Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Український геній Шевченко могутньо наголосив основну тезу своєї Передмови: “У їх народ і слово, і у нас народ і слово”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас ШЕВЧЕНКО: “То от вам “Свяченая вода”; написано панночкою, та ще й хорошою…” До 180-річчя зустрічі Тараса Шевченка з Олександрою Псьол, яку він оцінив особливо високо в українській писемності та мові

Слово Просвіти, №43 за 2023 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Тарас Шевченко: “Всі дні мого перебу5 вання в Яготині є і будуть для мене рядом прекрасних спогадів” Сестри Псьол – Олександра Іванівна (1817 року народження) і Глафіра Іванівна (1823 року народження) стали сиротами у 1823-му й з того часу виховувалися у сім’ї князя Миколи Васильовича Рєпніна-Волконського (1778–1845), який у 1816–1834 роках був малоросійським військовим губернатором. Обидві отримали ґрунтовну домашню освіту, закінчили Полтавський інститут шляхетних дівчат, який опікувала дружина князя Варвара Олексіївна – онука останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. За оцінкою літературознавця, історика Миколи Стороженка, “сестри Псьол були вельми освічені й талановиті дівчата. Глафіра Іванівна прекрасно малювала, а Олександра Іванівна непогано писала малоросійські вірші”. Тарас Шевченко, якого запросили в Яготин виконати копію з портрета князя роботи швейцарського художника Йозефа Горнунга, зустрівся з сестрами в жовтні 1843 року, коли він утретє приїхав у маєток Рєпніних (16 жовтня) і жив тут до 10 січня 1844 року з перервами у відведеному йому будинку – флігелі (з 2003 року – Музей “Флігель Тараса Шевченка”, що входить до Яготинського державного історичного музею). У мене немає можливості занурюватися у подробиці перебування поета в Яготині й у будь-які його знайомства та стосунки з іншими персонажами в цей період, втому числі з Варварою Рєпніною й Глафірою Псьол, бо тема статті вимагає повного зосередження на Олександрі Псьол. Про Глафіру зазначатиму лише найнеобхідніше. На час знайомства з двадцятидев’ятирічним Тарасом Шевченком їй виповнилося двадцять років, але дівчина мала гарний творчий набуток і немалий досвід. У 1836–1842 роках разом із родиною Рєпніних побувала за кордоном, зокрема в Римі, Флоренції, Баден-Бадені, поруч із Рєпніною зустрічалася з Миколою Гоголем, намалювала його виразний профіль (1839). Того ж року створила портрет Варвари Рєпніної, а 1845-го — князя Миколи Рєпніна-Волконського… Почувалася розкутою, впевненою в собі й енергетично відразу привабила молодого Шевченка, що помітили всі… Що стосується Олександри Псьол, то вона була щаслива вже з того, що має змогу бачити Шевченка за вечірнім чаєм, а потім, коли старі князь і княгиня йшли до своїх кімнат, залишалася з молодими Рєпніними і заніміло слухала поета, котрий на своєрідних літературних вечорах читав поеми “Катерина” та “Тризна” з присвятою Варварі Рєпніній, а ще – не друковані свої вірші. Якщо Тарас Григорович наприкінці 1843-го працював у майстерні Глафіри Іванівни, познайомився з картинами молодої художниці, дав їй якісь поради, поготів в її альбомі з’явився – важко повірити! – начерк портрета Шевченка, то молода поетка боялася навіть подумати не про те, щоб прочитати йому свій вірш, а взагалі заговорити з ним… Про це нагадала Шевченкові на початку березня 1848 року сама Псьол: “…Я пишу Вам, хоча в товариствах, де ми зустрічалися іноді, я жодного разу не говорила з Вами”. Двадцятишестирічна Олександра скромно й звично залишилася в тіні своєї молодшої сестри Глафіри й ніхто краще від неї самої не сказав про це у поетичному зверненні “До сестри”1: Нам з тобою, моя сестро, Не ходити в парі, Твоє сонце світить ясно, Моє – давно в хмарі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Нехай доля, що змалечку Мене не злюбила, Тебе щиро привітає, Сестро моя мила! Олександра Псьол не була в сім’ї Рєпніних защемлена чи скривджена – просто, сказати б, непомітніша у порівнянні з Глафірою, й вона з цим зжилася… Шевченко, сам того не відаючи, ненароком, але відчутно й прикро підтвердив окремішність Олександри в родині, що, певно, додало їй відчуття самотності й меншовартості. Втім, щодо поета, то причина тут не лише в захмареності життєвого виднокола старшої Псьол або її боязливості (це відзначив у ній сам Шевченко), а просто у Тараса Григоровича, який хоч і вважав Олександру “хорошою панночкою”, відразу виникли симпатії саме до Глафіри, між іншим, з цього приводу бідкалася в листі до свого духівника Шарля Ейнара і закохана в поета блискуча, чарівна й самовпевнена Варвара Рєпніна: “Я… відчувала ревнощі через те, що він віддавав перевагу Глафірі”. В листі до Шевченка в грудні 1845 року княжна називала її “Глафіра-красунька”… Рєпніна вважала, що Глафіра ладна була відповісти на Шевченкове почуття, коли б у ньому відчувалася постійність, надійність, ясність. Мудрий Іван Дзюба залишив навіть таке прозоре припущення: “Можливо, Глафіра Псьол – це ще один із утрачених поетом “шансів” убезпечити себе від тієї самоти, яка стала йому чи не найбільшою карою в житті. Хтозна…”2. Тарас Шевченко: “Пришліть, якщо має5 те, “Свячену воду”; вона зросить моє серце, що в’яне” Ще понад півстоліття тому в цікавій передмові літературознавиці Леоніли Міщенко до видання шести відомих віршів Олександри Псьол у книзі “Тридцять українських поетес. Антологія”3 (1968), було вельми лапідарно й енциклопедично чітко сформульовано: “В 40-х роках у Яготині під впливом музи Шевченка і особистого з ним знайомства розвивається талант Олександри Псьол… Майже всі відомі нам вірші присвятила Олександра Шевченкові, щирим словом підтримувала великого поета на засланні, глибоко співчуваючи і обожнюючи його”. Ми вже знаємо, що знайомства, як встановлення між ними певних стосунків, відносин, і не було. Та врешті-решт в історичному вимірі головне в тому, що, на жаль, не знала тоді поетеса Псьол, але, на щастя, знаємо ми, а саме: Шевченко, котрий жодного разу не згадав її імені, дуже високо поціновував конкретний вірш Олександри Іванівни, про що використав нагоду повідомити аж у 1847 році… Відомо, як історично сильно й наснажуюче закінчив Тарас Григорович знамениту Передмову до нездійсненого видання “Кобзаря”, написану 8 березня 1847 року: “Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь”. Якраз після цього високомовного тексту, Шевченко, здається, несподівано продовжує: “А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде – і щоб не дуже чванилась московская братія своєю Ростопчиною4 – то от вам “Свяченая вода”; написано панночкою, та ще й хорошою, тілько не скажу якою, бо во5 но ще молоде, боязливе”. Прочитати ці хвилюючі слова Олександра Псьол не могла, бо вони були вперше надруковані вже після її смерті. Та й написав їх український Кобзар не для того, “щоб заохотити земляків до творчості”, як твердили деякі автори. Глибоке осмислення Шевченкового розуміння трудів Олександри Псьол виявила відома літературоз- Т. Шевченко. Автопортрет. 1847 р. навиця Роксана Харчук, яка виснувала, що вона “фактично стала першою українською поеткою не тільки доби романтизму, ай часу виокремлення українського письменства з російського потоку”5. У шевченкознавстві давно й неодноразово зауважено, що текст передмови певно мав попередній, невикінчений характер, але це лише підтверджує неабияку важливість, сказати б, обов’язковість виголошення поетом високого поцінування вірша “Свячена вода” Олександри Псьол… Оскільки Шевченко не навів його текст, а, наче ж, обіцяв, то зробимо це: Я бачила – святу воду В річку виливали, Щоб свяченої ногами Люди не топтали. А кохання вірне, щире, Як вода святая, Бо воно гріхів багато Із душі змиває. От тим'то я своїх думок, Хоч я і убога, Зроду'звіку не покину Та людям під ноги. У Господа небесного Ласки ціле море, То я в його, як ту воду, Виллю своє горе. Про те, наскільки дорожив Тарас Григорович цим віршем, є доконані свідчення. На початку лютого 1848 року він писав Андрію Лизогубу з Орської фортеці: “Коли маєте “Свячену воду”, то спишіть та пришліть мені, бо та, що ви мені передали, утрачена”. Нетерпіння було таким сильним, що наприкінці лютого засланець звертається вже до Варвари Рєпніної, довіривши їй і сердечну причину настійного прохання: “…Пришліть, якщо маєте, “Свячену воду”; вона зросить моє серце, що в’яне”. Не занурюючись у подробиці, зазначу, що вірш засланець отримав… Окремо скажу про, здається, несподіване, пряме й осмислене зіставлення Шевченком невідомої української поетеси Псьол і її дуже популярної в аристократичних колах московитської сучасниці Ростопчиної. Тарас Шевченко розумів, що насправді таланти цих двох жінок не лише співставні — талановита українка, він уже розумів – його послідовниця, по суті достойна вищої честі й поваги, ніж та, котрою так вихваляються в “московщині” (саме так, з маленької букви написав поет це слово в Передмові). Поет усвідомлював, що переконати в цьому майбутніх читачів української поетеси буде нелегко, і він абсолютно свідомо фактично поставив на кін свій авторитет українського Кобзаря, поручившись за неї не у вузькому колі своїх прихильників, а у Передмові до планованого видання “Кобзаря” 1847 року з його новими творами. Таж як надійно, потужно й розмашисто це зробив Тарас Григорович: “А переверніть пудові журнали та пошу5 кайте, чи нема там чого5небудь такого, як “Свяченая вода”, – і не турбуйтесь, бо, єй5 богу, не найдете”. По молодому запально, навіть задерикувато. Чого варте блискуче порівняння талановитого шістнадцятирядкового вірша Псьол з пудами поетичної макулатури! Втім, Шевченкові й виповнилося лише тридцять три роки, а поетесі Псьол ішов тридцятий… Упевнений, якби Шевченко наступні десять років жив на волі, у Олександри Іванівни могла бути зовсім інша творча доля… Погодьтеся, що своїм унікальним конкретним вчинком український геній Шевченко могутньо наголосив основну тезу своєї Передмови: “У їх народ і слово, і у нас народ і слово”… Олександра Псьол: “Як журюся я за ни5 ми, як благословляю” Від розглянутої Передмови до Шевченкового арешту 5 квітня 1847 року, що вилився в убивче десятирічне заслання, пройшло менше місяця. Розгром Кирило- Мефодіївського братства і жорстока царська розправа над Шевченком Олександра Псьол сприйняла як особисте й всеукраїнське нещастя, про що свідчить триптих-плач “Три сльози дівочі” (1847): Заплакала Україна, Ударившись в груди: “Сини мої коханії! Ой що з вами буде? Мої квіти рожевії, Морозом прибиті! Орли мої молодії, Яструбом зустріті! Це був апофеоз її поетичної творчості – Псьол упевнено підтвердила пророчу ві-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин