Незабутні · “Літературно-наукова спадщина Г. Зленка велика. Не кожний найпродуктивніший шевченкознавець може похвалитися таким доробком”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Дослідник скарбів нетлінних
Слово Просвіти, №43 за 2024 рік
Сергій ГАЛЬЧЕНКО
Про таких дослідників-пошуковців, як Григорій Зленко, на жаль, майже не пишуть біографічних творів, не складають літописів їхнього життя і творчості. Їм здебільшого присвячують статті чи спогади, адже щоб писати про таких одержимців, то треба немало знати про об’єкт їхніх досліджень, яким вони присвячували роки пошуків, а іноді і все своє творче життя. Наприкінці 1970-х років на зберігання до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР надійшов архів поета-академіка П. Г. Тичини. На прохання керівництва тієї установи я погодився очолити групу науковців-архівістів, яка мала описати цей унікальний за наповненням і обсягом особовий архівний фонд поета, і обрав для своєї роботи найцікавіший розділ “Рукописи поетичних творів”. Поринувши в глибини архіву П. Тичини, я зовсім змінив свою думку про творчість поета, багатогранна творча особистість якого була далеко не такою, як її представляли читачам найавторитетніші на той час зашорені радянською ідеологією дослідники. І першим каменем спотикання стала збірка “Соняшні кларнети”. На обкладинці першого видання 1918 р. – соняшник роботи художника Михайла Жука – учителя малювання в Чернігівській духовній семінарії, в якій навчався до 1913 р. Павло Тичина. І от найсумлінніший тичинознавець Станіслав Тельнюк питає мене: “Яка ж була перша поетична збірка П. Тичини?” “У всіх виданнях творів поета і дослідженнях про нього, – відповідаю, – зазначається, що перша збірка – це “Соняшні кларнети””. “Е ні, – каже Станіслав Володимирович, – читай статтю ”Молодий я, молодий…” Григорія Зленка, надруковану в газ. “Літературна Україна” 20 серпня 1971 року”. Я в той час ще служив у війську і, зрозуміло, публікації не читав. У газеті невідомий мені дослідник надрукував лист молодого поета П. Тичини до редактора одеського журналу “Основа” Андрія Ніковського: “Глибокоповажаний Андріє Васильовичу! Співи панахидні у мене ще й досі не викінчені. Саме якраз наспіли іспити в Інституті й доведеться міні тижня на півтора поїхати до Саратова. Як викінчу – то попереду ніж друкувати, пришлю Вам на “любу розмову””. Отак публікація Г. Зленка дала й мені ниточку до пошуків першої підготовленої, але не виданої автором збірки “Панахидні співи”, рукопис якої виявися згодом у спадкоємців відомого українського художника і поета Михайла Івановича Жука (1883–1964). Власником рукопису “Панахидні співи” чи циклу “Співи панахидні” та зошита із віршами П. Тичини 1909–1910 рр., як виявилося пізніше, став одеський колекціонер Сергій Лущик, який вперше опублікував їх у виданні: Тичина П. Панахидні співи. Поезії / Одеса, Хайтек, 1993. – 114 с. Публікацію усіх поетичних текстів було здійснено з паралельним відтворенням автографів. Опис рукопису збірки подано у ґрунтовній статті С. Лущика “”Панахидні співи” – доля рукопису” (С. 35–49). Крім того, у виданні надруковано вірші з юнацького зошита П. Тичини, його листи до М. Жука, А. Ніковського та автографи на книжках (усі публікації подано із паралельним факсимільним відтворенням текстів). Думається мені, що таку цінну публікацію було здійснено не без підтримки Г. Зленка, який ще в 1971 р. опублікував згадуваний вище лист П. Тичини. Тут лише треба додати коментар до того тексту, в якому йшлося про поїздку на іспити до Саратова. Тичина в той час навчався в Київському комерційному інституті, який після початку першої світової війни було евакуйовано до Саратова, і студенти, які залишалися в Києві, мусіли їздити на екзаменаційні сесії до далекого російського міста. Майже щодня на початку 1980-х років після завершення роботи над упорядкуванням рукописів П. Тичини і підготовки до друку його спадщини у 12-ти томах, у чому брав найактивнішу участь С. Тельнюк, ми виходили зі старовинної будівлі архіву-музею, що знаходиться на території заповідника “Софія Київська”, і прямували здебільшого на Володимирську гірку, де вечірньої пори збиралися невеличкі гурти київських письменників. Саме там можна було говорити про все, що забажаєш, і жодного мікрофона! Ці групки літераторів називали самі себе козоводами (від водити козу), очевидно, за зразок було товариство мочемордів на Яготинщині колишньої Полтавської губернії, в якому в середині 1840-х років брав участь і Тарас Шевченко. На схилах Дніпра можна було й почаркуватися, і пісню затягти. А головне – розмови, розмови про наболіле, про пекуче, що не давало спокою письменницькій братії. Якось ми помандрували зі Станіславом від Софійського собору до Хрещатика, де літньої погожої пори була сила-силенна людей, чого ми не любили. І раптом С. Тельнюк зупинився, як укопаний, і став поправляти свої окуляри із товстелезними лінзами. Навпроти нас теж зупинився невідомий мені чоловік, у таких же потужних, як і в Станіслава окулярах. За якусь мить вони вже тиснули один одному руки, а мій супутник представив мене незнайомцю: – Григорій Зленко із Одеси! Публікатор листа Павла Григоровича! Зустріч була короткою, бо приїжджий кудись поспішав у якійсь пильній справі, а С. Тельнюк розповів мені багато цікавого про мого, як виявилося, земляка – ми обидва були із колишнього Канівського повіту, а на той час із Миронівського району: Г. Зленко із села Потік, а я із Пустовіт. Отже, нам було про що поговорити… На жаль, мені чомусь не пощастило вчасно познайомитися із збіркою поезії Г. Зленка “Пізня лірика” (2003), яка творилася паралельно із його фундаментальними дослідженнями і не лише напередодні власного сімдесятиліття. У розділі “Потік” всього лише дев’ять віршів про рідне село, відоме в Україні здебільшого завдяки Тарасу Шевченку, який приїздив до Потоків (так воно тоді найменувалося) до своїх приятелів Тарновських. Там же Шевченко замалював до свого подорожнього альбому 1845 року акварель “Комора в Потоках”: на першій і останній сторінках обкладинки “Пізньої лірики” Г. Зленка репродукуються два фрагменти цього мистецького твору, який увічнив дерев’яну пам’ятку сільської архітектури, яка, зрозуміло, не збереглася до сьогодні. На передньому плані перед коморою – жіноча постать, в якій дослідники вбачають Надію Василівну Тарновську – сестру власника маєтку в Потоках Василя Васильовича Тарновського-старшого. З Надією Василівною Тарас Григорович навіть покумувалися – хрестили 28 серпня 1845 р. доньку місцевого дяка М. Г. Говядовського. А в лівому верхньому куточку – фото (майже мініатюрне) автора книжки Григорія Зленка... “Я так давно не їздив у Потік”, – зізнався Григорій Дем’янович у сонеті “Потік наш при дорозі в білий світ…”, де, напевно, ще в дошевченківський період “закоренився зленківський в нім рід”. Для одесита Г. Зленка не легко було споглядати в рідному селі, як господарює “на батьківському обійсті – інший люд, / Все постаріло і вмирає тут, / О мій маленький, мій далекий раю!..” “Я не збираюсь спогади писати”, – читаємо в іншому вірші – цілком автобіографічному, як і деякі інші твори названої збірки: Голодний рік… Голодний сорок шостий. Ні крихти хліба. Коржики з лупи. У шлунку біль причаєно тупий, І з того болю – хоч у воду з мосту. Маленькому Григорію у сорок шостому було лише дванадцять років (народився 7 листопада), але він добре запам’ятав “коржики з лупи” (очевидно, це була лупа із проса – відходи із витовченого в ступі з нього пшона). У пам’яті сільських дітей, яким разом із батьками-колгоспниками-кріпаками – довелося страждати від голоду “на нашій, не своїй землі” (Т. Шевченко), закарбувалися далеко не ідилічні картини сільського побуту. У порівняно невеликому поетичному доробку Г. Зленка є чимало автобіографічних нюансів, і серед них найцікавішою є згадка про вчителя української мови Власа Микитовича Пустовіта, який приходив у клас у старій рудій шинельчині і “Ще не вмерла…” мугикав стиха і “Не боявся, що донесуть…” У родині Зленків, як і в багатьох селянських хатах, був “Кобзар” Тараса Шевченка, і його поезію любила слухати мати: пряде і слухає, як Гриша читає “Катерину”, “Наймичку” та й інші твори поета. “Батькові та матері, котрі прищепили невситиму любов до слова” – таку присвяту написав Г. Зленко на своїй першій книжці “Нетлінне” (1968). У моєму рідному селі Пустовіти (до початку 1960-х років – Пустовійти) старші люди річку Расавку називали просто потічок. Очевидно, вона не була ще такою повноводою, щоб її називати потоком. Очевидно, Зленківський Потік (похідне від Шевченкових Потоків) був і ширшим, і повноводнішим, ніж потічок у Пустовійтах, хоч відстань між нашими селами менше двадцяти кілометрів. Це якщо прямувати Широким шляхом, згадуваним у поезії Шевченка, і біля Гострої могили повернути праворуч на Косий шлях на Зеленьки (і там бував Шевченко), а звідти вже на Потік. Це всього пару годин ходьби, а якщо навпрошки через Росаву – то це буде кілометрів дванадцять. Хіба це відстань для сільських дітей, коли ми ходили в Богуслав їсти морозиво? Що там якісь 12–15 кілометрів! У книжці Г. Зленка “Літа і люди. Оповіді письменника-пошуковця” (2009) є прецікавий розділ про Аркадія Казку “… Світу білого не випив”, який укоротив собі життя в одеській в’язниці 23 листопада 1929 р. (його було заарештовано 10 вересня у сфальсифікованій справі СВУ). Автор оповіді зацитував лист до нього С. Тельнюка від 24 квітня 1983 р.: “Може статися, що до Одеси поїде з відрядженням від “Л[ітературної] У[країни] Сергій Гальченко. Я хочу, щоб він дещо пошукав про Аркадія Казку, М. І. Жука, про інших, пов’язаних з Тичиною людей” (Зленко Г. Літа і люди. Оповіді письменника-пошуковця. / Одеса, “Астропринт”, 2009. – С. 158). Але моя подорож до Одеси відбулася двома роками пізніше, коли я повіз на лікування в Інститут імені В. П. Філатова вдову письменника Григорія Косинки Тамару Михайлівну Мороз-Стрілець. У вільний від влаштування на лікування дорогої мені людини я зателефонував Григорію Дем’яновичу, сподіваючись, що земляк скерує мої пошуки в одеських архівах. Він запросив мене додому, і я побував у його квартирі на вул. Варненській, заповненій ущерть книжками. На той час в архіві П. Тичини і в С. Тельнюка було вже зібрано чимало творчих матеріалів А. Казки, які він опублікував у виданні “Васильки” (“Рад. письменник”, 1989). Шукати щось в одеських архівах і музеях було марно, бо їх давно вже обстежив один із най-
7 листопада Григорію Зленку виповнилося б 90 років, але вже кілька літ його немає поміж нас (помер в Одесі 25 серпня 2015 р.). Упродовж 40 років він завідував редакційно-видавничим відділом Одеської національної наукової бібліотеки, яка, як і місто Одеса, стала рідною для уродженця села Потік на Київщині. До ювілею письменника, літературознавця і одного з найсумлінніших бібліографів сучасності Одеська бібліотека підготувала книжку “Невтомний шукач скарбів духовних” із передмовою його земляка з Миронівського краю Сергія Гальченка. Пропонуємо читачам газети статтю С. Гальченка, яка буде надрукована у згаданій книжці, що має з’явитися до ювілейної дати Г. Зленка.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
