Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пишуться вірші · “Дай, мій праРОДе, сили помічні: Скличмо стихії погуком правим – Русь-Україну зцілити в січі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Із окопу грудей Поезії з нової збірки воєнної лірики

Слово Просвіти, №43 за 2024 рік

Валентина КОВАЛЕНКО *** І знов ножі в Шевченковій могилі, І свячені шаблюки у Яру – на москаля нам пращури зростили за це пекельне гульбище наруг. І знову варим варварам труй-зілля із вікопомних бунтів гайдамак, та сієм волю, наче дикий мак, на вражий ляк, на катове безсилля! Боюся, й нас знесилює війна, допоки за причілком світ задкує, Й здригається снага – як мілина... І свій свого озлоблено псякує... Оговтаймось! вже збурений Дніпро несе ворожу кров у море Чорне Й Тарасове надривне “побороть!” одчайно знов нам жару в груди горне й силкує – аж до пеку від попруг – наш дух, тисячоліттям постожилілий... ...Полинно меж рамена диха Русь – щоб зрадою-іржею не зтупили оті ножі в Шевченковій могилі і ті шаблюки, свячені в Яру! *** Лисиці брешуть на щити, Та сонце устає – на Сході! М. Рильський “Слово про рідну матір” А на наші щити знову брешуть скажені лиси, А об наші щити пощербились московські списи. Та з віків трясовин важко схід наше Сонце котить... Світе ж вольний, а ти? СміливІй на лиху босоту... Ми силкуєм надмір нашу кров.. Підоплеч, підтримай! Хай учуємо ритм й голосну переможну риму! Нам – наш Крим, а не Рим! Не сибір – наші Південь й Північ, та ізранений Схід і розспівані треті півні... Нам лиш наше – по Русь. По прарідного Роду гони... Бреше лис на щити: гоним звіра в тенета! Гоним! *** Буча ка-то-ва-на... Мозок здіймає бучу... Буххх-кає в груди, мукою-пеклом мучить... Зсукую с-сукам петлі важких проклять: луплена мокшею-тванню імперська тля – щезни у Лету тліном, лихе покруччя! Виродку-орку, з Оріїв кров не сточиш: в нас живосильна роду криниця віща: нам дев’ясИлу волю справік наврочено, ми над світами кованими духом вищаєм! Земле зарящена, потоптом раші зранена, – згоїмо! Здужаєм! І Яриною обсіємось! Світ неоговтаний нас пізнає месІєю, ми, вже упізнані, світ собою огРАнюєм! Буча ка-то-ва-на Бухкає боляче в груди... Виживем! вистоїм! Є ми завжди – і будем! *** Біла Русь, ти вже мені не біла, Сіромахо, падчерко москви. Як луку лукавого вмудрила – На онучі збавить корогви? Я ж твого Купала присябрила До свого щирцевого єства; Його пісню на москальські вила Не віддай навічно німувать. Біла Русь, ти вже мені не біла, Бо ж тебе заціпив чорний страх, – Бо орда з твойого краю цілить В наше з роду рідне РУСЬке пра. Ранами Вкраїна скривавіла, З нами світ світає проти зла… Біла Русь, в мені ти болем білим І своїм мовчанням запеклась. *** За війною – війна. Знов москаль по степах лиховіє, знов збунтована Русь гонить генами гомін гінкий… Знов збунтовану Русь етапує в нові соловки заколимлена в дріт, визволителька мать-московІя. Знов гулаги новій фільтраційні нові табори… Та все ті ж воркути, таганроги, бєлмори, норільські… Й не забуті “дєла” – ті, що “вєчно храніть” – українські – перечитують знов феесбешні нові шулери. А мені в пам’ятку – в три штихи, в три віки глибочать – з Слобожані й Січі моїх пращурів сиві втечі. Визволителько-мать, визволяла ти й їх з-під бича із прарідних земель, нам під сонцем справік наречених. А мені в пам’ятку мого прадіда дзвонів плач – в несходимий сибір, що сходив його навхрест золений. А ще прадід лісник… А ще прадід куркуль-сіяч… А ще... мать твою б так! – Всі тобою оголені й голені! А ще конюх мій дід. А ще й батька – глевку сумУ. Ти від мене й мене визволяла в червоні сурми…. За війною – війна. І твої ж – за тобою тюрми: вже збунтована Русь гонить гени гінкі на штурми визволяти й тебе, мокша-мать, у твою ж колиму. За війною – війна. *** Що тобі, дядьку, там – в петербурзькій закуції? Пращурів наших жовті кістки не муляють? Тут домовик самгородський на тебе тупцяє: раша загніздила наше роковище кулями – й лупиться лихо. Сич тобі наш не пугукає? Серце не йокає Бучею і Маріуполем? Мати-Вкраїна не зойкає чорними згуками? Що тобі, дядьку, там – під червоним куполом? Ти ж таки Чуйченко! та челобитниш путіну, а в три погибелі – “нациків” набендерених... Зірваний з кореня, – подаленів безпуттями... Світ межи нами, дядьку, чужіє дернами. Внуки співають “в лузі калину” звеселено! “Славу Вкраїні” світ гомонить довірливо! Що тобі, дядьку? Біса якого вселено? Ти – поруч ката! Ти в мені – болем-вирвою! Ти мені вимаривсь, наче із поля Блудного, – того, що в Дєдовім, що під парями куцівськими. Де твоя рідність? Звідки така огудливість? Кров здичавіла – темною з тебе цівкою. Може... А, може ж... татовий брате скацаплений... Утла Гетьманка, знай, ще в коліно хвилиться; й став під Березовим рясно зітхає чаплями; червень підпер Сокурівку на соняхів милиці... Що тобі, дядьку, там, в петербурзькій закуції? Рідного роду мертві й живі не муляють? Раша загніздила наше роковище кулями... І домовик самгородський на тебе тупцяє... Контрнаступаю А хмари важкі – мов дивізія танків – на осінь… Прицільно на північ дрімучу – ракети тополь. Стрибожить мій дух понад орків рудими покосами – Стриноженим украми лихом московських сваволь. А світ навкіл мене – сполоханий простір міграцій: птахів і людей, і страшних чужоземних істот… Як вирій болючий – моя жовто-синя нація – Гніздує оці перелети з низин і висот. А вересень зливи взяли в непролазну облогу: І сивим потопом зривають ворожий понтон. Я контрнаступаю... Мій поступу ритм і тон Наблизив на подих заждану з віків перемогу – над зблимом останнім червоних кремлівських ротонд. А хмари важкі, мов дивізія танків – на орків... *** Чую: течуть вогні через мене, Стугнами стогне степ наш правічний… Чую: стрибожо дужію в стременах – Бог наш забутий кличе на віче. Бачу: у синє Свароже коло Золото крешуть мечі навхрестям. Слово постало віссю – й на сполох! Рідна молитва відлякує нечисть. Іскри зигзиця – у душі зойком, в темінь віків і в намули купалищ … Дух дивини з праотцівських настоїв немочі кревні вкраїнські палить. Внуки дажбожі в зношенім рам’ї віри чужої ще не захиріли. Бунтом бинтую роду непам’ять, Пращурам зрію в зболений Вирій… Дай, мій праРОДе, сили помічні: Скличмо стихії погуком правим – Русь-Україну зцілити в січі Й згубу вчинити мокшам-варавам… Чую: вогнями у Слово течу я… *** А перемога буде. Й буде спит: Хто як її кував і як підковував... Хто зі щитом й за неї – хоч на щит, А хто стеріг причілки й теплі хованки. Хто калічів на фронті – й знов на фронт (йому ж не солов’ї, а кулі тьохкали), хто з купленим недугом – на перон тікав себе – світ за очі – сполохано... Хто незрадливо помежи руїн ділив водичку десятьом по ковтику; хто гумконвой ділив меж крадіїв та по заморських жирував екзотиках. Хто біля серця грів жовтоблакит, хто в пазусі м’яв кепку попандопала й здавав країну с-сукам за недопалок... Здіймає схід прарідні ген корогви – І перемога буде. Й буде спит. ...Аби лише було спитати з кого. *** Ці чорні труни плинуть, мов човни до берегів. І кожен – до свойого... На списах свіч запалених – сини і десь іще неблизько перемога... І біль іще такий глибокий – в десь... І безпросвіття ще таке дрімуче... Й ночей безсонних бахмути і бучі... Й цей виритий окоп моїх грудей, де всю Вкраїну хочеться вчаїть, оборонить, вгорнути, приховати… від москворотих звіросупостатів, ції війни кривавих ратаїв! Та Боже ж мій, спаси і сохрани! Пошли до наших Янголів підмогу! ...На списах свіч запалених – сини... Й загаялась – до зриду – перемога. *** Ми наростили кору Дуба Залізняка, Ми спотужніли в корінь Русь нас трима в’язка. Ми розпростерли крону Світу на видноту. Ми – у борні і в броні, Ми справіків отут! Згинь, двоголове тирло, вибляджене в москві, ти собі назлостило в пеклі на чайові Заритись тобі годі на вкраїнське зело щоб по твоїй породі сІм’я не проросло. Щезни в кОрчах агоній, В зашморзі власних пут… Ми – у борні і в броні: Наше справіку тут!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин