Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Ми хочемо мати свою державу Україну, вільну і незалежну ні від кого”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Урок української Новела

Слово Просвіти, №43 за 2024 рік

Святослав ВАСИЛЬЧУК – А тепер, діти, проведемо урок польської мови. Нашої рідної, нашої державної мови!1 – мовив до учнів по-польськи вчитель, невисокий товстенький чоловік в окулярах, в темно-сірому костюмі, білій сорочці при червоній краватці, озутий у коричневого кольору добротні черевики. “Агліцкі” – задоволено казав пан Ігнаціуш Зборовскі, натякаючи на якість виробу та пристойну ціну і його спроможність придбати такі модні, дорогі речі. У цьому глибинному волинському селі Антонівка учителює вже третій рік, несе “дзецям хлопув” едукацію (знання) про “кохану Жєч Посполіту”, про “найкращу в світі” польську літературу і культуру. Ну, і само собою, вчить “дзєці хлопув-русінув” вивчати і любити “найлєпєй у швєцє ензик польські” як величезне надбання людства. Казав дітям-школярам: – Маєте вивчати і любити цю мову, і дякувати пану – Богу, що саме з моєю допомогою, проживаючи в демократичній цивілізованій Польській державі. За це маємо дякувати нашому дорогому маршалку, начальникові польської держави, нашому вождеві пану Юзефу Пільсудському. (Це він говорив “по-польськєму”, бо ставився зневажливо до мови української, як “хлопської”, “русинської”, другосортної і непотрібної). Навіть на перервах забороняв учням спілкуватися рідною українською, вбачаючи в цьому непослух і ігнорування офіційної мови навчання. Так постановив польський сейм, уряд, а виконувати закони держави мали всі піддані одразу і обов’язково. Його, пана Ігнаціуша, сердила і гнівила нехіть українських дітей до вивчення польської мови, польської літератури, польської історії. Але сила влади, закону таки переможе, вважав він, і ці впертюхи – волинці зрозуміють, що не володіючи державною мовою, широкою наукою, не позбувшись “схизми”2 і не вихрестившись на поляка, ти, хлопе, рольніку3, не досягнеш нічого в житті. Тож облиш своє хуторянське русинство, ставай поляком, і паньство4 стане тобі доброю матір’ю і щасливо почуватимешся в цьому світі! Подібні розмови проводив пан Зборовскі з учнями часто. Сьогодні ж він нагадав їм, що вже десять днів триває тяжка війна, бо клята Швабія (тобто Німеччина) напала на Польщу (бої там, на Заході, ведуться щодня, і зовсім скоро доблесне польське військо розіб’є нападників – німців і викине їх за межі держави). Ми провчимо нахабних швабів, як і москалів у 1920 році, – пафосно завершив пан Зборовскі. Та не вельми уважно слухали його учні, особливо старших класів. Застерігши непослух, вчитель скипів і звернувся до одного з порушників, Андрія Васильчука. – Панє Анджей, муві мнє вєрша “єстем полякем”, – Андрій, підліток, рослий хлопець, неохоче підвівся, дивився з-під лоба, мовчав. – Чего мовчіш, муві: “єстем полякем”. Помовчав хлопець ще трохи, тоді зібравсь з духом і рішуче відповів учителеві: – Панє Ігнаціуш, я нє єстем полякем. Я – українець! Чуєте? Усі ми тут – українці. Це наша земля, яку загарбали ви, поляки! А ми хочемо також мати свою державу Україну, вільну і незалежну ні від кого. Так вважає більшість в Антонівці, – голосно і переконливо закінчив хлопець. Клас принишк. Пан Зборовскі не знав, що відповісти на таке зухвальство і крамольні речі учня. Нарешті, опанувавши себе, гнівно вигукнув: – То є ребелія!5 Хайдамака! Ану, дай лапу! “Дай лапу” – таке було покарання в польських школах для учнів, порушників дисципліни. Учень слухняно підходив до вчителя, простягав долоню. Той металічною лінійкою щосили бив по долоні кілька разів. Рука в бідолахи потім спухала, довго боліла. І це вважалося нормальним педагогічним прийомом. Така ось кара чекала зараз Андрія. Але не на того натрапив: – І не подумаю підійти! – виклично мовив хлопчина. – Майте на увазі, так думають усі учні. – То нє правда. А, лайдак, гунцвот, вар’ят, земкні ґємби6, – вигукнув учитель. І тут клас зашумів, загудів, як розтривожений вулик. – І я так вважаю! – підтримав Андрія Володька Пасічник. – І я, і я, і я, – вигукнули Леонід Кобринович, Петько Марчук, Гриць Демиденко, Федько Філіпович. Шум, гармидер, учні ринули до виходу. Пан Ігнаціуш стояв знічений, розгублений і не розумів, що діється, чому ще донедавна слухняні діти виявили такий відвертий непослух, свідомо знехтували авторитет учителя? Сумний і пригнічений, подався він до своєї кімнати на другому кінці будівлі школи, де мешкала сім’я “кіровніка” пана Юзефа Буткєвича і де містилась його невелика кімната, бо пан Ігнаціуш ще не обзавівся сім’єю. У невеликому коридорі прибудови стрівся з директором паном Юзефом Буткевичем, що саме виходив із квартири, і почав скаржитись на учнівську сваволю. Той дещо байдуже слухав, тоді рішуче перебив скімлі Зборовського і мовив: – Панє Ігнаціушу, ви що, з дуба щойно впали? Які діти, яка дисципліна? Про що ви говорите? Та німецьке військо вже взяло штурмом Варшаву, Краків, багато інших міст, зайняло всю західну Польщу і стрімко йде на схід, вже, може, й у Львові. Не сьогодтому одязі, в багатьох – кріси на шнурках замість пасів, на ногах – зношені черевики, ноги – в рваних обмотках вище колін. – Оце так визволителі! – дивувались селяни. Поводилися галасливо – зверхньо, співали гучно про “Катюшу”, яка “вихаділа на бєрєг крутой” і “байцу на западной граніце пєрєдавала прівєт”. Солдати підбігали до селян, що стояли біля своїх садиб, простягали руки для вітання, весело галасували: – Паздравляєм с асвабаждєнієм із-пад польскава гньота. Атнинє ви – свабодниє люді свабоднай страни. – Слава вілікаму Сталіну, асвабадітєлю народов міра! – верещали інші. Та селяни підозріло спостерігали за цим дивним голодраним військом, яке викликало скорше огиду, аніж захоплення. – Зграя голодранців! – кинув зневажливо один із антонівських господарів Петро Стрийко – і сплюнув з досади. Такої думки була більшість селян. …“Асвабадітєлі” одразу взялися настановляти нову владу, скликавши селян на збори. Проводив їх політрук, чолов’яга десь

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин