Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №43 за 2010 рік

16 с. · 41 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 43 (576), 28 жовтня — 3 листопада 2010 15$ЛІТТЯ ПАТРІАРШОЇ ІНТРОНІЗАЦІЇ

Фотоколаж Олеся Дмитренка ший стосунок до національного будівництва в нашій державі. Ви, шановний пане Президенте, свого часу підтримали конкурс, будучи Прем’єрміністром України. З Вашої ініціативи і за Вашим наполяганням преміальний фонд конкурсу було виведено з-під оподаткування, за що ми при цій нагоді ще раз висловлюємо Вам нашу вдячність. Ми твердо переконані: Табачник або невіглас у державному і національному будівництві, або ж особа, уражена невиліковною ненавистю до всього українського і йому навряд чи можуть допомогти найдосвідченіші ескулапи. Зникнення Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика з українського життя стане грандіозним скандалом, що викличе голосний резонанс не тільки в Україні, а й у світовій діаспорі. До всього ж, кажучи відверто, такі табачники ускладнюють Ваші стосунки, пане Президенте, з національною громадськістю й усією світовою українською діаспорою. У Ваших силах, шановний пане Президенте, покласти край злочинній антиукраїнській діяльності горе-міністра і порятувати прекрасний шляхетний плід творчої ініціативи освітян, меценатів, представників громадськості — Міжнародний конкурс з української мови ім. П. Яцика. З повагою ної ради, Герой України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Іван ДЗЮБА, академік НАНУ, Герой України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ, почесний президент Національного Університету “Києво-Могилянська академія”, Герой України; Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України; Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАНУ, член Опікунської ради конкурсу, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Павло МОВЧАН, Голова Всеукраїнського товариства “Просвіта”, народний депутат України, член Опікунської ради конкурсу, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Віталій ДОНЧИК, академік НАНУ, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Богдан БЕНЮК, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; ПІСНЯ ВІД “ЛАСТІВКИ” НАШ ГІСТЬ ЛЕОНІД ГОРЛАЧ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ЗУПИНІМО АНТИУКРАЇНСЬКИЙ ШАБАШ ТАБАЧНИКА! Відкритий лист Президентові України В. Ф. Януковичу

Високоповажний пане Президенте! Громадськість України обурена таким фактом: десять років Міністерство освіти України разом із Лігою українських меценатів і широкою громадськістю світової української діаспори за участі Міністерства культури і туризму, Міністерства оборони та Міністерства закордонних справ проводили Міжнародний конкурс з української мови ім. П. Яцика. Щороку в ньому брало участь до п’яти мільйонів школярів, студентів, учнів профтехосвіти, курсантів і слухачів військових навчальних закладів. Паралельним курсом цей престижний і популярний мовний марафон відбувався в понад двадцяти країнах світу. Бувало, що на сцені Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка при врочистому закритті конкурсу поряд із знаменом України сусідували до трьох десятків прапорів різних країн, у яких відбувався знаменитий конкурс. Десять років мовного турніру перетворили його не просто на наймасовіший український захід за всі роки існування незалежності в Україні, не тільки на справді конкретний вияв світової української солідарності, а й на унікальний бренд, що на нього звернули увагу в інших країнах (конкурс із російської мови стали проводити в Росії, з казахської в Казахстані…). І ось цей конкурс поховано одним розчерком пера новоявленого міністра освіти Дмитра Табачника. Мовби зла, жорстока людина зрубала виплекане впродовж цілого десятиліття квітуче дерево. Звичайно, Табачник, без будь-якого перебільшення мовлячи, не тільки найодіозніша постать у сучасному українському уряді, а й найпохмуріший своїм зоологічним українофобством індивід в усьому українському політикумі, винищує все, що має бодай наймен- Володимир ЗАГОРІЙ, президент Ліги українських меценатів, голова Наглядової ради ЗАТ “Фармацевтична фірма “Дарниця”, доктор фармацевтичних наук, професор; Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, співголова Координаційної Ради Конкурсу, виконавчий директор Ліги українських меценатів, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, секретар Ради НСПУ; Дмитро ПАВЛИЧКО, голова Української Всесвітньої координацій- Лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, Марія МАТІОС, Любов ГОЛОТА, Анатолій ДІМАРОВ, Дмитро ІВАНОВ, Василь ШКЛЯР, заступник голови Ради Національної спілки письменників України, член Опікунської ради конкурсу; Віктор БАРАНОВ, голова Наглядової ради конкурсу, голова Київської організації НСПУ, головний редактор журналу “Київ” УЧНІ-АКАДЕМІКИ БЕНЕФІС АНАТОЛІЯ ХОСТІКОЄВА
Духовний простір “На многії літа, Святійший Владико!”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

АРХІПАСТИР І ПРЕДСТОЯТЕЛЬ

СВЯТКОВІ ЗАХОДИ З НАГОДИ 15$ЛІТТЯ ПАТРІАРШОЇ ІНТРОНІЗАЦІЇ 22 жовтня 2010 року виповнилося 15 років від часу інтронізації на Київський патріарший престол Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. З цієї нагоди в столиці 21—22 жовтня відбулася низка урочистих заходів. Зокрема 21 жовтня зранку на території Михайлівського Золотоверхого монастиря в залі Вченої ради КПБА відбулося засідання Архієрейського Собору УПЦ Київського Патріархату. Цього ж дня з 14.30 до 16.30 в Національній філармонії України відбулася урочиста Академія та концерт духовної музики, присвячені 15-літтю Патріаршої інтронізації. Член Священного Синоду митрополит Львівський і Сокальський Димитрій виголосив доповідь про особу та діяльність Патріарха. Від імені єпископату Київського Патріархату Вітальний адрес зачитав секретар Священного Синоду єпископ Васильківський Євстратій. Також зі словами вітання до Святійшого Владики звернулися Президент України (2005—2010 рр.) Віктор Ющенко, голова партії “За Україну”, народний депутат України В’ячеслав Кириленко, голова Комітету Верховної Ради України з питань духовності й культури, голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський, голова Української всесвітньої координаційної ради Дмитро Павличко та інші. Раніше Патріарха привітали також голова партії “Батьківщина” Юлія Тимошенко, голова Держкомнацрелігій Юрій Богуцький, інші політичні та громадські діячі. Святійший Патріарх Філарет подякував за поздоровлення та звернувся до присутніх зі словом. У другій частині Академії відбувся хоровий концерт духовної музики. Прозвучали твори у виконанні хору КПБА, хору “Видубичі”, муніципального камерного хору “Київ” та муніципальної капели імені Л. Ревуцького. Урочистості цього дня завершилися прийняттям у Актовій залі КПБА. 22 жовтня 2010 р. у Володимирському патріаршому кафедральному соборі була звершена урочиста Божественна літургія, яку очолив Святійший Патріарх Філарет у співслужінні єпископату Київського Патріархату. Наприкінці богослужіння від імені всього єпископату з привітальним словом до Святійшого Патріарха Філарета звернувся митрополит Львівський і Сокальський Димитрій. Владика розповів присутнім у храмі молільникам про нелегкі труди та діяльність нашого Патріарха. Святійший Патріарх подякував єпископату та присутнім у храмі за 15 років спільних молитов і за віру в те, що в Україні буде Єдина Помісна Православна Церква. Святкове богослужіння закінчилося многоліттям для Патріарха Філарета, єпископату та всього українського народу. УРОЧИСТА АКАДЕМІЯ З НАГОДИ 15$ЛІТТЯ ІНТРОНІЗАЦІЇ СВЯТІЙШОГО ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА “Господь дає втомленому силу і знеможеному дарує міць, втомлюються і юнаки і впадають на силах, і здорові мужі знемагають, а хто на Господа надію покладає, обновиться в силі, підніме крила мов орел, полине і не втомиться, піде і буде бадьорим” (Іс. 40.29-31) 22 жовтня 1995 року Українська Православна Церква Київського Патріархату, після смерті блаженної пам’яті Патріарха Володимира, обрала своїм Предстоятелем Святійшого Патріарха Філарета. 2010-го року наша Церква та й уся Україна відзначає 15-у річницю інтронізації Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. З нагоди визначного свята в Національній філармонії України відбулася урочиста Академія та святковий концерт. Святійшого Владику прийшли привітати громадсько-політичні та культурні діячі України, віруючі. Розпочалася урочиста Академія багатоголосим “З нами Бог” у виконанні Капелли ім. Л. Ревуцького. Присутні оплесками зустріли ювіляра Патріарха Філарета. Ведучий свята професор Дмитро Степовик наголосив, що сьогодні ми вшановуємо того, хто “не дивлячись на втому цього світу, підносить крила мов орел і працює, не покладаючи сил для свого рідного українського народу, перебуваючи в постійній молитві до Бога”. Першим привітав Святійшого Владику постійний член Священного Синоду митрополит Львівський і Сокальський Димитрій. Своїм “Словом про Патріарха” владика окреслив найважливіші віхи та досягнення нашої Церкви в період правління третього Патріарха Київського і дев’яностого Предстоятеля Української Православної Церкви з часів Київської Руси. З привітанням до ювіляра звернувся присутній на святі Президент України (2005—2010) Віктор Ющенко. Він запевнив усіх присутніх у майбутності Помісної Церкви в Україні: “З кожним роком ми можемо підбивати позитивні підсумки як церковне українське питання розвивається, хотілося б мати тільки більшу динаміку. Але попри все, Ваша Святосте, дякуючи Вашій титанічній праці, ми сьогодні маємо таку сильну Українську Церкву”. Віктор Ющенко привітав Святійшого Владику з 15-літтям патріаршої діяльності й побажав, щоб українське суспільство з кожним днем усе більше сприймало ті духовні ідеї, які Святійший Патріарх несе в суспільство: “Нехай Господь Бог благословить Вашу нелегку дорогу, а ми, українські патріоти, будемо завжди поруч з Вами”. Від імені всіх ієрархів Української Православної Церкви Київського Патріархату з привітальним словом Патріархові звернувся секретар Священного Синоду, єпископ Васильківський Євстратій. Владика розповів присутнім про нелегку працю Святійшого Патріарха Філарета на церковній ниві, — це і служіння в період безбожної радянської влади, і нові випробування на київській кафедрі, невтомні ночі у перекладанні книг та інші побожні труди: “Ви у всьому показуєте себе як правдивого служителя Божого у великому терпінні, в бідах і нестатках, у тісноті, у ранах, у вигнаннях, у трудах, у неспанні, в постах, в очищенні, у розумі, в довготерпінні, в доброті, в Дусі Святому, в нелицемірній любові, у слові істини, у силі Божій зі зброєю правди у правій і лівій руці, у славі і безчесті, у ганьбі і в похвалах…” Також для привітального слова на честь видатного ювіляра Святійшого Патріарха Філарета приступали численні високоповажні гості, які мали за честь бути присутніми на святі. Наприкінці відбувся урочистий концерт. Святійшого Владику своїм співом привітали хор “Фрески Києва”, хор “Видубичі” та хор КПБА. Після урочистої Академії в Національній філармонії України в актовій залі Київської Православної Богословської Академії відбулося святкове прийняття, де Святійшого Патріарха Філарета мали змогу привітати достойники України, всі віруючі. ВІТАЛЬНИЙ АДРЕС Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси'України ФІЛАРЕТУ від Священного Синоду та єпископату Української Православної Церкви Київського Патріархату з нагоди 15'ліття інтронізації на Київський Патріарший престол В а ш а С в я т о с т е ! Нині сповнюється 15 років Вашої інтронізації на Патріарший Київський престол, а наступного року наступає 45-ліття Вашого служіння на стародавній православній Київській кафедрі. Не в легкий час і не в простих умовах покликав Вас Господь на служіння Йому і Його Святій Церкві. Від самих перших кроків на цьому шляху Ви на собі пізнали істинність слів апостола Павла “Усі, хто бажає жити побожно у Христі Ісусі, будуть гнані. Лихі ж люди і обманщики матимуть успіх у злому, зводячи інших і себе зводячи” (2 Тим. 3:12-13). В юному віці Ви відкинули проповідуваний державою атеїзм та всією душею навернулися до Бога. І тільки один Господь Серцевидець знає, скільки скорботи та випробувань довелося Вам перенести через ті утиски, які терпіла Церква від безбожної влади. Але у той час, коли, здавалося, ці випробування завершилися перемогою правди, коли Церква Православна звільнилася від оков і отримала зовнішню свободу — Господь послав Вас на нове скорботне й відповідальне служіння: бути Предстоятелем і Патріархом Помісної Української Православної Церкви, боротися за визнання її автокефалії, з руїни розбудовувати її життя. Через це багато із тих, хто був Вашими співслужителями, кого Ви покликали до високих посад і звань — відвернулися від Вас і полишили свого Предстоятеля, але сила Божа в немочі звершується (2 Кор. 12:9), і Господь укріпив Вас, зберіг хоч і мале, але вірне стадо, з якого за роки Вашого Патріаршества виросла нинішня велика Помісна Православна Церква в Україні — Київський Патріархат. Своїм життям і служінням Богу й рідному українському народу Ви являєте приклад виконання Господньої заповіді любові до Нього і до ближніх. Незважаючи ні на більш ніж поважний вік, ні на зовнішні складні обставини, Ви невтомно працюєте на благо Церкви, і цією працею подаєте нам і всім приклад того, яким повинен бути справжній архіпастир і Предстоятель. Ваша любов до українського народу виявляється не лише у словах і закликах, а й у справах — постійній турботі про його духовне відродження, а особливо — у повсякденній праці над перекладами богослужбових, богословських та інших духовно корисних книг українською мовою. Любов до “братів, рідних по плоті” (Рим. 9:3), як і у великого апостола Павла, виявилася в Вас такою мірою, що Ви не убоялися навіть неправдивих “відлучень”. Ви обрали страждання і терпіння зі своїм народом, а не славу, почесті та благоденство в служінні його супротивникам. За це супротивники Вас ганьблять, але віримо, що ця ганьба від них стяжає Вам нев’янучий вінець слави. Ви у всьому показуєте себе, як правдивого служителя Божого: “у великому терпінні, в бідах і нестатках, у тісноті, у ранах, у вигнаннях, у трудах, у неспанні, в постах, у очищенні, у розумі, у довготерпінні, в доброті, в Дусі Святому, в нелицемірній любові, у слові істини, у силі Божій зі зброєю правди у правій і в лівій руці, у славі і безчесті, у ганьбі і похвалах” (2 Кор. 6:4-8). Супротивники іменують обманщиком — але Ви правдивий, віддають забуттю — але всі Вас знають, очікують смерті — але Ви живий, піддають карам — але нічого не досягають, ділами своїми засмучують — але від Бога Ви маєте радість, і в матеріальній скруті — Ви багатьох збагачуєте. Лихословлять Вас — а Ви благословляєте, гонять — а Ви терпите, ім’я Ваше — мішають зі сміттям та топчуть (пор. 1 Кор. 4:12-13), але віримо, що цим лише додають Вам слави від Бога. “Вітайте наставників ваших” (Євр. 13:24) — настановляє нас апостол Павло. Тому ми, Ваші духовні чада, яких Ви породили у Христі Ісусі та покликали до архіпастирства в Його Святій Церкві, від імені всеукраїнської пастви в день 15-ліття Вашої інтронізації на Патріарший Престол Києва і всієї Руси-України сердечно вітаємо Вас, дякуємо Вам за любов, турботу і працю, свідчимо свою глибоку повагу і синівську любов, бажаємо Вашій Святості многих і благословенних літ Предстоятельського служіння, а найголовніше — звершити справу розбудови, єднання й визнання автокефалії Помісної Української Православної Церкви та досягти спасіння й блаженства зі святими в Царстві нашого Небесного Отця! На многії літа, Святійший Владико! — Іс полла еті, Деспота! Вітальну адресу підпи' сали всі архієреї – учасни' ки святкування 15'ліття Патріаршої інтронізації Прес-центр Київської Патріархії
Гаряча тема · “Перед кожним українцем невблаганний час жорстко поставив нові небувалі випробування на міцність”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ти не поважаєш мого, українця, права, дано! го мені Природою, Богом на мою рідну мо! ву? Чого ти віками чигаєш над нею двоголо! вим стерв’ятником? Ти що, такий недоумко, що не можеш збагнути, що 50 мільйонів ук! раїнців у світі так само, як ти своєю росій! ською, хочуть розмовляти своєю рідною ук! раїнською, так само, як ти маєш Росію, свою Батьківщину, хочуть, мають право мати Ук! раїну, свою Батьківщину? Вам, шановний, таке ніколи й на хвильку не спадало на думку, бо ви інфіковані, тобто внутрішньо окуповані Росією, російською культурою, російською духовністю протягом віків. Або ось ще такий наочний приклад. Пре! зидент Ющенко 5 років переконував вас, шановний, що Україні неодмінно треба всту! пати в НАТО, що це єдиний спосіб уберегтися від найнебезпечнішого нашого противника, до того ж від! критого, відвертого, — від Росії, від російської окупації. Ви, шановний, із внутрішнім переляком слухали цей не сприймали душею. Не сприй! няли й коли російські танки перли на Тбілісі, і коли Ющенко, організу! вавши глав держав Литви, Латвії, Естонії, Польщі, став з ними впопе! рек загарбницької політики Росії в Грузії і фактично врятував Грузію від окупації, а опосередковано (поки що!) й України. Ви, шановний, цього патріотичного кроку Ющенка не зрозуміли. Усе через ту ж ВРО. ЗАГРОЗА ПРИСКОРИТЬ ФОРМУВАННЯ НАЦІЇ Перед Україною, перед україн! цями, перед кожним українцем нев! благанний час жорстко поставив нові небувалі випробування на міц! ність, монолітність, стійкість, від! порність, самозахисність. Раптом після п’яти років розхолодження, розмагнічений, життя в тепличних демократичних умовах під захис! том Президента Ющенка, перед на! ми виринули з пекельного москов! ського дна монстри, ціла табакерка покидьків!українофобів і заходили! ся терзати Україну, нищити, підми! нати під московсько!імперське іго. В опорі цим чорним намірам во! рогів України, в непримиренній, безкомпромісній боротьбі за відсто! ювання своїх українських прав на вільне, державне, незалежне життя України має народитися українська нація з українською мовою, культурою, традиціями, історичною пам’яттю, з українською душею. У народженні, формуванні української нації запорука успіху проекту “Українська націо! нальна демократична, самостійна держава”, який, започаткований Богданом Хмельниць! ким, волає про своє здійснення до кожного українця ось уже понад 350 років, з часів ли! ховісного Переяслава. Саме поява на життєвому горизонті заг! рози знищення і має прискорити формуван! ня української нації. У таких екстремальних історичних умовах загострюється не тільки розум, а й інстинкт самозбереження у насе! лення даної української території. Ми вже прокинулися. Або ми об’єднає! мося в націю нарешті й підемо боєм проти монстрів!окупантів і переможемо, або ли! шатимемося й надалі просто безликим на! селенням, і нас переб’ють поодинці. Монстри звіріють. Але й козацький дух наш міцніє! БУДЕ, БУДЕ… ЩЕ БУДЕ МАЙДАН Переконаний, усі оці знущання окупацій! ної, колоніяльної влади відкладаються гли! боко в пам’яті народній, боляче ранять душі українців, і з часом усе це спалахне новим українським Майданом. Таким, як 2004!го, тільки ще масовішим, напористішим, ре! зультативнішим. Ніхто цього Майдану не організовувати! ме спеціально під себе (як це останнім ча! сом практикувала Ю. Тимошенко). Цей Майдан спалахне сам, знайде своїх істин! них проводирів і добившись перемоги, проконтролює їхню роботу після приходу їх до влади. Буде, буде… Так і знайте, пришельці. Народ усе ж бачить і нічого не забуває. Нічого, ні крихти образи, ваших знущань з його святинь не прощає.
Гаряча тема · “Перед кожним українцем невблаганний час жорстко поставив нові небувалі випробування на міцність”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ЗА НАМИ — СИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ! Із сердитого щоденника

Василь ЗАХАРЧЕНКО, письменник, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, м. Черкаси ШАЛЕНИЙ НАСТУП НА НАШУ МОВУ Іде шалений, навальний наступ на укра! їнську мову. Нова влада звільняє студентів від обов’язкових іспитів з української мови, витісняє її з телебачення, зі школи, нав’язує офіційні мови в регіонах, тобто одну, росій! ську на півдні та сході України. Українці мовчать. Ця колоніальна адмі! ністрація виконує волю Москви, робить усе можливе, щоб не відродилась україн! ська нація. А без нації чия держава буде в Україні? Ще одна російська. І нема кому захистити Україну. Невже національної елі! ти вже нема? Виродилася? Перевелася? Продалася?.. НЕВЖЕ СУДДІ КС — ЗРАДНИКИ КОНСТИТУЦІЇ? За рішенням Конституційного Суду, яким він визнав право формувати коаліцію в парламенті окремими нардепами (“туш! ками”), народний депутат Зварич назвав членів Конституційного Суду “зрадниками Конституції України”, “злочинцями перед законом”. До цієї оцінки кривосуддя КС приєднуєть! ся вся національно свідома Україна. Укотре вже Конституційний Суд покриває себе гань! бою. Всенародною ганьбою. Це злочинство йому не забудеться в народі ніколи. ЛЮБОВ БЕЗ ВЗАЄМНОСТІ Дані соціологічного опитування свідчать, що 93 % українців добре ставляться до Ро! сії. А от 37 % росіян навпаки, ставляться до України чомусь погано, а 33 % вважають, що Україна повинна бути під економічним і полі! тичним контролем Росії. З якого дива? Що ми винні їм, ми, — українці й Україна? Яке вони мають право на нас? Хто вони нам? А спитайте українців, чи хоч один із них скаже, що Росія повинна бути під економіч! ним і політичним контролем України? На вас подивляться як на людину, що не сповна ро! зуму. Чому ж кожен третій росіянин дихає на Україну колонізаторським духом? Скоман! дуй йому завтра йти проти України війною — піде, не задумуючись. Знаймо цю статистику і будьмо обереж! ні у своїй любові без взаємності, щоб не втратити свободи. ОСЬ ВАМ “СИЛЬНА РУКА”. СКУЧИЛИ ЗА НЕЮ? Це ж треба не побоятися відкритися пуб! лічно зі своїм українофобством, віддати Се! вастополь до 2042 року під російський флот. А чого боятися, гратися в патріота? Наших роззяв, які віддали йому владу? Нам байдуже, що нищить нашу Незалеж! ність, але ж який крутий мужик, сильна рука, цей наведе порядок нарешті. О, яка ж каша, яке смердюче вариво московське у ваших головах, наївні! Який порядок наведе? Для кого? У кого тріщати! муть кишені від українського багатства? Та що говорити! Вам однаково, хай хоч усю Україну завтра ліквідує, віддасть Росії, аби був порядок. Їстимете ви той порядок, намазуватимете на хліб замість масла? Ні, не народ ще ми, не нація! От як заду! маємося про долю своїх дітей, онуків, отоді, може, станемо народом. Та тільки, щоб не було запізно. ДІСТАТИСЯ ДО УКРАЇНСЬКОГО ОСЕРДЯ Ми кажемо: “До влади прийшли антиук! раїнці”. Жодної реакції від загалу, від елек! торату на це. Бо цей наш електорат, мабуть, ще не став українцем, він ще малорос; та до того ж значною мірою совєтський малорос. Хіба ж його злякаєш антиукраїнцями, як він сам, ментально ще — антиукраїнець. Ось де наше лихо! Окупаційний антиукраїнський режим заповзявся тепер ще дужче малоросіїти Ук! раїну. Завдання патріотичних сил дійти, доко! патися крізь малоросійські нашарування та! ки до українського осердя громадян Украї! ни. Воно має бути. Хоча б у половини наших співвітчизників. Заспівайте української пісні — слухають, радіють їй, плачуть від розчу! лення. То і є ще не виморожена до кінця, не прохоплена вічною мерзлотою Росії україн! ськість наших громадян. Треба її з емоційного рівня піднімати до раціо! нального, тверезого, ділового. Тоді загуде мільйонний Майдан, паралі! зує злочинні дії антиукраїнців і вики! не їх цього разу вже остаточно на смітник історії. ПРИМУСОВА РУСИФІКАЦІЯ Звідки беруться молоді росій! ськомовні українці? Їх виховують, ви! рощують у самостійній Україні фак! тично примусово, насильно в містах! мегаполісах: Донецьку, Луганську, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Запоріжжі, а також у Херсоні, Мико! лаєві, Сімферополі, Севастополі. Примусово, кажу, бо в цих містах (за винятком кримських), де 50 % і більше мешканців — українці, україн! ськомовних шкіл чи й набереться на 1—2 %. Отже, діти українців вимушені нав! чатися в російськомовних школах. Їх фак! тично відлучають в Україні від України, і вони виростають між Україною і Росією. Вони й не українці, але й не росіяни, а так, якесь ніщо, хоч агресивно схильне до захисту чужого, російського. З часом Україна, утвердившись як націо! нальна Держава (утвердить її влада з укра! їнців, а не з усуціль нацменів, як нині), пос! тавить цих російськомовних перед необхід! ністю переходити в українськомовство. Ба! гато з них і перейде, але їхня українськість, хоч як це боляче, буде неповноцінною ущер! бною. У цьому будемо непростимо винні ми, що вже 19 років миримося в Українській Державі з подальшою примусовою русифі! кацією мільйонів молодих українців. ГІЛЛЯЧКОВИЙ МАЛОРОС Найголовніше зараз в Україні, найперше — це якомога швидше повалити кожному з нас російську окупацію внутрішню, яка ще з миколаївських часів, а тим паче із совєт! ських, колючкою глибоко засаджена в наші душі й паралізує наші думки, наші мрії, праг! нення, нашу українську національну волю. Як же ж! — Росія — наш брат, та ще якісь “німці кажуть”, що й старший. Та не просто старший із нас двох (чи трьох із сябрами), а над нами старший! І не рипайся. Та ти все ж рипнися хоч раз по!справ! жньому, українцю, з російської клітки й по! глянь незашорено по всьому світу: ніде, у жодного народу немає ніяких братів — ко! жен живе сам по собі, у своїх кордонах. А “брат”, “молодший брат”, “братерський со! юз” — це на мові окупанта!агресора: “коло! ніальний”, “підневільний”, “раб”. Услухайся, українцю, що говорить тобі через свій лікнеп Росія: вона прагне переко! нати тебе, прямодушного, ось уже протягом понад 350 років, що на світі немає такого на! роду, як українці, а є лише малоросійська Автор ідеї Ірина Фаріон. Автор роботи Юлія Пецух (поряд із білоруською) гілка єдиного вели! коросійського народу. Так що ти з колоколь! ні Івана Грозного ніякий не українець, а ли! ше гіллячковий малорос (на корм Росії) та й-то тимчасово малорос, поки не станеш зов! сім уже Ванькой русскім. ВРО Переконаний, багато читачів мого “Щоденника” не погодяться визнати “від! криту” мною якусь там “внутрішню росій! ську окупацію”, на котру ми ще так дош! кульно страждаємо. Чимало таких буде, що почнуть запевняти себе й інших у своє! му українському патріотизмі, як найбіль! ший аргумент проти тієї клятої “внутріш! ньої російської окупації” (ВРО) висунуть своє знання української мови, спілкування дома винятково українською, та й дітей же своїх віддали до української школи. Так во! но, то так! Але чому ж ви, шановний (!на) одразу, механічно переходите на росій! ську, як тільки до вас звернуться по!росій! ськи? З якої це речі цей добродій у моєму домі живучи (в Україні) “много!много лєт”, не має жоднісінької совісті поважати мене, українця, і мою землю, яка носить цього добродія, терпить його, обігріває й годує, чому він так уперто нав’язує мені, цій зем! лі своє російськомовне спілкування, а час! то ще й звірюкою дивиться на мене, укра! їнськомовного українця, як на ворога, на ворога його Росії, ще й обзиває мене за мою українськомовність, не соромлячись, публічно “нацистом”, “фашистом”? Чому ви, шановний, навіть на одну!одні! сіньку хвильку ще жодного разу не подумали про моральну ущербність цього часто ду!у! же інтелігентного суб’єкта? Адже він пово! диться на нашій українській землі як загар! бник, як ґвалтівник. Так воно є в дійсності. Якщо ти, росіянине чи просто російськомов! ний пришельцю, такий інтелігентний, такий освічений, такий добропорядний, то чого ж Надзвичайно будівничо-рятівне інтерв’ю Павла Мовчана в “Слові Просвіти” (ч. 37 за 2010 р.) “Цей законопроект є цинічно брехливим і совєтським”. Ідеться про загрозу Україні, українській мові, яку несе законопроект окупаційної влади “Про мови в Україні”. Ним хочуть узаконити в Україні двомовність. А це не що інше, як укорінення в українське життя російської мови з правами державної. Павло Мовчан каже: “Переконаний, що нав’язування так званої “двомовності”, що може обернутися тотальною русифікацією, збудить ще непробуджених. І хвиля не протестна, а гнівна, змиє “грязь Москви”. (…) Мовний Майдан неминучий. Насамкінець хочу сказати: українці пережили великі потрясіння, великі драми і національні трагедії, великих злочинців і катів не заради того, щоб спасувати перед пігмеями історії”. Воістину проти нас, проти українського народу, проти України стають пігмеї — гавкучі, дзяволючі моськи. Всього лише історичні моськи. То чого ж ми, маючи за собою таку силу нашої правди, Божої правди захисту Вітчизни, чого ж ми такі слабкі проти цих пігмеїв, мосьок? Чого даємо їм час вбитися в їхню вовчу силу проти України?.. Пропадемо ж, не об’єднавшись!
Читацьке віче · “Зачерпнімо ж хоч якусь дещицю з природного джерела, з незамуленої криниці”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ніс. І я мусив слухати і не смів ані пікнути. В тім авторитативнім писанні наказано — так, наказано мені виразно іменем іще вище поставленої особи, — ти, певно, догадуєшся якої, — мати бачне око на поводження пана кандидата, але не робити йому ні в якім разі жадної перешкоди. А потім я мав приїхати до Львова і самому високопоставленому здати вірну реляцію. Я поїхав до Львова. Розуміється, що в своїй реляції я силкувався якнайяркіше висловити своє обурення на сього кандидата. Та подумай собі мій переляк, коли високопоставлений при тім лише всміхнувся, ласкаво похитав головою і промовив: — Гарно! Гарно! Хитрець добре відіграв свою роль. Отже, пам’ятайте, його кандидатура стоїть. Шляхтичев мусите обіцяти реванш при якійсь іншій нагоді і склонити його до віщдступлення, а попові… — Сьому досить лише кивнути, то він зараз і сам відступить, — осмілився я перебити. Зате мене зміряно від тім’я до п’яти строгим поглядом, мов школяра, що зробив помилку в азбуці! — Не плетіть дурниць! Піп мусить кандитувати і ганебно впасти, щоб виявилась виразно слабість його партії. Зрозуміли? Можеш зміркувати, любий мій, що з сеї аудієнції я вийшов мов у ступі заопиханий, увесь облитий потом. Я почув, що моя звізда блідне. Я пішов до заприязненого зі мною високого урядника в найближчій канцелярії, щоб перед ним розкрити свою душу. Він з великим співчуттям розпитував мене про подробиці моєї аудієнції, про політичну ситуацію в моїм повіті, про настрій людності і т.і. Я вияснив йому, як то небезпечно впускати в мою спокійну кошару такого вовка, як отсей молодоруський кандидат. Вів згодився зі мною і обіцяв мені фальш нібито вільних виборів на українській землі під чужинським, того часу Польщі, гнітом. І в даному разі видно, що будь-яке звернення до написаного великим Каменярем — це глибше пізнання жорстокої юдолі земної і спонука до розмислів про своє буття на білому світі. Жаль лише, що нині украй скупо пропагується творча спадщина видатного українського мислителя. Натомість щодня, щогодини радіослухачам, телеглядачам, читачам нав’язують коли вже не нахабно україноненависницьке, то оманливе, облудне чи, на остаточне задурманення, пустопорожнє. Зачерпнімо ж хоч якусь дещицю з природного джерела, з незамуленої криниці. Пізнаємо. Яке воно — око закону в скаліченому суспільстві. Вадим ПЕПА зробити все можливе, щоб усунути сю кандидатуру. Я аж легше відітхнув. Мій приятель — то була дуже впливова особа, так сказати, alter ego (друге “я”. лат. — Ред.) самого високопоставленого, і звичайно брав на себе такі делікатні історії, яких високопоставлений не бажав брати на свій карб. В добрій надії я поїхав назад на своє становище. Наближався день виборів. Зі шляхтичем я впорався швидко: я допоміг йому здобути у Флоріянці (Краківське товариство взаїмних обезпечень від огню. — Ред.). Гіпотечну позичку на його добра, і при тій нагоді ті добра оцінювано так високо, що шляхтич був би дуже вдоволений, коли б при продажі одержав був стільки грошей, скільки тепер дістав у позичку. Лишились тепер оба русини, і зними я мав правдивий святий хрест. Раз один прибігав до мене, То знов другий, щоб очорнювати противного кандидата і просити виключно протекції у високого правительства. От якби ти се був побачив! Кажу тобі — мерзота! Піп приніс мені цертифікат від митрополита, професор — довірений лист від якогось іншого достойника. Піп говорив про професора, що се п’яниця і безбожник; професор закидав попові, що тягне до шизми і кандидатує за московські рублі. А зі Львова не приходило ніщо, жадна нова інструкція. Лиш два дні преред вибором надійшла лаконічна телеграма: “Поки що все постарому”. Розуміється, я вже заздалегідь поробив усі приготування і був спокійний. Минув іще день. В повіті клекотіло, як у казані. Відбувалися збори, оба кандидати обкидали болотом один одного і противні партії, сипались кореспонденції, напасті, інтерпеляції і спростування, розворушення росло до нечуваних розмірів. Нараз, уже по замкненні канцелярії, отже, вечором перед самим днем виборів, надходить шифрована депеша зі Львова. Хапаю її тремтячою рукою, розриваю штемпель і читаю: “При завтрашнім виборі мусять оба руські кандидати ганебно впасти, а ви самі мусите бути вибрані послом”. А під тим підпис мого впливового приятеля. Можеш собі подумати, як мені зробилося на душі. Про автентичність наказу не було що й сумніватися, я знав аж занадто добре стиль таких наказів, а в отсьому спеціально, бачилось мені, лежав глибокий політичний змисл. Та пункт тяжкості сього наказу бачив я зовсім деінде. Адже ж уже був вечір, завтра мали відбутися вибори, і то рівночасно в трьох місточках, досить віддалених одно від одного. Наказ прийшов пізно, а проте мені велено віднести блискучу побіду. Очевидно, хотіли побачити пробу моєї політичної догадливості і моєї адміністраційної енергії. Я зрозумів се: мені завдано важку задачу, щоб побачити, чи буду здібний до ще тяжчих. Тут ходило о цілу мою будущину. Я опинився мов огнистий кінь-бігун перед бар’єром. Відвага роздувала мої ніздрі. Повзяти постанову, уложити план і визначити способи для його виконання — все се було для мене ділом кількох хвилин. Я хотів показати, що можу і як далеко сягає моя сила. Ще сеї самої ночі погнали кінні посланці на всі боки, телеграф бринів, жиди радувалися, ціла машина пішла в рух. Другого дня вибрано мене на посла до крайового сойму. Вражіння, яке зробив сей результат вибору… Ні, хто його сам не пережив, не бачив, тому його словами не розповісти. Подумай: в першій хвилі повне остовпіння, потім гомерівський сміх, потім де-де вибухи лютості і окрики розпуки, а потім… Він зневажливо махнув рукою, промочив горло свіжою гальбою і говорив далі вже спокійніше: — Що сказали на се кандидати? Ну, піп здвигнув лише раменами і поліз у свою нору, не кажучи ані слова, а професор, як бомба, влетів до моєї канцелярії. — Пане старосто, — прохрипів він, ледве здержуючи свою лютість, — що се має значити? Я мовчки показав йому телеграму. Він поблід на лиці, як стіна, поклонився і пішов, щоб не гаючись гнати до Львова. Я легше відітхнув. Я боявся дожити з тим чоловіком якої гіршої сцени…
Читацьке віче · “Зачерпнімо ж хоч якусь дещицю з природного джерела, з незамуленої криниці”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ОКО ЗАКОНУ

До дискредитації Івана Франка опускаються людці настільки ж нікчемні, ниці, наскільки великий син українського народу. Його ім’я — в сузір’ї світочів людства. Вражаючі плоди творчої праці — в скарбниці найвагоміших духовних набутків цивілізації. Прозірливість митця дивовижна. Хоч би яку тему він порушував, завжди доходив до самої суті явища, в чому переконує й поданий нижче прозовий уривок. З автором веде бесіду запопадливий прислужник панівної влади, що дорвався до посади старости повіту. Цинічно відвертий, бо не бачить потреби критися перед тим, з ким колись разом навчався. Вустами збірного, очевидно ж, образу письменник викриває життя тільки своїм требникам та цілому тузинові своїх дітей, з року на рік, окрім календаря і шематизму, не читав ніякої книжки і задля цього признавав себе вірним і непохитним прихильником староруської партії. Зрештою милий, гостинний панотець, невичерпаний фацеціоніст, славний картяр і пристрасний стрілець. Отсей панотець видався мені немов сотвореним на руського посла. Аж тут приносить мені лихо ще третього кандидата, також русина. Його сподівана кандидатура була заповіджена в часописях. Я вже знав його. Великий руський патріот, гімназіальний професор, фаховий політик, письменник і газетяр, — одним словом, світоч руської нації. Малорусин, розуміється. Демократ, опозиціоніст, хитра голова. “Ну, — подумав я собі, почувши про його кандидатуру, — скорше ти тріснеш, ніж у моїм повіті одержиш мандат!” … І ось одного дня сей пан, кандидат зі Львова, являється у мене. Представляється мені. Балакаємо про се, про те. І про політику. Панок висловлює зовсім здорові погляди. Нараз і випалив: “Приходжу представитися вам як урядовий кандидат. Прошу, прочитайте отсе!” І передав мені писання від дуже, дуже вископоставленої авторитативної особи. Я прочитав, obstupul (остовпів. польськ. — Ред.), поклонився і обіцяв сповнити свій обов’язок. Я поїхав з новим кандидатом по повіті. Ми скликали зібрання виборців, і він представлявся виборцям. Промовляв. Кажу тобі — страхи страшенні. Аж мороз дере поза плечі… Правдиві бунтівницькі речі про нужду, та біду, та насильства, та притиск! В моїм житті я ще не чув нічого подібного. Ти, певно, не міг би був говорити більше по-бунтівницьки. І вусе те смів цей нелюд розтрублювати по моїм повіті, так скажу, натикати мені особисто під
Читацьке віче · “Зачерпнімо ж хоч якусь дещицю з природного джерела, з незамуленої криниці”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ІІвваанн Ф Фррааннккоо ОСТРИЙ3ПРЕОСТРИЙ СТАРОСТА (Уривок з оповідання)

Отже, початок цієї історії був такий, що для недалеких сеймових виборів із сільської курії ми мали трьох кандидатів. Повіт, як знаєш, наскрізь руський, і для того з боку правительства в першій лінії рефлектовано на польського кандидата. Такий кандидат виявився нам у особі пана Цапцяланського, який незабаром, зложивши суму 3000 гульденів, одержав затвердження своєї кандидатури від польського центрального виборчого комітету. Глупий-преглупий панок, кажу тобі! Ігноранція в політичних і всяких інших річах, якій дорівнювала хіба його шляхетська фума та надутість. Але зрештою в товаристві дуже милий, особливо при дамах, добрий танечник і дуже добре грав тарока. Його маєткові відносини були, розумієтьтся, сильно зашлапані, а мандат до сойму мав йому — не тямлю вже, як — допомогти вилабудатися з фінансових клопотів. У руськім таборі, розуміється само собою, були два кандидати, які в своїх кандидатських промовах щосили нападали на польського урядового кандидата, висловлювали дуже народолюбні, дуже поступові і дуже руськопатріотичні думки, хоча перед своїм виступленням до кандидатури оба (не рівночасно) були в мене і представлялися мені як найспокійніші і до правительства всею душею прихильні мужі. Один — се був старий сільський панотчик, декан, чоловік, що весь свій вік не дбав ні про яку політику і, бачилось, посвячав ціле
Читацьке віче · “Зачерпнімо ж хоч якусь дещицю з природного джерела, з незамуленої криниці”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

КРИЧЕВСЬКІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ В УКРАЇНУ… КАРТИНАМИ

Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. Коли відома художниця Катерина Кричевська-Росандіч прямувала з Луцька до Рівного (а було це понад шість десятків років тому), то у селищі Клевань змушена була зробити непередбачену тимчасову зупинку. Причиною став тамтешній замок, пов’язаний з іменитим родом князів Чарторийських. Хоч замкова споруда на той час перебувала не у вельми привабливому стані, вона тим не менше, настільки припала до серця мисткині, що відразу з’явилися ескізи. А потім перевтілилися у картинний образ, яким художниця вельми втішалася і щораз вносила його у список для виставкової експозиції. Ось так, помандрувавши світом (художні виставки Катерини Кричевської-Росандіч проходили у США, Канаді, Німеччині та багатьох інших країнах), картина “Клеванський замок”, повернулася до рідних витоків. Вірніше, йдеться про репродукцію картини, яка поряд з іншими репродукціями склала виставку художніх робіт у Рівненському музеї Уласа Самчука. — У нашому музеї уже є одна картина славного художнього роду Кричевських, — розповідає завідувачка музею Інна Нагорна, — це “Полтавський краєвид” Федора Кричевського, рідного брата Василя Кричевського, Катерининого діда. Свого часу вона була власністю письменника Уласа Самчука. Він її вивіз за кордон. А кілька років тому завдяки Віктору Ющенку повернулася в Україну і зайняла почесне місце в нашому музеї. Хотілося б і повернення “Клеванського замку”. Тим паче, що Катерина Кричевська була знайома із Самчуком. А поки що, аби привернути увагу до постаті відомої художниці, яка народилася у Києві, а з 1949 року живе у Каліфорнії, в музеї організовано виставку репродукцій її картин. Цікаво, що на презентацію виставки, окрім рівненських письменників, художників, науковців завітав Рональд Ноттейдж з Лос-Анджелеса. Він як мистецтвознавець добре знається на творчості Кричевської, отож масштабно окреслив життєвий та творчий шлях мисткині. А найбільше про художницю, яка навіть у похилому віці не перестає творити, розповіли її твори — глибокі та проникливі за змістом.
Читацьке віче · “Сьогодні ми, а завтра ви — Бо доля в нас одна”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

«ЛІСОВА» ПІСНЯ ЗВ’ЯЗКОВОЇ «ЛАСТІВКИ»

Тетяна БУДАР, м. Бережани, Тернопільська обл. Услід за братом в ОУН всту! пила й Наталя. Спочатку була юначкою, виконувала найпрості! ші доручення, а згодом, ставши зв’язковою УПА, станичною (псевдо “Ластівка”), займалася серйозними конспіративними справами. У тростянецьких лісах, як відомо, проходили вишкіл пов! станці, підпільно діяла підстар! шинська школа УПА, при ній кур! си Українського Червоного Хрес! та (УЧХ). У зв’язківців роботи вис! тачало. Організовували доставку харчів, ліків, одягу, турбувалися про хворих чи поранених. Навіть після Другої світової війни (1945—1950 роки) діяла в підпіл! лі, виконувала доручення упівців, хоч знала, що за нею пильно сте! жать енкаведисти. Ще тоді “Лас! Катерина КОСТРАЧ, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка Нещодавно в Національному музеї Тараса Шевченка відбула! ся презентація альбому “Соро! чинський іконостас” (видавниц! тво “Родовід”, 2010) У виданні йдеться про іконостас церкви Спасо!Приображення в селі Ве! ликі Сорочинці Полтавської об! ласті. Церква розташована в се! лі, оспіваному Миколою Гого! лем, який тут народився і був похрещений у цій церкві, так са! мо як і її засновник — гетьман Данило Апостол. Святиня збудо! вана гетьманом 1732 року в пері! од найвищого розквіту бароко! вого стилю, а її розкішний іконос! тас віддзеркалив його найтипові! ші риси та найкращі надбання. Фантазія майстрів, пишне різьб! лення, вишукане ажурне мере! живо з квітів, листя та чудовий живопис, ансамбль ікон створю! ють надзвичайно цікавий твір мистецтва доби Гетьманщини. Такі шедеври світового рівня мають набути розголосу, а книж! ка у кращий спосіб може ознайо! мити з ними. На презентації гості мали нагоду почути від Лідії Ли! хач — головного редактора ви! давництва “Родовід”, як створю! вався альбом. Вона зазначила, що до видання увійшли не тільки унікальні фотографії ікон, а й нау! тівка” багато чула про сотенного “Довбуша”, про “Бондаренка”, “Сокола”, “Крука”, зв’язкову го! ловного командира УПА Романа Шухевича (“Тараса Чупринки”), голову УЧХ Галину Дидик (“Ан! ну”). У Тростянці був і крайовий провід УПА. Їхні вчинки, героїчні подвиги надихали всіх учасників національно!визвольної підпіль! ної діяльності на боротьбу за во! лю України, за визволення від більшовицьких окупантів. 1949 року Наталю схопили й сильно побили сталінські посіпа! ки (батька вивезли у Сибір ще 1945!го). Пізніше відпустили. Вдруге її заарештували в липні 1950 року. Почалися страшні до! пити, “очні ставки”, побої. Засуди! ли “Ластівку” на 25 років таборів. Відправили в Іркутськ на лісопо! вал. Через півтора року перевез! ли в Караганду, де Наталя захворі! ла. Спухлі ноги дуже боліли, не могла навіть ходити. Лікували її на молочній фермі. Потім дівчину відправили в Хабаровський край. Там також було багато україн! ських родин, яких радянська вла! да вважала ворогами соціалізму. — У таборах у той час за звязки з ОУН, — згадує палка патріотка України, ветеран ОУН! УПА Наталія Михайлюк Наконеч! на, — памятаю, перебували й Марія Потикевич!Заболотна, Емілія Скасків із с. Божиків, Ми! рослава Бородайко із с. Криве, Анастасія Ганчарська із с. Над! річне та інші. У Хабаровському краї перебувала й сім’я Наконеч! них з Урмані. Там я і вийшла за! між за Григорія Наконечного. Приїхали в Бережани 1956 року, як звільнили. Рідна хата була спалена, нас ніде не хотіли при! писувати. Мати моя мешкала в чужому домі. Змучені й безна! дійні, повернулися ми в Росію, у Воркуту. Сім’я наша поневіряла! ся, страшенно настраждались. У Воркуті перебував і Микола Михайлюк, брат Наталії. З Росії сім’я приїхала до села Урмань на Бережанщину, де прожили 20 років. Виховали двох дітей. 1987 року Григорія не стало. Діти і внуки нині проживають на До! неччині. Запросили бабцю меш! кати в них, та не змогла прижи! тися там, у російськомовному середовищі. Надто болючі спо! гади викликало воно в неї, ятріли душевні рани від пережитих по! невірянь по далеких холодних сибірах, від принижень і побоїв жорстоких наглядачів. Повернулася пані Наталія на Бережанщину, у рідний Тростя! нець. А тепер, відчуваючи проб! леми зі здоров’ям, мешкає в ге! ріатричному центрі с. Саранчу! ки. Радіє, коли приїжджають у гості діти. Вже тут подружилась із іншими мешканцями центру, з працівниками. Із ними ділиться спогадами про пережите, з ними залюбки відвідує Богослужіння в капличці. — Учасниця боротьби ОУН! УПА, моя землячка Наталія Ми! хайлюк — унікальна жінка, — щи! ро ділиться думками сільський голова Тростянецької сільради Ганна Білоус. — Вона є прикла! дом для всіх нас, особливо для молоді, адже показує, як варто в житті цінувати духовність, ідею, патріотизм, великодушність. Наталія Михайлюк любить співати релігійні чи патріотичні пісні. Особливо зворушливі пісні з неволі, після яких рідко хто мо! же стримати сльози. ВЕЗУТЬ НАС ВДАЛЬ Везуть нас вдаль — далекий край, На Сибір чи Алтай. А місто Львів — коханих снів — Прощай, прощай, прощай. Прощайте, друзі ви мої, Не споминайте злом. Згадайте ви, як ми в тюрмі Ділились сухаром. Сьогодні ми, а завтра ви — Бо доля в нас одна. Гіркую чашу мук(терпінь Ми вип’єм аж до дна. Познайомилася з “Ластівкою” в день Покрови Пресвятої Богородиці, яке моя співрозмовниця по-особливому шанує, адже саме у це велике християнське свято було створено славну Українську Повстанську Армію, яка у долі цієї надзвичайно сильної духом жінки відіграла неабияку роль. Уродженка с. Тростянець Бережанського району на Тернопіллі, 90-річна Наталія Василівна Михайлюк (у шлюбі Наконечна) часто згадає молоді роки, радісні й тернисті життєві стежки. Виросла вона в побожній, працьовитій, патріотичній сім’ї Євгенії та Василя Михайлюків — поважних тростянецьких господарів, у яких було п’ятеро дітей — сини Микола, Михайло, Ярослав та дочки Наталія й Текля. Усі вони брали активну участь у роботі Товариства “Просвіта” й тим самим були під прицілом тодішніх польських властей. Та смілива українська молодь, яка мріяла про самостійну Україну, входила не тільки до “Просвіти”, а й до ОУН. Спочатку лави сільського осередку ОУН поповнив Микола, а згодом й інші брати й сестри. Микола, як згадує пані Наталя, працював у земельному відділі, у вільну хвилину писав вірші. Та з приходом перших “совєтів” його схопили й відправили на 25 років у Сибір, на Воркуту.
Читацьке віче · “Сьогодні ми, а завтра ви — Бо доля в нас одна”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

З РІДНИМ СЛОВОМ У МАЙБУТНЄ!

Маркіян ГУДЗ, Громадянський рух “Відсіч” Україною прокотилася хвиля загальнона! ціональної акції — пікетів облдержадмініс! трацій та комітетів Верховної Ради в Києві під гаслами “Врятуй свою мову!”, “Займіться ді! лом, а не язиком!”, “Одна мова — єдина кра! їна!”. Учасники протестів мали конкретну і категоричну вимогу: зняти з реєстрації зако! нопроект “Про мови в Україні”. Акція відбулася не дарма. По!перше, досягнуто ситуативно!тимчасового резуль! тату. Просування законопроекту “Про мовив Україні” у Верховній Раді “загальмовано”, принаймі на кілька тижнів, що означає про! довження боротьби проти антиукраїнських дій Партії регіонів, Народної партії Литвина, Компартії. По!друге, рішення суду, яке не дозволило провести пікетування в Криму, насправді, має зворотну реакцію. Така за! борона лише свідчить про важливість і акту! альність мовних протестів та вказує на нев! певненість влади. По!третє, значне при! меншення в провладних, і не тільки, засобах масової інформації даних про кількість учасників акції показує принаймні засторогу влади й решти партій перед потужністю громадських рухів. У час небезпеки втрати держаності, а мо! ва — це головний форпост національної дер! жави, українці за підтримки добропорядних громадян України інших національностей не зрадили собі й духовно переважили против! ника — люди співали патріотичні пісні, від ду! ші були й гасла: “Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лиш камінь має”, “Мова душа народу”, “Не дамо розколоти Україну!”, “Мова — душа на! роду, тож не плюйте в нашу душу!”, “Не ки! дайте яблука розбрату!”, “Руки геть від укра! їнської мови!”, “Є мова — є майбутнє. Руси! фікації — стоп”. По заслугах від протестувальників отри! мали українофоби Колесніченко і Табачнік, їм вказали на місце поза межами України. Місію не закінчено. Далі буде.
Читацьке віче · “Сьогодні ми, а завтра ви — Бо доля в нас одна”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

СИНІВСЬКА СПОВІДЬ МАТЕРІ

Олеся ЗОРЯНА, м. Київ Книга Миколи Томенка “Трудова книжка матері”, вистраждана поетом упродовж жит! тя, стала тетралогією — у новому виданні те! пер чотири книги, об’єднані спільною тема! тикою: всепроникною любов’ю до Матері, Матері!трудівниці, Матері!берегині, Матері! страдниці. Трагічні сторінки української історії, епоха сталінського колгоспного рабства, голодне повоєнне дитинство, жорна репресій — це все постає перед очима, як жива картина, від! творена талантом поета й проймає до кісток, морозить душу, обертається пекучою сльо! зою, вібрує в душах мільйонів українців, які підтверджують — Велика Правда виростає з кожного рядка, з кожного слова поета. Ця жорстока Правда крутих глиняних замісів, у які заганяли наших Матерів, бездушність об’їждчиків, потріскані до крові руки, що в мо! роз зрізали гичку з буряків, ненаситне жерло сепаратора, яке відбирало останню краплину молока — пече душу, але скільки ніжності й добра ще лишалося в матері для своїх дітей. Прийшовши з поля, де тільки вона брала сили зібрати у вузлики насіння, а навесні ря! дочком посадити півники, з лободи та кропи! ви щось зготувати голодним дітям, а ще, зав! давши мішечок із житом на плечі, піти до млина? Материнським теплом зігріте поетове дитинство переросло в четверту книгу “Як ми любили Вас, Мамо” — синівську сповідь Матері, Україні. Всю поетову життєву дорогу освітлює образ матері. Унікальність цієї книжки в тому, що поет аж кипить від ненависті до машини зла, до вождів та їхніх поплічників, від глуму над наці! єю катів!україноненависників і водночас так тепло й ніжно змальовує Матір, а з нею і всіх українських жінок!трудівниць. Напевне, в жодній іншій книзі ми не знайдемо стільки разів вимовленого слова “МАМО” — найдо! рожчого, що було, є, буде в нашому житті.
Читацьке віче · “Сьогодні ми, а завтра ви — Бо доля в нас одна”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

СОРОЧИНСЬКЕ ДИВО

Тетяна Чуйко, Лідія Лихач, Людмила Семенівна, Інна Дорофієнко, Микола Шток кові статті. Одна з них належить мистецтвознавцеві Людмилі Мі! ляєвій. В ній авторка розглядає Сорочинськй іконостас та Спасо! Преображенську церкву в кон! тексті барокового стилю. Важли! ве значення має також переклад текстів англійською мовою, зав! дяки якому цю унікальну пам’ятку тепер можна представити й поза межами України. Художник!реставратор ви! щої кваліфікації, заслужений художник України Інна Дорофі! єнко розповіла про багаторіч! ний досвід реставрації унікаль! ного іконостасу та закликала всіх до дієвого захисту цієї уні! кальної пам’ятки від вандалів та людської байдужості. Дмитро Горбачов, який написав рецен! зію на видання, проаналізував розвиток барокового стилю в Україні, порівнявши його із роз! витком європейського мистец! тва, та зауважив, що цією книж! кою ми “прописалися” у світо! вому просторі. Сподіваємося, що альбом стане першою лан! кою у великій серії видань, бо Україна у нас багата на пам’ят! ки варті уваги. Гортаючи сторінки альбому “Сорочинський іконостас”, від! разу хочеться поїхати у село Ве! ликі Сорочинці на Полтавщині, щоб на власні очі побачити це диво, доторкнутися до великого таїнства.
Незабутні · “Залишилася містерія пам’яті, завдяки якій ніколи не вмирає краса на землі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

простій людині відкривалася абсурдність її існування в тодішніх соціальних умовах. Професор Ковалів у своєму виступі охарактеризував Володимира Забаштанського як поета, наближеного до Василя Стуса. Герой Забаштанського закинутий в існування, приречений на екзистенцію, пограничну ситуацію вибору. Його існування випереджає сутність, він може її осягнути хіба що у момент смерті. Трагічність людської долі виражена в категоріях буденної свідомості, вознесених до філософського концепту життєвої трагедії. Онтологію подібного метафізичного стану передають оригінальні метафори поета. Наприклад у “Скелі”: “Віками стояла нескорена, / Як вічний зразок твердині, / Пустивши гранітні корені / Глибоко в мозок людині…/ І кайло, безсиллям відоме всім, / Шкребло кам’яне моє черево, / Довго з людської свідомості / Я лиш реготала печерами”. Чи, скажімо, метафорика вірша “Очі”: “…Тільки / Знов на стіні у посуді склянім / Збільшені в кілька разів крізь стінки / Дядькові очі не спали на дні. / Довго вовтузилися у склянці, / Бились глухо об денце в воді”. Або у “Вартовому”: “Де Буг швидкий вколисує на хвилях / Духмяну ніч під голоси птахів, / Стоять хати у вишиванках білих, / Насунувши картузики дахів”. З-поміж шістдесятників Володимир Забаштанський залишив по собі найпереконливішу символічну картину життя на селі. Ще він залишив після себе поетичну школу. Платон займався зі своїми учнями в гаю, за міськими стінами Афін. Володимир Забаштанський засідання літературної студії “Кобза” проводив у Будинку культури імені Якова Батюка, що на вул. Совській. Я до студії приєднався навесні 1972 року, коли мене з Харкова перевели на армійську службу під Київ. Васильківським автобусом діставався столиці. Коли мав листок звільнення, то жодних проблем не було. А коли його дістати не вдавалося, тоді йшов до гуртожитку на Совській, до старости студії Петра Короля, там переодягався у цивільне і разом з ним поспішав на засідання. Збиралися кожної другої неділі о 12 годині. До першого покоління студійців належали Петро Король, Василь Осадчий, Галина Забазнова, Іван Царинний, Клавдія Білич, Василь Степаненко, Марія Воробей, Надія Кир’ян, Микола Капля та інші. На заняття приходило 20—25 осіб. Той, чиї твори обговорювали, роздавав тексти іншим. Призна- Ольга ПУГАЧ
Незабутні · “Залишилася містерія пам’яті, завдяки якій ніколи не вмирає краса на землі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

МІСТЕРІЯ ПАМ’ЯТІ Нещодавно в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбувся літературний вечір, присвячений 70-річчю від дня народження Володимира Забаштанського.

Олександр АСТАФ’ЄВ “На шляхах покут — хрести, / путь гризь' ка, позачасова. / Буду з тьми тебе вести / свічечкою свого слова”. Це сказав поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Забаштанський. Це сказала людина, яка працювала каменярем у кар’єрах і внаслідок нещасного випадку втратила зір і руки. Це сказав великий ніцшеанець, який сам став надлюдиною і найвище, понад усі цінності, підніс волю до життя і до краси, найбільше цінуючи поезію і культивуючи естетизм. Майже приречений, він віднайшов у собі мужність із відзнакою закінчити філологічний факультет нашого університету, вивчити мови — слов’янські, новогрецьку і залишити після себе помітний слід у літературі. Він не мав права на слабкості, вагання, депресії, хоча інколи запитував себе у віршах: “Я завтра іду, а з ким і куди? / Де кладкою стану, де греблею, / Чи зріжу епохи гострі кути… / Чи тільки наближу свою біду / і руки складу на грудях хрестом”? Присутня у залі професор Надія Гаєвська пам’ятає його ще студентом. Сотні кілометрів магнітофонних стрічок, з яких він слухав найновіші твори Джеймса Джойса, Вільяма Фолкнера, Гюнтера Грасса, Ернста Ґемінгвея, Віктора Астаф’єва, Валентина Распутіна, Чінгіза Айтматова, Расула Гамзатова, Євгена Євтушенка. Тисячі сторінок книжок і журналів, які читали йому його учні. Такою була лектура Володимира Забаштанського. А вночі він писав вірші, до кінця відшліфовуючи в пам’яті остаточний варіант тексту. На телефонний апарат було накладено великий диск із отворами. Цурпалками обрізаних ліктів серед ночі набирав номер когось із близьких і просив: “Запиши вірш”. А на ранок свіжий, бадьорий виходив із кімнати у коридор, простягав своєму кількарічному сину Володі, ті ж таки цурпалки, за які той чіплявся руками. Це була найкраща гойдалка у світі. На вечорі пам’яті перед студентами Київського університету й інших навчальних столичних закладів про його віру в людину, вражаючу працездатність, потяг до прекрасного і шляхетність говорили заступник директора Інституту філології доцент Сергій Різник, голова Всеукраїнської благодійної організації інвалідів і пенсіонерів “Обличчям до істини” Володимир Турський, доцент Національного університету імені М. П. Драгоманова Юрій Войтюк, поет і літературознавець Олександр Яровий та інші. Володимир Забаштанський залишив після себе прекрасний художній світ. Влада наказувала писати про людей ратної праці. Він і писав про них, незалежно від вказівок згори: про тітку, що “різала на шатківниці капусту і солила слізьми у діжці дубовій” (“Капуста”). Про молодицю, що бігала подвір’ям, “ридала, гублячи слова”, поки не стала куркою і не засокотала (“Тренос”). Про безрукого батька, який не зміг для сина зробити “з верби нехитру цурку” (“Безрукий”). Про діда з однією ногою, що мав “легені, з війни ще прострелені” (“Похорон пастуха діда Прокопа”). Про підлогу, якій “зашпаклювали очі жовті і вкрили фарбою обличчя”, і тепер вона “душиться без повітря” і “кашляє, як жінка” (“Підлога”). Про млин, “забутий всіма на греблі”, вже “старий і обдертий вітрами злими” (“Млин”). Люди ратної праці поетові не вдавалися. Виходила карикатура на них. Вдавалася конкретна людина з її трагічним відчуттям самотності, відчаю, журби. І цій чали офіційних рецензентів, хоча в обговоренні брав участь кожен охочий. Після цього читали нові твори. Вражала феноменальна пам’ять Володимира Забаштанського. Вчитель фіксував у пам’яті майже всі тексти. На одному із засідань я останнім прочитав три вірші із армійського життя. Володимир Омелянович переді мною вислухав виступи майже двох десятків студійців, кожному давав якісь поради. Дійшла черга до мене. Він з пам’яті відтворив мої окремі строфи, вказав на порушений метричний розмір, невірні наголоси, помітив росіянізм — “покаті плечі”, а рядок “Листи, немов обстріляні птахи” запропонував замінити на “Листки, немов підстрелені птахи”. Про себе говорив дуже неохоче, хоч би де це було. Пам’ятаю, після виступу у Тернопільській філармонії ми зупинилися біля виходу, під меморіальною дошкою. Хтось уголос прочитав напис на ній: “Тут у 1905, 1911 роках виступав Великий Каменяр українського народу Іван Франко”. “Це ж Великий Каменяр, — сказав. — А я хто? Лише Каменярик”. Іронію зрозуміли всі, бо Вчитель натякнув на свого однойменного вірша, присвяченого сину Володі: “Тануть останні зимові кусні…”. Він жив своїми вихованцями. По-дитячому щиро захоплювався їхніми знахідками, смакував вдалі рядки. Легко лягали йому на пам’ять твори свіжі, оригінальні, образні. Ще у нього була звичка через якийсь час повертатися до своїх зауважень з приводу віршів. Він тоді знову відновлював у пам’яті потрібний текст і запитував автора, чи виправив той невдалі рядки, просив його прочитати нову редакцію твору. Дехто зі студійців перекладав з інших мов. Наприклад, Василь Степаненко переклав з новогрецької поезію Яніса Ріцоса. Вчитель попросив прочитати оригінал, а потім переклад. Своєрідною була методика праці Володимира Забаштанського над перекладами. Хоч би з якої мови він перекладав — білоруської, російської, чеської, — оригінал вивчав напам’ять, а потім брався за його відтворення. Готуючи до друку збірку віршів Дам’яна Дам’янова, з болгарської вивчив напам’ять близько 30 творів. Інколи на заняття студії він запрошував відомих письменників — Івана Драча, Миколу Вінграновського, Володимира Підпалого, Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, Андрія М’ястківського та інших. Особливого шарму надавали заняттям виступи бандуриста Федора Супруна. Думи та історичні пісні у його виконанні створювали особливу атмосферу. Студійці часто брали участь у концертах на сценах Будинку культури імені Я. Батюка, Будинку вчителя, Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Були і виїзні засідання студії, наприклад, у редакції Миронівської районної газети, де нас приймав колега, студієць Микола Капля. У травні 1972 року деякі студійці, звісно, без погодження з учителем, взяли участь у мітингу біля пам’ятника Тарасу Шевченку, що в університетському парку. Було багато людей, парк оточила міліція і внутрішні війська. Одних прикладами і кийками витіснили з парку, інших спіймали. Опинилися в міліції я і Петро Король. Мене, я був у військовій формі, відвезли на окружну гауптвахту, Петра — до Шевченківського райвідділу міліції. Через кілька днів після цієї події його виключили з Київського університету, де він навчався на вечірньому відділенні філологічного факультету. Вчитель намагався зам’яти цю справу, але не зміг, бо тоді каральні органи мали велику силу. А ще через якийсь час із сигнального примірника альманаху “Вітрила-72” вирізали добірку віршів Петра Короля. Якось Фіхте висловив думку, що справжні вчителі не вмирають, вони живуть у своїх учнях, бо ті, розбрівшись світом, розносять їхні ідеї. Володимир Забаштанський був Платоном своєї студії. Після себе він залишив величезну аудиторію, де за партами досі сидять його студійці Віктор Баранов, Наталка Білоцерківець, Марія Воробей, Іван Гайворон, Василь Герасим’юк, Павло Гірник, Любов Голота, Олег Жупанський, Дмитро Іванов, Валентина Каменюк, Микола Капля, Надія Кир’ян, Василь Клічак, Світлана Короненко, Марія Кучеренко, Марина Ломонос, Микола Луговик, Софія Майданська, Іван Малкович, Олексій Микитенко, Василь Осадчий, Володимир Осипчук, Марина Павленко, Наталка Поклад, Ігор Римарук, Ольга Страшенко, Людмила Таран, Антоніна Цвид, Таїсія Шаповаленко, Станіслав Шевченко. Багатьом із них він дав рекомендацію до Спілки письменників, як і мені, підбадьорював і підтримував у пору духовної кризи. Про це дуже цікаву статтю у “Слові Просвіти” надрукував Василь Герасим’юк. Сьогодні модно створювати асоціації, угруповання, школи. Видано навіть антології про історію літературних об’єднань. Та в жодній із них і згадки немає про літературну студію “Кобза”, яку майже тридцять років вів Володимир Забаштанський. Були спроби перейменувати її на “Гроно”, взяти під партійно-комсомольський контроль, відмовити у приміщенні. Вона часто міняла місце свого осідку, мандрувала по різних кабінетах разом з редакцією журналу “Дніпро”, поки не осіла нарешті в актовому залі видавництва “Молодь”, на вул. Пархоменка. Через академію “Кобзи” пройшли сотні молодих талантів, вона допомогла їм стати на ноги, виховала їхні естетичні смаки, вивела в люди. Нема вже сьогодні у живих ані керівника “Кобзи” Володимира Забаштанського, ані першого старости Петра Короля, чиє життя, скалічене адміністративною машиною, трагічно обірвалося. Порідішали лави студійців — відійшли у кращі світи Галина Забазнова, Клавдія Білич, Іван Царинний, Віктор Шакула, Іван Козаченко… Світла їм пам’ять! Та залишилася синівська любов і вдячність студійців до свого вчителя, присвячені йому вірші, спогади і статті про нього. Залишилися його учні. Залишилася містерія пам’яті, завдяки якій ніколи не вмирає краса на землі. лиці, названі на честь М. Кравчука, були лише в Луцьку та Львові. На заході також виступили дослідник і популяризатор наукової спадщини М. Кравчука Н. Вірченко, проректор НТУУ “КПІ” М. Ільченко, директор школи-гімназії №290 П. Замаскіна, яка зазначила, що саме цією вулицею багато хто зі школярів щоденно ітиме до школи. Трьом студентам-відмінникам фізико-математичного факультету КПІ на урочистостях були вручені іменні стипендії академіка Кравчука. Вулиця імені академіка Михайла Кравчука розташована поруч з вулицею іншого визначного українця — композитора Л. Ревуцького. З Кравчуком вони майже ровесники, тож імовірно, що за життя були знайомі. Адже в ближчому оточенні Кравчука були, як відомо, не лише математики, а 1935 року професори М. Кравчук і Л. Ревуцький входили до кола київської наукової та культурної еліти.
Незабутні · “Залишилася містерія пам’яті, завдяки якій ніколи не вмирає краса на землі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ВВУУЛЛИИЦЦЯЯ

У Дарницькому районі Києва нещодавно відбулась урочиста і зворушлива подія — відкриття меморіальної дошки на вулиці, названій на честь академіка Михайла Пилиповича Кравчука. Вісім років минуло як до КМДА надійшла пропозиція від науковців НТУУ “КПІ” та громадських організацій про присвоєння одній з вулиць Києва імені М. Кравчука — найвизначнішого вітчизняного математика ХХ сторіччя. 29 жовтня 2009 року рішення про найменування вулиці на засіданні сесії КМДА було нарешті затверджено. Відкриття дошки приурочили до чергової річниці з дня народження Михайла Пилиповича. Організатор заходу — невтомна просвітянка, академік, професор кафедри математичного аналізу та теорії ймовірностей фізико-математичного факультету НТУУ “КПІ” Ніна Вірченко. Серед присутніх — студенти КПІ, школярі з с. Саварка Київської обл. з вчителькою Т. Петрик. У непевні 20-і роки минулого сторіччя Михайло Пилипович був директором їхньої сільської школи. Присутні були також викладачі математики з КПІ, адже до арешту 1938 р. М. Кравчук завідував у інституті кафедрою математики; представники наукової громадськості, просвітяни, члени Товариства політв’язнів та репресованих на чолі з головою Київської організації Г. Куценком і, що важливо, онуки і правнуки Михайла Пилиповича. Саме їхнім коштом було виготовлено і встановлено меморіальну дошку, яку створив скульптор А. Древецький. Присутні були також представники Волинського земляцтва, журналісти. Начальник відділу внутрішньої політики Дарницької РДА Н. Трухіна привітала присутніх з важливою для міста подією, адже до того ву- ААККААДДЕЕММІІККАА ККРРААВВЧЧУУККАА
Презентація · “Я не бачив жодного прагматика на барикадах, а романтики ідуть на барикади”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дації. Вона — моя хрещена мати у літературі. Друга моя любов — Любов Голота. Коли вона працювала завідувачем відділу поезії в “Молоді”, я, ще тоді “понтовий мальчік”, прийшов до неї з російськими віршами. Голота дивиться своїми ангельськими очима у мої вічі й креслить, креслить, креслить. Але при цьому дуже толерантно, там, де було мені щось дороге, вона ніколи не виправляла. Я розумів: безнадійно, перед її очима не встоїть жодний мужчина. Почав переробляти. Голота навчила дивитися на себе збоку розумними критичними очима. Ще вдячний Любові Сироті, яка була в нас у Прип’яті головою літературного об’єднання і дала мені перші уроки поезії. У книжці я написав присвяту своїй дружині: “Без тебе я б не відбувся”. Це свята правда. Бо такого терпіння і розуміння, яке я мав у житті, дай Боже кожному чоловікові. Без Галини Миколаївни я б не відбувся як особистість”. Шовкошитний про принципи власної поезії: “Між словом і поезією тотожність, в поезії є все те, що є у слові. Намагаюся, щоб і зовнішня форма, і образ в поезії давали якомога ясніше значення. Якщо пишу зоровий образ, повинен побачити, як вчила Йовенко. Якщо пишу про осінній ліс, то, як вчила мене Любов Голота, повинно пахнути грибами. А все інше — від лукавого. Якщо прочитавши книжку, ніщо тебе не зачепило, то це — не поезія. Сподіваюся, що прочитавши мою книжку, щось у кожного у душі йокне”. Шовкошитний про романтику і прагматику: “Говорять, романтики Україну завели у прірву. Поки у Верховній Раді нас була сотня романтиків, ми здобули незалежну Україну, прийняли Конституцію, стали європейською державою. Коли ж до влади прийшли прагматики, то маємо на сьогодні у державі безлад. Я не бачив жодного прагматика на барикадах, а романтики ідуть на барикади, прокладають шляхи, навіть якщо вони ведуть через ошкірений списами степ!” Наостанок Шовкошитний зачитав вірші із збірки: “Достукатися до неба”, триптих “Ющенку”, “Чужий”, “Воля і честь”, “Куля гуляла”, “Мерехтіння”, “Прагматизм”. У збірці “Торкнутися небес” є такі слова: “Якщо вже вижив — то живи! // Не проживай — живи на повну. // І кожен божий день наповнюй // Смарагдом свіжої трави, // Медами спілої черешні, // Коханням милої нарешті — / Хоч і до втрати голови!”. Будьмо романтиками!
Презентація · “Я не бачив жодного прагматика на барикадах, а романтики ідуть на барикади”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

««ЯЯ ВВИИББІІРР ССВВІІЙЙ ЗЗРРООББИИВВ:: ЯЯ ММУУЖЖ ІІ ВВОООЇЇНН»»

У конференц-залі Національної спілки письменників України відбулася презентація нової поетичної збірки “Торкнутися небес” Володимира Шовкошитного (видавництво “Ярославів Вал”) — поета, письменника, доктора філософії та громадського діяча, що стояв біля витоків української незалежності й досі відстоює національні інтереси. Наталія АНТОНЮК “За безліч довгих літ, // Що мчать з весняним пухом, // Я ви' пробував світ, // І досвідом, і ду' хом”, — так говорить Володимир Шовкошитний у своїй книжці. Він — лицар без страху і відступництва, що “знешкіреними пальцями пое' та” безстрашно протинає хмари відчаю і безнадії, бо має в серці те, що не вмирає — любов до України і до Бога. На презентації книжки “Торкнутися небес” були присутні письменники, поети, політики, громадські діячі. Охочих послухати поезію було настільки багато, що довелося перейти до іншої, більшої зали. Це була незвичайна презентація: разом зі схвальними відгуками, читанням поезій, цікавими історіями з життя і творчості головного героя вечора, говорили про Україну, жваво обговорювали майбутнє нашої держави. “Я не люблю такого формату презентації книжки, коли мудрі й дорогі мені люди хвалять мене”, — зазначив Шовкошитний. Авторові було набагато приємніше говорити гарні слова, аніж слухати їх, він дякував друзям, колегам, які допомогли йому віднайти своє “я” в літературі, політиці, житті. “Відбулося становлення особистості такого масштабу, коли можемо говорити про те, що постать Шовкошитного така ж виразна, як свого часу виразно постала постать Василя Симоненка. Не відокремлюючи Шовкошитного від його політичної діяльності, громадської роботи, людського життя, говоритимемо про поета Шовкошитного”, — зазначила ведуча вечора письменниця, лауреат Шевченківської премії Любов Голота. Виступили письменники Павло Вольвач, Володимир Голобородько, Світлана Йовенко, суддя Конституційного Суду України Віктор Шишкін, політики Іван Заєць, Павло Мовчан та інші. Павло Вольвач: “Я веду внутрішній діалог сам із собою: “Хто тобі, Павле, подобається з людей української культури?” Найближча мені та українська людина, що добралася до свого українства, до своєї вселюдськості через нетрі та перепони, найцікавіша людина та, що пройшла випробування і складнощі, — це Шовкошитний. Чому такі люди найцікавіші? Бо вони справжні. Володимир Шовкошитний такого ж типу як Василь Стус і Григір Тютюнник. Доля кидала Шовкошитного по різних закапелках, жоден життєвий вибір для нього не передбачав українськості, однак він, на відміну від мільйонів наших співвітчизників, обрав Україну. Пригадую таку карикатуру: колона автомашин везе величезну кількість зрубаних дерев, а назустріч іде з відром води і саджанцем одна-єдина людина. Шовкошитний нагадав мені цього чоловіка, бо він ніколи не плив за течією, а завжди робив свідомий вибір справжнього українця. Субстанція, що його вела, — це честь і чесність, які є домінантою книжки “Торкнутися небес”. Честь бачу в усьому, зокрема, коли Шовкошитний пише: “Я вибір свій зробив: я муж і воїн — // З ворожих рук я крихти не злижу, // Як треба — перейду сумну межу, // Адже поет народжений для воєн, // Тож я свій рід козацький не встиджу”. Я цьому вірю. Це пафосно, але в кращому розумінні, бо в цих словах немає тріскотняви. Бачу честь і шляхетність у тому, що він подає у книжці портрет дружини і пише: “Без твого довготерпіння, мудрості й підтримки я б не відбувся…” Честь і в тому, що його другом був Зелімхан Яндарбієв. Я трохи знаю чеченців і можу сказати, що вони хоч і делікатні, але дружити аби з ким не стануть. Окрім поезії, честь Шовкошитного і в політиці. Коли дивлюся на наших політиків, то навіть зовні їхньою головною ознакою є подвійні підборіддя. Проте політик Шовкошитний — це людина не тільки справжня, це людина дії”. Письменниця, заслужений працівник культури України Світлана Йовенко розповіла, що познайомилася із Шовкошитним, коли він не мав такого гучного імені, а був прип’ятським юнаком. “Він людина честі, громадянин — це у нього в крові. Книжка “Торкнутися небес” — вагоме видання, у якому бачу спорідненість Шовкошитного з поетами Празької школи, для яких українець — герой. Шовкошитний — безоглядний, харизматичний, в його поезії є та україністика, якої нам так бракує: не етнографічна, не шароварна, ата, що у свідомості вибурхає на протестному рівні. “Був я дужий козак'характер' ник, // Тож виходив сухим із води, // Хоч купався в біді, мов у маслі вареник, // Та неначе не бачив бі' ди”. Це тільки українець може ска' зати “в біді, мов у маслі вареник”. Метафори Шовкошитного суто чо' ловічі. Таких героїв, як у книжці “Торкнутися небес”, нам бракує. Шовкошитний дуже змінився через трагізм, який обпік його сер- Довідка Володимир ШОВКОШИТ' НИЙ — автор збірок поезій “Жор' стоке свято”, “Тяжкий хрест”; “Фантомний біль”, “Занедбаний рай”, книжок прози, публіцисти' ки, музичних альбомів: “Фантом' ний біль”, “Занедбаний рай”, “Барди Чорнобиля”. Співавтор сценаріїв фільмів “Поріг”, “Прос' вітлої дороги свічка чорна”, “Чорнобиль: трагедія і надія”, “Я українець”, “Хресна путь”, “Ме' рехтіння зникань”. Народний де' путат України I скликання, член правління Української народної партії. Голова підкомісії з питань 30'кілометрової зони, секретар Комісії з питань Чорнобильської катастрофи (1990—1994 рр.). Президент Міжнародної органі' зації “Союз Чорнобиль” з 1990 року. Шовкошитний — мешка' нець Прип’яті, інженер'теплое' нергетик, безпосередній учас' ник усіх подій, які розгорталися після аварії на ЧАЕС. це, однак душевне тепло, наївність поетична, що була на рівні перших поезій, проблискує. Ви натрапите на вірш “Українка”, який абсолютно простий, однак надзвичайно проникливий і щирий”. Голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, лауреат Шевченківської премії Павло Мовчан: “Слово Шовкошитного народжене болем. В очах Володимира великий досвід, який він зафіксував у своїх книгах. Ми говоримо сьогодні про поезії, забувши про те, що він прекрасний прозаїк і публіцист. Шовкошитний має рентген, що називається великим досвідом українським і взагалі людським. Той рентген опромінює його слово, виводячи на нові масштаби. Шовкошитний — людина, яка передбачає”. Народний депутат України III і IV скликань, доктор економічних наук, професор Володимир Черняк: “Коли читаєш справжню поезію, завжди переживаєш потрясіння: неймовірно, чому саме так поет поставив ці слова, чому саме вони опинилися поруч? Часто це нелогічно, але правильно, а інколи — правильно, але нелогічно. Це завжди дивує, вражає. Читаючи поезію Шовкошитного, відчуваєш таке потрясіння. У його поезії вражає справжність. У нас дефіцит багато чого, але основний — справжності. Це ми відчуваємо найбільше, в тому числі й у нинішній політичній, соціальній, економічній, духовній ситуації. Але справжні поети — це про Шовкошитного”. Ще Володимир Черняк зазначив, що автор вдало підібрав назву: “Вона піднімає над усім несправжнім. Люди несуттєво відрізняються відстанню своєї голови до п’ят, але суттєво відрізняються своєю відстанню від голови до небес. Шовкошитний головою торкнувся небес, його поезія — злет духовності. Тих, хто вірить у Бога набагато більше ніж тих, у кого вірить Бог. Сподіваюся, Шовкошитний належить до другої категорії”. Народний депутат України Іван Заєць зазначив, що Володимир Шовкошитний — один з небагатьох, хто досяг успіху і в літературній творчості, і в політиці: “Хто відстежував його дороги у різних напрямах, той знає, що Шовкошитний не губився, а знаходив цілісну стежку у цьому діапазоні, був попереду. Його поезія промовляє загальнолюдськими цінностями в національній формі”. Любов Голота: “Справжність поета проявляється тоді, коли він реагує на теперішній час. Я думаю, що настав той момент, який проявить всіх, хто є хто. Можливо, що політики повертаються в поезію — це ознака того, що українське слово відчуває свою останню межу, але це сховок не равлика, а зерна, а зерно має проростати”. Теплоти книжці “Торкнутися небес” додали роботи художників Рафаеля Багаутдінова, Миколи Компанця, Анатолія Гайдамаки. Кожна репродукція символізує розділ: “Дорога прощ” — це струмінь філософського осмислення, “Летаргія нейтронів” — світле диво кохання, “Перемога поразки” — незгасна свічка волі і честі, “ Чорний лелека” — зоря на ім’я Полин, “Кров — свята” — пам’ять предків із безмежних правіків, “Письмена на краю життя” — переклади поезій друга і однокласника Шовкошитного — Зелімхана Яндарбієва. Володимир Шовкошитний розповідає про назву книжки: “Торкнися небес — іди, навіть якщо ти не дійдеш до неба, то дорогою здолаєш не одну висоту. Мрій! Мрія повинна бути високою, навіть якщо вона не здійсниться, то на шляху до неї досягнеш багато висот, яких без мрії здобути неможливо”. Шовкошитний про свою любов до жінки: “У літературу мене просто проштовхнула Світлана Йовенко. Вона зробила для мене надзвичайно багато, я пішов у літературу, дякуючи її наполегливій рекомен-
Абетка відомих імен · “Білий світ тим і цікавий, що в ньому кожен народ являє свою неповторну культуру”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ПОЕЗІЯ — НЕ РЕМЕСЛО, А ДОЛЯ

— Леоніде Никифоровичу, водному з віршів Ви зізналися: “Мій бог — робота, мій єдиний бог”. Ця формула одразу нагадала мені моральний імператив генія світового письменства з українським серцем Миколи Гоголя: “Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного”. У цьому принципові — суть людського життя: все, що “для себе” — проминуще, все, що “для Всеєдиного” — безвічне. Ця сутність закладена в програму людської душі, яку ми зазвичай звемо долею. Отже, поспілкуймося про поезію не як про ремесло, а як про долю. — Для мене моя поезія — сама доля. Не я обрав її, а вона мене, бо людина не годна порушити Все! єдиний закон. І відкрилося це в да! лекому дитинстві в моєму рідному сіверському середовищі, поклика! не першими книжками — “Кобза! рем” Тараса Шевченка й збірками мого земляка Павла Тичини. А ще — народними піснями, які завжди звучали в моєму повоєнному селі: у политому рясним потом колгосп! ному полі чи на вечірніх колодках, у сповитих тугою напівспівах!напів! плачах молодих удів чи хмільних воланнях фронтовиків, які щасливо уникнули загину. Спонтанні перші рядки, записані на клаптиках газе! ти, бо чистого паперу тоді майже не було, приносили якусь незрозу! мілу втіху, змушували трудитися далі, бо так підказувала невидима Доля. А далі була просто звичайна праця над словом, у яке треба було вдихнути те, що зігріває душу. Зрештою, цей процес триває з пе! ремінним успіхом і нині. — За Григорієм Сковородою, людина відчуває справжню радість і щастя від своєї природженої праці. А нинішня літературна праця така химерна, й кожен тішиться своїми особливостями. Скажімо, дехто вважає, що література — це можливість вибалакатися або поле для експериментів, де треба гратися зі словом, вражати читача небувалими словесними конструкціями. — Як на мене, штукарство ще ніколи не підносило на творчу ви! сочінь. Наша українська поезія від! значається вірністю класичній на! роднопісенній традиції, а тому не варто бити в африканські тулумба! си, аби заглушити своїх поперед! ників. Психологія поетичного мис! лення, сприйняття барв і звуків, внутрішні порухи душі тонко резо! нують із глибинами народної пам’яті, з енергією народного духу, що й породжує власну поезію. Тут не допоможе меркантильний роз! рахунок чи гендлярське бажання чимшвидше продати себе іншим культурам чи замовникам зі сторо! ни. Візьмімо поширене нині писан! ня так званих білих віршів чи вер! лібрів. Як правило, за цим стоїть лише одне — полегшене ставлення до створення досконалого, напов! неного мелодією рим і асонансів поетичного простору. Чомусь муд! ра народна вишивальниця не вкри! ває біле полотно суцільними пля! мами кольорів, а мережить візеру! нок тонкою пряжею, досягаючи то! нів і напівтонів, співзвучних її тон! кій, багатій на уяву душі. До того ж, ідеться й про призначення поезії. Вона має бути не таким собі яр! марковим потішником!скоморо! хом, а творцем культури, іноді на! віть воїном, що стає в обороні рід! ного народу, Вітчизни. Такою спо! конвіків була українська пісня, ду! ма, такими були твори наших слав! них попередників: Івана Вишен! ського, Григорія Сковороди, Мико! ли Гоголя, Тараса Шевченка, Пан! телеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Маланюка… А ще згадаймо трагічне й сповнене любов’ю до рідної землі “Слово о полку Ігоревім”. Справжня поезія має сповідувати високі ідеали мо! ральності й краси, будити історич! ну пам’ять і волю національного духу до життя, виховувати в людях громадянську гідність, а не шоку! вати низькопробними конструкція! ми, від яких тхне патологією ласо! любства й брутальності. Саме тому я й не зраджую принципів тради! ційної української поезії. Білий світ тим і цікавий, що в ньому кожен на! род являє свою неповторну культу! ру, а не ховається за полішинель електронної віртуальності. — На жаль, нам доводиться жити в далеко не стерильному просторі, й дуже багато позитивної творчої енергії доводиться витрачати на подолання негативних зовнішніх впливів. Наша культура тримається на залишковому ресурсі сили національного духу. І тут багато залежить від державницької волі самого народу й політичної відповідальності влади перед народом. — Цілком згоден із Вами. Ска! жімо, живому мовленню й книзі важко змагатися з Інтернетом чи іншими технічними дивами цивілі! зації. Але хоч би там що, та тільки тепло живого слова, таїну друкова! них рядків, які зворушують слух, зір і серце, ніщо не замінить. Я не ідеалізую недавнє минуле, воно позначене глобальними втра! тами з волі комуністичних лідерів в умовах тотального більшовицького терору. Мого діда Максима по ма! миній лінії закопали ще напівживим у землю голодного 1933!го. А скільки безневинної крові пролито в часи репресій, невиправданих війн! А скільки моїх колег по літера! турі було кинуто в табори! Та й сам я, як згодом стало відомо з книжки В. Врублевського, потрапив у спи! сок тих, кого треба було заслати до ведмедів… Та було в ті часи й добре, людя! не, яке вижило всупереч усьому. Тридцять років тому функціонувала в Україні цілісна система поширен! ня книги в народі. Діяли товариства книголюбів і “Знання”, при Спілці письменників України працювало Бюро пропаганди художньої літе! ратури, яким кілька років довелося керувати й мені. Через них на дер! жавному рівні організовували різ! номанітні літературні заходи — свя! та, ювілеї класиків, зустрічі пись! менників із читачами. А разом із письменниками до людей рушали й книжки. А яка широка мережа книжкових магазинів була в містах і найвіддаленіших селах — усе це за! безпечували системи Укркниги та Укоопспілки! Де все це нині в Укра! їні, які суховії висушили коріння книжної мудрості? Там, де прода! валися книжки, нині залягло всіляке модне шмаття, навіть знаменита письменницька книгарня “Сяйво” опинилася за залізною заслоною комерції. А де ті читачі, які не розлу! чалися з книжкою навіть у тран! спорті? Зараз люди похапцем пе! ребігають очима по облудних вик! рутасах бульварних російськомов! них газеток. То про яку національну культуру може бути мова? — Суспільне збурення початку 90-х ледь жевріє на попелищі змарнованих надій… — І чи не в цьому криється гли! боке розчарування українського люду? Назвіть мені бодай один по! мітний твір про події новітньої істо! рії України, крім панегіриків черго! вим політичним лідерам. Наші віч! но змінні політичні лідери донині не знають, яку державу будують, якою інтелектуальною базою мусять послуговуватися. Справжня куль! тура перетворилася на руїну, нато! мість панує цинічний маскульт, по! кликаний обслуговувати примхи чергових політиканів на чергових виборчих ристалищах. — Але ж живу душу людську не купиш, а потреба наживи відмирає разом із тлінною плоттю. — Аби пересвідчитися в цьому, варто звернутися до історії люд! ської культури й цивілізації чи по! дивитися на досвід сучасних пере! сичених всіма благами держав. — Глашатаї української демократії, точніше буде сказати — демонократії, співці так званої української незалежності постійно заспокоювали народ такими примовками: ну що ви хочете від цієї України, як їй ще тільки п’ять рочків, вона ще й до школи не пішла… І так із року в рік співали такої самої й доспівалися, що вже й двадцятий пішов. Тепер на виданні наша дівка… — І чи можна й далі сподіватися на краще при такому аморалізмі “провідників нації” й невігластві першодержавців та їхнього най! ближчого оточення? Ми що — при! речені чекати? На кого? — Наш середній клас поки що набирається вміння, авторитету, марнуючи свою силу десь по європах і америках, ще не здатний пробитися до управління державою. — А та юнь, яка ще ходить у віт! чизняні школи, гімназії та виші, зазнає нищівних випробувань во! люнтаризму реформаторів від ос! віти. Ось новий міністр уже почав втілювати в життя власні ноу!хау. А що ще хотіти від чинуші, для якого сфера української педагогіки й ос! Леонід Горлач віти чужа? І він твердо перекона! ний: оскільки українці ніколи не ма! ли власної держави, то й не можуть претендувати на роль самостійної державотворчої нації. Лише цього досить, аби засумніватися в пра! вильності вибору нової влади. Мі! ністром освіти, як і культури, меди! цини, економіки, юстиції мають бу! ти національно свідомі й морально зрілі інтелектуали, а не політичні невігласи, такі собі завсідники ма! сонських лож, які ріжуть по живому цільний український материк, при цьому зверхньо!зневажливо зако! пилюючи зашерхлі від ненависті до українства губи. — Ось ми й підійшли до ще одного кардинального питання, яке безпосередньо стосується літератури. Нещодавно всіх свідомих громадян України потряс ще один факт державного насильства над українським народом — група антинародних депутатів внесла на розгляд Верховної Ради проект Закону “Про мови в Україні”. — Я не здивуюся, коли нинішні служки нібито народу повносять такі поправки, від яких українцям доведеться самотужки перебира! тися в район Магадану чи джунглі Конго. Колонізаційний процес в Ук! раїні має імперську основу. Зга! даймо, як запопадливо німецька шльондра Катерина ІІ після зни! щення Запорозької Січі взялася за! селяти українські степи німцями, сербами, росіянами та іншими іно! родцями, роздаючи козацькі землі всім охочим безкоштовно. Ось вамі основа сучасної п’ятої колони. А більшовицький терор голодом, і після винищення українців засе! лення півдня України й Криму росі! янами. То чому ж вони за довгі де! сятиліття так і не навчилися сприй! мати нову землю як рідний край із його давніми традиціями? А тому, що тінь Валуєвського указу ніхто не пробував розвіяти. І новий доку! мент, який покликаний чимскоріше покінчити з найменшими націо! нальними здобутками двох остан! ніх десятиріч, покликаний утверди! ти двомовність, яка й так дефор! мує психіку й свідомість корінного українського люду. Подібне — тільки навпаки — мені вже довелося спізнати і ось яким чином. У часи Хрущовської відлиги раптом почали зміцнювати керівні органи в республіках націо! нальними кадрами, підперши цей процес непоганими зарплатами. І ось треба було затвердити на по! саду голови Чернігівського облас! ного радіокомітету достойну люди! ну. І один із працівників обкому партії вирішив, що найкраще на цю роль підходить саме його дружина. Спішно підготували відповідні до! кументи — і на Київ, у ЦК. Поклала самовпевнена дружина партійного функціонера папку з документами на стіл і почала відповідати на за! питання повноважного чиновника звичною російською. А той їй: ви нам не підходите, бо не знаєте ук! раїнської, а це ж радіо. Затята жі! ночка, приваблена високою плат! нею, вирішила не здаватися й за! повзялася за тиждень вивчити “ка! посну мову”. І таки вивчила, бо че! рез тиждень у тому самому кабіне! ті вільно говорила з наймачем. — Вона то заговорила українською, а чи стала думати поукраїнськи, чи стала за духом українською людиною? Сумніваюся. Бо ж вона пішла на державну посаду заради власної вигоди — працювати не для суспільства, а для себе. — Звичайно, проблема не тіль! ки в мові, а й у ставленні чиновни! ків, тим паче вищих керівників, до народу, до держави, якими випало управляти. — Але нині вони не управляють суспільством і державою, а володіють людськими й природними ресурсами країни. — Так, за часи незалежності ук! раїнське село практично знищене, я часто їжджу по рідній Чернігівщи! ні й бачу це. А село, сільське госпо! дарство завжди було плеканцем національних цінностей і основою розвитку суспільства. Якщо нині побачиш поодиноку дитину на сіль! ській вулиці — серце тужить. У школах по десятку!півтора таких реліктів, а коли вони з великими труднощами, бо за навчання пла! тити треба, таки вступлять до ВНЗ, зросійщене місто починає завзято деформувати їхній світогляд, сві! домість, бо підліткова душа легко піддається впливу оточення. Ми вже й так через нерішучість, а то й недолугість попередніх президен! тів масово покалічили нашу молодь різними реформами в гуманітарній сфері. Йдеться до того, що владо! можці ще й доплачуватимуть тим, хто добровільно зрікатиметься ук! раїнської мови, історії рідного на! роду й свого українства. — Давайте перейдемо від моторошного сьогодення до історії. Хоча й історія українська, як казав наш великий земляк Пантелеймон Куліш, сумна, як поминальна пісня. Та треба пізнавати її так, щоб хотілося не тужити, а жити. Ви автор фундаментального епічного циклу з шести історичних полотен, що його вивершує роман у віршах “Мамай”. Це знаковий твір. Адже козак Мамай уособлює волю національного духу понад неволею рабів і пристосуванством негідників. Українці любили й досі люблять козака Мамая як ідеал лицарської честі й громадянської гідності. Цей суспільний ідеал — надзвичайно своєчасний. Хоч багато критиків ставили й досі ставляють хреста на самому жанрі віршованого роману, Ви наполегливо творили й далі творите небувалий для нашої літератури епічний цикл. Що спонукає Вас до цього? — Головна мета моєї роботи, яка триває вже понад 30 років, — створити образно!емоційні, досто! вірні портрети великих попередни! ків, фундаторів нашої культури, розшифрувати “білі плями”, яких багацько зібралося на віковому шляху, спростувати усталені при! писи. І коли аналізуєш архівні ма! теріали, вчитуєшся в широковідомі й, здавалося б, безсумнівні кано! Леонід Горлач належить за часовим виміром до другої хвилі шістдесятників, а за сутнісним — до істинних поетів. Вийшовши до читача 1965 року першою збіркою лірики “Сонце в зіницях”, за десятки років натхненної праці написав і випустив у світ до півсотні книжок лірики, творів для дітей, поетичного епосу, прози й публіцистики. За творчі здобутки удостоєний літературних премій: міжнародних ім. Г. Сковороди та фундації д-ра М. Дем’яніва, Всеукраїнської ім. І. Нечуя-Левицького, Республіканської ім. М. Островського, Чернігівської обласної ім. М. Коцюбинського. Цілісний епічний цикл складають історичні романи у віршах: “Ніч у Вишгороді”, “Слов’янський острів”, “Чисте поле”, “Перст Аскольда”, “Мазепа”. Завершує епічний цикл роман “Мамай” (2010). Саме цей завершальний твір Чернігівська обласна організація Національної спілки письменників України подала на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Про свою поетичну творчість і громадянську позицію Леонід ГОРЛАЧ розповів спілкуючись з Олександером ШОКАЛОМ.
Про!читання · “Коли рвуть Україну на різні боки, — я не можу стояти збоку”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нічні твори, ловиш себе на думці: ні, не так було, нав’язали нам чужу волю недоброзичливці. І тоді бе! решся за роботу. Скажімо, читаєш “Повість ми! нулих літ” Нестора Літописця. Книжка джерельна, першовитоко! ва. Аж раптом зауважуєш: а чому так занижено роль справжніх Київ! ських князів Аскольда й Діра, чому їм відведено всього по кілька ряд! ків, та й то акценти суто побутові? Не віриться, щоб обидва князі ве! ликого князівства, порушивши ри! туал державного прийому, раптом покинули укріплений город і спус! тилися до Дніпра зустрічати рядо! ву варязьку лодію, і там їх повбива! ли? Чому таку славу співає давній письменник Олегові, який був воє! водою при князеві Ігореві й узурпу! вав владу на цілих 16 років? І тоді доходиш висновку, що Нестор пи! сав літопис при Ярославові, отож і співав славу династії Рюриковичів. Тобто і на той час були політичні за! мовлення й цензура. А чи знає хто, що королем Чехії був, хоч і короткий час, молодий князь Сигізмунд Корибут із Новго! рода!Сіверського? І що вождь пов! сталих таборитів Ян Жижка нази! вав молодого сіверського князя сином, а той вождя — батьком? Це вражаючий факт єднання слов’ян у боротьбі з хрестоносцями. Це сла! ва Сіверщини!України… — Ви кажете про справді героїчне в нашій історії. Саме там наші просвітяни й шукають моральних цінностей і ціннісних духовних орієнтирів. Істинних просвітян за духом і фахом чи не найбільше серед учительства, звідки й Ви починали свій творчий шлях. Звідси й таке питання: яка роль школи в розвої літератури й осягненні істинного знання? — Неоціненна! Адже мало не ко! жен поет починався зі школи, з пер! ших доторків до знань, до правди! вого слова великих попередників, творчість яких ставала прикладом. Прикро, що в нинішніх програмах з української літератури надибуєш на такі рекомендовані твори рекомен! дованих авторів, од яких і в дорос! лих вуха в’януть. Але живемо в часи ринкових експериментів, а тому на! берімося терпіння, польовий укра! їнський секс — не остання стра! шилка на освітянській ниві… Гадаю, учні, як і студенти, все життя завдячуватимуть тим педа! гогам, які, крім офіційних уроків та лекцій, знаходять сили для поза! класної, студійної роботи. Скажі! мо, мені пощастило мати такого наставника вже у восьмому класі — вчителя біології Степана Сергійо! вича Хруля. Саме він, ніби далекий від літератури, згуртував нас дов! кола рідної словесності, вислухо! вував наші віршовані вправи, а по! тім сідав на велосипеда й їхав до Ічні “пробивати” наші саморобки в районній газеті. Отаких наставни! ків бракує нині! — І якими Ви бачите сьогодення українського літературного процесу та його обрії? — Раніше, як правило, Спілка письменників була об’єднавчим осередком літературного процесу. Нині це практично змертвіла орга! нізація, де панують розкол середо! вища й комерція очільників. У самій творчій атмосфері письменників теж не все гаразд — старше поко! ління стомилося в нинішніх умовах, часом і розгубилося, а молодше прагне гарячково утвердити себе, самовпевнено вважаючи, що до них на літературному полі й трава не росла. Книжок видається вели! ка многість, але більшості бракує художності, бо бракує таланту й відсутній інститут вдумливих ре! дакторів: маєш гроші — видавай що заманеться. Та цей період ми! не, як і все проминуще, а зали! шиться суттєве, справжнє в літера! турній традиції нашої культури.
Про!читання · “Коли рвуть Україну на різні боки, — я не можу стояти збоку”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ЛАСТІВКА ПЕРЕМОЖЕ ДРАКОНІВ

Василь ЗАЄЦЬ В Україну прийшли тяжкі часи, за якими можуть настати ще тяжчі. Перемігши на президентських ви! борах, московська п’ята колона впевнено йде шляхом перетворен! ня демократичної європейської країни на авторитарну колонію азійської Москви. Знову нечуваних розмірів набуде зросійщення, в усіх сферах суспільного життя за! панує чужоземна і компродарська буржуазія, почнуться утиски селян, робітників середнього класу, націо! нальної культури. Природно, постає питання: чо! му зазнали поразки творці й герої помаранчевої революції, на яких стільки надій покладали всі чесні українці? Як нашому народові вир! ватися з тієї страшної прірви, в яку його вкотре штовхають? Ніби на підтвердження тези про те, що в Україні поет — більше ніж поет, відповідь на болючі запитан! ня знайшов я у збірці поезій одного з творців новітньої Української дер! жави Петра Осадчука “Останній ру! біж оборони”. Збірка Петра Осадчука “Остан! ній рубіж оборони” могла стати настільною книжкою, підручником життя кожного борця за торжество національної ідеї. У наш самозгубний час Народу потрібен Тарас Як віра й життя окраса. Це мудре твердження знаного поета, непересічного політичного діяча змушує глибоко замислитися ще й тому, що в наш час поклоніння національному генієві стало мод! ним і вигідним для демагогів, що вже найзапекліший манкурт вва! жає за потрібне вдавати, що й він “молиться до Тараса”. Сьогоднішні лицеміри беруть приклад зі своїх попередників, які стверджували, наприклад, що різновид москов! ської імперії — Совєцкій Союз — був тією “сім’єю великою, сім’єю вольною, новою”, народження якої прорікав великий Тарас. Ніби небо й земля, слова мати і мат, Хоч у них за походженням спільний корінь. Ніби в чомусь подібні людина й примат, Та між ними — стовічний ланцюг перетворень. Цією констатацією основопо! ложних реалій розвитку тваринно! го світу і походження людини почи! нається поезія “Код”, де знаходи! мо критерій державотворчого під! ходу до національного питання: В кожнім слові — сакральне значення, В кожнім слові — краса впізнання. Добрі люди кажуть: — До побачення! Людоїди кажуть: — До с’єданія. “Українська земля — то з могил круговид”, — з болем констатує поет, однак він переконаний: Але не зламався шевченківський муру духовній фортеці правічної мови. Справжніми помічниками укра! їнських державотворців не можуть бути “брати” — вони намагаються позбавити націю її оберега. Ви гляньте на ці перекошені морди, на безум’ям спотворені маси ці! — по Україні безкарно розгулюють орди, яких привели новоявлені лінгвовласівці. Підступають ординці до вічного Кобзаря, нахабно розхитують пам’ятник, як упирі: — Ти чево нас не любіш, хахол?! А зря! Наконец ти с намі па(чєлавєческі гаварі! — Вони певні, що з праху оживе їхня ера, вони беруться із Азії творить Азіопу, — хто не скаже по(їхньому, той зветься Бандєра, хто не хоче в Сибір, тих не пустять в Європу. Зрозумівши, що неприхована зневага до української мови видає їх як московських попихачів, най! спритніші з п’ятої колони поспіша! ють вивчити нашу державну мову. Та хоч би як маскувалися манкурти, їх з головою видає брак у них лю! бові до України. На превеликий жаль, шевчен! ківського заклику до національного єднання — “Обніміться ж, брати мої, // Молю вас, благаю!” не було почуто, про що Петро Осадчук з пекучим болем нагадує у поезії “Три гілки”: У далекі билинні часи три богатирі стояли на сторожі Вітчизни. Тепер маємо три гілки влади, але жодного богатиря не видно ні поряд, ні вдалині. * * * На одній з трьох гілок влади, що піднялися над зеленим лісом, сидить замріяна ластівка, тоді як на двох інших сидять дракони і кажуть, що то не ластівка, а коршун. Один з тих драконів досі сидить на своїй гілці, всіляко допомагаючи чудовиськам п’ятої колони душити Українську державу. Другий дра! кон, хоч його й скинуто з владної гілки, вочевидь, не дуже сумує з того приводу. Йому ж добряче за! плачено за те, що перешкодив замріяній ластівці привести в Укра! їну весну справжньої волі. Та все жне може бути сумніву в перемозі нашої Весни. Треба тільки, щоб ко! жен глибоко пройнявся духом свя! щенної боротьби: Між нами копають рови глибокі, мурують між нами стіну високу. Коли рвуть Україну на різні боки, — я не можу стояти збоку. Євгенія Кононенко у колі колег і шанувальників ній цікавій думці, тим більше дискусіям. Адже ж стави! ла перед собою мету допомогти шанувальникам літе! ратури осмислити цілу низку феноменів постмодер! ного культурного простору, до яких досі ніхто не нава! жувався “дібрати ключа”. Чи вдалося “дібрати ключа” до складного лабірин! ту душі творчої і відомої жінки, — щонайкраще скажуть читачі.
Про!читання · “Коли рвуть Україну на різні боки, — я не можу стояти збоку”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

«ПОЕТИКА» ЙДЕ ДО ДІТЕЙ

Надія КИР’ЯН У видавництві “Генеза” нещо! давно вийшли навчально!мето! дичні посібники з поетики для 2, 3 та 4 класів загальноосвітніх навчальних закладів. Їх розроби! ла поетеса, член НСПУ, вчителька Софіївсько!Борщагівської школи Києво!Святошинського району Тетяна Петровська. Уже кілька років вона веде курс поетики у своїй та київській школі, започат! кувала та проводить щорічний поетичний конкурс для школярів “Зерна доброти”. У школі, де во! на працює, українські письмен! ники часті гості. Тут свого часу бували Дмитро Білоус, Василь Скуратівський, читали свої твори Василь Василашко, Ярема Гоян, Василь Герасим’юк, Ольга Дов! гоп’ят, Олег Чорногуз, Петро За! сенко та інші. Посібники схвалено для вико! ристання у навчально!виховному процесі загальноосвітніх навчаль! них закладів Міністерством освіти і науки України. Курс “Поетика” розрахований для викладання у 2—4 класах за рахунок годин варі! ативної частини навчального пла! ну і передбачає одну годину на тиждень. У методичних посібниках у доступній для молодших школя! рів ігровій формі подано теоре! тичні основи літературної твор! чості, види та жанри літератур! них творів, системи віршування, розповіді про види словників, мовно!фонетичні вправи тощо. Теорія проілюстрована цікавими яскравими прикладами. А голов! не, що посібники спрямовані на те, щоб дитина використовувала знання теоретичного матеріалу на практиці. Вивчаючи загадки, казки, лічилки, прислів’я, при! казки, скоромовки тощо діти під керівництвом учителя вчаться самі їх створювати. “Творча особистість не тільки сама стає духовно багатою, а й ду! ховно багатими стають усі навко! ло неї. Вчитель має вірити в без! межність творчих можливостей кожної дитини”, — вважає Тетяна Петровська, а діти люблять і охоче вчать її предмет.
Про!читання · “Коли рвуть Україну на різні боки, — я не можу стояти збоку”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ПРЕЗЕНТАЦІЯ НОВОЇ КНИЖКИ ЄВГЕНІЇ КОНОНЕНКО

Галина АНДРОЩУК Нещодавно у книгарні “Є” відбулася презентація нової книжки Євгенії Кононенко “Герої і героїні”, яка побачила світ у видавництві “Грані-Т”. Цього разу це збірник статей та есеїв, присвячених героям і героїням української та світової культури, які свого часу вже були оприлюднені в різних пресових виданнях. Як зізналася авторка присутнім на вечорі, представляючи свій доробок, об’єктами студій є не Леся Українка, Ліна Костенко чи Оксана Забужко, а їхні медійні та віртуальні образи, міфи і симулякри маскультур, за допомогою яких творяться, утверджуються й розвінчуються кумири. Цілком імовірно, що найбільший інтерес викличе у читачів порівняльне дослідження двох найпопулярні! ших нині літературних імен — Ліни Костенко й Оксани Забужко — “Heroine or bed girl?”. Авторка детально аналізує усі новочасні технології творення міфів — у випадку з Л. Костенко, і брендів — у випадку з О. За! бужко, які рухають до слави й успіху митців у всьому світі. До честі Є. Кононенко, вона не використовує не! дозволені “прийоми” чи засоби у своєму дискурсі, які б ображали честь і гідність відомих осіб. Її оцінки аргу! ментовані, виважені і… не зовсім вичерпні. Можливо, в міру певної “закритості” особистого життя Ліни Кос! тенко, і гіпертрофованої, а тому ще більш міфологізо! ваної “відкритості” Оксани Забужко. — Можливо, комусь теми, які я досліджую, зда! дуться дражливими, а мої висліди викличуть супереч! ливі думки. Я цього не боюся, навпаки, рада буду кож!
Про!читання · “Коли рвуть Україну на різні боки, — я не можу стояти збоку”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ТЕОДОЗІЯ ЗАРІВНА — ЛАУРЕАТ ПРЕМІЇ ім. В. СВІДЗІНСЬКОГО

Журі премії імені Володимира Свідзінського (присуджується за найкращу книжку лірики) назвало ім’я лауреата 2010 року. Це — Тео! дозія Зарівна за збірку віршів “Провінційні розмисли”. Засновники премії — Ліга ук! раїнських меценатів та редколегія і редакція журналу “Київ”. Серед лауреатів попередніх років — Во! лодимир Базилевський, Василь Герасим’юк, Валентина Давиден! ко, Ігор Качуровський, Петро Пе! ребийніс, Світлана Короненко, Степан Сапеляк… За словами голови журі премії Михайла Слабошпицького, Теодо! зія Зарівна — одна з найяскраві! ших сьогодні українських поетес; її “Провінційні розмисли” — це со! ціально точний діагноз суспіль! ства, це інтонаційне багатство, це версифікаційна досконалість. Од! не слово, це все те, що властиве тільки високій поезії. Прес#служба Ліги українських меценатів
Наука · “Конференція вийшла на рівень концептуального осмислення історичного діяча в європейській соціо' культурній моделі та історико'політичній площині”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ: ОЧИМА ПИЛИПА ОРЛИКА

Степан БАРХОЛЕНКО, Ганна ТРЕГУБ, Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, НаУКМА Кожні п’ять років найстаріший український вищий навчальний заклад Національний університет — “Києво-Могилянська академія” на відзначення ювілейних дат проводить традиційні конференції з циклу “Ad fontes” (“До джерел”). Ці конференції присвячено видатним постатям української історії — вихованцям Києво-Могилянської академії, та ролі Академії в соціальному та культурному житті України протягом XVII—XVIII століть. Цього року Міжнародну конференцію, приурочену до відзначення 395-річчя Києво-Могилянської академії, було присвячено постаті гетьмана Пилипа Орлика (який навчався в КМА до 1694 року) та 300-річчю його Бендерської Конституції 1710 року. Генеральним партнером конференції став ПАО “Банк Форум”. Конституція Пилипа Орлика, або “Договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська, який визначав права і обов’язки усіх членів Війська”, укладено 1710 року. Самого Пилипа Орлика 5 квітня 1710 року в м. Бендерах було обрано козацькою радою новим гетьманом, він став першим українським гетьманом на еміграції. Попри відносно молодий вік, Орлик був однією з найнаближеніших осіб Івана Мазепи, продовжувачем справи гетьмана. Текст Конституції був затверджений також шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською мовами (хоча, що цікаво, свій “Діаріуш” Орлик писав польською мовою. Як зазначила італійська професорка з Міланського університету Джованна Броджі-Беркофф, це позначено мовною традицією, оскільки польська мова була поліфункціональною й добре пристосованою до такого жанру, на відміну від староукраїнської). Оригінал Бендерської Конституції, написаний староукраїнською мовою, було віднайдено у Російському державному архіві давніх актів у жовтні 2008 року. Віднайдені документи містять оригінальний текст Конституції, а також оригінальний підтверджувальний диплом Карла ХІІ на обрання Пилипа Орлика гетьманом. Автентичність цих документів підтверджується власноручним підписом гетьмана Пилипа Орлика та печаткою Війська Запорозького на рожевому воску з червоною стрічкою, а також власноручним підписом шведського короля Карла ХІІ на підтверджувальному дипломі й місцем, де була королівська печатка, що, на жаль, не збереглася. Бендерська Конституція складається з преамбули та 16 статей. Як зазначив у своєму слові професор НаУКМА Микола Козюбра, “Бендерська Конституція — важлива пам’ятка української політико-філософської та правової думки, що є однією з перших європейських конституцій модерного часу”. Сьогодні в процесі конституційних реформ в Україні досвід Конституції П. Орлика може бути вкрай актуальним, зрештою, він засвідчує традиції парламентаризму в українському державотворенні. За словами професора історії НаУКМА Віталія Щербака, унікальність Конституції Пилипа Орлика полягає в тому, що в її тексті Українську державу названо Україною, Малою Руссю й Військом Запорозьким. Законодавча влада надається Генеральній Раді, яка виконує роль парламенту. До неї входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6 Бендерської Конституції). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину. В період між сесійними зборами Генеральної Ради гетьман виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження були значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень, гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Як зазначила на відкритті конференції завкафедри історії НаУКМА проф. Наталя Яковенко, текст Конституції 1710 року засвідчує цілковиту європейськість Пилипа Орлика, європейські підвалини його освіти. Як відомо, Пилип Орлик навчався в Києво-Могилянській академії (тому природно, що конференція до 300-річчя Бендерської Конституції і відбулася саме в Могилянці). Щоб розставити крапки над “і” й розкрити сутність Бендерської конституції, проаналізувати “Діаріуш”, осмислити філософію, культурно-політичну традицію, яку представляв Пилип Орлик, Києво- Могилянська академія на три дні стала міжнародним майданчиком для жвавих дискусій, полеміки, широкого інтелектуального полілогу, аби фахівці з України та провідних університетів світу (Італії, Польщі, Канади, США, Росії, Франції) мали можливість проаналізувати постать Пилипа Орлика в ширшому соціокультурному полі, окреслюючи його діяльність у контексті міжнародної юридичної традиції, державницької політики, традицій європейської філософії репрезентованої ним доби. Важливо сказати і про полеміку, яка точилася під час конференції довкола статусу, значення та унікальності “Постанов прав і вольностей та угод” (так іще називають документ, відомий широкому загалові під назвою “Бендерська Конституція”). На думку Мирослава Трофимка, професора Львівського національного університету імені І. Франка, йдеться “не про Конституцію в сучасному розумінні, а про документ (“Договір”), що започатковує такий жанр, передує появі славнозвісної польської конституції 3 травня”. Науковці, як засвідчила конференція, нині схильні до думки, що Конституція Пилипа Орлика продовжує традиції та дух політичної культури Речі Посполитої, документів зразка pactas та con- stustutiones. У перших із них ішлося про положення, що стосуються обмеження абсолютної, одноосібної влади монарха, або ж, у випадку Бендерської Конституції 1710 року, гетьмана. Другі — це так звані “угоди”, що закріплювали політичні права шляхти, або ж, у контексті Гетьманщини, козацького стану. Таким чином Конституція Орлика стала прототекстом для інших європейських традицій щодо написання конституцій. Ще одним контроверсійним моментом у дискусіях навколо гетьмана Пилипа Орлика є його ставлення до церкви й релігії. Це питання спробувала пояснити російський історик, професор Санкт- Петербурзького університету Тетяна Таїрова-Яковлєва. Вона зауважила, що Орлик був високоосвіченою людиною європейського ґатунку, знав кілька європейських мов. Відомо, що він пройшов сповнений перипетіями шлях від православного вірянина до людини, наближеної до Уніатської Церкви (також він виступав за союз із Папою Римським). Якби на той час це стало відомим у широких, орієнтованих на православ’я козацьких колах, це б мало однозначно негативну реакцію, зауважила пані Тетяна. На думку Таїрової-Яковлєвої, цілком слушно говорити про новаторство Пилипа Орлика в державних справах, оскільки при Мазепі не йшлося про створення європейської коаліції. Зрештою, на думку російської дослідниці, Мазепа до останнього моменту був прибічником союзу з Петром І та Росією (як сильним партнером). “Мазепа був більш консервативним. Не виключено, що як досвідченіший політик, який близько 20 років тримав у своїх руках реальну владу над Гетьманщиною, він добре розумів усі складнощі союзу з такими європейськими державами, як Річ Посполита чи Швеція”. За словами Таїрової-Яковлевої, в Орлика не було іншого виходу з ситуації, що склалася, тож доводилося моделювати складні європейські комбінації. Одним із каменів спотикання на шляху дослідження постаті Пилипа Орлика та його політичної діяльності, є, як наголошувалося під час дискусій, проблема обмеженості джерельної бази. Зокрема майже не відомо про приватний простір гетьмана, його психологічний портрет, реакцію на ті міжнародні процеси, що відбувалися у світі. На думку Валентини Соболь, професорки кафедри україністики Варшавського університету, що проаналізувала “Діаріуш” Орлика, вперше опублікований 1724 року, який жодного разу не було перекладено українською мовою ані в Україні, ані поза її межами, Орлик був надзвичайно цікавою, багатогранною, драматичною особистістю, не було, на думку пані Валентини, “в його характері нічого хуторянського”. Як більшість діячів XVIII ст., Орлик відтворює у своїх записах модель так званої silva rerum — нотатника приватної особи. Саме з цього нотатника дізнаємося про обставини та характер його перебування в Адріанополі протягом 1713 року. З часу смерті Мазепи в Яссах Орлик перебував під пильним наглядом російського царя, ставав “заручником”, яким можна маніпулювати в міжнародних перемовинах. Конференція вийшла на рівень концептуального осмислення історичного діяча в європейській соціокультурній моделі та історико-політичній площині. ПРОПОНУЄМО КОМЕНТАРІ УЧАСНИКІВ КОНФЕРЕНЦІЇ Джованна Броджи-Беркофф, професор Міланського університету, Італія: — У мене чудові враження від конференції. В НаУКМА, що важливо, є підґрунтя для того, аби відроджувати минуле і створювати науку. Це має суттєве значення для майбутнього. Тут зібрався чудовий колектив фахових істориків. Києво- Могилянська академія — університет міжнародного рівня. На жаль, не кожен український ВНЗ досягнув цього. НаУКМА — це новий світ, це європейський інтелектуальний світ. Хотілося б, щоб НаУКМА і надалі залишався кращим університетом не тільки в межах України, а також, щоб Україна зберегла свою різноманітність і вийшла з нею на міжнародну арену, стала цікавою для світу. Тереза Хинчевська-Геннель, професор Інституту історії Польської академії наук, Бялостоцький університет, Польща: — Міжнародна конференція “Ad fontes” надзвичайно цікава для мене, для польських колег, і, я думаю, що зустрічі між нами “прокладають” шлях для подальшого співробітництва. Навчання в Києво-Могилянській колегії мало величезний вплив на Орлика, дуже потрібний для становлення європейської особистості. Існувало певне коло осіб, інтелектуалів із Києво-Могилянської академії, які були відкриті для європейської культури. Як на мене, Бендерська Конституція Орлика сьогодні має велике значення не тільки для України, а й для всієї Європи. Ми можемо простежити певні паралелі з польською, французькою та американською конституціями. Це величезне надбання історії. Пьотр Кроль, доктор історії Варшавського університету, Польща: — Проблеми, які порушувалися на конференції, надзвичайно важливі. Потрібно також зважати на аспекти Західної Європи, адже Україна розташована посередині двох культур: східної та західної. Тут ці культури змішалися, і цей цікавий “мікс” варто досліджувати. Тому конференція, організована Києво-Могилянською академією, дуже актуальна. Пилип Орлик навчався у КМА, і саме Академія сформувала його як європейця. Конституція Орлика важлива для України саме зараз. Варто сказати, що в цьому документі викладено нові ідеї, які пізніше були використані в багатьох інших конституціях, бо ця Конституція написана в традиції західної культури, в тих демократичних традиціях, які формувалися тут, у Києво-Могилянській академії. Ярослав Колесник, голова правління ПАО “Банк Форум”: — Серед декількох проектів, які запропонувала Могилянка правлінню Банку “Форум” для партнерської підтримки, ми зупинили свій вибір саме на проекті щодо проведення Міжнародної наукової конференції до 300-річчя Конституції Пилипа Орлика. Чому? Мушу сказати, що такий вибір було зроблено не випадково. По-перше, варто наголосити на тому, що Україна має коріння у формуванні суспільства та законів, які цим суспільством керують. І це підкреслює, що Україна — цивілізована країна, яка має глибокі історичні традиції. По-друге, сьогодні, мені здається, в суспільстві немає розуміння Конституції як Основного Закону держави. Протягом десятиліть складалася трагікомічна ситуація: життя людей існує окремо, а Конституція — окремо. Для нашого сьогодення важливо, щоб ми говорили про Конституцію. Можливо, тоді буде так, як ми мріємо: щоб закону дотримувалися всі й усі його чітко виконували. Також потрібно, щоб усі розуміли, що Конституція — це Основний Закон, відповідно до якого ми формуємо відносини в суспільстві. Мені здається, що студентство, молодь мають більше впливати на ситуацію в державі. Ви знаєте, є численні історичні приклади того, як молодь впливала на зміну ситуації в суспільстві. Очікую від молоді серйознішої оцінки теперішньої ситуації в країні, оскільки молодь чистіша на помисли, вона відкритіша, а нам сьогодні потрібно більш чисте і більш відкрите суспільство. Учасники Міжнародної конференції до 300'річчя Бендерської Конституції Пилипа Орлика
Освіта · “Є і віра, і надія, що Україна нарешті візьме творчий курс на побудову суспільства знань”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ційна гра”, “Космічне тренування” (для ді! тей з ДЦП) була представлена на світовому конкурсі “Інтел!ІSE F” у США, де отримала високу оцінку. Одна з найстаріших секцій — секція фізики й астрофізики, яка працює на базі фізичного факультету й факультету елек! троніки ЛНУ ім. І. Франка. Її випускники ста! ли відомими науковцями і працюють у ВНЗ і наукових установах України та за кордоном. Скажімо, Назар Сушко астрофізик, профе! сор університету в Голландії, Тарас Явор! ський — професор університету в Канаді, Святослав Вакарчук, соліст гурту “Океан Ельзи” — також кандидат фізико!матема! тичних наук. Наступне відділення — хімічні, біологіч! ні, медичні та аграрні науки. Віце!прези! денти: професори Євген Ковальчук і Йосиф Царик. У секції біології працюють гуртки бо! таніки, зоології, генетики, мікробіології, фі! зіології рослин та екології. Випускниці цієї секції — Марта Оверчук і Ольга Дорош ста! ли стипендіатами Президента України. Учні секції хімії беруть участь у науково! практичних конференціях, які проводить хі! мічний факультет ЛНУ ім. І. Франка, зокре! ма у ХІ Міжнародній конференції з криста! лохімії інтерметалічних сполук, отримують іменні премії професора Євгена Гладишев! ського. — Які ще заходи проводить МАН для пошуку обдарованих школярів? — Обласні турніри, конкурси!захисти, конкурси юних літераторів, художнього пе! рекладу, фестивалі з наукової творчості. 2010 року 35 учнів МАН стали переможцями всеукраїнського конкурсу!захисту, 12 з них отримали стипендії Президента України. До речі, можемо похвалитися: Львівська об! ласна МАН посідає перше місце за рейтин! гом серед областей України за результата! ми всеукраїнського конкурсу!захисту. Для того, щоб виховувати освічену, пат! ріотичну, творчу молодь МАН влаштовує урочисті академії, літературні вечори, зус! трічі з цікавими людьми, навчальні екскур! сії, диспути, “круглі столи”. Цього року вперше Львівська обласна МАН спільно з Українським державним цен! тром Мала академія наук України організува! ла дві всеукраїнські школи: фізико!матема! тичну та комп’ютерних наук, учасниками якої стали 90 учнів із різних областей України. Замість післямови. “Це не тільки нав( чання, це перший крок у науку. Ви тут, у Ма( лій академії наук, познайомитеся з людьми, які творять науку, які в ній дося( гають вершин, які підносять ук( раїнців у світі. Хотів би звернути увагу на такі категорії як віра і наука. Віра — поняття, сильніше за науку. Бо тоді ви вірите, що світ можна пізнати. Віра вчить нас, як потрапити на небо, а на( ука — як це небо влаштоване”, — так промовисто закінчив вис( туп(звернення до нових членів МАН її нинішній президент — Герой України, професор Іван Ва# карчук. А академік Зіновій На( зарчук, голова ЗНЦ НАНУ додав: “Крок, який ви зробили сьогод( ні, зможе змінити ваше майбут( нє. Наукова праця формуватиме ваш характер. І ще пам’ятайте: наукова праця і здобутки на цій ниві пов’язують вас із землею, де ви народилися”. Тож будемо вірити, що зав( дяки зусиллям видатних учених України та їхньої майбутньої зміни — учнів і випускників Львівської обласної Малої ака( демії наук ситуація в українській науці змі( нюватиметься на краще. Власне, а чому б іні? Тим паче, що за 30 років діяльності МАН близько 300 колишніх МАНівців захистили дисертації, стали кваліфікованими спеціа( лістами в різних галузях. А 5 лютого 2010 року в ЗНЦ НАНУ відбулося засідання Ради виконкому ЗНЦ Національної академії наук України та Міністерства освіти і науки Укра( їни, на якому йшлося про залучення обда( рованої учнівської молоді до науково(дос( лідної роботи Львівської обласної Малої академії наук. Як підсумок — укладено Уго( ду про співпрацю з Львівською обласною Малою академією наук. Є і віра, і надія, що Україна нарешті візьме творчий курс на по( будову суспільства знань.
Освіта · “Є і віра, і надія, що Україна нарешті візьме творчий курс на побудову суспільства знань”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ПОБУДУЄМО СУСПІЛЬСТВО ЗНАНЬ? (Львівська обласна Мала академія наук: віра, наука — і результати)

Богдан ЗАЛІЗНЯК, м. Львів “ПІДГОТОВЛЕНО КОМПЛЕКС НАВЧАЛЬНО1МЕТОДИЧНИХ МАТЕРІАЛІВ” — Скільки років плідно працює МАН? — Уже понад 30 років Мала академія на! ук здійснює пошук обдарованих школярів і розвиває їхні творчі здібності. МАН була заснована 1978 року як Мала академія наук старшокласників м. Львова — “Еврика”. Першим президентом став Ігор Юхнов! ський, нині академік, відповідальним секре! тарем — Леся Бартіш. У зв’язку з переїздом академіка Юхновського до Києва Львівську МАН очолив Іван Вакарчук. Від 1994 року Львівська МАН “Еврика” отримала статус позашкільного навчального закладу облас! ного підпорядкування. — Скільки школярів у ній навчається? — Щороку в секціях і гуртках навчається близько 1500 здібних школярів міста і об! ласті; у її районних і міських товариствах — 3500 учнів. — За якими напрямами? — Навчально!виховний процес здій! снюється за трьома науковими напрямами: суспільні й гуманітарні науки, фізико!техніч! ні та математичні, хіміко!біологічні, медичній аграрні науки. До складу наукових відді! лень входять секції та гуртки. — Де відбуваються заняття? — На базі ЛНУ ім. Івана Франка, в окре! мих школах міста і комп’ютерному класі МАН. Для проведення занять запрошують викла! дачів ЛНУ ім. І. Франка, НУ “Львівська Полі! техніка”, науковців академічних установ міс! та, серед яких ФМІ НАНУ, Інститут приклад! них проблем механіки й математики України імені Я. Підстригача, Інститут екології НАН Ук! раїни, Інститут біології клітин НАНУ, Інститут народознавства НАНУ, Наукова бібліотека імені В. Стефаника НАНУ, Наукова бібліотека ЛНУ ім. І. Франка, обласна науко! во!педагогічна бібліотека, а та! кож архіви та музеї міста. Ще на початку нашої діяль! ності секції, наукові відділення МАН очолювали: академік Р. Ку! чер, академік Я. Ісаєвич, профе! сори І. Вакарчук, К. Малинов! ський, доктор фізико!матема! тичних наук Б. Пелех, доктор хі! мічних наук В. Яворський, кан! дидат технічних наук І. Федорів. Організовували літні табори. Науковці, як і нині, читали лекції, керували дослідницькими робо! тами учнів. Роботу МАН “Еври! ка” заслуховували на засіданнях бюро ЗНЦ НАНУ. — Як нині працює МАН? — Двічі на тиждень (у середу і п’ятницю) здійснюємо з дека! нами університету, членами приймальної комісії, працівника! ми МАН виїзди на зустрічі зі школярами ра! йонів із метою професійної орієнтації, залу! чення дітей до наукового пошуку. Ми — єди! на в Україні область, яка має — в рамках МАН — дистанційне навчання. Є очно!дис! танційна школа для сільських школярів, а те! пер — і з міст набираємо. Вони приїжджа! ють до нас на канікулах на очні сесії. На сайті МАН встановлено систему програмного забезпечення дистанційного навчання “Moodle”. Методисти МАН разом із науковцями ЛНУ ім. Івана Франка підготу! вали комплекс навчально!методичних ма! теріалів (електронні посібники, опорні кон! спекти, методичні розробки на електронних носіях) на допомогу учням. До речі, проект дистанційного навчання обдарованих шко! лярів області здійснюється відповідно до заходів Програми розвитку освіти Львівщи! ни на 2009—2012 роки, яка фінансується з обласного бюджету. Відеолекції проводять з хімії, історії, української мови, української літератури, біології, географії. — Українці діаспори до Вас потрапляють? — Так. До дистанційних лекцій має змо! гу приєднатися молодь української діаспо! ри: з Башкортостану, Естонії, Сербії, Поль! щі, Румунії. — Які основні форми занять? — Лекції, гурткові заняття, індивідуаль! на робота науковців з учнями. Про дистан! ційне навчання ми вже говорили. “ВАШІ ЗДОБУТКИ — ЦЕ ЗДОБУТКИ ВАШИХ КРАЯН” — Які секції найпопулярніші серед дітей? — Це секція української філології (гур! тки лінгвістики, українського мовознавства, літературознавства, теорії літератури, фольк! лористики та мистецтв). Учні, які володіють мистецьким словом, мають змогу відвіду! вати літературну студію “Галиця”, якою ке! рує Зоряна Гладка, член Національної спіл! ки письменників України. Учні секції німець! кої філології навчаються у літній школі в Ні! меччині, яку німецький уряд облаштував В актовій залі для обдарованих дітей, запрошу! ючи туди школярів із усього світу. Ми з ними маємо особисті зв’яз! ки, оскільки є Асоціативним чле! ном Європейської Ради високих здібностей. Присутні вітали на урочистому відкритті навчально! го року Михайла Мідяного, пере! можця ІV етапу Олімпіади з ні! мецької мови, ІІІ етапу Конкурсу! захисту, стипендіата Президента України, учня 11 класу школи №8 Львова, учасника літньої школи в Німеччині, який звернувся до них з вітальним словом. Дуже популярна секція журналістики, заняття в якій проводять викладачі факуль! тету журналістики. Юні журналісти випуска! ють газету “МАН і Я”. Соломія Буй, учениця 10 класу, посіла перше місце на конкурсі на! уково!дослідницьких робіт і стала стипенді! аткою Президента України. У секції психології організовано заняття з методики психологічних досліджень. Про! водяться різноманітні тренінги. Кращі ви! пускники стають аспірантами, працюють викладачами кафедри психології ЛНУ ім. Івана Франка. Щороку відзначається здобутками сек! ція історії, члени якої здобувають найвищі місця на всеукраїнських турнірах. До речі, на всіх кафедрах історичного факультету працюють випускники МАН. А Василь Фе! девич, випускник секції — стипендіат Пре! зидента України. Хотілося б зі словами вдячності згадати віце!президента відділення суспільних і гу! манітарних наук — академіка Ярослава Іса! євича (цього року він відійшов у засвіти), який творив секцію історії упродовж бага! тьох років, читав лекції, керував дослід! ницькими роботами і залишив по собі бага! то учнів. Голова секції правознавства, заняття якої відбуваються на базі юридичного фа! культету ЛНУ ім. Франка, доцент юрфаку Володимир Бурак. Колишні випускники МАН успішні політики (наприклад, кандидат юри! дичних наук Володимир Пили! пенко), очолюють провідні юри! дичні фірми (брати Кушніри). Не менш цікаві секції геогра! фії (голова — відомий в Україні учений!географ професор Олег Шаблій), економіки (нею постій! но опікується декан економічно! го факультету, професор Степан Панчишин). До складу відділен! ня фізико!технічних і математич! них наук входять секції: матема! тики, інформатики, фізики й аст! Виступає директор МАН Іванна Бородчук рофізики. Віце!президенти: професори Я. Притула і Л. Блажиєвський. Голова секції ін! форматики — професор М. Бартіш. — Чим може похвалитися це відділення? — Учні секції математики постійно пере! магають на всеукраїнських конкурсах!за! хистах, є стипендіатами Президента Украї! ни, а Володимир Любінець — студент Уні! верситету Ватерлоо (Канада). Секція інформатики цікава тим, що її гуртки відвідують учні 6!х класів. Цього року працюватиме гурток “Роботландія”. Секція має власний сайт. Учні також беруть участь у всеукраїнських та міжнародних конкурсах. Так, робота Богдана Качмара, учня 11 класу Львівського фізико!математичного ліцею (науковий керівник — Вадим Маркелов, ке! рівник секції інформатики МАН), “Реабіліта! Актова зала Львівського національного університету ім. І. Франка наповнилася дитячими голосами: тут розпочинали навчальний рік академіки. Тактак, не дивуйтеся, учні Львівської обласної Малої академії наук (далі — МАН). Чому в університеті? Та тому, що президентом МАН від 1991 року став ректор ЛНУ імені Івана Франка, доктор фізико-математичних наук, професор Іван Вакарчук. Привітати учнів МАН, їхніх батьків, викладачів, окрім господаря ЛНУ — Івана Вакарчука, прийшли перший заступник голови Львівської облдержадміністрації Мирон Янків, голова Західного наукового центру НАНУ і МОН України, академік Зіновій Назарчук, заступник начальника обласного управління освіти й науки ЛОДА Богдана Біляк, заступник декана філологічного факультету, доцент Василь Будний, учений секретар Інституту українознавства, кандидат історичних наук Остап Середа (випускник МАН), декан факультету електроніки Ігор Половинко, завідувач кафедри зоології, професор Йосиф Царик. Вела урочисте дійство незмінний директор МАН Іванна Антонівна БОРОД- ЧУК, інтерв’ю з якою до вашої уваги.
Час і стиль · “У 90(х роках сталися цікаві словесні мета( морфози — відповідно до історичних подій”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ГРА СЛІВ

Дмитро МАЛАКОВ “Десять лет жизни нет!” — скрушно зітхали першого “ювілей! ного” 1927 року “колишні”. І персо! наж роману “Золоте теля” Хво! роб’єв скаржився Остапу Бендеру на сновидіння радянської темати! ки, від яких страждав щоночі, і страшенно заздрив “великому комбінаторові”, який вихвалявся, нібито бачив уві сні “приїзд госуда! ря імператора в місто Кострому”, хоч насправді з усього словесного репертуару минулого пам’ятав ли! ше, як цар “милостивейше пове! леть соизволил”. А старому мо! нархістові порадив: якщо живете в Радянській країні, то й сни у вас мають бути радянськими! Так, справді, пішли в незворот! не минуле “величество”, “сия! тельство” та “превосходитель! ство”. Так само і вислів, що ним не! одмінно мав закінчуватися лист із суто “русским”, утовкмаченим ще за часів татаро!монгольського гні! ту підписом: “всепокорнейший раб и подножек нижайший”. Кожна історична формація, йдучи в минуле, забирає з собою свій словесний арсенал. Ціле гроно стандартних висло! вів напрацювали свого часу росій! ськомовні ідеологи радянщини. Їх! ня одвічна звичка пошуку ворогів та всіляких винних і подальшої бо! ротьби з ними, створення через традиційну недолугість труднощів, а тоді “організація трудящих на бо! ротьбу з труднощами й недоліка! ми” впродовж кількох десятиліть і поколінь в’їдалися у свідомість та живили усну народну творчість у царині анекдотів. Наступного “ювілейного” — 1937!го — “жить стало лучше, жить стало веселее”. Радянські люди погоджувалися з вождем на! родів, а про себе додавали: “Шея стала тоньше, но зато длиннее!” Того ж року Ілля Ільф занотував: “Тяжело жить в краю непуганных идиотов!” В енциклопедичних виданнях радянської доби поняття “манія” поширюється на манії величі, пе! реслідування і клептоманію. Манії пошуку ворогів і боротьби з ними немає. Але це теж манія, властива тим, хто не знайшов себе в будь! якій предметній професійній ді! яльності, а перейнявся суспільно! політичною діяльністю — далеко не завжди на користь суспільства. Про це боляче нагадують явища радянського минулого — з голодо! морами, репресіями, війнами з су! сідами й власним народом. “В борьбе обретешь ты счастье свое” — повчали вони. Боротьба будь з чим у радянські часи мала дуже багато проявів і напрямів. А народ, називаний населенням, реагував на все це, керуючись здоровим глуздом. Боротьба за мир, проти амери! канських імперіалістів та німецьких реваншистів — підпалювачів нової світової війни. Миролюбні радян! ські люди погоджувалися: так, вій! ни не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не за! лишиться! До боротьби за справу Лені! на—Сталіна закликали з дитинс! тва, хоча піонерам ніколи не пояс! нювали, з ким і в чому має поляга! ти ця боротьба конкретно. Так са! мо ніколи не згадувалося, що зак! лик: “Будь напоготові!” та відпо! відь: “Завжди напоготові!” запози! чені в британських “буржуазних” бойскаутів. Боротьба з пережитками мину! лого у свідомості людей — з релі! гійним дурманом, забобонами, пияцтвом тощо. Боротьба за виконання плану — з ким або з чим боротися: з ліно! щами? З власними лінощами чи з недорікуватістю самого плану? Боротьба зі шкідниками сіль! госпкультур була вже конкретною, практичною справою, що ґрунту! валася на ментальних засадах. Хо! ча заклик все одно був. Боротьба (або й битва) за вро! жай — із ким і проти кого? Боротьба з “тлетворным влия! нием Запада”, з “чуждой нам идео! логией” спрямовувалася переваж! но проти творчої інтелігенції і мала часом трагічні наслідки для тих, з ким особисто боролися… Тема боротьби, навіювана де! сятиліттями народу, настільки в’ї! лася в його свідомість, що люди охоче погоджувалися: так, саме життя то є боротьба: до обіду з го! лодом, після обіду — зі сном! Утім, кожна боротьба має за! вершуватися перемогою одних і поразкою інших. До першого зак! ликали дуже завзято, але готували не засмучуватися і в гіршому разі. У роки революції затято співали: “Смело мы в бой пойдём за Власть Советов и как один умрём в борь! бе за это!” Ми, діти війни, розмір! ковували поміж собою: навіщо ж вам “это”, якщо ви всі як один пом! рете? Для більшої зрозумілості та до! хідливості своїх догматів радянські ідеологи винайшли величезний арсенал слів і словосполучень, за! позичених з інших дисциплін. Так, користуючись медичною термінологією, партійці називали себе членами, їхні друковані ви! дання і каральні установи — орга! нами. І розумники подейкували: чому ж худобу рахують на голови, а тих… Із морської справи взяли бага! то: партія — наш рульовий, наш кормчий, керманич — Сталін, (а в китайців — Мао), ВКП(б) — наш компас; наш курс — комунізм; вперёдсмотрящий; вороги мали опинитися за бортом історії тощо; про всілякі недоліки щирі радян! ські патріоти мали сигналізувати, але не азбукою Морзе, а доносами — “куди слід”, тобто в ті самі “орга! ни”. Казали, що радянські вчені відкрили новий закон: стук летить швидше за звук. Отож патріоти й “стучали”. А ветерани партії поміж себе казали, що лікуються ВКП(б), а тоді, посміхаючись, розкривали абревіатуру: валеріянка, корвалол, пустирник, бояришник! Особливо багато термінів по! дарувала ідеологам геометрія, щоправда, початкова. Райком по! ділявся на сектори. В установі, закладі, на підприємстві був три! кутник (директор, парторг, про! форг), а там, де багато молоді — чотирикутник (ті самі, плюс ком! сорг). Були: куток — червоний, ле! нінський, висота (належна, дос! татня), вершина (сяюча — кому! нізму). Розумники усміхалися: але ж на вершині всім місця не виста! чить, та ще й на сяючій. Тоді в обіг запустили нове, запозичене не з геометрії, а з географії: сяючі го! ризонти (себто, комуністичне майбутнє)! Розумники, які зазви! чай училися краще за майбутніх політиків, і тут не розгубилися: да! руйте, тож горизонт, виднокрай — поняття умовне, недосяжне, він неминуче віддаляється в міру на! ближення, то як же з комунізмом? Ач, як негарно. Аби не виникали сумніви, пар! тія кинула гасло: “Нинішнє поко! ління радянських людей житиме при комунізмі!” Не дочекалися, бо коли настали 80!і роки (вже мав бути комунізм!), партія розпочала “перебудову”, в ході якої й сама зійшла нанівець. Але повернімося трошки на! зад. Дуже популярними виявилися слова, запозичені з канцелярсько! креслярської справи: лінійка і олі! вець. “Взяти на олівець”, тобто на замітку — загрожувало арештом. Лінійка, колись вразивши пер! шокласника здатністю залишити на папері за допомогою олівця пряму лінію, стала в пригоді у ба! гатьох поняттях радянської доби. Піонери шикувалися на лінійці. На лінійку готовності (до сівби) стави! ли сільськогосподарську техніку, яка в радянські часи чомусь після використання неодмінно потребу! вала ремонту. Дуже поширеним було слово “кружок” — у розумінні гурток. Як! що кружок самодіяльності (співи, малювання, вишивки, моделізму тощо) не мав політичного забар! влення і був явищем добровіль! ним, то натомість обов’язковими були в трудових колективах “круж! ки” з вивчення: біографії товариша Сталіна, історії більшовицької пар! тії, рішень (завжди історичних!) чергових з’їздів і пленумів партії. Здавалося б, на цьому завер! шилося — разом із радянською добою — використання початко! вих геометричних понять у “роботі з масами”. Ат ні! Незрівнянно далі — до термінології геометрії об’ємів — пішло наступне поколін! ня, сформоване з лав комсомоль! ських вожаків, які не встигли стати партійними лідерами, але зуміли побудувати на зламі 80—90!х років шахрайські піраміди та з величез! ним молодечим завзяттям утвори! ли сфери впливу, інтересів і кон! центричні кола зі “своїх людей”. Є слова, за якими криються кілька понять, добре зрозумілих сучасникам у певному контексті. Наприклад, особий. Свого часу особий отдєл, особоє совєща! ніє стосувалися структури НКВС. Там “особісти” легко вирішували долю тисяч і тисяч громадян. Особим був у 30!і роки Київський військовий округ. “Особим періо! дом” у роки холодної війни нази! валася війна майбутня — третя світова. “Особая” стояв підпис на біло!зеленій етикетці горілки “Московская”. Як символічно! Ад! же монопольно споювати народ вміли і за царя, і за совєтів. Нага! даймо: у застойні (вони ж — за! пійні) 70!і роки собівартість одно! го літра спирту складала 9 копі! йок (для порівняння: один літр га! зованої в автоматі води — 5 копі! йок, один літр бензину — 4 копій! ки). З одного літра спирту вироб! лялося п’ять півлітрових пляшок тої ж таки горілки “Московская особая” вартістю 3 карбованці 50 копійок (без вартості пляшки), себто 350 копійок. АБиВиГоДа — так колись на Подолі читали пер! ші п’ять літер абетки… Мабуть, через те, що не всі лю! ди чітко уявляють, де ліва, а де права сторона, виникла певна плу! танина і в ідеологічному викорис! танні цих простих речей. Крок в ар! мії починають із лівої ноги, коман! ду “кругом” виконують через ліве плече, але рівняються направо. Колишня “керівна і спрямовуюча” вважає себе лівою силою. “Лівий марш” Володимира Маяковсько! го: “Кто там шагает правой? Ле! вой, левой, левой!” А на медалі “За победу над Германией” — слова Сталіна: “Наше дело правое”. Справді ж, “левая, правая — где сторона?” Десятки років існувала ще од! на плутанина: з якою Німеччиною воював СРСР у 1941—1945 роках: з гітлерівською, фашистською чи все!таки нацистською? І чому там теж святкували Перше травня і ви! вішували червоний прапор? А то! му, що правляча в Німеччині у 1933—1945 роках політична сила називалася Націонал!соціалістич! ною німецькою робітничою парті! єю. Звернемо увагу на друге і чет! верте слова у цій назві: такі не! зручні для радянських ідеологів. Останні з русофільським завзят! тям усе робили для “стирання” міжнаціональних розбіжностей за! ради утворення “єдиної радян! ської нації”. На основі і всепогли! наючій потузі “руських”, які тепер затято не вживають цього слова, запозичивши з української мови “росіян”. Соціалізм вважався пе! редосновою комунізму з його сяю! чими вершинами і горизонтами. Лише мистецтву в СРСР поки що дозволялося бути “національним за формою”, але ж “соціалістич! ним за змістом”. Отож націонал! соціалізм підмінили на “фашизм”. Тим часом останній був політич! ною засадою Італії фашиста Мус! соліні, а в Німеччині нациста Гітле! ра панував нацизм. І про війну — Другу світову, яка розпочалася з нападу нацистської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року. А 11 вересня Київський особливий військовий округ був перейменований на Український (sіс!) фронт, який 17 вересня того ж 1939 року перетнув прикордонну річку Збруч і рушив на Західну Ук! раїну, “поневолену польськими па! нами”. 29 вересня війська УФ вий! шли на річку Сян, завершивши визвольний похід. Влітку 1940 року війська КОВО, спираючись на Ти! распільський укріплений район (ТиУР), рушили визволяти від “ру! мунських бояр” Бессарабію. Від! так замість Молдавської автоном! ної РСР зі столицею в Тирасполі, що від 1924 року перебувала у складі Української РСР (sіс!), утво! рилася Молдавська РСР зі столи! цею в Кишиневі (Кишинеу). Взимку 1940—41 років війська КОВО бра! ли участь в агресії СРСР проти Фінляндії. А 22 червня 1941 року почалася німецько!радянська вій! на, названа наступного дня Вітчиз! няною, а потім і Великою. Двічі прокотилася ця війна Україною, спустошуючи її міста і села та за! вершившись 9 травня 1945!го. Але у серпні того ж року тисячі україн! ців знов воювали — цього разу з Японією. Лише 2 вересня 1945 ро! ку завершилася Друга світова вій! на, яка тривала шість років. Доволі символічно, що акт капітуляції Японії від імені СРСР підписав на борту американського лінкора “Міссурі” генерал!лейтенант Кузь! ма Дерев’янко, українець, який во! лодів англійською. Отож Україна брала участь у Другій світовій війні всі шість років. Але ж знаходяться “історики”, які не хочуть цього виз! навати, затято наполягаючи на по! нятті “Велика Вітчизняна”. Нага! даймо й тут гру слів: у “застійні”, ідеологічно “правильні” роки спі! валося: “Не стареют душой вете! раны, ветераны Второй мировой!” І ніхто не кривлявся, мовляв, про кого це… Тож повернімося до словесних запозичень тепер уже з військової справи. Робітничий клас був аван! гардом. Кращі його представники називалися застрельщиками (передових методів виробництва, соцзмагання). З вогнепальної зброї у мирний побут взяли слово ударник (полів, п’ятирічки, соц! змагання, комуністичної праці). У наступ йшли колгоспники (на дов! гоносика, на посуху, у битві за врожай). Було й таке бойове гасло: “Пияцтву — бій!” Не все гаразд виходило і з ко! льорами. Так, чорний завжди мав певне значення. Аж ось у роки “застоя” у владних структурах по! ширюється манія величі і любов до чорного кольору. Керівництво вдягається в чорні костюми на повсякдень, пересідає на чорні авта. І з’являються чорні “волги”, чорні “чайки” — ніхто не перейма! ється таким немилозвучним сло! восполученням. А народ реагує по!своєму: так, у нас теж є чорні, як в Америці, щоправда, наші “чорні” ходять і їздять у чорному, “отоварюються” з чорного ходу, столовими ложками їдять чорну ікру — тому й чорні. Оскільки чорні “чайки” обслуговували членів по! літбюро, то й назву отримали на! родну: членовоз. Так, у радянські часи всіляко пропагувалося “щастя важких до! ріг”. У якомусь дитячому мульти! плікаційному фільмі 70!х років зву! чало (хоч і в іншому контексті) доб! ре зрозуміле радянським людям: “Это даже хорошо, что теперь нам плохо!” У розважальній телевізій! ній передачі умисне серйозним дикторським тоном попереджало! ся: “Это будет завтра!”, на що у відповідь веселі дівочі голоси за! перечували: “Нет, нет, нет, нет, мы хотим сегодня, нет, нет, нет, нет, мы хотим сейчас!” І телеглядачі, навчені радянськими ЗМІ читати
Поетичний автограф · “Ми рідні кров’ю, душами чужі. Самотні, мов дерева. Ми вибилися з сил, йдучи на міражі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

між рядками і чути між словами, здогадувались, що отак у завуа! льованій формі висміюється ідея про “світле майбутнє”. Мабуть, ті, хто затверджував випуск в ефір популярної телеві! зійної програми “Поле чудес”, не читали в дитинстві “Золотий клю! чик або Пригоди Буратіно”, бо інакше б нізащо не дозволили та! кої назви, яка повністю звучить отак (мовою оригіналу): “Поле Чу! дес в Стране Дураков!” Але ж авто! ри, безумовно, знали. І ризикува! ли. Однак ніхто не побажав стати хлопчиком з казки Ханса!Хрістіана Андерсена “Голий король”. Уже на етапі згасання радян! ської системи третій рік якоїсь п’ятирічки був оголошений “вирі! шальним”. Тоді четвертий став “визначальним” — чого? І народ відреагував миттєво, назвавши відповідно дні тижня тим же ро! бом. Відтак понеділок став почи! нальником, вівторок — повто! ряльником, середа — вирішаль! ником, четвер — визначальником, п’ятниця — завершальником, су! бота — суботником, неділя — не! дільником… п’ятирічки у сім, а не чотири роки. У 90!х роках сталися цікаві сло! весні метаморфози — відповідно до історичних подій. Насамперед на зміну “розвинутому соціалізму” прийшли “ринкові відносини”, яки! ми вчорашні партійці — “червоні директори” сором’язливо назвали капіталізм. Це вони хвацьки взяли! ся за приватизацію “загальнона! родного добра”, за що народ і наз! вав це “прихватизацією”. Утім, са! мим “червоним” це глузливе слів! це навіть сподобалося. Хапали все — від заводів!гігантів до дитячих садочків і перукарень. Одночасно із здобуттям Україною незалеж! ності все українське обізвано “ша! роварщиною”, а з назв установ (передусім — культурницьких) ви! кинуто слово “український”, замі! нене на “національний” (музей, те! атр, цирк — уявіть шпрехшталмей! стера чи клоуна у вишиванці та ша! роварах). Поняття “академічний” притулено навіть до оперети, ви! являється, може бути академічний канкан! Запанувала дута велич, властива тим, хто ніколи не чув про ворону в павиних перах. Відтак офіцерський кашкет наблизився в діаметрі до парасольки, кандидати наук стали професорами, інститу! ти — університетами, університе! ти — академіями, бажано — націо! нальними. Цікаве словосполучен! ня: Національний технічний уні! верситет Київський політехнічний інститут — і кільком десяткам ти! сяч студентів і викладачів це не дряпає слух! Одночасно існує ско! рочення “виш” — себто, вища шко! ла — замість російського “вуз”. Школи вирішили не відставати і стали гімназіями та ліцеями. Далі — більше: ділки стали бізнесмена! ми, вчорашні “червоні” директори (скоробагатьки!капіталісти) — під! приємцями, контори — офісами, управління — департаментами, державні заводи — холдинговими компаніями, посередники — ріел! терами, базарні перекупки (вчо! рашні робітники й службовці, вики! нуті “червоними директорами” на вулицю) — реалізаторами, робіт! ники — охоронцями, хулігани — найманими “молодиками”, банди! ти — рекетирами, студенти — най! маними протестувальниками, об! ласті — регіонами. Отож столицю окупували провінціали. Що ж ро! бити? — залишається звернутися за порадою до… консалтингових агенцій… …Раніше діяв потужний ідео! логічний апарат, якого, але ж — свідомого українського держав! ницького — так бракує у все більші більш залежній Україні. А гра слів триває… І така ж нещира…
Поетичний автограф · “Ми рідні кров’ю, душами чужі. Самотні, мов дерева. Ми вибилися з сил, йдучи на міражі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

МАРАФОНСЬКИЙ ЗАБІГ

Свята на пальцях більше не рахую: найбільше свято — це твоя любов. Її ім’я не вимовляймо всує, бо вже вечірній розпочався кльов. Вересень Блукаю осіннім садом у пошуках радості крихт: на кобальті винограду — вкраплення ос золотих. Павук ще полює на літо, плете для калини фату. Та пісня — неначе молитва, та думка — в гірку самоту. Розсипала яблуня яблука — солодкі, немов із раю, — волають червоно падалки, та їх вже ніхто не збирає. * * * Тьма!тьмуща нас, що безвісти — в коханні. Вода на борщ, на каші, чай і каву, на чисті пелюшки, сорочки, ванни поглине діамант, мов океан — “Титаник". Не підсолоджуй суфіксом життя і не присвічуй поглядом дорогу: він виживе, він житиме, їй!богу, без твоїх жертв, без твого співчуття. Життя коротке — в десять поцілунків, а слів облудних — що піску в пустелі. Але душа пакує подарунки, і едельвейси оживляють скелі. Жовтень Жовтень: Київ у горобиновому намисті: театральний сезон: на біґбордах — політики й інколи — популярні артисти. Ґави!мілітаристи: солодкі серця голубам видзьобують і краденими горіхами бомбардують місто. Простір неба заштриховується гіллям, листопадом, дощем сіреньким. На пнях українського лісу, мов на тронах, з тещами, дітками та онуками повсідались опеньки: не бояться ані ножів грибників, ані інфляції в грудні… І ми вже нічого не боїмось: призвичаїлись, мов таргани до крихт, до копійчаних буднів. Різдво в Карпатах Вертепна зірка, мов рум’яна дівка. Ох жартівлива в коляди рука! Гудуть баси, палає щедро ватра, між горами, як в персах Клеопатри, гадюкою ховається ріка. Церковні бані наче з порцеляни: різдвяний люд так густо витіка на блюдечко зими, мов гуща кави, і дзвін летить Ісусові во славу, і сяє в небі хрестик літака. * * * Найважче просинатись після свята і знову все спочатку починати: наймитувати, гибіти у буднях (хтось виб’ється із сил, хтось — в люди) й чекати інших свят: для молоді — веселих і цікавих, обтяжливих — для хворих і старих, для кочурів — розбризкано!кривавих й запечених, немов у пеклі гріх. * * * Ми всі — віруючі й атеїсти, олігархи і жебраки, пенсіонери і ліцеїсти — ми всі тимчасові: у серці, у часі, у просторі, мові… Орендарі Землі, імен, тіл, загиджених гуртожитків, розкішних вілл… В марафонськім забігу, запої, запливі огрядні й худі, перестрашені і сміливі, щасливі й невдахи, одягнені в ризи й у лахи, долаємо кількадесятирічну дистанцію. Залізничні колії нанизують намистини міст, містечок, селищ, станцій, і ми біжимо, їдемо, летимо назустріч мріям, навперейми щастю до моря, у гори, в омріяні закордони, в театри, університети, пенсійні фонди, чиновницькі кабінети, і врешті!решт, як естафету, передаємо ім’я своє новонародженим претендентам на щастя, на Синю птицю, на премії, на звання, на червону ікру, на “заграницю”… — на аварійний будинок, на п’яту ранку заведений клятий будильник, на субсидію і прострочені з гуманітарки ліки, на безробітного чоловіка, на соєвий шніцель, на зраду, на самознищення, на в’язницю… У натовпі цьому і я. Моє ім’я — [Рай!а]… Скільки їх в світі, Раїс, грішниць, черниць, продавщиць, вчителів, лікарів, прибиральниць, актрис?! Більше, ніж випускає “Рошен” льодяників “Барбарис”. І жодної з них не увічнив Матісс, ні Іван Марчук, ні Василь Лопата, хіба що М. Горбачов не дає зів’яти пам’яті про особисте свято і непоправну втрату з невичерпним вмістом: [РАЙІСА]. Навмисно, і нині і прісно, сипле він сіль на рану і з телеекрану ловить погляд її живий — не мертвий! Ловить, як флюгер вітер, як учень вектор… Яка ж вона сильна й відважна! Ми обмінялись поглядами — і мені не так уже страшно. * * * Олексієві Шевченку Ми рідні кров’ю, душами чужі. Самотні, мов дерева. Ми вибилися з сил, йдучи на міражі. Коріння, наче лезом — рубежі. Ріка підмила берег. Ми галку залишаєм в бюлетенях, а влада не шкодує на хрести. Закам’яніли дулі у кишенях, п’ятак жебрацький пропікає жменю, мов сірники, ламаються хребти. Брехня удочерила нашу правду. Аналіз крові, сперми і сльози показує на смерть, а не на зраду. Та кожна влада, щедра на паради, рахує наші мертві голоси.
Поетичний автограф · “Ми рідні кров’ю, душами чужі. Самотні, мов дерева. Ми вибилися з сил, йдучи на міражі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Раїса ХАРИТОНОВА

* * * Херсонщина, цицьката кавунами, від спраги змучена, від спеки шкарубка, колдобними, розбитими шляхами тікає до столиці і шука, шукає щастя у три гривні й долі — розпродає свою солодку плоть. Їй зиму їсти огірки солоні, сусідам кутніми її ім’я молоть. А повесні — барвінки і байстрята, новий сезон відпусток і кохань, і літо на три місяці, як свято, яке життя святкує без вагань. Молодість О молодість, твоє ім’я — Джульєтта! Палають очі, серце стукотить… На честь тобі складаються сонети, милуються!малюються портрети, аби подовжити, зловити, зупинить оцю коротку Богом дану мить! Ти — відчайдушна пристрасна Кармен, що не боїться старості і смерті. Ти головна в святковому концерті. Жаданіша за все! Ти — свято! Ти ще ні перед ким не винувата, царице всіх майданів і арен. Ти швидкоплинна, наче вибух маку, як перший сніг, як шлюбна ніч. Неначе Одіссей в Ітаку — вертаюсь подумки до тебе знову й знову, як та стара пощерблена підкова, що пам’ятає Запорозьку Січ. Рояль Ці карієсні бімолі від болю, від болю, від болю... Хортами по клавішах пальці — за сонячним зляканим зайцем: по клавішах, шпалах і “зебрах", по буднях і святах, по ребрах... Ні ради, ні сили, ні сховку — в капкані дві лапи від вовка. І сльози в очах у красуні, і лапки залізні відлуння. На риболовлі Із річкою змагаюсь врукопашну, але Десна потужна й молода. Сміється з мене сивий однокашник і сміх запам’ятовує вода. Вздовж берега мальки лоскочуть п’яти, аж судаки вистрибують з ріки! Мій любий, я не винувата, що озираються услід чоловіки.
Арт!калейдоскоп · “Цього ювілейного року в конкурсній програмі бере участь рекордна кількість українських картин”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

«МОЛОДІСТЬ» ПОДОРОСЛІШАЛА, АЛЕ НЕ ЗМІНИЛАСЯ

У столиці триває ювілейний кінофестиваль “Молодість”, який розпочався 23 жовтня. Цього року фестиваль дебютів святкує 40!річний ювілей, тому не дивно, що до Киє! ва завітало так багато іноземних знамени! тостей зі світу кіно. Серед них Фанні Ардан, Крістофер Ламберт, Лукас Мудісон, Софі Марсо, Володимир Меньшов, Карен Шахназаров, Жерар Депардьє, Ре! ната Літвінова. Головувати міжнародним журі запросили французького режисера Марка Каро (“Місто загублених ді! тей”, “Делікатеси”). Також до складу журі увійшли: лауреат гран!прі мину! лорічної “Молодості” Райнер Фрім! мель (Австрія), продюсер Олена Яцу! ра (Росія), художник Олександр Ройт! бурд (Україна), оператор Гжегож Кен! джєрські (Польща). Протягом тижня провідні кіно! митці не лише дивитимуться кіно! стрічки, а й ділитимуться з молоддю секретами власних успіхів. Під час кінофестивалю у Київській майстер! ні талантів пройде понад 20 май! стер!класів. Загалом під час кінофестивалю можна подивитися 25 програм і більше ніж 350 фільмів. БОЛІСНЕ КОХАННЯ Розпочалася “Молодість” пронизливою мелодрамою “Картагена”. Дебютант Алан Монн обрав для картини нібито трохи заїжджену в сучасному кінема! тографі тему: Вона — прикута до ліжка за! можна жінка (Софі Марсо), Він — колишній боксер, пияк і волоцюга (Крістофер Лам! берт). Мюріель шукає наглядальницю, бо дівчата тікають від неї, ледь протримавшись кілька днів, а Лео, за належну платню, гото! вий прийти на допомогу. З цього починаєть! ся історія їхніх стосунків. Ці двоє — людина з пораненою душею і людина зі скаліченим ті! лом потрібні одне одному. Режисер розповів, що “Картагена” — спроба показати кохання іншими засобами. Мелодрама знята за мотивами новели Еріка Холдера “Людина біля ліжка” дуже від! різняється від інших історій кохання — тут ми не побачимо жодного поцілунку. Не буде і хе! пі!енду в звичному розумінні цього слова і це глядач розуміє майже відразу. Власне, у стрічки немає закінчення, адже новела надто акварельний жанр, у якому конкретика не обов’язковий елемент композиції. На прес!конференції Софі Мар! со розповіла, що їй було доволі важко працювати над цією роллю, адже її героїня паралізована, тому акторка не могла рухатися, а отже, застосовувати звичний акторський арсенал. З іншого боку, ця її неру! хомість була ключем до персонажу, що змушувала шукати нові можли! вості. Кохання цих двох людей, ніж! ність, теплота їхніх непростих сто! сунків переповнюють картину. І ба! гато кого змусить не лише нишком утерти сльозу, а й стати трішечки добрішим та людянішим. Можливо, секрет не лише в тому, що цей дует — прекрасні актори, а й тому, що в реальному житті Софі Марсо та Крістофер Ламберт живуть разом і кохають одне одного. УКРАЇНСЬКА СКЛАДОВА Мабуть, не випадково, що саме цього ювілейного року в конкурсній програмі бере участь рекордна кількість українських кар! тин. Водночас генеральний директор МКФ “Молодість” Андрій Халпахчі, якого завжди критикували за зайву прискіпливість до віт! чизняних режисерів, запевнив, що до кон! курсу увійшли лише якісні українські карти! ни, за які не соромно перед гостями. У номінаціях Студентські фільми: “Її місце порожнє” (Україна, США, Богдана Смирнова), “Перешкода” (Україна, Максім Буйніцкі), Короткометражні фільми: “Му! даки: Арабески: Тупик” (Україна, Іван Тім! шин), “Мудаки: Арабески: Останній лист” (Україна, Юрій Ковальов), “Мудаки: Арабес! ки: Труси” (Україна, Жанна Довгич), Повно# метражні фільми: “Щастя моє” (Україна! Німеччина!Нідерланди, режисер Сергій Лоз! ниця). Крім цього, молоді українські режисери змагаються в окремій програмі Панорама українського кіно, до якої потрапило понад 30 стрічок. Показово, що серед членів журі, яке оці! нює вітчизняних митців, голова служби кіне! матографії Катерина Копилова. До речі, це не єдина участь Мінкульту в фестивалі. За словами Андрія Халпахчі, цього року ця дер! жавна структура виступила у ролі повноцін! ного партнера МКФ. Підтвердженням цього є 1,5 мільйона гривень, яке Міністерство ви! ділило для організації кінофестивалю. До речі, місто, яке торік зовсім проігно! рувало “Молодість”, а позаминулого навіть заборгувало фестивалю гроші, також під! тримало ювіляра. У рамках фестивалю відбудеться ще кілька позаконкурсних українських прем’єр. Це фільми: “Шляхом Колумба” (режисер Костянтин Шамін), “Три історії з Галичини” (Ольга Онишко, Сара Фархат), “Дніпро” (Олександр Шапіро), “Мільйон до неба” (Ігор Копилов). А от у чому фестиваль лишається стабіль! но незмінним, так це у відсутності нормальної організації заходів і прес!конференцій і за! гальній неповазі до представників мас!медіа. Утім, тих, хто відвідує “Молодість” не перший рік, це вже не дивує, вони звикли й намага! ються ігнорувати негаразди, і насолоджува! тися мистецтвом кіно. Хто отримає гран-прі та чи будуть серед цьогорічних переможців українські режисери стане відомо 31 жовтня.
Арт!калейдоскоп · “Цього ювілейного року в конкурсній програмі бере участь рекордна кількість українських картин”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ФАНТАСТИКА ПОРУЧ

Документальна стрічка “Океани” документальна лише за своєю сутністю. Тобто ніяких вигадок, усе справжнє: герої й пейзажі. У всьому іншому — це ігрове, видовищне та захоплююче кіно. “Ми ставились до тварин, як до персонажів ігрового фільму, ми хо! тіли показати їхні емоції ”, — пояс! нили журналістам під час відеокон! ференції з Києвом цей ефект все! світньо відомі режисери Жак Пер! рен та Жак Клюзо. Це вже третій фільм, після “Мік! рокосмосу” та “Птахів”, у якому ре! жисери занурюються до світу При! роди. Втім, вони досі вважають се! бе не природознавцями, а амато! рами, звичайнісінькими любителя! ми природи, яким не! байдужий навколиш! ній світ. Зйомки “Океанів” разом з підготовчим періодом розтягнули! ся на вісім років, бюд! жет проекту сягнув майже 80 мільйонів. Над виробництвом стрічки працювало 400 спеціалістів. Япо! нія і Аргентина, Індо! незія і Мозамбік, США (від Аляски до Калі! форнії), Антарктида, Гваделупа і Єгипет, Австралія та Індонезія, Французька Гайана і Французька Полінезія, Ве! несуела і Нова Зеландія — от при! близна географія місць, де знімали фільм. Для того, щоб зануритися у далекі підводні глибини, було роз! роблено спеціальні технічні засо! би, за допомогою яких і знімали стрічку. Хоча режисери й зізнаються, що жодна сцена, навіть найпрості! ша на перший погляд, не давалася їм легко. “Інколи подовгу доводи! лось знімати одну і ту саму рибину, щоб добитися від неї певної емоції, погляду”, — кажуть вони. Глядач потрапляє до дивовиж! ної краси підводного світу, який все ще лишається загадкою для людини, і який чи не вперше можна роздивитися настільки близько. Всі тварини — справжні морські іс! тоти, жодної вигаданої немає. Хоча їхні подеколи химерні форми та різноманіття видів, їхнє автономне від надводного світу життя настіль! ки приголомшують, що забуваєш, що дивишся документальний фільм. Більше ці кадри схожі на фантастику. Водночас, коли розглядаєш цих персонажів зблизька, спосте! рігаєш за ними, розумієш, на! скільки вбога фантазія у творців блокбастерів про інопланетні ци! вілізації, і настільки досконала її величність Природа. Такими не! звичайними та вражаючими є її створіння. Інопланетяни живуть не на інших планетах, вони наші сусіди! “Природа пропонує видовище найкрасивіше з усього того, що ви! гадує людина. Інколи треба лише зупинитись і побачити те, що вона приготувала. Під час зйомок ми дізналися про існування таких тва! рин, про яких раніше й не чули”, — розповідають режисери. Побаченим були здивовані не лише кінематографісти, а навіть океанологи, які консультували про! ект. Під час зйомок до об’єктивів кі! нокамер потрапили 200 видів мор! ських істот. З них до стрічки уві! йшли 90, а всього під водою меш! кає понад 260 тисяч видів! Але “Океани” не просто стрічка про красиві підводні краєвиди та їхніх мешканців. “Океани” — це послання. Творці фільму застеріга! ють людей. Інформують про те, що середовище поруч з нами потре! бує захисту. “Ми хотіли показати те, що можемо втратити. Це наша громадянська позиція”, — наголо! шують Жак Перрен та Жак Клюзо. Тому кінематографісти не об! межилися яскравими підводними барвами, а показали й зворотний бік Океану. Океану, в який прийшли люди. Тюленя, який плаває навко! ло візочка з супермаркету, гори сміття під водою, родину моржів, що з криками тікають від криголама. За словами авто! рів фільму, вони не хо! тіли знімати мораліза! торське кіно, вони митці, тому діють че! рез емоції. Найстраш! ніші кадри, коли ри! балки відрізають плав! ники та хвіст акулі, а її агонізуюче тіло вики! дають у воду. Суп з акулячих плавників — одна з улюблених страв багатьох гурма! нів світу. Це єдиний момент у фільмі, де використано анімацію, інакше б неможливо було домовитись з рибалками, щоб во! ни дали дозвіл на зйомки. Саме через цей найжахливіший епізод, закрадається сумнів чи вар! то брати на перегляд дітей. І після деяких вагань, вирішуєш: варто. Попри те, що всі океани від нашої країни так далеко, ми живемо на одній планеті, тому дитина має зна! ти, якою жорстокою буває людина, і не лише щодо океанів. І вже з ди! тинства замислюватись, а чи має вона право бути такою. Матеріали підготувала Леся КОВЕРЗНЄВА
Арт!калейдоскоп · “Цього ювілейного року в конкурсній програмі бере участь рекордна кількість українських картин”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ВІДОМИЙ1НЕВІДОМИЙ СЕРГІЙ ГРИГОР’ЄВ

У Національному художньому музеї України відкрилася виставка “Сергій Григор’єв. До 100!річчя від дня народження”. Сергій Григор’єв — академік, народний художник СРСР, лауреат двох сталінських премій, улюбле! ний учень і послідовник Федора Кричевського. У Національному художньому музеї України зберігають більше ста творів майстра. Цікавим допов! ненням нинішньої експозиції стали роботи з родинної колекції Гри! гор’євих та з фондів Харківського художнього музею (серед яких по! лотно — “На зборах”). Деяких мистецтвознавців обу! рило те, що на ретроспективній вис! тавці класика українського мистец! тва ХХ століття не були представле! ні інші знакові полотна Григор’єва, які зараз зберігаються у Третьяков! ській галереї. А саме, “Воротар” (1949), “Обговорення двійки” (1950), “Повернувся” (1954). Утім, куратор виставки Людмила Коваль! ська парирувала тим, що організа! торам хотілося показати не лише програмні твори майстра, а й іншого “неофіційного”, маловідомого Гри! гор’єва: Григор’єва!пейзажиста, Григор’єва!графіка, про якого знали лише у вузьких колах спеціалісти та родина. На відкритті виставки було та! кож презентовано ілюстровану кни! гу спогадів Сергія Григор’єва, в якій художник розкривається ще й як прекрасний оповідач. Ці спогадати не лише знайомлять читача з внут! рішнім світом митця, а й допомага! ють зрозуміти як формувалась осо! бистість Сергія Григор’єва, хто та що на нього впливали. Увага до деталей робить спога! ди надзвичайно захопливими та рельєфними. Сергій Григор’єв виступає в них і як свідок епохи, і як безпосередній учасник тих подій та явищ. Особливо цінним є опис то! гочасного художнього життя й яск! раві портрети вчителів і друзів. Упорядником книги став онук художника Іван Григор’єв. Вистав! ка триватиме до 12 грудня.
Прем’єра · “Анти'Гамлет і Гамлет зустрічаються під звуки сіртакі й переможно лунає відповідь — “Бути!”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

УУККРРААЇЇННЕЕЦЦЬЬ ЗЗООРРББАА

Павлина МОВЧАН Коли 1953 року Грек Зорба, витворений рукою, уявою і життєвим чуттям видатного і прославленого (і номінованого на Нобелівську премію) грецького письменника Нікоса Казантзакіса, завдяки перекладу заговорив англійською, зринула лавина захоплених рецензій. Та найбільш точною серед них видається фраза з публікації в тогочасній британській Observer: “Книга принесла мені стільки задоволення, що я волів би дати їй чітке визначення, провести межу слова; та у не-грека немає подібних слів”. Перегляд франківської п’єси Віталія Малахова та Анатолія Хостікоєва за мотивами роману “Я, Грек Зорба” залишив подібне враження. Лишається “осад”, лишається емоційна реакція, лишаються думки — але слів немає. Можна поаплодувати цій виставі як довгоочікованому бенефісу Анатолія Хостікоєва — нарешті з’явився новий яскравий, маскулінний, сильний характер, достойний акторської гри такого рівня. Можна дати пунктиром сюжетну лінію: молодий письменник, втікач від життя, він же спадкоємець лігнітової шахти на Криті, він же “капіталіст”-початківець Нікос, зустрічає в порту, очікуючи свого човна на Крит, немолодого авантюриста, Алексіса Зорбаса, наймає його і бере з собою. Зорбас- Зорба повертає Нікосу радість буття і спонукає пізнати обійми кохання з молодою вдовою-критянкою, але позбавляє спадку, оскільки витрачає гроші свого хазяїна на молоду коханку, а бозна-як побудована під його керівництвом канатна дорога, що мала б переправляти зруб від лісу до шахти, феєрично обвалюється. Але неможливо заточити в чітку дефініцію дві театральні дії такої потужності, як неможливо описати одним словом їх головного героя. Потужність цієї вистави підспудна; простота і немудрящість — оманлива, як і машкара простачка і баламута Зорби. Глядач ковтає підсолоджений гачок дещо масних невибагливих жартів, музики і танців, любовних ліній — якось непомітно гачок втинається глибше, і раптово глядач відчуває гіркий смак істини на піднебінні — істини, яка завжди гірка і завжди присутня в творах справді талановитих. Талант у кубі — геніальний твір Казантзакіса, пережитий і переплавлений тандемом Малахов- Хостікоєв — лише додає гіркоти. Важко пояснити, чому так. Алексіс Зорбас — це анти-Гамлет, більш життєлюбного героя, гуру всіх авантюристів і шукачів пригод, годі й уявити. Він — герой від живої плоті, а не від безсилого духу і холодного знання, але саме в цьому відкривається його вище призначення, його духовний шлях, його пошуки Бога. Зрештою, як зазначає герой-оповідач, Нікос, який знайомить нас із пригодами Зорби, і сам через знайомство з ним наживає пригод (якщо прийняти твердження про Зорбу-анти- Гамлета, то цей персонаж є грецьким Гамлетом-”капіталістом”; або ж таким собі Гомером для більш непутящого, літнього але не менш героїчного Одісея) — “…душа також має плоть; можливо, більш легку, рухому, але все ж плоть”. Анти-Гамлет і Гамлет зустрічаються під звуки сіртакі й переможно лунає відповідь — “Бути!”. Та це буття — інше, і сміливість від героїв вимагається інша — сміливість жити на повну, без пересторог і куцих страхів осуду чи кари — людської чи Божої, жити в цю мить і заради миті. Гамлета-Нікоса, 35-річного книжника, мрійника і письменника, дещо романтичного і занадто по-старечому обережного (у чудовому виконанні Тараса Постнікова), Алексіс Зорбас переконує, що тому “королевичу” необхідно втратити глузд, адже безум — це і є життя, а спроможність ризикувати, власне, і є перемогою над ним. “Розум ніколи не ставить все на карту, він завжди залишає щось — про всяк випадок”, і тому розум, так званий здоровий глузд, для Зорби — втілення тлінності, обмеженості. Взагалі ставлення до матерії (як і розуміння духу) у Зорби надзвичайно оригінальне — довкола нього все матеріальне руйнується — авантюра з побудовою канатної дороги є тому яскравим свідченням. Єдиний матеріальний об’єкт, який викликає шанобливе ставлення героя — це його “сандур” (молодий Зорба збирав гроші, “…хотів одружитися — а купив сандур”), музичний інструмент, в якому Зорба бачить живу істоту, називає звіром; виникає враження, що сандур грає Зорбою, а не навпаки — звуки видобуваються за власним бажанням, і тут не може бути ніякого примусу. Та це єдиний виняток — Зорба затятий ворог матеріального. Він зневажає гроші (особливо чужі), та й, власне, людей довкола — як втілення живої матерії. Люди для нього — це живі почуття: свободи, бажання, цікавості, порядності, підступності, гніву. Окремо можна говорити про ставлення Зорби до жінок — “жіночого роду” — як до почуття радості в чистому вигляді. Чоловік не може уникати жіночих обіймів — для головного героя це єдиний непрощенний гріх. Та в усьому іншому — жінки це тягар, якого слід остерігатися, пута, від яких треба втекти. До речі, гіркоти як післясмаку до вистави, напевно, додає і моя стать. Певно, чоловік сприймає історію Зорби інакше, але в мене викликали сумні думки дві яскраві жіночі героїні цієї історії — вродлива молода вдова (спокуслива і пластична Анастасія Добриніна), кохана Нікоса, об’єкт його пристрасного бажання і не менш шалених чоловічих сумнівів, зрештою гине від рук критян. Проте смерть вдови — лише питання часу, настільки зненависною для селян є її звабливість, бо чоловіків вона дратує реальною і вигаданою недосяжністю красивої жінки, а в жінок викликає ревний шал і заздрощі. І її епізодичне кохання з нерішучим письменником — саме і є епізодичним, воно нічого не спроможне змінити в її долі — чи в нерішучості й відлюдькуватості героя. Інша промовиста жіноча доля — доля Бубуліни, коханки Зорби. Гортензія — прийда на острові, старіюча жінка зі строкатим минулим, у попередньому житті — французька співачка і легковажиця — та від цього життя лишився тільки акцент та історії про колишніх коханців. Та й прізвисько, яким її нагородив Зорба, доволі іронічне — “Бубуліна” вона тому, що крутила роман одразу з чотирма адміралами за часів революції. Від адміралів також лишилася мізерна згадка — три золоті монети і напівзатонулий корабель. “Флотилія” Бубуліни затонула, коханці її покинули, та й Зорба, хоч і любить її — наскільки спроможний любити одну жінку, — найбільше любить свободу. Гортензія також гине у фіналі, з’єднуючись зі своєю легковажною, блискучою молодістю — під водою. Роль Гортензії Ортанс взагалі можна вважати перлиною в доробку Наталії Сумської — такому блискучому виконанню просто не уникнути порівнянь з оскароносною Лілею Кедровою, що зіграла в фільмі “Грек Зорба” Міхаліса Какоянніса 1964 року. Та все ж всі персонажі п’єси скуті одним ланцюгом, стягнуті до одного центру — Грека Зорби. Він є рушійною, трансформаційною, подеколи — руйнівною силою, що змінює життя кожного, кого з ним зводить доля. То хто ж такий Зорба? Чи й справді він уповні відкривається лише своєму землякові-грекові, як вважав британський оглядач роману Казантзакіса? А чи він — громадянин світу, безсмертний персонаж, присутній в усіх епосах, казках, переказах усіх народів світу; мудрий дурник, невтомний вигадник, чиї витівки мають як руйнівні (для матерії), так і цілющі (для душі) наслідки? Завдяки посутньому, нутряному, архетипічному виконанню Анатолія Хостікоєва, Грек Зорба не менший осетин, аніж грек. А завдяки своїй природі — загальній, всюдисутній — він аж ніяк не менший українець — настільки ж, наскільки українцями є Будда, Дон Кіхот, відважний вояк Швейк та інші просвітлені проповідники істини. Великий гуру належить світові, а не одному народові. Але геній саме цього народу подарував його світові, тож, не будучи грекинею і не маючи одного питомого слова, аби описати Грека Зорбу, скажу лише:”Уфффааа!”. Наталія Сумська в ролі Гортензії та Анатолій Хостікоєв — Зорба
Столиця · “Із цього починання стартує справжнє шанування минулого та творення майбутнього!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

гуртожитки”, — так висловився почесний президент НаУКМА В’ячеслав Брюховець! кий. Почати розбудову та реконструкцію заплановано з Подільського кампусу, зокре! ма зі Староакадемічного (Мазепиного) кор! пусу. Нині матеріальних ресурсів та зусиль са! мої Академії для підтримки належного фізич! ного стану історичних споруд на її території категорично не вистачає. Збереження архі! тектурного комплексу в серці Подолу має бу! ти справою державною, національною. Пре! зидент Академії Сергій Квіт впевнений, що реставрація містечка на Подолі дасть змогу не лише зберегти унікальні пам’ятки, а й значно розширити можливості їхнього вико! ристання для навчання студентів і наукової роботи. Важливим етапом стане реконструк! ція Староакадемічного корпусу, що нині на! гально потребує капітального ремонту та спеціальної фахової реставрації. За поперед! німи прорахунками фахівців, відновлювальні роботи за умов наявності коштів (близько 30 млн грн) можна здійснити за 3 роки. Важливо наголосити, що після реставра! ції всі будівлі на території Академії збере! жуть свою відкритість для всіх охочих, на! приклад у залах Мазепиного корпусу розта! шуються дослідницька та мистецька бібліо! теки, відділ стародруків, науковий архів НаУКМА, мистецька галерея. У славнозвіс! ній Конґреґаційній (Диспутній) залі й надалі проходитимуть відкриті лекції почесних про! фесорів і почесних гостей Академії, міжна! родні конференції, книжкові презентації та академічні зібрання. В’ячеслав Брюховецький та Сергій Квіт зазначили, що збереження архітектурної спадщини Академії для на! щадків та її використання у науково!навчальному процесі та суспільному житті українців — це одне із важливих зав! дань, які ставить перед собою Києво!Могилянська академія. Сподіватимемося, що держа! ва, благодійники, вітчизняні та закордонні благодійні фон! ди та інституції, що опікують! ся збереженням історико!ар! хітектурної спадщини, гро! мадськість не лишаться глу! хими до таких починань. Збе! реження Староакадемічного корпусу Києво!Могилянської академії — колиски україн! ської освіти, культури та ду! ховності — справа всіх небай! дужих. Хай із цього починання стартує справжнє шанування минулого та творення май! бутнього!
Столиця · “Із цього починання стартує справжнє шанування минулого та творення майбутнього!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

РЕСТАВРАЦІЯ В МОГИЛЯНЦІ: ВІД ФУНДАМЕНТУ БУДІВЕЛЬ ДО ЗАСАД ОСВІТИ УКРАЇНИ

15 жовтня цього року один із найстаріших вищих навчальних закладів України, Києво-Могилянська академія, відзначив своє 395-річчя. У цей святковий для університету день ініціатор відродження Академії В’ячеслав Брюховецький і чинний президент Сергій Квіт на брифінгу для представників преси оголосили про старт 5-річного проекту “Реставрація”, що має на меті збереження унікального історико-архітектурного комплексу на території університету, що має загальнодержавне значення. Почати вирішено з архітектурної перлини початку XVIIІ ст. — Староакадемічного (Мазепиного) корпусу. Ганна ТРЕГУБ, Національний університет “Києво!Могилянська академія” Києво!Могилянська академія від часів заснування, нарівні з храмом Св. Со! фії, Києво!Печерською лаврою, є не лише окрасою, а й символом Києва. Коли йдеться про епоху козацького бароко, то в контексті Києва всі одразу пригадують По! діл, Червоний (Контрактовий) майдан, бур! саків — химерних розбишак, що розмовляли латиною та розумілися на всіх тонкощах фі! лософії й теології, цілу шеренгу гетьманів, просвітників і суспільно!культурних діячів, що належали до могилянців. Проте найго! ловніше місце в цьому образі займає диво! вижно красивий білостінний академічний Мазепин корпус, будинок Галшки Гулевичів! ни, Святодухівська церква, мурована ще за часів митрополита Петра Могили. Без цих будівель годі собі уявити нині і Поділ, і Києво! Могилянську академію. Не кожному університетові щастить так, як Києво!Могилянській академії. На її тери! торії розташований цілий комплекс істори! ко!архітектурних пам’яток державного зна! чення — 11 будівель XVII—XIX століть. Варто наголосити, що це, так би мовити, “живі” бу! дівлі, що активно функціонують: тут розміщу! ються навчальні аудиторії, бібліотеки, гале! реї, дві діючі церкви. Всі ці споруди — над! бання не лише Академії, а й усього україн! ського народу; їх відкрито для доступу всіх охочих. Щомісяця тут проводять мистецькі імпрези, виставки, книжкові презентації, конференції тощо. Ці історичні стіни, що пам’ятають Могилу та Сагайдачного, Мазе! пу, Орлика та Сковороду, формують унікаль! ну ауру не лише Академії, а й історичної час! тини Києва. Із невмолимим плином часу і люди, і бу! дівлі старіють, починають руйнуватися. Спо! рудам на території Могилянки — понад 100 років, усі вони вже зараз потребують капі! тального ремонту й реставрації. Прикро констатувати, що на тлі перманент! ної політичної та економічної кризи держава, під охороною якої знаходяться унікальні архі! тектурні пам’ятки, не приділяє уваги та підтримки питанню їх! нього збереження та реставрації. З моменту відродження 1991 ро! ку університет фактично само! тужки утримує всі історичні бу! дівлі на своїй території, за мож! ливості їх ремонтує та реставрує. За 20 років існування відродже! ної Академії державні кошти на реставраційно!відновлювальні роботи було виділено лише раз, коли реставрували унікальну Святодухівську церкву — єдину на території Києва базиліку XVII століття! Тоді з державних фондів було надано 7 млн грн, Академія залучила ще 2 млн. Нині у цих приміщеннях — діюча церква та університетський Музей україн! ської звитяги. Києво!Могилянська акаде! мія, що ставить собі за мету здійснити якісний стрибок в ос! віті та науці, розуміє, що без досягнення за! садничих речей, неможливо посісти належне місце в міжнародних освітніх рейтингах. Зок! рема йдеться про здобуття університетської автономії, підтвердження свого статусу до! слідного закладу та, не в останню чергу, роз! будови університетської інфраструктури та матеріальної бази. “Києво!Могилянська ака! демія мусить повернути собі статус одного з найшановніших університетів Європи. Йдеться не лише про високу концентрацію талановитих викладачів і студентів, актуаль! ну в світовому контексті наукову роботу. Для сучасного університету надзвичайно важли! вою є розвинена інфраструктура: сучасні ла! бораторії, навчальні корпуси, бібліотеки,
Столиця · “Із цього починання стартує справжнє шанування минулого та творення майбутнього!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. ((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп. ннаа рріікк 50 грн 34 коп.
Столиця · “Із цього починання стартує справжнє шанування минулого та творення майбутнього!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279!49!47, Євген БУКЕТ 279!39!55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278!01!30 (тел/факс)
Столиця · “Із цього починання стартує справжнє шанування минулого та творення майбутнього!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617, сторінка 63 в “Каталозі”

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Леся КОВЕРЗНЄВА 279!49!47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270!55!57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278!63!69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278!63!69 Черговий редактор Євген БУКЕТ Бухгалтерія 279!41!46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10#Б, м. Київ, 01001 E#mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301243 Наклад у жовтні — 32 000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн. Ш е ф ! р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Просвітянин