Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Народний звичай · “В мене кінь вороний, я — козак молодий, То дасть Бог, не загину!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

КОЗАЦЬКИЙ КІНЬ ІЗ НАРОДНОЇ ПІСНІ

Слово Просвіти, №43 за 2009 рік

Фото Ксенії Гладишевої Таїна БРАТЧЕНКО Мабуть, у жодного з народів світу немає стільки пісень, пов’язаних з цією вірною твариною, як в українців. Звичайно, у багатьох російських піснях і романсах згадано коней. У росіян це переважно “русская тройка” або ж тварини у множині: “Ямщик, не гони лошадей”, “Вот мчится тройка удалая”, “Тройка мчится, тройка скачет”, “Пара гнедых” тощо. Але це не той єдиний відданий і надійний товариш, випробуваний у битвах або просто помічник у селянській праці. Згадаймо наші народні пісні про коня: Ой, чий то кінь стоїть, шовкова гривонька, Сподобалась мені тая дівчинонька… По садочку ходжу, кониченька воджу, Через свою неньку нежонатий ходжу… Вороний коню, грай ти підо мною Та розбий ти тугу мою… Ой, пущу я кониченька в саду, А сам піду к отцю на пораду… В мене кінь вороний, я — козак молодий, То дасть Бог, не загину! Ой, коню мій вороненький, Товаришу мій вірненький, Не плач, коню, наді мною, Не бий землі під собою… Козака несуть І коня ведуть, Кінь голівоньку клонить, А за ним, а за ним його дівчина білі руки ломить… Це уривки з різних народних пісень. Але здається, що минуло ціле життя: кохання, страждання через нього, розлука, від’їзд, боротьба з ворогами, поранення, смерть… І всюди є кінь: це вже не просто свійська тварина, а вірний козацький друг, перевірений і загартований у боях і дорогах. Названо лише кілька найвідоміших пісень, бо їхній перелік може забрати багато місця і часу. Особливо багато пісень і дум складали про коней українці в козацьку добу. Про ставлення козаків до цієї тварини красномовно свідчить рядок із пісні про козака, який “проміняв дівку на коня та люльку — необачний…” В українському фольклорі кінь — це не лише вірний товариш, а й уособлення волі. Це безсмертний символ нескореності нашого народу. Недарма Козака Мамая, фольклорний образ якого вважають оберегом козацтва, всюди зображували з конем. І це не дивно. Адже кожний козак вважав свого коня за брата, хай не по крові, але по волі. І це підтверджується багатьма піснями козацької доби. Як стверджують дослідники, тільки втрьох народів світу існували цвинтарі, де ховали коней: у скіфів, стародавніх греків і в українських козаків. Урочистим в українських сім’ях був обряд, коли хлопця, що досяг 14 років, вперше садовили на коня. До цього його вчили сідлати, загнуздати й розгнуздати, запрягти й випрягти. Обряд, коли хлопець уперше сідав на коня, відбувався, як свято: в присутності родичів, хрещених батьків. На честь цієї події хрещений батько обов’язково дарував хрещеникові якусь річ, пов’язану з конем: сідло, Фото Олеся Дмитренка вуздечку тощо. І саме з цього моменту хлопчика вважали хлопцем, тобто він ставав дорослим. Нині ж, коли відроджуємо козацтво, в деяких реґіонах це буває кумедно. Не треба призначати осавулами, хорунжими районних начальників, які так уже просиділи свої “казенні” місця в кріслах, що не здатні навіть сісти на коня, а не те що їхати на ньому! Звичайно, йдеться про тих, хто лізе в козаки, не знаючи про них нічого і не гідний цього. На відміну від таких “псевдокозаків”, у нас існують справжні козацькі формування, наприклад у Києві й інших містах і, звичайно, в Білій Церкві. Там навчають їзди верхи, боротьби й володіння холодною зброєю. Але головне — не зовнішні атрибути, а кодекс честі, за яким кожен представник козацтва має бути готовим віддати життя за Бога, Вітчизну й товариша. Стосунки у такій козацькій спільноті побудовані на християнській моралі й патріотизмі. Треба ставитися до козацтва не як до модної забави, а як до нашої славної історії. І якщо її відроджувати, то слід це робити тактовно, з любов’ю і, звичайно, зі знанням справи. Добре було б, щоб постулати українського лицарства були відомі нашим хлопцям змалку. На жаль, дітей “виховують” зарубіжні бойовики і ковбойські фільми, а не вітчизняні, пов’язані з історією України. Необов’язково, щоб усі учні вміли їздити верхи або володіли холодною зброєю. Але, гадаю, для них замало уроків народознавства й української літератури. Слід добре знати фольклор, стародавні обряди своєї місцевості, а не лише ті, про які прочитали в підручниках і посібниках. Недарма ж їх передавали наші пращури нащадкам з колисковою матері, з думою діда-бандуриста, зі шлюбною піснею, коли молоді сідали у весільну бричку, запряжену кіньми. До речі, цей чудовий романтичний звичай, який зберігся лише в деяких карпатських селах, варто відродити. Мабуть, це краще, ніж поїздка в автомобілі, прикрашеному чужинецькими ляльками Барбі. Така поїздка на весільних конях залишилася б у пам’яті родичів і гостей, особливо молодих, які зберегли б фотокартки про цю подію і показувати б їх своїм дорослим дітям й онукам. І, напевно, через відродження народних обрядів, старовинних українських дум і пісень передаватиметься нащадкам пам’ять про славних предків.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин