“Уболівати за долю свого народу, своєї країни, бути справжнім, а не удаваним її патріотом”. Про-читання 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗
Старий і Ріка
Слово Просвіти, №44 за 2013 рік
Сергій ФЕДАКА, письменник, доктор історичних наук, м. Ужгород
Новий роман Мирослава Дочинця “Горянин. Води Господніх русел” міг би ще зватися “Старий і Ріка”. У письменника такий роман уже четвертий. І майже всі вони (а цей найбільше) сприймаються як розгорнуті притчі з одним героєм і однією ідеєю (яка щосторінки повертається якоюсь новою гранню). Недарма “Горянин” навіть відкривається епіграфом із Книги Йони — того, що у чреві кита. Старий (йому принципово не дано імені, як і попереднім Вічнику чи Криничару) живе осібно на березі Ріки. Це й реальна Ріка, яка у Хусті впадає до Тиси, і водночас епічна чи навіть міфологічна Річка. За спиною велике життя, але хвилі починають підмивати берег, на якому дідове обійстя. Старий розгортає масштабні гідротехнічні роботи, аби відвернути русло в інший бік. Проте стає ще гірше: тиха вода під його берегом значно небезпечніша за бурхливу і ледве не призводить до його загибелі. І тут старий іде на дещо авантюрний крок, в успіхові якого, здається, і сам не певен. Але щоб зрозуміти його, треба знати все життя старого, його дві love-stories, одіссею його батька Йвана, “Іліаду” діда Микули, історію дядька Тимка, фольклор бабки Ружіки, нехитру біографію матері, вишивки білим по білому тітки Гафії, житіє отця Дам’яна, філософію життя винороба-бізнесмена Аркадія, вдачу односельців — коваля, поштарки, вівчарів, патлатого тележурналіста і заїжджого багатія (що хотів купити дідову хату під дачу), не кажучи вже про дідову доньку Василину-Василісу і онука Павла, які за-
Ярослава МЕЛЬНИЧУК, м. Чернівці
Нинішній 2013 рік визнаний в Україні роком Ольги Кобилянської, адже 27 листопада відзначатимемо 150-літній її ювілей. До цієї дати приурочується чимало заходів, зокрема, нині триває ремонт і часткова реконструкція у єдиному в світі — Чернівецькому літературно-меморіальному музеї Ольги Кобилянської (завідувач музею — Володимир Вознюк). Планується проведення Міжнародної наукової конференції у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (25—26 листопада). У театрі, що носить імення О. Кобилянської, 19 жовтня представили прем’єру — виставу за повістю буковинки “Земля”. Але, звичайно, найціннішим є перевидання творів “величавої духовної квітки Буковини” (О. Гончар). Адже до нинішнього читача класика повинна приходити без аберацій, із текстами, що відповідають авторській волі, не містять слідів редакторських втручань. Крім того, правопис творів повинен наближатися до сучасного, зокрема щодо пунктуації й орфографії. 2011 року у чернівецькому видавництві “Букрек” вийшла збірка малої прози О. Кобилянської під заголовком “Огрівай, сонце…”. До неї увійшли незнані, недруковані раніше тексти новел, оповідань, публіцистичних виступів (упорядник — Я. Б. Мельничук). Також ця збірка містить німецькомовні переклади творів письменниці. Свою текстологічну, упорядницьку, лексикологічну працю я продовжила 2012 року. Івона увінчалась успіхом — вийшов друком роман “Апостол черні” — лебедина пісня Ольги Кобилянської, і це видання стало “Книгою року” в номінації “Проза” у вже традиційному чернівецькому щорічному конкурсі, приуроченому до Дня книгодрукування. Потреба у виході цієї книжки назріла: адже давно стали раритетом видані 1994 року в Тернополі і Львові примірники. А сам роман має драматичну історію: з часу появи у Львові 1936 року не друкувався, був проскрибований і заборонений радянською владою. Усталилася думка, що Кобилянська після роману “Через кладку” не піднялася до вершин найбільшого епічного жанру, тоді як губилися десь у Росії. Це все подається таким візерунчастим потоком у дідовій свідомості, що просто хмелієш, але у фіналі все збирається докупи і вистрілює таким флаєр-шоу, що зносить усі башти. А до того маємо цілий жмуток вставних оповідей, без яких кінцівки просто не було б. Найбільша з них — історія батька, який, народившись калікою, прибився у найми до місцевих євреїв і разом з ними потрапляє спершу до Мукачівського гетто, а потім до
“Апостол черні” кваліфікувався як “недокінчений і суперечливий роман” (З. Гузар). Сучасного читача зацікавить коло його проблем: Україна, державність, нація. Власне, авторка вивела й позитивний образ Юліана Цезаревича (показаний крізь призму еволюції), і вперше в нашому письменстві створила сповнений позитиву тип щирого українського панотця — священика отця Івана Захарія. Вдумливий погляд на майбутнє України з кінця 1920—30-х років — ось що несе роман, який є водночас і романом виховання, і романом ідей, інтелектуальним і сімейним романом. “Апостол черні” став віхою серед творів української прози, в ідейно-тематичному центрі яких — процес формування особистості, поданий на тлі родинного життя (сім’я годинникаря Максима Цезаревича, рід Альбінських, родина отця Захарія). Твір різновекторний, поліфонічний, багатоосяжний, тому потребує спеціального наукового дослідження. Маємо всі підстави стверджувати, що “Апостол черні” — справжня вершина і останнього періоду (від 1914 р.), і всього життєво-творчого шляху видатної письменниці, гірким його завершенням.
Аушвіца. Такими концтабори у нас ще не описували. Вражаючий образ тамтешнього Бандьори (що став для Івана таким собі абатом Фаріа) — без пафосу, лапідарно, як щось не зовсім своє, але позитивне. Оскільки врешті-решт народився Старий, його батько мусив вижити, хоча і пройшов після гітлерівського табору потім ще сталінський. Не менш напружена новела-бойовик про діда Микулу, який у Першу світову мусив воювати на боці сербів проти австрійців і турків. Війну показано очима нашого селянина, для якого головне — вижити (без жодних ідеологій і красивих слів), а для цього треба стати чимось на кшталт античного героя. Тоді Микула і не підозрював, що родова спадкова пам’ять про цей бій врятує через століття його онука. Є багато оповідей про верховинських трударів, де чеснота під пером Мирослава Дочинця виступає спокусливішою за гріх. Є два розлогі еротичні епізоди — юнацький із майбутньою дружиною Калиною і зрілий із кухаркою-розлучницею Іленою. І несподіваний лист від онука, якого дід читає саме перед своїм “Великим Діянням”. Є своєрідний трактат про закарпатську духовність через образи отця Дам’яна і його наставника Іринея. Є мисливський трилер про ведмедицю. Притча про те, як дід переміг стихію, припускає десятки інтерпретацій, то ж кожний знайде у цьому текстові щось своє. Але висновок один: ми люди тихі-сумирні, але якщо загроза рідній хаті, рознесемо все на друзки! На відміну від Криничара тут більшість героїв байдужа до грошей. Той,
у принципі, теж був байдужий, але підсвідомо все одно притягував їх до себе. У цих жоден би Фрейд такого потягу не виявив. Дід також не палить, філософськи ставиться до алкоголю. Хоча з журналістами п’є — аж гай гуде. Ще більш діогенівське ставлення до жінок. Хоча знову-таки — див. ті два епізоди. Сказати, що любить роботу і природу, було б неточно. Бо хіба людина любить повітря? Це для неї просто життєво необхідно. Про це — на сторінках, коли Йван виривається з продимленої крематорієм атмосфери Аушвіца. Узагалі, таких різноманітних ключів до історії Старого розкидано на кожній сторінці. Тому удруге читати книжку ще цікавіше, ніж уперше. А утретє — захопливіше, ніж удруге. Це як барокова чи ман’єристська гравюра з безліччю деталей, завитків, прихованих зображень — щораз виявляєш там щось нове. Може, і сам автор про те не підозрював, а воно є! Така специфіка всякого глибокого епосу. Наприкінці чомусь згадався анекдот про Конєва та Сталіна. Під час війни маршал завів при законній дружині ще й похідно-польову (у випадку Мирослава аналогом ППЖ є натхнення, яке водить його пером). Колеги-полководці (котрі мали те саме) негайно заклали Івана Степановича перед Верховним. Той не відреагував. Коли ж наприкінці наради прозвучало пряме запитання: “То як будемо чинити з Конєвим?”, тиран після традиційної паузи відповів одним словом: “Заздрити…” Тож будемо і ми заздрити Мирославові (хто як уміє), вчитися у нього і чекати наступної книжки. Хоча якщо “Горянин” не сколихне стриману читаючу закарпатську публіку, то її не розбудить уже взагалі ніщо.
У Миколаївській обласній бібліотеці для юнацтва відбулася презентація сьомої книжки В. І. Марущак — “Гомін білого інею”, яку вона адресує молоді. «Апостол черні» повернувся…
Кобилянська Ольга. Апостол черні: роман у 2-х т. / упорядкув., передм., прим., слов. Я. Б. Мельничук. — Чернівці: Букрек, 2012 — 432 с.; іл.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
