16 Цікаво знати · “Цю прикрасу, як правило, дарував дівчинці на день народження її хрещений або ж передавала у спадок бабуся”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
Українські народні прикраси: салби та дукачі
Слово Просвіти, №43 за 2024 рік
ської салби потрібно від 20 до 80 монет. До прикладу, є салба, яка зберігається в Чернівецькому художньому музеї. Кандидатка філологічних наук Іванна Стеф’юк каже про цей артефакт: “Вона не в ідеальному стані, але можна побачити, що на матерії налито аж 80 австрійських гелер”. У Великому тлумачному словнику прочитаємо, що “салби (сальби) – це шийнонагрудна прикраса з одного чи кількох рядів монет, по суті – металеве намисто”. Форма салби трикутна або овальна. Салба була не лише статусною прикрасою, але й слугувала оберегом від злого ока. Адже прикраса ніби вбирала свою власницю у срібну броню. Традиція носити багаторядні прикраси притаманна не лише буковинцям, а й східнороманському населенню (румуни, молдовани). Із покоління в покоління на Буковині передавалася сал-ба. Цю прикрасу, як правило, дарував дівчинці на день народження її хрещений або ж передавала у спадок бабуся. Така традиція на Буковині сягає сивої давнини. Доктор історичних наук Сергій Пивоваров у праці “Монества, дукачі, згарди, салби – прикраси буковинок позаминулого століття” відносить традицію прикрашати себе монетами жителів наших теренів ще до пізньоантичних часів (зокрема, це засвідчують археологічні знахідки в селі Ставчани на Хотинщині, с. Грушівці на Кельменеччині). Науковець класифікує ці знахідки як артефакти черняхівської культури, які датуються ІІІ–V ст. н. е. І те, що буковинки досі на свята вдягають салбу, свідчить про життєдайну силу українських народних прикрас, які своєю унікальністю та розмаїттям будуть приваблювати ще не одне покоління українських красунь.
Двосторонній дукач із зображенням на одній із сторін сюжету “Поклоніння волхвів”, лицьовий бік, др. пол. ХVІІ ст., Полтавщина, срібло. Фото з фондів Музею історичних коштовностей України
З початком російсько-української війни від 2014 року українці почали більше звертатися до своїх витоків. Ми є свідками великого попиту серед українок на національні особливості в одязі та побуті. Після широкомасштабного вторгнення рашистів 24 лютого 2022 року українці зі зброєю в руках виборюють право спілкуватися рідною українською мовою на рідній землі, шанувати звичаї та традиції своїх пращурів, бути вільними й незалежними. Якщо ще якихось 20 років тому намиста чи інші українські народні прикраси викликали подив, то тепер це ознака приналежності до національної спадщини. Українська дослідниця Дарія Кулдушова зазначає: “Жінки почали відтворювати цілі образи традиційного вбрання, в яких обов’язково були присутні прикраси. Майстрині починають не просто виготовляти українські традиційні прикраси, вони дублюють старовинні екземпляри. А дизайнери органічно поєднують з ними свої сучасні колекції”. Так стають у нагоді українські народні прикраси, які нагадують про силу духу та волю наших пращурів. Австрійські монети, на яких було викарбовано слово “дукатус”, послужили краянам основою для виготовлення унікальної нагрудної прикраси. Від XVII століття в Україні у гонорових ґаздинь можна було побачити дукач по центру композиції з намиста або ж окремо на стрічці. У ХІХ столітті дукачі стали масово використовуватися на Волині, Галичині, Лівобережжі, Чернігівщині, Слобожанщині, зокрема Воронежчині та Курщині (етнічних українських територіях). Якщо статки були невеликими, то панянки до намиста додавали дукача з примітивним зображенням і без банта. А якщо навпаки – тоді в центрі нагрудних прикрас статної пані красувався коштовний дукач з елегантним бантом. Дукачі були односторонні або двосторонні із зображенням переважно релігійних сюжетів.
Салба з Кіцманщини. Колекція Миколи Шкрібляка. Фото Миколи Шкрібляка
Через репресії і конфіскації козацького майна за наказами Петра І чи то Катерини ІІ та після двох нищівних воєн і трьох Голодоморів, дукачі майже зникли з ужитку. Проте сьогодні шанувальники української культури мають змогу побачити колекції стародавніх дукачів у Чернігівському історичному музеї, Київському музеї історичних коштовностей України, Полтавському краєзнавчому музеї та Київському історичному музеї. У Незалежній Україні попит на прикрасу виріс. Тепер ми можемо побачити подібний медальйон на підвісці з бантом як оригінальний додаток до традиційного намиста. Сучасні майстри виготовляють дукачі як медальйони, до яких додають ланцюжки чи банти, оздоблені камінням, бісером чи іншою оздобою. Та якщо виготовлення дукача потребувало однієї або двох монет, то для буковин-
Буковинці села Волока. Фото з колекції Анастасії Пентелейчук
Дукач – монета, подібна до медалі з металевим бантом, часом вкритим камінцями чи бісером. Фото ELLE
Мирон ФЕДОРІВ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
