На перехрестях історії · “Справжній вік повернути місту дуже важливо… Навіть якщо доведеться потратити на це гроші”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Ще раз про вік Слов’янська
Слово Просвіти, №43 за 2023 рік
Віктор СКРИПНИК, ветеран журналістики, почесний краєзнавець України, м. Слов’янськ
Кляті рашисти, одурманені ідеєю свого фюрера путіна захопити Україну, вже так дістали варварськими обстрілами та бомбардуваннями, що дехто забув про наші місцеві свята. Спасибі начальнику військової адміністрації Вадиму Ляху, який на сайті 6262 розмістив вітання з Днем міста Слов’янська. Він, зокрема, написав: “Шостого вересня нашому улюбленому Слов’янську виповнилося 378 років. На жаль, вже вдруге ми відзначаємо день його народження в умовах повномасштабної війни. Без масових святкових заходів. Багато хто – в інших містах та країнах”. Очільник міста висловив впевненість, що ми переможемо, що Слов’янськ назавжди залишиться українським. Вирішив зайти на сторінку “Краєзнавці Слов’янщини”. Не встиг, бо висвітився напис “Слов’янськ – Вікіпедія” і текст “Краєзнавець Олександр Петренко роком заснування сучасного Слов’янська вважає 1676 рік, а 1645 рік, на його думку, як дата заснування фактично вигадана”. Так колега підтримав свого однодумця в деяких питаннях історії Слов’янська Ігоря Гулька, який щойно видав книгу “Солё- ный – Тор – Славянск. Материалы о дате основания города” (“Майстер книг”, Київ, 2023). Нове видання нашого історика, як і перше, видане у 2019 р., – солідний фоліант (257 стор.) журнального формату, віддрукований на крейдованому папері, містить масу кольорових знімків, малюнків, копій різних документів, карт і схем. Словом, цінне видання з наукової точки зору і дуже коштовне – з фінансової. Дещо здивувало звуження тематики нового видання – “Матеріали про дату заснування міста”, а першого – “Матеріали для вивчення історії міста”. Довго думав, як автор розрізняв ці матеріали, а головне – для чого? Коли ж вчитався в авторські одкровення (див. стор. 3-4), зрозумів: він хоче виправдати свою точку зору щодо критеріїв визначення дати заснування поселення. Найпершим він вважає наявність у цьому місці осілого населення, тобто “мешканців, пов’язаних з цією місцевістю, наявність постійного житла, земельних ділянок та різних промислів”. З цим в якійсь мірі погодитися можна. Хоча, як на мене, і перша згадка годиться. Пам’ятаєте, чим закінчилася суперечка між Тбілісі та Єреваном, хто з них старіший? Вірменському радіо задали запитання: чи правда, що в Тбілісі знайшли документи, які підтверджують старшинство грузинської столиці? – Правда, – відповіли вірмени, – але ті манускрипти знаходилися в керамічній вазі, на дні якої написано: “Зроблено в Єревані”. “Другий визначальний критерій, – пише І. Гулько, – обов’язкова присутність у місті державної влади. Представником державної влади в розглянутий період – друга половина XVII століття – для таких прикордонних міст, як Соляний (Слов’янськ), був міський воєвода, якого призначали державним указом”. Тепер стає зрозумілим, чому в книзі така увага Богдану Протасову, Микиті Дурову, Луці Онучину та іншим московитам, слугам царевим, які правили містом Солоним.
Це ніби на підтвердження “изысканий” новоявленого “історика”, добре вишколеного кагебіста в чині президента відродженої російської імперії путіна про те, що “украины никогда не было и быть не должно”, що “границы россии проходят там, где говорят по-русски”. Нашому історику, на відміну від московських чистильників у ранзі царів, імператорів, генсеків та президентів, – пошукати б, може, десь щось і залишилося, що можна назвати документом, який є першою згадкою про наше місто. “Писано з Тору, 1642 р., червня 12 дня”. Так старший отаман Семен Забузький завершив свою відписку “государю Павлу ФедоровичуЛеонтьєву, Валуйському воєводі його царської величності”, з приводу скарги “на тих во-рів, що погромили дворянина Михайла Засєкіна і козаків, що йшли по государєву указу”. Отже, відписує отаман, того дворянина громили Мокій та Тимошко, але він їх не застав, а то б затримав. Цей лист – стовідсотковий документ: є дата, є підпис, вказане місце складання – Тор! А віднайшов його в архіві коша Нової Запорозької Січі Тарас Чухліб – доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України Національної Академії наук, автор багатьох книг, у тому числі й “Донеччина та Луганщина – козацькі землі України (XVI–XVIII ст.)”, Київ, 2014. Дуже рекомендую згаданим вище краєзнавцям почитати роботу знаного науковця Тараса Чухліба. А він, між іншим, наводить ще один документ, датований 1546 роком: “У Святых Гор, и выше и ниже, позаводили в лесах зимовища для своих кошей. Тут строили казаки и струги… Черкасы – севрюки (українці. – В. С.) стали расставлять по Северскому Донцу зимовища своих товариств и таким образом завели в поперек страшного Поля дозорную цепь-от крымцев”. Отже, робить висновок науковець, понад 500 літ тому українське козацтво проторувало шлях до Кальміусу, Міусу, Сіверського Дінця, Лугані та Дону! У війнах і військових сутичках українці зуміли колонізувати велику територію Дніпрово-Донського межиріччя, яке тоді називали Диким Полем. Ані протидія Кримського ханства, ані сторожі “государевих людей” Московського царства, ані яничари Османської імперії не відлякали наших мужніх пращурів від боротьби за цю землю. За допомогою “меча і плуга” вони заснували тут самобутні територіальні структури – Кальміуську, Єланецьку, Барвінківську паланки війська Запорозького Низового. Кордони Січі сягали Дону включно з великою частиною сучасної Ростовської області Росії. На жаль, українське та й російське суспільство мало знає про це. І цим користується “великий історик”, збирач земель руських” путін. Він на весь світ кричить, що Південно-Східна Україна – це “ісконно руські території” й мають належати Росії. Він уже 10-й рік воює з Україною, намагається її знищити. Думаю, нащадки славних запорожців з допомогою світової спільноти зуміють не тільки зупинити оскаженілих рашистів, ай повернути захоплені ними території. У благородну справу збереження цілісності України, захисту Вітчизни від ворожих посягань роблять свій внесок наші краєзнавці. Нагадаю, що член Слов’янської міської організації НСКУ, історик М. В. Зелений написав книжку “Думи про козака Барвінка” (Харків, 2015), у якій розповів, як за наказом Богдана Хмельницького козак Барвінок разом із побратимами заснував на березі Торця, який ще не був Сухим, слободу, жителі якої займалися вирощуванням коней, корму для них та харчів для козацьких полків, що вели війну проти поневолювачів України. Певний внесок у поширення знань про рідний край зробив і автор цієї публікації. Моя стаття “Слов’янськ – місто українське” була опублікована в обласній газеті “Донеччина” та у всеукраїнській “Слово Просвіти”. Була й серія збірок нарисів з історії Слов’янська, що побачила світ у 2001, 2002, 2008, 2010, 2015 рр. загальним тиражем понад п’ять тисяч примірників. Там я вказував, що Тор (Слов’янськ) заснований 1645 р. І не тільки тому, що на власні очі в міському музеї бачив добре оформлену копію царського указу про будівництво низки захисних споруд, у т. ч. острожка Тор, “чтобы тем у татар в Русь проход отнять, а православних от войны, от разорения и от полону заступить”, а й тому, що 1645-й датою заснування Тора називали й чимало авторів до мене. Найбільш відоме багатотомне видання – “Россия. Полное географическое описание”. (С.-Петербург. Издание Д. Ф. Девриена, 1903). Глава VIII сьомого тому присвячена Слов’янську. На стор. 277 читаємо: “Д. І. Багалій (професор Харківського університету. – В. С.) вважає цілком правдоподібним висновок, що сюди їздили за сіллю вже і в XVI ст. Можливо, що тутешні соляні поклади були відомі ще сіверянам (XII ст., при Ігорі Путивльському). Перша вказівка на факт добування тут солі датується 1625 роком – доповідь государю одного із станичників, котрий їздив у Тор в числі інших “охочих” людей”. Далі автори вказують, що промисловики для захисту від татар споруджували укріплення, які не відзначалися міцністю. Тож “одночасно з призначенням м. Чугуєва охоронним містом в Торі був збудований острожок (в 1646 році), звідки руська сторожа, приведена з Чугуєва, мала спостерігати, щоб татари не переправлялися через Торський перелаз. У 1650 році в Торі почали діяти соляні заводи, і близько цього часу сюди переселилися черкаси. Тут знаходився й государів соляний завод, опис якого відноситься до 1665 р. Наведені у главі VIII такого поважного видання 1903 року дати і факти свідчать, що Тор як захисна споруда (острожок) і населений пункт існував задовго до 1676 року, коли він в черговий раз був відбудований. А громили Тор, спалювали не тільки татари, а й українські козаки. Так було в 1658 та 1668 роках, коли гетьмани Виговський і Брюховецький конфліктували з Москвою через її загарбницьку, колонізаторську політику щодо України. Фраза “…в Торі був збудова-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
