Театр · “Ми не були багатими матеріально, але мали багатство душі. Саме це можна побачити в героях нової вистави”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Вистава про справжню дружбу
Слово Просвіти, №43 за 2024 рік
Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки представив нову виставу “Соло для ударних”, створену за твором всесвітньовідомого словацького драматурга Освальда Заградника “Соло для годинника з боєм”.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
У виставі зайняті провідні актори театру – Лариса Кадочникова, Борис Вознюк, Сергій Озиряний, Віктор Сарайкін та Віктор Алдошин. А поруч, у цьому ансамблі Майстрів, виходять молоді актори театру, які роблять свої перші кроки на уславленій сцені, – Катерина Школа та Олександр Грєков. Режисер-постановник та автор сценічного вирішення вистави Валентин Козьменко-Делінде. Київський глядач добре знає цього режисера як постановника багатьох чудових вистав в театрах Києва. Проте вже багато років він живе і працює в Словаччині. Тож “Соло для ударних” можна вважати поверненням режисера до рідного міста, рідного театру, до свого коріння, до улюблених акторів, з якими він не бачився багато років. Ось як про це сказав сам режисер у зверненні до глядача:
“Мені тринадцятий минало... Я заглянув у касу Театру Лесі Українки. – Сьогодні Халатов грає? – Ні. Я вже повернувся йти геть... – Сьогодні грає Мажуга. Теж дуже гарно... Подивіться – не пошкодуєте... Я не пошкодував. Пізніше “до Мажуги” піде вчитися на акторський факультет моя майбутня дружина. Я з нею тоді ще не був знайомий... Я тоді ще був юний кадет славнозвісного київського військового училища. І вдруге дивлюся “Шлюб за конкурсом” Карло Гольдоні. Багато пізніше в цій же п’єсі буде грати і моя майбутня дружина у того ж Юрія Мажуги в своїй дипломній виставі. А сьогодні – в тому щасливому минулому – стрімко влетить на сцену у виставі Дмитра Алексідзе чарівний Микола Рушковський! Пізніше, вже після спільної з ним праці (сталося неможливе: я – режисер, Він – мій актор!)... і Він мені після ювілейної (нашої з ним вистави!) скаже таке, після чого я переконаюся, що в цьому світі ще живе Благородство... і в Театрі теж! Я вас буду тримати біля свого серця поки воно б’ється, любий Нік. Нік! Які всі були красиві в цій виставі! Я пам’ятаю до сьогодні запах гриму, лаку від перук... запах повітря від чарівних Актрис – п’янкий запах Театру! В нього не можна було не закохатися... Жінці, Чоловіку, Звіру... і мені. Як це піднесено звучало – Театр Лесі Українки! Тоді питали: ти бачив у Лесі? Бачив... аякже! Кияни бачили все! Коли, вже багато пізніше, я повернувся до Києва з розбитими надіями, тільки закінчивши театральний інститут Карпенка- Карого, і безпорадно дивився в порожню стелю... Мені подзвонили! Із Лесі Українки! В ті часи було легше вступити до загону космонавтів, ніж в трупу Театру Лесі Українки. Я не став артилеристом – як належало кадету, що пробив каблуками дев’ять парадів по Хрещатику... Я став “льотчикомвипробувачем” під всевидячою люстрою в партері цього славнозвісного Театру... – Сьогодні грає Халатов?! – Грає! Після довгої нашої розлуки доля знову дзвонить з Лесі Українки! – Шановний, чи не погодились би ви здійснити виставу з нашими Корифеями? – Кириле, дорогий! Коли починаємо!?.. Ця вистава про моє покоління. “Соло для ударних...” Вона так і називається у правильному перекладі зі словацької. Я був на одне потискання руки зі знаменитим автором... – Давай я вас познайомлю... Освальд – дивовижний чолов’яга... вип’ємо... Як я жалкую, що не випив з ним... не встиг. Він настільки дивовижний, що, пірнувши на скільки вистачить дихання в його драматургію, розумієш: він Поет! А Поет – це Людина яка відчуває реальну присутність Божественного! Я вам це обіцяю!.. Ви ще не встигли освідчитись в коханні? Як я вам заздрю... У вас це ще попереду! Ви ще вдосталь не подуріли з друзями за пляшкою (чи двома? чи більше...) вина і не витанцювались до солодкої втоми? І це у вас попереду! Як же не заздрити вам! Не встигли поділитись сокровенним (потаємним!) з вашою вже дорослою дитиною? О, цей душевно-п’янкий дует чекає на вас! Встигаєте... Рушайте! Чудеса не закінчились – вони тільки починаються! Навіть, коли вам за шістдесят, ба навіть і більше! Все попереду – як і у героїв нашої історії... “Соло для ударних...” – це соло для тих, хто не втратив віру у прекрасне! Тож вперед! Прекрасне – вічне! Заздрю Вам...”
Після закінчення вистави ми мали змогу поспілкуватися з виконавицею ролі Конті, народною артисткою України, лавреаткою Шевченківської премії Ларисою Кадочниковою. Але спершу попросили актрису пригадати, як для неї почалася Велика війна. – За кілька днів до цього ми грали виставу “Музика кохання” про Жорж Санд і Шопена. Вистава пройшла дуже добре, а після її закінчення Олена Тополь, яка грала в ній мою дочку, почала плакати. Питаю: “Чому плачеш?” А вона відповідає, що зовсім скоро розпочнеться війна. Я до останнього не могла повірити, що це можливо. І через кілька днів справді розпочався цей жах. А ще через кілька днів мені зателефонував режисер Дмитро Томашпольський і запропонував знятися у фільмі, присвяченому першим дням війни. Одразу погодилася. У цей час театр не працював, всі роз’їхалися. Мене запрошували до Канади та Франції. Подумала: як я залишу свій дім, чоловіка і, що найголовніше, театр? Сказала, що нікуди не поїду. Робота, яку запропонував Дмитро Томашпольський, стала справжнім порятунком. Знімали щодня. Він приїздив за мною, їхали на студію, по місту. Було страшно бачити порожні вулиці. Ми це пережили. Для мене найголовніше – робота. Поки є сили і ти працюєш, то й не хворієш. – Театр Лесі Українки перейшов на українську мову. Напевно, вам було складно? – Саме через це зняли виставу про Сару Бернар. А виставу “Музика кохання” я теж відіграла російською мовою тридцять разів. Треба було переходити на українську. Я звернулася до прекрасної телеведучої Тетяни Цимбал. Вона зі мною займалася два місяці. Спочатку по складах, потім краще. Над відновленням цієї вистави працювали два місяці, було чотири прогони. І вистава знову пішла. Повні зали, глядачі приходять. Я надзвичайно вдячна Тетяні. – А як з’явилася нова вистава? – Після того, як зняли виставу про Сару Бернар, у театрі почали думати про нову постановку. Шукали п’єсу для мене з моєю індивідуальністю. Пропонували різні варіанти, аж поки не виникла ідея поставити виставу за п’єсою Освальда Заградника. Також думали, хто б міг стати режисером. Вибір випав на Валентина Козьменка-Делінде. Він залюбки погодився на цю пропозицію. Переклав п’єсу українською мовою, назвав виставу “Соло для ударних”. Також розподілив ролі. Загалом тут сім персонажів і по суті всі вони головні. Вийшов гарний ансамбль. Надзвичайно задоволена, що зустріла цього режисера. Свого часу він працював у нашому театрі, також багато вистав поставив у Театрі Франка. Сьогодні він живе у Словаччині, у нього європейський дух. Загалом Козьменко-Делінде взяв багато чого з європейської та української театральної культури. Він прекрасна людина, чудово знає літературу, театральне мистецтво. З ним до театру зайшло нове віяння. Валентин скоротив п’єсу, не хотів ставити виставу про людей з будинку для літніх. Це вистава про людей середнього віку. Вони красиві, сильні, пам’ятають час джазу. І найголовніше у цій виставі – це дружба. Потрібно любити одне одного, не заздрити, а радіти з успіхів друга. Режисер теж встиг нас полюбити. Я відчувала, як йому було важко від’їжджати. Ми не зробили жодного прогону, і громадський перегляд був як перший прогін. Помічниця режисера тоді сказала: “Мене вистава вразила тим, як ви грали. Як би мені хотілося, щоб у мене були такі друзі. Як би хотілося, щоб мені ніхто не заздрив”. Так було у шістдесятників – така сама міцна дружба. Ми найменше говорили про гроші, але так раділи з успіхів одне одного. Заздрість – страшна річ у мистецтві. Вона, на жаль, заполонила багато сфер нашого життя. Є такі люди, які таємно заздрять і руйнують свою душу та душу тієї людини, до якої відчувають це почуття. Але, звісно, залишилися й ті, хто радіє з успіхів інших. – Що можете розповісти про свою героїню? – Ми задумали у виставі так, що Конті народила дитину, потім щось сталося – івона її втратила. Батько дитини начебто Хмелик (актор Віктор Сарайкін). Усі персонажі в неї закохані. Відчувається її шарм та дитяча любов від зустрічі з друзями. І стільки чарівності у цій жінці, що всі друзі були в неї закохані. Конті дізналася, що один з її друзів Абель (Сергій Озіряний) взяв на виховання дитину. Коли вона побачила цього хлопця, то в неї виникла думка, що таким самим за віком зараз міг бути її син. Конті мріє, аби син був поруч і вона присвятила йому залишок свого життя. У ній багато радості, вона щаслива бачити своїх друзів і хоче кожному допомогти, кожному зробити щось хороше. У мене теж свого часу було багато таких друзів. Це друзі Юрія Іллєнка. Вони були
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
