Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Голова оргкомітету загальнонаціонального конкурсу “Українська мова — мова єднання” Юрій Работін виконав доручення Павла Мовчана і вручив найвищу відзнаку ВУТ “Просвіта” — медалі “Будівничий України” — в. о. головного диригента Одеського Національного академічного театру опери та балету Володимиру Врубльовському (перший праворуч) і солісту оперної трупи, співаку вищої категорії Олексію Жмуденку (третій зліва). Вітаємо нагороджених і колектив театру на чолі з генеральною директоркою Надією Бабіч. Матеріал читайте на стор. 4
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Напередодні Дня української писемності та мови (27 жовтня), цього знакового свята розвитку державної мови, варто не забути про нібито й непомітну на загальному тлі річ – книгу (підручник) для українського учня та студента як ваговитий чинник духовного, інтелектуального, творчого, патріотичного й громадянського зростання нашої молоді. Навіть не варто сумніватися в результатах ймовірного соцопитування, якби запитання було сформульовано так: “Ви за фінансування шкільних підручників чи за виділення бюджетних коштів на “утримання” парламентських політичних партій в умовах війни?”. Очевидно, суспільство абсолютною більшістю підтримало б книгу, знання, освіченість наших дітей та молоді, а не пусте “протринькування” народних коштів депутатськими партіями й партійками. Тому дуже складно дається намагання зрозуміти багаторічну “логіку” законодавчих рішень стосовно хронічного недофінансування підручників, навчальної книги, фахових і дитячих журналів. Бо очевидно, що сучасний прогрес відбувається на основі електронних тех-
12–13 ВОЛОДИМИР ПЕТРАНЮК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Всеукраїнський Радіодиктант національної єдності 2023 відбудеться 27 жовтня. Текст для нього готує українська письменниця, перекладачка, лавреатка Шевченківської премії–2023 Катерина Калитко. Текст диктанту матиме назву “Дороги України”, повідомила виконавча продюсерка Українського радіо та координаторка Радіодиктанту Юлія Шелудько. “Називатиметься текст Радіодиктанту “Дороги України”. Досі ми ніде, жодним чином про це не повідомляли”, – сказала Шелудько під час розмови. Вона також зазначила, що цьогоріч Радіодиктант, запланований на 27 жовтня, припадає на період шкільних канікул. Тому перед організаторами постає певний виклик, як під час відпочинку залучити учнів, які в попередні роки активно долучалися до написання диктанту у школах. Також нікуди не поділися виклики останнього року: повномасштабна війна, повітряні тривоги тощо. Всеукраїнський Радіодиктант національної єдності пройде в нову дату святкування Дня української мови та писемності. Тепер він припадає на 27 жовтня замість 9 листопада, як це було раніше. Почнеться диктант об 11:00. Він транслюватиметься по всій країні на хвилях Українського радіо та Радіо Культура, в ефірі телеканалу Суспільне Культура, у YouTube-каналі Українського радіо і Facebook Суспільного. Зачитає текст диктанту актор, театральний режисер Олексій Гнатковський. За інформацією українських медіа
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
нологій (електронний підручник) не “замість” книги, а в доповнення до неї. Оскільки найбільш “електронно освічені” країни водночас є і найбільш культурно-книжковими. Так, Китай володіє 28% світового книжкового ринку, США – 20%, а вся Африка – лише 1,5%. То хто ж тоді веде “перед”? Мало того, що за останні десятиріччя Україна досягла свого “нерозумного дна” – 0,5 книги на душу населення (разом із підручниками). Ще згубніше, що учень часто залишається без украй необхідного підручника, який є в загальному розумінні освітньої політики “святая святих”. Спіткала ця біда нашу “нову українську школу”, і без того геноцидно покривджену рашистським агресором (1,8 тис. зруйнованих шкіл), також цьогоріч. “У держбюджеті 2023 р. на друк підручників заклали 754,9 млн грн. Утім, на жаль, цих коштів недостатньо, щоби покрити всю потребу. Тож продовжуємо активно залучати міжнародну підтримку”, – йдеться в повідомленні міністра освіти і науки Оксена Лісового. За його словами, цю справу партнери вже профінансували на 238,1 млн грн, які спрямували на друк підручників для учнів 5-6 класів. Хоча зрозуміло: ця зовнішня “ін’єкція” проблеми не вирішуватиме. Безперечно, українці в ці доленосні для Нації й Держави часи добре усвідомлюють загальнонаціональні пріоритети, коли бюджетні кошти передусім спрямовуються на потреби оборони. Однак вони ніяк не второпають тих авантюрних рішень (не перебільшую) “законотворців”,
коли на учнівські підручники в державному бюджеті на 2023 рік закладено 754,9 млн грн (без шансів для виконання), а на “підтримку штанів” (і не тільки) для парламентських партій – аж 885,6 млн грн! При цьому безпомильно знаючи про характер антиукраїнськості частини цих “парт’ячейок”. Передбачаю заяложену “дискусію” про “важливість” для України так званого партійно-політичного будівництва, стандартів європейськості, хоча всі добряче вже засвоїли, що нинішні “партії”, як і “вибори”, в українському виконанні є, насамперед, продуктом олігархів. Невже марнотратно витрачені роками із державного бюджету “партійні” мільярди в такому “спрямуванні”, а не добротна освіта, допоможуть насправді формувати свідоме громадянське суспільство?! Згадаймо класику, зокрема блискучий есей С. Цвейга “Книга – ворота в світ” про культурницьку, цивілізаційну місію книги. Він пише: “Два відкриття людського розуму, що є першоосновою будь-якого руху на землі: рух у просторі (колесо) і рух духовний (книга)... Форма життя, що називається культурою, немислима без книги... Книга – альфа і омега всіх знань... З книгою життя глибше, а світ у стократ повніший”. Невже й невдовзі прийнятий держбюджет-2024 страждатиме тією ж недугою нерозуміння, що саме в українських книгах, підручниках, часописах мусимо, особливо сьогодні в жорстокі часи війни з московитом, шукати й знаходити Шевченкову “щиру правду, / А ще, може й славу...”?
Суспільство · “Встановлення історичної правди є кроком до відновлення справедливості, побудови вільної України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ У Києві, в Укрінформі, відбулася презентація збірника “Диктатори ХХ–ХХІ століть: тоталітарні режими та наслідки для суспільства”.
Основу збірника склали доопрацьовані авторами виступи, доповіді, статті учасників конференції – правників, істориків, журналістів, лікарів, слідчих, військових, які досліджують злочини, вчинені диктаторами XX-XXI століть, і розкривають причини та наслідки Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. і геноциду українців 2022 р. Організували захід Національна академія правових наук України, Навчально-науковий інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка. “У нас сьогодні відбувається презентація матеріалу міжнародної наукової конференції “Диктатори ХХ–ХХI століть: тоталітарні режими та наслідки для суспільства”. Ось ця наукова конференція відбулась 22 листопада 2022 року у Києві. А сьогодні ми презентуємо вже матеріали з цієї конференції”, – сказав професор Національної академії правових наук України Анатолій Колодій. У своїх виступах голова ВУТ
“Просвіта” Павло Мовчан запропонував присвятити цей захід спочилому цими днями визначному правнику і досліднику Голодомору Володимиру Василенку, а докторка історичних наук Олеся Стасюк зазначила, що юридично вивірені висновки пана Василенка сприяли визнанню ПАРЄ Голодомору 1932–1933 рр. геноцидом. Звертаючись до присутніх, Павло Мовчан зауважив, що постаті самих диктаторів у збірнику не розкриті і висловив надію, що це певно буде в наступних томах. Далі він нагадав про те, як ця тема з’явилася в його житті, коли від штучного голоду загинули його брати і сестри, а йому пощастило народитися пізніше. Болючі спогади знайшли відображення в поезії в 1983 році, але не були надруковані. Але вже в 1989 році він читав свою поему про Голодомор на зустрічах в США. Згодом вона вийшла друком спочатку за кордоном, а в 1992 році за збірки поезій “Материк”, “Осереддя” Павло Мовчан був відзначений Державною премією імені Шевченка. Поет і громадський діяч прочитав уривок з поеми і висловив жаль, що попри величезні зусилля істориків, митців, письменників, громадськості тема Голодомору-геноциду в Україні не посіла того місця, як у єврейського народу Голокост. Редактор Іванківської райгазети Павло Смовж зазначив, що потрібно обов’язково продовжувати роботу над подібними збірниками, і ця робота має бути систематичною. “Цю роботу потрібно продовжувати постійно, документувати. Ця робота важлива не тільки для сучасників, а ще більше вона важлива для наших наступників. Бо молодь не буде знати того всього, що ми бачили та пережили. А також, що наші попередники пережили. Тому це – дуже важлива робота, і її треба продовжувати”, – сказав він. Академік Національної академії правових наук, завідувач кафедри криміналістики Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Валерій Шепітько зауважив, що діяльність тоталітарного режиму пов’язана з вчиненням найбільш тяжких злочинів: злочину агресії, злочину геноциду, злочину проти людяності та воєнних злочинів. “Застосування сучасних наукових даних та проведення судових експертиз дозволяє встановлювати факти щодо кількості загиблих людей, загибелі певних груп населення, причин настання смерті, матеріальних збитків, створення тяжких життєвих умов, скорочення дітонародження тощо. Встановлення історичної правди є кроком до відновлення справедливості, побудови вільної України”, – сказав Шепітько.
Доктор історичних наук Володимир Сергійчук зосередився на критиці деяких дослідників, які свідомо вводять українське суспільство в оману, применшуючи масштаби втрат від голоду в 1932–1933 рр. Учений вважає, що є підстави стверджувати, що більшовицький Голодомор забрав життя до 10,5 українців і аж ніяк ця цифра не може бути меншою вдвічі. На думку дослідника наявні в архівах документи підтверджують скоєні тоталітарним режимом злочини. За словами головного редактора тижневика “Слово Просвіти” Ігоря Зоца, зачищення пам’яті про Голодомор на Сході, де зараз тривають найкривавіші бої, почалося не в 2014 році, коли бойовики недореспублік почали знищувати нечисленні пам’ятники жертвам Голодомору, а раніше. Зі зміною влади в країні в 2010 році була припинена вся робота обласної влади з дослідження цієї трагедії. Один із дослідників, автор кількох книжок Станіслав Блєднов зізнався, що встановлена на той період кількість жертв Голодомору в Донецькій області в 100 тисяч осіб не є остаточною і може збільшитися в 2-3 рази, а то і вдесятеро. Дослідник заявив тоді, що необробленим залишився цілий масив даних.
“Наразі архіви Донецької і Луганської областей десятий рік залишаються в окупації і ми не знаємо в якому стані ми їх повернемо. Але це не повинно зупиняти справжніх дослідників. Водночас до цієї справи мають активніше долучатися державні інституції”, – сказав Ігор Зоц. На презентації також виступили директор Інституту літератури імені Т. Шевченка Микола Жулинський, доктор історичних наук Петро Чернега, представник НГУ і вчений Владислав Дутчак, громадський діяч, заслужений юрист України Микола Голомша та інші.
Власн. інф. Фото з відкритих джерел
Суспільство · “Встановлення історичної правди є кроком до відновлення справедливості, побудови вільної України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Днями письменник Сергій Мартинюк зустрівся з читачами в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого. Поки ми здогадуємося, як усе було, й намагаємося скласти цілісну картинку, шматочками збираючи чутки, очевидці реальних подій кричать нам цю правду, хоча більшість цього не помічає. Сергій Мартинюк (Лелеко) – один із тих героїв, які боронили нашу свободу на початку повномасштабного вторгнення. Він на власні очі бачив кров, страх, біль та відвагу водночас. Усі переживання пана Сергія з позивним “Письменник” вилилися у книгу “13 віршів, або Битва за Ірпінь змінила світ”. Письменник розповів, як писав дебютну книгу віршів під час наступу окупантів, і поділився власними архівними відео, знятими на бойових чергуваннях у місті Ірпінь. До збірки також увійшли мемуари автора – “Записки з війни”. З виходом книги автора привітали його друзі. Зокрема, Володимир Кривобок написав вступне слово до книги Сергія Мартинюка “Маю честь бути Українцем” і представив книгу Павла Гай-Нижника “Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух”, яку можна почитати в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого. Добре слово сказав і Петро Вольвач – учений-садівник, агроеколог, історик аграрної науки, академік УАЕН, голова Всекримського товариства вчених. Збірку “13 віршів, або Битва за Ірпінь змінила світ” можна почитати в нашій книгозбірні, повідомляє прес-служба НБУ імені Ярослава Мудрого.
На часі · “Гинуть тисячі воїнів на фронті страшної російськоукраїнської війни, а в столиці сперечаються про втрати від Голодомору, нехтують документами”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
не посіяв. А вони ж забрали все у колгосп, і землю, і той посів… А що ж він буде сіяти, як у нього нема зерна на хазяйстві. Вони за його і в Поліське забрали в турму. Там він тиждень якраз посидів. Це в 33 році. Батько в Поліську помер, а сестра його тут померла, разом померли… Тоді постепенно пішли на той світ: брат мій, той, що старший, од маминого першого чоловіка, – помер, і ще хлопець помер, і дєвочка… Всі померли. Я ще мала тоді була. А ще десяти год не було, як я ходила льон убирати”. Садисти за наказом з Москви продумали всі можливі варіанти, щоб унеможливити виживання людей. У розповідях очевидці часто згадують: “А що попало, те й їли. І собак їли, і котів їли… Таке страшне було…” Представники влади передбачили найменшу можливість у пошуках їжі селянами. Вони забирали у родин речі домашнього вжитку, одяг, щоб неможливо було виміняти їх на харчі. Розбивали та конфісковували жорна, ступи для подрібнювання кори, полови, облущених качанів кукурудзи, насіння бур’янів. Відстрілювали собак і котів, щоб вони не стали їжею для селян. Документи свідчать, що нарком зовнішньої торгівлі СРСР вимагав від наркомторгу УСРР неухильного виконання плану заготівель собак та котів. “У 1931 році виловили 741254 собак та 670450 котів, у 1932 році виловили 726157 і 696603, а за одинадцять місяців 1933 року – 647260 собак та 938027 котів”. (Подається за Мейсом Джеймсом. Політичні причини голодомору в Україні 1932–1933 рр.). А після варварського підриву Каховської ГЕС під час російсько-української війни влітку 2023 року волонтери рятували від потоплення домашніх тварин, і багато людей прихистили їх у себе. Мої сусіди взяли песика з Херсона… Порівняйте поняття “звірство недолюдків і людяність у воєнний час”. Під час Голодомору-геноциду 1932–1933 років були порушені всі традиційні обряди поховання й поминання померлих від голоду. Спочатку ховали на цвинтарі у спільних ямах, кидаючи туди і живих, але вмираючих селян. Потім не було кому звозити, то прикидали землею у ярах, у саду біля хати, у буртах з-під картоплі тощо. Сьогодні, коли минає 90 років з часу цього страшного геноциду українців, коли ті самі сусіди повторюють масове знищення українців на їхній землі, стають дещо дивними надумані “дискусії” навколо пам’яті про загиблих у 1932–1933 роках українців. Окремі ситі ревізіоністи все ще підтримують наративи росіян про те, що Голодомору не було, зменшують втрати вбитих голодом, що самі винні, якби пішли в колгосп, то й вижили б. Така жорстока брехня. Гинуть тисячі воїнів на фронті цієї страшної російсько-української війни, а в столиці сперечаються про втрати від Голодомору, нехтують документами, не один рік цькують дослідницю, яка віддала вивченню проблеми понад 20 років і є знаним вченим у світі. Якщо є розбіжності в підрахунку втрат, то для цього й існує наука, щоб досліджувати це питання, а не звільняти з роботи людину, блокувати затвердження дисертації (йдеться про докторську дисертацію Олесі Стасюк). Доходить до абсурду, бо, незважаючи на те, що багато країн світу визнали Голодомор 1932–1933 рр. геноцидом українців, ситі кажуть, що термін “геноцид” не можна вживати в науковій літературі. Як багаторічна дослідниця Голодомору 1932–1933 рр. вважаю аморальним зводити ці наклепи, влаштовувати суперечки, ще й під час російсько-української війни. Вічна пам’ять українцям, замученим голодом у 1932–1933 роках. Допоки пам’ятаємо – доти вони будуть із нами.
ний теоретичний та прикладний досвід в галузі етнічності, і зараз розчерком пера управлінців освіти цей досвід нівелюється. Після повернення Криму, Донбасу перед державою постане низка завдань міжетнічного та міжрегіонального характеру, а це дуже делікатна тема, де пліч-о-пліч з управлінцями має працювати ціла армія (я не перебільшую) експертів і спеціалістів в галузі етнічності (етнологів, антропологів), вишколених, професійних. Але чомусь ми цього бачити не хочемо. Я майже переконана, що мій лист чи листи доктора Валентини Борисенко, академіків Степана Павлюка та Ганни Скрипник нічого не змінять. Але в майбутньому, коли постануть важливі державні завдання, в тому числі грамотної реінтеграції втрачених територій, збереження культурної спадщини в галузі етнічної культури, ліквідації міжетнічної, міжконфесійної напруженості тощо, держава пошкодує, що не виплекала своїх експертів.
На часі · “Гинуть тисячі воїнів на фронті страшної російськоукраїнської війни, а в столиці сперечаються про втрати від Голодомору, нехтують документами”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Валентина БОРИСЕНКО, доктор історичних наук, м. Київ
Збирати усні свідчення про Голодомор 1932–1933 років я почала ще на початку 1990-х. Побувала в експедиціях у багатьох областях України, які в 30-х роках перебували в складі УРСР. Досі перед очима сотні заплаканих стареньких бабусь і дідусів. Розробила спеціальну програму-запитальник так, щоб не вразити багатьма запитаннями серця оповідачів і разом з тим не нав’язувати, а дати можливість їм самим згадати горе, якого зазнали в дитинстві та юності. Але щойно запитаєш, чи пам’ятаєте ви голод 1932–1933 рр., як сльози градом. “Аякже, помню все, як наче зараз-то було. Хіба таке забудеш? Не дай Бог нікому такого зазнати…” За моєю програмою студенти багатьох університетів збирали свідчення і самі починали розуміти глибину жахіття. Адже часто оповідачами ставали родичі, які довгі роки, оберігаючи своїх дітей та онуків, не розказували про цю трагедію. Свідки казали: “Раніше не можна було говорити про голодовку, а то “чорний воронок” забере і поминай як звали… Та й ви оце мою фамілію не пишіть, бо ще заберуть. Най я сина спитаю, чи можна казати щось…”. Голодна смерть торкнулася мало не кожної родини. Якби не допомагали одне одному, не вижив би ніхто. А так ділилися останнім, що знаходили в лісі, річці, на полі. На півдні розгрібали хатки ховрашків і знаходили там зернятка, щоб спекти якогось маторженика. Це такі коржики з домішками полови, жолудів, подрібнених качанів після вилущення кукурудзи тощо. Це була неїстівна сурогатна їжа, яка призводила до захворювань внутрішніх органів. На Поділлі, де ще були цегельні, цукрові заводи, рятувалися тим, що визбирували лушпиння з картоплі, очистки від овочів. А хліба не було. Якщо комусь вдавалося виміняти в місті шматочок хліба, то його запах було чути за декілька кілометрів, і не кожному вдавалося донести його додому… Влада московського окупанта не давала українським селянам жодних шансів на виживання. Вже з 1931 року розпочалися масові арешти голів колгоспу, сільських рад, які намагалися протес-
Марина ГРИМИЧ, доктор історичних наук, професор
У ці надважкі для України роки війни ми, люди, що працюємо в галузі науки, культури та освіти, аналізуємо сучасні процеси, що відбуваються в суспільстві, і водночас переосмислюємо наші вчинки в минулому, особливо фокусуючи увагу на помилках. Однією з суттєвих управлінських помилок за останнє десятиліття, на думку українського академічного кола, стало вилучення з переліку дисциплін Міністерства освіти і науки (державних стандартів) дисциплін етнологічного / антропологічного спрямування. Східноєвропейська історія науки характеризується тим, що етнологія, подібно до археології, десятиліттями (ще з часів, коли вона називалася етнографією) була частиною історичної науки. Було б цілком сподіваним у рядку історія / археологія побачити ще й етнологію (історія / археологія / етнологія), у такому випадку це тувати проти вивезення всього хліба з села. Їх безжалісно розстрілювали, чим владі вдалося посіяти тваринний страх серед наступників. Через акції розкуркулення найкращих українських господарів у 1929–1930 роках, високі хлібозаготівлі, знищення худоби і тяглової сили та репресії непокірних голів колгоспу влада підійшла впритул до реалізації своєї глобальної мети – знищити український народ, представники якого проживали тоді переважно в сільській місцевості. У 1932–1933 рр. був спланований головний удар – масове знищення українських селян. У ці роки сталінські сатрапи під виглядом бригад “червона мітла” забрали не лише весь хліб, а й усі можливі харчі рослинного і тваринного походження. Суворо заборонили виїзди із сіл у пошуках їжі, поставивши загороджувальні загони. Конфісковували у селян речі: одяг, взуття, рушники, скатертини, щоб не дати можливості обміняти їх на продукти. Голодомор, ізоляція селянства, насильство, деморалізація через наклепи, ошукування спричинили загибель мільйонів українців. Історик, політолог, великий українець американського походження Джеймс Мейс, який зібрав три томи усних свідчень від людей, що пережили голод, писав у 2003 році, що він розуміє і співчуває пенсіонерам, які перебувають у скруті і з ностальгією згадують ціни на хліб при Союзі. Але він також писав: “Не можна забувати тих, хто помер, марячи навіть не про хліб, а бодай про шматочок коржа, зліпленого з тертої соломи, полови, тирси. Солодкий і доступний совдепівський хліб був зрощений на мільйонах кісток, які не мають навіть могил, над якими не прочитано молитви, голоси яких до цього часу не почуто. Мені полюдськи боляче перечитувати спогади очевидців, страшно заглядати у той колодязь жахів”. Пригадую свої аналогічні відчуття після експедицій, коли записувала спогади про Голодомор. Не хотілося ні їсти, ні спати. Перед очима постійно стояли вмираючі діти і просили хліба. Бо діти найбільше страждали під час голоду і масово вмирали. Відомий дослідник історик Василь Марочко у своїй праці “Діти – найчисленніші жертви голодомору” (2003) писав про те, що смертність дітей досягала за деякими неповними підрахунками 50% і більше від загальної кількості померлих. На початку вересня 1933 року до школи в Чернігівській області не прийшли понад 70% школярів. Жахають розповіді про експлуатацію дитячої праці. Діти віком від 8-ми до 12-13-ти років виходили на колгоспні роботи здебільшого з батьками: пололи буряки, сапали, копали. Але вже з 13-ти років працювали самостійно і на досить важких ділянках: доярками, свинарками, пастухами, у полі нарівні з дорослими за міфічні трудодні і шматок хліба раз на день. Як згадувала Ганна Василівна 1920 року народження з села Млачівка Поліського району: “Батько помер у 33'тім, забрали його у Поліське буцімто за те, що
Немислиме звірство, вчинене більшовиками кремля щодо українського народу в першій половині ХХ століття, суголосне зі страшною російсько"українською війною по" чатку ХХІ століття. В основі злодіянь єдина мотивація – знищення працелюбного, талановитого народу, а тих, хто вижив, перетворити на покірних рабів. Штучний голод 1921–1923 років, Голодомор 1932–1933 років – небачені явища у світовій історії, хоча історія людства, на жаль, знає багато лихоліть через голод, засухи, війни, депорта" ції тощо. Але щоб вбити голодом мільйони невинних лю" дей? Ні, такого світова історія не знає і, дай Бог, щоб ніко" ли не знала. Справедливо, що вже багато держав світу визнали Голодомор 1932–1933 років геноцидом україн" ців. Та масштаби трагедії досі відомі не всім.
На часі · “Гинуть тисячі воїнів на фронті страшної російськоукраїнської війни, а в столиці сперечаються про втрати від Голодомору, нехтують документами”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ У № 29 “Слова Просвіти” за 20–26 липня 2023 р. була опублікована стаття провідно" го етнолога України, засновниці етнологічної школи, доктора історичних наук, профе" сорки Валентини Кирилівни Борисенко, що стосується вилучення з переліку затвердже" них стандартів Міністерства освіти і науки України спеціальності “етнологія”. Публікація не лишила байдужими багатьох людей, що вболівають за майбутнє української освіти і академічної науки. Марина Гримич продовжує порушену тему.
було б суголосним з особливостями розвитку академічної науки саме в нашій країні. Розуміючи, що, можливо, у такому вигляді розташування етнології суперечило б загальноєвропейським освітнім стандартам, ми дивуємося, чому тоді не розташувати її разом з антропологією (антропологія / етнологія або етнологія / антропологія), яка є однією з чільних дисциплін у західному світі. В Україні етнологія вже кілька десятиліть працює в нерозривному партнерстві з антропологією (культурною, соціокультурною), і це партнерство можна порівняти (до певної міри, звичайно) із партнерством історії та археології, адже друга починалася з першої, поки не виокремилася в окрему дисципліну. Але… культурна / соціальна антропологія в нашій країні перебуває ще в гіршому стані, ніж етнологія. І це при тому, що поза межами України антропологічний підхід до всього і в усьому став однією з головних тенденцій часу, пріоритетом в облаштуванні суспільного буття! Сьогодні антропологія затребувана в багатьох галузях – не лише в культурі, а й у бізнесі, медицині, на підприємствах. Саме до антропологів (а також етнологів сучасності) звертаються за консультаціями ті підприємства і бізнес-установи, які думають про майбутнє, які хочуть створити професійні середовища, які відповідатимуть культурним стандартам, запитам конкретних людей, враховуючи їхній історичний, в тому числі етнічний бекграунд. Але головне те, що сьогоднішній світ – багатокультурний, міграції стають нормою, а мирне співжиття різних етнічних та етнорегіональних груп є одним із головних завдань будь-якої сучасної держави. На Заході на професійне дослідження і вирішення проблем міжетнічних стосунків, міжрегіональних конфліктів виділяються мільярди. Наприклад, такий факт: бюджет Міністерства аборигенів у Канаді більший, ніж бюджет Міністерства оборони. Українська етнологія має потуж-
Подія року · “Мовою можна отруїти свідомість І піднести її, прояснити, оздоровити”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ Фото з відкритих джерел
“Не з лякливих” Повернімося в минулий рік. Тоді, на перетині літа і осені, ЗСУ вдалося відвоювати значну частину нашої території, і вірилося, що до повної перемоги над росією рукою подати. Такі сподівання були під час фінальної частини конкурсу, який попри небезпеку все-таки відбувся, хоч і без численних гостей з усієї України, як було зазвичай. Тоді ніхто й гадки не мав, що Одеса і весь регіон потраплять під ще потужніші обстріли. Проте загрози не зупинили організаторів конкурсу. “Ми не з лякливих”, – каже голова Оргкомітету конкурсу і очільник Одеської регіональної організації НСЖУ Юрій Работін. За словами фундатора творчого змагання, ще навесні до Одеси почали надходити матеріали учасників, влітку їх набралося понад триста. А за спостереженням письменника і авторитетного члена журі Василя Джурана, всього надійшло понад пів тисячі робіт. Рекорд. Розповідаючи, як Ю. Работін дорожить конкурсом і його традиціями, він цитує побратима: “Слово тримає людину на висоті. Як мамина молитва”. Так само тримає досягнуту висоту і сам письменник Юрій Работін: конкурс став невід’ємною частиною його життя. Водночас він віддає належне подвижникам українського слова, які підтримали ініціативу одеситів. Це, зокрема, незабутні Іван Дзюба, Володимир Невмитий, Федір Шевчук... З особливим теплом він згадує полеглого за Україну воїна Олександра Бережного, який був постійним учасником конкурсів. За три дні до свого останнього бою в Чугуївському районі на Харківщині він написав віршприсвяту. – Сашко постійно перебував на зв’язку. Телефонував і не раз прощався. І коли ще знайшов часину, щоб написати вірша?.. Оргкомітет конкурсу, Чернівецька обласна організація НСПУ і літературна студія “Горицвіт”, яку очолював Сашко, підготували серію віршів-присвят Героєві, а Президент України нагородив Олександра Бережного орденом “За мужність” III ступеня, – розповів Ю. Работін. – У випуску газети “Золотослів” ми розмістили останню поезію Олександра і Світлани Бережних, написану 2 травня 2022 року, за три дні до його загибелі.
“Між тисняви ненависті ракет...” Творчі доробки в номінації “Рубежі подвигів і безсмертя” фахово читав голова Чернівецької організації НСПУ Василь Джуран. За словами пана Василя, навіть невелика частина творів, представлених на конкурс, викликає повагу і щире зацікавлення. Наприклад, Валентина Сидорук із Чорноморська в своїх дорожніх замітках стверджує: “Хочу бути князівського роду, а не кацапкою, мокшею, оркою...”. Рядки справді князівські. Неабиякий інтерес викликала Вікторія Коритнянська щедрінню видань, де знайшлося місце для оповідань, мініатюр, казок і новел про війну. Наприклад, “Маруся і яблуко” присвячується усім загиблим жителям Маріуполя. Наступні мініатюри – “Я ховаю тебе, війна”, “Вчинив як людина”. До Одеси із Заставни, що на Буковині, надійшли репортажі прощань із Героями. Своєрідна Книга пам’яті про наймужніших.
Авторка – Світлана Масловська, голова Заставнівської “Просвіти”. Олена Боровська представила книгу “Вони могли стати твоїми друзями, а стали ангелами”. Учні Чорноморського ліцею № 6 на Одещині оформили малюнки до оповідань цього видання, присвяченого загиблим ровесникам. – Не можу не сказати добре слово про видання “Поезія як відповідь війні”, яку представив “Український центр діалогу та комунікацій”. Хвилюючу фоторозповідь “Воїни світла, добра, життя” надало управління комунікацій та преси Міністерства оборони України. А ще кадри фотовиставки “Спалахи війни” – авторські підсумки року голови НСЖУ Сергія Томіленка і фото журналістів, – підсумовує Василь Джуран. Чимало робіт переможців конкурсу у номінації “Рубежі подвигів і безсмертя” спочатку були представлені на шпальтах “Слова Просвіти”. Зокрема, Тетяни Лисак, Лариси Лисак, Віктора Скрипника і Валерія Романька зі Слов’янська на Донеччині, Володимира Заїки із селища Олександрівка на Донеччині. Їхні праці дихають війною, бо попри небезпеку автори продовжують жити і працювати біля лінії зіткнення. Книга Володимира Заїки так і називається – “На відстані війни”. Таким же свідком доленосних подій став документальний фільм “Пекельні обійми” кінорежисера Дмитра Ломачука, просвітянина і лавреата Народної Шевченківської премії. Серед відзначених Василь Джуран, Кременчуцький льотний коледж Харківського національного університету внутрішніх справ, – за літературні замальовки, поетичні рядки курсантів і студентів коледжу “Війна увірвалась в наші серця”, Олександр Качура з Донеччини та Ільдіко Іпер’єші (Угорщина) – за книгу “Шмаття війни. Донбас”, Галина Тарасюк – за книгу поезій “Відлуння війни і миру”, Амаль Шахін – за книгу “Амаль” (у перекладі з арабської мови – надія).
“Щит і меч нації” Номінація “Квітни, мово наша рідна” не здає позицій з першого року проведення конкурсу, традиційно збираючи найширше коло учасників. Так журі відзначили книгу оповідань просвітянки Ольги Ходацької “Берег віри, надії, любові” з передмовами Антонії Цвід і незабутнього мовознавця Івана Ющука.
За словами Василя Джурана, зарясніло в цій позиції сузір’я буковинських авторів: Степан Панчук (“Українська мова – і щит, і меч нації”), Василь Васкан (“Охрімівські обрії”), Василь Тітов (“Мандрівка крізь час”), Наталія Григорчук-Войтко із двома збірками поезії (“Любові вічний дар”, “Люблю, як уперше...”), Інна Гончар (книга поезій “Звучить розчулено струна”). Поетеса з Краматорська Галина Онацька зізнається книгою, ясна річ, що “Для щастя так мало треба”. Логічний вислід популярної номінації – книга публіцистики Віталія Живилка “Лиш рідна мова об’єднує у народ”. Окремої подяки заслуговує проєкт колишнього донеччанина Віктора Тупілка “Олекса Гірник. Документи і матеріали”. Книгу, присвячену Герою України Олексі Гірнику, автор днями подарував редакції “СП”, і ми ще повернемося до цього видання. Ольга Долгієр, учителька української мови та зарубіжної літератури і заступниця директора з навчально-виховної роботи Одеського ліцею № 24, – своєї поетичної збірки поки що не має, а от шкільну газету створила. – Щоб наша газета “Маяк” стала більш витонченою і різнобічною, а аудиторія ширшою, ми вирішили започаткувати поетичну сторінку. Я сама пишу вірші, люблю поезію і намагаюся таке ставлення прищепити своїм учням. Знаю, що деякі мої колеги є творчими особистостями, але соромляться цього і не знають, куди спрямувати свої творчі потоки. Тож наша газета залюбки відкрила свої сторінки і стала простором для висвітлення наших талантів. Поки що свої поезії тут друкували наші творчі педагоги. Це вчителька математики Анастасія Войтюк і вчителька початкової школи Олена Василькова. Та вже в найближчому майбутньому плануємо розмістити і поезії наших учнів, які надихнулися прикладом своїх учителів. Принагідно треба відзначити, що, як і в попередні роки, організатори активно заохочують до участі в конкурсі школярів. Так, цьогоріч учні Одеси в номінації “Первоцвіт” подали свої дописи на теми “Завжди сучасний Сковорода”, “Кобзар і сучасність”, “Срібне слово” та ін. Наймолодших лавреатів урочисто нагородили в приміщенні Одеського ліцею “Європейський”.
“Золотослів” – 96 шпальт! Завдяки своєму невичерпному ентузіазму Юрію Работіну вдалося знайти кошти для випуску газети “Золотослів” про конкурс і його учасників. Рекордний випуск повнокольорової газети на 96 шпальтах вийшов змістовним і розмаїтим. Відкривають видання привітання від керівників громадських і державних інституцій, які тривалий час словом і ділом підтримують конкурс. Зокрема, голови: ВУТ “Просвіта” – Павло Мовчан, НСЖУ – Сергій Томіленко, НСПУ – Михайло Сидоржевський, інші діячі. Звернення до постаті одного з фундаторів конкурсу – академіка Івана Дзюби — в перші роковини його відходу є кроком логічним. У газеті надруковано спогади автора цих рядків про спілкування з Іваном Дзюбою під заголовком “Шлях до України” і вінок поезій, присвячений мовознавцю. Серед них, зокрема, вірші просвітян Любові Сердунич, Віталія Міхалевського, Івана Левченка, Ніни Фесенко, Галини Тарасюк та інших. А Олекса Різників написав не тільки поетичні рядки, а й згадав про свої зустрічі з Іваном Михайловичем. Дату пан Олекса не вказує, але можна припустити, що це кінець 1969-го або початок 1970- го. Подія відбулася в Києві. Спочатку Олекса Різників відвідав редакцію газети “Літературна Україна” і вручив редактору листа на підтримку праці І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. “Потім зустрівся з Іваном Дзюбою (ми були вже раніше знайомі) біля Університету і дав йому текст листа. До речі, тоді ждав йому для читання свою повість “Маюнелла”. Напівфантастичну – про те, як Росія виходить із СРСР. Верховна Рада проголосувала “за”, бо ті нацмени псують руську мову! І як Україна, її Верховна Рада не відпускає, протестує! Тому що “ці степи України – це рускіє поля!” – згадує Олекса Різників. Зізнається: була у мене підпільна думка, що Іван передасть її за кордон. Не вийшло. Він подякував за листа і попередив мене, що може бути нагінка. Я відмахнувся, байдуже! Тут же нема антирадянщини, а є любов до України, яка представлена в ООН, яка є формальною республікою з правом виходу з СРСР. Лист, звичайно ж, не був надрукований. А через два роки мене арештували – 10 жовтня 1971 року...”. Ще одна оригінальна публікація в газеті – “Посланіє в XXI століття від Максима Рильського” – переважно віршована. Класик тонко відчував свій час і пророчив майбутнє: ...Мова є сповіддю народу... Мовою можна отруїти свідомість І піднести її, прояснити, оздоровити. Автори “Золотослова” пишуть про війну, бо так чи інакше живуть у ній. Не можна не співпереживати героям публікації Анни Білик “Херсон в окупації або вісім рівнів пекла”. Нікого не
Віктор Скрипник зі Слов’янська залишають байдужими ілюстрації з фотовиставки “Спалахи війни”: перший збитий російський вертоліт біля Гостомеля у перший день війни (автор Єфрем Лукацький); потрощені залишки російської військової техніки в місті Буча 1 березня 2022 р. (Сергій Нужненко); український воїн допомагає пораненому побратимові на дорозі на визволеній території в Харківській області 12 вересня 2022 р. (Влада та Костянтин Ліберови). Про те, що робота фотокореспондентів, журналістів дуже важлива, розповідають матеріали “Дніпровський Центр гуртує навколо себе медійників”, “Вижити і не здатися!” – про те, як Центр журналістської солідарності у Запоріжжі підтримує медійників-переселенців. Видання також розміщує на своїх шпальтах свіжий випуск іншої газети – “Вісті Снігурівщини”, де йдеться про визволення Снігурівки і про те, як містяни пережили окупацію. Заголовки промовисті: “Як погріб врятував мою родину”, “Жахіття не забудуться, та радість перемоги вилікує наші рани”, “Тепер ми вільні!”. “Кожне слово сьогодні – як зброя на полі бою”, – пише редактор “Вістей Снігурівщини” Ігор Новіков. За словами Юрія Работіна, десятки локальних медіа, передусім на прифронтових територіях, виконують свою місію всупереч небезпеці. Це газети “Ворскла” і її редактор Олексій Пасюга з Сумщини, “Новий день” на чолі з Анатолієм Жупиною з Херсона, “Зоря” з Лиману на Донеччині (редактор Олександр Пасічник). Ці та інші видання, зокрема “Слово Просвіти”, стали лавреатами конкурсу. Між тим, мовний форум триває, переможці в різних куточках України отримують нагороди поштою, а в Одесі минулої суботи Юрій Работін завітав до бібліотеки № 2, де відкрився літературно-музичний марафон “За Україну, за її мову” до Дня української писемності та мови і виконав почесне доручення від голови ВУТ “Просвіта” – вручив медалі “Будівничий України” Володимиру Врубльовському, Олексію Жмуденку (на фото). Сергію Кущинському медаль буде вручена пізніше. Під час зустрічі в книгозбірні були відзначені і лавреати конкурсу. Всі присутні отримали на згадку унікальний “Золотослів”. Так мова єднає безперервно!
На Одещині відбувся другий під час війни і 24"й з часу заснування загально" національний конкурс “Українська мова – мова єднання”.
Мова єдина · “Його чин і сьогодні працює на свідому Україну, яку цей натхненний патріот переконав, що мова – це життя”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, лавреатка премії імені Анатолія Погрібного
Анатолій Григорович був моїм викладачем. Вродливий і енергійний, у світлому костюмі, він зайшов до нас, майбутніх журналістів, у 32-у авдиторію Жовтого корпусу Шевченкового університету як “явище і з’ява”, перефразувала б я назву з його останньої прижиттєвої книжки. І захопив одразу неординарністю, легкістю у спілкуванні, свободою викладу матеріалу, ерудицією. Він читав блискуче і зрозуміло і став для нас непохитним авторитетом. Він готовий був відповісти на будьяке запитання, поділитися, вислухати з щедрістю і готовністю. Невдовзі ми дізналися, що він читав лекції у Загребському університеті. Югославія в той час була для нас недосяжною мрією, і це посилило захоплення викладачем. Я належу до тих його студенток, які ставилися до Анатолія Григоровича з пієтетом, дивилися на нього знизу вгору. Для мене лекція Погрібного тривала усі роки після закінчення університету й триває досі... Доля знову звела мене з Анатолієм Григоровичем у 1992 році вже як із заступником міністра освіти України, коли ініціативна група жінок написала звернення в Міністерство освіти з проханням присвоїти ім’я Софії Русової Олешнянській школі на Чернігівщині, на батьківщині великої просвітительки. Цього року виповнилося 30 років, як Олешнянська школа носить ім’я С. Ф. Русової. І в тому заслуга Анатолія Григоровича, який завжди був готовий підтримати українську справу, тим більше такої поборниці української мови і національної освіти, як Софія Русова. Я належу до тих сотень тисяч радіоприхильниць, які десять років поспіль слухали Анатолія Погрібного, реагуючи в особливий спосіб – емоційний – сльозою на серці і стишеним поди-
Сьогодні живемо в надскладний час війни, болю, людських страждань. Тож добра звістка не лише на вагу золота, а як джерельний ковток води у спеку. Тому, коли викладацька спільнота факультету української філології та журналістики Державного закладу “Луганський національний університет імені Тараса Шевченка” напередодні Дня працівника освіти в засобах масової інформації та соціальних мережах прочитала звістку про те, що Артур Пройдаков та Людмила Таболіна увійшли до рейтингу 50 найкращих учителів 2023 року світу від Global Teacher Prize, радості не було меж. Ще б пак! Випускник саме нашого факультету виборює перемогу, що відома світові, як “Нобелівка для вчителів”. Співробітники факультету добре пам’ятають цього студента,
хом: “Боже, як він правильно все говорить!” Ловлячи оте м’яке “ль”, тверді шиплячі й особливу тональність, душа налаштовувалася на унікальну хвилю діапазону п о г р і бн и й, дякувала й захоплювалася опосередкованою причетністю до цієї дивовижної людини, яка живе в Києві, ходить з тобою одними вулицями, розмовляє однією з тобою мовою, але думає і промовляє категоріями Божого Слова, коли мова заходить про слово українське. Перша його авторська передача “Якби ми вчились так, як треба… Розмови про наболіле” прозвучала на Українському радіо 1997 року. Назва промовиста, бо питання української мови – це те, що професора боліло найбільше. Бо ж переконаний був, що мова має нас найміцніше об’єднувати, що це фундамент, на якому будується сильна держава. Пригадуючи його радіопередачі, впевнена, що сьогодні вони б звучали ще актуальніше і пронизливіше. Бо ще до російсько-української війни, Анатолій Григорович звертав увагу саме на схід України – Донбасію, попереджаючи про “загрозу не-України в Україні”. Переконував, що “чим більше неукраїнської мови, тим менше України”. На врученні Шевченківської премії у 2006 році сказав: “Наша мова як єдина державна мова в Україні і на сьогодні і на прийдешні часи – це той рубіж, з якого ми, українці (до речі, спільно з чесними людьми – представниками інших етносів), ніколи, ні за яких обставин не зійдемо”. Він по-особливому озвучив для нас Шевченкове “якби ви вчились так, як треба”, осучаснивши Тарасову настанову, додавши в ці рядки гіркоти сорому за нинішній стан рідної мови, за наше неуцтво, за нашу неповагу до свого, за наше безпросвітне й вічне огинання перед чужим! Він прочитав ці рядки з силою національного болю, рівного Тарасовому! Анатолій Григорович і сьогодні сказав би: менш з тим, не про мене мова... “Я про інше, – сказав би Анатолій Григорович, – про те, що нам треба працювати! Нам треба дбати, аби видатки зі скарбниці рідної мови припинити, бо ж колись мусимо одзвітувати за те, що розтринькали!” Хто ще так скаже? Ми часто повторюємо, що з відходом А. Г. Погрібного Україна втратила оборонця рідного слова, професора, вченого, діяча. Мені здається, що коли ми так говоримо, то применшуємо значення цієї постаті. З Погрібним Україна надбала категорій вічних, до яких належить лицарство в обороні рідного слова. З Погрібним вона зміцнила чин прямостояння, який вже не втратить ніколи. Його чин і сьогодні працює на свідому Україну, яку цей натхненний патріот переконав, що мова – це життя. Але ж що робити з несвідомою? Хіба що вірити, як умів вірити він: “не пропаде, оживе, бо як же інакше”? Анатолій Григорович належить до тих людей, яким мало співали осанну за життя, бо не вписувався він у формат славоохочих учених. Несамовита працьовитість професора – ось чеснота, яка вирізняла його особистість, що завше перебувала в русі, енергії слова, пошуку, обороні й наступі. Він не відпочивав! Його ображало чуже ледарство, бо ця людська спокуса, вважав він, працює проти України. Мені випала радість працювати з Анатолієм Григоровичем в Інституті журналістики, вітатися, спілкуватися. До 150-річчя Софії Русової кафедра видавничої справи і редагування, очолювана професором М. С. Тимошиком організувала пошанувальну конференцію з виставкою цікавих документів з архіву Жіночого Центру “Спадщина”: фотографій родини Русових-Ліндфорсів, книжок,
листів. Тоді Анатолій Григорович дуже схвально відгукнувся про мої публікації і про фільм “Софіїн день”. Це була найвища нагорода від Професора. “Втім, не про мене йдеться”, – як казав Анатолій Григорович. Прикро сьогодні засвідчити той факт, що в архівах Українського радіо не збереглося жодної авторської передачі “Якби ми вчились так, як треба…”. Заслужений журналіст України В. А. Марусик, з чиєї легкої руки і став вести передачі Анатолій Григорович, зберіг одну – “Мовний етикет” і щедро поділився зі мною. Ми ставили її на передачі, присвяченій пам’яті А. Г. Погрібного, яку провели разом з Любов’ю Василівною Голотою. Ці 20 хвилин незабутнього голосу народного професора як напутнє слово слухали нещодавно на нашій зустрічі учні Київської гімназії імені В’ячеслава Чорновола. Її попросив колись у мене Володимир Яворівський до своєї авторської передачі “Що ж ми за народ такий?..” От я думаю, що ж ми за народ такий, що так нехтуємо скарбом найвищої проби, не залишаючи й сліду від феноменальної передачі з голосом Анатолія Погрібного? Щоб не образити й не зрадити пам’ять Анатолія Погрібного, маємо працювати разом з ним. Озвучувати больові точки українського духовного простору, про які він не мовчав. Стояти на сторожі лицарства й нелукавства, любові й сумління, самоповаги й самооборони. Вимір нашої пам’яті про А. Г. Погрібного – у книгах, які треба видавати, прочитувати, заучувати, як заучували ми колись його лекції. Україна ще не прочитала його. Не прослухала, не засвоїла його уроків, не доросла до Його- Шевченкового: “Якби ми вчились…”. Якби ж то…
вміння прикрутити розетку, хоч 10 років у школі проводять уроки праці. Треба, на думку вчителя, зняти табу з теми сексуальної освіти підлітків. До колег А. Пройдаков звертається так: “Спробуйте перетворити кожен урок на захопливий процес. Від вашої співпраці з дітьми залежить майбутнє нашої держави. Не бійтеся відповідальності. Не бійтеся взаємодіяти з учнями та ученицями. Ми маємо нагоду виконувати свою роботу тут, допоки нас оберігають на передовій захисники й захисниці. То виконуймо нашу роботу настільки якісно, наскільки це можливо”. Хочемо побажати Артурові Пройдакову подальшої переможної ходи професійними стежками.
Катерина ГЛУХОВЦЕВА, професор кафедри української мови ДЗ “Луганський національний університет ім. Т. Шевченка”, член обласного правління Луганського територіального відділення ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка; Оксана КЛЄЩОВА, завідувачка кафедри україн5 ської мови ДЗ “Луганський наці5 ональний університет ім. Т. Шев5 ченка”, член ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Напередодні Дня української мови хочеться згадати бодай кількома штрихами одно" го з найславетніших її захисників – видатного науковця, громадського діяча, просвітя" нина Анатолія Григоровича Погрібного.
Мова єдина · “Його чин і сьогодні працює на свідому Україну, яку цей натхненний патріот переконав, що мова – це життя”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
магістранта. Як і сьогодні, він був лідером групи, з яким конкурували і однокурсники, і однокурсниці. Атмосфера творчості, доброзичливості, активної праці в аудиторії панувала завжди, бо створювалася якісною підготовкою до кожного заняття, жагою пізнати нове та використати у своїй практичній діяльності, а також творчим виконанням навчально-дослідних завдань і прагненням знати й уміти більше. Тему магістерської роботи Артур обрав сам, але від вступу до аспірантури відмовився, його захоплювала практика викладання мови й літератури в школі. У листопаді 2021 року, коли Артура Пройдакова було оголошено переможцем премії Global Teacher Prize Ukraine, колектив факультету організував із ним круглий стіл. З’ясувалося, що Артур змалку цікавився українською мовою і культурою, його надихали футбольні коментатори та українські музичні гурти. Пам’ятаємо його захопливу розповідь про своїх вихованців. І хоч секрети його успіху, старанно законспектовані й пронумеровані (у нас їх вийшло вісім), залишилися десь там, на робочому столі квартир, які ми змушені були покинути 2022 року через початок активних воєнних дій на Луганщині, та все ж головне несемо в серці: “Ми пишаємося своїм вихованцем, який досяг значних успіхів у вчительській діяльності”. Розуміємо, що Артур Пройдаков виборов перемогу серед трьох тисяч претендентів із усіх регіонів країни, а це було не просто. Знайомлячись із п’ятьма порадами вчителя (П’ять порад від учителя року Артура Пройдакова), переконуємося, що його успіх полягає у використанні на уроках мови і літератури того, що діти люблять робити в позаурочний час. Але використання майстерне й доречне, що не заважає освітньому процесові, а сприяє розвиткові спостережливості й у позаурочний час: це використання текстів сучасних українських пісень; вивчення літератури в іграх і мемах (“Ігри – джерело вивчення інформації та водночас емоційний порив творчості та гумору”); запровадження рольових ігор (наприклад, “Я блогер”) та ін. Не випадково, Артур Пройдаков – справжній майстер навчання через гру, а ще він реалізує тісний зв’язок із життям, при вивченні минулого знаходить паралелі у сучасному житті. Серед інновацій учителя Артура Пройдакова – створені ним курс з української літератури для 11-класників у межах проєкту “Всеукраїнська школа онлайн” та курс “Подкасти з української літератури”. Він також веде Teleg- ram-канал “ЗНО українська” й долучає учнів до адміністрування сторінки. Як зазначає ресурс “Освіторія”, під менторством Артура Пройдакова школярі невеликих міст складають ЗНО на 190+ балів і вже після першого року в університеті знаходять роботу в SMM або копірайтингу та мимоволі закохуються в сучасну українську мову та літературу. Уже визнаний освітянською громадою і відомими членами журі конкурсу, учитель прагне покращити систему сучасної освіти. Він вважає, що часто ми не даємо школярам тієї інформації, яка потрібна пізніше, після школи, коли вчорашній учень стане абітурієнтом, потім студентом – здобувачем освіти вишу, а згодом іде в доросле життя. Це розуміння банківської справи (що таке позика, кредит, іпотека, як працюють відсотки); елементарні
Незабутні · “Цей нарід став здаватися мені близьким, його горе й радості зрозумілими, етнографія цікавою”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Тетяна САФРОНОВА, наукова співробітниця Лубенського краєзнавчого музею ім. Г. Я. Стеллецького, Полтавська обл.
Серед найближчих родичів Любові Яновської (Щербачової) були Василь Білозерський (один із організаторів Кирило-Мефодіївського братства, редактор журналу “Основа”), українська письменниця та фольклористка Ганна Барвінок (дружина Пантелеймона Куліша), Надія Симонова (дружина українського етнографа, письменника і педагога Матвія Номиса). Обдарована дівчина, якій пророкували блискучу співочу кар’єру, через брак коштів та сімейні обставини після закінчення Полтавського інституту шляхетних дівчат була змушена поїхати працювати домашньою вчителькою у село Рудки Лубенського повіту (нині Гребінківської громади). Тут вона зустріла свого чоловіка – на 30 років старшого за неї Василя Яковича Яновського, учасника визвольної війни на Балканах. Обов’язки дружини та матері залишали небагато часу, однак Любов Олександрівна опікувалася не лише проблемами родини, але й турбувалася про місцевих селян та дітей, які жили на хуторі Тарнавщина, а згодом почала описувати їхнє життя у художніх творах. Перші оповідання Любові Яновської були написані російською мовою, але завдяки Володимиру Шемету 1 липня 1897 року львівському часописі “Зоря” було надруковане її перше оповідання українською “Злодійка Оксана”. Ліричні, правдиві, сповнені співчуття історії з життя простих людей згодом з’явилися у журналі “Киевская старина”, газеті “Рада”, виходили окремими збірками. Вони були присвячені жіночим долям та людям, яких вона добре знала, бо жила з ними поряд у Тарнавщині та Лубнах. У 1897 році сталася важлива подія не лише в житті письменниці, а й у культурному житті Лубен: до міста під час хорової подорожі завітав Микола Лисенко. Лубенський фотограф Олексій Завадський залишив нам унікальне фото, на якому великий композитор сидить серед місцевої інтелігенції, а ліворуч від нього Любов Олександрівна. Вони,
звичаї зневажатимем? Відчахнулися ми від мови, від одяги своєї, забули бажання, надії славних дідів, не знаємо, чого бажати, чого сподіватися, зосталися тільки відгуки спільного життя, ці звичаї…”. У 1903 році Любов Олександрівна написала свою найпопулярнішу п’єсу “Лісова квітка”, твір був присвячений Марїі Заньковецькій та увійшов до репертуару трупи Панаса Саксаганського. Корифей українського театру писав: “…було б корисно таку річ ставити у спектаклях по селах, задля простого люду, де є потреба в пропаганді відомостей з історії, географії української”. Вже в 1906 році в музично-драматичній школі Миколи Лисенка п’єси Любові Яновської вивчаються учнями на курсі “Соціально-побутова та історична драма” серед творів М. Старицького, І. Кар-вочевидь, були вже добре знайомі. Ще у 1890 році в одному з листів Микола Лисенко звертався до Любові Яновської: “…не залишайте, Бога ради, писати, писати і ще раз писати задля дітського читання, задля дітського театру…”. Отже, крім оповідань, вона писала п’єси, такі потрібні і самодіяльним колективам, і провідним українським трупам. У 1900 році Яновська пише лібрето до опери “Купальна іскра” лубенського композитора Бориса Підгорецького, її сюжет був побудований на старовинних народних повір’ях. Вустами героїв своїх творів Яновська говорить про важливі для неї сенси. У п’єсі “На Миланки” (1902), події якої відбуваються у Войнисі (зараз село Лубенської громади), старий козак звертається до доньки: “Небагацько в життю нашого брата-мужика веселих хвилин, зате вони дорогі нашому серцю, бо так само святкували їх наші діди, прадіди. Що єднатиме нас, безталанних Українців, коли
В. М. Лисенко з учасниками хорової подорожі у м. Лубни. Червень-липень 1897 р.
родного мистецтва – вишивки, орнаменти на писанках тощо. Їй були близькі ідеї радикальної партії, очолюваної Іваном Франком й Михайлом Павликом. Поруч із Наталією Кобринською та Ольгою Кобилянською брала участь у розгортанні жіночого руху в Галичині та Буковині. 21 жовтня 1904 року Євгенія Іванівна померла у віці тридцяти шести літ. Похована в родинному склепі на Руському кладовищі в Чернівцях. У рідному селі одна з вулиць носить її ім’я. У 2004 році відкрито пам’ятний знак. При Чуньківській ЗОШ діє музей її імені. На фасаді ЗОШ І–ІІІ ступенів відкрито та освячено меморіальну дошку (2014). У селі Рідківці Чернівецького району одна з вулиць також названа на честь Євгенії Ярошинської. У 2019 році засновано відкритий обласний фестиваль-конкурс буковинської народної (давньої, забутої) пісні ім. Євгенії Ярошинської “Буковина автентична”. Євгенія Ярошинська була близька серцем до свого народу,
пенка-Карого, М. Кропивницького. З 1905 року Яновська більше мешкала у Києві, де допомагала з онуками доньці Валентині Радзимовській, згодом відомій українській вченій, та брала активну участь в українському громадському житті. Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, добре знайомий з родиною Яновських- Радзимовських, писав: “Через лубенців і, взагалі, студентів мав дім Радзимовських стик із революційною українською молоддю, через Л. Яновську – зі старшими громадянами. Їхній дім був одним із небагатьох в ті часи осередків національного українського життя в Києві”. У 1906 році він відвідав родину Яновських у Лубнах, привозив ліки хворій Валентині Василівні, а вже у 1907 році вони допомогли Дмитру Донцову уникнути заслання та організували його втечу за кордон. У 1908 році Любов Яновська стала делегаткою Першого Всеросійського жіночого з’їзду у Петербурзі, де виступила з доповіддю про долю української селянки. На цьому ж з’їзді Софія Русова, презентуючи жінок-письменниць в українській літературі зазначила, що твори Любові Яновської визначаються “особливою продуманістю, тонким психологічним аналізом тих безталанних типів селян, яких вона малює. Теми її оригінальні, оброблення їх виявляє не тільки ґрунтовне знання народнього побуту, але й його звичаїв та творчості, і ніколи не віддалялася від них. Її можна назвати справжньою берегинею духовних цінностей українського народу та своєї рідної землі. Захід відбувся в межах проєкту “Письменницький бібліотечний марафон” Чернівецької обласної організації НСПУ, в якому взяли участь буковинські поети Василь Джуран та Віталій Демченко. Обласна книгозбірня отримала в подарунок примірник серії листівок, яка поповнить краєзнавчу колекцію літератури. Модерував захід голова Чернівецької обласної організації НСПУ Василь Джуран.
Віктор БЕЗПАЛЬЧЕНКО, працівник Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Івасюка Фото автора свіжий талант…”. У Києві Любов Яновська долучилася до роботи Українського клубу, брала участь в організації культурно-мистецьких заходів “Просвіти”, а наприкінці 1909 року і до її закриття в 1910-ому очолювала цю організацію. В ці роки вона активно друкувалася в газеті “Рада”, під публікаціями її оповідань поряд з датою часто стоїть місце написання – хутір Тернівщина.15 травня 1911 року Яновська взяла участь у першому в Лубнах ювілейному вечорі пам’яті Тараса Шевченка. Після виконання хором “Заповіту” вона прочитала реферат українською мовою, її та поета Миколу Вороного лубенці “вітали гучними оплесками і викликали їх по скілька разів”. У 1912 році п’єса Любові Яновської “Жертви” була премійована на конкурсі драматичних творів у Львові. У 1913 році лубенське земство висловлює подяку добродійці Яновський за те, що вона “дає в дарунок лубенському земствові відповідний участок землі під будову лікарні” на хуторі Тарнавщина. У травні 1917 року Любов Яновська бере участь у перших зборах Київської української міської ради, пізніше вчителює. З 1923 року важко хвора Яновська була прикута до ліжка. Померла письменниця у 1933, похована на Байковому цвинтарі у Києві. На жаль, п’єси Любові Яновської вже не ставлять у театрах, її твори зараз більше відомі літературознавцям, ніж читачам, але добра пам’ять про неї досі живе у пам’яті вдячних лубенців. У Лубнах на честь Любові Яновської назвали вулицю. А в селі Тернівщина Лубенської міської територіальної громади фермер Олексій Коваленко встановив меморіальний знак на честь письменниці та благодійниці, про яку почув від своєї бабусі. Поряд з портретом Любові Олександрівни можна прочитати: “… цей нарід став здаватися мені близьким, його горе й радості зрозумілими, етнографія цікавою…”
Любов Олександрівна Яновська (1861–1933) – українська письменниця та громадська діячка. Народилася на Чернігів" щині, виховувалася та навчалася у Варшаві, Полтаві та Кременчуці, але свідомою україн" кою стала на Лубенщині, де великий вплив на неї мали Володимир Шемет, Мусій Коно" ненко, а ще звичайні селяни з хутора Тар" навщина, де вона прожила близько 20 років.
Незабутні · “Цей нарід став здаватися мені близьким, його горе й радості зрозумілими, етнографія цікавою”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Днями в Чернівцях в обласній книгозбірні ім. Михайла Івасюка письменники Буковини презентували серію листівок “Геній Євгенії” (до 155-ї річниці з дня народження першої буковинської письменниці Євгенії Ярошинської). Євгенія Іванівна Ярошинська – українська письменниця, учителька, етнографиня, громадська діячка, особистість, життя та творчість якої ще досі повністю не дослідженні. Народилася 18 жовтня 1868 року в селі Чуньків, нині Чернівецький район Чернівецької області. Закінчила шість класів народної школи в Чернівцях. Працювала вчителькою на Буковині. Активна дописувачка газети “Батьківщина” й журналу “Народ”. З художніми творами виступала в “Буковині”, “Зорі”, “Літературно-науковому вістнику”, “Зернах”, “Ділі”, “Буковинському календарі”. З 1904 року ввійшла до редколегії вчительської газети “Промінь” (м. Вашківці).
Займалася фольклорно-етнографічною діяльністю. Етнографічні матеріали друкувалися в німецькомовних виданнях (журнал “Wiener Mode” та ін.). Найвідоміші твори: оповідання “Вірна люба”, “Проклятий млин”, “Липа на межі”, “Золоте серце”, “Женячка на виплат”; новели “Гість”, “Адресатка померла”, “Останнє пристановище”, “В лісі”, “Вечірні думки”, “На цвинтарі”, повісті “Понад Дністром”, “Рожі, а тернє”, “Перекинчики”, твори для дітей “Талька”, “Коралі”, “Найбільший скарб”, “Два слова”, “Цвіти” та ін. Основні видання: “Вибрані твори” (упор. А. Коржупова; Київ, 1958), “Твори” (упор. Ф. Погребенник; Київ, 1968). Записала в рідному краї сотні пісень. Її рукописний збірник “Народні пісні з-над Дністра в записах Євгенії Ярошинської” (упор. М. Гуць; Київ, 1972) був відзначений географічним товариством у Петербурзі срібною медаллю і грошовою премією. Крім народних пісень, збирала й популяризувала різні зразки на-
Очевидець і літописець · “Допоки живе пам’ять, ми існуємо як народ, як нація”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
шій духовності”. …А коли читаєш написані батьком книжки – розумієш, що це наймилозвучніша мова в світі”. Книги авторства В. М. Селезінки “Місто моєї любові”, “Грабовий масаж” та “За четвертою стіною”, які написані “наймилозвучнішою мовою на світі” від щирого серця та душі були подаровані Оксаною Василівною усім, хто прагнув долучитися до вишуканого, правдивого, подекуди і жартівливого слова Василя Селезінки; і соло на дримбі донька грала, пам’ятаючи уроки свого батька… Присутні слухали спогади колег та друзів В. М. Селезінки – тележурналістки Жанни Одинської, заслуженої діячки мистецтв України Антоніни Фантух, подруги родини Ії Григоришин, доньки щирого друга Василя Михайловича Оксани Миколаївни Давиденко (Пономаренко), поета Василя Васкана, мера міста Чернівців 1991-1994 років Віктора Павлюка, настоятеля Собору Успіння Пересвятої Богородиці отця Валерія Сиротюка, народного артиста України, в. о. голови товариства “Просвіта” Івана Дерди, журналістки Людмили Черняк, кандидатки філологічних наук Оксани Івасюк, заслуженого діяча мистецтв України Миколи Шкрібляка. В. о. директора Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка Наталія Мороз також береже щемкі спомини про Василя Михайловича як цікавого співрозмовника та щирого сусіда. На згадку про вечір спогадів подарувала книги до родинної книгозбірні Селезінок-Ахтемійчуків від музею “Червона рута: від земного до небесного”, “Історія музею в особах і подіях” та ан-
З одного боку, може, й справді людина сказала головне. А, з іншого, – біда в нашій країні з читанням, із зацікавленням літературою. І письменникам, та не тільки їм, боляче. У тому числі за розвиток України, її духовності. Тому нам усім потрібно працювати. “Коли було створено Лігу українських меценатів, де мене на Яцикову пропозицію призначили виконавчим директором, – читаємо в спогаді “Ближнє коло”, – Яцик одразу ж виділив на осібне до них ставлення двох людей, – генеральних директорів фармацевтичної фірми “Дарниця” Володимира Загорія та фірми “Магістральні нафтопроводи “Дружба” Любомира Буняка, підкреслюючи: не політики – златоусти чи популісти, а саме ці люди справді будують незалежну Українську державу. Вони забезпечують тисячі робочих місць, тримають підприємства на рівні економічної успішності і завдяки цьому виплачують державі рідкісно високі податки. Яцик був послідовником
Очевидець і літописець · “Допоки живе пам’ять, ми існуємо як народ, як нація”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Олена ЛОГІНОВА, співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка
“Серед 15 найпоширеніших на Підгір’ї імен на першому місці, як мені здається, стоїть Василь. Назвали мене на честь діда Василя, якого я ніколи не бачив, оскільки він пішов на Першу світову війну, коли моїй мамі було всього два місяці.. Три брати, як соколи, впали, не вернулися з тієї війни, а прабаба моя, їх мати не вірила, все чекала-виглядала, аж поки не простудилася і вмерла, залишивши при дорозі камінний хрест, як свій скам’янілий біль. Скільки б раз я не йшов попри той хрест, чемно знімав шапчину перед ним, кланявся дідові і сумно читав його ім’я – Василь. Хрест і досі стоїть, а я побожно знімаю перед ним шапку, бо я по матері – Василь Анни Василя Ілька Федькового”, – так писав про себе В. М. Селезінка у передмові до своєї книги “Золотої нитки не згубіть” (Видавництво “Буковина”, 2000). Василь Михайлович Селезінка (1933–2017) – письменник, театральний і телевізійний режисер, театральний критик, музикант, педагог, краєзнавець, громадсько-культурний діяч, просвітянин, член НСЖУ, ведучий та режисер передач культурно-мистецького спрямування “Сяйво”. Автор, режисер та ведучий циклу передач “Місто моєї любові”, в яких передавав глядачам особливості архітектурної привабливості наших Чернівців, незмінний керівник режисерсько-постановочної групи Чернівецької державної студії телебачення. Певний час був художнім керівником Чернівецького українського музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. У книзі “Світло Цецинської гори” (Чернівці: “Ратуша”, 2003), написаній у співавторстві з директором телестудії Василем Довгим, де висвітлено сорокарічну історію Чернівецького телебачення, Василь Михайлович залишив такий автограф: “Музеєві Володимира Івасюка в Чернівцях. Читайте сторінки 112-114. Історія телебачення – це історія укранської культури ХХ століття. В. Селезінка. 18. 6. 2008 р. м. Чернівці” і так писав: “Згадувати про
Богдан ЗАЛІЗНЯК, керівник центру наукової журналістики ЗНЦ НАН України і МОН України, член НСЖУ і НСПУ, м. Львів
Прочитав другу книжку спогадів з чотиритомника Михайла Слабошпицького – “Тіні в дзеркалі”. Першу – “Протирання дзеркала” – освоїв минулого року, взявши у пана Михайла інтерв’ю, що було опубліковано в “Літературній Україні” 19 червня 2021 року. 734 сторінки прочитав за 19 днів цьогорічної відпустки. Мав рацію автор, відважившись на такий загальний заголовок у кожній з книжок чотиритомника: “Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури”. Тож у “Тінях у дзеркалі” читаємо: “Ми надто довго безбожно схематизували історію, вибудовуючи її спекулятивні формули, підганяли в ній усі факти так, щоб вони в дуже вигідному світлі показували наше сучасне. Усе минуле мало для нас одверто утилітарне значення – воно повинно
В. М. Селезінка
Володю Івасюка і легко, і важко. Легко, бо він був з тих, хто запам’ятовувався відразу і на все життя і залишився назавжди, як невід’ємна часточка тебе, самого, твоєї душі, твого серця і сумління, усього того світу й Всесвіту. Незвичайну силу Івасюкових пісень, народженню яких активно сприяла наша Чернівецька студія телебачення в 60-х обнадійливих роках, довелося всім ще раз відчути під час непростого, революційного, вибухоподібного фестивалю “Червона рута”. Піснею пісень стала його “Червона рута”. Така пісня, звичайно і без нас би пробила собі дорогу, але телебачення сприяло її блискавичному, широкому просуванню. То справді була дивоквітка пісенна”. Василь Михайлович Селезінка був частим та бажаним гостем нашого музею, завжди тепло та щиро вповідав про Володю, Михайло Григоровича, згадував роки праці на Чернівецькому державному телебаченні, тому 12 жовтня Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка відбувся вечір спогадів “Безмежні світи Василя Селезінки” до 90-річчя від дня народження митця. Співробітницями меморіального музею Володимира Івасюка підготовлено виставку, де представлені музейні документи, фотографії з музейних заходів, книги та родинні скарби сімейного архіву Селезінок: пам’ятні світлини, значки, книги, державні нагороди В. М. Селезінки, музичні інструменти – сопілки, тилинки, дводенцівки, дримби, на яких він залюбки грав і причаровував усіх своєю грою. Гості заходу мали можливість переглянути фрагмент передачі “Лицар слова” до 80-річчя від дня народження М. Г. Івасюка (1997 року, автор П. Нечаєва, режисер В. Стріхович), де своє слово у вінок шани Лицарю слова вплітав і Василь Михайлович разом з онуком Романчиком. Донька В. М. Селезінки Оксана Василівна завітала до музею разом із сином Романом та невісткою, своїми онучками Іриною, Кірою та Емілією. Правнучки В. М. Селезінки долучилися усім серцем і душею до спогадів, які линули понад світами про їхнього видатного прадідуся. Надзвичайно щемким був виступ доньки Оксани Василівни Ахтемійчук: “Друзі, колеги, шановні добродії, любі гості, милі пані, панночки й панове, дорогі товариші мої, всечесна громадо! – так починав виступ на своєму 60-річчі Василь Михайлович Селезінка. Мені хочеться привітатися з вами – “Слава Україні”! Щиро вдячна і організаторам, ініціаторам, всім, хто бере участь у сьогоднішньому спомині, що для мене особливо важливо, присвяченому 90-річчю від дня народження заслуженого діяча мистецтв України Селезінки Василя Михайловича, мого батька. Низький всім уклін. Промайнуло майже 6 років, як його немає з нами. Багато думала про нього і якби треба було вибрати епіграф до його біографії, то обрала б Шевченкові слова: “Свою Україну любіть!” Допоки живе пам’ять, ми існуємо як народ, як нація. Що ж робив для цього Василь Селезінка? Про це влучно написав Володимир Михайловський у передмові до першої книжки батька “Золотої нитки не згубіть”: “У творчості Василя Селезінки домінує спостережливість і небайдужість до світу, глибока обізнаність нашої вельми складної історії, на дорозі якої ще надто багато спраглості… І він, якщо можна так висловитись, копає з фанатичною затятістю глибокі криниці для спраглих навіть на запущених крутосхилах потривожених років, коли відчуває, що десь там, у глибині, б’ється цілюще джерело, що може прислужитися на-надмірною об’єктивізацією законів історії, вважав, що її творять не безликі маси, а виняткові люди, “справжні вожді людства”, яких він узагальнено називає героями, включаючи до їх реєстру пророків, вождів, воєначальників, письменників” (спогад “Минуле дивиться на нас”, стор. 392). За своє життя, в тому числі творче, я знав (чи знаю) багатьох письменників, зокрема декого з тих, про кого (досить прозоро) розповідає автор у своїх спогадах. Тож чи не найбільше привертає мою увагу розділ “Поети”, в якому йдеться про Василя Голобородька, Ігоря Калинця, Василя Слапчука, Бориса Гуменюка, Івана Малковича, подаючи його промову після отримання Шевченківської премії – 10 березня 2017 року. Пам’ятаю, десь років десять тому Ігор Калинець сказав, що вже перестає писати вірші. Я запитав поета: “Чому?” – “Та я вже все сказав”. Тоді я цього не розумів. Тепер розумію.
Донька В. М. Селезінки Оксана Ахтемійчук, 12 жовтня 2023 року в Музеї Володимира Івасюка тологію буковинських письменників “Буковинчики” від видавничого дому “Букрек” (директорка Дарина Туз-Максимець), де є п’єса про святого “А хто, хто Миколая любить” В. М. Селезінки. Родина Селезінок понад усе любила співати при нагоді українську народну пісню, особливими для них були і залишаються стрілецькі пісні. По-особливому, патріотично та надзвичайно зворушливо лунали улюблені твори родини Селезінок: стрілецька пісня “Там на горі, на Маківці” та “За Україну” (слова Миколи Вороного, обробка Ярослава Ярославенка) у виконанні народної аматорської чоловічої хорової капели “Дзвін” імені Тараса Стінкового викладачів, співробітників та студентів ЧНУ ім. Ю. Федьковича (керівник – композитор, лавреат літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича Любомир Равлюк). Духовний гімн “Боже, великий єдиний” (слова Олександра Кониського, музика Миколи Лисенка”) та “Многая літа” у виконанні чоловічої капели “Дзвін” об’єднали своєю могутністю та величчю родину В. М. Селезінки, усіх гостей, які прийшли вшанувати пам’ять про митця.
В’ячеслава Липинського, який у своїх “Листах до братів-хліборобів” наголошував, що не так інтелігенція, як передовсім продуценти, можуть вирішити успіх української справи, бо за ними й справа, яку вони відстоюють, і фінансово-економічний потенціал, без якого будь-який рух просто неможливий. І революції, і будівництво держави – справи надзвичайно затратні. І тут треба покладатися головно на національного інвестора” (спогад “Ближнє коло”, стор. 707). Про це й книжка Михайла Слабошпицького “Тіні в дзеркалі” – різні спогади, зокрема: “Наші в Канаді”, “Наші в Америці”, “Подружжя, що нагадувало вогонь і лід” чи “Автопортрет художника в зрілості” – книжка про художника Рафаеля Багаутдінова, який “був на боці тих, хто вимагав змін”. Зміни відбулися – незалежна Україна працює. І виходять книжки спогадів Михайла Слабошпицького. Як буде далі? Все у волі Божій.
Очевидець і літописець · “Допоки живе пам’ять, ми існуємо як народ, як нація”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
було показувати, що весь розвиток людства йшов до того, щоб з’явилося саме таке – і тільки таке! – майбутнє; іншого – не дано, ніяких варіантів бути просто не могло. І ніхто не мав права сказати: історія набагато складніша й суперечливіша, аніж усі наші доктрини, усі прокреслені нами її “кардіограми” і графіки поминання локомотивами історії всяких – невигідних для нас – проміжних станцій. Є свій важливий резон у словах ще недавно такого крамольного для нашого читача філософа Артура Шопенгавера: “Історія показує нам людство, як природа нам показує місцевість із високої гори: ми водночас бачимо багато, далекі простори, грандіозні маси; але ніщо не зрозуміло, ніщо в усій дійсній сутності не зрозуміло. Навпаки цьому, зображене життя окремої особи показує нам людину так, ніби ми пізнаємо природу, коли гуляємо серед її дерев, рослин, скель і вод”. А Томас Карлейль, полемізуючи з
Пошта “СП” · “Молодь України створює мотиваційну книжку про сильних духом українців від давнини до сучасності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Світлана МАСЛОВСЬКА, голова Заставнівської “Просвіти”, Чернівецька обл.
Сумну чи веселу, ліричну чи жваву – українську народну пісню називають дзеркалом нашого життя. Саме таким світлим відображенням сьогодення з його минулим і майбутнім став, за словами відомого митця Миколи Шкрібляка, бренд Чернівеччини – фестиваль “Буковина автентична”. Отже, Міжнародний благодійний фестиваль (другий етап, перший – у 2019 р.) імені Євгенії Ярошинської відбувся в Заставнівському Палаці культури, з ініціативи Заставнівської “Просвіти”, під патронатом Буковинської “Просвіти”, за співзасновництва місцевих Палацу культури, Школи мистецтв і “Заставнівської волонтерської сотні”. Девіз пісенного форуму – співаємо за героїв (точніше, герої співали голосами учасників Фесту), для ЗСУ! Мета – допомога ЗСУ від “Просвіти”, вдячність за можливість збереження народного піснеспіву (продовження справи Є. Ярошинської), який у всі часи сприяв у боротьбі за нашу незалежність і свободу. Грандіозний початок пісенного дня українського духу – на сцені 60 учасників хореографічної студії “Пролісок” комунального закладу “Палац культури та мистецтв” Заставнівської міськради (керівники Х. Бречко та С. Статуєв) з патріотичною композицією “Майбутнє України”. Ще одне відкриття Фесту- 2023 – новостворений хор “Заставнівська “Просвіта” (керівник Ілля Гайдей) з майстерним виконанням народоспіву! Як вже відомий хор капеланів ПЦУ. У Фесті-2023 взяли участь понад 20 колективів – народних і художньої самодіяльності Буковини, громад Заставнівщини та зза кордону – сусідньої Румунії
Книжка в прямому сенсі розказує історії: її можна читати, а також слухати твори в авторському виконанні. А ще в ній не тільки літературні роботи, а й цікаві комікси та презентації, які можна відкрити, подивитись та завантажити. Автори цього видання – фіналісти концептуального літературно-мистецького конкурсу, який відбувся в липні-серпні 2023 року в рамках Всеукраїнського культурного проєкту “Успіх усупереч”. Завданням конкурсу було розповісти мотиваційну історію життя та успіху одного або декількох українців у цікавій формі: літературній, художній (у вигляді коміксу) або креативній презентації. Учасники блискуче виконали завдання й долучились до створення першої в Україні книжки про успіх. Вона буде цікава не тільки дітям і молоді, а й дорослим. Оскільки книга, і в цілому твори дітей, певним чином дають відповідь на питання: кого вважають успішними сучасні українські діти? А також у своїх творах юні автори розмірковували й на тему успіху в цілому, шукали відповіді на складне питання: що є успіх та успішність у сучасному світі?
(“Полонинка”) та далекого, але дружнього народу Сакартвело (Грузія) “Господар” (Maspindze- lo). Закордонні гості вразили своєю любов’ю та підтримкою України – знанням давніх, забутих народних пісень. Триєдине дійство: 1) автентичне вбрання поруч із сучасним народним, яке “зустрічало” учасників і глядачів у фойє Палацу, – результат праці місцевих майстринь (Любов Кіцан, Валентина Бурденюк, Софія Тілабова), ВПУ-24, ОЗЗСО м. Заставна, фотозони театру “Мандрівник”, студ. “Світлячок”; 2) автентичний репертуар та сучасна обробка – блискучі виступи всіх; 3) автентична їжа (пригощання голубцями, “Заставнівська волонтерська сотня”, голова Марія М’якота; начинкою, “бабою”, с. Дорошівці, Валентина Янко з подругами; пампушками, с. Товтри, Галина Барабаш, дві Марійки – Сопівник і Рудейчук) – фестивальні акварелі з багатством української душі. Паралелі української музики XVIII–XXІ століть – музично-культурна, духовно-просвітницька пожива для учасників і глядачів. Вражаючий різновид музичних композицій, танцювальнообрядових, театрально-побутових створювали справжнє автентичне раювання. Прихильники феміністичного руху захоплено аплодували міні-імпрезі – вручення Чернівецької обласної літературної премії ім. Євгенії Ярошинської, знаної поетеси родом із с. Чуньків, Марії Гаврилюк-Бужняк. Премію вручали Іван Дерда та Світлана Масловська.
Унікальним явищем глядачі назвали бойовий танець-родзинку – “Ржавинецький пляс”, який 16 хлопців (с. Ржавинці) емоційно проживали на сцені, традиційно, як це було за язичницьких часів. Результат Фесту – у благодійних скриньках: 67855 гривень, 1000 доларів і 500 євро! “Просвіта” щиро вдячна керівнику Будинку офіцерів Чернівців Антону Смоку за високопрофесійне звукове забезпечення Фесту. За інформаційну підтримку – ГО УНІА та газеті “Голос краю”. За феєрію емоцій – усім артистам-учасникам, професійним ведучим – Василеві Барабащуку, Марині Стрельниковій, помічницям Олександрі Поліщук і Вікторії Ісопенко, які вручили всім учасникам дипломи та символічні медалі “Євгенія Ярошинська”. Безумовно, уклін – народному артисту Іванові Дерді, зірковому гостю Олександрові Кварті та чудовим глядачам, які палко аплодували виконавцям. Буковинська пісня – душевна пожива, яка окрилює, надихає, зв’язує нас, як міцна барвиста нитка на вишиванці, що не рветься і не блідне, а всупереч часові й ворогам набуває ще яскравіших барв. Такі благі наміри, такі музичні та народотворчі акварелі запевняли і переконували: ми – нездоланні! Дякуємо Богу, дякуємо ЗСУ!
Італія. Діти в цих країнах є біженцями, вимушеними емігрантами. Вік учасників і учасниць – від 8 до 19 років. Деякі автори й авторки – уже доволі досвідчені в письменництві, художньому мистецтві, вони займаються творчістю декілька років. Мають певні здобутки – визнання й перемоги в регіональних і всеукраїнських заходах. А деякі навіть уже мають видані збірки власних творів! Ця перша мотиваційна книжка-каталог творчості є інтерактивною. У ній ви можете не тільки прочитати цікаві історії, але й більше дізнатись про самих авторів і авторок, їх досягнення, плани та мрії. А також почути твори в авторському виконанні – вони доступні через QR-коди. У книжці є не тільки літературні й художні твори, ай цікаві комп’ютерні та відеопрезентації, їх теж можна відкрити та завантажити. Кураторка проєкту – січеславська просвітянка Яна Тимошенко. Організаторкою проєкту виступила Громадська організація “Краєзнавчо-культурне товариство “Д.І.Я.” за підтримки Українського культурного фонду.
Сергій ТЮТЮННИК,
голова Січеславської “Просвіти”, м. Дніпро
Вітаємо знаного просвітянина з Бахмута Івана Бірчака з 80-літтям! Щиро бажаємо здоров’я, оптимізму, прихильності долі.
Пошта “СП” · “Молодь України створює мотиваційну книжку про сильних духом українців від давнини до сучасності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Молодь України створює мотиваційну книжку про сильних духом українців від давнини до сучасності, збірка є першою книгою про успіх, написаною українськими дітьми та молоддю. Герої цієї книжки – ті, хто вмів і вміє зараз долати труднощі та йти до мрії попри все, самореалізовуватись і досягати успіху.
Отже, успіх, як вважають учасники конкурсу, – це досягнення поставленої мети, самореалізація та свобода. Це мати мрію та йти до неї усупереч всьому, це волонтерство, допомога іншим, жертовність, а головне – вміння залишатись собою і бути індивідуальністю. Звичайно, такі знакові постаті для України, як Т. Г. Шевченко та Леся Українка, є героями багатьох творів учасників, як поетичних, так і прозових. Але автори не просто написали про важливість цих особистостей для України, ай намагались побачити в них людей з важкою долею, які долали труднощі. Коло героїв творів досить різноманітне: від князів Володимира Великого, про якого у давньоруському стилі написав юний письменник, Святослава Хороброго, який надихає хлопця, який має таке ж ім’я, гетьманів Івана Мазепи, Кирила Розумовського до …президента Володимира Зеленського, шлях до успіху якого знайшов висвітлення в цікавому коміксі. Дітей та молодь надихнули на створення робіт співачка Соломія Крушельницька, письменник і дисидент Василь Стус, артист балету, емігрант Серж Лифар, Провідник Степан Бандера, “залізний генерал” Валерій Залужний, поетеса Ліна Костенко, письменник Улас Самчук, художниці Марія Башкірцева, Марія Приймаченко, Катерина Білокур, артистка театру Марія Заньковецька, тревел-блогерка Софія Яблонська, успішні бізнесмени та меценати Петро Яцик та Богдан Гаврилишин, співаки Андрій Кузьменко, Руслана та Настя Каменських, боксер та політик Віталій Кличко, фехтувальниця Ольга Харлан, маленька гімнастка Олександра Паскаль та інші відомі українці з історії та сучасності. Але чимало й маловідомих імен сильних українців у творах дітей та підлітків: боксер Валерій Гойхман, священник Федор Киба, вчитель Богдан Крикончук, дизайнерка одягу Ксенія Шнайдер тощо. А ще діти писали про мам, татусів, вчителів, однолітків, зрештою, про себе. Тобто про найближчих, які надихають і підтримують, про їхню діяльність, людяність та силу духу. І, звісно, про героїв цієї жорстокої війни, захисників та волонтерів – про них багато пишуть, малюють, створюють презентації діти. Взагалі тема війни так чи інакше присутня в кожному творі. І творчість дітей з досвідом проживання війни має своє щемливе звучання. У конкурсі взяли участь понад 400 робіт. Свої твори надіслали діти підлітки та молодь практично з усіх регіонів нашої країни, від Донеччини до Волині. Чимало учасників і учасниць конкурсу в графі “проживання” указали одночасно два міста, бо є внутрішніми переселенцями, більшість таких з Донеччини й Харківщини. Деякі зазначили рідне місто в Україні, інше за її межами: Німеччина, Чехія, Канада,
Пошта “СП” · “Молодь України створює мотиваційну книжку про сильних духом українців від давнини до сучасності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Фундація Українського Вільного Університету імені Воляників-Швабінських присудила письменнику Вадиму Пепі третю премію за нариси “Правда очі коле”. У виданні йдеться про болючі кривди в історії багатостраждального українського народу. Від щирого серця зичимо синові потомствених драбівських хліборобів доброго здоров’я, творчого натхнення та нових здобутків.
Володимир Ятченко, доктор філософських наук, професор
Суспільство · “Ми воюємо кожного покоління, щоб утвердити своє право на свободу, цінності, на те, щоб бути землею вільних”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
сину Миколи Бугакова, рідним всіх тих, чиї спогади, особисті речі представлені в експозиції. Експозиція містить мультимедійні засоби та елементи інтерактиву. Зокрема тут можна буде послухати спогади свідків Голодомору 1932–33 рр. – уродженців та жителів Мельників, переглянути відео про Холодноярську організацію, дізнатися про те, як склалися долі повстанців-холодноярців в совєтський період, вшанувати земляків-холодноярців, які загинули, захищаючи Україну в 2014–2023 рр. Лейтмотивом всієї експозиції є пророча цитата Тараса Шевченка “…І повіє огонь новий з Холодного Яру” та гасло Холодноярської організації, зазначене на прапорі “Воля України або смерть”, які надихали холодноярців, і надихають сучасне воїнство України – героїв Небесної Сотні, добровольців та вояків Збройних Сил України. Сьогодні із назвою “Холодний Яр” асоціюють, в першу чергу, бійців 93
Україна домагалася визнання у європейських країнах і створили прозахідний уряд”. Ініціатор створення нового місця пам’яті, представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар розповів про родину Чижевських. Павло Чижевський був рушієм діяльності Українського клубу Полтави, одним з організаторів і провідників Полтавського осеред® ку Товариства українських посту® повців, директором Полтавського Товариства Взаємного Кредиту. Підтримав створення Української Центральної Ради. Після приходу до влади Директорії УНР Симон Петлюра призначив його керівни® ком торговельно-промислової мі® сії, яка мала налагоджувати зв’яз® ки з бізнесовими колами європей®
Суспільство · “Ми воюємо кожного покоління, щоб утвердити своє право на свободу, цінності, на те, щоб бути землею вільних”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ 19 жовтня в Медведівському краєзнавчому музеї Національного історико-культурного заповідника (НІКЗ) “Чигирин” (с. Медведівка, Черкаська обл.) відбулася презентація проєкту “Створення експозиції “Холодний Яр – земля вільних: 2.0”.
Потреба оновити експозицію Медведівського краєзнавчого музею, перетворивши його на сучасний музей національно-визвольної боротьби в Холодному Яру, постала давно. Холодноярщина – унікальний куточок України, де відбулося багато визначних подій, що стали знаковими для розбудови української державності. Тут розташована значна кількість пам’ятних місць і пам’яток культури та природи, які пов’язані з героїчною боротьбою за волю і честь українського народу, за незалежність нашої держави. Саме це зумовило сприйняття поняття “Холодного Яру” як символу волі й незламності. Тож оновлена експозиція має знайомити відвідувачів з національно-визвольною боротьбою у Холодноярському краї в різні історичні епохи, оповідати про звитягу і подвиги героїв Холодноярщини, розкривати їх вплив на сьогодення. Дякуючи підтримці Українського культурного фонду це вдалося зробити протягом 2021–2023 рр. У 2021 р. було реалізовано проєкт “Холодний Яр – земля вільних”, у рамках якого було створено експозицію, присвячену подіям Козаччини, Гайдамаччини, Української революції 1917-1921 рр. (діяльність Холодноярської організації) на території краю. Презентована нині експозиція є органічним продовженням створеної у 2021 р. і присвячена новітній історії Холодного Яру – від 30-х рр. ХХ ст. і до сучасності. Під час презентації менеджерка проєкту Яніна Діденко розповіла про проєкт та подякувала всім причетним до створення експозиції. У новоствореній експозиції представлені предмети, що розповідають про події Голодомору 1932–33 рр., репресії, рух спротиву в роки Другої світової війни, Майдани 2004 р., 2013–2014 рр., боротьбу супроти агресії рф з 2014 р. до сьогодення. Серед найцікавіших – колекція фото, що представляють Медведівку напередодні Голодомору, настінне дзеркало із листами періоду Другої світової війни, які зберігалися за ним, щоденник чигиринки-остарбайтерки Марії Рясик, карта зони бойових дій 49 ОСБ “Карпатська Січ” з 5.04.22 по 12.09.22 р., уламки крилатої ракети, випущеної по Чигиринщині 16.07.2022 р. (с. Вітове). Новостворена експозиція показує сталість та безперервність традицій боротьби за українську державність в регіоні, вплив регіону на творення сьогоднішніх традицій боротьби супроти ворога. Це і назви окремих підрозділів Збройних Сил України, псевдо бійців, вживання гасел. Окремий розділ експозиції присвячений російсько-українській війні, зокрема 93 ОМБр “Холодний Яр” та загиблим героям, життя яких було пов’язане з Холодним Яром, – Георгію Тарасенку, Павлу Наконечному. На презентації були присутні рідні тих, чиї особисті комплекси представлені в експозиції. Від команди проєкту щиро дякуємо людям, які поділилися з нами найціннішим – пам’яттю: родині Георгія Тарасенка, членам ГО “Поклик Яру”,
ОМБр – сучасних захисників ідей волі і свободи, українців з усіх регіонів. Холодний Яр нині – це вся Україна. Війна почалася не в 2022-му, і навіть не в 2014 р., насправді російське вторгнення триває століттями і ніколи не припинялася – на військовому, економічному, політичному, культурному рівнях. Вони намагалися втручатися в нашу реальність, як могли. Ми воюємо кожного покоління, щоб утвердити своє право на свободу, цінності, на те, щоб бути землею вільних. Проєкт реалізується Благодійним фондом соціального розвитку НІКЗ “Чигирин” в партнерстві з Національним історико-культурним заповідником “Чигирин” в рамках програми “Відновлення культурно-мистецької діяльності” за підтримки Українського культурного фонду.
Олена ТРОЩИНСЬКА, Яніна ДІДЕНКО, НІКЗ “Чигирин”
ських країн. У лютому 1922 року Симон Петлюра призначив мініс® тром фінансів уряду УНР в екзилі. На еміграції написав текст Кон® ституції УНР. В останні роки жит® тя в Женеві розробив концепцію електрифікації України та модель вітряної турбіни – прообраз сучас® них вітряків-генераторів вітрової енергії. Григорій Чижевський з травня 1918 року – губернський комісар УНР на Полтавщині. З лютого місяця 1919 року став міністром внутрішніх справ Української Народної Республіки. Був учас® ником Другого Зимового походу Армії УНР. Під час походу був по® ранений. Помер у 1936 році у Польщі. Микола Чижевський народив® ся 1 жовтня 1891 року. У 1919–1920 роках був учасником Першого зимового походу Армії УНР на посаді командира 4-ї гар® матної сотні 3-го кінного полку. У жовтні–листопаді 1921 року у складі Волинської повстанської групи підполковник узяв участь у Другому зимовому поході Армії УНР, як командир комендант® ської сотні штабу Повстанської армії. Написав спогади про ті по® дії “15 діб на окупованій Москвою Україні”. Працював у Гірничій академії, став професором і заві® дувачем ливарної кафедри. Спри® яв відкриттю в Гірничій академії окремого факультету ливарної справи у 1951 році. Керував більш ніж сотнею захистів інженерних та магістерських робіт, опубліку® вав 47 книг, у тому числі 7 підруч® ників. Чимало досліджень присвятив вагранкам – шахтним пе® чам для плавлення чавуну й випа® лювання вапняку та руди. Осно® воположник процесу водного охолодження вагранок у Польщі.
Полтавський офіс УІНП
Суспільство · “Ми воюємо кожного покоління, щоб утвердити своє право на свободу, цінності, на те, щоб бути землею вільних”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Гостя з Полтави, заступниця голови Полтавської обласної ради Лілія Руроєва та Краснолуцький сільський голова Віктор Романенко наголосили на важливості збереження пам’яті про імена героїв минулих епох – від Армії УНР до сучасних ЗСУ. Висловили думку, що в добу Української революції 1917–1921 років відроджувалися традиції військово-козацької спільноти, які стали основою для розбудови збройних сил УНР. Сучасні ЗСУ плекають традицію славних попередників, стоять “на плечах” воїнів УНР. “І хоча душі наших відомих земляків знайшли свій вічний спочинок на чужині, їхні вдячні земляки завжди будуть пишатися славними іменами вихідців з гадяцького краю, з села Ціпки Краснолуцької громади”, – сказав Віктор Романенко. Церемонію відкриття відвідав директор Польського Інституту у Києві Роберт Чижевський. Він є онуком Григорія Чижевського та правнуком Павла Чижевського. “Ви зараз зробили так, що мій дід, його батько, його брат, зараз живі. Я вам просто вдячний як людина”, – висловив слова вдячності пан Роберт. Він поділився родинними спогадами та міркуваннями про своїх родичів: “Дід Григорій Чижевський помер 1936-го, коли мамі було чотири роки, тож вона майже не пам’ятає свого власного батька. До дружини діда і моєї улюбленої бабці я їздив на канікули, і в неї були чудові речі, що залишилися після діда. Коли бабці було, здається, 22 роки, вона вийшла заміж за мого діда, якому тоді було приблизно 40 років. У родині було відомо, що дід був петлюрівцем, воював в Армії УНР. Є одна фотографія діда у шапці, яку зробили під час фотографування учасників Другого зимового походу Армії УНР. Ця сама шапка лежала в будинку бабці, частково з’їдена міллю. Я пам’ятаю, що в тій шапці грався у війни. Існувала також історія про шаблю діда, яку хтось колись позичив на якусь там виставу і не віддав. У сінях лежали заржавілі шпори, красиві кам’яні каламарі, бо дідо був геодезистом; лежали українські еміґраційні журнали, які, звісно, я не міг прочитати. Мама переказувала мені пісні, які дід співав: наприклад, “Реве та стогне Дніпр широкий”. На короткий час дід був міністром внутрішніх справ 1919 року, коли
Нещодавно в селі Ціпки неподалік Гадяча вшанували пам’ять своїх видатних земляків. За ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) на фасаді будівлі місцевої бібліотеки відкрили меморіальну дошку міністру фінансів Української Народної Республіки (УНР) Павлові Чижевському та його синам – офіцерам Армії УНР Григорію і Миколі. Урочисту церемонію відкриття організував виконком Краснолуцької сільської ради Миргородського району Полтавської області.
Слово многоцінне · “І переоре борону першу Зоряний Плуг, Й прийде у світ цей знову Месія-Дитя”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Національний музей літератури України в час повномасштабного вторгнення став осередком культури, духовності, віри й переможного духу українства. Багато важливих і цікавих акцій, окрім експозицій та екскурсій, проводиться колективом Музею. Зустрічі, презентації, благодійні, во" лонтерські акції, літературознавчі дискусії, квести й майстер"класи згуртовують українське това" риство й допомагають тримати український освітньо"культурний, духовно"мистецький стрій.
Хотілося б висловити своє захоплення однією з подій. Вже п’ять років поспіль Національний музей літератури України збирає поетів на традиційний музейний фестиваль молодої поезії “Поетична толока”. Цей фестиваль став незабутньою подією, що зближує молодих поетів, надає їм можливість поділитися своїми творчими досягненнями і сприяє популяризації поезії серед широкого загалу. “Поетична толока” – це своєрідне поетичне свято, яке об’єднує представників різних літературних напрямів і поколінь на одній сцені. Тут поряд із відомими і вже визнаними поетами такі, котрі ще прагнуть бути почутими: поети-початківці, учні шкіл, що доєднались до фестивалю через Zoom-зв’язок, бо перебувають в Одеській та Запорізькій областях. Назар Чехов – учасник “Поетичної толоки” вже кілька років, його поезія зростає разом з фестивалем. Іван та Павло Раділови – найменші учасники, прочитали свої поезії про війну, від яких защеміло серце. Серед постійних гостей цього року були присутні: Стася Шинкар, Світлана Суниця, Алла Мейта, Ірина Головай. Оксана Антонів-Дорош, українська поетеса, яка перебуває зараз у Нью-Йорку, попри велику різницю в часі, теж доєдналася до фестивалю. Цього року фестиваль об’єднав поетів різного віку, деякі почали писати від початку війни. Читали власні твори та розповідали про свій шлях у літературі, кожен присутній мав змогу надати відгук на поезії інших учасників. Бажання перемогти ворога та відсвяткувати таку очікувану перемогу України об’єднало всіх авторів. Кожного учасника фестивалю Національний музей літератури нагородив дипломами за участь. Цьогоріч метою фестивалю було не тільки поділитися своєю творчістю, ай зібрати кошти на смаколики для воїнів, столичні батончики, які зі своєю невтомною командою виготовляє письменниця і волонтерка Тетяна Череп-Пероганич. Хочеться подякувати колективу Музею, а також натхненниці й організаторці “Поетичної толоки” Юлії Луценко, яка вже не один рік поспіль згуртовує у дружнє коло маловідомих, але щирих авторів поезії.
Вибрані твори учасників *** Розстріляна молодість. Дитинство украдене. Мрії розтрощені танками й “Градами”. Зламані долі. Душі в руїнах. Родини поховані у власних стінах. Ночі немає. День, як примара. Тільки за що така Божая кара? Не розумію, в чому провина? Я ще маленька, я ще дитина! І пояснити ніхто вже не в змозі, Чому війна на моєму порозі. Вкрали дитинство, вкрали бажання, Інколи навіть на мир сподівання. Та попри все це я відчуваю: Буде ще свято! Коли? Я не знаю! Сили відновимо, страх проженемо, Вільною буде земля й наше небо! Єсенія Ковальова, учениця Остерського ліцею
*** земля приймає все: зотлілу плоть і життєдайні зерна, суцільний промінь, штрихпунктирний слід. що вийшло із землі, до неї верне: кипляча лава і розталий лід.
тяжіє до землі вечірня блискавиця і вранішня роса, лушпайка насіннєва з вуст і зі щоки сльоза, хребет старечий, іграшка дитяча, салютний свист і самогубця-падолист.
земля приймає всіх: з хрестом і без хреста, хто забарився і хто передчасно, за ким дощило рясно і хто пішов спокутувати гріх.
земля – це завше “так”. одразу. без вагання. без знаку запитання. пізнавши слово “ні”, ми врешті-решт... проживши слово “ні”, ми врешті-решт... ідемо до землі.
*** “любить-не любить” – рониш додолу не пелюстки. роки. аортою – кров. зап’ястям – вагання ромашковим соком. “мій”: капелюшок літери йот – човен для двох без весел. весла у скронях твоїх-моїх сокирою цюкає тесля. стружить і стружить. додолу не стружка, а роки впали. на хвилях гойдаються праве весло – “куди”, ліве весло – “далі”. ромашкове поле… давай пелюстки відривати з тобою удвох. хай звуться пелюстки “кота чи собаку”. а може, обох. Стася Шинкар, вчителька Таращанського академічного ліцею “Ерудит”
*** На теплих лапах крадеться осінь Така ж руда, як сусідський кіт, Фарбує листя, ховає просинь, Готує чай і пече бісквіт, Збирає яблука в кошик й горішки І трохи груш запашних в пелену, Іде поволі – стомилась трішки – Й на килим сіла із споришу. Чого ж ти спішиш, посестро-осінь?! Закутайся в хустку, чаю попий... Невже не сумуєш за літом ти зовсім? Залиш хоч на згадку промінчик скупий. Та осінь не чує – немов не до неї, Схопилась і далі крокує собі, Притрушує листям пожовклим алеї І з вітром виводить мінорні жалі. Вже буде як буде, примхлива сестричко, Вересень, жовтень, за ним – листопад... Зернята клює в годівничці синичка... Так вже повелося – в природи свій лад.
*** Від сну стрепенеться Батько Великий Луг, За ним сколихнеться Праматір Вічна Земля, І переоре борону першу Зоряний Плуг, Й прийде у світ цей знову Месія-Дитя. Риби полинуть у тихі бездонні краї, Зорями вродять засіяні слізьми поля, Ворог пожне, що посіяв, покосить свої врожаї, А Ной пришвартує на пристані знов корабля. Сонце прошиє проміннями тверді земні, Рани промиє дощами і вистудить біль, Той, хто мовчав – розтулить вуста німі, Той, хто вбивав – більше не влучить у ціль. Юлія Луценко, завідувачка науково-освітнього відділу Національного музею літератури України
Навколоквантова теорія думки Вважають – електрон немов хмаринка, Там-сям десь є, а не отут і стій. Маскує відчайдушно норов свій – Пливкої пелехатості картинки.
А думка як? Ота, що точка зору? Теж просто хвиля, що як світло ллється? І для загалу завше подається Подібною на хмару неозору.
Пашіє обрій – обійнятий жаром, Чи бовваніє місяця тареля, Крайнебо видзеленькує сріблисто.
За мороком – не блискотять Стожари, В сльотавості – не величенна скеля, Не для пацьорків – дощове намисто. Надія Чорноморець, головний інженер Інституту фізики, м. Київ
*** Життя – недоспівана пісня, Не зіграна старанно гама, Самотньо стоїть піаніно, І ноти як кардіограма... Бемолі й дієзи злетіли І моляться Баху й Шопену, Цей світ збожеволів від бомб. Так страшно. Так глухо. Так темно... Розстроєні в попелі звуки, Розбиті й знеможені пучки – Заграйте на струнах надії, Не реквієм – оду величну, Пролог до нової Сюїти, Симфонію Честі й Свободи! Оркестри, Небесні та Світлі, Заграйте нам марш Перемоги! Ключем чарівним і музичним Злітають лелеки крилаті – Музична моя Україно, Співуча, натхненна, багата... Затихніть громи канонади, Почуйте землі Голосіння – Тут Лисенко, Ведель, Бортнянський, Партесного співу спасіння... Життя – недоспівана пісня, Не зіграна старанно гама – У чорному попелі долі Дитя пізнає фортепіано... Воскресне мелодія Долі, Заграють ще Гімн Переможний – І в дивнім оркестрі Планети Відродиться Дух – Світлий, Божий... Ірина Головай, викладачка ВСП ОМФК КНУ імені Тараса Шевченка
*** Дівчино із довгим волоссям простору світла, Ти колись горнулась до неба у Всевишній любові, А тепер в бушлаті забиваєш давні пахощі квітів Стогоном Дніпра, що заліг у Києві, Харкові й Львові.
Дівчино зі сміхом дзвонів найвищої дзвіниці, Ти цілуєш серцем чоло маленько-дорослої доні І лягаєш у спальнику долі, де пташка гніздиться, Щоби мертве сьогодні Дніпро прокинулося в осонні.
Дівчино із духом свободи, виписаним колами роду, Ти змінила спідню білизну на лють і гнів поколінь І читаєш устав з молитовника – щитом бути взводу. Хай святиться ім’я Твоє, хай святиться... Амінь.
*** Я готую сніданок, помішуючи підсолену воду смаком життя ранку. Посміхаюся плесу неба і планую годину свого життя, лише годину, бо ж треба планувати. Над нами літають ракети. Світло потроху зникає з вікон навпроти і поруч, і там далі. Воно губиться між ліхтарів і маячків на дахах, і навіть між зорями, щоб повернутися осяянням очей навпроти, любов’ю поруч і силою тих, хто далі. Над нами літають ракети. Діти малюють тварин Африки: верблюдів, носорогів і зебр, запрошуючи до життя і мрії. Лінії переходять у маки, у волосся, де ми носимо пам’ять за усіма. Частіше обіймаємо дітей, щоб вони могли малювати тварин Африки і нашу Свободу. Над нами літають ракети. Шкіра стала тепер жовто-синього кольору іза цим нас впізнають у світі. Дивляться як на мерців, безумців, приречених. А ми заплющуємо очі і живемо. З вірою. Боротьба триває. До перемоги. Над нами літають ракети. Алла Мейта, вчителька літератури в Liko School, м. Київ
Публікацію підготувала Ірина ГОЛОВАЙ, викладачка ВСП ОМФК КНУ ім. Т. Шевченка
На перехрестях історії · “Справжній вік повернути місту дуже важливо… Навіть якщо доведеться потратити на це гроші”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ний острожок” і дата “в 1646 році” примушують задуматися. Якщо “в Торі”, значить поселення вже існувало, на берегах озер були солеварні. Для їх захисту від татар неподалік броду через річку Тор й спорудили острожок. У 2021 році слов’янський краєзнавець, історик і археолог, кандидат історичних наук Володимир Давиденко провів для колег екскурсію тими історичними місцями, наочно, так би мовити, показав, де що було. Щодо дати. У 1645 р. царський трон посів 16-річний Олексій Михайлович. Того ж року він продублював указ батька, Михайла Федоровича, про будівництво Бєлгородської захисної лінії, у тому числі й острожка Торського. Ймовірно, ввели його в дію 1646 р. От ця дата й потрапила в багатотомне “Описание Отечества” 1903 р. Цієї сумнівної дати дотримувався й наш знаний краєзнавець Г. Г. Пушкарьов. У вересні 2002 р. міська рада та її голова А. В. Левіт вирішили порадувати слов’янців – урочисто відзначити День міста. Звичайно, згадали 1976 рік, коли з великою помпою святкували 300- ліття Слов’янська. Виходило, що в 2002 р. місту було 326 років. Ця цифра й гуляла містом, на шпальтах газет і екранах телевізорів. Чимало слов’янців розуміли, що це черговий фейк, адже минуло більше року, як Кабмін ухвалив постанову № 878 від 6 липня 2001 р. “Про затвердження списку історичних населених місць України”, в якому проти назви міста Слов’янськ у графі “Дата заснування або першої згадки” стоїть 1645 рік. Та процес підготовки до свята вже пішов. Вирішили не заважати. Хай люди відзначають. Час тоді був складний, хоча й без війни. Вранці, після феєрверку і дискотеки, на майдані я зустрів редакторку місцевого ТБ Людмилу Грибоводу. Показав їй ту постанову, розповів, як Слов’янську віку вкорочували. І вже ввечері в ефірі вийшов святковий сюжет. Потім Ольга Золотарьова у найбільш тиражній (тисяч 20 примірників) газеті “ТВ плюс” (№ 70, 12.09.2002 р.) написала статтю “Так сколько же Славянску лет?”, супроводила її постановою Кабміну від 26.07.2001 р. та викопіровкою зі “Списка історичних населених місць України”, де чітко написано: “м. Слов’янськ 1645 рік”. А ще журналістка провела опитування містян щодо віку Слов’янська. Дехто сказав: “Мені байдуже”, а-от студентка Аліна твердо заявила: “Справжній вік повернути місту дуже важливо… Навіть якщо доведеться потратити на це гроші”. Слушну думку висловив голова Слов’янська Анатолій Левіт: “Зараз ми встановлюємо точну дату виникнення міста. Якщо підтвердиться, що місту дійсно більше років, обов’язково будемо міняти рік народження”. Дослідили. Встановили. Поміняли. І вже в 2005 році урочисто святкували 360-річний ювілей. А 370 і 375 років Слов’янську відповідно до постанов Верховної Ради відзначали на державному рівні – виготовляли ювілейні монети, пам’ятні медалі, марковані конверти… Дай Боже, щоб ми скоріше вигнали з України окупантів, зажили в мирі та злагоді з усіма народами світу, гідно відзначали державні та свої місцеві свята. Слава Україні! Героям слава! Вічна пам’ять загиблим!
На перехрестях історії · “Справжній вік повернути місту дуже важливо… Навіть якщо доведеться потратити на це гроші”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Віктор СКРИПНИК, ветеран журналістики, почесний краєзнавець України, м. Слов’янськ
Кляті рашисти, одурманені ідеєю свого фюрера путіна захопити Україну, вже так дістали варварськими обстрілами та бомбардуваннями, що дехто забув про наші місцеві свята. Спасибі начальнику військової адміністрації Вадиму Ляху, який на сайті 6262 розмістив вітання з Днем міста Слов’янська. Він, зокрема, написав: “Шостого вересня нашому улюбленому Слов’янську виповнилося 378 років. На жаль, вже вдруге ми відзначаємо день його народження в умовах повномасштабної війни. Без масових святкових заходів. Багато хто – в інших містах та країнах”. Очільник міста висловив впевненість, що ми переможемо, що Слов’янськ назавжди залишиться українським. Вирішив зайти на сторінку “Краєзнавці Слов’янщини”. Не встиг, бо висвітився напис “Слов’янськ – Вікіпедія” і текст “Краєзнавець Олександр Петренко роком заснування сучасного Слов’янська вважає 1676 рік, а 1645 рік, на його думку, як дата заснування фактично вигадана”. Так колега підтримав свого однодумця в деяких питаннях історії Слов’янська Ігоря Гулька, який щойно видав книгу “Солё- ный – Тор – Славянск. Материалы о дате основания города” (“Майстер книг”, Київ, 2023). Нове видання нашого історика, як і перше, видане у 2019 р., – солідний фоліант (257 стор.) журнального формату, віддрукований на крейдованому папері, містить масу кольорових знімків, малюнків, копій різних документів, карт і схем. Словом, цінне видання з наукової точки зору і дуже коштовне – з фінансової. Дещо здивувало звуження тематики нового видання – “Матеріали про дату заснування міста”, а першого – “Матеріали для вивчення історії міста”. Довго думав, як автор розрізняв ці матеріали, а головне – для чого? Коли ж вчитався в авторські одкровення (див. стор. 3-4), зрозумів: він хоче виправдати свою точку зору щодо критеріїв визначення дати заснування поселення. Найпершим він вважає наявність у цьому місці осілого населення, тобто “мешканців, пов’язаних з цією місцевістю, наявність постійного житла, земельних ділянок та різних промислів”. З цим в якійсь мірі погодитися можна. Хоча, як на мене, і перша згадка годиться. Пам’ятаєте, чим закінчилася суперечка між Тбілісі та Єреваном, хто з них старіший? Вірменському радіо задали запитання: чи правда, що в Тбілісі знайшли документи, які підтверджують старшинство грузинської столиці? – Правда, – відповіли вірмени, – але ті манускрипти знаходилися в керамічній вазі, на дні якої написано: “Зроблено в Єревані”. “Другий визначальний критерій, – пише І. Гулько, – обов’язкова присутність у місті державної влади. Представником державної влади в розглянутий період – друга половина XVII століття – для таких прикордонних міст, як Соляний (Слов’янськ), був міський воєвода, якого призначали державним указом”. Тепер стає зрозумілим, чому в книзі така увага Богдану Протасову, Микиті Дурову, Луці Онучину та іншим московитам, слугам царевим, які правили містом Солоним.
Це ніби на підтвердження “изысканий” новоявленого “історика”, добре вишколеного кагебіста в чині президента відродженої російської імперії путіна про те, що “украины никогда не было и быть не должно”, що “границы россии проходят там, где говорят по-русски”. Нашому історику, на відміну від московських чистильників у ранзі царів, імператорів, генсеків та президентів, – пошукати б, може, десь щось і залишилося, що можна назвати документом, який є першою згадкою про наше місто. “Писано з Тору, 1642 р., червня 12 дня”. Так старший отаман Семен Забузький завершив свою відписку “государю Павлу ФедоровичуЛеонтьєву, Валуйському воєводі його царської величності”, з приводу скарги “на тих во-рів, що погромили дворянина Михайла Засєкіна і козаків, що йшли по государєву указу”. Отже, відписує отаман, того дворянина громили Мокій та Тимошко, але він їх не застав, а то б затримав. Цей лист – стовідсотковий документ: є дата, є підпис, вказане місце складання – Тор! А віднайшов його в архіві коша Нової Запорозької Січі Тарас Чухліб – доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України Національної Академії наук, автор багатьох книг, у тому числі й “Донеччина та Луганщина – козацькі землі України (XVI–XVIII ст.)”, Київ, 2014. Дуже рекомендую згаданим вище краєзнавцям почитати роботу знаного науковця Тараса Чухліба. А він, між іншим, наводить ще один документ, датований 1546 роком: “У Святых Гор, и выше и ниже, позаводили в лесах зимовища для своих кошей. Тут строили казаки и струги… Черкасы – севрюки (українці. – В. С.) стали расставлять по Северскому Донцу зимовища своих товариств и таким образом завели в поперек страшного Поля дозорную цепь-от крымцев”. Отже, робить висновок науковець, понад 500 літ тому українське козацтво проторувало шлях до Кальміусу, Міусу, Сіверського Дінця, Лугані та Дону! У війнах і військових сутичках українці зуміли колонізувати велику територію Дніпрово-Донського межиріччя, яке тоді називали Диким Полем. Ані протидія Кримського ханства, ані сторожі “государевих людей” Московського царства, ані яничари Османської імперії не відлякали наших мужніх пращурів від боротьби за цю землю. За допомогою “меча і плуга” вони заснували тут самобутні територіальні структури – Кальміуську, Єланецьку, Барвінківську паланки війська Запорозького Низового. Кордони Січі сягали Дону включно з великою частиною сучасної Ростовської області Росії. На жаль, українське та й російське суспільство мало знає про це. І цим користується “великий історик”, збирач земель руських” путін. Він на весь світ кричить, що Південно-Східна Україна – це “ісконно руські території” й мають належати Росії. Він уже 10-й рік воює з Україною, намагається її знищити. Думаю, нащадки славних запорожців з допомогою світової спільноти зуміють не тільки зупинити оскаженілих рашистів, ай повернути захоплені ними території. У благородну справу збереження цілісності України, захисту Вітчизни від ворожих посягань роблять свій внесок наші краєзнавці. Нагадаю, що член Слов’янської міської організації НСКУ, історик М. В. Зелений написав книжку “Думи про козака Барвінка” (Харків, 2015), у якій розповів, як за наказом Богдана Хмельницького козак Барвінок разом із побратимами заснував на березі Торця, який ще не був Сухим, слободу, жителі якої займалися вирощуванням коней, корму для них та харчів для козацьких полків, що вели війну проти поневолювачів України. Певний внесок у поширення знань про рідний край зробив і автор цієї публікації. Моя стаття “Слов’янськ – місто українське” була опублікована в обласній газеті “Донеччина” та у всеукраїнській “Слово Просвіти”. Була й серія збірок нарисів з історії Слов’янська, що побачила світ у 2001, 2002, 2008, 2010, 2015 рр. загальним тиражем понад п’ять тисяч примірників. Там я вказував, що Тор (Слов’янськ) заснований 1645 р. І не тільки тому, що на власні очі в міському музеї бачив добре оформлену копію царського указу про будівництво низки захисних споруд, у т. ч. острожка Тор, “чтобы тем у татар в Русь проход отнять, а православних от войны, от разорения и от полону заступить”, а й тому, що 1645-й датою заснування Тора називали й чимало авторів до мене. Найбільш відоме багатотомне видання – “Россия. Полное географическое описание”. (С.-Петербург. Издание Д. Ф. Девриена, 1903). Глава VIII сьомого тому присвячена Слов’янську. На стор. 277 читаємо: “Д. І. Багалій (професор Харківського університету. – В. С.) вважає цілком правдоподібним висновок, що сюди їздили за сіллю вже і в XVI ст. Можливо, що тутешні соляні поклади були відомі ще сіверянам (XII ст., при Ігорі Путивльському). Перша вказівка на факт добування тут солі датується 1625 роком – доповідь государю одного із станичників, котрий їздив у Тор в числі інших “охочих” людей”. Далі автори вказують, що промисловики для захисту від татар споруджували укріплення, які не відзначалися міцністю. Тож “одночасно з призначенням м. Чугуєва охоронним містом в Торі був збудований острожок (в 1646 році), звідки руська сторожа, приведена з Чугуєва, мала спостерігати, щоб татари не переправлялися через Торський перелаз. У 1650 році в Торі почали діяти соляні заводи, і близько цього часу сюди переселилися черкаси. Тут знаходився й государів соляний завод, опис якого відноситься до 1665 р. Наведені у главі VIII такого поважного видання 1903 року дати і факти свідчать, що Тор як захисна споруда (острожок) і населений пункт існував задовго до 1676 року, коли він в черговий раз був відбудований. А громили Тор, спалювали не тільки татари, а й українські козаки. Так було в 1658 та 1668 роках, коли гетьмани Виговський і Брюховецький конфліктували з Москвою через її загарбницьку, колонізаторську політику щодо України. Фраза “…в Торі був збудова-
Шевченкіана · “Український геній Шевченко могутньо наголосив основну тезу своєї Передмови: “У їх народ і слово, і у нас народ і слово”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Тарас Шевченко: “Всі дні мого перебу5 вання в Яготині є і будуть для мене рядом прекрасних спогадів” Сестри Псьол – Олександра Іванівна (1817 року народження) і Глафіра Іванівна (1823 року народження) стали сиротами у 1823-му й з того часу виховувалися у сім’ї князя Миколи Васильовича Рєпніна-Волконського (1778–1845), який у 1816–1834 роках був малоросійським військовим губернатором. Обидві отримали ґрунтовну домашню освіту, закінчили Полтавський інститут шляхетних дівчат, який опікувала дружина князя Варвара Олексіївна – онука останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. За оцінкою літературознавця, історика Миколи Стороженка, “сестри Псьол були вельми освічені й талановиті дівчата. Глафіра Іванівна прекрасно малювала, а Олександра Іванівна непогано писала малоросійські вірші”. Тарас Шевченко, якого запросили в Яготин виконати копію з портрета князя роботи швейцарського художника Йозефа Горнунга, зустрівся з сестрами в жовтні 1843 року, коли він утретє приїхав у маєток Рєпніних (16 жовтня) і жив тут до 10 січня 1844 року з перервами у відведеному йому будинку – флігелі (з 2003 року – Музей “Флігель Тараса Шевченка”, що входить до Яготинського державного історичного музею). У мене немає можливості занурюватися у подробиці перебування поета в Яготині й у будь-які його знайомства та стосунки з іншими персонажами в цей період, втому числі з Варварою Рєпніною й Глафірою Псьол, бо тема статті вимагає повного зосередження на Олександрі Псьол. Про Глафіру зазначатиму лише найнеобхідніше. На час знайомства з двадцятидев’ятирічним Тарасом Шевченком їй виповнилося двадцять років, але дівчина мала гарний творчий набуток і немалий досвід. У 1836–1842 роках разом із родиною Рєпніних побувала за кордоном, зокрема в Римі, Флоренції, Баден-Бадені, поруч із Рєпніною зустрічалася з Миколою Гоголем, намалювала його виразний профіль (1839). Того ж року створила портрет Варвари Рєпніної, а 1845-го — князя Миколи Рєпніна-Волконського… Почувалася розкутою, впевненою в собі й енергетично відразу привабила молодого Шевченка, що помітили всі… Що стосується Олександри Псьол, то вона була щаслива вже з того, що має змогу бачити Шевченка за вечірнім чаєм, а потім, коли старі князь і княгиня йшли до своїх кімнат, залишалася з молодими Рєпніними і заніміло слухала поета, котрий на своєрідних літературних вечорах читав поеми “Катерина” та “Тризна” з присвятою Варварі Рєпніній, а ще – не друковані свої вірші. Якщо Тарас Григорович наприкінці 1843-го працював у майстерні Глафіри Іванівни, познайомився з картинами молодої художниці, дав їй якісь поради, поготів в її альбомі з’явився – важко повірити! – начерк портрета Шевченка, то молода поетка боялася навіть подумати не про те, щоб прочитати йому свій вірш, а взагалі заговорити з ним… Про це нагадала Шевченкові на початку березня 1848 року сама Псьол: “…Я пишу Вам, хоча в товариствах, де ми зустрічалися іноді, я жодного разу не говорила з Вами”. Двадцятишестирічна Олександра скромно й звично залишилася в тіні своєї молодшої сестри Глафіри й ніхто краще від неї самої не сказав про це у поетичному зверненні “До сестри”1: Нам з тобою, моя сестро, Не ходити в парі, Твоє сонце світить ясно, Моє – давно в хмарі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Нехай доля, що змалечку Мене не злюбила, Тебе щиро привітає, Сестро моя мила! Олександра Псьол не була в сім’ї Рєпніних защемлена чи скривджена – просто, сказати б, непомітніша у порівнянні з Глафірою, й вона з цим зжилася… Шевченко, сам того не відаючи, ненароком, але відчутно й прикро підтвердив окремішність Олександри в родині, що, певно, додало їй відчуття самотності й меншовартості. Втім, щодо поета, то причина тут не лише в захмареності життєвого виднокола старшої Псьол або її боязливості (це відзначив у ній сам Шевченко), а просто у Тараса Григоровича, який хоч і вважав Олександру “хорошою панночкою”, відразу виникли симпатії саме до Глафіри, між іншим, з цього приводу бідкалася в листі до свого духівника Шарля Ейнара і закохана в поета блискуча, чарівна й самовпевнена Варвара Рєпніна: “Я… відчувала ревнощі через те, що він віддавав перевагу Глафірі”. В листі до Шевченка в грудні 1845 року княжна називала її “Глафіра-красунька”… Рєпніна вважала, що Глафіра ладна була відповісти на Шевченкове почуття, коли б у ньому відчувалася постійність, надійність, ясність. Мудрий Іван Дзюба залишив навіть таке прозоре припущення: “Можливо, Глафіра Псьол – це ще один із утрачених поетом “шансів” убезпечити себе від тієї самоти, яка стала йому чи не найбільшою карою в житті. Хтозна…”2.
Тарас Шевченко: “Пришліть, якщо має5 те, “Свячену воду”; вона зросить моє серце, що в’яне” Ще понад півстоліття тому в цікавій передмові літературознавиці Леоніли Міщенко до видання шести відомих віршів Олександри Псьол у книзі “Тридцять українських поетес. Антологія”3 (1968), було вельми лапідарно й енциклопедично чітко сформульовано: “В 40-х роках у Яготині під впливом музи Шевченка і особистого з ним знайомства розвивається талант Олександри Псьол… Майже всі відомі нам вірші присвятила Олександра Шевченкові, щирим словом підтримувала великого поета на засланні, глибоко співчуваючи і обожнюючи його”. Ми вже знаємо, що знайомства, як встановлення між ними певних стосунків, відносин, і не було. Та врешті-решт в історичному вимірі головне в тому, що, на жаль, не знала тоді поетеса Псьол, але, на щастя, знаємо ми, а саме: Шевченко, котрий жодного разу не згадав її імені, дуже високо поціновував конкретний вірш Олександри Іванівни, про що використав нагоду повідомити аж у 1847 році… Відомо, як історично сильно й наснажуюче закінчив Тарас Григорович знамениту Передмову до нездійсненого видання “Кобзаря”, написану 8 березня 1847 року: “Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь”. Якраз після цього високомовного тексту, Шевченко, здається, несподівано продовжує: “А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде – і щоб не дуже чванилась московская братія своєю Ростопчиною4 – то от вам “Свяченая вода”; написано панночкою, та ще й хорошою, тілько не скажу якою, бо во5 но ще молоде, боязливе”. Прочитати ці хвилюючі слова Олександра Псьол не могла, бо вони були вперше надруковані вже після її смерті. Та й написав їх український Кобзар не для того, “щоб заохотити земляків до творчості”, як твердили деякі автори. Глибоке осмислення Шевченкового розуміння трудів Олександри Псьол виявила відома літературоз-
Т. Шевченко. Автопортрет. 1847 р.
навиця Роксана Харчук, яка виснувала, що вона “фактично стала першою українською поеткою не тільки доби романтизму, ай часу виокремлення українського письменства з російського потоку”5. У шевченкознавстві давно й неодноразово зауважено, що текст передмови певно мав попередній, невикінчений характер, але це лише підтверджує неабияку важливість, сказати б, обов’язковість виголошення поетом високого поцінування вірша “Свячена вода” Олександри Псьол… Оскільки Шевченко не навів його текст, а, наче ж, обіцяв, то зробимо це: Я бачила – святу воду В річку виливали, Щоб свяченої ногами Люди не топтали. А кохання вірне, щире, Як вода святая, Бо воно гріхів багато Із душі змиває. От тим'то я своїх думок, Хоч я і убога,
Зроду'звіку не покину Та людям під ноги. У Господа небесного Ласки ціле море, То я в його, як ту воду, Виллю своє горе. Про те, наскільки дорожив Тарас Григорович цим віршем, є доконані свідчення. На початку лютого 1848 року він писав Андрію Лизогубу з Орської фортеці: “Коли маєте “Свячену воду”, то спишіть та пришліть мені, бо та, що ви мені передали, утрачена”. Нетерпіння було таким сильним, що наприкінці лютого засланець звертається вже до Варвари Рєпніної, довіривши їй і сердечну причину настійного прохання: “…Пришліть, якщо маєте, “Свячену воду”; вона зросить моє серце, що в’яне”. Не занурюючись у подробиці, зазначу, що вірш засланець отримав… Окремо скажу про, здається, несподіване, пряме й осмислене зіставлення Шевченком невідомої української поетеси Псьол і її дуже популярної в аристократичних колах московитської сучасниці Ростопчиної. Тарас Шевченко розумів, що насправді таланти цих двох жінок не лише співставні — талановита українка, він уже розумів – його послідовниця, по суті достойна вищої честі й поваги, ніж та, котрою так вихваляються в “московщині” (саме так, з маленької букви написав поет це слово в Передмові). Поет усвідомлював, що переконати в цьому майбутніх читачів української поетеси буде нелегко, і він абсолютно свідомо фактично поставив на кін свій авторитет українського Кобзаря, поручившись за неї не у вузькому колі своїх прихильників, а у Передмові до планованого видання “Кобзаря” 1847 року з його новими творами. Таж як надійно, потужно й розмашисто це зробив Тарас Григорович: “А переверніть пудові журнали та пошу5 кайте, чи нема там чого5небудь такого, як “Свяченая вода”, – і не турбуйтесь, бо, єй5 богу, не найдете”. По молодому запально, навіть задерикувато. Чого варте блискуче порівняння талановитого шістнадцятирядкового вірша Псьол з пудами поетичної макулатури! Втім, Шевченкові й виповнилося лише тридцять три роки, а поетесі Псьол ішов тридцятий… Упевнений, якби Шевченко наступні десять років жив на волі, у Олександри Іванівни могла бути зовсім інша творча доля… Погодьтеся, що своїм унікальним конкретним вчинком український геній Шевченко могутньо наголосив основну тезу своєї Передмови: “У їх народ і слово, і у нас народ і слово”…
Олександра Псьол: “Як журюся я за ни5 ми, як благословляю” Від розглянутої Передмови до Шевченкового арешту 5 квітня 1847 року, що вилився в убивче десятирічне заслання, пройшло менше місяця. Розгром Кирило- Мефодіївського братства і жорстока царська розправа над Шевченком Олександра Псьол сприйняла як особисте й всеукраїнське нещастя, про що свідчить триптих-плач “Три сльози дівочі” (1847): Заплакала Україна, Ударившись в груди: “Сини мої коханії! Ой що з вами буде? Мої квіти рожевії, Морозом прибиті! Орли мої молодії, Яструбом зустріті! Це був апофеоз її поетичної творчості – Псьол упевнено підтвердила пророчу ві-
Шевченкіана · “Поезію Олександри Іванівни Павло Зайцев справедливо назвав “Молитвою за Шевченка”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ру самого Шевченка в її здатність заговорити “во ім’я матері нашої України безталанної” і від імені України: Боже милий! Вони ж твою Заповідь чинили: Свою матір убогую Шанували'чтили, І до братів своїх темних Простягали руки: Всім бажали вони миру, Волі і науки”. Вустами України поетеса молила Господа: “А щоб злеє не витало Над їх головами, Пристав до них по ангелу З легкими крилами. І нехай вони почують В далекому краю, Як журюся я за ними, Як благословляю! Через більш як десять років Шевченко у своїй “Молитві” перегукнеться з ученицею, попросивши у Бога за чистих серцем людей: “Коло їх / Постави ангели свої / І чистоту їх соблюди”. У другій частині триптиха поетка рветься пташкою до засланців: Ой я б залетіла за кам’яні стіни, Озирала б тюрми зверху аж до дна, Знайшла б братів милих, синів України, І нишком літала б з вікна до вікна. Третя частина повністю присвячена Шевченкові: сивий Дніпро запитує у німих гір, де гуляє-бенкетує син України незабутній: Обізвались німі гори: Дніпре, старий друже! Не питав ти України, По кім вона тужить, Не прислухавсь, що дівчата Плакали'співали, Про що хвилі з берегами Нищечком шептали. Розпитай же буйних вітрів З далекого краю, Як наш Кобзар, з важким ранцем, Під ружжем гуляє! Повернуся на мить до незаслужено призабутого (це не в моєму стилі) висновку Леоніли Міщенко, в якому було знайдено важливе слово – вона обожнювала Шевченка… Вже згадана Роксана Харчук по-жіночому тонко вловила, що в самій назві триптиха “Три сльози дівочі” прочитується алюзія на Шевченкові поетичні рядки з вірша “Думи мої, думи мої…” (1840): “Може, найдеться дівоче / Серце, карі очі, / Що заплачуть на сі думи – / Я більше не хочу… / Одну сльозу з очей карих / – І… пан над панами!..” За душевною енергетикою, чистосердечністю, самовідданістю, вірністю нічого подібного триптиху Псьол “Три сльози дівочі” не було принесено у 1847 році на благословенний поетичний алтар Шевченкової біди й мужності. Та й опісля… Ніхто не посмів у 1847-му так одверто-гласно підтримати Шевченка та кирило-мефодіївців і благословити їх… Повторюся двічі, бо це важливо. По-перше, Псьол уповні виправдала великі надії Шевченка. По-друге, був би Кобзар поруч, тобто на волі, ще краще – в Україні, поетичне розкрилля Псьол обов’язково набрало би висоту… Триптих “Три сльози дівочі” Олександри Псьол було вперше опубліковано в українському літературно-художньому альманасі “Хата”, впорядкованому і виданому Пантелеймоном Кулішем у 1860 році двома накладами. Серед авторів альманаху були Марко Вовчок, Євген Гребінка, Олександра Куліш (Ганна Барвінок) та ін., а під рубрикою “Кобзарський гостинець” надруковано десять творів Шевченка… Поява в цьому видатному ряді віршів сорокатрирічної Олександри Псьол, написаних у тридцятирічному віці, стало безперечним визнанням її поетичного таланту і громадянської значимості… Проте цей умотивований пафос зводиться нанівець, тільки-но скажу, що прекрасні вірші були опубліковані… без підпису… Як таке могло статися?! Звісно, далася взнаки природна відстороненість Олександри Іванівни від будь-якої популярності, помножена на замкнутість її життя з 1850-х років в атмосфері московського дому Варвари Рєпніної, з якою вона була нерозлучною до самої смерті, відсутність в українському духовному просторі, відірваність від українських діячів культури і мистецтва… Яскравим спалахом таланту й жіночності Псьол була цілковито зобов’язана геніальному Шевченкові, котрий, хоч і зафіксував їх один раз у житті, не згадав удруге, то вона й погасла без нього, і цьому не було ніякої ради… Здається мені, що саме ця жінка могла бути справді духовно близькою й повністю відданою Шевченкові все життя… Та повернуся до відсутності підпису. Ніхто не спромігся всерйоз і з дорогою душею встановити його, ні в кого не виникло бажання… Найперше можна було звернутися до Шевченка. Чи до професора Московського університету, філолога-славіста, літературного критика, Шевченкового друга Осипа Бодянського, котрий власноруч переписав вірш Олександри Псьол “Заплакала Україна”… Стосунки з Варварою Рєпніною підтримував геніальний українець, артист, великий Шевченків друг Михайло Щепкін…
Тарас Шевченко: “Вірші під назвою Свя5 тая вода – твір дівиці Олександри Псьол…” Утім, чого дивуватися? Сам Тарас Григорович у своєму листуванні з Варварою Рєпніною і Андрієм Лизогубом неодноразово передавав Глафірі Псьол щирі поклони, але жодного разу не згадав Олександру Іванівну… Як він умудрився взагалі не пойменувати авторку вірша, якого підніс так високо?! Втім, Шевченко таки назвав її прізвище, що сталося в гіркому випадку. Під час арешту засланця в Орській фортеці влітку 1850 року в описі його паперів було зафіксовано “вірші малоросійські під назвою “Святая вода”…”. Тарас Григорович, усвідомлюючи безневинність їхнього тексту для слідства, письмово відповів слідчому Григорію Чигирю: “Вірші під назвою Святая вода – твір дівиці Олександри Псьол, отримані мною при листі в укріпленні Орському, 1847 року, на який я не відповідав”. Такий лист невідомий, але, можливо, йшлося про втрачений примірник тексту вірша, котрий передав у 1847- му Лизогуб, або Шевченкові не хотілося нагадувати про пізніше надсилання… У січні й березні 1848 року Варвара Рєпніна написала Тарасу Шевченку з Яготина в Орську фортецю три листи, які були першими на заслання й стали останніми в їхньому листуванні. В одному з них (початок березня 1848-го) містяться характерні для Рєпніної напучення пафосно-релігійного характеру: “Коли Вам стає зовсім сумно – згадуйте про смерть. Якби Ви знали, як ця думка пригнічує, за нею йде думка про воскресіння — і життя нестаріючого, безгрішного – вічного!” Рєпніна пропонувала Шевченкові власну молитву, сотворену нею, певно, на основі кількох молитовних текстів… Але цей лист особливо цікавий тим, що на його звороті вміщено дописку Олександри Псьол, хоча в “Епістолярії Тараса Шевченка” вона розглядається як окремий лист. Олександра Іванівна нагадувала Шевченкові, що вони навіть ніколи не розмовляли. Далі йдуть таємничі слова: “Віддалення робить мене відважнішою; при тому я маю потрійне право бути зовсім не чужою”. Після цієї коми у тексті закреслено кілька рядків, безсумнівно, найцікавіших, адже в них ішлося напевне про розкриття заявленої тріади, але сором’язливість-боязливість Олександри Псьол, ачи, може, й пряма вказівка Варвари Рєпніної, змусили молоду жінку замастити цей
Автограф Шевченкової Передмови до нездійсненого видання “Кобзаря” 1847 року текст… Якби мене запитали, про що там ішлося, відповів би дуже широким формулюванням трьох можливих тем. По-перше, Псьол, як і Шевченко, вибрала саме поезію самореалізацією своєї душі, принаймні прагнула до цього. По-друге, поетеса була світоглядно найближчою до Шевченка, принаймні так вона вважала чи хотіла. По-третє, вона, на мій погляд, обожнювала поета, як митця й мужчину. Хіба хтось із яготинського товариства міг і справді зрівнятися з Олександрою Іванівною в цих трьох іпостасях укупі?! Як би там не було Псьол не викреслила найголовніше: “Протягую Вам руку, прошу Вас, добрий Тарасе Григоровичу, вважайте і мене старою знайомою. Дай нам Боже побачитися в світі Його!” Не судилося. Очевидно не без упевненого впливу Рєпніної з’явився сюжет про те, щоб засланець у своїй біді наснажувався прикладом їхньої сестри Тетяни Псьол6, яка мужньо переносила тяжку хворобу: “…За Вас так багато молиться сестер ваших по Христу і по хресту; в числі останніх назву лише сестру Таню; хай допоможе Вам Господь нести Ваш хрест так, як вона несе свій!” Не можу проминути звернення Рєпніної до всемогутнього шефа жандармів Олексія Орлова, здійснене нею 18 лютого 1848 року. Княжна буквально благала його “зі складеними на грудях руками” дозволити засланцеві малювати. Щире бажання Варвари Рєпніної допомогти Шевченкові не викликає жодних сумнівів. Як і мужність її! Так милосердно, ревно й переконливо просити за беззахисного засланця, котрому заборонив писати і малювати сам цар! І назвати це царське покарання “витонченою жорстокістю”! Мужня, мужня й благородна жінка! Втім, їй і самій жорстко пояснили, що спілкування з Шевченком категорично не бажано й небезпечно для неї. Від імені імператора граф Орлов у спеціальному листі попередив княжну про недоречність як участі її в покращенні долі рядового Шевченка, так і про недоцільність втручатися “у справи Малоросії”, що розцінювалося рівнозначно, бо інакше сама “буде причиною… не приємних для вас наслідків”… Майже чотири десятиліття потому Рєпніна засвідчила: “Я навіть не могла продовжувати втішати його листами під час його десятирічного вигнання, тому що отримала грізну пересторогу від графа Орлова”. В останньому листі до засланця від 19 березня 1848 року Рєпніна писала, ніби проводжала Шевченка до іншого світу: “Прошу Бога, щоб Він дозволив мені побачити Вас ще в цьому житті, але підкоряюся Його волі, й від душі прошу Його, щоб Він пом’янув Вас у царстві своєму. Там все буде ясно, свято, блаженно! О, зверніть туди погляди душі Вашої, не забувайте, що у Вас тут є друзі щирі, котрі бажають Вам того, чого бажають собі!”. До цього листа Рєпніної було додано поезію Олександри Псьол “Молим тебе, Боже правди, Боже благостині”. Тут і виникає прецікава історія, котра не розкривалася. Лист Рєпніної від 19 березня 1848 року в арештованих документах було неправильно датовано… 1841 роком. І Шевченко це помітив! Аби не прив’язувати поетичний додаток до Рєпніної, засланець придумав таке пояснення: “Іще лист від Олександри, котрій прізвище Псьол, яка живе в Полтавській губернії, Переяславського повіту, села не пам’ятаю”. Браво, Тарасе Григоровичу! Хоча дуже жаль, що ім’я та прізвище Олександри Псьол, написані Шевченковою рукою, збереглися лише у його відповідях слідчому… Поезію Олександри Іванівни Павло Зайцев справедливо назвав “Молитвою за Шевченка”: Молим тебе, Боже правди, Боже благос' тині, Не покидай сиротою у степу'пустині Брата нашого! Як батько, як рідная мати, Озовись до його душі, не дай унивати! Збери, Боже, наші сльози в темнісіньку хмарку І, як серцю розбитому стане нудно, жарко, Зроби чудо — вони стануть святою водою, Живущою, цілющою, всі рани загоять, Як в купелі викупають і душу напоять. Певно, Олександра Іванівна знала, що це був останній лист од них до Тараса Григоровича, й жінка, назвавши його братом, знову нагадала про цілющу святу воду від неї…
P. S. Прославлені Шевченком жінки доживали віку разом у Москві. Глафіра Псьол померла у 1886 році, Олександра Псьол – у 1887-му, а найстарша з них Вар5 вара Рєпніна – 1891-го. Поховані вони бу5 ли на зразковому в Москві та Росії цвинта5 рі Алексєєвського монастиря. У 1930-х ро5 ках радянська влада закрила монастир, а цвинтар зрівняли з землею, нині через нього пролягає швидкісна дорога, якою з вітерцем проносяться автомобілі, а водії навіть не припускають, що мчать по кіс5 тках… Насамкінець нагадаю, що у 1943 році, до 100-річчя зустрічі поетеси Псьол із Шевченком, український літературознавець і видавець Євген-Юлій Пеленський випустив у світ у Кракові збірку поезій Олександри Іванівни під назвою “Писання”. Чи не знайдеться в Україні патріотичний видавець, здатний повторити цей тихий і важливий вчинок? Ідеться лише про шість прекрасних віршів, один із яких підніс до поетичних небес Тарас Шевченко…
__________________
1 Між іншим, у журналі “Киевская старина” (1885) цей вірш був опублікований як нібито Шевченків, але в рік смерті Псьол це спростувала Варвара Рєпніна, хоча й не назвала прізвище поетеси.
2 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., 2008. С. 216.
3 До редакційної колегії входили Микола Бажан, Олекса Засенко, Андрій Малишко, Микола Нагнибіда, Леонід Новиченко та ін.
4 Ростопчина Євдокія Петрівна (1811–1858) – графиня, поетеса і драматург, авторка романтичних повістей, господиня відомого в Москві літературного салону.
5 Харчук Р. Олександра Псьол як читачка Шевченка // Слово і час. 2018. №8. С. 33.
6 Середня за віком із сестер (1819–1858), також виховувалася в сім’ї Рєпніних, була лежачою хворою.
Театр · “Усі зусилля колективу спрямовані на втілення ідеї – “Бог та Україна понад усе!” · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
но запитав: “А актриса співає під фонограму Цісик?”. “Ні, – відповідаю, – це співає наша Анна Коваленко!” Зараз з Маріамною Капітулою і усім творчим складом робимо новорічну казочку “Різдвяна подорож на Чумацький шлях” мого авторства про те, як українці знищують на своїй землі Морок, що хотів опанувати Україну. Це ніби взято із сьогодення. Діти долають Морок у казці – Україна переможе в реальності. Для цього ми робимо наші вистави. – Першою моєю режисерською роботою в Театрі “Дзеркало” була вистава “Сон”, Тараса Шевченка, до одного з днів народження Кобзаря, – продовжує Дмитро Сторчоус. – Було це десять років тому. Тоді вийшла велика вистава про Майдан, яку назвали “Сон Кобзаря”. Також ставив виставу про Івана Мазепу та дитячу казку “Котигорошко”. Володимир Петранюк написав п’єсу про Квітку Цісик і запропонував нам з Анною Коваленко зробити з неї виставу. Робили її поволі, щодня привносили щось нове. Володимир Іванович дав нам повну свободу, і ми втілили на сцені своє бачення цього твору. Щодня народжувалися нові ідеї. Зізнаюся, що ми дещо поспішали з роботою, адже прагнули показати прем’єру на відкриття 36-го сезону нашого театру. У країні йде війна. Нам треба боронити Україну, українців. Того, хто “спить”, треба пробудити. На жаль, таких ще багато. Їм треба відкрити очі на людину, яка, живучи в Америці, жила Україною. Тож сьогодні ми, живучи в Україні, де йде війна з росією, повинні прославляти українську ідею, український дух. Про Квітку Цісик в Україні вже поставили чимало вистав. У більшості постановок намагалися повністю відтворити образ співачки. У нас було інше завдання. На початку вистави Анна виходить на сцену і розповідає про Квітку. Потім говорить важливі слова: “Коли я слухаю цю українську пісню, коли я слухаю цю людину, то ніби стаю нею”. Тут дуже важливе слово “ніби”. Ми не намагалися робити копії Квітки. Героїня кілька разів перевдягається. Спершу це красивий одяг актриси, яка потім ніби стає Квіткою Цісик. Далі бачимо її такою, якою запам’ятали на відео, намагалися відтворити американський стиль одягу. Потім вона перевдягається у вишиванку, згадує, що Україна була її домом, хоча сама там бувала лише один раз. Після цього одягає на себе білу пелену і ніби стає Богородицею. А паралельно показуємо по відео історію України від Майдану до сьогодення. По боках поставили крила. Вони ніби доповнюють настрій Квітки. Даємо їх різними кольорами під кожну пісню. Хочемо в майбутньому додати до вистави одну картину про особисте життя співачки. І пісню “Коханий” – це лірична пісня, яка дещо підніме настрій глядачам. Намагаюся робити вистави так, щоб вони торкалися душі й серця глядача. Бо коли людина виходить з вистави “пустою”, то такий театр, на моє переконання, не потрібен. – Моє знайомство з Квіткою Цісик почалося в дитинстві, – розповідає Анна Коваленко. – Я ще не знала, хто це, але пісні у її виконанні запам’яталися відтоді. Вже під час роботи над виставою дала собі відповідь на запитання, чому так подобаються ці пісні – тому, що я їх слухала з дитячих років. Потім усвідомила, що ці пісні нагадують, хто ти, звідки, яке твоє коріння. Багато чому завдяки цим пісням я стала такою, якою є сьогодні. Для мене важливо, що пісні Квітки Цісик – це насамперед не вокал, а душа. Хочу, щоб у людини, яка слухає ці пісні, прокинулися якісь приємні спогади. Коли мені запропонували цю роль, я стрибала від щастя (сміється). Насправді це була моя мрія. “Я – Квітка” – моя перша моновистава. Дуже відповідальна робота і, водночас, подарунок долі. Якщо у колективній виставі ти можеш заховатися за чиєсь плече, хтось тебе підстрахує, то тут ти сам відповідаєш за себе. Ти танцюєш, співаєш, говориш. Треба постійно тримати темпоритм, передавати глядачеві всі свої емоції. Це надто складно, але воно того варте. Пісенний матеріал опановувала сама. Свого часу навчалася у музичному училищі імені Глієра у Тетяни Русової. Під час роботи над виставою згадувала наші уроки. Найскладніше було спіймати акцент Квітки. Найбільше працювала над тим, аби він був максимально схожим, але водночас не був копією. Знайшла багато подібного між Квіткою Цісик і собою. Як і Квітка, буду до останнього добиватися свого, дуже люблю українську пісню. У дитинстві мене не вважали сучасною, бо я слухала саме таку музику. У Дмитра Сторчоуса дуже тонке відчуття. Він знає, що хоче. У нас були творчі репетиції. Дмитро описував своє бачення, і ми йшли покартинно. Як відомо, немає межі досконалості. Багато чого хочеться доповнити, зокрема, відкрити особисте життя Квітки Цісик. Шукаємо матеріали. Вже знайшли унікальні фотографії її весілля, інтерв’ю, де вона розповідає про свого першого чоловіка. Прагнемо відкрити її й осмислити. Хочеться, щоб ця зірка й надалі освітлювала наш шлях. – Театр української традиції “Дзеркало” розпочав свій 36-й сезон, – завершує розмову художній керівник – директор, заслужений діяч мистецтв України Володимир Петранюк. – Усі зусилля колективу спрямовані на втілення ідеї – “Бог та Україна понад усе!” Слава Україні! Героям Слава!
Театр · “Усі зусилля колективу спрямовані на втілення ідеї – “Бог та Україна понад усе!” · с. 14сторінка оригіналу ↗ Свій 36"й театральний сезон Театр української тради" ції “Дзеркало” відкрив прем’єрним показом вистави “Я – Квітка”, присвяченої легендарній співачці Квітці Цісик. Однойменну п’єсу написав директор – художній керівник театру “Дзеркало”, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії імені Богдана Хмельницького Володимир Петранюк, постановку здійснив Дмитро Сторчоус, а роль незабутньої Квітки зіграла Анна Коваленко.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж
– Минулого театрального сезону ми з головною режисеркою Маріамною Капітулою ставили виставу “Мій бідний фюрер” – чорну комедію-кабаре з шаленою музикою легендарного Дмитра Доброго-Вечора (гурт “Вій”), та з акторами Мишком Романовим, Ольгою Оноприюк, Арленом Юсуповим і Віктором Вернером, виставу, спрямовану проти диктатури та диктаторів у стилі брехтовської їронії, а навіть сатири, абсолютно протилежного настрою, забарвлення, характеру, ніж сьогоднішня прем’єра, – згадує Володимир Петранюк. – У цей час одна з провідних акторок нашого театру Анна Коваленко в тій виставі зайнята не була і я вирішив створити з нею сценічну поему на геть іншу тему. Давно мені думалося, що вже час звернутися до життя і зірки богині української пісні Квітки Цісик. Тим більше, Аня добре співає і цей образ підходить для неї стовідсотково. Вона вразлива, чутлива дівчина з душею, яка мов барометр реагує на всі найменші рухи людського єства, на те, що відбувається навколо. На моє прохання завідувачка літературно-драматичною частиною нашого театру Юлія Лагур- Дамберг накопичила біографічний матеріал про Квітку, за що я їй дуже вдячний. На основі цього матеріалу і написав свій твір. А Дмитру Сторчоусу, який багато років працює в театрі “Дзеркало”, знає і відчуває стилістику нашого театру, доручив цю роботу як режисерові. Вони з Анею люди творчо близькі, реалізували мою п’єсу на театральному коні. Особисто я познайомився з творчістю Квітки Цісик під час Помаранчевої революції. Біля головпоштамту, що на Майдані Незалежності, продавали диски з її піснями. Вони стали для мене одкровенням. Ці диски приїхали з-за кордону, а я їх знову повіз за кордон до Польщі, де ще тоді працював мій театр. Це було відкриття своєї власної таємниці. Пісні, які ми чули з дитинства, у її виконанні звучать абсолютно по-новому. Вони ніби відкривають другий поверх. Це як діти, що бавляться в домі, коли немає батьків. Раптом відчиняють ляду, залізають на горище і бачать там цілий стос різних речей – сімейних реліквій. Знаходять патефони, платівки, газети з минулого, альбоми з пожовклими світлинами. І цей світ, прикритий курявою часу, відкриває неймовірні таємниці, про які ми здогадувалися, але не бачили й не чули. Квітка Цісик – справжня героїня України. Вона понесла нашу національну ідею у світ. Мало того, переконала своє оточення у важливості того, що сама робить. Творчість Квітки – це молитва. Поки ми своїми скромними стараннями займалися у дозволених рамках при Радянському Союзі українським фольклором, Квітка влаштувала з цього вибух на весь світ. У наш складний, трагічний час, ми шукаємо підвалин, на які спиратися. Щастя людини можливе навіть у найтрагічніші моменти її життя, якщо вона вірить. Тому, що віра дає перспективу існування світу і людства незалежно від усіх тих перепитій, часто трагічних і болісних. Має бути віра в те, що виростуть наші діти. Вони збудують світлий храм з назвою Україна. Це буде щасливе суспільство, яке існує у своїй мові, своїй вірі, на своїй, даній Господом Богом землі. А голос Квітки Цісик є голосом Надії, Любові і Віри! Велике щастя, коли є такий колектив, якому ти можеш довірити свій новий твір, а нове – це завжди найдорожче. І повірити своїм колегам своїм вихованцям, що вони це зроблять. Вони практично ставили виставу самі, своїми зусиллями. Я тільки іноді підглядав із-за лаштунків за їх пошуками. І радів. Не буду приховувати, що задоволений виставою “Я – Квітка”. Бачу її не тільки такою, якою вона є зараз, а й такою, якою має бути в кінцевому результаті. Вистава продовжує розбудовуватися після прем’єри, набуває нових рис, нових якостей, нових щаблів. Незримо на виставі працює команда Театру, яка забезпечувала звук (Артем Бєлоконєв), світло (Юлія Лагур-Дамберг), декорації (Сергій Дзей). І тоді виникає Диво. Над сценою злітає сама бозька птаха – Квітка! Актриса Анна Коваленко перевтілюється в образ Героїні і ми вже не знаємо, де закінчується Аня, а де починається Квітка! Один глядач мене наїв-
Арт%калейдоскоп · “У житті, як і в палітрі художника, існує лише одна фарба, яка має сенс. Це фарба любові”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
демічного ансамблю пісні і танцю Збройних Сил України тенори Денис Сагіров, Павло Міжура, Микола Чорний, заслужений артист України Сергій Юрченко. Також хотілося б відзначити солістів Оксану Гаврачинську та заслуженого артиста України Сергія Митрофанова, які виконували партії скрипки. А для студентів музичної кафедри Київського академії мистецтв імені Павла Чубинського концерт став дебютом. Можливо, цей перший концерт зі знаним колективом стане для них початком дороги у велике творче життя. – Слава неймовірним лікарям, які лікують наших воїнів. Це люди з великої літери, – підкреслила Ольга Чубарева. – Українці продовжують боротися за незалежність і свободу, за право жити у вільній Україні. Весь світ зараз дивиться на нашу країну. Дивується і пишається українцями, їхньою незламністю і нескореністю в боротьбі. Ще раз хочу вклонитися нашим воїнам, завдяки яким я сьогодні стою на цій сцені. Україна буде жити, вона обов’язково Переможе! Наприкінці концерту пані Ольга запросила на сцену всіх колег, аби разом заспівати пісню “Реве та стогне Дніпр широкий” (мелодія Данила Крижанівського, слова Тараса Шевченка).
сах, Чернігові, Львові, на Волині, у Києві. Могли б привезти до столиці будь-яку іншу виставу, але вибрали саме цю. Знаю, що ця вистава йде в Києві, і мені хотілося, щоб глядач, який бачив її в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки, подивився і нашу роботу. Адже у кожного режисера власне прочитання. На київський показ вистави приїхав начальник Рівненської обласної військової адміністрації Віталій Коваль, аби нас підтримати. Для мене це стало несподіванкою. Після початку повномасштабної війни ми поставили виставу “Зерносховище” Наталки Ворожбит. Поставив її Максим Голенко, який зараз очолює Львівський національний театр імені Марії Заньковецької. Ми розпочали роботу над нею у найскладніші часи, на початку війни. Ніхто не вірив у те, що ми це зробимо. Вистава масштабна й недешева – з різноманітними декораціями, костюмами. Задоволений, що нам це вдалося. Потім були інші прем’єри, але саме ця змусила повірити, що театр потрібен і житиме в будь-який час. Щойно ми завершили роботу над виставою “П’ять пісень Полісся”, як на мене, дуже цікава робота. Постановку здійснила молода режисерка Галина Шарко. Зараз працюємо над класикою з двома режисерами – польським та українським. Це буде “Різдвяна історія” Чарльза Діккенса. Прем’єра запланована на 6 грудня. Це буде масштабна постановка зі складними декораціями. Сподіваємося, що постановка прекрасно пасуватиме для сімейного перегляду. Попереду у нас участь у ХІV Загальнопольських днях українського театру в Ольштині (Польща). Віримо у показ “Зерносховища” в столиці. Було б чудово, якби ми показали цю виставу вже у статусі переможця цьогорічного фестивалю-премії “GRA”.
Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із відкритих джерел
Арт%калейдоскоп · “У житті, як і в палітрі художника, існує лише одна фарба, яка має сенс. Це фарба любові”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Усі ці роки душею проєкту “Lady Opera” є один із найкращих колективів солістів-вокалістів України – заслужений академічний ансамбль пісні і танцю Збройних Сил України. Вже понад двадцять років міцно тримає в руках єдину творчу багатогранну партитуру музикантів художній керівник і головний диригент, заслужений діяч мистецтв України, полковник Дмитро Антонюк. А серцем цього проєкту, серцем зустрічі була сама Леді Опера – народна артистка України, солістка Національної філармонії Ольга Чубарева. Цього дня пані Ольга святкувала свій день народження. Напевно, кожен виконавець прагне відзначати цей день разом із вдячною публікою. За десять років відбулася низка концертів “Lady Оpera” у найпрестижніших залах Києва та інших міст України. Почався проєкт 2013 року концертом “Lady Оpera та зірки світової оперної сцени”. Наступні концерти з незмінним успіхом відбувалися у Національному палаці мистецтв “Україна” у 2015, 2016 та 2018 роках. У цих концертах брали участь майстри української сцени, до них долучалися світові зірки найкращих музичних сцен Arena di Verona та La Scala. І робить це Ольга Чубарева для того, аби об’єднати Європу і весь світ з
У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка рівненські митці показали виставу за однією з найвідоміших п’єс оскароносного ірландського драматурга Мартіна МакДонаха “Каліка з острова Інішмаан”. Рівненську версію історії про Біллі Клейвена, юнака, що прагне вирватися з маленького острова в Ірландії, втілив народний артист України, Шевченківський лавреат Володимир Петрів. Ця ірландська історія постала на рівненській сцені у 2011 році. На той момент це було перше прочитання МакДонаха у професійному театрі українською мовою. Відтоді вистава викликає хвилю емоцій і думок серед театралів. Виставу обговорюють. Предметом розмов є насамперед режисерське рішення, цікаві акторські роботи, глибина сюжету і атмосферні декорації Сергія Ридванецького. Попри суперечливість настроїв “Каліка з острова” щоразу збирає аншлаги та визнання театрознавців, які мали можливість переглянути її на різних сценічних майданчиках. Вистава неодноразово брала участь у театральних фестивалях і перемагала. Зокрема, вона володарка гран-прі фестивалю “МО- ЛОКО” в Одесі. Крім того, роль Біллі Клейвена принесла Ігорю Ніколаєву перемогу в номінації “Краща чоловіча роль” і славу поза межами рівненської театральної спільноти. – Ми були першими, хто поставив “Каліку з острова Інішмаан”, – розповідає режисер-постановник Володимир Петрів. – До нас український театр цю виставу не ставив. Коли ти в театральному процесі, то стежиш за новинами, за авторами, які з’являються, стають популярними. Бачив кілька фільмів за сценаріями МакДонаха. Мені дуже імпонують його тексти, і я захотів познайомитися з п’єсами цього автора. Звернув увагу саме на п’єсу “Каліка з острова Інішмаан”. Підбір акторів у мене був саме такий, який лягав на той город, що я запланував і мав посадити. Бо на городі маєш посадити те, що повинно добре зійти.
Україною. А світ єднає лише любов. Художник Марк Шагал сказав, що в житті, як і в палітрі художника, існує лише одна фарба, яка має сенс. Це фарба любові. Саме ця фарба проходить через всі концерти “Lady Opera”. Арт-проєкт “Lady Opera” не має аналогів в Україні: пані Ольга виступає одночасно в ролі співачки, продюсерки, режисерки. – Сьогодні нашу трансляцію дивляться навіть за океаном. Це свято музики для вас усіх, – наголосила на початку концерту Ольга Чубарева.
Програма вечора була досить насиченою. Звучали твори К. Орфа, Ж.-П. Капдев’єля, Н. Паганіні, О. Фарреса, К. Веласкеса, Дж. Феріллі, Дж. Пуччіні та інших композиторів. Захоплення у публіки викликала українська народна пісня на вірші Михайла Старицького “Ніч яка місячна” в аранжуванні Д. Коновалова. Звучали слова подяки Збройним Силам України. Наші захисники та захисниці роблять все можливе, аби слухачі могли отримувати радість і насолоду від чарівної музики і пісні у Колонній залі Національної філармонії з вірою в нашу Перемогу. Адже з нами правда і Бог. “Емануель” (вокаліз) присвятили мамам, які чекають своїх синів, дівчатам, які чекають своїх татусів, усім, хто кохає і кого кохають. “Adagio” Т. Альбіоні стало присвятою воїнам, які загинули, літнім людям, дітям, чиє життя обірвала жорстока війна. Разом із Ольгою Чубаревою співали солісти заслуженого ака-
У Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України відбулася нова зустріч з її величністю музикою – святкували десятиліття Міжнародного музично" го проєкту “Lady Opera”. Розповіла про історію цього проєкту ведуча – заслужена ар" тистка України Оксана Антонюк.
Арт%калейдоскоп · “У житті, як і в палітрі художника, існує лише одна фарба, яка має сенс. Це фарба любові”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ До столиці з гастролями завітав колектив Рівненського обласного академічного му" зично"драматичного театру. Це був перший візит рівнян до Києва за десятиліття.
У своїй п’єсі МакДонах підіймає цілу горовицю різних проблем. Найголовніше – це боротьба за будь-яку незалежність. І те, що ніде нема краще, як вдома. Тексти, які повторюються протягом вистави про те, що Ірландія не така вже й діра, якщо сюди припливають акули і приїжджають французи. На перший погляд, усі герої видаються дивакуватими й недобрими людьми. Але насправді в кожному з них живе любов. Вистава створювалася в муках, довго працювали над текстами. Виставу треба було придумати. І коли вона вже була в моїй уяві, тоді й розпочався сам процес. Загалом репетиції тривали протягом трьох місяців. Переклад твору українською мовою потрібно було затверджувати в автора. Я запитував: “Що ви зрозумієте, якщо ми вам надішлемо текст українською?” На що МакДонах відповів, що у нього є спеціалісти, які зможуть оцінити переклад. Врешті ми отримали дозвіл на постановку і використання саме цього перекладу. Я вдячний художникам, які дослухалися до моїх побажань, ми знайшли спільну мову. Вони втілили все те, що МакДонах написав у п’єсі. Костюмами прагнули донести достовірність. Хоча, звісно, вони не можуть бути справжніми. Адже театр – це завжди щось художнє. Виконавець ролі головного героя – Ігор Ніколаєв, на той час працював у Рівному, а зараз грає в Київському академічному драматичному театрі на Подолі. Свого часу театрознавець Олег Вергеліс побачив його на фестивалі в Івано-Франківську у цій ролі і сказав, що цього хлопця треба забрати до Києва. Звісно, шкода, коли ти виховаєш актора, а він від’їздить до іншого театру. А з іншого боку – це успіх, я за нього радий. Ігор – талановитий актор. Він приїздить з Києва і продовжує грати в цій виставі. Серед виконавців хотів би також відзначити народну артистку України Ліну Ізарову, яка грає одну з тітоньок головного персонажа, а також заслужених артистів України Петра Ліснічука, який грає лікаря, та Андрія Куделю
(Джонні Патін Майк). Ольга Лозовська (Кейт) – актриса, з якою приємно працювати, вона надзвичайно пластична, добре розуміє, що від неї хоче режисер. МакДонах цікавий тим, що робить несподівані повороти. Глядача це іноді шокує. Він очікує від сюжету одного, насправді ж відбувається зовсім інше. Ми планували поїхати на острів, де відбуваються події вистави, проте не вдалося. Сподіваюся, що така нагода ще буде. Я не маю звички змінювати виставу. Якщо дитина народилася, пішла, то хай помаленьку росте сама. Вона може пройти іноді краще, іноді гірше. Це залежить і від актора, і від звукорежисера, і від художника зі світла. Тим театрі цікавий, що кожного разу вистава інша. Ця постановка йде багато років. Вона міцно тримається в репертуарі, актори її дуже люблять. Глядачі охоче ходять на неї по кілька разів. Ми багато їздили з “Калікою з острова Інішмаан”, перемагали на фестивалях. Її бачили в Черка-
16 Презентація · “Книжка фантастична, як все, що творить співачка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
“Ви не уявляєте, як це – чекати книжку, яку писала і про яку мріяла вісім років! Завтра ми побачимося з нею, і вона прийде на побачення з вами”, – написала у фейсбуці заслужена артистка України співачка Руслана Лоцман, запросивши на презентацію книжки “Писульки від мамульки”. І ми її побачили – у культурному кластері “Краків”, що зібрав багато шанувальників Русланиного таланту. Виявилося, що безмежно талановита Руслана Лоцман зібрала під парасолькою назви дух творчості. У книжці чудові авторські казки, які Руслана розповідала трьом своїм дітям перед сном. А коли малеча засинала, мама записувала щойно народжені казкові історії, а також чудернацькі події, які траплялися протягом дня. Книжка фантастична, як все, що творить співачка. У ній любов і радість материнства. У ній традиція і міцне дерево роду, українська земля і українська пісня з “Пісенним щоденником”. Проте материнський досвід Руслана описує не лише з великою любов’ю, а й з блискучим гумором та оптимізмом. З книжки постає бурхливе і розмаїте життя цілої родини, сповнене пригод, історій, пісень, загадок, навіть таємниць. Часом не зрозуміти, чи це життя вигадане, чи справдешнє. Іноді здається, що у мами Руслани багато рук, бо як можна встигнути стільки всього зробити! Благодійні концерти на підтримку ЗСУ по Україні та за її межами, волонтерство і поїздки на фронт, викладацька робота в інституті (до речі, Руслана Лоцман – кандидатка філологічних наук), велика родина, нові пісні й нові цікаві проєкти, як от цей.
Книжка буде цікава і маленьким, і дорослим, і тим, хто читає, і хто ще не опанував абетку. Її можна розглядати як захопливий світ родини, де панує довіра і любов: одне до одного, до пізнання українського світу, до мандрів, відкриттів і до рідного слова. Як дотепно зауважила авторка, пригодиться книжка і трохи ледачим мамусям і бабусям, – натисни на QR-код і займайся, чим хочеш. Проте заздалегідь знаю, що “займайся чим хочеш” означає для мам і бабусь одне – слухати разом із малечою пречудові казки Руслани Лоцман в артистичному авторському виконанні! Пісенний супровід на презентації натхненно допомагали вести Русланині діти Оріяна, Милада і Тарас. Усі разом ми виконали пісню про “Вояку-Визволяку!”, присвячену Валерію Залужному. Привітали Руслану з таким поліфонічним виданням народна артистка України Раїса Недашківська, народна артистка України Валентина Ковальська, художниця Галина Забашта – авторка чудових сценічних костюмів співачки, гості з Тузлинського Лиману і ще багато-багато друзів, які розділили радість народження Книжки! Підсумовуючи презентацію книжки, яку творила вісім років, співачка Руслана Лоцман сказала: – 4625 грн назбирали ми в каску до 20-го тепловізора нашим воїнам. Це було прекрасне спілкування з добірним товариством, серед якого дві народні артистки України та один доктор наук, керівники національних парків та професори, журналісти, головні редактори журналів та газет, режисери радіо та кіно, видатні та юні художники, багатодітні мами з дітьми, музиканти та студенти, учні та бабусі, татусі, дідусі, мамульки... Неймовірно радію тому, що ця книга народилась, бо хто пише, той розуміє, що це як дитина – ще одна в твоєму серці. Приємно, що моя матуся теж була в залі з молодшою сестричкою, а мій чоловік встигав фотографувати і дивитися за порядком, поки я співала і забавляла публіку. Дуже дякую за здійснення цієї мрії стипендіальній програмі Українського культурного фонду. Думаю, тисячі діток подякують ще вам, слухаючи наші аудіоказки та читаючи книгу. Дякую за гарну атмосферу в залі, професійне сценічне оснащення, світло, звук і красу – команді працівників Культурного кластера “Краків”, за дизайн і друк цього кольорового дива – видавництву “Рута” з Кам’янця-Подільського, художниці Ярині Саєнко. Дякую своїй родині за натхнення, підтримку та розуміння, за участь у нашій спільній творчості-справі на благо України. Найбільше дякую Збройним Силам України за їхню щоденну працю. Продовжуємо працювати. Веземо книгу на рідну Черкащину, до тата, мами, бабусь моїх та земляків. Напевно, досвід артистки надихне багатьох записувати і видавати власні казкові історії. Бо наші діти талановиті, головне – їх почути і розкрилити здібності. …Ця книжка, як тепла хлібина щойно з печі, якою хочеться поділитися з усім світом. Як щойно народжена для щасливого життя пісня. Свою материнську книгу Руслана почала писати, коли очікувала на народження Оріяни. Тепер вона разом із сестричкою Миладою і братиком Тарасиком надихають і мотивують прекрасну родину Лоцманів-Глухеньких на нову творчість та працю в ім’я України та її майбутньої Перемоги.
Авторка “Писульок” з співавторами: крайня ліворуч Оріяна, поруч Милада, крайній праворуч Тарас
Руслана Лоцман з народною артисткою України Раїсою Недашківською
16 Презентація · “Книжка фантастична, як все, що творить співачка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнувся: Мельник Олександр Іванович — 1000 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Презентація · “Книжка фантастична, як все, що творить співачка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ