Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Талант до написання віршів майбутній поет перейняв від неньки дуже рано, яка виспівувала свої почуття у власних коломийках”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Не був я, Господи, безбожним” Дмитрові Павличку – 95

Слово Просвіти, №43 за 2024 рік

Ольга СЛОНЬОВСЬКА, м. Івано-Франківськ “На поетичну славу знижка…” (Дмитро Павличко) Є митці, характеризувати творчу спадщину яких дуже відповідально. Дмитро Павличко – непересічна постать у когорті шістдесятників, поет, літературознавець, перекладач, політик, ненаситний трудоголік, невтомний працелюб, надзвичайно цікава особистість. Його внесок в українську літературу титанічний. Водночас є багато неоднозначних моментів у життєписі цього митця, які також не можна пропускати повз увагу. Тільки всебічний аналіз життя і творчості Д. Павличка може дати належний літературознавчий результат. Тож розглянемо основні віхи його життєпису й творчої реалізації. Як відомо, до 150-літнього ювілею від дня народження Тараса Григоровича Шевченка есересерівські клерки (однозначно з метою монолітизації України в “дружніх” обіймах “народів-братів”) вирішили дозволити випуск на екрани усієї держави СРСР кінокартини про Тараса Шевченка, якою виявився знаковий “Сон” (1964) з Іваном Миколайчуком у головній ролі. Сценарій цього фільму судилося написати Дмитру Павличку, і цим певною мірою забезпечити зняття з себе негласного нагляду КДБ і навіть спричинити власний переїзд на постійне проживання до столиці. Квартира на Хрещатику виявилася своєрідним авансом поетові за його службу, й ідеологічний апарат був певний, що знехтувати цим надалі Павличко не мав права. Проте насправді, а головне – на перспективу не таким уже слухняним й послужливим проявив себе поет. Як кіносценарист Дмитро Васильович став гідним продовжувачем справи Олександра Довженка у жанрі поетичного кіно. Ще при житті титана він познайомився з ним особисто, коли в лютому 1954 р. у Москві в Колонному залі на честь 300-ліття Переяславської ради разом із П. Тичиною, В. Сосюрою, А. Малишком і П. Вороньком читав зі сцени власні поезії. Тоді О. Довженко нібито мимохідь звернув Д. Павличкові увагу на імпресіоністичну картину на стіні в холі, “де синя річка не шукала природної дороги серед жовтих гір”, а на їхньому тлі виблискувала, як полотнище прапора. Пізніше Олесь Гончар переконав Петра Шелеста у високохудожності “петлюрівського” (Микола Григорчук) кіносценарію Д. Павличка до фільму “Сон” про Тараса Шевченка і своєчасно пригасив штучно роздмухуване українофобами полум’я ще до виходу кінокартини на екрани, що могло пожерти і фільм, і кіностудію імені О. Довженка, і навіть Василя Цвіркунова за його надто чесну і сміливу позицію патріота. Надалі Олесь Гончар, Микола Бажан і Андрій Малишко забезпечили Павличкові членство у Спілці письменників, хоча це виявилося далеко не простим досягненням мети. Чим же була викликана така увага й повага до Д. Павличка? Отже, екскурс у його мало не студентську молодість. Як відомо, ще на перших порах перебування при владі Микити Хрущова Андрій Малишко за чаркою нещадно критикував “усю королівську рать”: Молотова, Маленкова, Кагановича, обзиваючим їх майстрами провокацій навіть у присутності того ж-таки Микити Хрущова, який Андрію Самійловичу особливо симпатизував. У Львові під час зустрічі з інтелігенцією Андрій Самійлович не на жарт образився й розгнівався з причини російськомовного вітання його як столичного гостя львів’янами нібито від імені галицького титана, вигукнувши: “Куди подівся Львів Івана Франка? Раби, навіщо я вас визволяв?!”. Павличко ці слова зустрів аплодисментами, а інструктор ЦК КПУ прошипів: “Малишків і Павличків наробимо хоч би й сотню!”. Це була відверта погроза невдовзі нещадно розправитися з обома. За ґрати, на щастя, тоді не ув’язнили жодного, але обох позбавили очікуваних привілеїв і негайно при-спонукали вчителів та учнів чорнилом замалювати портрет Андрія Малишка в підручниках. Оберігаючи юного Д. Павличка, тоді ж Олесь Гончар порадив йому зайнятися перекладами, де менше “пасеться” цензура. Вірш “Коли помер кривавий Торквемада” було вилучено з Павличкової збірки, яку “зарубала” цензура, проте шибенично сміливим автором знову ж таки вкладено в рукопис наступної – “Правда кличе”, яка вийшла у Львові, хоч її практично моментально заборонили і ще не розкуплений тираж порізали на січку. Ставати в такому молодому віці, як тоді був Д. Павличко, в опозицію до КПРС, “Головліту” й КДБ було більш, аніж небезпечно. Як і не на жарт ризиковано було Василю Цвіркунову запропонувати саме Дмитру Васильовичу написати кіносценарій до фільму про Тараса Шевченка. Олександр Білаш, який у кінокартину “Сон” переніс хори зі своєї опери “Гайдамаки”, несподівано навіть для Дмитра Павличка також пішов ва-банк проти влади і запропонував його авторську пісню “Лелеченьки”1 вкласти в уста українців-кріпаків у Петербурзі. Звернімо увагу: це було зроблено “у ті страшні дні, коли навіть слово “Україна” вимовляли пошепки” (Микола Григорчук). Зі сценарію про молодого Тараса Шевченка “Сон” фільм почав дуже швидко “одягатися в живе тіло” сам собою, без жодних попередніх рекомендацій і настанов “згори”. Врешті, навіть хоча російський актор Микола Губенко заявив, що погоджується грати роль Тараса, але тільки російськомовного(!), режисер тоді ще майбутнього фільму Володимир Денисенко обурено заявив йому: “До побачення!” – і розвернув актора обличчям до вхідних дверей. Українофоб образився, поїхав скаржитися у Москву – і з розбігу зробився міністром культури всього СРСР! А Київську кіностудію, звичайно, чекали громи і блискавки. По завершенню екранізації фільм “Сон” таки було озвучено російською мовою, але ж знімалася кінокартина українською, як, до речі, і майже всі інші тогочасні українські кінокартини, поки кіностудію очолював Василь Цвіркунов. До честі кіносценаристів, режисерів і акторів варто сказати, що вони, скільки це було можливо, не поступалися питаннями власної честі й правами української мови. Проте після конфлікту з М. Губенком редакторсько-акторський колектив зажурився: відповідного актора на роль Тараса Шевченка знайти було не так просто! В. Денисенко згарячу порадив Д. Павличку спробувати себе в ролі Тараса. Але поет прекрасно розумів, що на таку знакову роль треба віртуоза, тому порекомендував студента-другокурсника Івана Миколайчука. Аргументація Дмитра Васильовича на користь Івана Миколайчука виявилася унікальною: “Його обличчя – це туга за свободою!”, яка могла бути лише у реального Тараса Шевченка. Дуже швидко кілька афоризмів із палких обговорень майбутнього фільму, як, наприклад, фраза польських революціонерів середини ХІХ ст., що її любив повторювати закоханий в Ліну Костенко студент московського Літературного інституту Ян-Єжи Пахльовський: “За вашу і нашу свободу!” – набрав нового, навіть крамольного, значення і зазвучав у Києві як пароль відчайдушно сміливого покоління шістдесятників. Звичайно, таке демонстративне протистояння тоталітарній системі могло закінчитися великими неприємностями і для акторів, і для кінорежисера, і для Дмитра Павличка, і навіть директора кіностудії Василя Цвіркунова насамперед. Проте сталося диво: “Фільм “Сон” мав усі шанси не потрапити на екрани, якби не рятівна, надумана сцена з участю 23-літнього кріпака Тараса у похороні Пушкіна. Фільм переглянуло Політбюро ЦК КПУ на чолі з Петром Шелестом. Незважаючи на пісню Д. Павличка та О. Білаша “З далекого краю лелеки летіли” (земляки Тараса у Петербурзі співають “Висушила силу чужина проклята”), фільм пропустили, а Павличку й Денисенку дали грамоти Президії Верховної Ради”. Так, на екрани фільм справді вийшов російськомовним, що обурило навіть вожака українських комуністів у Канаді Петра Кравчука, але кінокартина мала таку позитивну енергетику, якої до неї не ще мав жоден радянський фільм. Дух фільму “Сон” настільки пройняв всіх присутніх, що відійти від емоцій актори, співаки, композитор, сценарист і режисер не могли тижнями. Щоб зняти рівень напруги, яка валила людей із ніг, спонукаючи до нових ризикованих звершень, О. Білаш запросив творчу групу полювати лося на Поліссі. Та коли табунчик лісових косуль вийшов із-поміж сосен на лісову галявину, композитор підхопився з глибокого замету й заволав, що особисто пристрелить кожного, хто підніме зброю на цих прекрасних звірят. Після такої істерики надалі полювати вже ніхто ні на яку звірину й не наважувався. Краса перемогла смерть. Успіх фільму “Сон” (1964) великою мірою забезпечив Павличку недоторканність, хоч до цього часу він мав дуже багато проблем, що й пояснює численні компроміси поета з радянською владою. Цього ж року, як нами вже було сказано, молода сім’я Дмитра Васильовича переїхала до Києва. Звідси відкривалися ширші обрії та більші можливості для Павличкової творчості. Та жилося поетові й тут саме так, як це лише було можливо в тоталітарній системі талановитому українському митцеві. Тому як сповідь можна сприймати такі поетові рядки: “Не був я, Господи, безбожним, / Але носив раба тавро”. Згодом Павличко також як сценарист долучився до зйомок кінокартини “Захар Беркут” (1972, режисер Леонід Осика) за повістю Івана Франка. При цьому він не покидав писати поезії, ав окремих рядках висловлював досить-таки крамольні думки. Так жартувати з державним монстром, образно кажучи, в ті часи було дуже небезпечно, ризиковано, насамперед як на перспективу відлучення від письменницької когорти взагалі шляхом унеможливлення друку в часописах і виходу у світ нових книг. Галичанин, “бандерівець”, зовсім молодий поет із блискучою освітою і знанням кількох мов ще з гімназії, за походженням син січового стрільця і брат полеглого воїна УПА, Павличко завжди знаходився у зоні значно більших ризиків, аніж митці-“східняки” його ж покоління, зокрема Віталій Коротич, Борис Олійник і навіть Іван Драч або й Василь Симоненко. Біографія Дмитра Павличка у ті часи цілком надавалася для кримінальної справи “ворога народу”. Тож розглянемо бодай окремі моменти життєпису, без яких збагнути Павличкові компроміси неможливо. Дмитро Васильович Павличко народився в галицькому селі Стопчатові 28 вересня 1929 р. у багатодітній родині. Цікаво, що дату народження батьки записали приблизно, бо заклопотані постійною тяжкою працею, й не пам’ятали її насправді. Мати казала Дмитрикові, що він прийшов у світ, коли копали картоплю. Дерев’яна простора хата Павличків стояла на узвишші, звідки було видно дуже далеко. Природа Стопчатова зачаровувала непроминущою красою, як і краєвиди Шевченкових Моринців чи Франкових Нагуєвичів. У підгірському красивому селі серед високих снігів щороку лунали старовинні щедрівки й колядки, коло церкви на Великдень дівчата водили хороводи й співали веснянки, в селі земляки грали буйні весілля, які мали виразний вигляд народної драми з усіма її ознаками, а Дмитрові ровесники й старше покоління в будень і на свята вдягались у барвисте гуцульське вбрання. Яскравий колорит гуцульського середовища пробуджував у душах підростаючого покоління любов до краси в усіх її проявах. І щоденна робота коло худоби й на полі, без якої жодна сільська родина – чи багата, чи бідна – й прожити не могла, теж була по-своєму красивою, хоча й тяжкою. Уже з п’яти літ Дмитрові довелося працювати й пастушком, і погоничем. Але свідомі батьки, попри сільські будні, бажали для всіх своїх п’яти дітей гарної освіти і світлої долі. Василь Павличко, розумний і бувалий гуцул, чимало побачив на своєму віку. У часи Першої світової війни він утік із цісарської армії, тоді ж опинився як військовополонений у Києві. Якраз було проголошено УНР, і Павличко-батько, радів, що постає з небуття Україна, адже ще змалку був вихований на “Кобзарі” і жадав України як Великодня своєї душі. Навіть неграмотна Дмитрова мати весь “Кобзар” Тараса Шевченка знала напам’ять, ще в дошкільному віці його декламували й Дмитрові старші брати. Талант до написання віршів майбутній поет перейняв від неньки дуже рано, яка виспівувала свої почуття у власних коломийках. Закінчивши науку в сільській школі, Дмитро Павличко вступив до Коломийської гімназії, де сумлінно вивчив німецьку та латинську мови, із підліткового віку вже вільно володів польською, згодом легко опанував багато інших мов. Тодішні галицькі гімназії давали належні знання. Лінгвістичні набутки ще зі шкільного віку забезпечили можливість Дмитрові читати в оригіналі не тільки Міцкевича, а й вбирати культурні надбання інших народів із першоджерел, а в 90-х рр. пригодилися для вивчення інших мов і перекладів художніх творів з польської, чеської, хорватської, словенської, угорської, сербської, словацької, румунської, литовської, латиської, білоруської, болгарської, а також французької, англійської, іспанської, португальської та ще кількох. Павличко-поліглот у перекладацькій діяльності зреалізував себе похвально. Освічений і національно свідомий, Василь Павличко безнастанно трудився. Навіть коли у Павличків згоріла хата, батьки думали насамперед не про дах над головою, а про школу для дітей, хоч мешкати родині довелося у стайні, поки родичі стягнулися на гідну їхнього становища в селі нову велику хату. Спочатку Дмитрик учився у польській школі в Яблуневі, хоч і виявився у класі єдиним українцем. І це при тому, що його батькові дирекція цього навчального закладу

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин