Про!читання · “Коли рвуть Україну на різні боки, — я не можу стояти збоку”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
ЛАСТІВКА ПЕРЕМОЖЕ ДРАКОНІВ
Слово Просвіти, №43 за 2010 рік
Василь ЗАЄЦЬ
В Україну прийшли тяжкі часи, за якими можуть настати ще тяжчі. Перемігши на президентських ви! борах, московська п’ята колона впевнено йде шляхом перетворен! ня демократичної європейської країни на авторитарну колонію азійської Москви. Знову нечуваних розмірів набуде зросійщення, в усіх сферах суспільного життя за! панує чужоземна і компродарська буржуазія, почнуться утиски селян, робітників середнього класу, націо! нальної культури. Природно, постає питання: чо! му зазнали поразки творці й герої помаранчевої революції, на яких стільки надій покладали всі чесні українці? Як нашому народові вир! ватися з тієї страшної прірви, в яку його вкотре штовхають? Ніби на підтвердження тези про те, що в Україні поет — більше ніж поет, відповідь на болючі запитан! ня знайшов я у збірці поезій одного з творців новітньої Української дер! жави Петра Осадчука “Останній ру! біж оборони”. Збірка Петра Осадчука “Остан! ній рубіж оборони” могла стати настільною книжкою, підручником життя кожного борця за торжество національної ідеї.
У наш самозгубний час Народу потрібен Тарас Як віра й життя окраса.
Це мудре твердження знаного поета, непересічного політичного діяча змушує глибоко замислитися ще й тому, що в наш час поклоніння національному генієві стало мод! ним і вигідним для демагогів, що вже найзапекліший манкурт вва! жає за потрібне вдавати, що й він “молиться до Тараса”. Сьогоднішні лицеміри беруть приклад зі своїх попередників, які стверджували, наприклад, що різновид москов! ської імперії — Совєцкій Союз — був тією “сім’єю великою, сім’єю вольною, новою”, народження якої прорікав великий Тарас.
Ніби небо й земля, слова мати і мат, Хоч у них за походженням спільний корінь. Ніби в чомусь подібні людина й примат, Та між ними — стовічний ланцюг перетворень.
Цією констатацією основопо! ложних реалій розвитку тваринно! го світу і походження людини почи! нається поезія “Код”, де знаходи! мо критерій державотворчого під! ходу до національного питання: В кожнім слові — сакральне значення, В кожнім слові — краса впізнання. Добрі люди кажуть: — До побачення! Людоїди кажуть: — До с’єданія. “Українська земля — то з могил круговид”, — з болем констатує поет, однак він переконаний: Але не зламався шевченківський муру духовній фортеці правічної мови. Справжніми помічниками укра! їнських державотворців не можуть бути “брати” — вони намагаються позбавити націю її оберега.
Ви гляньте на ці перекошені морди, на безум’ям спотворені маси ці! — по Україні безкарно розгулюють орди, яких привели новоявлені лінгвовласівці. Підступають ординці до вічного Кобзаря, нахабно розхитують пам’ятник, як упирі: — Ти чево нас не любіш, хахол?! А зря! Наконец ти с намі па(чєлавєческі гаварі! —
Вони певні, що з праху оживе їхня ера, вони беруться із Азії творить Азіопу, — хто не скаже по(їхньому, той зветься Бандєра, хто не хоче в Сибір, тих не пустять в Європу. Зрозумівши, що неприхована зневага до української мови видає їх як московських попихачів, най! спритніші з п’ятої колони поспіша! ють вивчити нашу державну мову. Та хоч би як маскувалися манкурти, їх з головою видає брак у них лю! бові до України. На превеликий жаль, шевчен! ківського заклику до національного єднання — “Обніміться ж, брати мої, // Молю вас, благаю!” не було почуто, про що Петро Осадчук з пекучим болем нагадує у поезії “Три гілки”: У далекі билинні часи три богатирі стояли на сторожі Вітчизни. Тепер маємо три гілки влади, але жодного богатиря не видно ні поряд, ні вдалині.
* * * На одній з трьох гілок влади, що піднялися над зеленим лісом, сидить замріяна ластівка, тоді як на двох інших сидять дракони і кажуть, що то не ластівка, а коршун. Один з тих драконів досі сидить на своїй гілці, всіляко допомагаючи чудовиськам п’ятої колони душити Українську державу. Другий дра! кон, хоч його й скинуто з владної гілки, вочевидь, не дуже сумує з того приводу. Йому ж добряче за! плачено за те, що перешкодив замріяній ластівці привести в Укра! їну весну справжньої волі. Та все жне може бути сумніву в перемозі нашої Весни. Треба тільки, щоб ко! жен глибоко пройнявся духом свя! щенної боротьби: Між нами копають рови глибокі, мурують між нами стіну високу. Коли рвуть Україну на різні боки, — я не можу стояти збоку.
Євгенія Кононенко у колі колег і шанувальників ній цікавій думці, тим більше дискусіям. Адже ж стави! ла перед собою мету допомогти шанувальникам літе! ратури осмислити цілу низку феноменів постмодер! ного культурного простору, до яких досі ніхто не нава! жувався “дібрати ключа”. Чи вдалося “дібрати ключа” до складного лабірин! ту душі творчої і відомої жінки, — щонайкраще скажуть читачі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
