Про-читання · “Тримаймо ж високо українське небо”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
МІСТИФІКАТОР ВЛАСНОЇ ДОЛІ
Слово Просвіти, №43 за 2009 рік
Євген БУКЕТ
Хто зараз не бандюк? Головне — жити згідно із совістю й бути готовим відповідати за власні вчинки. А людська доля іноді робить круті повороти, і в підсумку важко повірити в те, що всі ці життя належать одній людині. Чотирнадцятирічного сільського хлопця Костю Кацапчука 1941 року за надуманими звинуваченнями без суду й слідства вислали до Сибіру. У таборі він познайомився зі “злодієм у законі” Володимиром Івановичем Васильченком, який замінив йому батька й учителя. Після втечі з табору головний герой отримав нове ім’я та прізвище — Микола Рудько. Життя кидало його по всіх усюдах “великого й могутнього”. Важливою віхою становлення особистості було перебування у Західній Україні в період “зачисток” ОУН-УПА. Опинившись за примхою долі в одному з каральних загонів НКВС, герой прагнув не втратити людського обличчя. Врятована ним дівчина врештірешт стала його дружиною, з якою він емігрував до Європи. Але не знайшовши щастя в сімейному житті, він поїхав до Америки. У західному світі Миколі не щастило в усьому. Тому з новим прізвищем Данилін повернувся до СРСР. На Далекому Сході він знову зустрів дядька Володю… Скільки в житті всякого бувало: й авантюри розкішні, й розгульні вечері в ресторанах, й кровопролитні сутички, й приємні моменти з жінками… Про все це розповідає журналістові Костянтинові Христофорову кримінальний авторитет похилого віку Рудольф Карлович
Звучали під осіннім небом козацькі пісні у виконанні пісенно-танцювального ансамблю “Полтава” Полтавської обласної філармонії (художній керівник — заслужений працівник культури Федір Кривенко), які так любив Петро Петрович. …Давні галли колись найбільше боялися, щоб небо не впало їм на го-
Лещинський, який мріє за його допомогою видати мемуари. Але, попри поважний вік, Лещинський, ав далекому минулому — Костя Кацапчук, продовжує вправно керувати кримінальною імперією, віртуозно смикаючи, мов за нитки, своїх “підопічних”, прораховуючи всі їхні кроки далеко наперед. Його, як неперевершеного й справедливого авторитета, шанують і бояться всі, з ким зводить доля. Якщо ж хтось насмілюється виступити проти — неодмінно отримує заслужене покарання. У цьому читач зможе неодноразово пересвідчитися. І жодних містифікацій — лише життєвий досвід. Водночас книжка Володимира Коскіна насичена фактами з відомої й не дуже історії однієї шостої земної кулі. Тут жодних сенсацій — лише опис того, що відбувалося тут протягом минулого століття. Щоправда, без цензури і недомовок. Усе, як було насправді, про що всі знали, але ніколи не говорили вголос, та ще й крізь призму людських доль. Автор доніс ключову думку: незнищенні ті люди, котрі крізь оболонку загальної неправедності пробиваються до правди любові й добра. У вирі подій також зростали майбутні Василі Стуси та Івани Дзюби, які попри терор середовища, творили нову Україну — вільну і незалежну. Життєво точно Володимир Коскін розповідає на сторінках роману про “героїв нашого часу” — підприємців, журналістів, лікарів, спортсменів, військових, художників, політиків, чиновників, наркоманів, дрібних злочинців… Кого тут тільки немає! Яка непередбачувана й напрочуд реальна доля кожного з них, що мимоволі напрошуються аналогії з життя. Але автор наприкінці книжки завбачливо зазначає — будь-які збіги з реальними особами і подіями випадкові. Відчайдушне життя в країні без закону, в країні, де кожен — містифікатор власної долі, кожен — бандюк у своїй справі, кожен виживає, як може… Усе наскрізь просякнуте дотепним криміналом, який все ж є вимушеним заходом у період співіснування з антинародною владою, який триває в Україні досі й коли закінчиться — невідомо. Навіть “народні месники”, які час від часу “виникають” у цій системі, з плином часу все одно стають частиною злагодженого механізму. Чи відомий комусь секрет його роботи? Відповідь на це запитання, можливо, знайде допитливий читач у пригодницько-детективному романі київського літератора Володимира Коскіна “Містифікатор”.
лови. У полтавському небі століттями стовбичить хижий сусідський орел, щодень довбе нам ребра, серця розбиває. Проте такі люди, як Петро Ротач, тримали українське небо так високо, що імперським хижакам туди було не досягнути і не обвалити його нам на голови. Тримаймо ж високо українське небо й ми!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
