Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Білий світ тим і цікавий, що в ньому кожен народ являє свою неповторну культуру”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ПОЕЗІЯ — НЕ РЕМЕСЛО, А ДОЛЯ

Слово Просвіти, №43 за 2010 рік

— Леоніде Никифоровичу, водному з віршів Ви зізналися: “Мій бог — робота, мій єдиний бог”. Ця формула одразу нагадала мені моральний імператив генія світового письменства з українським серцем Миколи Гоголя: “Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного”. У цьому принципові — суть людського життя: все, що “для себе” — проминуще, все, що “для Всеєдиного” — безвічне. Ця сутність закладена в програму людської душі, яку ми зазвичай звемо долею. Отже, поспілкуймося про поезію не як про ремесло, а як про долю. — Для мене моя поезія — сама доля. Не я обрав її, а вона мене, бо людина не годна порушити Все! єдиний закон. І відкрилося це в да! лекому дитинстві в моєму рідному сіверському середовищі, поклика! не першими книжками — “Кобза! рем” Тараса Шевченка й збірками мого земляка Павла Тичини. А ще — народними піснями, які завжди звучали в моєму повоєнному селі: у политому рясним потом колгосп! ному полі чи на вечірніх колодках, у сповитих тугою напівспівах!напів! плачах молодих удів чи хмільних воланнях фронтовиків, які щасливо уникнули загину. Спонтанні перші рядки, записані на клаптиках газе! ти, бо чистого паперу тоді майже не було, приносили якусь незрозу! мілу втіху, змушували трудитися далі, бо так підказувала невидима Доля. А далі була просто звичайна праця над словом, у яке треба було вдихнути те, що зігріває душу. Зрештою, цей процес триває з пе! ремінним успіхом і нині. — За Григорієм Сковородою, людина відчуває справжню радість і щастя від своєї природженої праці. А нинішня літературна праця така химерна, й кожен тішиться своїми особливостями. Скажімо, дехто вважає, що література — це можливість вибалакатися або поле для експериментів, де треба гратися зі словом, вражати читача небувалими словесними конструкціями. — Як на мене, штукарство ще ніколи не підносило на творчу ви! сочінь. Наша українська поезія від! значається вірністю класичній на! роднопісенній традиції, а тому не варто бити в африканські тулумба! си, аби заглушити своїх поперед! ників. Психологія поетичного мис! лення, сприйняття барв і звуків, внутрішні порухи душі тонко резо! нують із глибинами народної пам’яті, з енергією народного духу, що й породжує власну поезію. Тут не допоможе меркантильний роз! рахунок чи гендлярське бажання чимшвидше продати себе іншим культурам чи замовникам зі сторо! ни. Візьмімо поширене нині писан! ня так званих білих віршів чи вер! лібрів. Як правило, за цим стоїть лише одне — полегшене ставлення до створення досконалого, напов! неного мелодією рим і асонансів поетичного простору. Чомусь муд! ра народна вишивальниця не вкри! ває біле полотно суцільними пля! мами кольорів, а мережить візеру! нок тонкою пряжею, досягаючи то! нів і напівтонів, співзвучних її тон! кій, багатій на уяву душі. До того ж, ідеться й про призначення поезії. Вона має бути не таким собі яр! марковим потішником!скоморо! хом, а творцем культури, іноді на! віть воїном, що стає в обороні рід! ного народу, Вітчизни. Такою спо! конвіків була українська пісня, ду! ма, такими були твори наших слав! них попередників: Івана Вишен! ського, Григорія Сковороди, Мико! ли Гоголя, Тараса Шевченка, Пан! телеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Маланюка… А ще згадаймо трагічне й сповнене любов’ю до рідної землі “Слово о полку Ігоревім”. Справжня поезія має сповідувати високі ідеали мо! ральності й краси, будити історич! ну пам’ять і волю національного духу до життя, виховувати в людях громадянську гідність, а не шоку! вати низькопробними конструкція! ми, від яких тхне патологією ласо! любства й брутальності. Саме тому я й не зраджую принципів тради! ційної української поезії. Білий світ тим і цікавий, що в ньому кожен на! род являє свою неповторну культу! ру, а не ховається за полішинель електронної віртуальності. — На жаль, нам доводиться жити в далеко не стерильному просторі, й дуже багато позитивної творчої енергії доводиться витрачати на подолання негативних зовнішніх впливів. Наша культура тримається на залишковому ресурсі сили національного духу. І тут багато залежить від державницької волі самого народу й політичної відповідальності влади перед народом. — Цілком згоден із Вами. Ска! жімо, живому мовленню й книзі важко змагатися з Інтернетом чи іншими технічними дивами цивілі! зації. Але хоч би там що, та тільки тепло живого слова, таїну друкова! них рядків, які зворушують слух, зір і серце, ніщо не замінить. Я не ідеалізую недавнє минуле, воно позначене глобальними втра! тами з волі комуністичних лідерів в умовах тотального більшовицького терору. Мого діда Максима по ма! миній лінії закопали ще напівживим у землю голодного 1933!го. А скільки безневинної крові пролито в часи репресій, невиправданих війн! А скільки моїх колег по літера! турі було кинуто в табори! Та й сам я, як згодом стало відомо з книжки В. Врублевського, потрапив у спи! сок тих, кого треба було заслати до ведмедів… Та було в ті часи й добре, людя! не, яке вижило всупереч усьому. Тридцять років тому функціонувала в Україні цілісна система поширен! ня книги в народі. Діяли товариства книголюбів і “Знання”, при Спілці письменників України працювало Бюро пропаганди художньої літе! ратури, яким кілька років довелося керувати й мені. Через них на дер! жавному рівні організовували різ! номанітні літературні заходи — свя! та, ювілеї класиків, зустрічі пись! менників із читачами. А разом із письменниками до людей рушали й книжки. А яка широка мережа книжкових магазинів була в містах і найвіддаленіших селах — усе це за! безпечували системи Укркниги та Укоопспілки! Де все це нині в Укра! їні, які суховії висушили коріння книжної мудрості? Там, де прода! валися книжки, нині залягло всіляке модне шмаття, навіть знаменита письменницька книгарня “Сяйво” опинилася за залізною заслоною комерції. А де ті читачі, які не розлу! чалися з книжкою навіть у тран! спорті? Зараз люди похапцем пе! ребігають очима по облудних вик! рутасах бульварних російськомов! них газеток. То про яку національну культуру може бути мова? — Суспільне збурення початку 90-х ледь жевріє на попелищі змарнованих надій… — І чи не в цьому криється гли! боке розчарування українського люду? Назвіть мені бодай один по! мітний твір про події новітньої істо! рії України, крім панегіриків черго! вим політичним лідерам. Наші віч! но змінні політичні лідери донині не знають, яку державу будують, якою інтелектуальною базою мусять послуговуватися. Справжня куль! тура перетворилася на руїну, нато! мість панує цинічний маскульт, по! кликаний обслуговувати примхи чергових політиканів на чергових виборчих ристалищах. — Але ж живу душу людську не купиш, а потреба наживи відмирає разом із тлінною плоттю. — Аби пересвідчитися в цьому, варто звернутися до історії люд! ської культури й цивілізації чи по! дивитися на досвід сучасних пере! сичених всіма благами держав. — Глашатаї української демократії, точніше буде сказати — демонократії, співці так званої української незалежності постійно заспокоювали народ такими примовками: ну що ви хочете від цієї України, як їй ще тільки п’ять рочків, вона ще й до школи не пішла… І так із року в рік співали такої самої й доспівалися, що вже й двадцятий пішов. Тепер на виданні наша дівка… — І чи можна й далі сподіватися на краще при такому аморалізмі “провідників нації” й невігластві першодержавців та їхнього най! ближчого оточення? Ми що — при! речені чекати? На кого? — Наш середній клас поки що набирається вміння, авторитету, марнуючи свою силу десь по європах і америках, ще не здатний пробитися до управління державою. — А та юнь, яка ще ходить у віт! чизняні школи, гімназії та виші, зазнає нищівних випробувань во! люнтаризму реформаторів від ос! віти. Ось новий міністр уже почав втілювати в життя власні ноу!хау. А що ще хотіти від чинуші, для якого сфера української педагогіки й ос! Леонід Горлач віти чужа? І він твердо перекона! ний: оскільки українці ніколи не ма! ли власної держави, то й не можуть претендувати на роль самостійної державотворчої нації. Лише цього досить, аби засумніватися в пра! вильності вибору нової влади. Мі! ністром освіти, як і культури, меди! цини, економіки, юстиції мають бу! ти національно свідомі й морально зрілі інтелектуали, а не політичні невігласи, такі собі завсідники ма! сонських лож, які ріжуть по живому цільний український материк, при цьому зверхньо!зневажливо зако! пилюючи зашерхлі від ненависті до українства губи. — Ось ми й підійшли до ще одного кардинального питання, яке безпосередньо стосується літератури. Нещодавно всіх свідомих громадян України потряс ще один факт державного насильства над українським народом — група антинародних депутатів внесла на розгляд Верховної Ради проект Закону “Про мови в Україні”. — Я не здивуюся, коли нинішні служки нібито народу повносять такі поправки, від яких українцям доведеться самотужки перебира! тися в район Магадану чи джунглі Конго. Колонізаційний процес в Ук! раїні має імперську основу. Зга! даймо, як запопадливо німецька шльондра Катерина ІІ після зни! щення Запорозької Січі взялася за! селяти українські степи німцями, сербами, росіянами та іншими іно! родцями, роздаючи козацькі землі всім охочим безкоштовно. Ось вамі основа сучасної п’ятої колони. А більшовицький терор голодом, і після винищення українців засе! лення півдня України й Криму росі! янами. То чому ж вони за довгі де! сятиліття так і не навчилися сприй! мати нову землю як рідний край із його давніми традиціями? А тому, що тінь Валуєвського указу ніхто не пробував розвіяти. І новий доку! мент, який покликаний чимскоріше покінчити з найменшими націо! нальними здобутками двох остан! ніх десятиріч, покликаний утверди! ти двомовність, яка й так дефор! мує психіку й свідомість корінного українського люду. Подібне — тільки навпаки — мені вже довелося спізнати і ось яким чином. У часи Хрущовської відлиги раптом почали зміцнювати керівні органи в республіках націо! нальними кадрами, підперши цей процес непоганими зарплатами. І ось треба було затвердити на по! саду голови Чернігівського облас! ного радіокомітету достойну люди! ну. І один із працівників обкому партії вирішив, що найкраще на цю роль підходить саме його дружина. Спішно підготували відповідні до! кументи — і на Київ, у ЦК. Поклала самовпевнена дружина партійного функціонера папку з документами на стіл і почала відповідати на за! питання повноважного чиновника звичною російською. А той їй: ви нам не підходите, бо не знаєте ук! раїнської, а це ж радіо. Затята жі! ночка, приваблена високою плат! нею, вирішила не здаватися й за! повзялася за тиждень вивчити “ка! посну мову”. І таки вивчила, бо че! рез тиждень у тому самому кабіне! ті вільно говорила з наймачем. — Вона то заговорила українською, а чи стала думати поукраїнськи, чи стала за духом українською людиною? Сумніваюся. Бо ж вона пішла на державну посаду заради власної вигоди — працювати не для суспільства, а для себе. — Звичайно, проблема не тіль! ки в мові, а й у ставленні чиновни! ків, тим паче вищих керівників, до народу, до держави, якими випало управляти. — Але нині вони не управляють суспільством і державою, а володіють людськими й природними ресурсами країни. — Так, за часи незалежності ук! раїнське село практично знищене, я часто їжджу по рідній Чернігівщи! ні й бачу це. А село, сільське госпо! дарство завжди було плеканцем національних цінностей і основою розвитку суспільства. Якщо нині побачиш поодиноку дитину на сіль! ській вулиці — серце тужить. У школах по десятку!півтора таких реліктів, а коли вони з великими труднощами, бо за навчання пла! тити треба, таки вступлять до ВНЗ, зросійщене місто починає завзято деформувати їхній світогляд, сві! домість, бо підліткова душа легко піддається впливу оточення. Ми вже й так через нерішучість, а то й недолугість попередніх президен! тів масово покалічили нашу молодь різними реформами в гуманітарній сфері. Йдеться до того, що владо! можці ще й доплачуватимуть тим, хто добровільно зрікатиметься ук! раїнської мови, історії рідного на! роду й свого українства. — Давайте перейдемо від моторошного сьогодення до історії. Хоча й історія українська, як казав наш великий земляк Пантелеймон Куліш, сумна, як поминальна пісня. Та треба пізнавати її так, щоб хотілося не тужити, а жити. Ви автор фундаментального епічного циклу з шести історичних полотен, що його вивершує роман у віршах “Мамай”. Це знаковий твір. Адже козак Мамай уособлює волю національного духу понад неволею рабів і пристосуванством негідників. Українці любили й досі люблять козака Мамая як ідеал лицарської честі й громадянської гідності. Цей суспільний ідеал — надзвичайно своєчасний. Хоч багато критиків ставили й досі ставляють хреста на самому жанрі віршованого роману, Ви наполегливо творили й далі творите небувалий для нашої літератури епічний цикл. Що спонукає Вас до цього? — Головна мета моєї роботи, яка триває вже понад 30 років, — створити образно!емоційні, досто! вірні портрети великих попередни! ків, фундаторів нашої культури, розшифрувати “білі плями”, яких багацько зібралося на віковому шляху, спростувати усталені при! писи. І коли аналізуєш архівні ма! теріали, вчитуєшся в широковідомі й, здавалося б, безсумнівні кано! Леонід Горлач належить за часовим виміром до другої хвилі шістдесятників, а за сутнісним — до істинних поетів. Вийшовши до читача 1965 року першою збіркою лірики “Сонце в зіницях”, за десятки років натхненної праці написав і випустив у світ до півсотні книжок лірики, творів для дітей, поетичного епосу, прози й публіцистики. За творчі здобутки удостоєний літературних премій: міжнародних ім. Г. Сковороди та фундації д-ра М. Дем’яніва, Всеукраїнської ім. І. Нечуя-Левицького, Республіканської ім. М. Островського, Чернігівської обласної ім. М. Коцюбинського. Цілісний епічний цикл складають історичні романи у віршах: “Ніч у Вишгороді”, “Слов’янський острів”, “Чисте поле”, “Перст Аскольда”, “Мазепа”. Завершує епічний цикл роман “Мамай” (2010). Саме цей завершальний твір Чернігівська обласна організація Національної спілки письменників України подала на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Про свою поетичну творчість і громадянську позицію Леонід ГОРЛАЧ розповів спілкуючись з Олександером ШОКАЛОМ.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин