Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №43 за 2024 рік

16 с. · 30 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

силь Чернець, Василь Хитрук та інші відомі діячі. Також Павло Мовчан вручив премію імені Бориса Грінченка новим лавреатам: науковцю в галузі харчових технологій, доктору технічних наук Володимиру Піддубному і доктору філологічних наук, професору Київського університету імені Бориса Грінченка Миколі Васьківу. Літературознавця Миколу Васьківа читачі “Слова Просвіти” добре знають за виступами в нашому часописі, але не всім відомо, що знаний науковець є перекладачем і його праця поцінована такою високою відзнакою, як премія “Ars Translationis” (“Мистецтво перекладу”) імені Миколи Лукаша. У 2019 р. Микола Васьків став лавреатом за переклад оповідань “Жили-були в Сармаддеху” таджицького письменника Аміні Бахманьойри Арабзоди, а також п’єси “Ніч спогадів про Сократа, або суд на шкурі туполобого” й оповідань “Солдатеня”, “Бахіана”, “На річці Байдамтал”, притчі “Плач перелітного птаха” класика киргизької літератури Чингіза Айтматова (“Журнал “Всесвіт”, №1-2, 2019). Долучаємось до привітань новим лавреатам!
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 43 (1276), 31 жовтня — 6 листопада 2024 Відзначили День української писемності та мови ОЛЬГА СЛОНЬОВСЬКА За круглим столом

У Центральному офісі “Просвіти” під головуванням Павла Мовчана відбулася зустріч за круглим столом за участю науковців, політиків і громадських активістів. У своєму вступному слові Павло Мовчан нагадав, що саме “Просвіта” була ініціаторкою запровадження Дня української мови та писемності, що тривалий час відзначався 9 листопада, а тепер 27 жовтня. За словами Павла Михайловича, проблеми з утвердженням української мови за останні роки нікуди не поділися, а під час екзистенційної війни росії проти України вони не тільки зберігають свою актуальність, але й загострились. Йдеться, зокрема, про освітній простір, де владою, попри протести наукової громадськості, наприклад, ліквідовано Інститут українознавства. За межу виживання поставлені всі національні творчі спілки і ВУТ “Просвіта”. “Між тим просвітяни тримають стрій і саме зараз наші активісти в Києві, в багатьох містах і селах проводять заходи до Дня нашої писемності і мови”, – зазначив Павло Мовчан. За круглим столом виступили Георгій Філіпчук, Іван Заєць, Микола Васьків, Галина Дацюк, Дмитро Ломачук, Юрій Нагулко, Ва- Подільський до студентів кафедри української мови Національного університету імені Івана Огієнка. Символічною була присутність Михайла Цимбалюка, бойового медика, військовослужбовця ЗСУ з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну. Спочатку відбулася творча зустріч, де письменники і студенти говорили про Павло Мовчан вручає нагороду роль української мови, значення сучасної української літератури, важливість розвитку і збереження нашої мови. Приємно, що в навчальній авдиторії всі парти віддавна пофарбовані в жовто-блакитні кольори, а стіни прикрашені українськими рушниками. Продовження на стор. 2 Юрій Нагулко, Микола Васьків за круглим столом Продовження на стор. 2 ВАЛЕНТИНА ДАВИДЕНКО СЕРГІЙ ГАЛЬЧЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Диктант у сонячному Кам’янці

Подільські письменники-просвітяни, члени НСПУ Віталій Міхалевський, Наталя Мазур та Михайло Цимбалюк з нагоди Дня української писемності та мови приїхали у древній і молодий Кам’янець- ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2025 рік. Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 12 міс. —780 грн. Будьмо, друзі, разом!
На часі · “Українська мова продовжує єднати націю в ці важкі часи”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Відзначили День української писемності та мови

Закінчення. Початок на стор. 1 Мова єднає 24 жовтня у стінах Навчально-наукового інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулася низка заходів, присвячених Дню української писемності та мови. Спеціальними гостями були ректор університету Володимир Бугров та Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь. “Щоб українську мову популяризувати, нам потрібно якомога більше якісного українського книжкового контенту”, – зазначив ректор КНУ Володимир Бугров. “Популяризувати українську мову треба насамперед якісним контентом, якісним медійним продуктом. Це стосується публікацій, кіно, вистав, музичних творів тощо”, – сказав Юрій Бондар, директор Навчально-наукового інституту журналістики. А по завершенні панельної дискусії про використання української мови серед молоді, на студентів Інституту журналістики, які взяли участь у Всеукраїнському конкурсі “Українська мова – мова єднання”, чекав приємний сюрприз. Фундатор цього конкурсу, голова Одеської регіональної спілки НСЖУ Юрій Работін вручив кільком студентам і завідувачці кафедри редакційно-видавничих технологій і продюсування Тетяні Крайніковій дипломи і книги. “Українська мова продовжує єднати націю в ці важкі часи”, – сказав пан Работін. До присутніх також звернулися лавреати конкурсу ще з першого року його проведення: заслуже- Закінчення. Початок на стор. 1 Потім всі разом писали Радіодиктант національної єдності, який третій рік проходить в умовах повномасштабної російськоукраїнської війни. Ця щорічна подія об’єднує різні покоління українців по всьому світу навколо рідного слова, що демонструє його силу і важливість. Текст “Магія голосу” письменниці Оксани Забужко особливо чуттєвий і важливий, бо ми всі маємо чутися разом і голос України має чути увесь світ. Того ж дня Віталій Міхалевський, Людмила Весела, Наталя Мазур, Михайло Цимбалюк зустрілися в бібліотеці-філії № 2 ний журналіст України Андрій Нечитайло, головний редактор “Слова Просвіти” Ігор Зоц, депутат Одеської обласної ради Олексій Кобильников, а також літератор з Ірпеня, захисник України Сергій Мартинюк. У своєму виступі Ігор Зоц, зокрема, згадав, як у 2007 році підведення підсумків конкурсу на Донеччині відбувалося в соляній шахті містечка Соледар на глибині 400 метрів. “У Горлівці ми тоді відвідали музей Василя Стуса, зустрілися з борцями за Україну, які спеціально прибули в це шахтарське містечко, щоб вшанувати пам’ять про полеглих побратимів. Далі шлях проліг на Луганщину – до музею Бориса Грінченка... Наразі все в окупації, українські сліди там знищені. Нам залишається одне – перемагати і повертати своє!” – сказав Ігор Зоц. Спогадами про те, як долучився до захисту України, про важкі дні боїв за Ірпінь у лютому–березні 2022 р., поділився Сергій Мартинюк. Він предста- Учасники заходів в Інституті журналістики КНУ вив свою книгу “13 віршів або битва за Ірпінь змінила світ” і закликав майбутніх журналістів ніколи не забувати про звірства, які чинили над мирними жителями російські окупанти, і поширювати правду про це, як і велить журналістський обов’язок. Опитування Новинний портал ЛІГА.net розповідає, що до Дня української писемності та мови компанія Rakuten Viber провела опитування, поцікавилась, чи стикалися користувачі з порушенням мовного закону та якою мовою спілкуються самі респонденти в побуті й публічно. 52% українців зазначили, що протягом останнього року стикалися з порушенням мовного закону у сфері обслуговування або в публічному просторі. 18% не стикалися з порушеннями закону, ще 18% – не звертають на це уваги. Як українці реагують на порушення мовного закону: просять перейти на українську – 35%; не реагують – 35%; змовчують, але більше не користуються послугами цього сервісу – 21%; реагують іншим чином – 16%; звертаються зі скаргою до адміністратора чи керівника – 4%; пишуть скаргу на сервіс або працівника в онлайні чи соцмережах – 3%. Понад половина опитаних (55%) повністю перейшла на державну мову. 22% зазначили, що спілкуються російською лише в побуті, в публічному просторі – українською. Не перейшли на українську, але планують, 8%, стільки ж не перейшли й не планують переходити. 7% зазначили, що перейшли на державну, проте згодом повернулися до російської. Як респонденти реагують на російську мову: не звертають уваги, відповідають українською – 35%; відповідають російською – 32%; негативно, принципово відповідають українською – 20%; не бачать проблеми, спілкуються тільки російською – 8%; ігнорують звернення – 5%. У спілкуванні з дітьми 67% опитаних розмовляють здебільшого чи винятково – українською. 19% – російською й українською. 11% спілкуються переважно російською, покладаючи відповідальність за вивчення державної на школи. Лише 3% не звертали уваги на мову спілкування. Георгій Філіпчук та Леся Любарська Нагорода просвітянці З нагоди Дня української писемності та мови в Києві в Будинку письменників відбувся концерт членкині НСПУ, мисткині Лесі Любарської. Привітати виконавицю прийшов і перший заступник голови ВУТ “Просвіта” Георгій Філіпчук. Він вручив пані Лесі найвищу просвітянську нагороду – медаль “Будівничий України”, а також “Кобзар” Тараса Шевченка. Серед інших на заході прозвучала пісня-присвята українській мові “Мово предвічна”, яку написала Леся Любарська. Мелодія та виконання Людмили Червінської. Добірку підготував Ігор ЗОЦ науково-практична конференція “Мова – наш ідеологічний фронт Перемоги!”, що проходила на базі Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії. Віталій Міхалевський виступив із доповіддю “Без мови немає нації!”, що звучить, як гасло культурологічного тижневика “Слово Просвіти”, в якій наголосив на важливості української мови як духовної та культурної основи нації в умовах російсько-української війни. Він підкреслив, що мова є невід’ємною частиною ідентичності народу, його віри та духовної стійкості, що робить її важливим елементом нашої боротьби за незалежність. Ключове значення у збереженні мови має освіта. Важливо, щоб навчальні заклади забезпечували якісне викладання рідною мовою, а також включали елементи національної культури в навчальний процес. Участь просвітян, письменників, бібліотекарів, студентів і школярів у таких заходах свідчить про важливість збереження рідної мови, національних та духовних цінностей. Українська мова є не лише символом державності, вона служить потужним засобом опору, який зміцнює нашу єдність і національну силу на шляху до Перемоги. Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ, голова Хмельницького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
На часі · “Українська мова продовжує єднати націю в ці важкі часи”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Диктант у сонячному Кам’янці», с. 1

Диктант у сонячному Кам’янці

Кам’янець-Подільської МЦБС зі студентами інклюзивної групи Кам’янець-Подільського економічного коледжу та з читачами бібліотеки. Загалом до Дня української писемності та мови просвітяни Хмельниччини провели понад тридцять просвітницько-літературних заходів. Це виступи на місцевому телебаченні, презентація книг і альманахів, зустрічі зі студентами вузів та учнями шкіл Хмельницької міської територіальної громади та області. Їх локаціями стали: бібліотеки та школи сіл Копистин, Масівці, Бахматівці, Пархомівці Хмельницької міської територіальної громади; міські бібліотеки-філії Централізованої бібліотечної системи Хмельницької МТГ; Хмельницька гімназія № 30; комунальний заклад “Центральна бібліотека Чорноострівської селищної ради” (селище Чорний Острів); Ярмолинецька центральна бібліотека (смт. Ярмолинці); Хмельницький обласний літературний музей; Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія; Хмельницький національний університет. Знаковою подією стала також
Такі вони, просвітяни “Тільки разом ми сильні і непереможні!” · с. 3сторінка оригіналу ↗

Сила слова і магія музики української ідентичности

Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти” День української писемності та мови – це особлива дата, яка об’єднує всіх, хто свято береже рідне слово, що має велику силу, адже мова – це голос народу. І як же пророче звучать слова нашого великого Тараса Шевченка: “…Іна сторожі коло їх поставлю слово”, бо питання української ідентичности нині, в умовах війни, архіважливе для українців, які у важких боях виборюють незалежність! Українська мова є душею нації, її генетичним кодом, у її глибинах народилося багато скарбів, якими пишається наш народ. Мові, невмирущому джерелу, з якого ми пізнаємо навколишній світ, свою родину, свій народ, були присвячені урочистості й концерт “Музика української ідентичности”, що з великим успіхом відбулися 24 жовтня в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за ініціативи і за участю голови Київської “Просвіти”, народного артиста України, віртуозного скрипаля і композитора Кирила Стеценка. З вітальним словом виступив перший заступник голови правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член (академік) НАПН України, заслужений діяч науки і техніки, голова Конгресу української інтелігенції Георгій Філіпчук, який акцентував увагу на тому, що безпека України потребує нині позачергового утвердження національних цінностей – духовних, моральних і культурно-історичних. У гармонійному поєднанні скрипки (Кирило Стеценко) і фортеп’яно (Наталя Строчан) емоційно і велично прозвучали твори Кирила Стеценка (молодшого) “Інтегрований Славень” для скрипки соло за мотивами “Благослови, душе моя” К. Г. Стеценка (старшого), “Ода до Радости” Бетховена, “Ще не вмерла України…” М. Вербицького, “Многая літа” Д. Бортнянського, “За Україну” Я. Ярославенка. З особливою увагою присутні слухали “Три українські танці” ХVІ–ХVІІ ст. в обробці для скрипки соло Кирила Стеценка в авторському виконанні. Звучали твори М. Березовського, М. Лисенка, К. Г. Стеценка (діда), М. Леонтовича (друга українська рапсодія “Думка-Шумка” у транскрипції для скрипки з фортеп’яно В. Г. Стеценка (батька) та “Хотіла б я піснею стати” – транскрипція музики до романсу на слова Лесі Українки Кирила Стеценка (молодшого). Гучними оваціями і стоячи вітав зал емоційно вивершену “Мілітарну сонату” композитора і віртуозного скрипаля Кирила Стеценка, яка складалася з трьох частин: І ч. – Allegretto ironiko, ІІ ч. – Amare lentamente, ІІІ ч. – Rondo scherzando. Синергія добротворчості, атмосфера єднання, вдячності та міцності духу панували під час виконання К. В. Стеценком фантазії на тему “Дударика” до твору “Ой, діду!” композитора М. Леонтовича. Серед почесних гостей урочистостей до Дня української писемності та мови були: проректор КНУ імені Тараса Шевченка Тарас Компанець; Василь Чебаник – український художник-графік, автор абеткової графіки “Рутенія”, творець церемоніального примірника книги “Конституція України”; Іван Заєць – український політик, народний депутат України багатьох скликань, громадський діяч; Михайло Наєнко – український літературознавець, доктор філологічних наук, професор, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка; Людмила Воротіна – професорка КНУ імені Тараса Шевченка та інші. Команда громадської ініціативи ІнфоВАРТА та видавництво “АДЕФ-Книга” (Анжеліка Корнієнко, Алла Істоміна) представила експозицію проєкту “Рутенія”: графіка української мови та книжкова виставка розвитку української писемності від Пересопницького Євангелія до сучасних видань, надрукованих рутенськими шрифтами. Іван Заєць високо оцінив представлену виставку і висловив аргументовану думку про сакралізацію Пересопницького Євангелія, оскільки пам’ятка містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях, та наголосив на взаємодії народнорозмовних і книжкових елементів в українській літературно-писемній мові XV ст. Пересопницьке Євангеліє засвідчує загальний високий рівень української культури. Автор шрифтів “Рутенія” Василь Чебаник, заслужений діяч мистецтв України, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, професор, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, поділився думками щодо авторської розробки уніфікованої цілісної системи історично відновлених графем (конструкцій) українських літер та реалізації її в 70-ти шрифтах проєкту Національної абетки “Рутенія”. Він наголосив на створенні зримого образу української мови на основі історично існуючих рутенських літер та поверненні державі Україні її зорового символу (поряд з прапором та гербом) – національної абетки. Спеціальний гість – бандурист світової слави, народний артист України Тарас Яницький, вшановуючи пам’ять небесних янголів, що на смерть стояли в боях за нашу Україну, неперевершено й емоційно виконав пісню “Пливе кача по Тисині…”, яка щемливо торкнулася серця кожного українця. Гідно прозвучала у його виконанні пісня “Бандуристе, орле сизий” на вірші Т. Шевченка. Під час святкової імпрези відбулася урочиста церемонія “Неофіти” – вручення офіційних посвідчень членів Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка кращим із кращих громадським діячам, науковцям, митцям, які виявили бажання присвятити себе культурнопросвітницькій діяльності. З рук заступниці голови КМО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Ольги Ходацької посвідчення отримали: Сергій Михайлович Громовий – агроном, кандидат сільськогосподарських наук, член Міжнародної асоціації гречки; Олександр Григорович Кривенко – аспірант лабораторії національно-патріотичного виховання НАПН України, військовий радіоінженер, магістр права, менеджер-консультант з питань фінансів та оподаткування, журналіст; Олександр Олександрович Герасименко – доктор філософії права, президент Інституту політико-правових та релігійних досліджень, письменник; Олена Петрівна Диба – кандидатка педагогічних наук, режисерка масових заходів та аудіовізуальних творів, громадська діячка та міжнародна волонтерка, викладачка Академії мистецтв імені Павла Чубинського; Тарас Йосипович Яницький – народний артист України, кандидат мистецтвознавства, фахівець з управління навчальними закладами, бандурист, співак, соліст ансамблю “Дніпро”, професор Національної музичної академії України. Звучали щирі вітання на адресу просвітян і побажання гідно служити культурно-просвітницькому фронту, нести слово правди поміж люди, підтримувати захисників і захисниць, дбати про мову, бо вона — “наш ідеологічний фронт перемоги” (І. Фаріон). Щирі вітання з Днем української писемності та мови, слова вдячності на адресу Київської “Просвіти” і Молодіжного центру культурно-естетичного виховання Київського національного університету імені Тараса Шевченка – організаторів святкового дійства, висловив проректор з науково-педагогічної роботи Тарас Компанець. Особлива відзнака і подарунки від КНУ імені Тараса Шевченка були вручені народному артистові України, голові Київської “Просвіти” Кирилові Стеценку та дипломантці міжнародних конкурсів Наталі Строчан. У “Мистецькому салоні” КНУ імені Тараса Шевченка ще довго не вщухали слова вдячності Кирилові Стеценку – головному організаторові й ідейному натхненнику святкового дійства, неперевершеному композиторові й віртуозному скрипалю. Тільки разом ми сильні і непереможні! Тримаймо культурнопросвітницький стрій! Наближаймо Перемогу!
Такі вони, просвітяни “Тільки разом ми сильні і непереможні!” · с. 3сторінка оригіналу ↗

Наша пісня повік не вмре

26 жовтня в Музеї театрального, музичного і кіномистецтва України в Києві відбувся кобзарський концерт “Наша дума, наша пісня повік не вмре, не загине”. Віталій Кобзар, Ждан Безвербний, Тетяна Никитюк і Дмитро Радченко виступили з думами, кантами, псальмами та українськими історичними піснями. Працівниця музею Олена Кореняк розповіла про драматичну долю кобзарів із Полтавщини. Різні в них життєві шляхи, але всі нелегкі. Наприклад, Пилип Кононенко залишив цей світ у 1933 році у сталінграді (нині волгоград російської федерації) за нез’ясованих обставин. Григорій Бажул (сценічне ім’я Келеберда) у 1934 році був репресований, але через чотири роки повернувся до Харкова, де заснував капелу бандуристів. Під час Другої світової війни Бажул потрапив до Німеччини, а звідти виїхав у Австралію. Там Бажул засновував кобзарські гурти, школу гри на бандурі, дбав про розвиток українознавства на цьому далекому материку. Віталій Кобзар наголосив, що, як і в козацькі часи, український народ нині знову захищає нашу Батьківщину. Тетяна Никитюк повідомила, що вересаївську кобзу, на якій вона грала, виготовив братчик Київського кобзарського цеху Сергій Павліченко з Корсуня-Шевченківського на Черкащині. Він загинув, відбиваючи наступ московських загарбників у Великій війні. Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
Мова єдина · “Ми формували українську націю. Ми казали: є мова — є нація, нема мови – нема нації”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

XXV ювілейний конкурс Петра Яцика розпочато

Сьогодні проєкти, які живуть принаймні кілька років, у багатьох викликають захоплення. А Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика живе і працює, об’єднуючи довкола себе українську молодь, уже 25 років. І не лише в Україні, а й далеко за її межами. Конкурс був зініційований 1999 року невеликою групою людей, яким була небайдужа доля української мови в Україні. Це були члени Міжнародного благодійного фонду “Ліга українських меценатів”. Нагадаю тих, хто став ініціаторами конкурсу. Петро Яцик, канадський бізнесмен і меценат. Володимир Загорій, керівник фармацевтичної фірми “Дар- Військових, які стали переможцями ХХІV конкурсу, вітає член Ліги українських меценатів Олександр Огороднійчук ниця”. Андрій Тавпаш, керівник кондитерської фірми “Світоч”… А рушійною силою конкурсу став виконавчий директор Ліги, відомий письменник Михайло Слабошпицький. Пригадую, як велися активні перемовини у Міністерстві освіти, як Михайло Слабошпицький погоджував цей проєкт з освітянським керівництвом, як реєстрували його, як робили багатолюдну презентацію проєкту для журналістів… А потім був перший конкурс, який завершився величним святом рідної мови, на якому свої премії отримали найперші переможці конкурсу. І премії вручали на сцені Національної філармонії меценат Петро Яцик і тодішній Президент України Леонід Кучма. Це стало сенсацією. Фото з цього дійства облетіли усі ЗМІ, фрагменти нагородження показали усі українські телевізійні канали. Таким потужним був початок цього популярного проєкту. Далі конкурс уже жив своїм життям, мав багато різних сюжетів – і загрозливих, і переможних, охоплював мільйони юних учасників і щороку розпочинався у День української писемності та мови. Ця традиція збереглася до сьогодні. Організаторами і засновниками конкурсу є Ліга українських меценатів, Міністерство освіти і науки України та Міністерство оборони України. Світлана КОРОНЕНКО: Про цей унікальний освітній патріотичний проєкт розповідає президент Ліги українських меценатів, науковець, підприємець і благодійник, доктор фармацевтичних наук, професор, завідувач кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології НМАПО імені П. Л. Шупика, голова Наглядової ради ПрАТ “Фармацевтична фірма “Дарниця” Володимир Антонович Загорій. Володимир ЗАГОРІЙ: Сьогод/ ні, на третьому році повномас/ штабної російсько-української війни, я розумію, яким правиль/ ним було наше тодішнє спільне рішення започаткувати цей кон/ курс. У житті так склалося, що я і навчався, і працював певний часу Росії. Коли ж повернувся в Ук/ раїну, мені часом приходила дум/ ка: чому українці в своїй державі говорять чужою мовою? Розумів, що це колоніальний вплив сусід/ ньої держави, що це набувалося століттями, що комплекс націо/ нальної меншовартості робить своє… Та й вплив проросійських сил в Україні був потужним, а за/ кон про мову, його 10 стаття, що визначила українську як єдину державну, не дуже діяла. Не було чіткості у визначенні пріо/ ритетів мовного закону, не було політичної волі у то/ дішнього керівництва дер/ жави. Петро Яцик, який приїздив у вже незалежну Україну, був вражений тим, що в Україні так багато лю/ дей говорять російською. “Як це можна змінити?” – запитував він. І розмірко/ вував: “Старше покоління вже не змінити. Треба по/ чинати з наймолодших…” Рішення започаткувати конкурс і фінансувати його спільними зусиллями було одностайним. Як показав час, ми не помилилися. За 25 років мільйони і мільйони школярів і студентів “пройшли” через конкурс. І хоч небагато з них здобули статус “найкращих знавців рідної мови”, але вже сам факт того, що вони змагалися у цьому мовному турнірі, готувалися до різних його етапів, брали участь у Святах рідної мови, — все це зробило свою справу. І ми це відчуваємо сьогодні. Запитайте будь-кого з молодшого покоління про конкурс з української мови і почуєте у відповідь: так, був учасником чи учасницею! Знаю про цей конкурс! І зауважу: знати про конкурс мало. Це була ота неголосна, але системна робота з молоддю, завдяки якій ми формували нове, україноцентричне покоління. Ми спрямовували молодь до оволодівання державною мовою, ми формували українську націю. Ми казали: є мова — є нація, нема мови – нема нації. Хочу наголосити, що конкурс імені Петра Яцика – це вже не просто один з українських освітніх проєктів. Це – національний бренд. Бренд, який звучить голосно і повсюдно. І в Україні, і в Америці, і в Австралії, і в Італії, ів багатьох інших державах… Всюди, де живуть українці. С. К.: Особлива сторінка нашого мовного турніру – конкурс у Міністерстві оборони України… В. З.: Коли до конкурсу при/ єдналися військові вищих нав/ чальних закладів Міністерства оборони – це була знакова подія, яку повною мірою ми оцінили лише нині, під час війни. Вже не один рік у конкурсі беруть участь військові – чи ліцеїсти Київсько/ го військового ліцею імені Івана Богуна, чи ліцеїсти Військово-морського ліцею імені віце-адмі/ рала Володимира Безкоровайно/ го, чи курсанти Військового інс/ титуту телекомунікацій та інфор/ матизації імені Героїв Крут, Наці/ ональної академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачно/ го… Без перебільшення вони проходили у нашому конкурсі справжній мовний вишкіл, справжню патріотичну підготов/ ку. І багато хто з них нині захищає Україну. С. К.: Преміальний фонд конкурсу складається з меценатських пожертв. Так задумувалося від самого початку. В. З.: На українських землях вусі віки існувало благодійництво. Літописи донесли до нас інфор/ мацію про десятини від князів на церкви, шпиталі, школи при мо/ настирях. А згодом меценатами були українські гетьмани. Зга/ даймо того ж Івана Мазепу! А чи постала б Києво-Могилянська академія, якби не було меценатів Галшки Гулевичівни, Петра Са/ гайдачного і Петра Могили? І не тільки їх. Наш конкурс вже 25-й рік існує на меценатські пожер/ тви багатьох добродійників, по/ чинаючи від Петра Яцика і со/ тень благодійників з Канади, США, Австралії, інших країн сві/ ту, а також з України. Для мене одним з яскравих прикладів ко/ лективного мецената є Союз ук/ раїнок Австралії. Ця громадська організація нараховує кілька від/ ділень, десятки членкинь. Щоро/ ку практично від найпершого конкурсу вони збирають кошти на наш проєкт. Союз українок Австралії підтримує конкурс і під час війни… Сьогодні мені хочеться також згадати ще декого з меценатів, хто підтримував конкурс: це Фундація українознавчих студій з Австралії, Фундація імені Івана Багряного (США), Крайові Управи Братства колишніх вояків 1-ї Української Дивізії УНА в США, Канаді, Австралії, а ще Леонід Ліщина, Василь Мойсяк, Андрій Коморовський, Святослав Ключник, Лев Бабій, Роман Колісник, Марія Фішер-Слиж (Канада), подружжя Татарків (США), Леся Ткач (Австралія)... А ще це меценати з України: АБ “Експрес- Банк”, АТ “Ексімед”, ПрАТ “Оболонь”, редактор газети “Ваше здоров’я” Микола Берник, письменник і народний депутат Михайло Косів, поети і видатні громадські діячі Ірина та Ігор Калинці (Львів), донька голови Української Головної Визвольної Ради Кирила Осьмака Наталя Осьмак (Київ)… Розумію, що всіх меценатів назвати неможливо, декого з них вже немає з ними, але їх варто згадувати і називати, бо вони також творили цей конкурс, творили історію України. Як бачимо, меценати змогли об’єднатися довкола нашого проєкту на підтримку української мови, і це також можна назвати колективним українським меценатством. Наголошу: колективним українським меценатством в усьому світі, де живуть українці. Іншого такого прикладу я не знаю. Хочу ще зазначити, що сьогодні частину фінансових преміальних витрат на конкурс бере на себе держава. Вже кілька років поспіль переможці конкурсу, які вибороли перше місце у загальнонаціональному етапі, в усіх вікових номінаціях, отримують Президентські стипендії. Такі ж Президентські стипендії отримують студенти вищих навчальних військових закладів. С. К.: Пригадую святково прибрану сцену Театру імені Івана Франка років десять тому під час Свята рідної мови з нагоди закриття чергового конкурсу імені Петра Яцика. А на ній у всій красі тридцять прапорів різних держав. Саме з цих держав молодь української діаспори брала участь у конкурсі… В. З.: Усе залежить від кон/ кретних людей на конкретних місцях. Я також пам’ятаю, якою ефектною була сцена того дня. Це означало, що працівники Мі/ ністерства закордонних справ (а саме вони мали таку змогу!) уважно поставилися до конкурсу і зорганізували відповідну роботу з його проведення у тих країнах, де перебували. Тобто налагодили контакти, донесли інформацію, ав результаті ми мали переможців конкурсу з 30 країн. І це було грандіозно, це вражало! І це та/ кож пропаганда і поширення ук/ раїнської мови у світі. Тобто це те, що роблять усі цивілізовані країни, – пропагують мову! Знаю, що до цього питання нині прикута пильна увага Міністерства освіти і науки. Щоправда, й ситуація – на відміну від минулих часів – трохи інша. Якщо тоді це були діти української діаспори з недільних чи церковних шкіл, то тепер це часто школярі й студенти, які вимушено, у зв’язку з російською агресією, виїхали з України і тепер опановують українську мову самостійно, навчаючись в іноземних закладах освіти. Тут маємо бути надзвичайно уважними, бути державниками і попри усі складнощі, пов’язані з війною, долучати наших наймолодших до вивчення української мови. Де б вони не жили сьогодні. С. К.: Які, на вашу думку, нові завдання і виклики має розв’язати мовний конкурс нині? В. З.: На вулицях наших міст і сіл української мови стало значно більше. Це вам скаже будь-хто. Причини зрозумілі. На україн/ ську мову нині переходять навіть ті, хто ніколи на неї не переходив. Війна внесла такі корективи, яких не було раніше. Русскій мір прийшов з ракетами і смертями. Багато хто прозрів, багато хто ус/ відомив, хто наш справжній во/ рог. І сьогодні питання – якою мовою говорити? – має лише од/ ну відповідь. Українською. Звіс/ но, я не ідеалізую мовну ситуа/ цію. Вона не така однозначна. І нам треба ще багато працювати. Конкурс імені Петра Яцика – ли/ ше один такий напрямок, але він охоплює тисячі й тисячі школя/ рів і студентів не лише в Україні, а й за її межами. Завдання кон/ курсу, як і до війни, – поширюва/ ти й пропагувати українську мо/ ву. Це державна мова, а ми живе/ мо у державі Україна. С. К.: Розкажіть про відкриття ювілейного, ХХV, конкурсу з української мови. В. З.: Цьогорічний конкурс, за давньою традицією, розпочав/ ся в одному з обласних центрів, але знову дистанційно. Війна є війна, і ми живемо за її законами. Цього року нас приймає Терно/ пільщина. Хочу принагідно наголосити на тому, що наш мовний турнір – це не просто тестування на знання державної мови, це одна з форм патріотичного виховання і елемент національного будівництва, і він чудово працює на майбутнє. Звісно, хочу привітати всіх наших конкурсантів, і тих, хто змагатиметься в нашому мовному марафоні вперше, і тих, хто брав участь у ньому в минулі роки, – з нашим ювілеєм! Хочу також привітати учителів і викладачів української мови, які готували і готують конкурсантів до змагань. Їхня робота неоціненна! Сподіваюся, що переможців ХХV конкурсу ми вітатимемо вже в мирній і переможній Україні… Спілкувалася Світлана КОРОНЕНКО На церемонії нагородження переможців ХХІV конкурсу імені Петра Яцика. Мовний омбудсмен Тарас Кремінь, виконавча директорка Ліги Світлана Короненко і президент Ліги українських меценатів Володимир Загорій. Конференц-зала Міністерства освіти і науки України Переможців ХХІV конкурсу нагороджує заступник міністра освіти і науки Андрій Сташків
З блокнота письменника · “Ми хочемо мати свою державу Україну, вільну і незалежну ні від кого”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ні – завтра виступлять зі сходу москалі й сюди прибудуть. Все! Нема Польщі! Нема держави, а ви чіпляєтесь за обдерте шмаття польського гонору. Тут дай боже ноги винести, аби вберегтися від московської та німецької орд! Ви зрозуміли, у якій дупі опинилися ми з вами? Місцевий люд нам не співчуває ані на шеляг, і правильно робить! Вони тут скрізь підтримують “Просвіту”, ОУН і Штефана Бандеру. То була правда. Сувора, неприйнятна, гірка й оголена, але очевидна. Отетерілий вчитель стояв і плямкав ротом, як карась, витягнений з води. – А, проше пана діжектожа, цо маємі робіць ми? – Спробуємо пристосуватись до умов. Чув я, що в школах запровадять українську мову, – раптом він перейшов на українську. – А ми з вами, пане Гнате (вимовив його ім’я по-українськи), не поляки, ми – русини, чи не так? – А так, так, – лепетав спантеличений пан Ігнаціуш (чи насправді – Гнат Зборовський). – Тобто, українці. Ми запропонуємо новій владі свої послуги викладання мовою українською. Бо де їм узяти таких добре підготовлених нових учителів? Може, й пронесеться повз нас цей наглий політичний ураган… Вже назавтра до села в’їжджало червоне совєцьке військо. Кінне і піше. Солдати – в обдерроків сорока, худорлявий і вертлявий, і що найдивніше – українською мовою. – Трудящі селяни! Ми прийшли звільнити вас від влади польських панів – глитаїв, з – під гніту злочинного режиму пана Пільсуцького, який позбавив вас усіх прав. Віднині ви – вільні громадяни Української совєцької соціалістичної республіки, яка разом із такими ж незалежними народами утворила першу в світі державу робітників і селян під назвою союз совєцьких соціалістичних республік. Більше нема панів – визискувачів, працювати будете на себе, допомагаючи своїй трудовій державі! – пафосно закінчив промовець. Обрали й нову владу. Головою сільської ради, на пропозицію селян, обрано заможного господаря Карпа Васильчука, як такого, що мав повну гімназійну освіту та був умілим господарем. …Політрук побував і в школі, уважно обійшов класи, наказав директорові прибрати все, що нагадувало Польщу: портрети Пілсудського, Мосціцького, Бека, Ридз-Сміглого, польські прапори та герби – “ожели” (орли). Через два дні школа відчинила двері дітям. Вони з подивом не знаходили більше в класах мапи “вєлькєй Польскі” (великої Польщі), де тодішня держава була зображена “од можа до можа” (від моря до моря), тобто від Балтійського до Чорного морів. Не було портретів польських вождів, Пілсудського, Мосціцького, Бека, Ридз-Сміглого7, навіть відомого польського поета Адама Міцкєвіча. Раптом до класу ввійшов учитель пан Ігнаціуш Зборовскі і, приязно усміхаючись (що одразу збентежило учнів), привітався… українською мовою. – Добрий день, діти. – І не давши їм отямитись, продовжував: – Відтепер у школі запроваджено українську мову і я буду викладати вам її. Щоранку вже не будемо співати польського гімну “Єщє Польська нє згінєла”. Буде все по-новому. Діти отетеріли від почутого і побаченого. Подружки Ганя Васильчук і Сарафина Пасічник, що сиділи поруч на передній парті, не могли заспокоїтись. – Що ж це таке? Та як він сміє? Ах, хрунь8, перекинчик9. Ну зачекай! – рішуче перешепотіла Ганя подрузі. Вона рішуче піднялася і сміливо звернулась до вчителя: – Пане Ігнаціуш, та лише днями ви не дозволяли нам навіть на перервах розмовляти поукраїнськи, сварили нас, казали, що українська – мова хлопська, і що кожна освічена людина має розмовляти лише польською мовою і бути поляком, а тепер ви говорите зовсім протилежне. То коли ви казали правду? Клас зааплодував. Учитель знітився, почервонів, тоді оговтавшись, лагідно мовив: – Видите, діти, в житті все не так просто. Річ у тім, що я теж не поляк, а русін, тобто, вибачте, українець родом із Галичини. В дитинстві навчався в українській школі. От і знаю. Це ж добре, коли людина знає кілька мов. А звати мене по-українськи Гнат Іванович. Отак і називайте. Не втерпіла Ганина подружка Сарафина Пасічник: – А чого ж ви стільки років змушували нас вчити польської, щодня вранці співати польський гімн, інші польські пісні, вірші, чому насміхалися з нас, українців? У вас є хоч краплинка совісті? Ви свідомо і постійно гнобили все наше, українське. То який же ви тоді українець? Ви негідник, хрунь і брехун! Вчитель аж зблід від почутого та намагався тримати себе в руках. – Такий час тоді був. Я мусів говорити і робити те, що від мене вимагала тодішня влада. Але тепер усе буде по-новому, обіцяю. Діти не сприймають відвертої брехні і ошуканства. Переповнені емоціями, Ганя і Сарафина рішуче підіймаються, збирають портфелі, гучно грюкають шухлядами парт, і демонстративно виходять із класної кімнати. За ними – весь клас. Розгублений і зганьблений вчитель залишається один. Діти не простили йому хамства та лакейського прислужництва окупантам. Наступного дня, прийшовши до школи, діти не побачили колишніх учителів – перекинчиків Ігнаціуша Зборовського та Юзефа Буткєвича. Вони, як виявилось, ще на світанку спакували на бричку найнеобхідніше майно і дременули до залізничної станції, до Костополя. Та дітей чекала й несподіванка: в класі їх зустріли дві молоденькі, худесенькі, миловидні вчительки, яких прислала нова влада. Вони розповіли про себе, що родом із сусідньої Кам’янець-Подільської області Радянської України, закінчили в цьому році Проскурівське педагогічне училище, звати їх Марія Петрівна Гавриляк та Олена Тарасівна Залужна. Будуть викладати в школі всі предмети українською мовою. – Сподіваємося, — мовили юні вчительки, – знайдемо порозуміння з дітьми і батьками. …Стояв “золотий” вересень 1939 року. За ним уже проступали страхітливі вогні Другої світової. ________________ 1 А тераз, дзєці, пшеводзіме урок єнзика польськєго. Нашего роднєго, нашего паньськєго єнзика (пол.). 2 “схизма” – тобто єресь; так казали поляки про православну віру, яку сповідували волинці, на відміну від католицької віри, яку сповідували поляки. 3 рольнік – хлібороб, тобто селянин. 4 паньство (пол.) — держава. 5 ребелія – непокора, бунт. 6 гембє (пол.) – губи. 7 Мосціцькі, Бек, Ридз-Смігли – тодішні найвищого рівня керівники Польської держави. 8 Хрунь (в Галичині, на Волині) – підла, продажна особа. 9 Перекиньчик (там же) – зрадник, той, хто перейшов на сторону ворога.
З блокнота письменника · “Ми хочемо мати свою державу Україну, вільну і незалежну ні від кого”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Урок української Новела

Святослав ВАСИЛЬЧУК – А тепер, діти, проведемо урок польської мови. Нашої рідної, нашої державної мови!1 – мовив до учнів по-польськи вчитель, невисокий товстенький чоловік в окулярах, в темно-сірому костюмі, білій сорочці при червоній краватці, озутий у коричневого кольору добротні черевики. “Агліцкі” – задоволено казав пан Ігнаціуш Зборовскі, натякаючи на якість виробу та пристойну ціну і його спроможність придбати такі модні, дорогі речі. У цьому глибинному волинському селі Антонівка учителює вже третій рік, несе “дзецям хлопув” едукацію (знання) про “кохану Жєч Посполіту”, про “найкращу в світі” польську літературу і культуру. Ну, і само собою, вчить “дзєці хлопув-русінув” вивчати і любити “найлєпєй у швєцє ензик польські” як величезне надбання людства. Казав дітям-школярам: – Маєте вивчати і любити цю мову, і дякувати пану – Богу, що саме з моєю допомогою, проживаючи в демократичній цивілізованій Польській державі. За це маємо дякувати нашому дорогому маршалку, начальникові польської держави, нашому вождеві пану Юзефу Пільсудському. (Це він говорив “по-польськєму”, бо ставився зневажливо до мови української, як “хлопської”, “русинської”, другосортної і непотрібної). Навіть на перервах забороняв учням спілкуватися рідною українською, вбачаючи в цьому непослух і ігнорування офіційної мови навчання. Так постановив польський сейм, уряд, а виконувати закони держави мали всі піддані одразу і обов’язково. Його, пана Ігнаціуша, сердила і гнівила нехіть українських дітей до вивчення польської мови, польської літератури, польської історії. Але сила влади, закону таки переможе, вважав він, і ці впертюхи – волинці зрозуміють, що не володіючи державною мовою, широкою наукою, не позбувшись “схизми”2 і не вихрестившись на поляка, ти, хлопе, рольніку3, не досягнеш нічого в житті. Тож облиш своє хуторянське русинство, ставай поляком, і паньство4 стане тобі доброю матір’ю і щасливо почуватимешся в цьому світі! Подібні розмови проводив пан Зборовскі з учнями часто. Сьогодні ж він нагадав їм, що вже десять днів триває тяжка війна, бо клята Швабія (тобто Німеччина) напала на Польщу (бої там, на Заході, ведуться щодня, і зовсім скоро доблесне польське військо розіб’є нападників – німців і викине їх за межі держави). Ми провчимо нахабних швабів, як і москалів у 1920 році, – пафосно завершив пан Зборовскі. Та не вельми уважно слухали його учні, особливо старших класів. Застерігши непослух, вчитель скипів і звернувся до одного з порушників, Андрія Васильчука. – Панє Анджей, муві мнє вєрша “єстем полякем”, – Андрій, підліток, рослий хлопець, неохоче підвівся, дивився з-під лоба, мовчав. – Чего мовчіш, муві: “єстем полякем”. Помовчав хлопець ще трохи, тоді зібравсь з духом і рішуче відповів учителеві: – Панє Ігнаціуш, я нє єстем полякем. Я – українець! Чуєте? Усі ми тут – українці. Це наша земля, яку загарбали ви, поляки! А ми хочемо також мати свою державу Україну, вільну і незалежну ні від кого. Так вважає більшість в Антонівці, – голосно і переконливо закінчив хлопець. Клас принишк. Пан Зборовскі не знав, що відповісти на таке зухвальство і крамольні речі учня. Нарешті, опанувавши себе, гнівно вигукнув: – То є ребелія!5 Хайдамака! Ану, дай лапу! “Дай лапу” – таке було покарання в польських школах для учнів, порушників дисципліни. Учень слухняно підходив до вчителя, простягав долоню. Той металічною лінійкою щосили бив по долоні кілька разів. Рука в бідолахи потім спухала, довго боліла. І це вважалося нормальним педагогічним прийомом. Така ось кара чекала зараз Андрія. Але не на того натрапив: – І не подумаю підійти! – виклично мовив хлопчина. – Майте на увазі, так думають усі учні. – То нє правда. А, лайдак, гунцвот, вар’ят, земкні ґємби6, – вигукнув учитель. І тут клас зашумів, загудів, як розтривожений вулик. – І я так вважаю! – підтримав Андрія Володька Пасічник. – І я, і я, і я, – вигукнули Леонід Кобринович, Петько Марчук, Гриць Демиденко, Федько Філіпович. Шум, гармидер, учні ринули до виходу. Пан Ігнаціуш стояв знічений, розгублений і не розумів, що діється, чому ще донедавна слухняні діти виявили такий відвертий непослух, свідомо знехтували авторитет учителя? Сумний і пригнічений, подався він до своєї кімнати на другому кінці будівлі школи, де мешкала сім’я “кіровніка” пана Юзефа Буткєвича і де містилась його невелика кімната, бо пан Ігнаціуш ще не обзавівся сім’єю. У невеликому коридорі прибудови стрівся з директором паном Юзефом Буткевичем, що саме виходив із квартири, і почав скаржитись на учнівську сваволю. Той дещо байдуже слухав, тоді рішуче перебив скімлі Зборовського і мовив: – Панє Ігнаціушу, ви що, з дуба щойно впали? Які діти, яка дисципліна? Про що ви говорите? Та німецьке військо вже взяло штурмом Варшаву, Краків, багато інших міст, зайняло всю західну Польщу і стрімко йде на схід, вже, може, й у Львові. Не сьогодтому одязі, в багатьох – кріси на шнурках замість пасів, на ногах – зношені черевики, ноги – в рваних обмотках вище колін. – Оце так визволителі! – дивувались селяни. Поводилися галасливо – зверхньо, співали гучно про “Катюшу”, яка “вихаділа на бєрєг крутой” і “байцу на западной граніце пєрєдавала прівєт”. Солдати підбігали до селян, що стояли біля своїх садиб, простягали руки для вітання, весело галасували: – Паздравляєм с асвабаждєнієм із-пад польскава гньота. Атнинє ви – свабодниє люді свабоднай страни. – Слава вілікаму Сталіну, асвабадітєлю народов міра! – верещали інші. Та селяни підозріло спостерігали за цим дивним голодраним військом, яке викликало скорше огиду, аніж захоплення. – Зграя голодранців! – кинув зневажливо один із антонівських господарів Петро Стрийко – і сплюнув з досади. Такої думки була більшість селян. …“Асвабадітєлі” одразу взялися настановляти нову владу, скликавши селян на збори. Проводив їх політрук, чолов’яга десь
Національна еліта · “Талант до написання віршів майбутній поет перейняв від неньки дуже рано, яка виспівувала свої почуття у власних коломийках”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Не був я, Господи, безбожним” Дмитрові Павличку – 95

Ольга СЛОНЬОВСЬКА, м. Івано-Франківськ “На поетичну славу знижка…” (Дмитро Павличко) Є митці, характеризувати творчу спадщину яких дуже відповідально. Дмитро Павличко – непересічна постать у когорті шістдесятників, поет, літературознавець, перекладач, політик, ненаситний трудоголік, невтомний працелюб, надзвичайно цікава особистість. Його внесок в українську літературу титанічний. Водночас є багато неоднозначних моментів у життєписі цього митця, які також не можна пропускати повз увагу. Тільки всебічний аналіз життя і творчості Д. Павличка може дати належний літературознавчий результат. Тож розглянемо основні віхи його життєпису й творчої реалізації. Як відомо, до 150-літнього ювілею від дня народження Тараса Григоровича Шевченка есересерівські клерки (однозначно з метою монолітизації України в “дружніх” обіймах “народів-братів”) вирішили дозволити випуск на екрани усієї держави СРСР кінокартини про Тараса Шевченка, якою виявився знаковий “Сон” (1964) з Іваном Миколайчуком у головній ролі. Сценарій цього фільму судилося написати Дмитру Павличку, і цим певною мірою забезпечити зняття з себе негласного нагляду КДБ і навіть спричинити власний переїзд на постійне проживання до столиці. Квартира на Хрещатику виявилася своєрідним авансом поетові за його службу, й ідеологічний апарат був певний, що знехтувати цим надалі Павличко не мав права. Проте насправді, а головне – на перспективу не таким уже слухняним й послужливим проявив себе поет. Як кіносценарист Дмитро Васильович став гідним продовжувачем справи Олександра Довженка у жанрі поетичного кіно. Ще при житті титана він познайомився з ним особисто, коли в лютому 1954 р. у Москві в Колонному залі на честь 300-ліття Переяславської ради разом із П. Тичиною, В. Сосюрою, А. Малишком і П. Вороньком читав зі сцени власні поезії. Тоді О. Довженко нібито мимохідь звернув Д. Павличкові увагу на імпресіоністичну картину на стіні в холі, “де синя річка не шукала природної дороги серед жовтих гір”, а на їхньому тлі виблискувала, як полотнище прапора. Пізніше Олесь Гончар переконав Петра Шелеста у високохудожності “петлюрівського” (Микола Григорчук) кіносценарію Д. Павличка до фільму “Сон” про Тараса Шевченка і своєчасно пригасив штучно роздмухуване українофобами полум’я ще до виходу кінокартини на екрани, що могло пожерти і фільм, і кіностудію імені О. Довженка, і навіть Василя Цвіркунова за його надто чесну і сміливу позицію патріота. Надалі Олесь Гончар, Микола Бажан і Андрій Малишко забезпечили Павличкові членство у Спілці письменників, хоча це виявилося далеко не простим досягненням мети. Чим же була викликана така увага й повага до Д. Павличка? Отже, екскурс у його мало не студентську молодість. Як відомо, ще на перших порах перебування при владі Микити Хрущова Андрій Малишко за чаркою нещадно критикував “усю королівську рать”: Молотова, Маленкова, Кагановича, обзиваючим їх майстрами провокацій навіть у присутності того ж-таки Микити Хрущова, який Андрію Самійловичу особливо симпатизував. У Львові під час зустрічі з інтелігенцією Андрій Самійлович не на жарт образився й розгнівався з причини російськомовного вітання його як столичного гостя львів’янами нібито від імені галицького титана, вигукнувши: “Куди подівся Львів Івана Франка? Раби, навіщо я вас визволяв?!”. Павличко ці слова зустрів аплодисментами, а інструктор ЦК КПУ прошипів: “Малишків і Павличків наробимо хоч би й сотню!”. Це була відверта погроза невдовзі нещадно розправитися з обома. За ґрати, на щастя, тоді не ув’язнили жодного, але обох позбавили очікуваних привілеїв і негайно при-спонукали вчителів та учнів чорнилом замалювати портрет Андрія Малишка в підручниках. Оберігаючи юного Д. Павличка, тоді ж Олесь Гончар порадив йому зайнятися перекладами, де менше “пасеться” цензура. Вірш “Коли помер кривавий Торквемада” було вилучено з Павличкової збірки, яку “зарубала” цензура, проте шибенично сміливим автором знову ж таки вкладено в рукопис наступної – “Правда кличе”, яка вийшла у Львові, хоч її практично моментально заборонили і ще не розкуплений тираж порізали на січку. Ставати в такому молодому віці, як тоді був Д. Павличко, в опозицію до КПРС, “Головліту” й КДБ було більш, аніж небезпечно. Як і не на жарт ризиковано було Василю Цвіркунову запропонувати саме Дмитру Васильовичу написати кіносценарій до фільму про Тараса Шевченка. Олександр Білаш, який у кінокартину “Сон” переніс хори зі своєї опери “Гайдамаки”, несподівано навіть для Дмитра Павличка також пішов ва-банк проти влади і запропонував його авторську пісню “Лелеченьки”1 вкласти в уста українців-кріпаків у Петербурзі. Звернімо увагу: це було зроблено “у ті страшні дні, коли навіть слово “Україна” вимовляли пошепки” (Микола Григорчук). Зі сценарію про молодого Тараса Шевченка “Сон” фільм почав дуже швидко “одягатися в живе тіло” сам собою, без жодних попередніх рекомендацій і настанов “згори”. Врешті, навіть хоча російський актор Микола Губенко заявив, що погоджується грати роль Тараса, але тільки російськомовного(!), режисер тоді ще майбутнього фільму Володимир Денисенко обурено заявив йому: “До побачення!” – і розвернув актора обличчям до вхідних дверей. Українофоб образився, поїхав скаржитися у Москву – і з розбігу зробився міністром культури всього СРСР! А Київську кіностудію, звичайно, чекали громи і блискавки. По завершенню екранізації фільм “Сон” таки було озвучено російською мовою, але ж знімалася кінокартина українською, як, до речі, і майже всі інші тогочасні українські кінокартини, поки кіностудію очолював Василь Цвіркунов. До честі кіносценаристів, режисерів і акторів варто сказати, що вони, скільки це було можливо, не поступалися питаннями власної честі й правами української мови. Проте після конфлікту з М. Губенком редакторсько-акторський колектив зажурився: відповідного актора на роль Тараса Шевченка знайти було не так просто! В. Денисенко згарячу порадив Д. Павличку спробувати себе в ролі Тараса. Але поет прекрасно розумів, що на таку знакову роль треба віртуоза, тому порекомендував студента-другокурсника Івана Миколайчука. Аргументація Дмитра Васильовича на користь Івана Миколайчука виявилася унікальною: “Його обличчя – це туга за свободою!”, яка могла бути лише у реального Тараса Шевченка. Дуже швидко кілька афоризмів із палких обговорень майбутнього фільму, як, наприклад, фраза польських революціонерів середини ХІХ ст., що її любив повторювати закоханий в Ліну Костенко студент московського Літературного інституту Ян-Єжи Пахльовський: “За вашу і нашу свободу!” – набрав нового, навіть крамольного, значення і зазвучав у Києві як пароль відчайдушно сміливого покоління шістдесятників. Звичайно, таке демонстративне протистояння тоталітарній системі могло закінчитися великими неприємностями і для акторів, і для кінорежисера, і для Дмитра Павличка, і навіть директора кіностудії Василя Цвіркунова насамперед. Проте сталося диво: “Фільм “Сон” мав усі шанси не потрапити на екрани, якби не рятівна, надумана сцена з участю 23-літнього кріпака Тараса у похороні Пушкіна. Фільм переглянуло Політбюро ЦК КПУ на чолі з Петром Шелестом. Незважаючи на пісню Д. Павличка та О. Білаша “З далекого краю лелеки летіли” (земляки Тараса у Петербурзі співають “Висушила силу чужина проклята”), фільм пропустили, а Павличку й Денисенку дали грамоти Президії Верховної Ради”. Так, на екрани фільм справді вийшов російськомовним, що обурило навіть вожака українських комуністів у Канаді Петра Кравчука, але кінокартина мала таку позитивну енергетику, якої до неї не ще мав жоден радянський фільм. Дух фільму “Сон” настільки пройняв всіх присутніх, що відійти від емоцій актори, співаки, композитор, сценарист і режисер не могли тижнями. Щоб зняти рівень напруги, яка валила людей із ніг, спонукаючи до нових ризикованих звершень, О. Білаш запросив творчу групу полювати лося на Поліссі. Та коли табунчик лісових косуль вийшов із-поміж сосен на лісову галявину, композитор підхопився з глибокого замету й заволав, що особисто пристрелить кожного, хто підніме зброю на цих прекрасних звірят. Після такої істерики надалі полювати вже ніхто ні на яку звірину й не наважувався. Краса перемогла смерть. Успіх фільму “Сон” (1964) великою мірою забезпечив Павличку недоторканність, хоч до цього часу він мав дуже багато проблем, що й пояснює численні компроміси поета з радянською владою. Цього ж року, як нами вже було сказано, молода сім’я Дмитра Васильовича переїхала до Києва. Звідси відкривалися ширші обрії та більші можливості для Павличкової творчості. Та жилося поетові й тут саме так, як це лише було можливо в тоталітарній системі талановитому українському митцеві. Тому як сповідь можна сприймати такі поетові рядки: “Не був я, Господи, безбожним, / Але носив раба тавро”. Згодом Павличко також як сценарист долучився до зйомок кінокартини “Захар Беркут” (1972, режисер Леонід Осика) за повістю Івана Франка. При цьому він не покидав писати поезії, ав окремих рядках висловлював досить-таки крамольні думки. Так жартувати з державним монстром, образно кажучи, в ті часи було дуже небезпечно, ризиковано, насамперед як на перспективу відлучення від письменницької когорти взагалі шляхом унеможливлення друку в часописах і виходу у світ нових книг. Галичанин, “бандерівець”, зовсім молодий поет із блискучою освітою і знанням кількох мов ще з гімназії, за походженням син січового стрільця і брат полеглого воїна УПА, Павличко завжди знаходився у зоні значно більших ризиків, аніж митці-“східняки” його ж покоління, зокрема Віталій Коротич, Борис Олійник і навіть Іван Драч або й Василь Симоненко. Біографія Дмитра Павличка у ті часи цілком надавалася для кримінальної справи “ворога народу”. Тож розглянемо бодай окремі моменти життєпису, без яких збагнути Павличкові компроміси неможливо. Дмитро Васильович Павличко народився в галицькому селі Стопчатові 28 вересня 1929 р. у багатодітній родині. Цікаво, що дату народження батьки записали приблизно, бо заклопотані постійною тяжкою працею, й не пам’ятали її насправді. Мати казала Дмитрикові, що він прийшов у світ, коли копали картоплю. Дерев’яна простора хата Павличків стояла на узвишші, звідки було видно дуже далеко. Природа Стопчатова зачаровувала непроминущою красою, як і краєвиди Шевченкових Моринців чи Франкових Нагуєвичів. У підгірському красивому селі серед високих снігів щороку лунали старовинні щедрівки й колядки, коло церкви на Великдень дівчата водили хороводи й співали веснянки, в селі земляки грали буйні весілля, які мали виразний вигляд народної драми з усіма її ознаками, а Дмитрові ровесники й старше покоління в будень і на свята вдягались у барвисте гуцульське вбрання. Яскравий колорит гуцульського середовища пробуджував у душах підростаючого покоління любов до краси в усіх її проявах. І щоденна робота коло худоби й на полі, без якої жодна сільська родина – чи багата, чи бідна – й прожити не могла, теж була по-своєму красивою, хоча й тяжкою. Уже з п’яти літ Дмитрові довелося працювати й пастушком, і погоничем. Але свідомі батьки, попри сільські будні, бажали для всіх своїх п’яти дітей гарної освіти і світлої долі. Василь Павличко, розумний і бувалий гуцул, чимало побачив на своєму віку. У часи Першої світової війни він утік із цісарської армії, тоді ж опинився як військовополонений у Києві. Якраз було проголошено УНР, і Павличко-батько, радів, що постає з небуття Україна, адже ще змалку був вихований на “Кобзарі” і жадав України як Великодня своєї душі. Навіть неграмотна Дмитрова мати весь “Кобзар” Тараса Шевченка знала напам’ять, ще в дошкільному віці його декламували й Дмитрові старші брати. Талант до написання віршів майбутній поет перейняв від неньки дуже рано, яка виспівувала свої почуття у власних коломийках. Закінчивши науку в сільській школі, Дмитро Павличко вступив до Коломийської гімназії, де сумлінно вивчив німецьку та латинську мови, із підліткового віку вже вільно володів польською, згодом легко опанував багато інших мов. Тодішні галицькі гімназії давали належні знання. Лінгвістичні набутки ще зі шкільного віку забезпечили можливість Дмитрові читати в оригіналі не тільки Міцкевича, а й вбирати культурні надбання інших народів із першоджерел, а в 90-х рр. пригодилися для вивчення інших мов і перекладів художніх творів з польської, чеської, хорватської, словенської, угорської, сербської, словацької, румунської, литовської, латиської, білоруської, болгарської, а також французької, англійської, іспанської, португальської та ще кількох. Павличко-поліглот у перекладацькій діяльності зреалізував себе похвально. Освічений і національно свідомий, Василь Павличко безнастанно трудився. Навіть коли у Павличків згоріла хата, батьки думали насамперед не про дах над головою, а про школу для дітей, хоч мешкати родині довелося у стайні, поки родичі стягнулися на гідну їхнього становища в селі нову велику хату. Спочатку Дмитрик учився у польській школі в Яблуневі, хоч і виявився у класі єдиним українцем. І це при тому, що його батькові дирекція цього навчального закладу
Національна еліта · “Д. Павличко прозірливо усвідомлював, що скорити Україну жодному ворогові не під силу”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

заявила, що коли він планує, щоб тут вчився й молодший син, нехай старший атестує себе поляком. Власне, у юності в школі Дмитро Павличко перетерпів майже те саме, що раніше й Василь Стефаник у Коломиї. Якось хлопчик навідріз відмовився читати вірш від першої особи, в якому повинен був себе назвати поляком. За це був покараний учителькою: отримав двадцять ударів по пальцях лінійкою. Пізніше водному з віршів про цей випадок поет писав: “Учителька, тонка дочка майора, / Короткозора голуба змія / В червонім капелюшку мухомора – за столиком, а біля дошки – я…/ А паничі сміються гнилозубо, / Дають мені з куточка помело, / І серце моє гупає, як бубон, / І тріскає від реготу чоло. // А пані в крик: “Із класу марш, русіне!”” Сільський хлопчик, призвичаєний до тяжкої праці, як і герої Миколи Вінграновського у його геніальній “малій” прозі (“Сіроманець”, “Гусенятко”, “Первінка”), тяжко переживав болями не тільки людей, а й домашніх тварин. У вірші “Прийшов купець з червоними очима” ліричному героєві доводиться вести на забій мале телятко й страждати від його смерті й туги корови з такою силою, що від цієї поезії на очі читачам навертаються сльози: “Прийшов купець з червоними очима, / Щось на подвір’ї з батьком говорив, / А потім витягнув капшук з грошима / І за моє дитинство заплатив. // Я одягнувся у нову сорочку / І, сльози витираючи тихцем, / Потяг сумне теля на мотузочку / У чорну ятку за старим купцем. // Я бачив сонце, ніби ніж у крові, / Там, де в лісах кінчається земля, / І думав: “Що, ну що скажу корові, / Коли вона спитає, де теля?”” Гроші, виручені батьками за телятко, в цій поезії стають страшною платою за дитинство ліричного героя. Містка метафора увиразнює муки сумління хлопчика, його велику душевну травму, оскільки це для батьків – необхідність якнайшвидше сплатити податки, а для нього особисто – жах сподіяного, вина перед корівкою, що не може заспокоїтися з причини відсутності свого теляти. Власне високе призначення маленький Дмитрик інтуїтивно відчував із ще зовсім юного віку. У вірші-баладі “У Косові на Івана” поет обігрує свою уявну зустріч із ватажком опришків Олексою Довбушем: “Гуцулія ярмаркує на храмі. / Каже Довбуш моїй мамі: / – Слава Ісусу Христу! / (А мене він очима п’є). / Молодице, продайте мені це хлоп’є! // А моя ненька, / Ще молоденька, / Заливається сміхом, цвіте: / – Куме Олексо! Дам вам його задурно, / Але най підросте!” Стати опришком у літературі Павличкові випало аж у 90-і роки, коли він написав книги віршів “Ностальгія”, “За нас!”, “Не зрадь!”, “Покаянні псалми”, а також добрих два десятки виразно сатиричних віршів (“Лист доброчинного виборця”, “Набожні хахли”, “Двісті тридцять дев’ять”, “Закарпатські русини”, “Дивлюсь на гордого Богдана” та ін.). Бунтівна вдача поета вчувається у багатьох його і раніше написаних творах. Під час Другої світової війни гітлерівці поставили перед коло- Дмитро Павличко. 1953 р. мийськими гімназистами-підлітками високі вимоги: хто не вчиться на “відмінно” й “добре”, той негайно їде “остарбайтером” у Німеччину на каторжні роботи. У ті часи коломийська гімназія була відгороджена від єврейського гето усього лише високим парканом із колючого дроту. Гімназисти, переважно здібні сільські діти, ризикуючи власним життям, перекидали єврейським ровесникам їжу, яку їм самим давали батьки, щоб вони поснідали на перерві: “Кидав хліб через колючий дріт. / А щоб він летів за темну страмінь, / За баюру, де здіймався смрад, / Я прив’язував до хліба камінь / І метав його, немов снаряд… // І в сльозах вертався я до мами, / А вона казала: – О, не плач, / Камінь той, що полетів з хлібами, / Людям Бог оберне на калач!” Зворушливим сюжетним віршем з цього ж таки циклу “Єврейські мелодії” є поезія “Діти” про переховування вдовою Марка Черемшини Наталкою Семанюк двох єврейських малих хлопчиків під час німецької окупації з величезним ризиком для себе самої. Дуже драматичний своєю суттю вірш “Праведниця”, в якому безіменна мати спонукає сина влаштуватися працювати поліцаєм, щоб вона могла переховати єврейських дітей. Син зголошується на ганебну посаду, але в перший день своєї праці закінчує життя самогубством. У кожній із поезій циклу “Єврейські мелодії” на передньому плані жертовна й благородна душа саме українського народу, представники якого свідомо йдуть на величезний ризик заради порятунку людей іншої національності. У 1944 р. Павличкову родину спіткало велике горе: разом із кількома іншими сільськими заручниками німці розстріляли старшого Дмитрового брата Петра. Коло його домовини Дмитро Павличко уперше відбувся як поет. Згодом у поемі “Вогнище” від імені розстріляного брата він передав усі страждання згорьованої родини й історію появи своєї власної першої поезії: “А батько наш розкопував могили, / Все ще не вірячи, що сина вбили. / Він під землею розшукав мене, / Пізнав сорочку, полотно лляне, / По вишивці пізнав свою дитину, / Затоптану гестапівцями в глину. / Він змив з мого чола сльозами твань, / Благаючи: “Встань, мій синочку, встань!” / Він на руках мене виносив з ями / І плакав, ніби в дзвони бив, з нестями. / І наша мати впала, як зола, / На шлях під фіру, що мене везла. / Тоді ж іти, вмираючи з розпуки, / Розв’язував мені пробиті руки / Та все боявся, щоб колюча в’язь / У мертве тіло знову не вп’ялась. / Труну мені робили ви в стодолі, / Тоді почув ти вперше голос долі, – / Писав на ві’ку, плачучи тихцем, / Свій перший вірш столярським олівцем”. Та й опісля події, що спричинила народження цього вірша, Дмитра чекали нові, не менш страшні випробування. Ліричний герой цього ж твору, в якому вгадується гімназист Дмитро Павличко, знемагаючи від енкаведистських побоїв і зневір’я у справедливість, у мареннях бачить Петра живим, і саме брат допомагає підліткові вистояти, адже катом виявляється перевертень, хахол Глібка (Глєбка?). Старший переконує молодшого, що німцям служили ті ж самі, що служать совітам: “Швидкий на службі, наче кулемет. / Він те робив, чим німці гидували, / Ув’язнених заводив у підвали, / В колючий дріт засотував і бив, / Запам’ятай: мене той Глібка вбив! / Ти віриш в хресний шлях свого народу, / В його нескорену шляхетну вроду; / Я вірю теж, за той народ я вмер. / Та на відступника ти глянь тепер! / Згадай своїх катів. У Яблунові / Тебе товкли паркетини дубові, / У кров твою вмокали шомполи / Картавцев і Діденко – два хахли!” Наводячи справжні прізвища катів-енкаведистів, які особисто розстріляли десятки воїнів УПА й ні в чому не винних селян, поет піднімає проблему яничарства в контексті української нації середини ХХ ст. У 1945 р. Дмитро Павличко, якому тоді було ледве 16 років, та ще декілька його ровесників епізодично долучалися до воїнів УПА. І хоча бойові завдання підліткам не доручали виконувати, а сотенний Спартан проганяв хлопчиків, спонукаючи їх іти до школи, втаїти причетність до “бандерівців” після війни виявилося неможливим. Власне, після приходу червоної армії на Прикарпаття Дмитра Павличка, як і його малолітніх побратимів, заарештували. Майже півроку (від осені 1945 до весни 1946 рр.) підлітки терпіли жорстокі катування й допити у Яблунівській і Станіславівській тюрмах. Що цікаво, написаний значно пізніше цикл віршів Дмитра Павличка “Помайдання” стосувався подій Помаранчевої Революції, але вже й тоді Поетові інтуїція підказувала, що до пролиття крові було зовсім близько. Інакше з якої б причини він згадав ніч арешту свого брата гестапівцями й мудру поведінку представників не набагато від нього старшого покоління, що рятували гімназистів ціною свого життя: “Я спав. Спав брат Петро, та серед ночі ложе / Збудили ліхтарем гестапівці німі. Шепнув мені мій брат: “Ти не журись, небоже, / До школи йди, а я за тебе вмру в тюрмі”. / Був місяць золотий зі срібною бровою, / Ми шикувалися в смерековім яру. / Спартан сказав мені: “Віддай, дитино, зброю, / До школи йди, а я за тебе тут помру””. Звинувачення про участь у “дитячій сотні” було енкаведистами шите білими нитками. Врешті, жодних доказів вони взагалі не мали, але не так вже багато й бракувало до розстрілу чи багаторічних сибірських таборів. На щастя, тоді для Дмитра Павличка усе завершилося більш-менш щасливо: він вийшов із тюрми живим і навіть фізично не покаліченим. Проте надалі радянська влада вбачала в здібному галицькому юнакові Дмитрові Павличку лише “бандерівця”, “націоналіста” й “ворога народу”, тому прокладати шлях у літературу йому апріорі було майже неможливо. Вступ до Київського університету Павличкові взагалі унеможливили, хоч Дмитро успішно склав іспити. У Львів юнак повертався на даху вагона, ризикуючи життям, але таки встиг подати вчасно свої документи про складені вступні іспити у Києві й стати львівським студентом. Вірші навіть зовсім юного Дмитра Павличка вражали глибоким знанням життя (досить згадати його перший опублікований вірш “Дві ялинки”, 1954). Об’єднання східноукраїнських і західноукраїнських земель у 1939 році юнак і значно пізніше, навіть на початку 50-их, оцінював тільки позитивно: батько завжди говорив, що Україна має бути єдиною. Хвала радянській владі також не була випадковою: західні українці таки отримали право вчитися рідною мовою бодай у семирічних школах, появилися українською мовою книжки й підручники – заангажовані, звісно. Дмитро зіставляв своє власне дитинство, війну й студентську юність – і фіксував переваги но- Дмитро Павличко та Олесь Гончар. 1978 р. вої доби. Ейфорія була оманливою, але ж юність завжди романтична: “Його рання поезія, позначена соціальною гостротою, живиться враженнями з його дитинства, яке справді було підневільним і тяжким. Але, хоч та поезія хотіла бути щирою, вона звучала, як контраст до нібито вже вільної і щасливої радянської дійсності, а тому була фальшивою” (Микола Жулинський). Тоталітарна система невимовно зраділа появі прокомуністичного Павличка. Заповідався новий Павло Усенко чи ще один приручений Тичина. А тим часом юний поет потрапляє у “пастку свого роздвоєння” (Микола Жулинський). Звідси й недалеко до зради, про що засвідчив Павличків вірш “Відповідь батькам”, демонстративно надрукований у газеті, як афішування своєї лояльності до радянської влади, після прочитання якого батьком уголос, як згадують старожили Стопчатова, мати звалилася з тяжким серцевим нападом. Проте Павличко-таки зумів задушити в собі пристосуванця й раба. Хоча І. Грушецький, особистий друг Л. Брежнєва, начальник Політуправління Прикарпатського військового округу, який брав участь у придушенні ОУН і проживав у центрі Львова, писав розгромні доноси Петру Шелесту на Павличка-поета, хоча Дмитру Васильовичу довелося скласти повноваження редактора журналу “Всесвіт”, хоча були моменти, коли його ненавиділи з обох боків: національно свідомі за оди партії, комуністи – за патріотизм й прихований націоналізм, Павличко, як про подібне йдеться у вірші “Праведниця”, готовий був хіба що пустити собі кулю в скроню. У циклі віршів “Покаянні псалми” ліричний герой, наприклад, щиро сповідається у власному єретизмі, відступництві: “Не був я, Господи, безбожним, / Але носив раба тавро, / Во ім’я правди словом ложним / Сквернив свої уста й перо. // Кормив я власним серцем звіра, / Щоб менше Україну жер, / І честь моя – страшна офіра – / Кричала, ставши на костер”. Митець атестує себе грішником, а власні гріхи – неспокутною виною, проте воскресіння Української держави в 90-их рр. впевнює його, що Бог не покинув Україну, а отже, й простив також і його особисто: “І в час, коли, здавалось, треба / Забуть Твої глухі врата, / Я бачив, як зійшов Ти з неба / І нашу матір зняв з хреста. Д. Павличко прозірливо усвідомлював, що скорити Україну жодному ворогові не під силу. Причина її нездоланності – славна історія і могутні своїм державницьким розумом і героїзмом предки, національний генофонд, волелюбна душа. Поет вірив у незнищенність рідного народу: “Україно, ти хмільна від Хмеля, / У твоїй крові – його сурма; Тим – його палаюча оселя / І труна, де спокою нема”. Точніше годі окреслити потужний менталітет, силу духу народу. Успішно закінчивши Львівський державний університет імені Івана Франка, у 1953 р. Дмитро Павличко вступив до аспірантури, активно взявся за написання кандидатської дисертації. Літературознавчі праці цього митця, написані в різні роки, однозначно засвідчують, що він міг стати провідним науковцем, але поезія (а вона завжди була на чільному місці) потребувала все більше часу. Свого часу Д. Павличко працював у журналі “Жовтень” під керівництвом Григорія Тютюнника, навіть завідував відділом поезії в цьому часописі. Коли в 1953 р. вийшла перша збірка поезій “Любов і ненависть”, Дмитра Павличка прийняли до Спілки письменників. _________________ 1 Згодом Олександр Білаш також написав музику на слова Дмитра Павличка до пісень “Два кольори”, “Сибіряки”, “Атака”, “Віконце”, “Явір і яворина”, “Дзвенить у зорях небо чисте” і багато інших. Далі буде.
Пишуться вірші · “Дай, мій праРОДе, сили помічні: Скличмо стихії погуком правим – Русь-Україну зцілити в січі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Із окопу грудей Поезії з нової збірки воєнної лірики

Валентина КОВАЛЕНКО *** І знов ножі в Шевченковій могилі, І свячені шаблюки у Яру – на москаля нам пращури зростили за це пекельне гульбище наруг. І знову варим варварам труй-зілля із вікопомних бунтів гайдамак, та сієм волю, наче дикий мак, на вражий ляк, на катове безсилля! Боюся, й нас знесилює війна, допоки за причілком світ задкує, Й здригається снага – як мілина... І свій свого озлоблено псякує... Оговтаймось! вже збурений Дніпро несе ворожу кров у море Чорне Й Тарасове надривне “побороть!” одчайно знов нам жару в груди горне й силкує – аж до пеку від попруг – наш дух, тисячоліттям постожилілий... ...Полинно меж рамена диха Русь – щоб зрадою-іржею не зтупили оті ножі в Шевченковій могилі і ті шаблюки, свячені в Яру! *** Лисиці брешуть на щити, Та сонце устає – на Сході! М. Рильський “Слово про рідну матір” А на наші щити знову брешуть скажені лиси, А об наші щити пощербились московські списи. Та з віків трясовин важко схід наше Сонце котить... Світе ж вольний, а ти? СміливІй на лиху босоту... Ми силкуєм надмір нашу кров.. Підоплеч, підтримай! Хай учуємо ритм й голосну переможну риму! Нам – наш Крим, а не Рим! Не сибір – наші Південь й Північ, та ізранений Схід і розспівані треті півні... Нам лиш наше – по Русь. По прарідного Роду гони... Бреше лис на щити: гоним звіра в тенета! Гоним! *** Буча ка-то-ва-на... Мозок здіймає бучу... Буххх-кає в груди, мукою-пеклом мучить... Зсукую с-сукам петлі важких проклять: луплена мокшею-тванню імперська тля – щезни у Лету тліном, лихе покруччя! Виродку-орку, з Оріїв кров не сточиш: в нас живосильна роду криниця віща: нам дев’ясИлу волю справік наврочено, ми над світами кованими духом вищаєм! Земле зарящена, потоптом раші зранена, – згоїмо! Здужаєм! І Яриною обсіємось! Світ неоговтаний нас пізнає месІєю, ми, вже упізнані, світ собою огРАнюєм! Буча ка-то-ва-на Бухкає боляче в груди... Виживем! вистоїм! Є ми завжди – і будем! *** Біла Русь, ти вже мені не біла, Сіромахо, падчерко москви. Як луку лукавого вмудрила – На онучі збавить корогви? Я ж твого Купала присябрила До свого щирцевого єства; Його пісню на москальські вила Не віддай навічно німувать. Біла Русь, ти вже мені не біла, Бо ж тебе заціпив чорний страх, – Бо орда з твойого краю цілить В наше з роду рідне РУСЬке пра. Ранами Вкраїна скривавіла, З нами світ світає проти зла… Біла Русь, в мені ти болем білим І своїм мовчанням запеклась. *** За війною – війна. Знов москаль по степах лиховіє, знов збунтована Русь гонить генами гомін гінкий… Знов збунтовану Русь етапує в нові соловки заколимлена в дріт, визволителька мать-московІя. Знов гулаги новій фільтраційні нові табори… Та все ті ж воркути, таганроги, бєлмори, норільські… Й не забуті “дєла” – ті, що “вєчно храніть” – українські – перечитують знов феесбешні нові шулери. А мені в пам’ятку – в три штихи, в три віки глибочать – з Слобожані й Січі моїх пращурів сиві втечі. Визволителько-мать, визволяла ти й їх з-під бича із прарідних земель, нам під сонцем справік наречених. А мені в пам’ятку мого прадіда дзвонів плач – в несходимий сибір, що сходив його навхрест золений. А ще прадід лісник… А ще прадід куркуль-сіяч… А ще... мать твою б так! – Всі тобою оголені й голені! А ще конюх мій дід. А ще й батька – глевку сумУ. Ти від мене й мене визволяла в червоні сурми…. За війною – війна. І твої ж – за тобою тюрми: вже збунтована Русь гонить гени гінкі на штурми визволяти й тебе, мокша-мать, у твою ж колиму. За війною – війна. *** Що тобі, дядьку, там – в петербурзькій закуції? Пращурів наших жовті кістки не муляють? Тут домовик самгородський на тебе тупцяє: раша загніздила наше роковище кулями – й лупиться лихо. Сич тобі наш не пугукає? Серце не йокає Бучею і Маріуполем? Мати-Вкраїна не зойкає чорними згуками? Що тобі, дядьку, там – під червоним куполом? Ти ж таки Чуйченко! та челобитниш путіну, а в три погибелі – “нациків” набендерених... Зірваний з кореня, – подаленів безпуттями... Світ межи нами, дядьку, чужіє дернами. Внуки співають “в лузі калину” звеселено! “Славу Вкраїні” світ гомонить довірливо! Що тобі, дядьку? Біса якого вселено? Ти – поруч ката! Ти в мені – болем-вирвою! Ти мені вимаривсь, наче із поля Блудного, – того, що в Дєдовім, що під парями куцівськими. Де твоя рідність? Звідки така огудливість? Кров здичавіла – темною з тебе цівкою. Може... А, може ж... татовий брате скацаплений... Утла Гетьманка, знай, ще в коліно хвилиться; й став під Березовим рясно зітхає чаплями; червень підпер Сокурівку на соняхів милиці... Що тобі, дядьку, там, в петербурзькій закуції? Рідного роду мертві й живі не муляють? Раша загніздила наше роковище кулями... І домовик самгородський на тебе тупцяє... Контрнаступаю А хмари важкі – мов дивізія танків – на осінь… Прицільно на північ дрімучу – ракети тополь. Стрибожить мій дух понад орків рудими покосами – Стриноженим украми лихом московських сваволь. А світ навкіл мене – сполоханий простір міграцій: птахів і людей, і страшних чужоземних істот… Як вирій болючий – моя жовто-синя нація – Гніздує оці перелети з низин і висот. А вересень зливи взяли в непролазну облогу: І сивим потопом зривають ворожий понтон. Я контрнаступаю... Мій поступу ритм і тон Наблизив на подих заждану з віків перемогу – над зблимом останнім червоних кремлівських ротонд. А хмари важкі, мов дивізія танків – на орків... *** Чую: течуть вогні через мене, Стугнами стогне степ наш правічний… Чую: стрибожо дужію в стременах – Бог наш забутий кличе на віче. Бачу: у синє Свароже коло Золото крешуть мечі навхрестям. Слово постало віссю – й на сполох! Рідна молитва відлякує нечисть. Іскри зигзиця – у душі зойком, в темінь віків і в намули купалищ … Дух дивини з праотцівських настоїв немочі кревні вкраїнські палить. Внуки дажбожі в зношенім рам’ї віри чужої ще не захиріли. Бунтом бинтую роду непам’ять, Пращурам зрію в зболений Вирій… Дай, мій праРОДе, сили помічні: Скличмо стихії погуком правим – Русь-Україну зцілити в січі Й згубу вчинити мокшам-варавам… Чую: вогнями у Слово течу я… *** А перемога буде. Й буде спит: Хто як її кував і як підковував... Хто зі щитом й за неї – хоч на щит, А хто стеріг причілки й теплі хованки. Хто калічів на фронті – й знов на фронт (йому ж не солов’ї, а кулі тьохкали), хто з купленим недугом – на перон тікав себе – світ за очі – сполохано... Хто незрадливо помежи руїн ділив водичку десятьом по ковтику; хто гумконвой ділив меж крадіїв та по заморських жирував екзотиках. Хто біля серця грів жовтоблакит, хто в пазусі м’яв кепку попандопала й здавав країну с-сукам за недопалок... Здіймає схід прарідні ген корогви – І перемога буде. Й буде спит. ...Аби лише було спитати з кого. *** Ці чорні труни плинуть, мов човни до берегів. І кожен – до свойого... На списах свіч запалених – сини і десь іще неблизько перемога... І біль іще такий глибокий – в десь... І безпросвіття ще таке дрімуче... Й ночей безсонних бахмути і бучі... Й цей виритий окоп моїх грудей, де всю Вкраїну хочеться вчаїть, оборонить, вгорнути, приховати… від москворотих звіросупостатів, ції війни кривавих ратаїв! Та Боже ж мій, спаси і сохрани! Пошли до наших Янголів підмогу! ...На списах свіч запалених – сини... Й загаялась – до зриду – перемога. *** Ми наростили кору Дуба Залізняка, Ми спотужніли в корінь Русь нас трима в’язка. Ми розпростерли крону Світу на видноту. Ми – у борні і в броні, Ми справіків отут! Згинь, двоголове тирло, вибляджене в москві, ти собі назлостило в пеклі на чайові Заритись тобі годі на вкраїнське зело щоб по твоїй породі сІм’я не проросло. Щезни в кОрчах агоній, В зашморзі власних пут… Ми – у борні і в броні: Наше справіку тут!
Спадщина · “Був найвидатнішим українським композитором свого часу, етнографом, піаністом, хоровим диригентом і викладачем музики”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Микола Лисенко в Лейпцигу”

У меморіальному музеї Миколи Лисенка (Музей видатних діячів української культури) триває унікальна виставка “Микола Лисенко в Лейпцигу: етапи становлення музиканта і композитора. До 155-річчя закінчення консерваторії Фелікса Мендельсона-Бартольді”. Валентина ДАВИДЕНКО, журналістка, письменниця Фото Анастасії ТЕЛІКОВОЇ Виставка репрезентує важливу сторінку у творчій біографії Лисенка, який свідомо обрав музичну освіту як фахову, всупереч тодішнім уявленням, що дворянинові личить лише аматорський інтерес до музики. 8 вересня 1867 року о дев’ятій ранку двадцятип’ятирічний Микола Лисенко вирушає до Липська – Лейпцига вчитися в консерваторії Фелікса Мендельсона Бартольді, одній з кращих у Європі. Він їде диліжансом з київської диліжансної контори на Подолі (будинок 1850 року зберігся), і коли “труба кондуктора протрубила від’їзд”, трохи засумував. Але підбадьорився, згадавши, що їде заради своєї заповітної мрії. Шедеври західноєвропейського музичного мистецтва не тільки зроблять його переконаним європейцем у широкому розумінні цього слова, а й послужать становленню як фахового музиканта, відкриють перспективи виступати в європейських містах. А ще сприятимуть розвитку композиторського хисту. Метою виставки є розкриття справжнього значення лейпцизьких студій Миколи Лисенка у формуванні творчого стилю та професійних навичок і, як наслідок, його власний внесок у становлення української музичної педагогіки і музичної культури кінця ХІХ – початку ХХ століття. Про перебування Миколи Лисенка в Лейпцигу і два роки навчання в консерваторії (1867–1869), його музичну спадщину цього часу, а також про високу оцінку його творчості свідчать архівні документи міста Лейпцига, німецькомовні енциклопедії. Так, матрикуляційний реєстр консерваторії 60-х років ХІХ століття містить порядковий номер зарахування 1397 і примітку “Ліссенко Ніколас із Кієва…”. Крім занять у консерваторії, Лисенко брав приватні лекції у деяких професорів і самостійно вивчав окремі музично-теоретичні дисципліни, освоював гру на скрипці й органі та брав додаткові лекції з композиції і теорії музики. Його педагогами були відомі в Європі музиканти Карл Рейнеке, Ігнац Мошелес, Фердинанд Давид, Ернст Венцель, Ернст Фрідріх Ріхтер, Роберт Веніамін Паперітц. У вільні хвилини він відвідував оперний театр, картинні галереї, церкву св. Хоми, Gevandhaus. Музичне життя Лейпцига і в ті часи було багатоманітним: концерти академічної музики відбувалися в залі Gevandhaus. А духовну музику виконували по церквах, здебільшого в кірсі св. Хоми. Лисенку найбільше подобалися академічні концерти. На світлинах, які представлені в експозиції, – будинок консерваторії першої половини ХІХ ст., Гевандхауз за часів Лисенка, будинок на Нюрнбергштрасс, 17, де він орендував житло. У час навчання молодий музикант написав кілька інструментальних творів. Перша в переліку творів Миколи Лисенка класична фортепіанна композиція “Українська сюїта у формі старовинних танців на основі народних пісень”, ор. 2. У сучасному музикознавстві відзначають, що вона має характерні риси раннього модернізму. На виставці вперше представлені автографи творів Лисенка, написаних протягом двох років навчання в Лейпцигу. У них закладалися підвалини Лисенкової моделі національної му- Марія Пухлянко, заслужена артистка України, за меморіальним роялем Миколи Лисенка зичної мови та стилю, особливе ставлення до загальноєвропейських здобутків та самих засобів їх внесення в рідну музичну культуру. У консерваторії він продовжував вивчати клавірне мистецтво великого німецького композитора Й.-С. Баха. Потім своїм учням говорив: “Бах – то ваш насущний хліб”. У Лейпцигу Микола Лисенко надрукував три випуски збірки українських народних пісень, які він аранжував. Тут же розпочав працю над “Музикою до “Кобзаря” Тараса Шевченка”. На прохання львівських музикантів він пише “Заповіт” на Шевченкові слова. Лисенко наполегливо засвоював консерваторський курс. Завдяки талановитій та сумлінній роботі чотирирічний курс навчання він завершив за два роки. Основним твором, виконаним на екзаменаційному випускному вечорі був Четвертий фортепіанний концерт Бетховена. До першої його частини Лисенко написав власну каденцію. Лейпцизька преса відзначила видатний успіх молодого музиканта кількома схвальними рецензіями. Газета “Leipziger Tageblatt” 10 квітня 1869 року писала: “Виконання пана Миколи Лисенка з Києва було справді видатним. Першу частину дуже важкого концерту Бетховена він провів з натхненням і артистизмом. Блискуча каденція, як ми чули, належить самому виконавцеві”. Уже в наш час вона була реконструйована київським композитором, виконавцем і піаністом Михайлом Степаненком. Диплом Лейпцизької консерваторії, де М. Лисенко завершив свою музичну освіту 1872, позначений у “Каталозі виставки, присвяченої Миколі Лисенкові з нагоди 85-річчя з дня народження і 15-річчя з дня смерті” (Київ, 1924 р.) за номером 536. У 17-томній німецькій музичній енциклопедії “Музика в історії та сучасності” (видавництво Беренройтер, Кассель) відзначається, що “Лисенко був найвидатнішим українським композитором свого часу, етнографом, піаністом, хоровим диригентом і викладачем музики”. Уперше твори Миколи Лисенка, написані під час навчання у Лейпцизькій консерваторії Фелікса Мендельсона Бартольді, може послухати кожен із відвідувачів музею, завдяки QR-кодам, розміщеним в експозиції виставки “Микола Лисенко в Лейпцигу”. А з тематичної екскурсії ви дізнаєтеся про маловідомі і колоритні епізоди його мандрів “за наукою до німців”. Найбільш тернистим, певно, був шлях диліжансом до Львова, що тривав понад чотири доби, бо 25-річний пасажир зупинятиметься на нічліг у повітових містечках і відзначить, що “диліжанс має ту невигоду, що все робиться за вказівкою кондуктора”. Спостережливий юнак опише в листах і старовинні руїни замку в Корці і Новоград-Волинський, колоритне вбрання місцевого населення та зауважить, що “земля Древлянська багато в чому і нині представляє цікавого за своїми древніми залишками”. Зі Львова він вирушить потягом до Кракова, а до Лейпцига дістанеться лише через тиждень після від’їзду з Києва. В експозиції представлені вперше автографи творів Миколи Лисенка лейпцизького періоду з фондової колекції музею та світлини знакових історичних пам’яток міста тієї пори, зокрема, консерваторії та Gewandhaus. Виставка триватиме до 10 грудня. Наші партнери: Goethe¹In¹ stitut Ukraine, Міжнародний Фонд Івана Франка. Запис на тематичну екскурсію “Микола Лисенко в Липському”: (044) 288¹06¹18; (044) 289¹02¹91; (063) 724¹21¹98; (050) 353¹59¹75 (Viber); (068) 703¹ 31¹83 (Telegram). Фрагмент експозиції. На банері збільшене фото 25-річного Миколи Лисенка. В оригіналі на звороті підпис: "Любимій сестричці Сохвійці і брату Михайлу від Миколи у спомин. 10 квітня 1868 р. Липський” Директор МВДУК Ольга Гураль, Валентина Давиденко, координаторка культурних програм Ґете-Інституту Україна Ліза Сіренко Музикант, волонтер і скрипаль, народний артист України Кирило Стеценко і концертмейстер Наталія Строчан
Спадщина · “Був найвидатнішим українським композитором свого часу, етнографом, піаністом, хоровим диригентом і викладачем музики”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Культурна децентралізація триває

У Києві відбувся форум “Культурна децентралізація: виклики та перспективи реформи. Відновлення громад через культуру”. Під час модулю “Перетворення культурних мереж у громадах” учасники розглянули виклики, з якими стикаються культурні центри, ідеї для їхнього розвитку та законодавчі ініціативи, що стосуються розширення повноважень органів місцевого самоврядування у сфері надання культурних послуг. Заступниця голови Комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики Євгенія Кравчук відзначила важливість форуму як майданчика для презентації успішних культурних практик, зокрема переформатування музеїв, бібліотек, клубів у сучасні та ефективні заклади культури. Директорка Департаменту відновлення та культурної реінтеграції деокупованих територій Міністерства культури та стратегічних комунікацій Діана Трима презентувала результати всеукраїнського опитування “Виклики розвитку культури в громадах”, у якому взяли участь 855 громад. Опитування підкреслило важливість спільних зусиль між громадами та міністерствами для подолання культурних викликів у воєнний час. За словами Діани Трими, 60% респондентів відзначили необхідність обміну досвідом як один з пріоритетів розвитку культурного сектору, особливо в умовах кадрового дефіциту. Крім того, 67% громад підтримали надання місцевим радам повноважень щодо формування мережі закладів культури. Цей факт свідчить про прагнення громад до більшої автономії та залученості у вирішення питань у сфері культури на місцях. “Результати опитування продемонстрували, що більшість користувачів культурних послуг – це люди літнього віку, молодь та родини, які часто звертаються до закладів культури для психоемоційного розвантаження. Найбільш популярними залишаються бібліотеки та клуби, що мають широку мережу в регіонах”, – зазначила вона. Заступник директора Всеукраїнської асоціації громад Ігор Абрам’юк наголосив: “Особливе значення для нас мають культурні центри, де люди можуть навчатися, спілкуватися, розвивати творчість і відновлюватися після важких подій. Це місця, де кожен може відчути силу колективного духу і зрозуміти, що наші здобутки та культура мають цінність, яку не можна втратити. Якщо ми будемо економити на культурі, ми наближатимемо ще одну війну”. Форум “Культурна децентралізація: виклики та перспективи реформи. Відновлення громад через культуру” організований Проєктом USAID “ГОВЕРЛА” за ініціативи Комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики у співпраці з Міністерством культури та стратегічних комунікацій і Офісом підтримки відновлення при МКСК. За інформацією Міністерства культури та стратегічних комунікацій
Суспільство · “Досить уже ставити нашим героям пам’ятники в кущах”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

До Болбочана на станцію Балин

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр” 22 жовтня 2024 р. з Олексієм Мушаком ми вирушили з Києва на Хмельниччину, на станцію Балин, де в червні 1919-го обірвалося життя полковника Армії УНР Петра Болбочана, – щоб почати підготовку для належного вшанування його пам’яті. З Калуша до Балина приїхав наш товариш – скульптор Ігор Семак, автор Меморіалу козакам-добровольцям у Холодному Яру. Участь у нараді однодумців узяли депутат Кам’янець-Подільської районної ради Володимир Баранівський, голова Смотринецької громади Ігор Ялоха, староста Балинського старостинського округу Михайло Бережанський, голова “Просвіти” м. Кам’янця-Подільського Славко Полятинчук та інші добродії. Зустрілися всі біля меморіального знаку Петрові Болбочану, поставленого 2005 року. На жаль, мармурову плиту споруджено нижче перону, в низині, а напис на ній невиразний – щоб розібрати, треба підходити впритул. Ми вирішили свій проєкт не поєднувати з існуючим. Досить уже ставити нашим героям пам’ятники в кущах! Тож я запропонував спорудити пам’ятник прямо перед історичним станційним будинком, щоб Болбочан став духовним осердям цієї території, де він спочиває. Усі з цим погодилися. Але тут до нас несподівано долучився начальник станції. Звичайно, я мусив запитати його думку. Начальник станції нашій ідеї не зрадів. – А може, він тут буде комусь мішати? Краще поставити ось там, біля тої плити, там він нікому не заважатиме. Ось смішно-гірка правда життя! Пам’ятник українському воєначальнику “буде комусь мішати”! Цікаво, чи “мішав” би начальникові станції пам’ятник якомусь совєтському “герою”?.. Ігор Семак, Роман Коваль, Олексій Мушак Після цього я – вже не надто прихильним тоном – коротко поставив останнє запитання: – А якщо начальство накаже, то виконаєте? – Так, – з готовністю відповів начальник станції. Ну і добре. Листа до керівництва “Укрзалізниці” Історичний клуб “Холодний Яр” та Благодійний фонд “GloryUA” вже підготували. І, звичайно, ми розраховуємо на позитивне – державницьке! – рішення. А поки я подарував для хліборобів Смотринецької громади та Балинського старостинського округу два примірники нашої з Юрієм Юзичем книги “Петро Болбочан. Спогади, свідчення, документи”. Нехай працюють! Нехай освітлюють променями слави запорожців Болбочана козаків і козачок землі, яка навіки прихистила нашого друга! Дякую за сприяння в організації поїздки Вікторові Притуляку, Русланові Йолтуховському, активістам ВО “Свобода”, зокрема Володимирові Баранівському, а насамперед Олексієві Мушаку, який і був ініціатором ідеї вшанування дорогої нам людини та організатором першої поїздки на станцію Балин, до полковника Болбочана. Нагадую, що 5 листопада 1918 р. Гетьман України Павло Скоропадський за переможні бої 2-го пішого Запорозького полку Петра Болбочана над росіянами (в обороні українського кордону) підвищив його до звання полковника Армії Української держави з формулюванням “За блискуче служіння Україні”. Це була оцінка професійного військового, генерала-лейтенанта Павла Скоропадського. До слова, маємо намір вшанувати і його – Гетьмана Української Держави. А тим часом скульптор Ігор Семак уже почав працювати над ескізом майбутнього пам’ятника полковникові Болбочану – творцеві українського війська, яке і тепер продовжує свою важку битву з історичним ворогом.
Суспільство · “Досить уже ставити нашим героям пам’ятники в кущах”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Українська зброя духовної сили

Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка Війна змінила письменницьку стратегію авторів книги “Багатовікова літературно-мистецька зброя української перемоги” та спрямувала головні шляхи і завдання розвитку національної культури на актуальний креативний пошук, щоб зберегти в цьому творі надбання української культури, яка протягом тисячі років переживає війну з країною-агресоркою. Валерій Бітаєв, Владислав Корнієнко та Юрій Мосенкіс відобразили в літературно-художній формі перебіг десятивікової боротьби, стійкість і непохитність українського народу, мужність і героїзм українців крізь призму нашої культури. Це твір, у якому в літературно-алегоричній формі відображено героїчну боротьбу українського народу, жахливу дійсність культурної війни та силу української духовної зброї. Автори, обстоюючи принципи культурних парадигм у сучасній літературі, створили свій твір як індивідуальний проєкт і за формою, і за структурою, і за особливостями взаємодії під час Володимир СТЕЦЮК Після захоплення Вугледару рашистами в соцмережах повисло дуже болісне питання щодо чергового надто запізнілого відведення українських підрозділів з майже оточеного ворогом міста, що призвело до значних втрат серед особового складу героїчної 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, яка його обороняла. “Найвище командування зрадило 72-гу бригаду у Вугледарі”, – пише на своїй фейсбук-сторінці військовий експерт, ветеран війни Микита Бак. За його словами, найкраща 72-га бригада, яка героїчно боронила Київ, а дотепер Вугледар, так і не отримала наказу на відхід. Як повідомляють експерти, опинившись під пекельним ворожим вогнем, українські військові навіть не змогли евакуювати усіх поранених і чимало бійців нібито потрапило в полон. Є інформація, про захоплення і розстріл рашистами на одній з позицій 5-х українських бійців, а також втрату на трасі відходу майже тридцяти осіб, що вважаються зниклими безвісти. “Командування мало би віддати наказ про організований вихід з Вугледару ще 24-26 вересня, тобто фактично за тиждень до того, як місто було втрачене”, – вважає військовий експерт, відомий журналіст, головний редактор видання “Цензор.НЕТ” Юрій Бутусов. При цьому журналіст зазначив, що не отримавши наказу від командування ОТУ “Донецьк” (полковник Луценко), командування 72-ї бригади мусило на власну відповідальність здійснювати відхід останніх підрозділів прикриття через неможливість подальшого ведення оборони (подано за публікацією на сайті https://prm.ua/). Вище військове командування, звісно, намагається тепер якось пояснювати вугледарський невчасний відхід, але хто пояснить досить дивну закономірність, з якою час від часу стикаються саме найкращі українські написання. Їм вдалося відтворити і передати у книзі саме характер українського народу, його серцевинну сутність, що полягає в поєднанні героїки з лірикою. Враховуючи плідну та багаторічну творчу діяльність Валерія Бітаєва, Владислава Корнієнка та Юрія Мосенкіса, масштаб і мистецьку вагомість “Багатовікової літературно-мистецької зброї української перемоги” для сьогодення та майбутнього, культурно-політичного внеску твору в інтеграцію та популяризацію українського мистецтва в сучасному Європейському глобальному контексті, а також внесок у культурну боротьбу проти будь-якої людиноненависницької ідеології, вважаю, що ця книга заслуговує на відзнаку найвищою нагородою у сфері літературознавства і мистецтвознавства, якою, безперечно, є Національна премія України імені Тараса Шевченка.
Суспільство · “Досить уже ставити нашим героям пам’ятники в кущах”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Вчасно вийти чи перемогти?

військові підрозділи з найбільш вмотивованим і боєздатним особовим складом, коли внаслідок запізнілих рішень вищого військового командування щодо відходу з позицій при загрозі оточення їх фактично віддавали ворогові на поталу? Першим найбільш гучним і надзвичайно тяжким наслідком таких невчасних рішень щодо відходу став іловайський котел, потім – дебальцевський, потім була здача ворогові на поталу героїчних кіборгів ДАПу… У період повномасштабного вторгнення сумний рахунок таких невчасних рішень продовжили в Маріуполі, коли тримали до останнього на оборонних рубежах героїчних захисників міста та “Азовсталі” з легендарного полку “Азов”, підрозділів морської піхоти, берегової охорони ДПСУ, патрульної поліції та тероборони. А потім за посередництва ООН і Червоного Хреста ганебно здали усіх ворогові в полон, де героїчні захисники Маріуполя перебувають здебільшого там і донині. Так само тримали до останнього на ущент зруйнованих позиціях героїчних захисників Бахмуту, названого в народі за стійкість містом-фортецею. А потім була героїчна оборона Авдіївки, яка також завершилась запізнілим рішенням про відхід, тяжкими втратами, а для когось полоном і навіть розстрілом. За різними оцінками, у ворожому полоні тоді опинилося від 100 до 800 українських захисників. Експерти вказують також на значну кількість поранених і зниклих безвісти. І ось така ж історія з запізнілим відведенням військових підрозділів сталася й у Вугледарі, коли під шаленим тиском та нещадним артилерійським вогнем рашистів українські захисники мусили залишити ще одне місто... Чи не здається вам, панове, що така стійка і надзвичайно сумна ситуація, яка незмінно тримається впродовж десяти років російсько-української війни, більше нагадує планову зачистку найбільш свідомої героїчної частини українських захисників – так би мовити, “денацифікацію” в термінології агресора, ніж притомне планування і здійснення військових операцій? І разом з тим, виховну акцію для інших, мовляв, чинитимете далі опір, з вами буде те ж саме. Чи не з цією метою все частіше ворожими воєнними злочинцями вчиняються розстріли захоплених у полон українських бійців? То чи варто тоді дивуватися, що маємо тепер неабиякі проблеми з мобілізацією, коли ТЦК полюють на військовозобов’язаних ледве не по всій країні? Отже, після Іловайська був Мінськ–1, після Дебальцевого – Мінськ–2, після саботажу військових приготувань до можливого російського нападу і зрештою повномасштабного рашистського вторгнення був Стамбул–1. Після втрати Авдіївки відбувся Глобальний саміт миру в Люцерні (Швейцарія). Судячи з усього, прелюдією до чергового Глобального саміту миру–2 і так званих мирних перемовин Стамбул–2 має стати покровський котел. Чи усе ж таки цю надто сумну для нас закономірність зрештою вдасться подолати і ми таки завершимо переможно доленосну для нас битву з імперією зла – курською дугою і кримським котлом? Хочеться вірити, що з просуванням саме цієї переможної версії у військового командування і героїчних бійців ЗСУ зволікання вже не буде.
Пошта “СП” · “Не могла тоді, не зможе й тепер імперія зла знищити Україну, бо ми – українці”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Теплі спогади про Орфея української пісні

Олена ЛОГІНОВА, молодша наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка “Його вже давно немає на цьому світі. А його пісні щоденно активно впливають на наше сьогодення. Вони звучать не тільки в концертних залах. Вони звучать в кожному місті, селі... Вони звучать і на фронті кривавої боротьби за нашу незалежність. Кличуть до лав патріотів України нову генерацію молоді нашої держави. Вічна Слава і шана нашому українському Орфею, видатному Маестро, Герою України Володимиру Михайловичу Івасюку”, – так щиро й щемно пише Валерій Маначинський у новій книзі “Український Орфей. Шкільні роки Володимира Івасюка”. Валерій Маначинський, однокласник і друг Володимира Івасюка, учасник “Буковинки”, фізик за фахом і лірик за покликанням, згадує, що “перші сторінки спогадів написані у кімнаті, де взимку далекого 1963 року разом з Володимиром вчились брати перші акорди на його гітарі, у цій же кімнаті написана післямова”. Надзвичайно скромний, але щиросердний патріот і волонтер В. Маначинський щодня разом із дружиною Тетяною доєднується до плетення маскувальних сіток у волонтерській бригаді з переселенців “Південь-Схід” (ВПО з Бахмута, Бердянська, Маріуполя, Нікополя, Херсона, Харкова, Ізюма), таким чином наближаючи омріяну перемогу. Довгий час родина Маначинських проживала в Херсоні. З 24 квітня 2022 року повернулася в місто юності пана Валерія – Кіцмань. До Міжнародного дня музики в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка відбулася презентація книги Валерія Маначинського, на яку завітали дружина автора Тетяна, молодший брат Володимир, друзі-кіцманчани, однокласники Валерія Маначинського та Володимира Івасюка, солісти ВІА “Буковинка” Юрій Булавка, Богдан Тимочко, Людмила Волощук; відомі особистості краю – Дарина Стасюк, Григорій Максимюк, Валентина Чолкан, Галина Добровольська, Лариса Курущак та студенти ІІ курсу кафедри музики факультету педагогіки, психології та соціальної роботи ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Гості зворушливо переглядали слайдшоу “Пісню цю візьми собі на спомин…”, де з архівних чорно-білих світлин дивляться на нас молоді й щасливі, сповнені мрій і сподівань юнаки і дівчата… Учасники “Буковинки” впізнавали себе, своїх друзів і Володю. Аудіозапис 1966 року вокального твору “Моя пісня” у виконанні ансамблю “Буковинка”, музику і вірші до якої написав юний Володимир Івасюк, схвилював до сліз тих, хто співав її в минулому столітті. Душевним і надзвичайно піднесеним був виступ Оксани Михайлівни Івасюк, світлим та зворушливим – Дарини Стасюк, сокровенним і емоційним – Богдана Тимочка. За спогадами пана Валерія, ВІА “Буковинка” був одним із перших вокально-інструментальних колективів України. “Наш гурт, творча лабораторія Володі як музиканта все більше стає нивою його творчості як юного композитора. Дає можливість втілювати в життя творчі плани, доносити його пісні до широкого кола слухачів”. Цікавою книга буде не лише для музикознавців та студентів, а й для тих, хто цікавиться творчим шляхом В. Івасюка. Щоденникові записи, спогади друзів, учасників “Буковинки”, фотографії з родинного архіву, матеріали з Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка збагатили таке вагоме видання для культурологів, студентів, усіх, хто любить пісні геніального маестро. Наталія Мороз, в. о. директора Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, подякувала Валерію Віталійовичу за неймовірні спогади про шкільні роки композитора, за цікаві факти і світлини, зазначивши, що подаровані книги поповнять родинну книгозбірню. Нещодавно Наталія Мартинівна повернулася з Дюссельдорфа (Німеччина), де виступила в Інституті імені Гайнріха Гайне з лекцією “Ювілейний рік Володимира Івасюка. Презентація роботи Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка”. У Дюссельдорфі з 20 серпня по 27 вересня діяла пересувна виставка “Саундтрек свободи”, на якій можна було оглянути рідкісні музейні фотографії, газетні публікації про Володимира Івасюка та фестиваль “Червона рута–89”. Нова книга про Володимира Івасюка також мандрувала з нею до Німеччини, бо Володя понад усе любив читати, “збагачував себе знанням зі світової літературної скарбниці – досягнень людського розуму та духу”. Музика лунала цієї днини в колишній родинній оселі Івасюків. Невеликий концерт для гостей музею підготували студентки кафедри музики факультету педагогіки, психології та соціальної роботи ЧНУ ім. Ю. Федьковича Катерина Тетерядченко, Аліна Шевчук, Світлана Грищук, Анастасія Мазур під керівництвом викладача, заслуженого працівника культури України Івана Гатрича. Бриніли яскраві мелодії українських народних пісень, українських естрадних вокальних творів – “Запроси мене у сни свої” (вірші Богдана Стельмаха, музика Володимира Івасюка), “Серце” (вірші Людмили Каленчук, музика Івана Гатрича). А “Червона рута” Володимира Івасюка Наталія Мороз і Валерій Маначинський вкотре об’єднала своєю чарівністю та силою усіх щиросердних українців, які побували цієї днини на дні народженні книги. На подарованій книзі “Український Орфей. Шкільні роки Володимира Івасюка” (видавництво “Родовід”, 2024 рік) Валерій Маначинський залишив промовистий автограф: “Маю честь подарувати цю книгу Чернівецькому обласному меморіальному музею Володимира Івасюка. Це мій внесок у збереження пам’яті про нашого видатного українця, модернового, геніального композитора, талановитого музиканта і поета Володимира Михайловича Івасюка”. дили до Дмитра Петрейка і запитували, чи він є професійним співаком. А він скромно відповідав: “Ні, я вдень працюю водієм, а ввечері співаю, тому що дуже люблю українську пісню”. “Смеречина” і Дмитро Петрейко брали учать і виступали в найкращих концертних залах в Парижі. Успіх був неперевершеним. Найбільше всіх зачарувала пісня “Черемшина”. Вона тоді стала всесвітньо відомою. Сільський водій своїм талантом, своєю любов’ю до рідної землі, до української пісні, звичаїв і традицій, своєю великою працелюбністю і наполегливістю зумів прославити Україну, підняти її авторитет у Європі. У Францію тоді їздили знані люди нашого краю: Орест Сірецький – заслужений працівник культури України, творець і керівник народного ансамблю танцю у Вашківцях “Черемшина”, який добре знають в Україні і Європі; Іван Григорійчук – начальник відділу культури Вижницького району, якого комуністична влада недолюблювала, бо він був великим патріотом України, та ще більше 30-ти учасників. У той час американський президент Рональд Рейган назвав Радянський Союз, а це була практично російська імперія, – імперією зла. І ми в цьому переконуємось тепер щодня. Імперія зла тоді не любила і не довіряла українцям. Тому за творчим колективом, який виступав у Франції постійно вели нагляд. З ними постійно були два працівники комітету державної безпеки. Тоді за кожною людиною, що їздила за кордон, вівся постійний нагляд, щоб вона, не дай Боже, розказала правду або залишилась жити в іншій державі світу. Одна працівниця КДБ була з москви. Вона вважалась перекладачкою, щоб контролювати спілкування наших народних аматорів з громадянами інших держав. Інший працівник КДБ був з Чернівців. Він вважався режисером. Але не могла тоді, не зможе й тепер імперія зла знищити Україну, бо ми – українці. Родина Дмитра і Марії Петрейків живе з українською піснею, щоб вона зберіглась навіки і живила український дух.
Пошта “СП” · “Не могла тоді, не зможе й тепер імперія зла знищити Україну, бо ми – українці”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Удень – водій, увечері – співак

Дмитро НИКИФОРЯК Працюючи у відділі освіти, десять років плече в плече були поруч з водієм Дмитром Петрейком. Постійно їздили по закладах освіти району з різними завданнями. У Дмитра був прекрасний, чистий голос. Під час свят, ювілеїв для освітян найкращим подарунком була українська пісня у його виконанні. Бог дав йому дар співу. І він сповна це використав для людей, і для України. Ми живемо з ним в одному селі. Дмитро разом зі своєю дружиною Марією все своє життя присвятили українській народній пісні, збереженню звичаїв і традицій нашого краю. Вдень вони вдвох ішли на роботу, а вечорами також вдвох – на репетиції в будинок культури с. Банилів. Талант, даний Богом, вони не розгубили, а віддали людям для духовного збагачення. На початку липня 1984 року в тодішньому союзі проводився конкурс самодіяльних фольклорних колективів для відбору учасників на Міжнародний фестиваль народної творчості, який проводився в столиці Франції Парижі. У Вижниці вже діяв славний народний аматорський ансамбль танцю “Смеречина” під керівництвом відомого в Україні Валерія Васькова. Сюди приїхала поважна конкурсна комісія з Києва. Познайомились з творчим колективом, який вразив своїм гуцульським колоритом, нестримними, як бурхливий Черемош, танцями. Це був вищий клас, відточена, витончена майстерність гуцульського танцю, яких не бачили у тодішній імперії. Це була душа Гуцулії, душа України. Відбулось також прослуховування виконавців народних і естрадних пісень, але з першого разу нікого не обрали. Хтось з працівників культури згадав, що в Банилові є Дмитро Петрейко, який має неймовірного звучання голос. Зателефонували до представників влади в селі, послали автобус. У той день Дмитро заготовляв сінаж на колгоспному вантажному автомобілі. З поля його і забрали у Вижницю, вдома встиг тільки переодягнутись. З ним також поїхав акомпаніатор, художній керівник Банилівського будинку культури Богдан Рус. На репетицію не було часу – відразу на сцену. Дмитро Петрейко виконав пісню композитора Василя Михайлюка на слова поета Миколи Юрійчука “Черемшина”. Поважна комісія пішла радитись. Через пів години визначили переможців – ансамбль “Смеречина” і соліст Дмитро Петрейко. Варто відзначити, що надзвичайно важливу роль у становленні Дмитра Петрейка як співака, шліфуванні його таланту відіграли директор Банилівського будинку культури, талановитий керівник відомого фольклорного ансамблю “Банилівська толока” Василь Мазуряк і дружина Марія Петрейко. Почався період наполегливої підготовки, майже щоденних репетицій. Одну з пісень Дмитро повинен був виконати французькою мовою. Тому звертався по допомогу до своєї вчительки французької мови Марії Лучко. Третього серпня 1984 року “Смеречина” під керівництвом Валерія Васькова, оркестр народних інструментів під керівництвом Юрія Блищука і соліст Дмитро Петрейко вилетіли до москви, де колектив став найкращим у величезній імперії і отримав право виступати на фестивалі фольклорних колективів у Франції. Колектив їздив з концертами по багатьох містах Франції. Дмитро Петрейко виконував пісні в перервах між виступами “Смеречини”. Міжнародний фольклорний фестиваль проходив у місті Конфоленс. Тут зібралися десятки тисяч глядачів. “Смеречина”, Дмитро Петрейко, оркестр народних інструментів викликали захоплення і велику повагу до української культури, народних пісень, танців, звичаїв і традицій у французьких глядачів, громадян інших держав. Дуже багато було представників української діаспори з Франції, інших європейських держав, США, Канади. Вони підхо-
Тільки в “СП” · “Він міг бачити її всю одразу, охопивши поглядом від краю до краю, від Полісся до берегів Чорного моря. І вона також благала його про захист”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Воскресіння через пів століття

Микола ПРОЦЮК Продовження. Початок в ч. 34—42 за 2024 р. Камо грядеш, Василю? Постій у селі Колодно під Збаражем Ще 16 січня 1944 р. командир Групи “Богун” Петро Олійник – Еней видав наказ комендантам надрайонів про призначення відповідальних у вирішуванні справ військових, запілля та самооборони: НАКАЗ ч. 27 Командантам надрайонів ВО У зв’язку з приближенням фронту і більшовицької дійсності НАКАЗУЮ: Уладнюючи можли/ вості дій у відірваному від центру положенні до вирішування справ військових і запілля, призначую до відкликання: в надрайоні 6/6 – ко/ мандира Гриця, 7/7 – Кропиву, 4/4 – Ясеня, 3/3 – команданта Мат/ вія. Контактуватися з референтом СБ і командантом Пташкою – зві/ тувати своїм організаційним звер/ хникам, важніші дані шифрувати. Примітка: цифри в наказі означали зашифровані назви надрайонів (згідно з адміністративним поділом ОУН): 6/6 – Дубнівський; 7/7 – Крем’янецький; 4/4 – Здолбунівський; 3/3 – Рівненський; 2/2 – Корецький. Отже, Еней, який сам також повинен був надалі перейти в підпілля і тому підбирав собі найбільш надійних і довірених людей, вирішив, що Кропиві краще залишитися в підпіллі на Крем’янеччині. Бо добре знання терену і людей дасть йому можливість діяти тут самостійно і успішно допомагати звідси новоствореній рейдовій Групі УПА- Південь, підтримувати з нею надійний зв’язок. Більшість куренів і сотень УПА відходили на південь. А на Крем’янеччині зоставалися тільки сотні Бурлаченка, Гамалії, В’юна, Докса, школа підстаршин і школа саперів та кінний відділ Данька. Прибула сюди і сотня Панаса з Дубенщини. Треба було зберегти їх під час переходу фронту, не дати їм попасти під удар фронтових частин. Кропиві належало негайно розташувати їх в надійних місцях, в урочищах в глибині лісів. А після переходу фронту – координувати їхні дії, продовжувати боротьбу проти сталінських окупантів. Сотні Гамалії та Панаса не змогли втриматися в призначених теренах і також пішли в рейд разом з Групою УПА-Південь”. “Кропива від’їхав (це було в першій половині лютого. – М. П.), а я з його людьми перенісся до села Антонівці Йшли вже бої за місто Дубно. В цей час до села Дубенський Майдан, де стояв штаб групи Південь, прибула частина школи старшин УПА “Лісові чорти”. Кожному стрільцеві видано свідоцтво про закінчення скороченого курсу старшинського вишколу, Штаб групи Південь розподілив більшість із них по різних відділах, а 22 курсанти були приділені Кропиві. До мене прибув командир Кропива з хорунжим Житнім і курсантами. Щоб знати куди і для чого вони надаються, Кропива доручив перепровадити їх класифікацію. Кожного по черзі я закликав до кімнати та відповідно до військового ступеня їхньої освіти й військової виправки, давав їм свою оцінку”. Кропива з курсантами виїхав у напрямку села Забара, куди перенісся весь штаб. “Приїхав зв’язковий від Кропиви. Він писав мені в грипсі, щоб я разом із своїм почотом прибув до штабу. У віддалі трьох кілометрів від села Мала Іловиця були вже большевицькі партизани, чи навіть стежі Червоної Армії. На хуторі Діброва, біля села Забара, застав я штаб у неповному складі, бо він уже був, властиво, розв’язаний. Начальник штабу Черник залишився в околиці Кременця. Командир Кропива залишався на місці, (тобто на Крем’янеччині згідно з вищенаведеним наказом Енея ч. 27 від 16.01.44 р. – М. П.), а мене приділено до групи Схід на місце Кропиви. Так ми, домовившися на скору руку про зв’язок, та встановивши кличку, роз’їхалися кожний у свій бік. Як подавала розвідка, село Залісці було заняте большевицькою партизанкою, що йшла весь час попереду совєцького фронту та боляче нам дошкуляла. Одним словом , почалася нова дійсність”. “Совєтські партизани досить докладно обшукували терен за українськими повстанцями. Командир Кропива пережив такий випадок: совєтські партизани оточили його вночі з почотом у хаті, де він ніяк не сподівався наскоку. Люди з його почоту загинули. Йому ж самому вдалося, завдяки його непересічній відвазі, вискочити надвір. В білизні та босий пробіг він по снігу п’ять кілометрів, аж поки не дістав у близькому селі одягу”. Остання сотня відправлена в рейд на південь. Василь зостався тільки із своїми хлопцями-охоронцями. Відчув, як небувала втома охоплює його. Він мав надзвичайно витривалий організм. Всі труднощі похідного партизанського життя переносив легко, ніби для цього народився. Година-друга короткого сну-забуття, пригорща холодної води, або жменька снігу в лице – і знову перед повстанцями бадьорий і енергійний командир Кропива. Але нелюдська напруга останніх днів і ночей далася взнаки. Треба було хоч пару годин по-справжньому виспатися. На такий випадок була в нього надійна хата на краю села Забара. Там він і вирішив переночувати зі своїми хлопцями-охоронцями. Швидко роздягнувся, чого вже давно не дозволяв собі, і зразу міцно заснув. І раптом – вибухи гранат і злі автоматні черги. Ще остаточно не прокинувшись зрозумів, що це не сон. Хлопці зайняли оборону і вели вогонь короткими влучними чергами, не даючи ворогам приблизитись до хати. Берегли набої. Василь також схопив свого вірного “емпі” і став біля розбитого вікна. По силі ворожого вогню бачив, що нападників багато і прорватись неможливо. Один за одним падали вірні хлопці-охоронці. Загинули і господарі хати. Василь раптом усвідомив, що живим залишився тільки він один і вже скоро настане і його час. Він припинив вогонь і принишк. Декілька важких ударів і через вибиті двері до хати увірвалися більшовицькі партизани. Але нікого живого тут вже не було. Мертві повстанці лежали, не випускаючи з рук зброї, коло вікон, а в кутку своєї хати заснули вічним сном господар і господиня. Але не побачили більшовики, що перед тим, як вони увірвалися до хати, легка невидима постать нечутно вискочила через вікно і щезла в темряві лютневої ночі. Не відчуваючи холоду, біг Василь по замерзлій дорозі. Гострі крижинки ранили босі ноги і за його слідом вже простягнулися червоні криваві цяточки. Била в лице снігова заметіль, замітаючи його сліди. А він, перемагаючи нестерпний біль, все біг і біг, бо знав, що то є його єдиний порятунок. П’ять кілометрів босий і в самій білизні біг Василь до сусіднього села Антонівців. Тихо постукав у вікно до добре знайомих людей. Впізнали, впустили. Побачивши закривавлені Василеві ноги, господиня аж сплеснула руками. Але тут же налила холодної води в тазик і наказала Василеві опустити туди ноги. Зранені ноги були обмиті і перев’язані. Господар пішов до станичного за одежею і взуттям. Прийшов станичний, приніс кожуха і козацьку шапку, пошиту сільськими дівчатами. Але побачивши, що цього замало, бо Василь прибіг в самій білизні, знову пішов кудись і приніс всю необхідну одежу і чоботи. Подякував Василь станичному і господарям і хотів вже йти, але вони порадили йому вдень в селі не показуватись і перебути в них до вечора, щоб ніхто тут його не побачив. Увечері, коли вже стемніло, Василь зібрався і вийшов надвір. Хуртовина вщухла. З подивом побачив осідланого невеликого коника, який ніби чекав на нього. Господиня винесла наплечний мішок з харчами. Вдячно глянув Василь на своїх рятувальників, обняв і розцілував їх на прощання. Сів у сідло і не оглядаючись, рушив у дорогу. Від’їхав трохи, зупинився. Куди тепер їхати, що робити далі? А може... Раптом йому виразно вчулися тоненькі дитячі голосочки. Та це ж його рідні діточки Галя і Миколка простягають до нього свої рученята, просять-благають... – Тату, де ви, йдіть додому, ми вас так чекаємо, т-а-а-ту, де ви-ии? Аж защеміло серце від цього видіння і від цих слів. Василь завжди був вільний у своєму виборі, бо володів надзвичайно рідкісним даром – почуттям внутрішньої свободи. Не боявся формальних звинувачень у дезертирстві, відповідав тільки перед своєю совістю. Недовго вагався він і тепер. Перед ним постав образ стражденної української матері-землі, який часто малювався тепер в його уяві. Він міг бачити її всю одразу, охопивши поглядом від краю до краю, від Полісся до берегів Чорного моря. І вона також благала його про захист... – Ой, земле моя рідна українська! Не маю я ні гармат, ні танків, ні літаків. Тільки серце гаряче ще б’ється в грудях, і це є все, що я можу тобі віддати... І знову почувся глухий, ніби з-під землі стогін: – Врятуй, захисти мене, Василю... Чомусь згадалась Василеві давня притча, яку він чув ще в дитинстві. Було це в стародавньому Римі, коли Віра Христова тільки почала розповсюджуватись поміж народами. Перші християни жорстоко переслідувались римськими імператорами. А ніс Світло Христової Віри тоді в Римі апостол Петро, перший учень Христа. Ї ось вірні друзі передали Петрові, що його ось-ось мають арештувати і стратити. Такий наказ віддав імператор. Друзі порадили Петрові негайно покинути Рим і врятувати своє життя. Послухав апостол Петро своїх друзів і втік з Риму, рятуючись від неминучої смерті. І ось йде Петро по дорозі, все більше віддаляючись від страшного Риму. І раптом він побачив, що по дорозі назустріч йому йде Ісус Христос. І спитав Ісус Петра: – Камо грядеш (куди йдеш), Петре? – Йду я з Риму, а ти куди йдеш, Ісусе? – А я йду до Риму? – А чому ти йдеш до Риму, Ісусе? – А тому, що ти йдеш з Риму, Петре! І стало соромно Петрові за своє маловірство, і повернувся він назад до Риму, і продовжував нести людям Світло Христа. Зловили його слуги імператора, і катували, а потім повісили вниз головою. А Віра Христова з того часу швидко почала розповсюджуватися поміж всіма народами світу. Ось така притча чомусь згадалась в ту лютневу ніч Василеві. І вже більше не роздумуючи, повернув він коня на південь і поїхав до свого “Риму”. На другий день під вечір він вже був в селі Колодно. Вартові впізнали командира Кропиву і він без затримки в’їхав до села. На розі вулиць стояли повстанці, про щось стиха розмовляли. Василь зійшов з коня, підійшов ближче, привітався. Розмова припинилася. Наїжачені погляди гострими штричками вперлися в нього, ніби промовляючи: “Ну ось ще один “провідник” з’явився на нашу голову”. Ще нічого не спитавши, Василь зразу зрозумів, що ситуація тут нелегка. Виснажені обличчя, гарячковий недобрий блиск в очах, зношений, порваний одяг, діряві, підв’язані телефонними дротами, чоботи – все це промовисто свідчило про важкий стан повстанського війська. Було видно, що ці люди за останні дні перетерпіли багато злигоднів і знаходяться на межі нервового зриву. Високий худий з запалими неголеними щоками повстанець звернувся до Кропиви: – Друже командир, Ви мене знаєте не один день. Ще влітку 42-го року у відділі Крука на Лановеччині почали ми разом воювати за Україну. Завжди ми вірили своїм командирам, а командири – нам. І навіть тоді, коли під час невдалого рейду під Ізяслав і Славуту в червні 43-го ми втратили багато своїх друзів і везли їх, побитих, на возах назад, до Антонівецького лісу, – ця віра не згасла. Бо ми всі добре знаємо, що війни без жертв не буває. Всі ми готові віддати своє життя за Волю нашого народу, але тепер тут склалася зовсім інша обстановка. Вже два тижні ми знаходимось тут, на постої в селі Колодно, і з кожним днем стає все гірше. Наші однострої перетворились на ганчір’я, а наше взуття “просить каші”. Хоч Колодно велике село, але прогодувати дві тисячі чоловік і воно не в змозі, хоч місцеве населення відноситься до нас дуже добре. Поранених з кожним днем стає все більше, а ліки закінчуються. Але то все дрібниці, коли взяти до уваги те, що в кожного із нас є тепер не більше, ніж по п’ять-десять набоїв. Хіба можна говорити про якісь бойові дії з таким забезпеченням? Ми знаємо, що командуванням планувався перехід фронту в совєтське запілля малими відділами, але всі спроби зробити це виявилися невдалими. Курені Хмари і Олега, які першими мали пробитися в совєтське запілля було розбито, а рештки їх тепер знаходяться тут, в Колодно. Із дня на день чекаємо нового наступу совєтів. Тут, де нема лісу, на відкритому місці протистояти регулярним частинам червоної армії ми не в змозі. Ми будемо просто знищені на місці, бо якогось суттєвого опору совєтам зробити тут ми не зможемо. Це знає кожен повстанець, тому й настрій у нас пригнічений. А чорновусий стрілець, підтримуючи перев’язану руку, додав: – Все то було би не так страшно, якби не та зрада. Я сам із куреня Хмари і знаю, як то було насправді. Наш курінь складався головним чином із колишніх червоноармійців-дезертирів і оточенців. Ще перед рейдом було видно, що вони весь час тримаються окремо і про щось домовляються між собою, але, на жаль ніхто на це не звернув уваги. І коли ми були вже на кордоні Вінниччини, то наткнулися на совєтську розвідку, яка особливої небезпеки для нас не представляла. Але ці колишні червоноармійці-дезертири замість того, щоб відкрити вогонь по червоній розвідці, почали оточувати командирів Хмару і Олега, політпровідника Тараса і тих повстанців, що знаходились поруч з ними. Стало ясно, що вони хочуть перейти на сторону ворога, а за своє дезертирство і перебування в УПА хочуть відкупитися життям своїх командирів. З великими труднощами нам вдалося відірватися від зрадників і не дати захопити себе в більшовицький полон. Мовчки вислухав Кропива ті правдиві і відверті свідчення друзів-повстанців. Розумів, що вони відкриваються перед ним тому, що надіються на нього. Вони вірили, що з прибуттям Кропиви до Колодно все має змінитися на краще, він мусить знайти правильний вихід з того тупикового стану, в якому вони опинилися. Далі буде.
Незабутні · “Літературно-наукова спадщина Г. Зленка велика. Не кожний найпродуктивніший шевченкознавець може похвалитися таким доробком”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

сумлінніших літературних джерелознавців Григорій Зленко. У листопаді 1983 р. мені пощастило віднайти в одному з московських архівів чернетки чотирьох віршів Тараса Шевченка, які вважалися втраченими. Про них була згадка лише в передмові В. Доманицького до “Кобзаря” 1908 року (він бачив їх у доньки покійного професора М. Стороженка). Це були автографи віршів “Якби-то ти, Богдане п’яний…”, “Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19”, “Осія. Глава XIV” і фрагмент другої редакції “Лічу в неволі дні і ночі…” (“… Каламутними болотами…”). Про цю знахідку відмовилася друкувати бодай якусь інформацію навіть “Літературна Україна”, і я подав невелику статтю в московську “Литературную газету”. Публікація з’явилась до дня народження Т. Шевченка у березневому номері 1984 р. і стала своєрідною бомбою, бо я згадав вірша “Якби-то ти, Богдане п’яний…”, який на той час за розпорядженням головного “ідеолога” Маланчука вилучався із усіх видань “Кобзаря”. У московському архіві я бачив деякі рукописи невідомих мені людей, в тому числі й польською мовою, і Г. Зленко запідозрив, що-то могли бути автографи приятеля Шевченка Аркадія Венгжиновського, про що він написав мені одразу після прочитання моєї публікації. Треба було продовжувати пошуки, але шлях до Москви виявися дуже далеким, бо в ЦК Компартії України було написано анонімний донос про те, що якийсь молодший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка із захопленням розповідає про виявлені ним рукописи Шевченка і заборонений по суті його вірш “Якби-то ти, Богдане…” (саме так я написав у своїй статті, щоб слово “п’яний” не викликало підозри у московських цензорів). На розмову (“на килим”) до ЦК покликали директора Інституту літератури і секретаря парткому, бо як можна було вплинути на безпартійного автора публікації? Літературно-наукова спадщина Г. Зленка досить велика. Можливо, вона б умістилася у кількох томах (можливо у 5-ти), де обов’язково мали б бути передрукованими і його статті до енциклопедій, адже лише в Шевченківській енциклопедії в 6-ти томах опубліковано 328 його статей. Далеко не кожний найпродуктивніший шевченкознавець може похвалитися таким доробком. Готуючи до видання літературну спадщину академіка А. Кримського (у видавництві “Фоліо” у 2021–2023 рр. вийшло три книги прози й епістолярію), я не зміг оминути цікавої розвідки Г. Зленка про Агатангела Юхимовича як дослідника й публікатора творів С. Руданського. Оповідями Г. Зленка захоплювалися не лише академіки Національної академії наук України (Олесь Гончар, Леонід Новиченко та ін.), а й численні читачі і дослідники історії української культури. Ще в 1968 р. в Одесі було видано збірник “Степанові Руданському”. Серед чотирьох членів редколегії – Григорій Зленко. Він же і автор досить об’ємної статті “Перше, семитомне”, де йшлося про львівське видання спадщини С. Руданського, яке було розпочато в 1895 р. першим томом, підготовленим до друку одеситом Михайлом Комаровим. А ще у цьому збірнику є розділ “Призабуте” (зібрав, підготував до друку і прокоментував Григорій Зленко). Можливо, й нам, сучасникам і нащадками Григорія Дем’яновича, необхідно зібрати і видати хоча б основний масив творчої його спадщини?
Незабутні · “Літературно-наукова спадщина Г. Зленка велика. Не кожний найпродуктивніший шевченкознавець може похвалитися таким доробком”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Дослідник скарбів нетлінних

Сергій ГАЛЬЧЕНКО Про таких дослідників-пошуковців, як Григорій Зленко, на жаль, майже не пишуть біографічних творів, не складають літописів їхнього життя і творчості. Їм здебільшого присвячують статті чи спогади, адже щоб писати про таких одержимців, то треба немало знати про об’єкт їхніх досліджень, яким вони присвячували роки пошуків, а іноді і все своє творче життя. Наприкінці 1970-х років на зберігання до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР надійшов архів поета-академіка П. Г. Тичини. На прохання керівництва тієї установи я погодився очолити групу науковців-архівістів, яка мала описати цей унікальний за наповненням і обсягом особовий архівний фонд поета, і обрав для своєї роботи найцікавіший розділ “Рукописи поетичних творів”. Поринувши в глибини архіву П. Тичини, я зовсім змінив свою думку про творчість поета, багатогранна творча особистість якого була далеко не такою, як її представляли читачам найавторитетніші на той час зашорені радянською ідеологією дослідники. І першим каменем спотикання стала збірка “Соняшні кларнети”. На обкладинці першого видання 1918 р. – соняшник роботи художника Михайла Жука – учителя малювання в Чернігівській духовній семінарії, в якій навчався до 1913 р. Павло Тичина. І от найсумлінніший тичинознавець Станіслав Тельнюк питає мене: “Яка ж була перша поетична збірка П. Тичини?” “У всіх виданнях творів поета і дослідженнях про нього, – відповідаю, – зазначається, що перша збірка – це “Соняшні кларнети””. “Е ні, – каже Станіслав Володимирович, – читай статтю ”Молодий я, молодий…” Григорія Зленка, надруковану в газ. “Літературна Україна” 20 серпня 1971 року”. Я в той час ще служив у війську і, зрозуміло, публікації не читав. У газеті невідомий мені дослідник надрукував лист молодого поета П. Тичини до редактора одеського журналу “Основа” Андрія Ніковського: “Глибокоповажаний Андріє Васильовичу! Співи панахидні у мене ще й досі не викінчені. Саме якраз наспіли іспити в Інституті й доведеться міні тижня на півтора поїхати до Саратова. Як викінчу – то попереду ніж друкувати, пришлю Вам на “любу розмову””. Отак публікація Г. Зленка дала й мені ниточку до пошуків першої підготовленої, але не виданої автором збірки “Панахидні співи”, рукопис якої виявися згодом у спадкоємців відомого українського художника і поета Михайла Івановича Жука (1883–1964). Власником рукопису “Панахидні співи” чи циклу “Співи панахидні” та зошита із віршами П. Тичини 1909–1910 рр., як виявилося пізніше, став одеський колекціонер Сергій Лущик, який вперше опублікував їх у виданні: Тичина П. Панахидні співи. Поезії / Одеса, Хайтек, 1993. – 114 с. Публікацію усіх поетичних текстів було здійснено з паралельним відтворенням автографів. Опис рукопису збірки подано у ґрунтовній статті С. Лущика “”Панахидні співи” – доля рукопису” (С. 35–49). Крім того, у виданні надруковано вірші з юнацького зошита П. Тичини, його листи до М. Жука, А. Ніковського та автографи на книжках (усі публікації подано із паралельним факсимільним відтворенням текстів). Думається мені, що таку цінну публікацію було здійснено не без підтримки Г. Зленка, який ще в 1971 р. опублікував згадуваний вище лист П. Тичини. Тут лише треба додати коментар до того тексту, в якому йшлося про поїздку на іспити до Саратова. Тичина в той час навчався в Київському комерційному інституті, який після початку першої світової війни було евакуйовано до Саратова, і студенти, які залишалися в Києві, мусіли їздити на екзаменаційні сесії до далекого російського міста. Майже щодня на початку 1980-х років після завершення роботи над упорядкуванням рукописів П. Тичини і підготовки до друку його спадщини у 12-ти томах, у чому брав найактивнішу участь С. Тельнюк, ми виходили зі старовинної будівлі архіву-музею, що знаходиться на території заповідника “Софія Київська”, і прямували здебільшого на Володимирську гірку, де вечірньої пори збиралися невеличкі гурти київських письменників. Саме там можна було говорити про все, що забажаєш, і жодного мікрофона! Ці групки літераторів називали самі себе козоводами (від водити козу), очевидно, за зразок було товариство мочемордів на Яготинщині колишньої Полтавської губернії, в якому в середині 1840-х років брав участь і Тарас Шевченко. На схилах Дніпра можна було й почаркуватися, і пісню затягти. А головне – розмови, розмови про наболіле, про пекуче, що не давало спокою письменницькій братії. Якось ми помандрували зі Станіславом від Софійського собору до Хрещатика, де літньої погожої пори була сила-силенна людей, чого ми не любили. І раптом С. Тельнюк зупинився, як укопаний, і став поправляти свої окуляри із товстелезними лінзами. Навпроти нас теж зупинився невідомий мені чоловік, у таких же потужних, як і в Станіслава окулярах. За якусь мить вони вже тиснули один одному руки, а мій супутник представив мене незнайомцю: – Григорій Зленко із Одеси! Публікатор листа Павла Григоровича! Зустріч була короткою, бо приїжджий кудись поспішав у якійсь пильній справі, а С. Тельнюк розповів мені багато цікавого про мого, як виявилося, земляка – ми обидва були із колишнього Канівського повіту, а на той час із Миронівського району: Г. Зленко із села Потік, а я із Пустовіт. Отже, нам було про що поговорити… На жаль, мені чомусь не пощастило вчасно познайомитися із збіркою поезії Г. Зленка “Пізня лірика” (2003), яка творилася паралельно із його фундаментальними дослідженнями і не лише напередодні власного сімдесятиліття. У розділі “Потік” всього лише дев’ять віршів про рідне село, відоме в Україні здебільшого завдяки Тарасу Шевченку, який приїздив до Потоків (так воно тоді найменувалося) до своїх приятелів Тарновських. Там же Шевченко замалював до свого подорожнього альбому 1845 року акварель “Комора в Потоках”: на першій і останній сторінках обкладинки “Пізньої лірики” Г. Зленка репродукуються два фрагменти цього мистецького твору, який увічнив дерев’яну пам’ятку сільської архітектури, яка, зрозуміло, не збереглася до сьогодні. На передньому плані перед коморою – жіноча постать, в якій дослідники вбачають Надію Василівну Тарновську – сестру власника маєтку в Потоках Василя Васильовича Тарновського-старшого. З Надією Василівною Тарас Григорович навіть покумувалися – хрестили 28 серпня 1845 р. доньку місцевого дяка М. Г. Говядовського. А в лівому верхньому куточку – фото (майже мініатюрне) автора книжки Григорія Зленка... “Я так давно не їздив у Потік”, – зізнався Григорій Дем’янович у сонеті “Потік наш при дорозі в білий світ…”, де, напевно, ще в дошевченківський період “закоренився зленківський в нім рід”. Для одесита Г. Зленка не легко було споглядати в рідному селі, як господарює “на батьківському обійсті – інший люд, / Все постаріло і вмирає тут, / О мій маленький, мій далекий раю!..” “Я не збираюсь спогади писати”, – читаємо в іншому вірші – цілком автобіографічному, як і деякі інші твори названої збірки: Голодний рік… Голодний сорок шостий. Ні крихти хліба. Коржики з лупи. У шлунку біль причаєно тупий, І з того болю – хоч у воду з мосту. Маленькому Григорію у сорок шостому було лише дванадцять років (народився 7 листопада), але він добре запам’ятав “коржики з лупи” (очевидно, це була лупа із проса – відходи із витовченого в ступі з нього пшона). У пам’яті сільських дітей, яким разом із батьками-колгоспниками-кріпаками – довелося страждати від голоду “на нашій, не своїй землі” (Т. Шевченко), закарбувалися далеко не ідилічні картини сільського побуту. У порівняно невеликому поетичному доробку Г. Зленка є чимало автобіографічних нюансів, і серед них найцікавішою є згадка про вчителя української мови Власа Микитовича Пустовіта, який приходив у клас у старій рудій шинельчині і “Ще не вмерла…” мугикав стиха і “Не боявся, що донесуть…” У родині Зленків, як і в багатьох селянських хатах, був “Кобзар” Тараса Шевченка, і його поезію любила слухати мати: пряде і слухає, як Гриша читає “Катерину”, “Наймичку” та й інші твори поета. “Батькові та матері, котрі прищепили невситиму любов до слова” – таку присвяту написав Г. Зленко на своїй першій книжці “Нетлінне” (1968). У моєму рідному селі Пустовіти (до початку 1960-х років – Пустовійти) старші люди річку Расавку називали просто потічок. Очевидно, вона не була ще такою повноводою, щоб її називати потоком. Очевидно, Зленківський Потік (похідне від Шевченкових Потоків) був і ширшим, і повноводнішим, ніж потічок у Пустовійтах, хоч відстань між нашими селами менше двадцяти кілометрів. Це якщо прямувати Широким шляхом, згадуваним у поезії Шевченка, і біля Гострої могили повернути праворуч на Косий шлях на Зеленьки (і там бував Шевченко), а звідти вже на Потік. Це всього пару годин ходьби, а якщо навпрошки через Росаву – то це буде кілометрів дванадцять. Хіба це відстань для сільських дітей, коли ми ходили в Богуслав їсти морозиво? Що там якісь 12–15 кілометрів! У книжці Г. Зленка “Літа і люди. Оповіді письменника-пошуковця” (2009) є прецікавий розділ про Аркадія Казку “… Світу білого не випив”, який укоротив собі життя в одеській в’язниці 23 листопада 1929 р. (його було заарештовано 10 вересня у сфальсифікованій справі СВУ). Автор оповіді зацитував лист до нього С. Тельнюка від 24 квітня 1983 р.: “Може статися, що до Одеси поїде з відрядженням від “Л[ітературної] У[країни] Сергій Гальченко. Я хочу, щоб він дещо пошукав про Аркадія Казку, М. І. Жука, про інших, пов’язаних з Тичиною людей” (Зленко Г. Літа і люди. Оповіді письменника-пошуковця. / Одеса, “Астропринт”, 2009. – С. 158). Але моя подорож до Одеси відбулася двома роками пізніше, коли я повіз на лікування в Інститут імені В. П. Філатова вдову письменника Григорія Косинки Тамару Михайлівну Мороз-Стрілець. У вільний від влаштування на лікування дорогої мені людини я зателефонував Григорію Дем’яновичу, сподіваючись, що земляк скерує мої пошуки в одеських архівах. Він запросив мене додому, і я побував у його квартирі на вул. Варненській, заповненій ущерть книжками. На той час в архіві П. Тичини і в С. Тельнюка було вже зібрано чимало творчих матеріалів А. Казки, які він опублікував у виданні “Васильки” (“Рад. письменник”, 1989). Шукати щось в одеських архівах і музеях було марно, бо їх давно вже обстежив один із най- 7 листопада Григорію Зленку виповнилося б 90 років, але вже кілька літ його немає поміж нас (помер в Одесі 25 серпня 2015 р.). Упродовж 40 років він завідував редакційно-видавничим відділом Одеської національної наукової бібліотеки, яка, як і місто Одеса, стала рідною для уродженця села Потік на Київщині. До ювілею письменника, літературознавця і одного з найсумлінніших бібліографів сучасності Одеська бібліотека підготувала книжку “Невтомний шукач скарбів духовних” із передмовою його земляка з Миронівського краю Сергія Гальченка. Пропонуємо читачам газети статтю С. Гальченка, яка буде надрукована у згаданій книжці, що має з’явитися до ювілейної дати Г. Зленка.
Театр · “Намагатимусь у будь-яких обставинах залишатися сильним, шукати виходи. Мене не потрібно “задурювати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Володимир Голосняк: “Намагаюся робити все чесно”

У Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” відбулися прем’єрні покази моновистави “Колишні. Монолог із бомбосховища”. Це історія про теперішню війну, про любов, людяність, про перемогу над страхом і обставинами, про хліб наш насущний – той, що на небі й на землі. Автор новели “Колишні”, за мотивами якої створено моновиставу, і виконавець ролі Роберта – заслужений артист України Володимир Голосняк. Сьогодні пан Володимир – гість “СП”. – Розкажіть, будь ласка, передісторію створення цієї вистави. – Спочатку була новела “Колишні” (написана під час війни). Вона увійшла до збірки моєї прози, яка складається з повістей “Кульгавий” і “Хор Ярузельського”. Ця книга вийшла у видавництві “Гамазей” – одному з репринтів видавництва “Зелений Пес” братів Капранових (нині, на жаль, вже одного). У вересні минулого року відбувався книжковий фестиваль KyivBookFest. Я попросив своїх колег – заслужену артистку України Наталію Ярошенко та народного артиста Тараса Жирка (обоє – актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка), щоб вони допомогли мені з перформативним читанням на фестивалі. Зазначу, що на KyivBookFest кожне видавництво, крім того, що продавало книги, намагалося влаштувати цікаві розмови, зустрічі. А я вирішив заявити про себе в такий спосіб. Ми ризикнули зробити не просто перформативний показ, а ескіз вистави. Багатьом сподобалося, були хороші відгуки. Ми отримали запрошення від радіо “Культура”. Записали там новелу восени минулого року. І ця передача вийшла до другої річниці від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Також були хороші відгуки. Зокрема, дуже тепло відгукнулася літературознавиця Ірина Славінська. На читанні був режисер Одеського театру музичної комедії імені Михайла Водяного Віталій Сініков. Після цього театр замовив мені написати п’єсу за новелою “Колишні”. Паралельно подав свій індивідуальний проєкт для створення моновистави на конкурс грантів Українського культурного фонду. Весною прийшло сповіщення, що мій грант відібраний експертами фонду, і я можу приступати до роботи. Далі ми з художнім керівником Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”, народним артистом України Олексієм Кужельним почали реалізовувати цей проєкт. Він для мене дуже важливий, бо торкається особистих речей. Як і багато українців, я зворушений тим, як нам допомагали сусіди-європейці. Моя дружина і син після початку повномасштабної війни їздили до Польщі, у місто Лежайськ, звідки мій головний герой. Там їх тепло прийняли, вони отримували всебічну допомогу. Я був неймовірно зворушений і мусив цю енергію зворушення кудись подіти. Вигадав історію. Можна сказати, що ілюстрували її в мені конкретні люди, які прийняли мою сім’ю. Але у творі від них немає нічого. Це щасливі і доволі молоді люди, у яких склалося життя. Взяв від них лише імена головних героїв, а також песика дію, що вистава передасть глядачам закладені емоції та енергію”. “Я не передбачав, що мій цикл композицій може стати балетом. Це сміливий експеримент”, – прокоментував Максим Коломієць. “Ми танцюємо про любов: зустріч і розтавання, смуток, розчарування, втрату себе, про те, як ми знаходимо опору в собі і повертаємося один до одного. У виставі все закінчується добре”, – поділилася враженнями художня керівниця балету, заслужена артистка України Антоніна Радієвська. Художник з костюмів Костянтин Пономарьов зазначив: “Завдання дизайнера зробити так, щоб красиве в одязі стало зручним, а зручне – красивим. Це мій дебют, і я радий, що мені вдалося досягти цього балансу”. За інформацією Міністерства культури та стратегічних комунікацій на ім’я Гачі. Коли написав новелу, то ніби відчув якесь полегшення. Зробив свою справу, вніс краплинку в море подяки за допомогу нашим європейським друзям. Придумав сценографію – пекарський візок. Також придумав, як керувати світлом, щоб бути незалежним. Адже вистава повинна відбутися за будь-яких обставин (навіть якщо вимкнуть світло) і має бути мобільною. Олексій Кужельний подав свої прекрасні ідеї. І ми крок за кроком реалізовували наш проєкт. Результат у певному сенсі проміжний, будемо ще допрацьовувати виставу. Також отримав пропозицію від польських партнерів, які готові гарантувати матеріальну підтримку. Зробимо виставу, яка базуватиметься не так на новелі, як на п’єсі. Переробимо на виставу, в якій буде три або чотири дійових особи. А моновиставу залишимо для участі у фестивалях. – Хотілося б повернутися до одеської постановки. Чи брали ви участь у створенні тієї вистави? – Ні, я тільки переробив свою новелу для одеситів у формі п’єси. Там з’явилися нові сцени, нові лінії, по-іншому написаний сюжет. У лютому передав їм цей матеріал. Ще навіть не бачив прем’єри, яка відбулася у вересні. У цей час у мене був пік підготовки до свого показу, тож не міг собі дозволити поїхати до Одеси. Сподіваюся потрапити на один із наступних показів, аби побачити роботу своїх колег. Вже прочитав відгук на виставу у виданні “Думська”. Він з’явився на сторінці одеського театру – вдумливий аналіз однієї пані та досить комплементарні відгуки про цю виставу. Спілкувався з директоркою-художньою керівницею театру та режисером про цю виставу. – Ще у 2022 році мені доводилося читати чимало зауважень, що Одеський театр музичної комедії чи не єдиний державний театр України, який продовжує ставити вистави російською мовою. Очевидно, після цього ситуація почала змінюватися? – Свою п’єсу я, звісно ж, написав українською мовою. Після того, як віддав свій матеріал, почав стежити за афішами. Бачу, що вистави виходять українською. Але я не є глибоким знавцем цього театру, тому маю надію познайомитися з ним найближчим часом. – Поговорімо про нову моновиставу, особливості репетиційного процесу. – Ми живемо у стресовий час, багато чого змінилося в нашому житті. Нині я працюю не в театрі, а в пресслужбі однієї з установ. Мав час на репетиції по вечорах або по суботах і неділях. Це доволі важко, бо я повинен о 8-й бути на роботі, а після 17-ї їхати до театру. О 22-23-й приїздив додому, втомлений просто падав у ліжко. Вперше в житті створював виставу, витрачаючи на неї не робочий, а особистий час. Друга особливість у тому, що я відповідав за багато ділянок. Сам мав закупити елементи декорації, костюми тощо, бо особисто відповідаю перед Українським культурним фондом. Весь менеджмент вистави був на мені, це вкрай важко. Інколи навіть шкодував, що взявся за цей проєкт. Справа в тому, що це грант для фізичних осіб. Якби це був грант, розрахований на кількох людей, які, приміром, працюють у театрі, то хтось би відповідав за творчу частину, інший – за матеріальну чи інформаційне забезпечення. А тут все робити самому. Навіть лоток для хліба робив своїми руками. Але для мене важливо, що цю роботу помітили і готові підтримати, аби вона вилилася у велику виставу. – Напевно, не випадково для постановки обрали театр “Сузір’я”. – Можна було реалізувати цей проєкт у різних місцях, але врешті всі дороги привели до “Сузір’я”. З художнім керівником цього театру Олексієм Кужельним я маю давні стосунки. Свого часу тут йшла моя моновистава “Бій з тінню”, починалося життя моновистави “Хочу в Париж”. Олексій Павлович така людина, що навіть у складні для нього часи знаходить можливість підтримати інших. За що я йому дуже вдячний. Попри всі складнощі, які були, вистава народилася і має всі шанси в доволі близькій перспективі досягти хорошого рівня. – Кожен глядач зробить свій висновок з побаченого. Але ви як автор і режисер намагалися провести свою головну думку? – Мені було дуже важливо бути чесним у цьому матеріалі. Має бути щось, що б тримало людей, коли відбувається така велика трагедія на наших очах. Де знаходити сили? На перший погляд, проситься щось оптимістичне, навіть жартівливе. Але я маю такий спосіб мислення, що задурювання людей якимись хеппі-ендами для мене не працює. Я та людина, яка хоче чесної ситуації. Намагатимусь у будь-яких обставинах залишатися сильним, шукати виходи. Мене не потрібно “задурювати”. Я хотів показати сильну людину, яка попри пережиту трагедію знаходить у собі сили і далі робити справу, корисну для інших. Відповідно відчуває енергетичну віддачу, яка допомагає триматися. Професію пекаря обрав невипадково. Тому що хліб – непростий символ у цій виставі. Він багатозначний, багатоплановий. Здається, глядачі це добре зчитали. Принаймні це показали обговорення, які відбувалися після трьох показів вистави. Багато людей розповідали про свої рецепти, як бути сильними, як перемогти страх, як перемогти обставини, у які ми потрапили. Як я вже сказав, у мене була ідея чесно поставитися до цієї ситуації. Показати, що людина навіть у найважчих ситуаціях залишається людиною. Свідомо обрав головним героєм поляка. Переживав, щоб не було ретравматизації глядачів, щоб не нашкодити своїм художнім твором. Багато хто відзначив, що все відбувається через оптику поляка, який приїздить в Україну. Якби це відбувалося з погляду українця, то я б перейшов ту межу, яку не міг собі дозволити перейти. Мої колеги і психологи відзначали, що погляд збоку не травматизує глядача. – Наскільки ви задоволені своєю роботою після перших показів? – Наш спосіб репетицій позначився. Це і виснаженість, і відключення світла, і проблеми з транспортом через повітряні тривоги. Серед трьох показів один мені здався кращим від двох інших. У будь-якому випадку вистава потребує доопрацювання. А результати мають бути у короткостроковій перспективі. – Чи немає думки про відновлення моновистав, про які ви вже згадували? – Хотілося б це зробити в перспективі. Мати в репертуарі три моновистави – це чимало для актора. Тож думки є. Більше того, у планах створення монотеатру. Приміром, є монотеатр “Крик” у Дніпрі та “Кут” у Хмельницькому. Хотілося б мати і свій. Але це поки що далека мрія. – Що встигли зробити за час повномасштабної війни як письменник? – Написав кілька повістей. Серед них повість “Червона гора”, яка ще не публікувалася. Там звучить тема провини кожного за те, що зараз відбувається. Йдучи на невеликі компроміси чи роблячи якісь вчинки, ми долучилися до того, що виникла така ситуація, через яку зараз триває війна. П’єса “Батько” про події в тилу, але все крутиться навколо війни. Через деякий час пропонуватиму цю п’єсу театрам. Зараз завершую повість, яка охоплює великий проміжок часу, починаючи від Першої світової війни і до тепер. Про невелике село, прообраз того, в якому я народився. Де всі живуть як одна велика родина. Де не замикаються двері, де люди знають одне одного по іменах, у кого які проблеми, болячки. І як час повільно розкидає людей по різних країнах. Інколи у різних збройних силах доводиться воювати одне проти одного. Сподіваюся завершити цю повість найближчим часом. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр · “Намагатимусь у будь-яких обставинах залишатися сильним, шукати виходи. Мене не потрібно “задурювати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Сміливий експеримент

25 жовтня в Харківському національному академічному театрі опери та балету ім. М. В. Лисенка відбулася прем’єра балету-притчі “Драконячі пісні” на музику Максима Коломійця. Неординарність вистави – у незвичному сценічному середовищі, створеному за допомогою сучасних цифрових технологій. Абсолютно нетрадиційний підхід до пластичного рішення образів та візуальної складової в поєднанні з костюмами виконавців та електронною графікою вражав глядачів своєю виразністю. За словами генерального директора – художнього керівника театру Ігоря Тулузова, за час повномасштабної війни це перша повноцінна прем’єрна вистава, створена колективом “з нуля”: “У якомусь сенсі для нас це творчий виклик. Це непростий експеримент, але я впевнений, що він буде вдалий”. Авторка лібрето Жанна Чепела розповіла про натхнення, яке отримала від музики Максима Коломійця: “Спочатку я “захворіла” музикою, в якій багато драматургії і вона має стати балетом. Цю ідею охоче підхопила Антоніна Радієвська. Маємо на-
Театр · “Ми не були багатими матеріально, але мали багатство душі. Саме це можна побачити в героях нової вистави”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

для мене такими дорогими. Ми не були багатими матеріально, але мали багатство душі. Саме це можна побачити в героях нової вистави. Як я вже згадала, режисер скоротив п’єсу, і добре, що він це зробив. Не стало багатьох непотрібних деталей, зокрема сцен, де персонажі багато п’ють. Думаю, що ця вистава привабить людей, які мріють про таку любов, яка тут є. У спектаклі звучить джазова музика, яка колись увійшла в наше життя. Влада тоді її забороняла. Ця музика давали ритм, силу духу те, що герої в кінці грають на музичних інструментах, це немов повернення в їхню молодість. Глядачі активно реагують на цю сцену. Вона дарує радість, додає сили. – З виконавцями інших ролей ви знайомі вже багато років? – Так, ми багато спілкувалися, грали. Були різні вистави, одні йшли довго, інші не дуже. Всі колеги по сцені дуже різні. Як зазначили глядачі, вийшла дуже потужна виконавська група. Акторський склад підібраний дуже вдало, відчувається індивідуальність кожного. – Ваші враження від перших показів. – Ми запросили на виставу друзів, які можуть про неї відверто сказати все, що думають. Приміром, художник Ігор Горяний зізнався, що був вражений. Вистава принесла йому в душу таку радість. Він весь час бачить, як я ходжу, говорю, скільки у мені шарму, краси, витонченості. І водночас доброти, яку я віддаю цим людям. Моя героїня вразлива, має больові точки. Красива жінка, яка не вийшла заміж. Носить валізу, в якій фата. Сподівається, що хтось із друзів їй освідчиться. Так, кожен міг їй зробити пропозицію, але перемогла дружба. Це коло людей для неї найближче, найрідніше. Щоразу цей образ буде народжуватися по-новому. Але в будь-якому випадку в Конті ніколи не буде злості та заздрощів. Вона постійно згадує свою дитину, фантазує, живе нею. Вистава зачепила душі, вона хвилює. Люди почали більше ходити до театру, тому що потребують очищення душі. – Ви згадували виставу про Сару Бернар. Чи хотіли б, аби вона знов повернулася до репертуару театру? – Це була прекрасна робота, чудова вистава. А от чи повернеться, не знаю. Зараз у репертуарі нашого театру з’являється багато нових вистав. Головне, щоб вони були якісними. Саме тому запрошують цікавих режисерів, а актори намагаються грати по новому. Життя триває, потрібно доводити свою майстерність, віддавати душу і серце театру. І, звісно, щоб настав мир. Ми начебто звикли до повітряних тривог, але все одно серце стискається, коли їх чуєш і відчуваєш біль. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна і наші хлопці повернулися додому. Аби театр жив і стояли черги за квитками на всі вистави. Є робота, є мета удосконалюватися. Вдячна всім причетним до створення цієї вистави. Хотіла б згадати директора – художнього керівника нашого театру Кирила Кашлікова та завідувача літературно-драматичною частиною Бориса Куріцина.
Театр · “Ми не були багатими матеріально, але мали багатство душі. Саме це можна побачити в героях нової вистави”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Вистава про справжню дружбу

Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки представив нову виставу “Соло для ударних”, створену за твором всесвітньовідомого словацького драматурга Освальда Заградника “Соло для годинника з боєм”. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру У виставі зайняті провідні актори театру – Лариса Кадочникова, Борис Вознюк, Сергій Озиряний, Віктор Сарайкін та Віктор Алдошин. А поруч, у цьому ансамблі Майстрів, виходять молоді актори театру, які роблять свої перші кроки на уславленій сцені, – Катерина Школа та Олександр Грєков. Режисер-постановник та автор сценічного вирішення вистави Валентин Козьменко-Делінде. Київський глядач добре знає цього режисера як постановника багатьох чудових вистав в театрах Києва. Проте вже багато років він живе і працює в Словаччині. Тож “Соло для ударних” можна вважати поверненням режисера до рідного міста, рідного театру, до свого коріння, до улюблених акторів, з якими він не бачився багато років. Ось як про це сказав сам режисер у зверненні до глядача: “Мені тринадцятий минало... Я заглянув у касу Театру Лесі Українки. – Сьогодні Халатов грає? – Ні. Я вже повернувся йти геть... – Сьогодні грає Мажуга. Теж дуже гарно... Подивіться – не пошкодуєте... Я не пошкодував. Пізніше “до Мажуги” піде вчитися на акторський факультет моя майбутня дружина. Я з нею тоді ще не був знайомий... Я тоді ще був юний кадет славнозвісного київського військового училища. І вдруге дивлюся “Шлюб за конкурсом” Карло Гольдоні. Багато пізніше в цій же п’єсі буде грати і моя майбутня дружина у того ж Юрія Мажуги в своїй дипломній виставі. А сьогодні – в тому щасливому минулому – стрімко влетить на сцену у виставі Дмитра Алексідзе чарівний Микола Рушковський! Пізніше, вже після спільної з ним праці (сталося неможливе: я – режисер, Він – мій актор!)... і Він мені після ювілейної (нашої з ним вистави!) скаже таке, після чого я переконаюся, що в цьому світі ще живе Благородство... і в Театрі теж! Я вас буду тримати біля свого серця поки воно б’ється, любий Нік. Нік! Які всі були красиві в цій виставі! Я пам’ятаю до сьогодні запах гриму, лаку від перук... запах повітря від чарівних Актрис – п’янкий запах Театру! В нього не можна було не закохатися... Жінці, Чоловіку, Звіру... і мені. Як це піднесено звучало – Театр Лесі Українки! Тоді питали: ти бачив у Лесі? Бачив... аякже! Кияни бачили все! Коли, вже багато пізніше, я повернувся до Києва з розбитими надіями, тільки закінчивши театральний інститут Карпенка- Карого, і безпорадно дивився в порожню стелю... Мені подзвонили! Із Лесі Українки! В ті часи було легше вступити до загону космонавтів, ніж в трупу Театру Лесі Українки. Я не став артилеристом – як належало кадету, що пробив каблуками дев’ять парадів по Хрещатику... Я став “льотчикомвипробувачем” під всевидячою люстрою в партері цього славнозвісного Театру... – Сьогодні грає Халатов?! – Грає! Після довгої нашої розлуки доля знову дзвонить з Лесі Українки! – Шановний, чи не погодились би ви здійснити виставу з нашими Корифеями? – Кириле, дорогий! Коли починаємо!?.. Ця вистава про моє покоління. “Соло для ударних...” Вона так і називається у правильному перекладі зі словацької. Я був на одне потискання руки зі знаменитим автором... – Давай я вас познайомлю... Освальд – дивовижний чолов’яга... вип’ємо... Як я жалкую, що не випив з ним... не встиг. Він настільки дивовижний, що, пірнувши на скільки вистачить дихання в його драматургію, розумієш: він Поет! А Поет – це Людина яка відчуває реальну присутність Божественного! Я вам це обіцяю!.. Ви ще не встигли освідчитись в коханні? Як я вам заздрю... У вас це ще попереду! Ви ще вдосталь не подуріли з друзями за пляшкою (чи двома? чи більше...) вина і не витанцювались до солодкої втоми? І це у вас попереду! Як же не заздрити вам! Не встигли поділитись сокровенним (потаємним!) з вашою вже дорослою дитиною? О, цей душевно-п’янкий дует чекає на вас! Встигаєте... Рушайте! Чудеса не закінчились – вони тільки починаються! Навіть, коли вам за шістдесят, ба навіть і більше! Все попереду – як і у героїв нашої історії... “Соло для ударних...” – це соло для тих, хто не втратив віру у прекрасне! Тож вперед! Прекрасне – вічне! Заздрю Вам...” Після закінчення вистави ми мали змогу поспілкуватися з виконавицею ролі Конті, народною артисткою України, лавреаткою Шевченківської премії Ларисою Кадочниковою. Але спершу попросили актрису пригадати, як для неї почалася Велика війна. – За кілька днів до цього ми грали виставу “Музика кохання” про Жорж Санд і Шопена. Вистава пройшла дуже добре, а після її закінчення Олена Тополь, яка грала в ній мою дочку, почала плакати. Питаю: “Чому плачеш?” А вона відповідає, що зовсім скоро розпочнеться війна. Я до останнього не могла повірити, що це можливо. І через кілька днів справді розпочався цей жах. А ще через кілька днів мені зателефонував режисер Дмитро Томашпольський і запропонував знятися у фільмі, присвяченому першим дням війни. Одразу погодилася. У цей час театр не працював, всі роз’їхалися. Мене запрошували до Канади та Франції. Подумала: як я залишу свій дім, чоловіка і, що найголовніше, театр? Сказала, що нікуди не поїду. Робота, яку запропонував Дмитро Томашпольський, стала справжнім порятунком. Знімали щодня. Він приїздив за мною, їхали на студію, по місту. Було страшно бачити порожні вулиці. Ми це пережили. Для мене найголовніше – робота. Поки є сили і ти працюєш, то й не хворієш. – Театр Лесі Українки перейшов на українську мову. Напевно, вам було складно? – Саме через це зняли виставу про Сару Бернар. А виставу “Музика кохання” я теж відіграла російською мовою тридцять разів. Треба було переходити на українську. Я звернулася до прекрасної телеведучої Тетяни Цимбал. Вона зі мною займалася два місяці. Спочатку по складах, потім краще. Над відновленням цієї вистави працювали два місяці, було чотири прогони. І вистава знову пішла. Повні зали, глядачі приходять. Я надзвичайно вдячна Тетяні. – А як з’явилася нова вистава? – Після того, як зняли виставу про Сару Бернар, у театрі почали думати про нову постановку. Шукали п’єсу для мене з моєю індивідуальністю. Пропонували різні варіанти, аж поки не виникла ідея поставити виставу за п’єсою Освальда Заградника. Також думали, хто б міг стати режисером. Вибір випав на Валентина Козьменка-Делінде. Він залюбки погодився на цю пропозицію. Переклав п’єсу українською мовою, назвав виставу “Соло для ударних”. Також розподілив ролі. Загалом тут сім персонажів і по суті всі вони головні. Вийшов гарний ансамбль. Надзвичайно задоволена, що зустріла цього режисера. Свого часу він працював у нашому театрі, також багато вистав поставив у Театрі Франка. Сьогодні він живе у Словаччині, у нього європейський дух. Загалом Козьменко-Делінде взяв багато чого з європейської та української театральної культури. Він прекрасна людина, чудово знає літературу, театральне мистецтво. З ним до театру зайшло нове віяння. Валентин скоротив п’єсу, не хотів ставити виставу про людей з будинку для літніх. Це вистава про людей середнього віку. Вони красиві, сильні, пам’ятають час джазу. І найголовніше у цій виставі – це дружба. Потрібно любити одне одного, не заздрити, а радіти з успіхів друга. Режисер теж встиг нас полюбити. Я відчувала, як йому було важко від’їжджати. Ми не зробили жодного прогону, і громадський перегляд був як перший прогін. Помічниця режисера тоді сказала: “Мене вистава вразила тим, як ви грали. Як би мені хотілося, щоб у мене були такі друзі. Як би хотілося, щоб мені ніхто не заздрив”. Так було у шістдесятників – така сама міцна дружба. Ми найменше говорили про гроші, але так раділи з успіхів одне одного. Заздрість – страшна річ у мистецтві. Вона, на жаль, заполонила багато сфер нашого життя. Є такі люди, які таємно заздрять і руйнують свою душу та душу тієї людини, до якої відчувають це почуття. Але, звісно, залишилися й ті, хто радіє з успіхів інших. – Що можете розповісти про свою героїню? – Ми задумали у виставі так, що Конті народила дитину, потім щось сталося – івона її втратила. Батько дитини начебто Хмелик (актор Віктор Сарайкін). Усі персонажі в неї закохані. Відчувається її шарм та дитяча любов від зустрічі з друзями. І стільки чарівності у цій жінці, що всі друзі були в неї закохані. Конті дізналася, що один з її друзів Абель (Сергій Озіряний) взяв на виховання дитину. Коли вона побачила цього хлопця, то в неї виникла думка, що таким самим за віком зараз міг бути її син. Конті мріє, аби син був поруч і вона присвятила йому залишок свого життя. У ній багато радості, вона щаслива бачити своїх друзів і хоче кожному допомогти, кожному зробити щось хороше. У мене теж свого часу було багато таких друзів. Це друзі Юрія Іллєнка. Вони були
16 Цікаво знати · “Цю прикрасу, як правило, дарував дівчинці на день народження її хрещений або ж передавала у спадок бабуся”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Українські народні прикраси: салби та дукачі

ської салби потрібно від 20 до 80 монет. До прикладу, є салба, яка зберігається в Чернівецькому художньому музеї. Кандидатка філологічних наук Іванна Стеф’юк каже про цей артефакт: “Вона не в ідеальному стані, але можна побачити, що на матерії налито аж 80 австрійських гелер”. У Великому тлумачному словнику прочитаємо, що “салби (сальби) – це шийнонагрудна прикраса з одного чи кількох рядів монет, по суті – металеве намисто”. Форма салби трикутна або овальна. Салба була не лише статусною прикрасою, але й слугувала оберегом від злого ока. Адже прикраса ніби вбирала свою власницю у срібну броню. Традиція носити багаторядні прикраси притаманна не лише буковинцям, а й східнороманському населенню (румуни, молдовани). Із покоління в покоління на Буковині передавалася сал-ба. Цю прикрасу, як правило, дарував дівчинці на день народження її хрещений або ж передавала у спадок бабуся. Така традиція на Буковині сягає сивої давнини. Доктор історичних наук Сергій Пивоваров у праці “Монества, дукачі, згарди, салби – прикраси буковинок позаминулого століття” відносить традицію прикрашати себе монетами жителів наших теренів ще до пізньоантичних часів (зокрема, це засвідчують археологічні знахідки в селі Ставчани на Хотинщині, с. Грушівці на Кельменеччині). Науковець класифікує ці знахідки як артефакти черняхівської культури, які датуються ІІІ–V ст. н. е. І те, що буковинки досі на свята вдягають салбу, свідчить про життєдайну силу українських народних прикрас, які своєю унікальністю та розмаїттям будуть приваблювати ще не одне покоління українських красунь. Двосторонній дукач із зображенням на одній із сторін сюжету “Поклоніння волхвів”, лицьовий бік, др. пол. ХVІІ ст., Полтавщина, срібло. Фото з фондів Музею історичних коштовностей України З початком російсько-української війни від 2014 року українці почали більше звертатися до своїх витоків. Ми є свідками великого попиту серед українок на національні особливості в одязі та побуті. Після широкомасштабного вторгнення рашистів 24 лютого 2022 року українці зі зброєю в руках виборюють право спілкуватися рідною українською мовою на рідній землі, шанувати звичаї та традиції своїх пращурів, бути вільними й незалежними. Якщо ще якихось 20 років тому намиста чи інші українські народні прикраси викликали подив, то тепер це ознака приналежності до національної спадщини. Українська дослідниця Дарія Кулдушова зазначає: “Жінки почали відтворювати цілі образи традиційного вбрання, в яких обов’язково були присутні прикраси. Майстрині починають не просто виготовляти українські традиційні прикраси, вони дублюють старовинні екземпляри. А дизайнери органічно поєднують з ними свої сучасні колекції”. Так стають у нагоді українські народні прикраси, які нагадують про силу духу та волю наших пращурів. Австрійські монети, на яких було викарбовано слово “дукатус”, послужили краянам основою для виготовлення унікальної нагрудної прикраси. Від XVII століття в Україні у гонорових ґаздинь можна було побачити дукач по центру композиції з намиста або ж окремо на стрічці. У ХІХ столітті дукачі стали масово використовуватися на Волині, Галичині, Лівобережжі, Чернігівщині, Слобожанщині, зокрема Воронежчині та Курщині (етнічних українських територіях). Якщо статки були невеликими, то панянки до намиста додавали дукача з примітивним зображенням і без банта. А якщо навпаки – тоді в центрі нагрудних прикрас статної пані красувався коштовний дукач з елегантним бантом. Дукачі були односторонні або двосторонні із зображенням переважно релігійних сюжетів. Салба з Кіцманщини. Колекція Миколи Шкрібляка. Фото Миколи Шкрібляка Через репресії і конфіскації козацького майна за наказами Петра І чи то Катерини ІІ та після двох нищівних воєн і трьох Голодоморів, дукачі майже зникли з ужитку. Проте сьогодні шанувальники української культури мають змогу побачити колекції стародавніх дукачів у Чернігівському історичному музеї, Київському музеї історичних коштовностей України, Полтавському краєзнавчому музеї та Київському історичному музеї. У Незалежній Україні попит на прикрасу виріс. Тепер ми можемо побачити подібний медальйон на підвісці з бантом як оригінальний додаток до традиційного намиста. Сучасні майстри виготовляють дукачі як медальйони, до яких додають ланцюжки чи банти, оздоблені камінням, бісером чи іншою оздобою. Та якщо виготовлення дукача потребувало однієї або двох монет, то для буковин- Буковинці села Волока. Фото з колекції Анастасії Пентелейчук Дукач – монета, подібна до медалі з металевим бантом, часом вкритим камінцями чи бісером. Фото ELLE Мирон ФЕДОРІВ
16 Цікаво знати · “Цю прикрасу, як правило, дарував дівчинці на день народження її хрещений або ж передавала у спадок бабуся”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. 2. Васильчук Святослав Карпович — 1100 грн. 3. Мороз Лариса Захарівна — 500 грн. 4. Живилко Віталій Петрович — 1000 грн. 5. Столярова Анна — 1000 грн. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Цікаво знати · “Цю прикрасу, як правило, дарував дівчинці на день народження її хрещений або ж передавала у спадок бабуся”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин