Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · “Його чин і сьогодні працює на свідому Україну, яку цей натхненний патріот переконав, що мова – це життя”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

“Якби ми вчились так, як треба…”

Слово Просвіти, №43 за 2023 рік

Галина ДАЦЮК, журналістка, лавреатка премії імені Анатолія Погрібного Анатолій Григорович був моїм викладачем. Вродливий і енергійний, у світлому костюмі, він зайшов до нас, майбутніх журналістів, у 32-у авдиторію Жовтого корпусу Шевченкового університету як “явище і з’ява”, перефразувала б я назву з його останньої прижиттєвої книжки. І захопив одразу неординарністю, легкістю у спілкуванні, свободою викладу матеріалу, ерудицією. Він читав блискуче і зрозуміло і став для нас непохитним авторитетом. Він готовий був відповісти на будьяке запитання, поділитися, вислухати з щедрістю і готовністю. Невдовзі ми дізналися, що він читав лекції у Загребському університеті. Югославія в той час була для нас недосяжною мрією, і це посилило захоплення викладачем. Я належу до тих його студенток, які ставилися до Анатолія Григоровича з пієтетом, дивилися на нього знизу вгору. Для мене лекція Погрібного тривала усі роки після закінчення університету й триває досі... Доля знову звела мене з Анатолієм Григоровичем у 1992 році вже як із заступником міністра освіти України, коли ініціативна група жінок написала звернення в Міністерство освіти з проханням присвоїти ім’я Софії Русової Олешнянській школі на Чернігівщині, на батьківщині великої просвітительки. Цього року виповнилося 30 років, як Олешнянська школа носить ім’я С. Ф. Русової. І в тому заслуга Анатолія Григоровича, який завжди був готовий підтримати українську справу, тим більше такої поборниці української мови і національної освіти, як Софія Русова. Я належу до тих сотень тисяч радіоприхильниць, які десять років поспіль слухали Анатолія Погрібного, реагуючи в особливий спосіб – емоційний – сльозою на серці і стишеним поди- Сьогодні живемо в надскладний час війни, болю, людських страждань. Тож добра звістка не лише на вагу золота, а як джерельний ковток води у спеку. Тому, коли викладацька спільнота факультету української філології та журналістики Державного закладу “Луганський національний університет імені Тараса Шевченка” напередодні Дня працівника освіти в засобах масової інформації та соціальних мережах прочитала звістку про те, що Артур Пройдаков та Людмила Таболіна увійшли до рейтингу 50 найкращих учителів 2023 року світу від Global Teacher Prize, радості не було меж. Ще б пак! Випускник саме нашого факультету виборює перемогу, що відома світові, як “Нобелівка для вчителів”. Співробітники факультету добре пам’ятають цього студента, хом: “Боже, як він правильно все говорить!” Ловлячи оте м’яке “ль”, тверді шиплячі й особливу тональність, душа налаштовувалася на унікальну хвилю діапазону п о г р і бн и й, дякувала й захоплювалася опосередкованою причетністю до цієї дивовижної людини, яка живе в Києві, ходить з тобою одними вулицями, розмовляє однією з тобою мовою, але думає і промовляє категоріями Божого Слова, коли мова заходить про слово українське. Перша його авторська передача “Якби ми вчились так, як треба… Розмови про наболіле” прозвучала на Українському радіо 1997 року. Назва промовиста, бо питання української мови – це те, що професора боліло найбільше. Бо ж переконаний був, що мова має нас найміцніше об’єднувати, що це фундамент, на якому будується сильна держава. Пригадуючи його радіопередачі, впевнена, що сьогодні вони б звучали ще актуальніше і пронизливіше. Бо ще до російсько-української війни, Анатолій Григорович звертав увагу саме на схід України – Донбасію, попереджаючи про “загрозу не-України в Україні”. Переконував, що “чим більше неукраїнської мови, тим менше України”. На врученні Шевченківської премії у 2006 році сказав: “Наша мова як єдина державна мова в Україні і на сьогодні і на прийдешні часи – це той рубіж, з якого ми, українці (до речі, спільно з чесними людьми – представниками інших етносів), ніколи, ні за яких обставин не зійдемо”. Він по-особливому озвучив для нас Шевченкове “якби ви вчились так, як треба”, осучаснивши Тарасову настанову, додавши в ці рядки гіркоти сорому за нинішній стан рідної мови, за наше неуцтво, за нашу неповагу до свого, за наше безпросвітне й вічне огинання перед чужим! Він прочитав ці рядки з силою національного болю, рівного Тарасовому! Анатолій Григорович і сьогодні сказав би: менш з тим, не про мене мова... “Я про інше, – сказав би Анатолій Григорович, – про те, що нам треба працювати! Нам треба дбати, аби видатки зі скарбниці рідної мови припинити, бо ж колись мусимо одзвітувати за те, що розтринькали!” Хто ще так скаже? Ми часто повторюємо, що з відходом А. Г. Погрібного Україна втратила оборонця рідного слова, професора, вченого, діяча. Мені здається, що коли ми так говоримо, то применшуємо значення цієї постаті. З Погрібним Україна надбала категорій вічних, до яких належить лицарство в обороні рідного слова. З Погрібним вона зміцнила чин прямостояння, який вже не втратить ніколи. Його чин і сьогодні працює на свідому Україну, яку цей натхненний патріот переконав, що мова – це життя. Але ж що робити з несвідомою? Хіба що вірити, як умів вірити він: “не пропаде, оживе, бо як же інакше”? Анатолій Григорович належить до тих людей, яким мало співали осанну за життя, бо не вписувався він у формат славоохочих учених. Несамовита працьовитість професора – ось чеснота, яка вирізняла його особистість, що завше перебувала в русі, енергії слова, пошуку, обороні й наступі. Він не відпочивав! Його ображало чуже ледарство, бо ця людська спокуса, вважав він, працює проти України. Мені випала радість працювати з Анатолієм Григоровичем в Інституті журналістики, вітатися, спілкуватися. До 150-річчя Софії Русової кафедра видавничої справи і редагування, очолювана професором М. С. Тимошиком організувала пошанувальну конференцію з виставкою цікавих документів з архіву Жіночого Центру “Спадщина”: фотографій родини Русових-Ліндфорсів, книжок, листів. Тоді Анатолій Григорович дуже схвально відгукнувся про мої публікації і про фільм “Софіїн день”. Це була найвища нагорода від Професора. “Втім, не про мене йдеться”, – як казав Анатолій Григорович. Прикро сьогодні засвідчити той факт, що в архівах Українського радіо не збереглося жодної авторської передачі “Якби ми вчились так, як треба…”. Заслужений журналіст України В. А. Марусик, з чиєї легкої руки і став вести передачі Анатолій Григорович, зберіг одну – “Мовний етикет” і щедро поділився зі мною. Ми ставили її на передачі, присвяченій пам’яті А. Г. Погрібного, яку провели разом з Любов’ю Василівною Голотою. Ці 20 хвилин незабутнього голосу народного професора як напутнє слово слухали нещодавно на нашій зустрічі учні Київської гімназії імені В’ячеслава Чорновола. Її попросив колись у мене Володимир Яворівський до своєї авторської передачі “Що ж ми за народ такий?..” От я думаю, що ж ми за народ такий, що так нехтуємо скарбом найвищої проби, не залишаючи й сліду від феноменальної передачі з голосом Анатолія Погрібного? Щоб не образити й не зрадити пам’ять Анатолія Погрібного, маємо працювати разом з ним. Озвучувати больові точки українського духовного простору, про які він не мовчав. Стояти на сторожі лицарства й нелукавства, любові й сумління, самоповаги й самооборони. Вимір нашої пам’яті про А. Г. Погрібного – у книгах, які треба видавати, прочитувати, заучувати, як заучували ми колись його лекції. Україна ще не прочитала його. Не прослухала, не засвоїла його уроків, не доросла до Його- Шевченкового: “Якби ми вчились…”. Якби ж то… вміння прикрутити розетку, хоч 10 років у школі проводять уроки праці. Треба, на думку вчителя, зняти табу з теми сексуальної освіти підлітків. До колег А. Пройдаков звертається так: “Спробуйте перетворити кожен урок на захопливий процес. Від вашої співпраці з дітьми залежить майбутнє нашої держави. Не бійтеся відповідальності. Не бійтеся взаємодіяти з учнями та ученицями. Ми маємо нагоду виконувати свою роботу тут, допоки нас оберігають на передовій захисники й захисниці. То виконуймо нашу роботу настільки якісно, наскільки це можливо”. Хочемо побажати Артурові Пройдакову подальшої переможної ходи професійними стежками. Катерина ГЛУХОВЦЕВА, професор кафедри української мови ДЗ “Луганський національний університет ім. Т. Шевченка”, член обласного правління Луганського територіального відділення ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка; Оксана КЛЄЩОВА, завідувачка кафедри україн5 ської мови ДЗ “Луганський наці5 ональний університет ім. Т. Шев5 ченка”, член ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Напередодні Дня української мови хочеться згадати бодай кількома штрихами одно" го з найславетніших її захисників – видатного науковця, громадського діяча, просвітя" нина Анатолія Григоровича Погрібного.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин