Слово многоцінне · “І переоре борону першу Зоряний Плуг, Й прийде у світ цей знову Месія-Дитя”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Осінні дари “Поетичної толоки”
Слово Просвіти, №43 за 2023 рік
Національний музей літератури України в час повномасштабного вторгнення став осередком культури, духовності, віри й переможного духу українства. Багато важливих і цікавих акцій, окрім експозицій та екскурсій, проводиться колективом Музею. Зустрічі, презентації, благодійні, во" лонтерські акції, літературознавчі дискусії, квести й майстер"класи згуртовують українське това" риство й допомагають тримати український освітньо"культурний, духовно"мистецький стрій.
Хотілося б висловити своє захоплення однією з подій. Вже п’ять років поспіль Національний музей літератури України збирає поетів на традиційний музейний фестиваль молодої поезії “Поетична толока”. Цей фестиваль став незабутньою подією, що зближує молодих поетів, надає їм можливість поділитися своїми творчими досягненнями і сприяє популяризації поезії серед широкого загалу. “Поетична толока” – це своєрідне поетичне свято, яке об’єднує представників різних літературних напрямів і поколінь на одній сцені. Тут поряд із відомими і вже визнаними поетами такі, котрі ще прагнуть бути почутими: поети-початківці, учні шкіл, що доєднались до фестивалю через Zoom-зв’язок, бо перебувають в Одеській та Запорізькій областях. Назар Чехов – учасник “Поетичної толоки” вже кілька років, його поезія зростає разом з фестивалем. Іван та Павло Раділови – найменші учасники, прочитали свої поезії про війну, від яких защеміло серце. Серед постійних гостей цього року були присутні: Стася Шинкар, Світлана Суниця, Алла Мейта, Ірина Головай. Оксана Антонів-Дорош, українська поетеса, яка перебуває зараз у Нью-Йорку, попри велику різницю в часі, теж доєдналася до фестивалю. Цього року фестиваль об’єднав поетів різного віку, деякі почали писати від початку війни. Читали власні твори та розповідали про свій шлях у літературі, кожен присутній мав змогу надати відгук на поезії інших учасників. Бажання перемогти ворога та відсвяткувати таку очікувану перемогу України об’єднало всіх авторів. Кожного учасника фестивалю Національний музей літератури нагородив дипломами за участь. Цьогоріч метою фестивалю було не тільки поділитися своєю творчістю, ай зібрати кошти на смаколики для воїнів, столичні батончики, які зі своєю невтомною командою виготовляє письменниця і волонтерка Тетяна Череп-Пероганич. Хочеться подякувати колективу Музею, а також натхненниці й організаторці “Поетичної толоки” Юлії Луценко, яка вже не один рік поспіль згуртовує у дружнє коло маловідомих, але щирих авторів поезії.
Вибрані твори учасників *** Розстріляна молодість. Дитинство украдене. Мрії розтрощені танками й “Градами”. Зламані долі. Душі в руїнах. Родини поховані у власних стінах. Ночі немає. День, як примара. Тільки за що така Божая кара? Не розумію, в чому провина? Я ще маленька, я ще дитина! І пояснити ніхто вже не в змозі, Чому війна на моєму порозі. Вкрали дитинство, вкрали бажання, Інколи навіть на мир сподівання. Та попри все це я відчуваю: Буде ще свято! Коли? Я не знаю! Сили відновимо, страх проженемо, Вільною буде земля й наше небо! Єсенія Ковальова, учениця Остерського ліцею
*** земля приймає все: зотлілу плоть і життєдайні зерна, суцільний промінь, штрихпунктирний слід. що вийшло із землі, до неї верне: кипляча лава і розталий лід.
тяжіє до землі вечірня блискавиця і вранішня роса, лушпайка насіннєва з вуст і зі щоки сльоза, хребет старечий, іграшка дитяча, салютний свист і самогубця-падолист.
земля приймає всіх: з хрестом і без хреста, хто забарився і хто передчасно, за ким дощило рясно і хто пішов спокутувати гріх.
земля – це завше “так”. одразу. без вагання. без знаку запитання. пізнавши слово “ні”, ми врешті-решт... проживши слово “ні”, ми врешті-решт... ідемо до землі.
*** “любить-не любить” – рониш додолу не пелюстки. роки. аортою – кров. зап’ястям – вагання ромашковим соком. “мій”: капелюшок літери йот – човен для двох без весел. весла у скронях твоїх-моїх сокирою цюкає тесля. стружить і стружить. додолу не стружка, а роки впали. на хвилях гойдаються праве весло – “куди”, ліве весло – “далі”. ромашкове поле… давай пелюстки відривати з тобою удвох. хай звуться пелюстки “кота чи собаку”. а може, обох. Стася Шинкар, вчителька Таращанського академічного ліцею “Ерудит”
*** На теплих лапах крадеться осінь Така ж руда, як сусідський кіт, Фарбує листя, ховає просинь, Готує чай і пече бісквіт, Збирає яблука в кошик й горішки І трохи груш запашних в пелену, Іде поволі – стомилась трішки – Й на килим сіла із споришу. Чого ж ти спішиш, посестро-осінь?! Закутайся в хустку, чаю попий... Невже не сумуєш за літом ти зовсім? Залиш хоч на згадку промінчик скупий. Та осінь не чує – немов не до неї, Схопилась і далі крокує собі, Притрушує листям пожовклим алеї І з вітром виводить мінорні жалі. Вже буде як буде, примхлива сестричко, Вересень, жовтень, за ним – листопад... Зернята клює в годівничці синичка... Так вже повелося – в природи свій лад.
*** Від сну стрепенеться Батько Великий Луг, За ним сколихнеться Праматір Вічна Земля, І переоре борону першу Зоряний Плуг, Й прийде у світ цей знову Месія-Дитя. Риби полинуть у тихі бездонні краї, Зорями вродять засіяні слізьми поля, Ворог пожне, що посіяв, покосить свої врожаї, А Ной пришвартує на пристані знов корабля. Сонце прошиє проміннями тверді земні, Рани промиє дощами і вистудить біль, Той, хто мовчав – розтулить вуста німі, Той, хто вбивав – більше не влучить у ціль. Юлія Луценко, завідувачка науково-освітнього відділу Національного музею літератури України
Навколоквантова теорія думки Вважають – електрон немов хмаринка, Там-сям десь є, а не отут і стій. Маскує відчайдушно норов свій – Пливкої пелехатості картинки.
А думка як? Ота, що точка зору? Теж просто хвиля, що як світло ллється? І для загалу завше подається Подібною на хмару неозору.
Пашіє обрій – обійнятий жаром, Чи бовваніє місяця тареля, Крайнебо видзеленькує сріблисто.
За мороком – не блискотять Стожари, В сльотавості – не величенна скеля, Не для пацьорків – дощове намисто. Надія Чорноморець, головний інженер Інституту фізики, м. Київ
*** Життя – недоспівана пісня, Не зіграна старанно гама, Самотньо стоїть піаніно, І ноти як кардіограма... Бемолі й дієзи злетіли І моляться Баху й Шопену, Цей світ збожеволів від бомб. Так страшно. Так глухо. Так темно... Розстроєні в попелі звуки, Розбиті й знеможені пучки – Заграйте на струнах надії, Не реквієм – оду величну, Пролог до нової Сюїти, Симфонію Честі й Свободи! Оркестри, Небесні та Світлі, Заграйте нам марш Перемоги! Ключем чарівним і музичним Злітають лелеки крилаті – Музична моя Україно, Співуча, натхненна, багата... Затихніть громи канонади, Почуйте землі Голосіння – Тут Лисенко, Ведель, Бортнянський, Партесного співу спасіння... Життя – недоспівана пісня, Не зіграна старанно гама – У чорному попелі долі Дитя пізнає фортепіано... Воскресне мелодія Долі, Заграють ще Гімн Переможний – І в дивнім оркестрі Планети Відродиться Дух – Світлий, Божий... Ірина Головай, викладачка ВСП ОМФК КНУ імені Тараса Шевченка
*** Дівчино із довгим волоссям простору світла, Ти колись горнулась до неба у Всевишній любові, А тепер в бушлаті забиваєш давні пахощі квітів Стогоном Дніпра, що заліг у Києві, Харкові й Львові.
Дівчино зі сміхом дзвонів найвищої дзвіниці, Ти цілуєш серцем чоло маленько-дорослої доні І лягаєш у спальнику долі, де пташка гніздиться, Щоби мертве сьогодні Дніпро прокинулося в осонні.
Дівчино із духом свободи, виписаним колами роду, Ти змінила спідню білизну на лють і гнів поколінь І читаєш устав з молитовника – щитом бути взводу. Хай святиться ім’я Твоє, хай святиться... Амінь.
*** Я готую сніданок, помішуючи підсолену воду смаком життя ранку. Посміхаюся плесу неба і планую годину свого життя, лише годину, бо ж треба планувати. Над нами літають ракети. Світло потроху зникає з вікон навпроти і поруч, і там далі. Воно губиться між ліхтарів і маячків на дахах, і навіть між зорями, щоб повернутися осяянням очей навпроти, любов’ю поруч і силою тих, хто далі. Над нами літають ракети. Діти малюють тварин Африки: верблюдів, носорогів і зебр, запрошуючи до життя і мрії. Лінії переходять у маки, у волосся, де ми носимо пам’ять за усіма. Частіше обіймаємо дітей, щоб вони могли малювати тварин Африки і нашу Свободу. Над нами літають ракети. Шкіра стала тепер жовто-синього кольору іза цим нас впізнають у світі. Дивляться як на мерців, безумців, приречених. А ми заплющуємо очі і живемо. З вірою. Боротьба триває. До перемоги. Над нами літають ракети. Алла Мейта, вчителька літератури в Liko School, м. Київ
Публікацію підготувала Ірина ГОЛОВАЙ, викладачка ВСП ОМФК КНУ ім. Т. Шевченка
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
