Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Намагатимусь у будь-яких обставинах залишатися сильним, шукати виходи. Мене не потрібно “задурювати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Володимир Голосняк: “Намагаюся робити все чесно”

Слово Просвіти, №43 за 2024 рік

У Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” відбулися прем’єрні покази моновистави “Колишні. Монолог із бомбосховища”. Це історія про теперішню війну, про любов, людяність, про перемогу над страхом і обставинами, про хліб наш насущний – той, що на небі й на землі. Автор новели “Колишні”, за мотивами якої створено моновиставу, і виконавець ролі Роберта – заслужений артист України Володимир Голосняк. Сьогодні пан Володимир – гість “СП”. – Розкажіть, будь ласка, передісторію створення цієї вистави. – Спочатку була новела “Колишні” (написана під час війни). Вона увійшла до збірки моєї прози, яка складається з повістей “Кульгавий” і “Хор Ярузельського”. Ця книга вийшла у видавництві “Гамазей” – одному з репринтів видавництва “Зелений Пес” братів Капранових (нині, на жаль, вже одного). У вересні минулого року відбувався книжковий фестиваль KyivBookFest. Я попросив своїх колег – заслужену артистку України Наталію Ярошенко та народного артиста Тараса Жирка (обоє – актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка), щоб вони допомогли мені з перформативним читанням на фестивалі. Зазначу, що на KyivBookFest кожне видавництво, крім того, що продавало книги, намагалося влаштувати цікаві розмови, зустрічі. А я вирішив заявити про себе в такий спосіб. Ми ризикнули зробити не просто перформативний показ, а ескіз вистави. Багатьом сподобалося, були хороші відгуки. Ми отримали запрошення від радіо “Культура”. Записали там новелу восени минулого року. І ця передача вийшла до другої річниці від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Також були хороші відгуки. Зокрема, дуже тепло відгукнулася літературознавиця Ірина Славінська. На читанні був режисер Одеського театру музичної комедії імені Михайла Водяного Віталій Сініков. Після цього театр замовив мені написати п’єсу за новелою “Колишні”. Паралельно подав свій індивідуальний проєкт для створення моновистави на конкурс грантів Українського культурного фонду. Весною прийшло сповіщення, що мій грант відібраний експертами фонду, і я можу приступати до роботи. Далі ми з художнім керівником Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”, народним артистом України Олексієм Кужельним почали реалізовувати цей проєкт. Він для мене дуже важливий, бо торкається особистих речей. Як і багато українців, я зворушений тим, як нам допомагали сусіди-європейці. Моя дружина і син після початку повномасштабної війни їздили до Польщі, у місто Лежайськ, звідки мій головний герой. Там їх тепло прийняли, вони отримували всебічну допомогу. Я був неймовірно зворушений і мусив цю енергію зворушення кудись подіти. Вигадав історію. Можна сказати, що ілюстрували її в мені конкретні люди, які прийняли мою сім’ю. Але у творі від них немає нічого. Це щасливі і доволі молоді люди, у яких склалося життя. Взяв від них лише імена головних героїв, а також песика дію, що вистава передасть глядачам закладені емоції та енергію”. “Я не передбачав, що мій цикл композицій може стати балетом. Це сміливий експеримент”, – прокоментував Максим Коломієць. “Ми танцюємо про любов: зустріч і розтавання, смуток, розчарування, втрату себе, про те, як ми знаходимо опору в собі і повертаємося один до одного. У виставі все закінчується добре”, – поділилася враженнями художня керівниця балету, заслужена артистка України Антоніна Радієвська. Художник з костюмів Костянтин Пономарьов зазначив: “Завдання дизайнера зробити так, щоб красиве в одязі стало зручним, а зручне – красивим. Це мій дебют, і я радий, що мені вдалося досягти цього балансу”. За інформацією Міністерства культури та стратегічних комунікацій на ім’я Гачі. Коли написав новелу, то ніби відчув якесь полегшення. Зробив свою справу, вніс краплинку в море подяки за допомогу нашим європейським друзям. Придумав сценографію – пекарський візок. Також придумав, як керувати світлом, щоб бути незалежним. Адже вистава повинна відбутися за будь-яких обставин (навіть якщо вимкнуть світло) і має бути мобільною. Олексій Кужельний подав свої прекрасні ідеї. І ми крок за кроком реалізовували наш проєкт. Результат у певному сенсі проміжний, будемо ще допрацьовувати виставу. Також отримав пропозицію від польських партнерів, які готові гарантувати матеріальну підтримку. Зробимо виставу, яка базуватиметься не так на новелі, як на п’єсі. Переробимо на виставу, в якій буде три або чотири дійових особи. А моновиставу залишимо для участі у фестивалях. – Хотілося б повернутися до одеської постановки. Чи брали ви участь у створенні тієї вистави? – Ні, я тільки переробив свою новелу для одеситів у формі п’єси. Там з’явилися нові сцени, нові лінії, по-іншому написаний сюжет. У лютому передав їм цей матеріал. Ще навіть не бачив прем’єри, яка відбулася у вересні. У цей час у мене був пік підготовки до свого показу, тож не міг собі дозволити поїхати до Одеси. Сподіваюся потрапити на один із наступних показів, аби побачити роботу своїх колег. Вже прочитав відгук на виставу у виданні “Думська”. Він з’явився на сторінці одеського театру – вдумливий аналіз однієї пані та досить комплементарні відгуки про цю виставу. Спілкувався з директоркою-художньою керівницею театру та режисером про цю виставу. – Ще у 2022 році мені доводилося читати чимало зауважень, що Одеський театр музичної комедії чи не єдиний державний театр України, який продовжує ставити вистави російською мовою. Очевидно, після цього ситуація почала змінюватися? – Свою п’єсу я, звісно ж, написав українською мовою. Після того, як віддав свій матеріал, почав стежити за афішами. Бачу, що вистави виходять українською. Але я не є глибоким знавцем цього театру, тому маю надію познайомитися з ним найближчим часом. – Поговорімо про нову моновиставу, особливості репетиційного процесу. – Ми живемо у стресовий час, багато чого змінилося в нашому житті. Нині я працюю не в театрі, а в пресслужбі однієї з установ. Мав час на репетиції по вечорах або по суботах і неділях. Це доволі важко, бо я повинен о 8-й бути на роботі, а після 17-ї їхати до театру. О 22-23-й приїздив додому, втомлений просто падав у ліжко. Вперше в житті створював виставу, витрачаючи на неї не робочий, а особистий час. Друга особливість у тому, що я відповідав за багато ділянок. Сам мав закупити елементи декорації, костюми тощо, бо особисто відповідаю перед Українським культурним фондом. Весь менеджмент вистави був на мені, це вкрай важко. Інколи навіть шкодував, що взявся за цей проєкт. Справа в тому, що це грант для фізичних осіб. Якби це був грант, розрахований на кількох людей, які, приміром, працюють у театрі, то хтось би відповідав за творчу частину, інший – за матеріальну чи інформаційне забезпечення. А тут все робити самому. Навіть лоток для хліба робив своїми руками. Але для мене важливо, що цю роботу помітили і готові підтримати, аби вона вилилася у велику виставу. – Напевно, не випадково для постановки обрали театр “Сузір’я”. – Можна було реалізувати цей проєкт у різних місцях, але врешті всі дороги привели до “Сузір’я”. З художнім керівником цього театру Олексієм Кужельним я маю давні стосунки. Свого часу тут йшла моя моновистава “Бій з тінню”, починалося життя моновистави “Хочу в Париж”. Олексій Павлович така людина, що навіть у складні для нього часи знаходить можливість підтримати інших. За що я йому дуже вдячний. Попри всі складнощі, які були, вистава народилася і має всі шанси в доволі близькій перспективі досягти хорошого рівня. – Кожен глядач зробить свій висновок з побаченого. Але ви як автор і режисер намагалися провести свою головну думку? – Мені було дуже важливо бути чесним у цьому матеріалі. Має бути щось, що б тримало людей, коли відбувається така велика трагедія на наших очах. Де знаходити сили? На перший погляд, проситься щось оптимістичне, навіть жартівливе. Але я маю такий спосіб мислення, що задурювання людей якимись хеппі-ендами для мене не працює. Я та людина, яка хоче чесної ситуації. Намагатимусь у будь-яких обставинах залишатися сильним, шукати виходи. Мене не потрібно “задурювати”. Я хотів показати сильну людину, яка попри пережиту трагедію знаходить у собі сили і далі робити справу, корисну для інших. Відповідно відчуває енергетичну віддачу, яка допомагає триматися. Професію пекаря обрав невипадково. Тому що хліб – непростий символ у цій виставі. Він багатозначний, багатоплановий. Здається, глядачі це добре зчитали. Принаймні це показали обговорення, які відбувалися після трьох показів вистави. Багато людей розповідали про свої рецепти, як бути сильними, як перемогти страх, як перемогти обставини, у які ми потрапили. Як я вже сказав, у мене була ідея чесно поставитися до цієї ситуації. Показати, що людина навіть у найважчих ситуаціях залишається людиною. Свідомо обрав головним героєм поляка. Переживав, щоб не було ретравматизації глядачів, щоб не нашкодити своїм художнім твором. Багато хто відзначив, що все відбувається через оптику поляка, який приїздить в Україну. Якби це відбувалося з погляду українця, то я б перейшов ту межу, яку не міг собі дозволити перейти. Мої колеги і психологи відзначали, що погляд збоку не травматизує глядача. – Наскільки ви задоволені своєю роботою після перших показів? – Наш спосіб репетицій позначився. Це і виснаженість, і відключення світла, і проблеми з транспортом через повітряні тривоги. Серед трьох показів один мені здався кращим від двох інших. У будь-якому випадку вистава потребує доопрацювання. А результати мають бути у короткостроковій перспективі. – Чи немає думки про відновлення моновистав, про які ви вже згадували? – Хотілося б це зробити в перспективі. Мати в репертуарі три моновистави – це чимало для актора. Тож думки є. Більше того, у планах створення монотеатру. Приміром, є монотеатр “Крик” у Дніпрі та “Кут” у Хмельницькому. Хотілося б мати і свій. Але це поки що далека мрія. – Що встигли зробити за час повномасштабної війни як письменник? – Написав кілька повістей. Серед них повість “Червона гора”, яка ще не публікувалася. Там звучить тема провини кожного за те, що зараз відбувається. Йдучи на невеликі компроміси чи роблячи якісь вчинки, ми долучилися до того, що виникла така ситуація, через яку зараз триває війна. П’єса “Батько” про події в тилу, але все крутиться навколо війни. Через деякий час пропонуватиму цю п’єсу театрам. Зараз завершую повість, яка охоплює великий проміжок часу, починаючи від Першої світової війни і до тепер. Про невелике село, прообраз того, в якому я народився. Де всі живуть як одна велика родина. Де не замикаються двері, де люди знають одне одного по іменах, у кого які проблеми, болячки. І як час повільно розкидає людей по різних країнах. Інколи у різних збройних силах доводиться воювати одне проти одного. Сподіваюся завершити цю повість найближчим часом. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин