став для всіх зрозумілим “Олександром” — байдуже, що це ім’я грецьке, аби не наше. Що їм так допікають наші імена? Ось “розстрільна” на мого батька Гриба Марка Гнатовича. Розстріляний 10 листопада 1937 року в далекому Хабаровську. Якийсь Зав’ялов — голова “трійки” — власноручно вивів: “Марк Игнатьевич”, хоч діда мого звали Гнатом, а батька Марком. Чи їм не байдуже було, як розстрілювати “Игнатьевича” чи “Гнатовича”? Порядок. Уже в роки незалежності в лікарні на вулиці Підвисоцького в реєстратурі чую знайоме: — А как ето будєт па-рускі? Ну й наговорив я їм всячини, що аж досі незручно згадувати, не забув про “хохлів” та “малоросів”. Похапцем записали до картки “Олеся”, щоб тільки позбутись вибухонебезпечного клієнта, — бач, як на чоловіка раптом накотило. 10-й чи 11-й рік незалежності. Лікарня на бульварі Шевченка, навпроти Володимирського собору. На стіні меморіальна дошка сповіщає, що саме тут лікувався колись відомий український письменник Михайло Коцюбинський. Але й тут: — А как ето па-рускі? Спокійно називаю Фіцджеральда. Молоденька сестра напружує чоло, губи розтулені у недовірливій посмішці. Думає. Думай, дитя незалежності. — Пане Володимире, — звертаюсь до завідувача лікарні, — ви так гарно розмовляєте українською, а ваш персонал, окрім санітарок, щебече “фіцджеральдівською говіркою”. Пан Володимир ніяково посміхається: — Це, знаєте, треба починати з Верховної Ради, а тоді вже… Ми тиснемо на прощання руки. Усміхаюсь і я. Чекати, то чекати. Доки на московській вербі Верховної Ради та виростуть українські груші. Мовчатиму й чекатиму. Стоїчно. Незламно. Незалежно. Тож ні — знову отой клятий “Фіцджеральд”! На станції метро “Кловська” молоде дівча у форменій шинелі й круглому капелюшку оголошує російською мовою через мегафон про прибуття поїзда. Підходжу. — Ви що-небудь чули про державність української мови? — А у нас два государственних язика, рускій в том чіслє!
Мова єдина · “Просвіта” залишається єдиною загально> українською організацією, яка може згуртувати національно>демократичні сили України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

НІ РІДНОЮ, НІ БІЛОРУСЬКОЮ

Валеріан ТИНЧУК, м. Ківерці, Волинська обл. Восени Любешів, райцентр на Волині, відзначив 525-ту річницю першої згадки про це невеличке селище. Радість свята розділили й сусіди. Були представники з районів Волинської області, Івано-Франківщини, Львівщини, народні депутати України, від глави Уряду… Надійшли привітання від Президента України. Моє ж вухо під час привітань неприємно вразили уже перші слова, які виголосив представник делегації сусіднього Івановського району Білорусі, населеного, до речі, етнічними українцями. Вітання чомусь звучало російською. Я згадав, що в радянські часи, коли тут відбувалися дружні зустрічі із сябрами, любешівці просили промовців: “По-білоруськи! По-білоруськи!” Оратори із задоволенням продовжували виступати мовою свого народу. А тут мій вигук “по-білоруськи” викликав у гостя неприязнь, дражливе виправдання: “А я могу і по-украінскі!” І продовжував вітання, як і почав. Хтось із приїжджих мені пояснив, що промовець — уродженець Львівщини, українець. Мені ж подумалося: “Який він там українець — малорос, недоукраїнець, що не визнає ні української, ні білоруської мов”. А в Білорусі до відома читачів, впроваджено двомовність — те, що вороги української незалежності й нам прагнуть нав’язати. А випадок у Любешові є яскравим підтвердженням можливого фіналу мовної політики і в Україні, на кшталт тієї, що перемогла у сусідів. Повчився б той “білорус” у керівників зарубіжних делегацій, які хоч перше речення промовляють українською, демонструючи повагу до нашої держави й народу, а не відданість “єдіной і нєдєлімой”.
Читацьке віче · “Настав час ввести відповідальність за порушення мовного законодавства”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ституційна, ставить під сумнів саме існування України як держави Української. Тут, як на мене, спрацьовує совковий, меншовартісний момент, коли все українське вважали неперспективним. Але ж українська нація становить близько 80 відстотків загального населення України, отже, питання про вузькість риторичне. Отже, українізація — це дотримання законодавства. Тут навіть проблема не в законах. Якби чинні закони виконували, то проблем на 80—90 % поменшало б. Якби всі, хто перебуває на державній службі (від найвищих осіб аж до найдрібнішого держслужбовця десь у районі), розмовляли, принаймні в робочий час, мовою держави, якій служать, то не перекручувалася б Конституція, і держава, в свою чергу, не втрачала б свого змісту. Отже, все впирається в політичну волю окремих (чи всіх) державних діячів сучасної України. Бо ж не може міністр сказати, що, відповідно до закону й Конституції, наказує всім спілкуватися державною мовою. Хто ж це робитиме — російськомовні, чи принаймні двомовні (залежно від реґіону) міністри?! Усі заплющують очі на те, що окремі члени уряду зовсім не володіють державною мовою. Ось де затяті захисники Основного Закону могли б себе виявити. А що гарант? Коли Ющенко прийшов до влади, я щиро вірив, що станеться кадрова революція, де всі державні посади, особливо на сході й півдні, обіймуть національно свідомі люди. Де там! Єдиний раз, якщо не помиляюсь, Президент звернувся до голів облдержадміністрацій, вочевидь, не надто переконливо, усім спілкуватися державною мовою. В європейських державах національне відродження, й у мовному розумінні, набирало обертів з армії, освіти й телебачення. У нашому війську, де, здавалося б, мала бути кузня патріотизму, бракує національного виховання. Українські визвольні змагання, бодай у національному питанні, не завершені. Хто може гарантувати нині мовні й культурні права українця у будь-якому куточку Української держави? А ніхто! Голови державних адміністрацій, на відміну від голів територіальних громад, мали б дбати насамперед про права українців, а не сприяти від імені Української держави зросійщенню всіх галузей. Під час Другої світової війни були популярними таблички з написом “nur fur deutsche”, тобто лише для німців. Щось схоже можна спостерігати і тепер: актуальний напис не для українців. Хто відповідатиме за злочини проти українців, які відбуваються, хоч як парадоксально це звучить, в Україні? Можливо, ці злочини не мають активного характеру, але пасивність у даному разі дорівнює заміру в невиконанні законів і порушенні засад Української держави. Гадаю, настав час ввести відповідальність за порушення мовного законодавства — аж до позбавлення волі. Важлива у цьому питанні громадянська позиція. Якби за кожен зухвалий виступ чи недотримання мовного законодавства високі чиновники відповідали, і кожне недержавне слівце такого “дядька отечества чужого” брали б під приціл засоби масової інформації, то справа, на моє переконання, зрушила б із мертвої точки. Тож на прикрість злободенними залишаються слова Шевченка: За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?? джерела наповнилася “криничка щедрості” хрещеного батька. Зрозуміло, що переманювання людей під склепіння своєї церкви духівництвом відбувається далеко не за Божими Законами. А в стінах цієї церкви ані діти, ані їхні батьки не почують ні українського слова, ні слова “Україна”, ні закликів любові до них. Тому з таким задоволенням розділив радість з однодумцями на херсонському святі й кандидат у Президенти Віктор Янукович. Куди докотимо нашого воза, коли продовжуватимемо мовчати й цим посприяємо приходу до влади тих, хто “зробить усе”, щоб статус державної одержала російська мова, а українська була загнана в глибоке підземелля? Нещодавно зустрів знайомого недоукраїнця, який запитав: “За кого голосуватимеш?” Я відповів: “За Ющенка”. — “Ні в коїм случаї”, — почув у відповідь. Ось вам і наслідки нашого мовчання.
Читацьке віче · “Настав час ввести відповідальність за порушення мовного законодавства”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ДАЄШ УКРАЇНІЗАЦІЮ!

Петро ГНИДА, м. Львів — Хто поміж вами українці, піднесіть руку догори! — Піднеслося не більше трьохсот рук. — Малороси! Піднесіть руки! — Піднесло руки майже половина присутніх. — Хахли! Піднесіть руки! — Знов піднесла руки добра третина. — Українці, малороси і хахли! Всі разом піднесіть руки! Це звернення Юрка Тютюнника до солдатів-українців у Криму на початку 1917 року. Так починалась Україна, точніше, її відродження, усвідомлення її мешканців себе окремим народом, нацією. І я вже давно не дивуюсь із такого приємного періоду в українській історії як українізація, яку проводили в УСРР націонал-комуністи. Перечитуючи твори заборонених колись письменників, ловлю себе на думці, як це прекрасно, коли всіх державних службовців змушували вчити українську мову і перш, ніж приступити до виконання своїх обов’язків, треба було скласти обов’язковий, іспит на її знання. Ось бачу, як сидить у президії зукраїнізований більшовик, а навпроти нього огрядний службовець — єврей чи росіянин, учорашній монархіст, що при слові “Україна” завжди лаявся і плювався, й силкується перекласти українською бодай одне речення з “Капіталу” Маркса. Уявити таке сьогодні важко. Хвиля того сміття і шумовиння, якого такі не вдалося загребти 91-го, вже зараз кричить про “насільствєнную українізацію”. Хоч, як на мене, достатньо політичної волі й відповідальності, щоб уже через деякий час чиновники перейшли на державну. Щоб оті вчорашні недоукраїнці й малороси відчули, що живуть саме в Українській державі, а не в якійсь там малоросійській губернії. Що означає українізація держави? Це передусім дотримання Конституції України. Коли деякі політичні діячі прикриваються Основним Законом, із найвищих трибун ллючи бруд чужинецькою мовою, — то це лицемірство. Політик, що клянеться на Конституції, порушуючи одну з найважливіших її статей, — брехун і хам. Після 24 серпня 1991 року були всі шанси створення саме української національної держави. Кажу національної за змістом, а не за формою, бо Конституція України, прийнята, як відомо, на основі Декларації про державну незалежність, передбачає створення саме української держави Україна, тобто держави національного змісту. Звісно, з перемогою на президентських Гнат БІЖИК, м. Нова Каховка, Херсонська обл. То чому ж мовчимо, коли з душі виривається крик? Але де ж кричати? Газети нашого міста (та й області) думки на захист українських святинь і цінностей не надрукують. Майдани для цього ще не готові. Тому звертаюся через вашу газету до просвітян, рухівців, членів інших національно-патріотичних сил, які живуть у Херсоні й області. Херсон відзначає (празднуєт) чергову річницю заснування міста. Свято назвали “С любовью к Хєрсону”. Організатори свята геть чисто забули, що Херсон — українське місто, а події відбуваються в Українській державі. Складається враження, що в Херсоні її нема. Основна величальна фігура свят — фаворит Катерини ІІ, яка “доконала вдову-сиротину”, Потьомкін, що брав активну участь у руйнуванні Запорозької Січі. Ма-виборах номенклатурного кандидата не варто було сподіватись на побудову держави європейського типу. Ті, що ще вчора зі страху ховалися по кущах, стали рівноправними учасниками на політичній шахівниці України. Замість того, щоб заборонити всілякого роду антидержавні й антиукраїнські вияви, нова ліберальна влада пасивністю лише сприяла їхньому розвиткові й розмноженню. Нова надія, новий виток української справи вибухнув 2004 року, коли гаслами помаранчевої революції були громадянські й національні. Але що було далі, дуже добре відомо. За економічними негараздами влада абсолютно відвернулась від таких засадничих умов розбудови держави як національне відродження. Українізацію нині вважають мало не лайкою. А варто було створити міністерство національного відродження чи спромогтися бодай на постанову Кабінету Міністрів про українізацію (чи “коренізацію”), що ґрунтувалась би на 10 статті Конституції. Здавалося б, за створенням державою умов для всебічного розвитку національних меншин із порядку денного зникло питання про всебічний розвиток та відродження власне української нації — корінної, титульної. Бо якщо цього не відбудеться, постає логічне питання: для кого створено цю державу? Якщо не для етнічних українців, то шкода й заходу. Ідеться про те, що держава не виконує однієї з перших і природних функцій, а саме — сприяння всебічному розвитку власної нації. Бо дуже просто можна відповісти у цій ситуації на псевдогромадянські вислови окремих діячів простим і, як на мене, для нас проблематичним філософським запитанням: для кого ця держава і навіщо вона? Якщо лише задля задоволення питомих потреб громадян, то 1991 року її можна було б і не створювати, достатньо переформатувати СРСР. Друге питання стосується так званих докторів політичного клонування. У нас в Основному Законі записано, що Український народ — це громадяни України всіх національностей. І на моє переконання, цей термін, відповідно до нинішніх реалій, сформульовано влучно. Інша річ, коли йдеться про крутійство на політичному рівні. Поняття національності, коли відповідна графа зникла з паспортів громадян України, не існує. Фото Олеся Дмитренка Більш того, із цього питання створюють таку собі матрьошку, коли всіх громадян, незалежно від національності, мови, кольору шкіри, звели до єдиного поняття Український народ. Але коли на рівні окремих політиків та політологів ідеться про таке вкрай неоднозначне поняття як політична нація, то тут уже, як кажуть, приїхали. Виходить, що Український народ поділяється передусім на українську націю, яка і творить, як титульна, його ядро, й інші нації. Потому, виходить (навіть з уст Президента Ющенка неодноразово звучали такі інтонації), українська нація і у свою чергу теж поділяється на різні нації й народності, які заселяють Україну. Тільки нація в даному випадку іменується “політичною”. Корінна ж людність, власне українці, зводяться до, здавалось би, вузькоетнічного прошарку “національно стурбованих” громадян. Ця тенденція, вважаю, вкрай небезпечна. Мало того, вона антикон-
Читацьке віче · “Настав час ввести відповідальність за порушення мовного законодавства”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

МОВЧАТИ — НЕ ТІЛЬКИ ГРІХ, А Й ЗЛОЧИН

буть, на подяку за це йому в Херсоні й спорудили пам’ятник. Сюди водять першокласників перед початком навчання в школі, а цього року кожному, хто вперше переступив шкільний поріг, вручили книжку “Потьомкін — основатєль Хєрсона”. І хоч у місті є погруддя Т. Шевченка, не він був у центрі уваги. На святі не шукали минулої слави України, не лунали заклики до примноження цієї слави. Там звучали інші величальні вигуки: “Слава Потьомкіну!”, “Слава Чєрноморскому флоту!” Це тому флоту, який ігнорує українські закони й українські органи влади на Кримському півострові, який став об’єктом міждержавної напруги. Усі святкові заходи були розраховані на виховання засліплених безбатченків й ідолопоклонників чужим вождям, які повинні перед цими вождями не тільки плазувати, а й виконувати їхню волю. Чому ж патріотичні громадські організації, партії, свідомі громадяни не протестують проти наруги над Україною? Невже не розуміють, що такі систематичні “виховні” заходи ведуть до ліквідації державності України без пострілів гармат? Чому спокійно спостерігає за такими дійствами облдержадміністрація? Якщо до цього додати, що в заходах брали участь українські військовослужбовці й не останню скрипку в організації святкування грала Церква Московського Патріархату, виникає небезпідставне запитання: “Чи довго ще продихає держава Україна?” Чи довго втримається молода Україна в умовах широкомасштабної, спланованої проти неї пропагандистсько-ідеологічної війни на її території й неприхованих погроз і претензій північного сусіда? На території АР Крим у всіх на очах так звані козаки, як повідомляє преса, під прапорами сусідньої держави готують майбутніх нападників на Україну з числа її молодих громадян. Не стоїть осторонь перетворення України на “окраіну вєлікого отєчєства” й Церква Московського Патріархату. На її гачок потрапляють ті, хто не має чітких позицій у питаннях національного й релігійного світогляду. Нещодавно одна з моїх знайомих перехрестила своїх дітей у Московській Церкві (раніше вони прийняли хрещення в УАПЦ). І не без вигоди. Кум (вірянин УПЦ МП) узяв на себе не тільки витрати, пов’язані з перехрещуванням, а й купив сім’ї холодильник, заплатив за перебування дітей у дитсадку, допоміг одягти, взути. Справа ніби шляхетна, хоч і невідомо, з якого
«Просвіта» · “Не зійдемо з обраного шляху”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

СІЛЬ І ПШЕНИЦЯ ЦІЄЇ ЗЕМЛІ

Теофіл ВИНОГРАДНИК, почесний член Національної спілки краєзнавців України Культуру кожного народу творять не тільки фахівці… Творить її, ту культуру, кожна людина, яка має духовну потребу бути творчою. Святослав Гординський Серед громадських товариств України найпопулярнішою була “Просвіта”. Вона започаткувала перетворення Галичини на загальноукраїнський центр національного відродження. Завдяки просвітницькому рухові, натхненному Львівським осередком і Науковим товариством ім. Тараса Шевченка, у краї створювали читальні “Просвіти”. Активними осередками на Снятинщині були читальні в селі Прутівка (заснована 1884 року, голова Іван Сандуляк — громадський діяч, поет, досвідчений хлібороб) і в селі Устя (голова — письменник Дмитро Солянич). Відомими просвітянами були Кирило Гаморак із Стецеви, Григорій Запаринюк із Волчківців, Ярослав Барнич із Балинців, Порфирій Бажанський з Белелуї, Михайло Бажанський зі Снятина. Активним членом “Просвіти” був Іван Кейван — графік, живописець, мистецтвознавець, учасник світових виставок українського мистецтва у Детройті (США) й Торонто (Канада). Численні читальні “Просвіти” підготували ґрунт для створення філії “Просвіти” на Снятинщині. Її засновниками були Василь Стефаник, Михайло Вахнюк, Тодор Личук, Семен Бодчук, Іван Гоїв, Олена та Іван Голубовичі. Сто років тому, 1909-го, головою новоствореної філії обрали Василя Равлюка. Він народився 7 вересня 1872 року в селі Орелець. Після закінчення народної сільської школи батьки віддали його до Коломийської гімназії, де він заприятелював із Василем Стефаником, Лесем Мартовичем, Іваном Семанюком (Марком Черемшиною). 1887 року вони створили таємний гурток, члени якого “готували себе до культурно-освітянської роботи на користь рідного народу”. У вільний час ходили селами Снятинщини й Коломийщини, збирали фольклор, читали твори Тараса Шевченка, Івана Франка, долучали селян до активного громадсько-культурного життя. У гімназії, довідавшись про нелегальну агітаційну роботу учнів, виключили їх із закладу. Лесь Мартович і Василь Стефаник перейшли на навчання до Дрогобицької гімназії, Василь Равлюк — до Станіславської, а згодом — до вчительської семінарії. Там він став членом польського соціалістичного товариства. У семінарії В. Равлюк знов організував таємний гурток. Поліція дізналася про це, однак не зібравши відповідних доказів під час слідства, не змогла заарештувати студента. Тож 1895 року він закінчив із відзнакою семінарію, та знайти роботу за спеціальністю не міг. Лише після тривалих клопотань його взяли на роботу вчителем у Радехові на Львівщині, де він продовжував громадську діяльність — заснував читальню “Просвіти”, чоловічий хор і драматичний гурток. 1900 року до В. Равлюка приїхав житель Волчківців на Снятинщині Грицько Запаренюк із пропозицією мешканців цього села обійняти посаду управителя школи, де на той час працювало лише двоє вчителів. Із приходом В. Равлюка школа розширилася до чотирикласної, кількість учителів збільшилася до восьми, тут навчалися всі діти села. Василь Равлюк прищеплював учням любов не лише до навчання, а й до
«Просвіта» · “Не зійдемо з обраного шляху”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

МОЛОДЬ ПРАГНЕ ЗМІН

Наталія ПОПАДЮК, студентка V курсу економічного факультету Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Із часу заснування “Просвіта” зробила багато потрібних для України справ, зберігши мову як душу нації. Ми всі свідки того, що як функціонує мова, так і живе держава. У часи бездержавності Україна жила в серцях того покоління, що вже відживає свій вік. Те покоління зберегло мову, і завдяки їй ми змогли відродитися як нація, попри голодомори, репресії, утиски, і здобути незалежність. У “Просвіти” є прекрасна риса — у ній не живе дух руїни, вона гуртує, а не руйнує, вона збирає довкола української національної ідеї патріотів, свідомих свого життєвого призначення, які пов’язали власну долю з Україною. Великими зірками на історичному небосхилі українського народу світять нам імена Івана Франка, Лесі Українки, Олени Пчілки, Івана Карпенка-Карого, Юрія Федьковича, Софії Русової, Наталі Кобринської й багатьох інших славних синів і доньок України. “Молода Просвіта” є частиною “Просвіти” України. Молодь, що народилася в незалежній державі Україні, не зійде з обраного шляху, не захоче нового рабства. Молодь прагне змін, відродження національної культури. Молодь носить вишиванки, спілкується українською. Молодь шанує родовідні звичаї й придивляється до всього, що повертається до нас в Україну. Свято Миколая — найпам’ятніше свято для дітей, яке проводить “Просвіта”. Ми добре усвідомлюємо свої завдання сьогодні. Першочергове з них — захистити в Україні українську мову від випадів російських шовіністів. Оскільки мова — це носій культури, науки, код і паспорт нації, наші вороги хотіли б її ув’язнити в темниці забуття. Але хіба можна ув’язнити слово? А дух? Людину можна закувати в кайдани. А в які кайдани закувати мову? Тож наші вороги репетують, що її нема, є діалект. І підтакують їм наші запроданці-яничари, про яких ще Тарас Шевченко казав: “за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте…” Ось і меншає в Україні України, національного духу. А з цим усім бореться “Просвіта”: видає книжки, ставить вистави, здійснює екскурсії, влаштовує зустрічі, конференції, тематичні “круглі столи”. Усе це задля того, щоб слово наше не пропало, щоб зберегти Українську державу, щоб не зникла національна свідомість, українська культура й українська нація.
«Просвіта» · “Не зійдемо з обраного шляху”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ДО 100"річчя СНЯТИНСЬКОЇ «ПРОСВІТИ»

фізичної праці. Заклав при школі дослідну ділянку, сад, пасіку — вчив дітей рільництва, садівництва, бджолярства. Створив шкільний та церковний хори. Його великою домашньою бібліотекою, в якій було багато етнографічних матеріалів, користувалися не лише учні, а вся сільська громада. Одна з найбільших бібліотек була також у юриста й письменника Марка Черемшини, активіста “Просвіти”. По його смерті, згідно із заповітом, бібліотека перейшла у власність сина Василя Стефаника Семена. В. Равлюк створив курси для неписьменних селян. Його новації й пропозиції щодо просвітницького руху й навчального процесу підтримували авторитетні й освічені педагоги — Іван Федорак, Михайло Клітецький, Володимир Хронович, Михайло Стрілецький. Недарма письменник С. Колесник зазначав: “Там, де вмирає школа, там вмирає село, бо школа — то Храм душі і святості. Школа — це загата, що тримає людей у селі. Дерево, що не знає неврожайних сезонів, бо щоліта дає плоди. Процвітання шкіл — це велика державна політика!” На всіх конференціях у повіті В. Равлюк виступав українською мовою. Його почали наслідувати інші вчителі. Просвітницька робота дала результат. Уже 1911 року філія “Просвіти” налічувала 30 читалень, які проводили постійну культурно-освітню роботу. Лише за два роки показали 21 театральну виставу, провели 27 лекцій, а ще й святкування днів народження Т. Шевченка, М. Шашкевича інших видатних українських постатей. 1912 року заступником голови Снятинської “Просвіти” обрали Марка Черемшину, який багато зусиль доклав до її розвитку. 1913-го філію очолив Василь Стефаник, до неї входили В. Равлюк, І. Голубович, А. Онищук, В. Полятинський. Селяни, бажаючи навчитися читати й писати, вступали до “Просвіти”. Василь Равлюк та Мирослав Попадюк. Малюнок Михайла Стецика У 1911—1914 роках разом із В. Стефаником і М. Черемшиною В. Равлюк організовував на Снятинщині відзначення ювілеїв діячів культури й 40-річчя літературної діяльності Івана Франка, який гостював у нього у Волчківцях. Іван Франко неодноразово виступав з доповідями “Про урядові та народні газети”, “Про школи народні та становище українського вчителя”. Учительство повіту обрало В. Равлюка шкільним інспектором, а громадяни — послом до парламенту ЗУНР у Станіславі. 1919-го румунська влада звільнила В. Равлюка і його дружину Анну з учительських посад. За виступ проти польської окупаційної влади 1920 року його заарештували, сім’ю виселили зі шкільного будинку. Лише завдяки клопотанням Василя Стефаника Равлюка звільнили з-під варти. В. Равлюк працював головою просвітянської філії у Снятині майже 30 років. Крім роботи у “Просвіті”, писав публіцистичні та науково-педагогічні статті “Василь Стефаник”, “Марко Черемшина”, “Лесь Мартович”. Стефаника та Равлюка як активних членів загальні збори товариства “Просвіта” у Львові 25 грудня 1925 року назвали почесними членами. Під час вручення В. Равлюку грамоти Марко Черемшина сказав: “Все ішли ви прямо і тільки шляхом праці для свого народу, не відступаючи убік ані на крок, хоч той прямий ваш життєвий шлях був терновий. Ви ніколи не кривили душею і ніколи не запорошили Кобзаревого заповіту: ви вірно і відважно стали найліпшим сином цієї землі, її сіллю, її пшеницею”. Відновлено роботу Снятинського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка лише 1999 року завдяки відомому педагогові, поетові, краєзнавцю Мирославові Попадюку, яке він очолює ось уже 20-й рік. М. Попадюк на рідній Снятинщині 22 роки директорував у школах, 12 літ завідував районним відділом освіти. Видав збірки поезій “Великдень”, “Різдво”, “Веселий букварик”, “Промінець”, “Імена”, “Скарби”, “Покутська хрестоматія” та ін. Лауреат літературних премій імені Марійки Підгірянки, імені Марка Черемшини, почесний член “Просвіти”, нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України та медаллю “Будівничий України”. Активний громадський діяч, учасник національно-духовного відродження краю, очолює клуб “Молода Просвіта”, редактор багатьох літературно-педагогічних видань. За час роботи “Просвіти” в районі виросло чимало активних членів, серед яких Григорій Дутчак, Петро Корж, Марія Фуштор, Ярослав Руданець, Іван Грекуляк, Руслана Кіреєва, Володимир Карий, Ярослав Романюк, Василь Харитон, Роман Касіян, Дмитро Мохорукта інші. Відомий журналіст, краєзнавець, головний редактор журналу “Снятин” Василь Харитон упорядкував і написав передмову до книжки “Василь Равлюк. Спогади про “Покутську трійцю”. Враховуючи великі заслуги Василя Равлюка в заснуванні та діяльності “Просвіти” на Снятинщині, виконком Волчківської сільської ради назвав одну з вулиць села його іменем. До 100-річчя створення “Просвіти” Снятинська райдержадміністрація, виконком районної ради і правління “Просвіти” встановлять на приміщенні Волчківської школи меморіальнобарельєфну дошку Василеві Равлюку, яку виготовив відомий на Прикарпатті член Національної спілки художників України Володимир Довбенюк.
«Просвіта» · “Не зійдемо з обраного шляху”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ПІДТРИМАЙМО МІНІСТРА!

Луїза ЧУМАК, с. Шарівка, Ярмолинецький р-н, Хмельницька обл. Нарешті здійснилося! Міністр освіти і науки ухвалив рішення, що українська школа повинна бути українською. Це так само природно, як вода повинна бути мокрою. Я зверталася до вчителів, до чотирьох міністрів освіти з питанням: хто навчить українських дітей української мови? Коли працювала в Конотопі, у відділі освіти відповідали: “Батьки”. Які батьки? Оті, зросійщені радянською школою? Дуже дивують висловлювання по телевізору деяких учителів про “нарушеніє прав”. Яких прав? Ти працюєш в українській школі — будь ласка, веди предмет, спілкуйся з дітьми, колегами українською. Діти будь-якої держави повинні знати державну мову — це беззаперечний факт. У кожному міськвиконкомі є комісія з контролю за виконанням Закону України про мови. Членом цієї комісії є голова місцевої “Просвіти”. А члени “Просвіти” можуть, відвідуючи школи, контролювати виконання розпорядження міністра освіти. Правління “Просвіти”! Зактивізуйте просвітян на місцях!
Культура · “Сьогодні немає нічого важливішого, ніж відстояти нашу мову, нашу культуру”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

НІХТО ІНШИЙ, КРІМ НЬОГО

Євген БУКЕТ “Апостол українського Слова” — саме таким званням нагородили численні шанувальники Героя України, народного артиста України Анатолія Несторовича Паламаренка на його ювілейному вечорі, що відбувся 22 жовтня в Колонному залі імені М. Лисенка Національної філармонії України. Концерт було приурочено до 70-річчя видатного митця. Анатолій Паламаренко належить до тієї когорти митців, які не лише офіційно увінчані почесними званнями, а й за духом, за сутністю воістину народні. Ніхто інший, крім нього, настільки глибоко і тонко не знає життя народу, його психологію і мову. Маючи від природи яскраву привабливу зовнішність, справжній акторський темперамент, бездоганне володіння красивим за тембром голосом, багатим на різноманітні модуляції, артист уміє тонко донести до слухача стиль і думку кожного автора. Його емоції яскраві, м’які, щирі. Сьогодні нікому не вдається перевершити його у глибинному прочитанні творів класиків художньої літератури. Участь у концерті взяли Національна заслужена капела бандуристів імені Г. Майбороди, Національний оркестр народних інструментів. У програмі вечора у виконанні Людмила ІЛЬЄНКО Фото Олеся ДМИТРЕНКА 22 жовтня на Львівській площі Києва відзначали Свято українського словника, яке провели Український мовно-інформаційний фонд НАН України разом з видавництвами “Довіра”, “Наукова думка” та спеціалізованим магазином “Словники-самобранки”, що розташований біля Будинку художника. Серед книжкового надбання кожної нації особливе місце займають словники як свідчення духовного потенціалу народу й багатства його мови. Саме тому організатори вже втретє проводять Свято українського словника. У заході взяли участь науковці, діячі літератури та мистецтва, видавці, освітяни, культурні іноземні центри та представники посольств в Україні. Книгарню “Словники-Самобранки” відкрито в липні 2007 року. Тут широко представлені праці вітчизняних і зарубіжних лексикографів: словники, довідники, енциклопедії — і традиційні, й на електронних носіях. Серед них видання таких відомих українських видавництв як “Наукова думка”, “Довіра”, “Джерела”, “Дніпро”, “АСТ” і багатьох інших. Нині в книгарні понад 40 000 найменувань. Серед них і сучасна дитяча література, і художні альбоми, зокрема Марії Примаченко, подарункові набори листівок зі світлинами — пейзажами Києва, і ще багато книжкової продукції, яка могла б послужити книжковим портретом сучасної України. Працівник магазину Олена Люта розповіювіляра прозвучали твори Тараса Шевченка (“Холодний яр”, “Перебендя”, “Пророк”, “Гоголю”), уривки з повісті “Тарас Бульба” Миколи Гоголя, “Наука” Степана Руданського, неперевершені гуморески “Дикий кабан або вепр” та “Ярмарок” Остапа Вишні. Президент України Віктор Ющенко у вітальному слові зазначив, що устами Анатолія Несторовича сьогодні промовляють пророки — Тарас Шевченко, Микола Гоголь та інші. Своїм гарячим словом він здатен запалити любов’ю до України багатьох людей. Президент відзначив особистий внесок Анатолія Паламаренка в утвердження українського слова. “Сьогодні немає нічого важливішого, ніж відстояти нашу мову, нашу культуру”, — сказав В. Ющенко. Він побажав ювілярові здоров’я, щастя, подальших творчих успіхів. Анатолія Паламаренка вітали міністр культури і туризму України Василь Вовкун, голова Українського фонду культури Борис Олійник, голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан, друзі й земляки. Особливо сподобався Анатолієві Паламаренку і присутнім у залі подарунок від земляка, заслуженого художника України Анатолія Марчука — картина, на якій зображено стародавній курган біля містечка Макарова на Київщині. Саме там Анатолій Несторович у дитинстві пас корів. Анатолій Паламаренко — відданий патріот рідного поліського краю. Він частий гість у Макарові, де народився, виріс і починав свій творчий шлях, у сусідньому селі Гавронщині, звідки родом його мама, на багатьох культурно-мистецьких заходах краю. Його життя — це високе мистецтво, постійний творчий пошук, любов до родини, до України, до народу, а особливо — до українського Слова. Ось і сьогодні чи не найголовніша справа його життя — виховання майбутнього покоління. Анатолій Несторович читає цикл лекцій студентам Національних університетів ім. Т. Шевченка та М. Драгоманова, музичної академії ім. П. Чайковського. Свій предмет артист так і назвав: “Слово”.
Культура · “Сьогодні немає нічого важливішого, ніж відстояти нашу мову, нашу культуру”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

МІСТЕРІЯ СЛОВНИКІВ

дає: “Працюю у магазині з самого початку. Займаюся і продажем, і замовленнями. Тому знаю, що зараз дуже потрібні словники-довідники для різного віку. І вони в нас є. Багато перекладної навчальної українськомовної літератури для дітей. Популярна “Перша енциклопедія” для трирічних малюків. Коли дитина вже навчилася працювати з ілюстрованою енциклопедією, то переходить на словники. Радію, що батьки приходять до нас і добирають словники, мовознавчі книжки, особливо іншомовні. Зараз дуже великий попит на іншомовні словники. Ми працюємо з усією Україною. Після Львівського форуму я налагодила контакти майже з усіма видавництвами, що були там. У мене є продукція Західної України — Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, також представлені Харків і Донецьк, київські видавництва. Популярні український живопис, прикладне мистецтво. Багато літератури про дохристиянський період, про 1930—40-ві роки. Кожен для себе знаходить правду в книжках. Свято розпочалося виступом Президентського оркестру, що допоміг згуртувати перехожих довкола святкування. Урочисту частину відкрив директор Інформаційного фонду НАН України, людина, що допомогла побачити світ багатьом словникам, Володимир Широков. Він представив Тетянку Жмендик, яка прочитала вірші, присвячені нашій мові, а ще зіграла на сопілці. Тетянка — постійний покупець. “Дуже люблю читати і маю вдома багато книжок, — поділилася вона. — А ще люблю вирізати з паперу і купую тут спеціальні книжки”. Як зазначив класик, “Творцем книги є автор, творцем її долі — суспільство”. Саме про це розповідав журналістам директор видавництва “Словники-самобранки” Сергій Панченко: “Ми займаємося розповсюдженням словників. Нині це єдина спеціалізована книгарня в Україні. Ми написали лист голові Київської міської держадміністрації з тим, щоб зробити тут реконструкцію. Хотілося б привернути увагу влади до проблем словникового книговидання. Ось тут представлені галузеві словники, що були видані ще за радянських часів. Їх потрібно перевидавати. Розробляються і нові видання. Ось тут 8-ме видання українського орфографічного словника накладом дві з половиною тисячі. А такий словник має бути на столі в кожного чиновника. Програма книговидання на 2009—2015 роки розроблена, але нема кому забезпечити виконання. У цих умовах українські словникарі роблять усе, що можуть. За останні роки було розроблено та видано понад 60 назв словників, що насправді мало. Серед видань є й такі, що мають складні долі. Ось етимологічний словник, видання якого розпочалося ще за радянських часів. Вийшло п’ять томів, робота досі не завершена”. Із програмою “Містерія словника” виступили студенти Київського національного університету театру кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. У програмі поєднано вірші й крилаті вислови, присвячені культурі спілкування. Пролунали вислови Рільке, Шекспіра, Франка, Пушкіна, Превера, Мірабо та інших титанів світової літератури. Головний редактор видавництва “Перун”, заслужений працівник культури України В’ячеслав Бусел розповів про те, як ведеться упорядникам словників: “Ми розпочали нову серію словників, які називаємо словники-півмільйонники, тобто 250 тисяч слів “з мови”, і стільки само — “на мову”, білінгви. Перший такий словник вийшов російський, його нещодавно презентували в Москві. Цього року виходять англійський і французький словники. Також у нас укладені угоди з видавництвами Франції і Німеччини, готуємо італійський, іспанський і португальський словники. Словники 40-тисячники ми вже видали, а тепер повторюємо все це у 10-разовому обсязі. Якщо обговорювати проблеми загальнодержавного характеру, то вважаю, що в Україні з дня смерті наших видатних лексикографів Жлуктенка і Білодіда припинилося словникарство і почалася сурогатна його заміна. Фізик Широков і ваш покірний слуга, який теж за освітою фізик, викладач теормеханіки англійською й автор дитячих казок, тягнучи цей віз, запізналися з такою проблемою: потрібно створювати галузеву термінологію”. Проблеми, що існують в українській лексикографії, потребують, як ослаблене дитя, чуйного і пильного ставлення. І кожне надбання в цій галузі — велике свято. Директор видавництва “Словники>самобранки” Сергій Панченко
Гаряча тема · “Четверта міграційна хвиля повинна стати останньою хвилею відпливу й першою хвилею повернення українців на Батьківщину”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

14 жовтня 2009 р. у залі пленарних засідань Верховної Ради України відбулись парламентські слухання “Закордонне українство: сучасний стан та перспективи співпраці”. Але за суттю — громадські слухання в приміщенні парламенту, бо що то за парламентські слухання без депутатів (їх було лише п’ятеро). Щоправда, в ложах сиділо кілька міністрів, голів державних комітетів чи їхніх заступників, більше було послів України за кордоном. А в залі — близько півсотні представників українських громад ізза кордону, громадський актив з України, а здебільшого — студенти Києво-Могилянської академії. Зовсім мало було представників ЗМІ, отже, не набули ті слухання й суспільного резонансу. Крім того, в назві слухань не відображено присутності за кордоном громадян України. Представники численних громадських об’єднань четвертої міграційної хвилі у своїх виступах загострили увагу саме на цьому аспекті української присутності за кордоном, порушивши складний комплекс животрепетних проблем, які потребують негайного розв’язання спільними силами Президента, Верховної Ради й Кабінету Міністрів України. Підсумовуючи слухання, віце-спікер Микола ТОМЕНКО наголосив, що необхідно провести окремі парламентські слухання з проблем української трудової міграції. Пропонуємо до уваги читачів виступ на слуханнях голови Міжнародної громадської організації українців “Четверта Хвиля” Олександра ШОКАЛА, в якому сфокусовано проблематику українських міграційних процесів, а також статтю представника закордонного українства — координатора Об’єднання українців Росії в Тюменській області та Західному Сибіру Володимира ХАЛІМОНЧУКА. Фото Ксенії Гладишевої Олександер Шокало та Володимир Халімончук соціальних прав українців в Україні й за кордоном, збереження, відновлення духовно-інтелектуального й фізично-генетичного ресурсу та соціальної структури нації. (Подібну стратегію успішно здійснює Казахстан). Зволікання з розв’язанням цієї нагальної проблеми, а також безвідповідальні рішення уряду про запровадження оподаткування трудових мігрантів призводять до переходу українських громадян у статус емігрантів і до втрати Україною ще одного покоління. 3. МГОУ “Четверта Хвиля” вимагає від Верховної Ради невідкладно створити в Україні належну законодавчу базу з питань міграції, що убезпечить державу від неконтрольованих потоків нелегальних іммігрантів, також убезпечить українських громадян від транснаціональних кримінальних мереж, які займаються нелегальним працевлаштуванням і работоргівлею, та гарантуватиме своїм трудовим мігрантам легалізацію на основі двосторонніх угод про тимчасове працевлаштування й соціальний захист за кордоном, а головне — забезпечить їм можливість повернення додому. До розробки міжурядових угод між Україною й країнами перебування українців обов’язково залучати представників українських громадських організацій за кордоном. 4. МГОУ “Четверта Хвиля” підтримує проект закону України “Про правовий статус українських трудових мігрантів”, що його розробила Комісія УГКЦ у справах мігрантів. Подолання комплексу проблем, пов’язаних із трудовою міграцією, слід починати з визнання самого факту цього негативного соціального явища та його правового визначення. Цей законопроект визначає правовий статус українських трудових мігрантів та членів їхніх сімей, встановлює правові та соціальні гарантії їхнього захисту. 5. Необхідне державне забезпечення включення всіх культурноосвітніх ініціатив українців за кордоном у системи української освіти й науки та акумулювання в Україні їхніх духовно-інтелектуальних набутків для розвитку вітчизняної освіти й науки. Для систематизації інформаційно-культурної сфери життя в Україні й українців за кордоном та для належного забезпечення культурного розвитку українського соціуму в єдиному інформаційному просторі необхідно запровадити державну стратегічну програму інформаційного забезпечення світового українства та створити в Києві Інформаційний центр світового українства з потужною ресурсною базою з використанням передових технологій. Нині відсутність системної державної турботи про український ін-
Гаряча тема · “Четверта міграційна хвиля повинна стати останньою хвилею відпливу й першою хвилею повернення українців на Батьківщину”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «МІСІЯ “ЧЕТВЕРТОЇ ХВИЛІ”», с. 1

МІСІЯ «ЧЕТВЕРТОЇ ХВИЛІ»

Олександер ШОКАЛО Достойні співвітчизники! Говоритиму і про проблеми, і про механізми їх подолання. Зауважували, зокрема Ніна Іванівна Карпачова, що назва наших слухань не охоплює всієї проблематики українського перебування за кордоном, а саме проблем українських мігрантів. Це тому, що правовий статус закордонних українців або емігрантів, які є громадянами інших держав, визначено законодавчо. А правовий статус громадян України за кордоном або українських мігрантів досі не визначено, наче такого соціального явища в нас немає. А сьогоднішні українські мігранти — це завтрашні емігранти. Українське честолюбство потішають ліричним штампом “Нашого цвіту по всьому світу”. Цвіт таки наш, а плоди вже не наші. Українці стають “пропащою силою” для України. “…Розсипаємося, як кленове листя”, — печалився Іван Франко 1907 року з приводу масового від’їзду українців за океан. Відтоді минуло понад сто років, а міграційно-еміграційні хвилі так само викидають наш люд на чужину. І з кожною новою хвилею Україна втрачає значну частину нового покоління. З потреби зберегти українців для України й виникла 2006 року Міжнародна громадська організація українців “Четверта Хвиля”. Наша ідеологема — “Українці — для України!”, де передбачено право та обов’язок кожного українця творити самостійну Українську державу. Ця заповідь нашої спільної громадської волі й дії — відповідь на Франків духовний заклик — “…Нам пора для України жить”. Місія МГОУ “Четверта Хвиля” — зберегти й відновити цілісність українського народу як збірної особи, відтворити самостійну самоорганізуючу силу нашого національного єства. Наше першорядне завдання — четверта міграційна хвиля повинна стати останньою хвилею відпливу й першою хвилею повернення українців на Батьківщину. Дехто заспокоює: міграційноеміграційні процеси — неминуче явище сучасного глобалізованого світу. Справді, нині у світі, за різними даними, від 150 до 175 млн осіб (понад 3 % населення планети) проживають за межами країн свого походження. З них близько 70 млн — мігранти. Але участь українців у глобальних світових міграцій@ них процесах вражає: українські трудові мігранти становлять понад 10 % (близько 8 млн, а в сезонний пік їхня чисельність майже подвоюється) від загальної кількості мігрантів у світі. Частка українських емігран@ тів і трудових мігрантів щодо за@ гальної чисельності українців (близько 65 млн) найвища у світі. Загалом понад 45 % українського етнічного соціуму живе за межами України. Українське соціальне єство фактично роздвоєне, а спорожнілу соціальну нішу заповнюють іммігранти з третіх країн (їх у нас близько 7 млн), які деформують соціокультурне середовище України. Цей показник особливо тривожний на тлі депопуляції українського народу — низької народжуваності й високої смертності. Лише незначна частина (близько 25 %) українських мігрантів працює за кордоном легально, маючи дозвіл на працю, — це власне і є трудові мігранти, а решта працює нелегально — це соціальні ви@ гнанці (біженці), позбавлені всіх громадянських прав. Легальна міграція — це економічні втрати держави та інтелектуальні втрати суспільства, а нелегальна міграція — це ще й необліковані моральні збитки всього українського народу, бо українські нелегали належать до найбільш дискримінованих та незахищених. Державні структури країн перебування українців стурбовані лише проблемами інтегрування національних меншин у їхньому просторі, адже національні меншини — це категорія політична. Роботодавці наших заробітчан дивуються: ви такі працьовиті люди, що ж то за держава, що випустила вас із дому? За висновками соціологів, український середній клас нині формується за кордоном. Але той середній клас не належить українському суспільству, бо він не забезпечує самостійної сили українського націєтворення й державотворення, а є знаряддям роботодавців в інших країнах. А ті десятки мільярдів євро й доларів, які щороку заробляють українці на чужині, не компенсують духовно-інтелектуального й генетично-фізичного ресурсу середнього класу, що його постійно втрачає Україна. Українська міграція, надто нелегальна, понижує офіційні показники безробіття, бідності й інших соціальних недуг (якби зараз усі українські мігранти повернулися в Україну, в нас було б до 12 млн безробітних). А загалом міграція за кордоном та її наслідки в Україні — це катастрофічне погіршення соціально-демографічної ситуації в нашому суспільстві. Які ж причини масової міграції й соціально-демографічної кризи українського суспільства? Назву основні: відсутність в Україні державницької ідеології, стратегії розвитку і їх соціально@економічного програмного забезпечення та знецінення на цьому тлі людської праці. Усе це й породжує тіньову економіку, корупцію, безробіття, депрофесіоналізацію, люмпенізацію, масову міграцію й інші негативні соціальні явища. Усе українське суспільство, яке з продуктивного перетворено на споживацьке, вражене тотальним заробітчанством — від державного чиновника, який купує собі посаду, до соціального вигнання, який купує собі робоче місце в наймах на чужині. Парадоксальність новітньої міграції в тому, що коли перша хвиля масового переселення українців припала на добу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Цю парадоксальність бачимо і в спільній причині першої й четвертої міграційних хвиль — у соціально-економічній мотивації, у бідності, в неможливості реалізувати себе на Батьківщині. Виходить, майже нічого не змінилося в соціально-економічному становищі українців за 130 років. Тільки тоді Україна мала найвищий приріст населення в Європі, а нині — найнижчий! І коли серед позитивних моментів трудової міграції головними називають додаткове спрямування в Україну значних потоків зароблених нашими громадянами коштів та освоєння ними культури виробництва, це викликає обурення, бо гроші не оплачують морально-психологічих збитків, а люди з вищою освітою в наймах — це не освоєння культури виробництва, а депрофесіоналізація й люмпенізація. Внаслідок четвертої хвилі міграції Україна постійно втрачає значний генетичний, духовно-інтелектуальний, фізичний, репродуктивний, творчо-науковий, економічний потенціал. Україна набула статусу країни@донора, бо з неї постачають світові, крім природних ресурсів, неоціненний національний ресурс — людей: від немовлят до дівчат на виданні, від робітників до вчених. Тільки у зв’язку з виїздом науковців і висококваліфікованих спеціалістів втрати України становлять понад 1 мільярд доларів США на рік. А духовно-моральні втрати незліченні. Україна як донор інвестує живий людський капітал в економіку майже всіх розвинених країн світу на шкоду собі. Коли у ХХ столітті Українська нація була нацією депортова@ них, то в ХХІ столітті стала наці@ єю мігрантів. За висновком Комісії для боротьби з нелегальною торгівлею українцями при Світовому Конґресі Українців, оприлюдненим на 48-й сесії ООН ще п’ять років тому, “Ук@ раїна є одним із найбільших джерел людей, які стають жер@ твами торгівлі”. МГОУ “Четверта Хвиля” привертає увагу суспільства, всіх гілок влади в Україні до проблем, пов’язаних із масовою українською міграцією. Нинішня антинародна позиція політиків стосовно цих проблем рівнозначна політиці винародовлення. Привертаємо увагу до кричущої невідповідності політики в Україні життєвим прагненням українських громадян на своїй батьківщині й за кордоном. Зважаючи на гостроту порушених проблем, МГОУ “Четверта Хвиля” звертається до Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України з такими вимогами: 1. Оскільки загальна чисельність громадян України за кордоном становить близько 25 % усіх українських виборців, необхідно внести зміни до Закону України “Про вибори”, законодавчо забезпечивши всім українським громадянам і в Україні, й за кордоном, можливість брати участь у виборчому процесі з активним і пасивним виборчим правом (право обирати й бути обраним) та з запровадженням практики поштового голосування для громадян України за кордоном (цей досвід широко використовують країни, громадяни яких тимчасово проживають за кордоном). За нормою чинного Закону, обирати мають право тільки ті громадяни України за кордоном, які стоять на консульському обліку, а це 1 % їхньої загальної чисельності. Проте обов’язок Української держави полягає не лише в тому, щоб забезпечувати своїм громадянам умови для реалізації ними свого виборчого права за межами Батьківщини та сприяти їхній інтеграції в інші суспільства, а насамперед у тому, щоб максимально гарантувати кожному громадянинові соціальний захист і всі людські права у себе вдома. 2. Тому необхідно невідкладно прийняти соціально-економічну Державну програму “Повернення на батьківщину українських мігрантів” з метою забезпечення
Гаряча тема · “У Російській Федерації для розвитку української освіти не надано й копійки”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

формаційний простір за кордоном надолужує на громадських засадах Українська Світова Інформаційна Мережа (УСІМ) МГОУ “Четверта Хвиля”. 6. МГОУ “Четверта Хвиля” вимагає зупинити руйнацію українського інформаційного простору. Інформаційну політику Української держави спрямувати на захист вітчизняного інформаційного простору та повноцінне входження у світовий інформаційний простір за умови забезпечення доступу всіх представників українського суспільства до інформаційних ресурсів своєї країни. Вітчизняні ЗМІ — стратегічний носій державної мови. 7. МГОУ “Четверта Хвиля” пропонує проект створення при консульських установах України за кордоном патронатної служби для інформаційно-консультативної допомоги своїм громадянам. Реалізація цього проекту стане першим кроком до системного розв’язання низки соціальних проблем заробітчанства за допомогою громадськості та важливим поступом України до європейських стандартів у царині забезпечення міжнародних норм прав людини. 8. Відповідно до Резолюції І Економічного форуму українців світу, необхідно створити систему правового захисту інвестицій українців із-за кордону в розвиток усіх сфер життєдіяльності українського суспільства. 9. Провідним зі всіх цих заявлених нами питань є питання узаконення в Конституції України національної державницької ідеології. Тільки державницька ідеологія як система духовно-соціально-правових орієнтирів здатна об’єднати всіх українських громадян на Батьківщині й за кордоном в інтересах України, незалежно від їхньої конфесійної та партійної належності. Відповідно до Резолюції І Економічного форуму українців світу, МГОУ “Четверта Хвиля” виступає з ініціативою узаконення в Конституції України національної державницької ідеології, прийняття на її засадах стратегії злагодженого розвитку України та запровадження нової ідеології управління суспільством і економікою за цілями й результатами. Тільки на основі такої системності українське суспільство спроможне буде самоорганізуватися і вберегти Україну від зовнішніх негативних впливів глобалізації та внутрішніх загроз заміни держави на недержавні структури (анклави, соціополіси тощо), які функціонують у межах держави поза національним соціокультурним середовищем винятково в корпоративних інтересах. Українські громадяни, які ви@ мушено опинилися за межами Батьківщини, сподіваються, що Українська держава нарешті візьметься за розв’язання жит@ тєвих проблем усього україн@ ського люду в Україні й за її ме@ жами, аби українці не покидали на чужинців своєї материзни, а самі не шукали долі на чужині. Як земля наша має стати основ@ ним стратегічним ресурсом Ук@ раїнського суспільства, так і турбота про наших людей має стати головним національним стратегічним пріоритетом у державі. Згадаймо, як на початку 90-х співці демократії ентузіазмом закликали: давайте збудуємо таку державу, щоб в Україні й євреям жилося краще, як в Ізраїлі! Нині завдання всього українського суспільства — зробити все, аби українцям удома жилося краще, як на чужині. “Українці — для України!” — вслухаймося в це волання українського серця. Володимир ХАЛІМОНЧУК, координатор Об’єднання українців Росії в Тюменській області, Ханти-Мансійському та Ямало-Ненецькому автономних округах, голова ради культурно-просвітницького товариства “Українська родина” міста Сургута, член ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Прикро, але саме проблеми освіти найактуальніші сьогодні для багатотисячної української діаспори Західного Сибіру. В Тюменській області, Ханти-Мансійському та Ямало-Ненецькому автономних округах проживає зараз майже півмільйона наших співвітчизників. Це одна з наймолодших і найдинамічніших частин української діаспори Росії. На територію Тюменщини більшість наших земляків переїхала у зв’язку з розвитком нафтогазового комплексу Західного Сибіру. 2002 року, під час візиту Президента України Л. Кучми до Тюменської області, мер міста Сургута Л. Сідоров зазначив, що більш як половину міста побудували українці. Але не тільки на будівництві, в нафтовій та енергетичній, майже у всіх інших галузях народного господарства працюють наші співвітчизники. Українці славляться й педагогічними та науковими досягненнями. Як відомо, освіту в Сибіру започаткували саме українці — вихованці Києво-Могилянської академії. Один із них, митрополит Філофей (Лещинський), якого згодом назвали апостолом Сибіру, прибув 1702 року до Тобольська, тодішньої столиці Сибіру. Одним із головних напрямів своєї діяльності він визначив розвиток освіти серед корінного населення “по образу и подобию” шкіл київських. Він сповістив у Москву, що до нього не велося жодного будівництва і тільки зараз будується школа, збираються діти для навчання. Філофей попросив вислати підручники. 1703 року з Києва на запрошення митрополита приїхало п’ятеро вчених ченців — шкільних учителів, які привезли із собою 206 книжок для навчання: часослови, руську граматику, псалтирі, акафісти, требники. Керівництво Тобольсько-Сибірської єпархії протягом першої половини XVIII століття перебувало під патронатом високоосвіченого українського духовенства, тож Тобольська духовна школа як перший навчальний заклад Сибіру не лише своїм існуванням, а й перетворенням на повну семінарію має завдячувати вихованцям Києво-Могилянської академії. 1743 року на основі архієрейської школи було засновано Тобольську духовну семінарію — перший середній навчальний заклад у Сибіру. Відкрив семінарію наш земляк митрополит Антоній (Нарожницький). Митрополит, усвідомлюючи “что духовныя нужды обширнейшей епархии, наполненной раскольниками, магометанами и язычниками, при том с православным населением, тоже невежественным и грубым, требуют полной семинарии с философіей и богословіем”, викликав із Києва кваліфікованих учителів і студентів, які заповнили курси цієї духовної школи, перетворивши її на повну семінарію. Із Києва прибули викладачі Я. Волинський, Ів. Блажецький, Г. Гриневич, ієромонах Пафнутій (Даневський), студент філософії В. Русанович. 1749 року з Києва викликали студента філософії Матвія Миткевича, якого 1751-го призначили на посаду префекта Тобольської семінарії, згодом він став її першим ректором. Його наступник — митрополит Павло (Конюскевич), також представник київського духовенства, розпорядився відкрити по всьому Сибіру початкові латинські класи при монастирях і церквах. 1759-го такі школи відкрили в Красноярську, Барнаулі, Троїцьку і Верхотур’ї; у 1760—1761 рр. — Далматинському і Рафайлівському монастирях, у Тюмені, в Єкатеринбурзі, Тарі, Томську, Самарові, а пізніше і в Туринську. Загалом у Західному Сибіру було відкрито 15 латинських шкіл. Але далеко не для всіх змогли знайти вчителів, тому згодом латинські школи було замінено на слов’яно-руські. При Тобольській семінарії було зібрано значні бібліотечні фонди, здебіль- Старші учні Української недільної школи з батьками Ансамбль “Комарики>зюбрики” — найменші учні Української недільної школи, м. Сургут збереження культурної спадщини. Після “єльцинської епохи”, з приходом нової чиновницько-бюрократичної адміністрації почалося поступове обмеження фінансування українських недільних шкіл, а з 2005—2006 рр. фінансування припинили. 1 вересня 2009 року українські недільні школи в містах Тюменщини: Новий Уренгой, Ноябрськ, Нижнєвартовськ, Нєфтєюганськ, Тюмень і Ялуторовськ — закрито. На батьківські й спонсорські кошти поки що утримується Українська недільна школа в Сургуті та гурток із вивчення української мови при українській громаді в Тобольську. Більше в Тюменській області й автономних округах нема жодних українських навчальних закладів, владні структури не зацікавлені підтримувати розвиток української освіти. Українці в Західно-Сибірському реґіоні фактично позбавлені права отримувати освіту рідною мовою. Нині в Україні на розвиток освіти з російською мовою навчання із бюджетів усіх рівнів надають більш як три мільярди гривень, а в Російській Федерації для розвитку української освіти не надано й копійки. Є тільки один історичний факт, коли влада була зацікавлена у створенні національних шкіл у Тюменській області. Після громадянської війни, під час “розрухи”, щоб здобути прихильність населення в південних районах, заселених переселенцями з України столипінської пори, було відкрито 18 українських шкіл, хати-читальні, гуртки художньої самодіяльності. З набуттям більшовицькою владою сили, в пору колективізації й розкуркулення, осередки української освіти розігнали. Нині ситуація з українською освітою у Західному Сибіру, населеному сотнями тисяч українців, трагічна, але не безнадійна. Потрібні тільки воля і наполегливість української діаспори, особливо керівництва українських громадських організацій та підтримка Української держави, а законні підстави для цього є. Ще одна, чи не основна проблема, яка потребує невідкладного розв’язання, — це вільний доступ українців Росії до правдивої інформації про Україну. У Тюменській області майже нема українського телебачення. Задля розв’язання проблем освітнього й інформаційного забезпечення українців Тюменської області та Західного Сибіру українські громади звернулися з листом до президентів України й Росії. шого привезені з Києва, де зберігалися не тільки книжки слов’янськими та іноземними мовами, а й унікальні рукописи. Не тільки освіта, а й культурне життя Сибіру започаткували наші земляки. Так, першу бібліотеку і перший театр (“по образу і подобію” київських) заснував митрополит Філофей. Минуло 300 років з початку титанічної просвітницької роботи перших сибіряків-українців, а ми й сьогодні стоїмо перед цією самою проблемою: бракує ентузіастів просвітництва. Із становленням незалежної Української держави в українців Сибіру з’явилася надія на належні умови для всебічного розвитку української діаспори. Розпочали роботу громадські організації в Нижнєвартовську, Сургуті, Ноябрську, Новому Уренгої, Нєфтєюганську, Тюмені, Тобольську і Ялуторовську; засновано українські недільні школи і гуртки з вивчення української мови. Між адміністраціями міст та організаціями було укладено угоди про фінансування шкіл із муніципальних бюджетів, розроблено положення про національні недільні школи. Учителі отримували невелику зарплату, але цей чинник був не основним. Головне, чим керувалися перші ентузіасти української освіти, — причетністю до шляхетної справи зі
Освіта · “Без глибокого знання українознавства не утвердимо українську ідентичність”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

НАЦІОНАЛЬНЕ ОБЛИЧЧЯ ДЕРЖАВИ

Ніна ГНАТЮК Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ На ІІІ Міжнародний конґрес “Українська освіта у світовому часопросторі”, що 21—22 жовтня відбувся в Києві, зібралися відомі народознавці, педагоги, вчені, громадські діячі не лише з різних реґіонів нашої країни, а й з багатьох українських громад світу. Ще перед початком поважного зібрання делегати зі Львова і Севастополя, Донецька і Тернополя, Росії й Португалії, Молдови і США, інших країн і реґіонів України знайомилися, обмінювалися адресами і візитівками, розповідали про найсокровенніше, адже всі живуть єдиною метою — передати молодим поколінням усе найдорожче, найзначиміше з досвіду, надбань минулих століть, виховати юнаків і дівчат справжніми патріотами, свідомими будівничими нової України. Вітаючи високе зібрання, заступник міністра освіти і науки України Максим Стріха відзначив, що конґрес — помітна подія у житті світового українства. Є нагода осмислити самих себе, накреслити ті шляхи, які має подолати сучасна освіта, весь культурно-мистецький комплекс виховання людини з українською душею на всіх материках. Як ми маємо відповідати на виклики часу, що можемо протиставити процесам глобалізації, як скористатися зі своїх багатовікових традицій і надбань? Не лише родючі чорноземи, ай українські розум і розсудливість, українську духовність ми маємо зробити своїми перевагами, завдяки їм посісти чільне місце у світовому співтоваристві. Згідно з Указом Президента України, нещодавно науково-дослідний інститут українознавства набув статусу національного. Це не лише висока честь, а й велика відповідальність, нові завдання. Зокрема, триває робота над створенням електронної бібліотеки “Україна — третє тисячоліття”. Вона вбере в себе весь огром історичної, науково-технічної, художньої літератури, що належить розуму і серцю багатьох поколінь наших попередників і сучасників. Це проект не на одне десятиліття. Однією з головних проблем є інформаційна відрубність, відсутність належної кількості та якості підручників, малі наклади книжок, газет і журналів, що часто не доходять до українських громад, шкіл в інших державах. М. Стріха переконався в цьому, виступаючи перед учителями в Лісабоні (Португалія). Додам від себе: в українських школах працює чимало справжніх майстрів своєї справи, учителів від Бога. Переконана, що досвід Бориса Нетупського з Бару на Вінниччині, Ніни Горик з Луцька заслуговує на те, щоб з ним ширше ознайомити не лише колег зі своїх областей, а й іноземних побратимів. Адже ці подвижники освіти прагнуть виховати молодь на високих гуманістичних ідеалах, прищепити їй почуття краси, людяності, виховати справжніми творцями. Серед вихованців цих учителів — талановиті поети, які вже мають власні видання, стали членами НСПУ, чимало випускників теж обрали фах педагога. У доповіді доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук Вищої школи України, директор Національного науково-дослідного інституту українознавства Петро Кононенко наголошував: ми маємо чесно з’ясувати, якою є сьогодні українська освіта, чи виконує вона свою високу місію. Людмила Чолану (Молдова) Іван Драч Ще 20 років тому освіта в Україні була частиною радянської ідеології, вона була денаціоналізована, усе національно-патріотичне вихолощувалося. Передусім система виховувала зросійщених інтернаціоналістів. 18 років тому Україна стала незалежною, а рідна школа, на жаль, працює досі за старими підходами. На першому плані у багатьох навчальних закладах — не національно-патріотичне виховання, не українська мова і традиції та звичаї народу, не історія і література, без яких не виховати людину високих гуманістичних ідеалів, а говоріння, бездумне заучування певних дисциплін. На яких ідеалах виховуєте своїх учнів — на це запитання 44 відсотки вчителів відповідають: “Ідеалів не маємо”. Чи не тому більшість випускників шкіл і ВНЗ хочуть жити і працювати за кордоном? Міжнародний конґрес відкриває Петро Кононенко Хоч як це дивно, але у профільному міністерстві досі не було сектору гуманітарної освіти. Його створили зовсім недавно. Тому всі сили треба спрямувати на те, щоб вивчення української історії й мови було першорядним завданням середньої й вищої школи. У Росії мова — головна ознака ідентифікації нації, рушій поступу. В Україні українська мова — мова літератури, один зі шкільних предметів. Для вищої школи навіть немає підручників з української мови. Доки всі в нашій державі — від високопосадовців до рядового громадянина — сповна не зрозуміють державотворчого значення української мови як найбільшого чинника ідентифікації нації, формування єдності суспільства, голосу, характеру і душі народу, доти ми не станемо сильною, квітучою європейською нацією. Надійшла гарна звістка: у Кембриджському університеті почали вивчати українську мову і літературу. А в багатьох наших ВНЗ такі кафедри ще не створені. Це стосується і вивчення українознавства. Колись говорили: “Кадри вирішують усе”. Це твердження не застаріло. Інтелігент — це не просто людина з вищою освітою, а носій національного духу, переконань, віри. Цього, на жаль, не скажеш нині про багатьох. Якою мовою спілкуються вчителі, викладачі ВНЗ поза уроками, а часто і на лекціях? У Кабінеті Міністрів колись був відділ української мови. Де він тепер? Інститут народознавства запропонував створити такий відділ і в Секретаріаті Президента. Василь Кушерець, професор, голова правління Товариства “Знання”, підкреслив, що наше основне спільне завдання — просвітництво. Тому треба йти до людей не лише через радіо і телебачення, а й через усне слово впливати на кожного. За кордоном розвинена мережа освіти для дорослих. У нас мільйони людей не мають достатніх знань з історії, екології — що вже казати про мову, літературу, мистецтво. Тому треба спільними зусиллями доходити до людей — інакше матимемо і далі зденаціоналізоване населення, яке голосуватиме не за майбутнє України, аза продуктові пакети. Валентина Каплун (США, Нью- Джерсі) присвятила виступ роботі суботніх українських шкіл. Вона передала вітання від Євгена Федоренка, Голови Управи Шкільної Ради при УККА, вченого секретаря Української Вільної Академії Науку США. Валерій Леонов (Росія) Валентина Каплун (США) Цікавим був виступ Валерія Леонова, професора, доктора педагогічних наук, директора Бібліотеки Російської Академії наук із Санкт-Петербурга. Він не лише розповів про бібліотеку, якій в листопаді виповнюється 290 років, а й про найвизначніших українців, які там працювали. Це були не лише вчені зі світовими іменами, а й гідні сини і доньки своєї землі. Багатьох з них знищила радянська репресивна система. Варто було б “Просвіті” налагодити діловий контакт з Українським земляцтвом у місті на Неві, з Бібліотекою РАН і видати книжку про тих подвижників, чиї імена озвучив Валерій Леонов. Як повідомив професор, президент Академії наук Вищої школи України Микола Дробноход, Валерієві Леонову присвоєно звання Почесного академіка. Це визнання тієї великої праці, яку проводить цей добродій для утвердження українства в Росії. Працювати людям науки і культури з українським серцем у Росії важко. Там усе роблять, щоб українці відмовилися від своїх національних коренів, забули мову, звичаї рідної землі. І тому в РФ зараз лише 3 мільйони українців, а насправді серед громадян сусідньої держави їх значно більше. Кандидат педагогічних наук, голова Асоціації керівників шкіл м. Києва, директор Київського ліцею “Крок” Людмила Паращенко наголосила на потребі створення ради директорів навчальних закладів при Кабінеті Міністрів. Жоден документ з освітньої політики не повинен прийматися без експертизи освітян. Слід демократизувати шкільну освіту, наблизити її до потреб життя, повернути у школу виробничо-трудове навчання. Учням надають чимало зайвого матеріалу, а на основні предмети і найголовніші теми з історії України виділяють надто мало годин. Підручники недосконалі, мова їх складна, надходять вони до шкіл із запізненням. Зміст і якість освіти формує обличчя держави. Якщо ми хочемо жити за світовими стандартами, мати здорове довкілля, бути господарями на власній землі, повинні мати і відповідну освіту. Кандидат педагогічних наук, заступник директора Сквирського ліцею Київської області Василь Цимбалюк півстоліття працює водному навчальному закладі. Славиться ліцей своїми випускниками, серед яких чотири чемпіони Олімпійських ігор. Та не лише спортивними досягненнями пишається ліцей. Серед улюблених предметів — українознавство, яке викладають вже два десятиліття. Тут працює три покоління прекрасних філологів. Один із них — Олександр Заболотний, переможець конкурсу вчителів України на кращий підручник з української мови. Ліцей — це велика українська родина. На шкільні свята діти приходять із батьками, які невіддільні від процесу навчання і виховання. Завкафедри філології працює кандидат педагогічних наук Катерина Плівачук. Вона виховала понад сто призерів обласних олімпіад. Історія ліцею пов’язана з іменами Максима Рильського, Аркадія Любченка, які свого часу чимало зробили для цього столітнього навчального закладу, зокрема, переходу на українську мову, організації музею. Кандидат педагогічних наук Катерина Плівачук поділилася досвідом позакласної роботи, організації цікавого і змістовного дозвілля дітей і юнацтва. Кандидат філософських наук, заступник директора Національного науково-дослідного інституту українознавства Тарас Кононенко наголосив на необхідності запровадження українознавства у всіх вищих навчальних закладах негуманітарного профілю. Без вивчення цього предмета не може йтися про високу культуру нашого мислення, роботи, побуту. Без глибокого знання українознавства не утвердимо українську ідентичність. На пленарному засіданні й під час роботи секцій громадські діячі, науковці, педагоги поділилися досвідом роботи, а в Ухвалі конґресу намітили ті шляхи, завдяки яким не лише українська освіта, ай уся наша незалежна держава повинна зайняти належне місце у світовому співтоваристві.
Про-читання · “Тримаймо ж високо українське небо”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

РОБЕР ДЕСНОС, З ФРАНЦУЗЬКИМ ШАРМОМ

Галина ЧЕРНІЄНКО, доцент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, перекладач Істинний перекладач — це людина, яка, захоплюючись красою й досконалістю іноземної мови, намагається засобами рідної мови донести до читачів цю красу в її взаємодії зі змістом перекладених творів. Істинний інтерпретатор намагається віднайти зв’язок з іншомовним автором, твори якого він має витлумачити, тільки тоді виникає той надзвичайний простір, у якому відбувається містичний контакт двох мов. Результатом його стає якісно виконаний переклад. Тлумач покликаний злитися з інтелектуальним полем автора, щоб “відгадати” його загадку і віддати авторів вогонь людям. Такий контакт — мистецтво, помножене на науку, тобто майстерність перекладача чи його дар до слова, знання принаймні двох мов, почуття такту, ритму і найголовніше — любов до своєї справи. Тільки за такої умови можливий гарний, гідний геніального прозаїка чи поета переклад. Саме до таких перекладачів-поетів і належить відомий в Україні та багатьох французькомовних країнах перекладач поезії з французької мови Всеволод Іванович Ткаченко. Нині перекладацький доробок Всеволода Ткаченка нагадує широку й розмаїту панораму світової поезії — твори 156 авторів, перекладених з 10 мов, що представляють 34 національні літератури. Географічно це обшири шістьох континентів (Європа, Азія, Африка, Австралія, Північна й Південна Америка), а хронологічно — тисячоліття світової поезії. Левова частка цих творів — переклади французькомовної поезії. За українські переклади В. Ткаченко удостоєний українсько-французької літературної премії ім. Миколи Зерова (1993) та двох міжнародних літературних премій: ім. Миколи Гоголя (“Тріумф”) і “Сад божественних пісень” ім. Григорія Сковороди (обидві — 2008 р.). Перекладені ним вірші численних французькомовних поетів нині складають велику персональну тематичну антологію, що включає Ганна ДЕНИСКО Фото Юлії КАРПАЧОВОЇ, м. Полтава Голова Полтавського міського об’єднання Товариства “Просвіта” Тарас Пустовіт, розпочинаючи зібрання громадськості, наголосив, що на Покрову згадують славне минуле, пошановують наше лицарство. Петро Ротач був лицарем української ідеї в нові часи: “Це унікальний чоловік, який мав талант ученого, дослідника, лицарські якості — велике почуття патріотизму і високі чесноти”. Слово про Петра Ротача виголосив ректор Полтавського державного педагогічного університету професор Микола Степаненко: “Петро Ротач належить до плеяди найбільших достойників кінця ХХ—початку ХХІ сторіччя. Ми говоримо про нього як про талановитого поета і прозаїка, але це ще був видатний перекладач, краєзнавець, людина, безмірно віддана Україні. Україною жив, Україні служив, не зрадив її ні на мить. Петро Ротач писав: Я йшов між чорної злоби, Круті, круті дороги слались. шедеври й найпоказовіші зразки любовної лірики французькомовних поетів світу, починаючи від Середньовіччя і закінчуючи ХХ століттям. Тут усіма фібрами своєї щедрої душі перекладач відчуває європейську й світову поезію, багатство нашої української мови. 2007 року у Видавничому центрі “Просвіта” за підтримки Програми сприяння видавничій справі “Сковорода” Посольства Франції в Україні вийшла книжка для малят у перекладі Всеволода Ткаченка “Баєчкопісеньки та квітопісеньки” відомого французького поета-антинациста Робера Десноса. Уже з перших рядків цих надзвичайних поезій зачудовуєшся їх мелодійністю, ніжністю й красою і запитуєш себе, яку душу треба мати, щоб на такому рівні виконувати переклади. Коли Всеволод Іванович щедро ділиться своїми перекладацькими таємницями й тонкощами, — щось ефірне, ніжне, загадково-дитяче оточує не тільки дитину, а й дорослого своєю тихою радістю далекого дитинства, де жива віра, надія і любов. Переконайтеся самі: Алігатор У заплавах Міссісіпі Алігатор зводить сліпи. Він, уздрівши негреня, “Доброго, — гукає, — дня”. “Добрий вечір, — каже негр. — Скоро ніч і темний смерк. Тож не слід мені, маляті, З крокодилом розмовляти”. У заплавах Міссісіпі Алігатор став сопіти: Він хотів посеред дня Проковтнути негреня. Кругом хилилися раби, А горді зрідка зустрічались. Ця людина була горда від природи. На нашому українському культурному, науковому і духовному овиді ця постать навіки залишиться знаковою. Петро Ротач був і залишається прикладом того, як має жити і діяти справжній український інтелігент. Ми часто скаржилися на несприятливі умови для творчості, праці, духовного розвою”. Петра Ротача у роки совєтчини постійно “запрошували” до КДБ, цькували у пресі, не друкували як “українського буржуазного націоналіста”, який нібито своїм прикладом збиває на манівці поетичну молодь. Але в період перебудови з’ясувалося, що шухляди письмових столів багатьох українських письменників Коли маєш можливість порівняти переклад з оригіналом, відчуваєш і розумієш, з якою трепетною шаною, з яким подиву гідним тактом тлумач поставився до першовзору — він зберіг його французький шарм, надавши перекладеній баєчці української чарівності. Здається, якби французьке чи українське хлопченя чи дівча писало вірші, воно виконало б його саме такою мовою! Слава Богу, що трапляються люди, які відчувають, що українським дітям, а особливо тим духовно знедоленим міським, які виростають на асфальті, вкрай потрібні ці любовно виконані квітобаєчки, баєчкопісеньки, аби вони долучалися до гармонії світу і не зростали бездуховними егоїстами, яких плекає світова індустрія бездушних комп’ютерних ігор та “одноруких бандитів”. Будь-який твір можна перекласти, послуговуючись словником, ретельно добираючи відповідні слова, і той твір буде правильним, а можна спробувати уявити те, про що писав автор першотвору, як картину, і намагатися описати її, тоді в уяві читача, в нашому випадку — дитячій, постане також зоровий образ. А якщо до цих картинок додати ще й фонетично співзвучні слова, то виникає надзвичайно жива й переконлива звукова картинка. Коли читаєш переклади Десносових віршиків, отримуєш лише насолоду, радість, і розумієш, що для відчуття щастя іноді й дорослій людині, й дитині досить гарного віршика. Тоді виникає бажання вивчити його, щоб переказати комусь і поділитися цією радістю. А наша малеча потребує якісних творів, адже вони — наше майбутнє, тож маємо замислитися, якими вони будуть. Мусимо дякувати Всеволодові Івановичу за його душевну щедрість, коли він ділиться з нашими дітьми своїми духовними скарбами. Ми всі розуміємо, що майбутнє дитини починається, коли “ляля” лежить поперек лави, тобто лише починає усвідомлювати себе, отож виховувати “лялю” слід на гарних прикладах — “Боже сотворіння до вподоби всім”! У садочках, молодших класах, коли дитяча душа відкрита і чекає наповнення, їй слід пропонувати високоякісну продукцію: поезію, твори музичного мистецтва, малярства, кіно, тобто те, що прищеплює любов до ідеалів добра, справедливості, товариськості, тоді ми будемо впевнені в наших дітях та їхньому оточенні. порожні, а в Петра Ротача — і дослідження про письменників діаспори, і Шевченкіана, і Петлюріана, і сміливі вірші, сповнені любові до України і ненависті до її катів. Брати приклад з Петра Ротача в незламності й чесності перед Україною й собою закликали заступник голови Полтавської облдержадміністрації Сергій Соловей, депутат обласної ради, журналіст Василь Неїжмак. Дружина Петра Ротача Алла Олександрівна і син Олександр щиро подякували всім, хто сприяв відкриттю меморіальної дошки, — художникові Миколі Посполітаку, керівникові будівельної організації Олексієві Ландарю, багатьом іншим. Освятив меморіальну дошку митрофорний протоієрей УПЦ Київського Патріархату Микола (Храпач). На Покрову в Полтаві на вулиці, на жаль, ще й досі Жовтневій, будинку 66-а відкрили меморіальну дошку письменникові, літературознавцеві, вірному синові України Петрові Ротачу (24.01.1925—13.06.2007).
Про-читання · “Тримаймо ж високо українське небо”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

МІСТИФІКАТОР ВЛАСНОЇ ДОЛІ

Євген БУКЕТ Хто зараз не бандюк? Головне — жити згідно із совістю й бути готовим відповідати за власні вчинки. А людська доля іноді робить круті повороти, і в підсумку важко повірити в те, що всі ці життя належать одній людині. Чотирнадцятирічного сільського хлопця Костю Кацапчука 1941 року за надуманими звинуваченнями без суду й слідства вислали до Сибіру. У таборі він познайомився зі “злодієм у законі” Володимиром Івановичем Васильченком, який замінив йому батька й учителя. Після втечі з табору головний герой отримав нове ім’я та прізвище — Микола Рудько. Життя кидало його по всіх усюдах “великого й могутнього”. Важливою віхою становлення особистості було перебування у Західній Україні в період “зачисток” ОУН-УПА. Опинившись за примхою долі в одному з каральних загонів НКВС, герой прагнув не втратити людського обличчя. Врятована ним дівчина врештірешт стала його дружиною, з якою він емігрував до Європи. Але не знайшовши щастя в сімейному житті, він поїхав до Америки. У західному світі Миколі не щастило в усьому. Тому з новим прізвищем Данилін повернувся до СРСР. На Далекому Сході він знову зустрів дядька Володю… Скільки в житті всякого бувало: й авантюри розкішні, й розгульні вечері в ресторанах, й кровопролитні сутички, й приємні моменти з жінками… Про все це розповідає журналістові Костянтинові Христофорову кримінальний авторитет похилого віку Рудольф Карлович Звучали під осіннім небом козацькі пісні у виконанні пісенно-танцювального ансамблю “Полтава” Полтавської обласної філармонії (художній керівник — заслужений працівник культури Федір Кривенко), які так любив Петро Петрович. …Давні галли колись найбільше боялися, щоб небо не впало їм на го- Лещинський, який мріє за його допомогою видати мемуари. Але, попри поважний вік, Лещинський, ав далекому минулому — Костя Кацапчук, продовжує вправно керувати кримінальною імперією, віртуозно смикаючи, мов за нитки, своїх “підопічних”, прораховуючи всі їхні кроки далеко наперед. Його, як неперевершеного й справедливого авторитета, шанують і бояться всі, з ким зводить доля. Якщо ж хтось насмілюється виступити проти — неодмінно отримує заслужене покарання. У цьому читач зможе неодноразово пересвідчитися. І жодних містифікацій — лише життєвий досвід. Водночас книжка Володимира Коскіна насичена фактами з відомої й не дуже історії однієї шостої земної кулі. Тут жодних сенсацій — лише опис того, що відбувалося тут протягом минулого століття. Щоправда, без цензури і недомовок. Усе, як було насправді, про що всі знали, але ніколи не говорили вголос, та ще й крізь призму людських доль. Автор доніс ключову думку: незнищенні ті люди, котрі крізь оболонку загальної неправедності пробиваються до правди любові й добра. У вирі подій також зростали майбутні Василі Стуси та Івани Дзюби, які попри терор середовища, творили нову Україну — вільну і незалежну. Життєво точно Володимир Коскін розповідає на сторінках роману про “героїв нашого часу” — підприємців, журналістів, лікарів, спортсменів, військових, художників, політиків, чиновників, наркоманів, дрібних злочинців… Кого тут тільки немає! Яка непередбачувана й напрочуд реальна доля кожного з них, що мимоволі напрошуються аналогії з життя. Але автор наприкінці книжки завбачливо зазначає — будь-які збіги з реальними особами і подіями випадкові. Відчайдушне життя в країні без закону, в країні, де кожен — містифікатор власної долі, кожен — бандюк у своїй справі, кожен виживає, як може… Усе наскрізь просякнуте дотепним криміналом, який все ж є вимушеним заходом у період співіснування з антинародною владою, який триває в Україні досі й коли закінчиться — невідомо. Навіть “народні месники”, які час від часу “виникають” у цій системі, з плином часу все одно стають частиною злагодженого механізму. Чи відомий комусь секрет його роботи? Відповідь на це запитання, можливо, знайде допитливий читач у пригодницько-детективному романі київського літератора Володимира Коскіна “Містифікатор”. лови. У полтавському небі століттями стовбичить хижий сусідський орел, щодень довбе нам ребра, серця розбиває. Проте такі люди, як Петро Ротач, тримали українське небо так високо, що імперським хижакам туди було не досягнути і не обвалити його нам на голови. Тримаймо ж високо українське небо й ми!
Театр · “Нова роль — це зустріч із невідомим”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

мав рацію, бо це розширює палітру актора. Не можна грати самого себе, тому зараз мої ролі протилежні за характерами: Петруччо (“Приборкання норовливої” Шекспіра), Іван Карамазов (“Брати Карамазови” за Достоєвським), “странный человек” Подкольосін, Чичиков за Гоголем — то королі, то “маленькі люди”. Це добре, бо граючи такі ролі, актор розвивається, росте. — Ви очолюєте Київську організацію Спілки театральних діячів України. Це допомагає чи заважає акторській роботі? — Акторові не можна відокремлювати себе від театрального процесу. Оскільки працюю в оргкомітеті премії “Київська пектораль”, то мушу знати, що відбувається в сусідніх театрах. Часто буваю на виставах, тому знаю основні напрями київських театрів. Це дає мені певний досвід, бачу, що і як ставлять колеги. Знову-таки, спостерігаючи за іншими, робиш певні висновки щодо власної майстерності. — У Вас багато звань, наго@ род. Вони Вас не обтяжують? — Вважаю, що людині потрібно присвоювати звання і присуджувати премії на початку її шляху, якщо вона того заслуговує. Я отримав Шевченківську премію 32-річним, тоді навіть не був заслуженим артистом. Це трохи ошелешило, але додало снаги. Тепер до звань ставлюся спокійно, вони мене не обтяжують. Актори — публічні люди, і треба вміти подобатися публіці. Якщо тебе не любитимуть, то на твої вистави не ходитимуть. Тому часто доводиться робити те, що від тебе чекають. — Вас упізнають на вулиці? — Упізнають насамперед за серіалами. Є люди, які впізнають просто як обличчя з екрана, а є ті, хто впізнає за тим, що ти зробив, бо це їм подобається. Це зовсім інше впізнавання: тут повага, пієтет. Це свідчить про те, що ти своєю роботою долучився до серйозної культури. Коли йшов фільм “П’ять хвилин до метро”, це була катастрофа: не можна було вийти з хати. Зараз уже трохи забулося, стало спокійніше. — Уявляєте своє життя поза театром? — Батьки не пов’язані з мистецтвом, вони радили обрати якусь “чоловічу” професію, наприклад лікаря. Батько був економістом, він переконаний, що якби я здобув фах економіста, то був би щасливий. Але не можу з ранку до вечора виконувати одну й ту саму роботу, мені потрібна свобода, важливо, щоб я сам планував власне життя, а не хтось робив це за мене. Тим більше, зараз можу дозволити собі обирати і ролі, й стиль життя. — Кому завдячуєте майстер@ ністю на сцені? — Дуже вдячний викладачеві Театрального інституту Леонідові Артемовичу Олійнику, в якого навчався. Ада Миколаївна Роговцева також була моєю викладачкою, і як земляка виокремлювала з-поміж однокурсників. Вдячний і Сергієві Данченку, він вплинув на мою творчу долю. Ще раніше була школа — хороші часи. Навчався непогано, але старанним учнем не був. Деякі предмети із шкільного курсу так і не стали в пригоді, особливо математика. Мені ставили високі оцінки, хоч того й не заслуговував. У нас була чудова вчителька російської мови і літератури, наш класний керівник Валентина Миколаївна Славко. Завдяки їй успішно склав вступний іспит до інституту, завжди писав без помилок. Коли бачу, як пише молодь, стає прикро: вони не знають ні української, ні російської. Це велика проблема всієї нації, адже молодь повинна бути освічена, щоб рухати державу вперед. Спілкувалася Олена ШУЛЬГА
Театр · “Нова роль — це зустріч із невідомим”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

«ЯКЩО ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИМУТЬ, ТО НА ВИСТАВИ НЕ ХОДИТИМУТЬ»

— Пане Олексію, із чого починався Ваш шлях у мистецтво? — Після закінчення факультету драматичного театру і кіно Інституту імені Івана Карпенка-Карого мене запросили до театру імені Івана Франка. Там з 25 років почав працювати актором. Режисери звернули увагу на нове обличчя. Тоді активно працювала кіностудія імені Олександра Довженка, знімали багато фільмів. Уперше мене, актора-початківця, помітив Микола Мащенко. Він запропонував велику і відповідальну роль у стрічці “Все перемагає любов”. Відтоді з легкої руки Миколи Павловича знявся більш як у 30 фільмах. — Що Вам більше подобаєть@ ся — кіно чи театр? — Так питання не ставлю. Для мене це різні форми роботи і різний підхід до неї. Коли є цікава робота в театрі, цікавий режисер, професійні партнери, — захоплююсь нею і люблю театр. Якщо хороша робота в кіно — віддаюсь їй. Коли ж трапляється невдала робота в театрі, то більше люблю кіно і навпаки. Важливо, щоб у роботі — чи то на сцені, чи в кадрі — було комфортно, тоді прийде успіх. Тому ніколи не розділяю для себе кіно і театр: це різні категорії. — Чи сумніваєтеся, коли Вам пропонують роль? — Сумніваються, мабуть, усі. Ніколи не думаю, що все вмію, все знаю, досяг вершин. Як і в кожної людини, є сумніви передусім у собі: чи зможеш, чи покажеш щось нове, чого від тебе не чекали, чи здивуєш публіку, чи притягуватимеш її до себе, якою мовою розмовлятимеш із глядачем і про що. Такі запитання виникають часто. Багато акторів кажуть, що перед початком роботи над новим матеріалом вони почуваються принаймні студентами театрального інституту, попри регалії, звання, досвід. Усе починається, ніби вперше. Нова роль — це зустріч із невідомим: вийде чи не вийде, що ти зможеш нового принести в цю роль. І хоч завжди є сумніви, ти кидаєшся в роботу і починаєш учитися плавати. — Чи спеціально готуєтеся до ролей? — Не маю жодних секретів, намагаюся готуватися традиційно. Адже роль — не тільки текст. Треба знати, що це за персонаж, в яку епоху жив, які тоді носили костюми, які пристрасті вирували. Тобто треба вивчити роль, щоб мислити, як та людина, яку треба зіграти. Треба зануритися в її час, обставини, які її оточували. Актор — це не голова, яка розмовляє, тобто слід виконати певний обсяг роботи, переформатувати власну особистість. І що глибше зануришся в ту атмосферу, то достовірніше зможеш зіграти роль. Інших секретів нема. Яка формула успіху? Це 90 відсотків роботи, 5 — таланту і 5 — фарту. Акторська професія передбачає постійну роботу над собою. Найважче — перед прем’єрою. Згодом відпрацьовуєш певні прийоми, знаєш реакцію публіки. Але все одно доводиться працювати, бо виходиш на публіку незалежно від настрою, сімейних обставин, і треба переконати глядача в тому, що він недаремно купив квиток. Навіть після десятка вистав витрачаєш величезну енергію, щоб тисячі людей почули те, що ти хочеш до них донести. Тобто на сцені не можна “ходити поволеньки”, професії потрібно віддаватися повністю. Акторська праця не передбачає відпочинку. — Пам’ятаєте, свого часу по@ бутувала думка, що театр витіс@ нить телебачення. Як Ви вважа@ єте, театр живе чи доживає? — Думаю, що театр не просто не доживає, він повноцінно живе. Нині театральні зали заповнені. На спектаклі ходить багато людей, тож ознак смертоносної хвороби не бачу. Людина втомлюється від телевізора, пустопорожніх балачок політиків і безкінечних серіалів. Театр — це вихід у світ, коли жінки одягають вечірні сукні, чоловіки — святкові костюми, відповідно налаштовуються і приходять подивитися на живі емоції, які не пробиваються до глядача крізь екран. Емоційно театр — це зовсім інше, ніж телевізор, саме тому, на мою думку, смерть театрові не загрожує. — І все ж, Ви знімалися в серіалах? — Знявся в серіалі “П’ять хвилин до метро”, і не шкодую. Нова робота — це новий досвід. Саме в той період роботи в театрі було небагато, трапився серіал, і я погодився попрацювати в ньому. До того ж, людині притаманний авантюризм: чому б не спробувати? Нове — завжди цікаво, хоч спроба була ризикованою в тому сенсі, що вона могла стати невдалою. Зараз, мабуть, уже не прийняв би пропозиції знятися в серіалі. Серіал — це не мистецтво, а швидше спорт, до того ж, екстремальний. Треба робити все дуже швидко, ніхто з тобою не репетирує, граєш, як вважаєш за потрібне. Сценарій дають уранці перед зйомками, бо знімаємо із запізненням — в ефірі вже йде фільм. Однак робота в серіалі дала певні позитиви: нові обличчя, обставини, досвід, коло спілкування. Це був величезний проект — на 100 серій. — Але у Вас був досвід роботи в багатосерійних стрічках, наприклад “Злочин з багатьма невідомими” Олега Бійми. — “Злочин з багатьма невідомими” — це не серіал, а телевізійний фільм, це інший формат. Серіали знімають так: 45-хвилинна серія за день. У телефільмах інакше: серію знімають днів із 10, ретельно відпрацьовуючи кожну сцену, а це інший підхід. “Злочин…” знімали приблизно півроку. Це серйозна робота, а серіал — не мистецтво, а виробництво, майже конвеєр. Прикро, що такі режисери, як Бійма, не знімають кіно, а іноді знімають ті, кому це робити категорично не можна. А талановитим людям, які багато зробили для української культури, не дають змоги працювати. — Ми підійшли до непростого питання: українське кіно в Україні. Де його можна побачити? — Українське кіно було і є. Але нині знімати фільми — велика розкіш, національне кіно — це дорого. Те, що тепер знімають, роблять не лише на Україну, а й на Росію, Білорусь, Казахстан, щоб покрити витрати. Тож виходить якийсь “середній продукт”. Знімати національне кіно — це великий ризик, який може себе не виправдати. На жаль, охочих вкладати гроші в національний кінематограф нема. Держава до цього байдужа: закону про кіно так і не ухвалили, хоч було кільканадцять редакцій. Щоб кінематограф розвивався, повинна бути державна стратегія. Українські фільми показують пізно вночі. Ми самі привчаємо глядача до фастфуду — до легкого сприйняття, де одна подія обігрується протягом десяти серій, картинки змінюються, а думати в цей Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка долучився до відзначення 200-річчя із дня народження Миколи Гоголя виставою за його п’єсою “Одруження” в перекладі Остапа Вишні. Мені, не-театралові, було цікаво побачити, що ж це таке — “зовсім неймовірна подія на дві дії”, як зазначено на афішах. Позаяк головну роль Подкольосіна виконував народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Олексій Богданович, не змогла подолати спокуси подивитися прем’єру вистави. І не пошкодувала. У спектаклі задіяне сузір’я вітчизняних акторів: народний артист України, лауреат Шевченківської премії Богдан Бенюк, народний артист України Лесь Сердюк, народна артистка Ірина Дорошенко, заслужена артистка Любов Кубюк. Тож вистава стала незабутньою. Невдовзі випала нагода поспілкуватися з актором театру імені Івана Франка Олексієм БОГДАНОВИЧЕМ. Оскільки він не лише театральний актор, а й артист кіно, переваги якомусь із жанрів не надавали. час не треба. Глядач охолов до серйозного кіно. Навіть театральний глядач прагне полегшеного варіанта, комедійних вистав. Розквіт національного кіно, сподіватимемось, у майбутньому. — Чи любите грати в комедіях? — Вважав себе драматичним актором, до певного часу не уявляючи, що можу зіграти в комедії. Так склалося ще з часу навчання в театральному інституті: соціальні, сентиментальні ролі, герої-коханці. Заплакати було просто, а заставити публіку сміятися… Одне слово, не любив комедії. На третьому курсі режисер дав мені комедійну роль у виставі за п’єсою Антона Чехова. Я непокоївся, що нічого не вийде, але згодом зрозумів, що зможу й це. Коли світлої пам’яті Сергій Данченко подивився мене в цій ролі, то повірив у мене як у багатопланового актора. Після того він гіпотетично взяв мене в свою трупу, а на четвертому курсі я вже грав у театрі. Згодом Сергій Данченко давав мені характерні ролі, бо вважав, що драматичні я вже вмію грати. І він
Палітра · “Знакові видання формуються і видаються незалежно від будь>якої влади”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ПОЛЮСИ МИСТЕЦЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Ірина П’ЯТЧАНИН Арт-центр Павла Гудімова відкрив на Подолі на вулиці Хоревій нову художню галерею мистецьким проектом “Народне актуальне. Портрет у наївному та сучасному українському мистецтві”. Архітектор за освітою, Гудімов давно заявив про себе як галеєрист із оригінальним баченням мистецького процесу, смаком і вмінням відокремити справжнє мистецтво від другорядних культурних явищ. Основний концепт проекту “Народне актуальне” — діалог наївного/народного й сучасного українського мистецтва. Частина проекту — твори відомих сучасних українських художників, учасників і послідовників мистецького підйому “нової української хвилі” 1980—90-х, чиє мистецтво представлене різноманіттям актуальних художніх шкіл, стилів і концепцій, але й позначене індивідуальною своєрідністю. Це Олександр Бабак, Артем Волокідін, Влада Ралко, Євген Раєвський, представники львівської школи живопису Влад Костирко й Андрій Сагайдаковський. Твори цих художників репрезентують українське сучасне мистецтво на закордонних виставках, зберігаються в колекціях відомих музеїв і приватних осіб, успішно продаються на арт-аукціонах. З іншого боку, на виставці представлено живописні твори народних майстрів (з колекції “Родовід-галереї”, куратор Лідія Лихач), що все життя прожили в своїм селі та є носіями української народної мистецької традиції. Переосмислюючи за народними уявленнями про прекрасне традиції професійного класицистичного живопису, ці майстри створювали справжні шедеври. Серед цих творів бачимо картини Катерини Білокур, Григорія Ксьонза, Панаса Ярмоленка і його доньки Якилини Ярмоленко. Представлені на виставці портрети (надалі будуть пейзажі й натюрморти) свідчать про ніби протилежні мистецькі завдання, що ставили перед собою художники. Сучасні митці не прагнуть створити портрет конкретної людини. За законами сучасного актуального мистецтва, вони зображують символ, знак, асоціативний візуальний ряд, мистецький жест через зображення людини. Іноді зображення і назва твору аж ніяк не перетинаються: наприклад “Швець” А. Сагайдаковського. Пропонуючи своєрідну мистецьку гру, художник трактування зображуваного найчастіше залишає на розсуд глядача, його мистецьку обізнаність, культурний багаж. Це мистецтво вимагає певної підготовленості, його прийнято називати елітарним, воно адресоване обраним. Народні майстри, що жили і творили у другій половині ХІХ— першій половині ХХ сторіччя, всі зусилля спрямовували на те, щоб якнайточніше передати зовнішні й внутрішні особливості конкретної людини, найвигідніше репрезентувати її глядачеві. Чого вартий, наприклад, парний портрет матері й дочки, який створила Якилина Ярмоленко! Намагаючись акцентувати на тому, що дві вродливі жінки схожі, як дві краплі води, зображує їх в абсолютно однаковому вбранні, в однаковому оточенні — пейзажі з річкою, символом швидкоплинності життя, поблизу криниці (символ витоків роду), але доньку біля куща шипшини з квіткою в руці (безтурботність квітучої молодості), а трохи вже змарнілу на виду матір з опущеними руками, з коровою неподалік (символ нелегких житттєвих обов’язків і щоденної праці). Поверховий глядач може посміхнутися: “Знайди десять відмінностей!” Уважно розглядаючи твори, розумієш філософську думку автора про повторюваність життєвого циклу, спадковість роду, наслідування батьківських звичаїв. Або ж портрети двох братів, сільських хлопців, але одягнених “по-міському” — в картузах і з балалайками (це і знак певної заможності, вищого соціального статусу). Ці твори ілюструють і соціальні зміни на селі, натиск індустріального міста, вплив низової міської культури — російського лубка, міщанського портрета — на українську традиційну сільську культуру. Ось подружжя з дитиною на тлі власної хати: всі стоять на дорозі, що зникає вдалині, батько тримає коня — мабуть, на нього чекає далека дорога. Схоже, авторові пощастило бачити романтичні сімейні портрети професійних художників. А символічність зображення — не тільки данина стильовим особливостям романтизму, а й прийом, що сягає традиції створення давніх ікон. Народний живопис розвивається за власними законами. У ньому будь-яка традиція професійного мистецького стилю трансформується. Майстер наївного мистецтва своїм твором може розповісти уважному глядачеві дуже багато. Він грає з глядачем, але це гра в розгадування символів, сакральних знаків, додаткової інформації про портретованого, що зашифрована в зображенні. Але сприйняття наївного народного живопису теж вимагає підготовленості. Щоб належно оцінити привабливість цих творів, потрібно бути, як і народний майстер, носієм (почасти підсвідомим) національної ментальності, народної культурно-мистецької традиції, що виходить із глибини віків і водночас стверджує загальнолюдські цінності. Отже, ці нібито протилежні полюси української мистецької ідентичності сходяться, бо обоє поєднують глобальне/загальнолюдське й національне/автентичне: завжди актуальне народне мистецтво і національні школи актуального сучасного мистецтва.
Палітра · “Знакові видання формуються і видаються незалежно від будь>якої влади”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ЧУДОВИЙ ПОДАРУНОК ДЛЯ МАЙБУТНІХ ПОКОЛІНЬ

Євген БУКЕТ Цікаве, і як на мене, знакове видання було презентовано нещодавно в Київській мерії. Його назва — “На межі ІІ—ІІІ тисячоліть: Художники Києва. Із древа життя українського образотворчого мистецтва”. Робота над ним тривала 10 років і, як зазначив під час презентації президент Академії мистецтв України, народний художник України Андрій Чебикін, за його пам’яті такого серйозного видання про столичних митців ще не було. Цей унікальний мистецький альбом видавництва “Криниця”, директор якого — народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Леонід Андрієвський, знайомить шанувальників прекрасного з образотворчим мистецтвом Києва значного хронологічного зрізу — 1970-х — 2009 років. На 520 сторінках видання — 1136 художніх творів, виконаних у різних жанрах — живопис, графіка, скульптура. “Художники Києва” — це альбом-дослідження, у якому представлено всеосяжну картину мистецького процесу в Києві. Уперше подано не лише каталожні й біографічні відомості про майже 350 митців, а й мистецтвознавче визначення їхньої творчості: після альбомної частини розміщено статті майже про кожного із представлених художників — членів Національної спілки художників України, а також випускників різних мистецьких закладів, що перебувають поза будь-якими творчими спілками й об’єднаннями. Книгу відкриває здійснений кандидатом мистецтвознавства Юрієм Белічком ґрунтовний науковий огляд художнього процесу, який розгортався на київському культурному овиді на зламі ХХ і ХХІ століть. “Упорядникові Вікторії Андрієвській вдалося створити повну картину про стан і досягнення Київського мистецького осередку, про особовий склад його майстрів, про їхні уподобання і неповторні манери. З альбому можна почерпнути різноманітну інформацію, зокрема про тематично-сюжетний зміст, співвідношення жанрів, нові тенденції, які визрівають нині й можуть дати щедрі плоди в майбутньому”, — зазначив Ю. Белічко. Те, що альбом “Художники Києва” справляє враження урочистої величної споруди і є визначною книгою, зазначив навіть міський голова Леонід Черновецький. У кулуарах київські митці жваво обговорювали, що цією книгою “мер усіх киян” намагається попросити вибачення в художників за нещодавні скандальні події навколо Андріївського узвозу чи просто відкупитися від них… Але хоч би як там було, мистецтво вічне, і такі знакові видання формуються і видаються незалежно від будь-якої влади. “Художники Києва” — ще один чудовий подарунок для нас і майбутніх поколінь.
Палітра · “Знакові видання формуються і видаються незалежно від будь>якої влади”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ПЕРША ГАЛЕРЕЯ ГРУЗИНСЬКОГО ЖИВОПИСУ В КИЄВІ

Ірина П’ЯТЧАНИН До 15-ої річниці заснування Посольства Грузії в Україні відкрилася галерея “Грузинський живопис”. Виставка презентує найвідоміших майстрів сучасного грузинського живопису, чиї твори неодноразово експонували за кордоном. Твори грузинських художників виокремлюються колористичною й образною насиченістю, декоративізмом. Усі художники — випускники Тбіліської державної художньої академії, але в кожного власний мистецький почерк, жанрові уподобання. Месхі Важа зображує романтичний світ старого Тбілісі — двоповерхові будиночки традиційної грузинської архітектури, сценки неспішного міського життя: завсідники корчми спостерігають за бійкою півнів; віслючок із возиком; міські обивателі; конка, яку тягне пара коней. У Зураба Гакашвілі місто сюрреалістичне: суцільна стіна-фортеця, облуплена, із байдужим відблиском скла в старовинних вікнах-бійницях, відсторонена від людей. Про присутність жителів свідчить лише білизна, розвішана на голих деревах. У Звіада Гоголаурі — веселе сучасне місто: білі будівлі на тлі синього неба. Так само індивідуальність відчувається і у жанрі портрета. Це інтимний портрет — “Жінка з кішкою і пташкою у присмерку” Давида Попиашвілі або “Дівчина зі скрипкою у старовинному грузинському вбранні” Звіада Гоголаурі, іронічно-репрезентативний портрет мисливця із трофеєм Емзара Хабулуані. У сімейних портретах Отар Імерлішвілі трохи іронізує над персонажами, але й запрошує глядача помилуватися красою і багатством кольорів довкілля. Мамука Дидебашвілі зображує фантастичних персонажів, що курять кальян або танцюють дивовижний танок. Його дружина Майя Рамішвілі в творах (так само, як колись Деґа чи Тулуз-Лотрек) милується екзотичним світом балерин, танцівниць і циркачок, — світом звабливим, трохи еротичним, трохи смішним. Образи Мераба Гагіладзе приємно вражають витонченістю деталей, чистими, відкритими, контрастними кольорами, загадковою синтезовано-- символічною атмосферою полотен. У творах грузинських митців перетинаються традиції східної мініатюри і європейські модерністські традиції. Але неодмінно насичена, оптимістична колористика, тонкий національний гумор з філософським, подекуди притчевим підтекстом — це ознака грузинського мистецтва. Тож хочеться вірити, що майбутнє Грузії буде таким же прекрасним і житттєствердним, як роботи її художників.
Народний звичай · “В мене кінь вороний, я — козак молодий, То дасть Бог, не загину!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

КОЗАЦЬКИЙ КІНЬ ІЗ НАРОДНОЇ ПІСНІ

Фото Ксенії Гладишевої Таїна БРАТЧЕНКО Мабуть, у жодного з народів світу немає стільки пісень, пов’язаних з цією вірною твариною, як в українців. Звичайно, у багатьох російських піснях і романсах згадано коней. У росіян це переважно “русская тройка” або ж тварини у множині: “Ямщик, не гони лошадей”, “Вот мчится тройка удалая”, “Тройка мчится, тройка скачет”, “Пара гнедых” тощо. Але це не той єдиний відданий і надійний товариш, випробуваний у битвах або просто помічник у селянській праці. Згадаймо наші народні пісні про коня: Ой, чий то кінь стоїть, шовкова гривонька, Сподобалась мені тая дівчинонька… По садочку ходжу, кониченька воджу, Через свою неньку нежонатий ходжу… Вороний коню, грай ти підо мною Та розбий ти тугу мою… Ой, пущу я кониченька в саду, А сам піду к отцю на пораду… В мене кінь вороний, я — козак молодий, То дасть Бог, не загину! Ой, коню мій вороненький, Товаришу мій вірненький, Не плач, коню, наді мною, Не бий землі під собою… Козака несуть І коня ведуть, Кінь голівоньку клонить, А за ним, а за ним його дівчина білі руки ломить… Це уривки з різних народних пісень. Але здається, що минуло ціле життя: кохання, страждання через нього, розлука, від’їзд, боротьба з ворогами, поранення, смерть… І всюди є кінь: це вже не просто свійська тварина, а вірний козацький друг, перевірений і загартований у боях і дорогах. Названо лише кілька найвідоміших пісень, бо їхній перелік може забрати багато місця і часу. Особливо багато пісень і дум складали про коней українці в козацьку добу. Про ставлення козаків до цієї тварини красномовно свідчить рядок із пісні про козака, який “проміняв дівку на коня та люльку — необачний…” В українському фольклорі кінь — це не лише вірний товариш, а й уособлення волі. Це безсмертний символ нескореності нашого народу. Недарма Козака Мамая, фольклорний образ якого вважають оберегом козацтва, всюди зображували з конем. І це не дивно. Адже кожний козак вважав свого коня за брата, хай не по крові, але по волі. І це підтверджується багатьма піснями козацької доби. Як стверджують дослідники, тільки втрьох народів світу існували цвинтарі, де ховали коней: у скіфів, стародавніх греків і в українських козаків. Урочистим в українських сім’ях був обряд, коли хлопця, що досяг 14 років, вперше садовили на коня. До цього його вчили сідлати, загнуздати й розгнуздати, запрягти й випрягти. Обряд, коли хлопець уперше сідав на коня, відбувався, як свято: в присутності родичів, хрещених батьків. На честь цієї події хрещений батько обов’язково дарував хрещеникові якусь річ, пов’язану з конем: сідло, Фото Олеся Дмитренка вуздечку тощо. І саме з цього моменту хлопчика вважали хлопцем, тобто він ставав дорослим. Нині ж, коли відроджуємо козацтво, в деяких реґіонах це буває кумедно. Не треба призначати осавулами, хорунжими районних начальників, які так уже просиділи свої “казенні” місця в кріслах, що не здатні навіть сісти на коня, а не те що їхати на ньому! Звичайно, йдеться про тих, хто лізе в козаки, не знаючи про них нічого і не гідний цього. На відміну від таких “псевдокозаків”, у нас існують справжні козацькі формування, наприклад у Києві й інших містах і, звичайно, в Білій Церкві. Там навчають їзди верхи, боротьби й володіння холодною зброєю. Але головне — не зовнішні атрибути, а кодекс честі, за яким кожен представник козацтва має бути готовим віддати життя за Бога, Вітчизну й товариша. Стосунки у такій козацькій спільноті побудовані на християнській моралі й патріотизмі. Треба ставитися до козацтва не як до модної забави, а як до нашої славної історії. І якщо її відроджувати, то слід це робити тактовно, з любов’ю і, звичайно, зі знанням справи. Добре було б, щоб постулати українського лицарства були відомі нашим хлопцям змалку. На жаль, дітей “виховують” зарубіжні бойовики і ковбойські фільми, а не вітчизняні, пов’язані з історією України. Необов’язково, щоб усі учні вміли їздити верхи або володіли холодною зброєю. Але, гадаю, для них замало уроків народознавства й української літератури. Слід добре знати фольклор, стародавні обряди своєї місцевості, а не лише ті, про які прочитали в підручниках і посібниках. Недарма ж їх передавали наші пращури нащадкам з колисковою матері, з думою діда-бандуриста, зі шлюбною піснею, коли молоді сідали у весільну бричку, запряжену кіньми. До речі, цей чудовий романтичний звичай, який зберігся лише в деяких карпатських селах, варто відродити. Мабуть, це краще, ніж поїздка в автомобілі, прикрашеному чужинецькими ляльками Барбі. Така поїздка на весільних конях залишилася б у пам’яті родичів і гостей, особливо молодих, які зберегли б фотокартки про цю подію і показувати б їх своїм дорослим дітям й онукам. І, напевно, через відродження народних обрядів, старовинних українських дум і пісень передаватиметься нащадкам пам’ять про славних предків.
Народний звичай · “В мене кінь вороний, я — козак молодий, То дасть Бог, не загину!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 23 грн 42 коп. 12 грн 36 коп.
Народний звичай · “В мене кінь вороний, я — козак молодий, То дасть Бог, не загину!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора Ніна ГНАТЮК 279-49-47 Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Народний звичай · “В мене кінь вороний, я — козак молодий, То дасть Бог, не загину!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

4 грн 27 коп. Поштовий індекс — 30617, 67Iма сторінка в “Каталозі”

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Сергій КЛИМКО 279-49-47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури Олена ШУЛЬГА 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Інтернет-редактор Євген БУКЕТ 279-39-55 Черговий редактор Ніна ГНАТЮК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10@Б, м. Київ, 01001 E@mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301243 Наклад у жовтні — 28 400 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,27 грн. на 3 місяці — 12,36 грн. 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Просвітянин