Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · “Просвіта” залишається єдиною загально> українською організацією, яка може згуртувати національно>демократичні сили України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ОЛЕСЬ ПЕРЕКЛАДАЄТЬСЯ РОСІЙСЬКОЮ ЯК… ФІЦДЖЕРАЛЬД

Слово Просвіти, №43 за 2009 рік

Олесь ГРИБ Особа невизначеної статі в окулярах, не відриваючи очей від перепустки, яку виписувала, проскрипіла: — Олесь… Как ето будєт па-рускі? Секунду дивлюсь на прояву радянського МВС і чую, як у мені закипає злість. Як їй сказати, що власні імена не перекладаються? Як російською буде “Саутгемтон”, “Фіцджеральд”? Але хіба радянські апаратники потребують доказів? — Фіцджеральд. Міліцейська проява перестала писати, але очей від бланку не підвела. Чекає. Краєчком ока бачу, як з боку на лаві редактор передачі для дітей та юнацтва ТБ, з яким ми прийшли до МВС у справах організації телепередачі “Зелений вогник”, мовчки трясеться від сміху, ловлячи неслухняні окуляри. Сувора особа міліцейської статі простягнула перепустку. Читаю: “Олесь”. Лихо мені з тим “Олесем”! Із дитячих років у всіх повоєнних школах, де мені доводилось навчатись,не один витріщався: — Як?! Довелося задля злагоди і миру погодитись на “Олександра” — так не дивувались. У всіх офіційних документах, навіть у дипломі театрального інституту, я став для всіх зрозумілим “Олександром” — байдуже, що це ім’я грецьке, аби не наше. Що їм так допікають наші імена? Ось “розстрільна” на мого батька Гриба Марка Гнатовича. Розстріляний 10 листопада 1937 року в далекому Хабаровську. Якийсь Зав’ялов — голова “трійки” — власноручно вивів: “Марк Игнатьевич”, хоч діда мого звали Гнатом, а батька Марком. Чи їм не байдуже було, як розстрілювати “Игнатьевича” чи “Гнатовича”? Порядок. Уже в роки незалежності в лікарні на вулиці Підвисоцького в реєстратурі чую знайоме: — А как ето будєт па-рускі? Ну й наговорив я їм всячини, що аж досі незручно згадувати, не забув про “хохлів” та “малоросів”. Похапцем записали до картки “Олеся”, щоб тільки позбутись вибухонебезпечного клієнта, — бач, як на чоловіка раптом накотило. 10-й чи 11-й рік незалежності. Лікарня на бульварі Шевченка, навпроти Володимирського собору. На стіні меморіальна дошка сповіщає, що саме тут лікувався колись відомий український письменник Михайло Коцюбинський. Але й тут: — А как ето па-рускі? Спокійно називаю Фіцджеральда. Молоденька сестра напружує чоло, губи розтулені у недовірливій посмішці. Думає. Думай, дитя незалежності. — Пане Володимире, — звертаюсь до завідувача лікарні, — ви так гарно розмовляєте українською, а ваш персонал, окрім санітарок, щебече “фіцджеральдівською говіркою”. Пан Володимир ніяково посміхається: — Це, знаєте, треба починати з Верховної Ради, а тоді вже… Ми тиснемо на прощання руки. Усміхаюсь і я. Чекати, то чекати. Доки на московській вербі Верховної Ради та виростуть українські груші. Мовчатиму й чекатиму. Стоїчно. Незламно. Незалежно. Тож ні — знову отой клятий “Фіцджеральд”! На станції метро “Кловська” молоде дівча у форменій шинелі й круглому капелюшку оголошує російською мовою через мегафон про прибуття поїзда. Підходжу. — Ви що-небудь чули про державність української мови? — А у нас два государственних язика, рускій в том чіслє!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин