Тільки в “СП” · “Він міг бачити її всю одразу, охопивши поглядом від краю до краю, від Полісся до берегів Чорного моря. І вона також благала його про захист”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Воскресіння через пів століття
Слово Просвіти, №43 за 2024 рік
Микола ПРОЦЮК
Продовження. Початок в ч. 34—42 за 2024 р.
Камо грядеш, Василю? Постій у селі Колодно під Збаражем Ще 16 січня 1944 р. командир Групи “Богун” Петро Олійник – Еней видав наказ комендантам надрайонів про призначення відповідальних у вирішуванні справ військових, запілля та самооборони:
НАКАЗ ч. 27 Командантам надрайонів ВО У зв’язку з приближенням фронту і більшовицької дійсності НАКАЗУЮ: Уладнюючи можли/ вості дій у відірваному від центру положенні до вирішування справ військових і запілля, призначую до відкликання: в надрайоні 6/6 – ко/ мандира Гриця, 7/7 – Кропиву, 4/4 – Ясеня, 3/3 – команданта Мат/ вія. Контактуватися з референтом СБ і командантом Пташкою – зві/ тувати своїм організаційним звер/ хникам, важніші дані шифрувати. Примітка: цифри в наказі означали зашифровані назви надрайонів (згідно з адміністративним поділом ОУН): 6/6 – Дубнівський; 7/7 – Крем’янецький; 4/4 – Здолбунівський; 3/3 – Рівненський; 2/2 – Корецький. Отже, Еней, який сам також повинен був надалі перейти в підпілля і тому підбирав собі найбільш надійних і довірених людей, вирішив, що Кропиві краще залишитися в підпіллі на Крем’янеччині. Бо добре знання терену і людей дасть йому можливість діяти тут самостійно і успішно допомагати звідси новоствореній рейдовій Групі УПА- Південь, підтримувати з нею надійний зв’язок. Більшість куренів і сотень УПА відходили на південь. А на Крем’янеччині зоставалися тільки сотні Бурлаченка, Гамалії, В’юна, Докса, школа підстаршин і школа саперів та кінний відділ Данька. Прибула сюди і сотня Панаса з Дубенщини. Треба було зберегти їх під час переходу фронту, не дати їм попасти під удар фронтових частин. Кропиві належало негайно розташувати їх в надійних місцях, в урочищах в глибині лісів. А після переходу фронту – координувати їхні дії, продовжувати боротьбу проти сталінських окупантів. Сотні Гамалії та Панаса не змогли втриматися в призначених теренах і також пішли в рейд разом з Групою УПА-Південь”. “Кропива від’їхав (це було в першій половині лютого. – М. П.), а я з його людьми перенісся до села Антонівці Йшли вже бої за місто Дубно. В цей час до села Дубенський Майдан, де стояв штаб групи Південь, прибула частина школи старшин УПА
“Лісові чорти”. Кожному стрільцеві видано свідоцтво про закінчення скороченого курсу старшинського вишколу, Штаб групи Південь розподілив більшість із них по різних відділах, а 22 курсанти були приділені Кропиві. До мене прибув командир Кропива з хорунжим Житнім і курсантами. Щоб знати куди і для чого вони надаються, Кропива доручив перепровадити їх класифікацію. Кожного по черзі я закликав до кімнати та відповідно до військового ступеня їхньої освіти й військової виправки, давав їм свою оцінку”. Кропива з курсантами виїхав у напрямку села Забара, куди перенісся весь штаб. “Приїхав зв’язковий від Кропиви. Він писав мені в грипсі, щоб я разом із своїм почотом прибув до штабу. У віддалі трьох кілометрів від села Мала Іловиця були вже большевицькі партизани, чи навіть стежі Червоної Армії. На хуторі Діброва, біля села Забара, застав я штаб у неповному складі, бо він уже був, властиво, розв’язаний. Начальник штабу Черник залишився в околиці Кременця. Командир Кропива залишався на місці, (тобто на Крем’янеччині згідно з вищенаведеним наказом Енея ч. 27 від 16.01.44 р. – М. П.), а мене приділено до групи Схід на місце Кропиви. Так ми, домовившися на скору руку про зв’язок, та встановивши кличку, роз’їхалися кожний у свій бік. Як подавала розвідка, село Залісці було заняте большевицькою партизанкою, що йшла весь час попереду совєцького фронту та боляче нам дошкуляла. Одним словом , почалася нова дійсність”. “Совєтські партизани досить докладно обшукували терен за українськими повстанцями. Командир Кропива пережив такий випадок: совєтські партизани оточили його вночі з почотом у хаті, де він ніяк не сподівався наскоку. Люди з його почоту загинули. Йому ж самому вдалося, завдяки його непересічній відвазі, вискочити надвір. В білизні та босий пробіг він по снігу п’ять кілометрів, аж поки не дістав у близькому селі одягу”. Остання сотня відправлена в рейд на південь. Василь зостався тільки із своїми хлопцями-охоронцями. Відчув, як небувала втома охоплює його. Він мав надзвичайно витривалий організм. Всі труднощі похідного партизанського життя переносив легко, ніби для цього народився. Година-друга короткого сну-забуття, пригорща холодної води, або жменька снігу в лице – і знову перед повстанцями бадьорий і енергійний командир Кропива. Але нелюдська напруга останніх днів і ночей далася взнаки. Треба було хоч пару годин по-справжньому виспатися. На такий випадок була в нього надійна хата на краю села Забара. Там він і вирішив переночувати зі своїми хлопцями-охоронцями. Швидко роздягнувся, чого вже давно не дозволяв собі, і зразу міцно заснув. І раптом – вибухи гранат і злі автоматні черги. Ще остаточно не прокинувшись зрозумів, що це не сон. Хлопці зайняли оборону і вели вогонь короткими влучними чергами, не даючи ворогам приблизитись до хати. Берегли набої.
Василь також схопив свого вірного “емпі” і став біля розбитого вікна. По силі ворожого вогню бачив, що нападників багато і прорватись неможливо. Один за одним падали вірні хлопці-охоронці. Загинули і господарі хати. Василь раптом усвідомив, що живим залишився тільки він один і вже скоро настане і його час. Він припинив вогонь і принишк. Декілька важких ударів і через вибиті двері до хати увірвалися більшовицькі партизани. Але нікого живого тут вже не було. Мертві повстанці лежали, не випускаючи з рук зброї, коло вікон, а в кутку своєї хати заснули вічним сном господар і господиня. Але не побачили більшовики, що перед тим, як вони увірвалися до хати, легка невидима постать нечутно вискочила через вікно і щезла в темряві лютневої ночі. Не відчуваючи холоду, біг Василь по замерзлій дорозі. Гострі крижинки ранили босі ноги і за його слідом вже простягнулися червоні криваві цяточки. Била в лице снігова заметіль, замітаючи його сліди. А він, перемагаючи нестерпний біль, все біг і біг, бо знав, що то є його єдиний порятунок. П’ять кілометрів босий і в самій білизні біг Василь до сусіднього села Антонівців. Тихо постукав у вікно до добре знайомих людей. Впізнали, впустили. Побачивши закривавлені Василеві ноги, господиня аж сплеснула руками. Але тут же налила холодної води в тазик і наказала Василеві опустити туди ноги. Зранені ноги були обмиті і перев’язані. Господар пішов до станичного за одежею і взуттям. Прийшов станичний, приніс кожуха і козацьку шапку, пошиту сільськими дівчатами. Але побачивши, що цього замало, бо Василь прибіг в самій білизні, знову пішов кудись і приніс всю необхідну одежу і чоботи. Подякував Василь станичному і господарям і хотів вже йти, але вони порадили йому вдень в селі не показуватись і перебути в них до вечора, щоб ніхто тут його не побачив. Увечері, коли вже стемніло, Василь зібрався і вийшов надвір. Хуртовина вщухла. З подивом побачив осідланого невеликого коника, який ніби чекав на нього. Господиня винесла наплечний мішок з харчами. Вдячно глянув Василь на своїх рятувальників, обняв і розцілував їх на прощання. Сів у сідло і не оглядаючись, рушив у дорогу. Від’їхав трохи, зупинився. Куди тепер їхати, що робити далі? А може... Раптом йому виразно вчулися тоненькі дитячі голосочки. Та це ж його рідні діточки Галя і Миколка простягають до нього свої рученята, просять-благають... – Тату, де ви, йдіть додому, ми вас так чекаємо, т-а-а-ту, де ви-ии? Аж защеміло серце від цього видіння і від цих слів. Василь завжди був вільний у своєму виборі, бо володів надзвичайно рідкісним даром – почуттям внутрішньої свободи. Не боявся формальних звинувачень у дезертирстві, відповідав тільки перед своєю совістю. Недовго вагався він і тепер. Перед ним постав образ стражденної української матері-землі, який часто малювався тепер в його уяві. Він міг бачити її всю одразу, охопивши поглядом від краю до краю, від Полісся до берегів Чорного моря. І вона також благала його про захист... – Ой, земле моя рідна українська! Не маю я ні гармат, ні танків, ні літаків. Тільки серце гаряче ще б’ється в грудях, і це є все, що я можу тобі віддати... І знову почувся глухий, ніби з-під землі стогін: – Врятуй, захисти мене, Василю... Чомусь згадалась Василеві давня притча, яку він чув ще в дитинстві. Було це в стародавньому Римі, коли Віра Христова тільки почала розповсюджуватись поміж народами. Перші християни жорстоко переслідувались римськими імператорами. А ніс Світло Христової Віри тоді в Римі апостол Петро, перший учень Христа. Ї ось вірні друзі передали Петрові, що його ось-ось мають арештувати і стратити. Такий наказ віддав імператор. Друзі порадили Петрові негайно покинути Рим і врятувати своє життя. Послухав апостол Петро своїх друзів і втік з Риму, рятуючись від неминучої смерті. І ось йде Петро по дорозі, все більше віддаляючись від страшного Риму. І раптом він побачив, що по дорозі назустріч йому йде Ісус Христос. І спитав Ісус Петра: – Камо грядеш (куди йдеш), Петре? – Йду я з Риму, а ти куди йдеш, Ісусе? – А я йду до Риму? – А чому ти йдеш до Риму, Ісусе? – А тому, що ти йдеш з Риму, Петре! І стало соромно Петрові за своє маловірство, і повернувся він назад до Риму, і продовжував нести людям Світло Христа. Зловили його слуги імператора, і катували, а потім повісили вниз головою. А Віра Христова з того часу швидко почала розповсюджуватися поміж всіма народами світу. Ось така притча чомусь згадалась в ту лютневу ніч Василеві. І вже більше не роздумуючи, повернув він коня на південь і поїхав до свого “Риму”. На другий день під вечір він вже був в селі Колодно. Вартові впізнали командира Кропиву і він без затримки в’їхав до села. На розі вулиць стояли повстанці, про щось стиха розмовляли. Василь зійшов з коня, підійшов ближче, привітався. Розмова припинилася. Наїжачені погляди гострими штричками вперлися в нього, ніби промовляючи: “Ну ось ще один “провідник” з’явився на нашу голову”. Ще нічого не спитавши, Василь зразу зрозумів, що ситуація тут нелегка. Виснажені обличчя, гарячковий недобрий блиск в очах, зношений, порваний одяг, діряві, підв’язані телефонними дротами, чоботи – все це промовисто свідчило про важкий стан повстанського війська. Було видно, що ці люди за останні дні перетерпіли багато злигоднів і знаходяться на межі нервового зриву. Високий худий з запалими неголеними щоками повстанець звернувся до Кропиви: – Друже командир, Ви мене знаєте не один день. Ще влітку 42-го року у відділі Крука на Лановеччині почали ми разом воювати за Україну. Завжди ми вірили своїм командирам, а командири
– нам. І навіть тоді, коли під час невдалого рейду під Ізяслав і Славуту в червні 43-го ми втратили багато своїх друзів і везли їх, побитих, на возах назад, до Антонівецького лісу, – ця віра не згасла. Бо ми всі добре знаємо, що війни без жертв не буває. Всі ми готові віддати своє життя за Волю нашого народу, але тепер тут склалася зовсім інша обстановка. Вже два тижні ми знаходимось тут, на постої в селі Колодно, і з кожним днем стає все гірше. Наші однострої перетворились на ганчір’я, а наше взуття “просить каші”. Хоч Колодно велике село, але прогодувати дві тисячі чоловік і воно не в змозі, хоч місцеве населення відноситься до нас дуже добре. Поранених з кожним днем стає все більше, а ліки закінчуються. Але то все дрібниці, коли взяти до уваги те, що в кожного із нас є тепер не більше, ніж по п’ять-десять набоїв. Хіба можна говорити про якісь бойові дії з таким забезпеченням? Ми знаємо, що командуванням планувався перехід фронту в совєтське запілля малими відділами, але всі спроби зробити це виявилися невдалими. Курені Хмари і Олега, які першими мали пробитися в совєтське запілля було розбито, а рештки їх тепер знаходяться тут, в Колодно. Із дня на день чекаємо нового наступу совєтів. Тут, де нема лісу, на відкритому місці протистояти регулярним частинам червоної армії ми не в змозі. Ми будемо просто знищені на місці, бо якогось суттєвого опору совєтам зробити тут ми не зможемо. Це знає кожен повстанець, тому й настрій у нас пригнічений. А чорновусий стрілець, підтримуючи перев’язану руку, додав: – Все то було би не так страшно, якби не та зрада. Я сам із куреня Хмари і знаю, як то було насправді. Наш курінь складався головним чином із колишніх червоноармійців-дезертирів і оточенців. Ще перед рейдом було видно, що вони весь час тримаються окремо і про щось домовляються між собою, але, на жаль ніхто на це не звернув уваги. І коли ми були вже на кордоні Вінниччини, то наткнулися на совєтську розвідку, яка особливої небезпеки для нас не представляла. Але ці колишні червоноармійці-дезертири замість того, щоб відкрити вогонь по червоній розвідці, почали оточувати командирів Хмару і Олега, політпровідника Тараса і тих повстанців, що знаходились поруч з ними. Стало ясно, що вони хочуть перейти на сторону ворога, а за своє дезертирство і перебування в УПА хочуть відкупитися життям своїх командирів. З великими труднощами нам вдалося відірватися від зрадників і не дати захопити себе в більшовицький полон. Мовчки вислухав Кропива ті правдиві і відверті свідчення друзів-повстанців. Розумів, що вони відкриваються перед ним тому, що надіються на нього. Вони вірили, що з прибуттям Кропиви до Колодно все має змінитися на краще, він мусить знайти правильний вихід з того тупикового стану, в якому вони опинилися.
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
