Палітра · “Знакові видання формуються і видаються незалежно від будь>якої влади”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
ПОЛЮСИ МИСТЕЦЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
Слово Просвіти, №43 за 2009 рік
Ірина П’ЯТЧАНИН
Арт-центр Павла Гудімова відкрив на Подолі на вулиці Хоревій нову художню галерею мистецьким проектом “Народне актуальне. Портрет у наївному та сучасному українському мистецтві”. Архітектор за освітою, Гудімов давно заявив про себе як галеєрист із оригінальним баченням мистецького процесу, смаком і вмінням відокремити справжнє мистецтво від другорядних культурних явищ. Основний концепт проекту “Народне актуальне” — діалог наївного/народного й сучасного українського мистецтва. Частина проекту — твори відомих сучасних українських художників, учасників і послідовників мистецького підйому “нової української хвилі” 1980—90-х, чиє мистецтво представлене різноманіттям актуальних художніх шкіл, стилів і концепцій, але й позначене індивідуальною своєрідністю. Це Олександр Бабак, Артем Волокідін, Влада Ралко, Євген Раєвський, представники львівської школи живопису Влад Костирко й Андрій Сагайдаковський. Твори цих художників репрезентують українське сучасне мистецтво на закордонних виставках, зберігаються в колекціях відомих музеїв і приватних осіб, успішно продаються на арт-аукціонах. З іншого боку, на виставці представлено живописні твори народних майстрів (з колекції “Родовід-галереї”, куратор Лідія Лихач), що все життя прожили в своїм селі та є носіями української народної мистецької традиції. Переосмислюючи за народними уявленнями про прекрасне традиції професійного класицистичного живопису, ці майстри створювали справжні шедеври. Серед цих творів бачимо картини Катерини Білокур, Григорія Ксьонза, Панаса Ярмоленка і його доньки Якилини Ярмоленко. Представлені на виставці портрети (надалі будуть пейзажі й натюрморти) свідчать про ніби протилежні мистецькі завдання, що ставили перед собою художники. Сучасні митці не прагнуть створити портрет конкретної людини. За законами сучасного актуального мистецтва, вони зображують символ, знак, асоціативний візуальний ряд, мистецький жест через зображення людини. Іноді зображення і назва твору аж ніяк не перетинаються: наприклад “Швець” А. Сагайдаковського. Пропонуючи своєрідну мистецьку гру, художник трактування зображуваного найчастіше залишає на розсуд глядача, його мистецьку обізнаність, культурний багаж. Це мистецтво вимагає певної підготовленості, його прийнято називати елітарним, воно адресоване обраним. Народні майстри, що жили і творили у другій половині ХІХ— першій половині ХХ сторіччя, всі зусилля спрямовували на те, щоб якнайточніше передати зовнішні й внутрішні особливості конкретної людини, найвигідніше репрезентувати її глядачеві.
Чого вартий, наприклад, парний портрет матері й дочки, який створила Якилина Ярмоленко! Намагаючись акцентувати на тому, що дві вродливі жінки схожі, як дві краплі води, зображує їх в абсолютно однаковому вбранні, в однаковому оточенні — пейзажі з річкою, символом швидкоплинності життя, поблизу криниці (символ витоків роду), але доньку біля куща шипшини з квіткою в руці (безтурботність квітучої молодості), а трохи вже змарнілу на виду матір з опущеними руками, з коровою неподалік (символ нелегких житттєвих обов’язків і щоденної праці). Поверховий глядач може посміхнутися: “Знайди десять відмінностей!” Уважно розглядаючи твори, розумієш філософську думку автора про повторюваність життєвого циклу, спадковість роду, наслідування батьківських звичаїв. Або ж портрети двох братів, сільських хлопців, але одягнених “по-міському” — в картузах і з балалайками (це і знак певної заможності, вищого соціального статусу). Ці твори ілюструють і соціальні зміни на селі, натиск індустріального міста, вплив низової міської культури — російського лубка, міщанського портрета — на українську традиційну сільську культуру. Ось подружжя з дитиною на тлі власної хати: всі стоять на дорозі, що зникає вдалині, батько тримає коня — мабуть, на нього чекає далека дорога. Схоже, авторові пощастило бачити романтичні сімейні портрети професійних художників. А символічність зображення — не тільки данина стильовим особливостям романтизму, а й прийом, що сягає традиції створення давніх ікон. Народний живопис розвивається за власними законами. У ньому будь-яка традиція професійного мистецького стилю трансформується. Майстер наївного мистецтва своїм твором може розповісти уважному глядачеві дуже багато. Він грає з глядачем, але це гра в розгадування символів, сакральних знаків, додаткової інформації про портретованого, що зашифрована в зображенні. Але сприйняття наївного народного живопису теж вимагає підготовленості. Щоб належно оцінити привабливість цих творів, потрібно бути, як і народний майстер, носієм (почасти підсвідомим) національної ментальності, народної культурно-мистецької традиції, що виходить із глибини віків і водночас стверджує загальнолюдські цінності. Отже, ці нібито протилежні полюси української мистецької ідентичності сходяться, бо обоє поєднують глобальне/загальнолюдське й національне/автентичне: завжди актуальне народне мистецтво і національні школи актуального сучасного мистецтва.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
