Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота публіциста · “Треба усім українцям у цей відповідальний момент, в яких якщо вже не палахкотить, то хоча б жевріє надія на українську перемогу, зібратися”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Люди з-під гніту Думки, нав’язані ззовні», с. 5

Люди з-під гніту Думки, нав’язані ззовні

Слово Просвіти, №43 за 2012 рік

Закінчення. Початок на стор. 5 — Вони наші старші брати, ми — молодші. За московською метрикою. Так завжди було і не ми їм приносили культуру на.., — тут я ледь не випустив горобця з рота. Ледь не бовкнув зайве слово… Тому слово “багнети” я пропустив і додав, — завжди приносили нам і не тільки нам, а всім народам безмежного світу свою культуру, мову, тобто “вєлікій і могучій русскій язик”, на якому разгаваріваєт Путін і Медведєв. По черзі. Для чого я ляпнув оте “по черзі”, сам не знаю. Бо саме після цих слів мій приятель піднявся зі свого місця. — Ну, я піду. — Чого так швидко? Щось не так? — Та ні, все гаразд. Ти в лікаря давно був? — запитав несподівано він мене. — У лікаря? А чого мені до лікаря? Я здоровий, як кожний інтелігент. Зір у мене нормальний. Я дивлюся на світ тверезими очима. Вивіски, газети, журнали — схвалюю. А що не випускають книжок нашою мовою, то хто їх під час окупації читає. Перейду на Інтернет. Вивчу братню мову, як Литвин, Колесніченко, Журавський, Володимир Олійник — великий захисник нашого часу… Коновалюк, вибач, не мову, а язик. Може, чаю? У мене є російський сир. Макс його не їсть. Вижену з дому. Він у мене останнім часом викликає підозру. Я його вночі на Майдані знайшов. У темноті не роздивився як слід. Гадав, він голубий, а він виявився майже помаранчевим, бач, світло-рудий. Ще й досі не знаю, чим дихає і що в нього в голові. Я йому дав шматочок російського сиру і московської ковбаси… — Ні, я таки піду, — піднявся з лавки приятель. — Ти пересядь на стілець. Тебе, мабуть, лавка лякає? — поцікавився у нього. — У мене чай російський, сир російський. У мене все російське і лава з російської берези! Тепер я принципово нічого українського не купую. І гривні не тримаю в кишені. Перейшов на рублі, як усі. Він таки трохи заспокоївся, але на лаву не сів. Притулився скраєчку табуретки, але якось тимчасово і не зовсім певно. — Та ти не бійся, — кажу йому. — Сідай твердо й надійно. Ти ж не там, а тут. Він чи то мене не розумів, чи то так боявся, бо цього разу уже в нього, а не в мене, очі вилазили, як я помітив, з орбіт. Щоб його заспокоїти, сказав: — Я три роки не жив у цій квартирі. Нікого і нікому було підслуховувати. Жучків, гадаю, нема. З майором Мельниченком я за кордоном не знайомився. Сиди спокійно. — А Макс? — А що Макс? Я його возив із собою. Не було на кого залишити. Його в діаспорі полюбили. За колір. — Які в тебе враження після прибуття на рідну землю? — А яке може бути враження у вчорашньої вільної людини на окупованій території? Маріанна СОРОНЕВИЧ Громадська культурна асоціація “Боніфаціанська академія” в Ананьї (Італія) відзначила експрем’єр-міністра України Юлію Тимошенко міжнародною премією Боніфація VIII. Відзнаку вручили її доньці Євгенії Тимошенко. Вручення ювілейної премії Боніфація VIII стала великою подією у містечку поблизу Риму. Воно цього дня зустрічало чотирьох кардиналів Ватикану та делегацію українських парламентарів — Миколу Томенка, Володимира Філенка, Володимира Філіпенка, Михайла Лівінського. Святкування розпочалися відвіданням кафедрального собору та прес-конференцією у папському палаці. У супроводі оркестру кортеж пройшов вулицями історичної частини міста до палацу мерії. Прозвучали Гімни України й Італії. У вітальному слові мер міста подякував Євгенії Тимошенко за те, що її мати зробила для становлення демократії в Україні. Він про всяк випадок промовчав чи вдав, що пропустив мої слова повз вуха. Я ж вів далі, ніби нічого за ним не помічаючи. — Сьогодні ми знову повторюємо свою чергову помилку, — по-філософськи глибокодумно і здалеку розпочав і подумав, що так, мабуть, і свої геніальні лекції розпочинає доктор Журавський. — Наступаємо на ті самі граблі. Глянь неозброєним оком на ситуацію, що склалася. Де наші національні сили? Під чиїми прапорами? Гадаєш, під жовто-блакитним стягом? Ні, не так. То під “Собором”, то під “Ударом”, то під “Свободою”, то під “Опозицією”. Усі українці під чужими прапорами. Прапорами тимчасових лідерів — крикунів і демагогів. Нібито в опозиції. В якій опозиції? В опозиції, яка нічим не відрізняється від коаліції. Біда в нашій постколоніальній українській інтелігенції. Це наше нещастя. Це наш постійний провал. З нашим отаманством з однієї сторони медалі і з пристосуванством з другої… Здавалося, був шанс піти перед 28 жовтня 2012 року єдиною українською колоною, щоб народ чітко зорієнтувався за кого голосувати: за українців чи антиукраїнців. Щоб народ, нарешті, побачив, хто є хто. Хто живе Україною, а хто тільки живе з України і житиме так і надалі. Розповзлися, розбіглися, як перелякані миші, шукаючи свого віника, який їх і вимете… Приятель на мене дивився так, ніби щойно мене побачив у моїй кімнаті і взяв про всяк випадок собі кота на коліна, наче свідка. Мовляв, я цього не чув і не слухав. Я в цей час якраз гладив Макса по шерсті. А я вже сів на свого коника і поганяв далі: — Спробую проілюструвати свою думку, — тут мені здалося, що я це кажу голосом Віталія Журавського під час його безсмертних і таких дорогих для народу лекцій. — Треба усім українцям у цей історичний і відповідальний момент, в яких якщо вже не палахкотить, то хоча б жевріє надія на українську перемогу, зібратися під одним національним прапором і піти згуртованою колоною уперед до перемоги! Макс, наївшись ковбаси, тільки мурчав, слухаючи мене. А мій приятель мовчав, і я помітив, що він так міцно зціпив зуби, що уста його посиніли від напруги. — Невже, — вів далі я, самозакохуючись, — не можна було об’єднатися? Невже для цього обов’язково чекати, поки дуло пістолета приставлять до твоєї скроні? Невже не зрозуміло — особи, котрі тимчасово кермують нашою державою, грабують її до останньої нитки, завтра не пустять їх по світах. А нашу територію, нашу землю розпродадуть у роздріб і оптом. Двоглаві орли і одноокі тільки чекають цього слушного дня, який для нас, українців, може стати передчасно судним. Він піднявся з табуретки, скинув із трону Макса і хотів було попрямувати до дверей. — Стій! — ніби скомандував я. — Ми з тобою з часів Помаранчевої революції не бачилися. — Не треба, — вимовив він. — Краще не згадуй, бо я зараз заплачу. — Нам не плакати треба і не сміятися. Нам треба констатувати і казати народу правду: вчора був геноцид українського народу. Сьогодні етноцид, лінгвоцид українського народу. На що ми перетворилися? Де наше лицарство? Козацький дух? Ми нині скидаємося на аборигенів ніби на незайманій цивілізацією землі. Тут живуть люди зі страху. Люди, яких ці сантаклауси-депутати перетворили на жебраків із простягнутою рукою. Вони не думають про державність, про мову, про волю й про інші людські цінності. Вони чекають одноразового пайка, як контрамарки, беручи активну участь у політичній виставі, котра проходить раз на 4 чи 5 років і знову безініціативно чекають на чергові дрібні подачки, живучи мріями про доброго царя чи дядька, який прийде і навчить їх господарювати на своїй землі, яка вже сьогодні не стала їхньою… Приятель схопився за клямку дверей. Я зрозумів, що дещо переборщив у такий складний для нашого народу час. У час окупації. У час, коли ухвалюються закони, як за Йосипа Сталіна, про ворогів народу, про честь і гідність усякої національної та безнаціональної мерзоти. — Може, ти в мене заночуєш? Чи в тебе є аусвайс? — згадав я роки окупації за гітлерівців. — Тут по-сусідству мій приятель живе. Він влаштувався радником в адміністрації… — Щось продав окупаційній владі? — перебив його я. — Ну, вони…Ти мене зрозумів… Поставили питання руба. Усі ініціативи повинні йти від українців. — Не від п’ятої колони, не від спецслужби чи агентури, не від Корнілова, а саме від українців? — перепитав я. — Саме так. Від українців. — На кшталт Литвина, Колесніченка, Журавського, Бондаренко, Деркача, Шуфрича?.. Він ствердно кивнув головою, але зуби зціпив. — Зрозуміло. І що окупаційні власті пропонують їм цього разу? — Але це глибоко між нами, — він так само як я кілька хвилин тому глянув на стелю, на телефонний апарат і перейшов на миги. Мовляв, у тебе є папір і ручка. Я кивнув ствердно головою і подав йому те і друге, бо перед його приходом, я так міркував, як тільки доїм московську ковбасу і росій-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин