Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №44 за 2013 рік

16 с. · 25 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 44 (733), 7—13 листопада 2013

“Полотно Стороженка “Передчуття Голгофи” можна поставити в один ряд із найвидатнішими творами епохи і Відродження, і класицизму. Водночас він близький до відчуття Брюллова з його “Останнім днем Помпеї”; до Івасюкового “В’їзду Богдана Хмельницького в Київ”; він близький до відчуття розмаху, який відчувається у монументальному мистецтві Олександра Мурашка з його “Похороном кошового”… Великі твори мають велику істину-ідею, яку не втомлюється прочитувати кожне покоління. Місце картини “Відчуття Голгофи” — у найпрезентабельнішому художньому музеї, наприклад, Мистецькому Арсеналі з його величезними залами, які нагадують світового рівня музеї — як Прадо у Мадриді, Британський музей у Лондоні, Лувр у Парижі або Пінакотека у Мюнхені. В Арсеналі треба створити музей із постійною експозицією і туди перенести всі монументальні епічні твори: Івасюка, Самокиша (на батальну тему) та інших найвидатніших українських художників. І серед них — Миколи Стороженка. Тоді б ми мали справжній український музей світового рівня.” Дмитро СТЕПОВИК Матеріал читайте на стор. 15 Фрагмент картини Миколи Стороженка “Передчуття Голгофи”
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Свято новітнього національного буття

9 листопада, в день пам’яті Нестора Літописця, українська держава відзначає День української писемності та мови. Варто нагадати, що це свято встановлене з ініціативи Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка 1997 року Указом Президента. Про значення Дня української писемності та мови в сучасній Україні, про перспективу нації розповідає голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло МОВЧАН. День української писемності та мови — ініціатива Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, яку реалізували 16 років тому і яка щороку набирає дедалі більшої популярності, стає доконаним фактом нашого національного буття. Треба було витісняти з календаря “червону дату”, яка була одним із чинників прив’язки нас до ганебного минулого. Вивчаючи пам’ятні дати історичного календаря, я звернув увагу на те, що 9 листопада — день літописця Нестора. Саме це було спонукою і мотивацією для того, щоб змінити наголос першої декади останнього місяця осені. Це своєрідні палімпсести — взаємозаміщення. Не всі усвідомлювали за доби Леоніда Даниловича, що національний календар треба формувати за іншими принципами, у парламенті довго точилася щодо цього полеміка. Комуністичний режим без вагань витіснив із нашого календаря пам’ять про видатного українця Нестора Літописця, людину, чий подвиг неоціненний. Натомість “Просвіта” своєю ініціативою повертала національні християнські цінності до буття українців. Адже наша вітчизняна історія генієм Нестора вмонтовувалася у Вселенську історію, світовий розпис. Саме тому День української писемності й мови не випадковий. Книжна мова тривалий час формувалася паралельно з існуючою мовою, стихією народною. Але, читаючи “Повість давноминулих літ”, усі звертали увагу, що там присутня українська мова, дуже багато розмовної лексики. І це теж своєрідний палімпсест. Книжне слово було накладене на живе слово, яке проривається на сторінки книг, ніби старі фрески проглядаються крізь нові. Але всі ці змісти були за радянської влади перекреслені червоною фарбою. Замість них були уже зовсім інші змісти, знаки, ідеологія. Але їх, виявляється, можна змінити в календарі. Я тішуся з того, що цю ініціативу “Просвіти” підтримав Президент і після його указу ми маємо календарну дату, яка, хоча й досі не стала всенародною, проте все ж є важливою у новітньому національному бутті. Ми живемо в часи випробовування української людності, коли наступи на українське слово тривають — і зовнішні, і внутрішні, пручається “п’ята колона”: вони не хочуть, щоб ми відходили далеко від “червоного календаря”, щоб не змогли відбутися як українська нація. Про це треба відверто говорити. Але процес іде. Він повільний, проте незворотний. Хоча маємо бути пильними, щоб “русский мир” не накинув нам особисто відредаговану Володимиром Путіним новітню загальноімперську історію. День української писемності та мови вшановуємо з особливим пієтетом як власну національну історію, яка має велику тяглість, яка не уривалася, незважаючи на всі поскребування, вилучення, винищення, винесення за дужки. Ми повертаємося у те історичне річище, з якого нас було виштовхано. Ми вшановуємо письмена Нестора Літописця, розуміючи, що вони не перші. Були й раніші письмена, тексти, абетки, які прориваються, мов палімпсести, в нашу свідомість через першоджерела. Вони живуть у легендах, казках, піснях, дохристиянських віруваннях… Усе минуле екстраполюється на сьогодення. Немає перспективи, якщо немає минувшини й навпаки. Історія – це підґрунтя, на якому ми стоїмо. Через неї можемо проглядати свою перспективу. Що ми бачимо сьогодні, за тих умов, які постали понад рік тому, коли мовні статті були “понижені”, викривлені, висмикнуті з конституційного тексту і певним чином потрактовані представниками “п’ятої колони”? Вони почали достосовувати мову до якихось політичних моментів… Така довільність у поводженні з українською мовою, а отже, з українським етносом, українською перспективою, українською державою сьогодні надзвичайно гостро стоїть на порядку денному. Якщо ми хочемо жити за європейськими принципами, то мусимо пам’ятати, що європейцями є ті, хто сповідує головний принцип — право на себе, на свою самодостатність. Я говорю про це тому, що ми лише задекларували державну мову, але вона не стала такою. Адже інформаційна аура навколо нас викривлена, спотворена. На жаль, наших просвітянських зусиль дуже мало. І ми ризикуємо отримати викривлену перспективу. Адже, за формулою Потебні, спотворене слово потворить душу, потворить свідомість. Слово — це програма від Бога. Воно повинне мати колосальне енергетичне наповнення, але може бути й вигаслим. Адже “виїдання” мови, спорожнення її, вичахання, — це той ентропійний процес, який може захопити весь національний масив, якщо ми не будемо протидіяти йому. Це ми також розуміли, коли ініціювали День української писемності й мови. Адже рідне слово — це та основа, на якій тримається інформація від усіх минулих поколінь. І щоб захистити його, народ час від часу вивергає зі свого лона тих оборонців і носіїв, які підносять це слово. Це і Тарас Шевченко, і Леся Українка, і багато інших українських людей окремої місії. Маємо усвідомити, що ми — відповідальні. Адже проблема української мови й писемності ширша, ніж державна, це проблема українства загалом. Як нам вистояти у цьому глобалізаційно-нівеляційному процесі? Вирішити це маємо самі, адже тут нам ніхто не допоможе. Тому я ставлю в один ряд День писемності, який відзначаємо 9 листопада, і саміт ЄС у Вільнюсі, який уже дуже близький календарно. Нам сам Бог велить іти до Європи. І якщо ця історична подія станеться, — ми набудемо асоційованого членства, то українцям, щоб стати європейцями, необхідно буде насамперед берегти, відстоювати своє, поширювати зону інформаційно-мовного впливу. Тому процес Європейської інтеграції означає бути собою, шанувати національні джерела, такі, як “Повість давноминулих літ”. Записав Євген БУКЕТ
Суспільство · “Мовне Ego виявляє ступінь самозаглиблення в мову та ступінь мовної самоідентифікації”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Внутрішній та зовнішній світ мовного Ego сучасника

Напередодні Дня української писемності і мови назріла необхідність поміркувати над вимірами Ego (написання з великої літери пов’язане з інтерпретацією Ego як людської особистості), а тим паче Ego сучасника. Сьогодні, коли особливо важливим постає не тільки усвідомлення значу! щості мови в духовному поступі нації та держави, але і встановлення си! лового навантаження власного я в цьому, істотним є визначення доцен! трових і відцентрових сил особистісного я. Анатолій ЗАГНІТКО, публіцист, м. Донецьк Ego в його основних вимірах Ego — так по-латинськи я в сенсі самодостатності та самовизначуваності. Ego означає та передає сукупно весь обсяг внутрішніх переживань та відчуттів. Наш сучасник… Поняття містке й надзвичайно динамічне. Місткість пояснювана тим, що сучасник ніколи не постає однотипним — існують просто усталені моделі його розуміння, що аж ніяк не охоплюють усього розмаїття варіацій. Динамічність образу сучасника простежувана в тому, що кожна нова епоха окреслює відповідний його тип. І тут навіть кілька років є значущими, не кажучи вже про десятиліття. Якщо поєднати Ego та сучасника, то легко встановити, що його Ego — його внутрішній стан самості та осібності. Його ж мовне Ego виявляє ступінь самозаглиблення в мову та ступінь мовної самоідентифікації, вияв навантаження мови в самостановленні особистості. Самоідентифікації в сенсі сприйняття всього того мовного Коду, що містить пам’ять попередніх поколінь і відчуття себе самого в цьому мовному просторі не відчуженим, а органічним складником. Сучасник вчора, сьогодні й завтра Ще вчора стереотип сучасника витлумачувано як особистість, яка переймається тільки власними питаннями, а сьогодні сучасника розуміють як особистість із не зовсім сформованим національно-мовним чуттям. Особистість, для якої мова — тільки інструмент. Такій особистості легко можна нав’язати ті чи ті цінності. Подібне уявлення є далеким від правдивості та викінченості. В одному з творів-роздумів учасниця ІІІ міжнародного мовно-літературного конкурсу Наталія Кирій (Донбаський державний педагогічний університет) досить переконливо резюмує: “Зараз часто дискутують з приводу того, яким шляхом повинна далі йти Україна, щоб стати успішною державою. Моя позиція така: ми маємо виховати молоде національно свідоме покоління. І це покоління повинне зрозуміти одну важливу істину: доля кожної окремої людини нерозривно пов’язана з долею Батьківщини, наші перемоги — це її злети, сходження на нові вершини, а наші невдачі — це тяжкий відбиток на вразливому серці неньки-України”. Авторська позиція цілком свідома та викінчена — вона пов’язана з рідним народом, державою та усвідомленою роллю сучасника сьогоднішнього. Розвій і розбудова духовної єдності Української Держави неможливі без посилення доцентрових сил національно-державною мовою. Витворюючи ядро державного устрою, єдина державна мова проникає вусі складники управлінсько-законодавчих структур. Водночас кожний громадянин, кожний сучасник має право поряд із державною мовою володіти мовою/мовами національних меншин (регіональними мовами), що не заступають державну мову, а співіснують із нею, маючи функційне навантаження тільки в межах певної громади. А вчорашній сучасник? Це і, власне, вчора (минуле десятиліття), це і минуле століття, і прадавність. Якщо брати минуле століття чи минулі століття, то вчорашній сучасник зробив усе можливе, аби зберегти національну своєрідність, однією з визначальних рис якої виступає мова, а сучасник із радянських просторів ішов на нечуваний спротив проти самої держави заради проголошення найвищої цінності — рідної мови. Сьогодні ніхто не сумнівається в тому, що мова береже пам’ять найдавніших періодів самобутності народу. Так, наприклад, нідерландські науковці встановили, що наші пращури почали розвивати мови орієнтовно 500 тисяч років тому, мешкаючи окремими групами. Мова кожної такої групи була у своїй іпостасі неповторною. І сьогодні кожна мова є неповторною не тільки у своєму звучанні, своїй глибинній історії розвитку, насиченні народу пам’яттю і створенням навколо нього аури, вихід з якої сигналізує поступове зникнення народу, а й у збереженні народу в цивілізаційному світопросторі. Наш сучасник — дещо інший, аніж учорашній. Значна частина сучасників мають за основу свого становлення та існування фінансово-матеріальні зацікавлення як найвищий вимір життєдіяльності та самоствердження, що часто зумовлює формування пріоритетів внутрішнього облаштування держави. Такі зацікавлення завжди ґрунтуються не на загальнолюдській екзистенції з ядровим епіцентром Божого промислу, а на демонічному перезвуку металу (грошей). Тому відбувається видозміна силового поля мови в сучасника. І сьогодні важливим має поставати орієнтація життєво-стверджувальних цінностей у руслі — думай не лише про себе, своє задоволення, а насамперед складай відповідальність про оцінку твоїх дій і вчинків іншими. Коли одна людина підпорядкована демонізму, її легко розпізнати, коли ж кількість таких носіїв починає становити більшість у народі — видозмінюється і весь народ. Тому такими важливими виступають міркування сьогоднішнього молодого покоління про непересічні цінності людськості в її цивілізаційному статусі. В одній із творчих робіт минулорічного конкурсу імені Тараса Шевченка наголошено: “Нащо нас мати привела? На це питання мені відповісти буде трохи важче, бо моя мати померла, коли я була ще маленькою. Я не люблю засуджувати людей, вважаю, що просто не маю на це морального права, але право на власну думку маю, тому можу сказати: мені прикро не за те, що мої батько та матір померли, не виховавши мене, не за те, що я не знала материнської любові та батьківського тепла, ні.., а за те, що вони змарнували власні життя. Адже життя — це спроба, шанс. Шанс робити добро та допомагати слабким, шанс досягти чогось, довести насамперед собі, що ти — Людина! Що варта чогось, що спроможна виконати власні бажання та надихнути на виконання своїх бажань інших” Олена Огурцова (Донецький державний університет управління). Напевне, в цьому й сенс завтрашнього сучасника, мовно-духовне опертя якого міститься в сьогоднішньому. І думки ці сформовані рідною мовою, вони і відтворюють мовне Ego сучасника — живи в єдності з самим собою та усвідомлюй необхідність збереження пам’яті про минуле. Українська мова та Ego сучасника Хто задумувався над тим, що на 22-му році існування Української Держави такою необхідною буде щоденна копітка праця на утвердження та розширення силового навантаження українсько-державного слова як основи-основ збереження українськості, її знаковості в сучасному слов’янському просторі. І тут одним із провідних начал постає мотивація українськості. Свого часу Андре Мартіне констатував: “…мова перемагає своїх суперників не через якісь внутрішні якості, а тому, що її носії войовничіші, фанатичніші, культурніші, заповзятливіші” (Мартине А. Распространение языков и структурная лингвистика // Новое в лингвистике. — М.: Изд-во иностранной лит-ры, 1972. — Вып. 6. — С. 81—82). Можливо, й справді українській мові не вистачає войовничості, наступальності, але водночас у цьому її сила. У неї не було ані войовничо-силової підтримки, ані державно-законодавчого забезпечення, навпаки — її забороняли, не пускали на поріг освіти і науки, висміювали та кепкували, а вона заяскравіла повноцінно і стильово, і жанрово, й енциклопедично, й інтелектуально. Завдяки тим сучасникам, перелік імен яких годі вмістити в короткому огляді. У Михайла Кочергана є цікаві думки щодо суспільної мотивації знання певної мови: “У газетах не раз доводилося читати, а ще частіше чути у публічних виступах і в приватних бесідах, що людям потрібно розповідати про красу української мови, її милозвучність, і тоді вони заговорять нею. Спостерігаючи за млявим процесом переходу викладання на українську мову, я прийшов до висновку, що українізувати зрусифікованих українців на основі пропаганди краси української мови — безперспективна справа. Людина оволодіває іншою мовою не через те, що вона красива, а тому, що вона їй практично необхідна. Отже, тут на першому місці є мотивація” (Кочерган М. Про час, про себе і людей: спогади / Михайло Кочерган. — К.: ВЦ “Академія”, 2012. — С. 209— 210). Промовистим є твердження одного з Невідомих, хто відгукнувся на статтю Андрія Скуміна “Місію не виконано” (“Український тиждень”. — 2013. — №31). Влучно і характерно прокоментовано напрями пристосуванства до влади в українському адміністративно-управлінському просторі, внаслідок чого розмивається підґрунтя національної ідентичності: “…таке угодовництво не залежить від області України: достатньо… прийти на богослужіння у неділю в Дрогобич у новозбудовану церкву Іллі, де колись і 100 віруючих не було, а зараз там уся місцева еліта з сім’ями. Складно сказати, скільки тут позірного, але якщо додати до цього перехід на спілкування в сім’ях цих нових православних на російську, роки Януковича і “регіонів” залишать важкий слід на справі утвердження європейської України” (“Український тиждень”. — 2013. — №32). Вельми промовистий факт. А якщо додати до цього ще одну важливу думку, що постійно виникає, — у Західній Україні не вистачило тільки одного покоління для повтору ситуації в усій іншій Україні. Досить важливою і показовою постає часова стиснутість упровадження єдиного мовного простору в цілісній тодішній радянській імперії: якщо на приєднаних 1654 року землях для загального мовного утвердження необхідними були 263 роки російського імперіалізму та 74 роки радянського “добровільного” мовного єднання-нівелювання, то в Західній Україні — це тільки 52 (!) роки з мінусом чотирирічного періоду Другої світової війни. Вельми показовий факт пришвидшеного мовного уніфікування особистісного мовного Ego. Мовний простір державного слова збережено, та, на превеликий жаль, цей простір постійно намагаються звузити, обмежити, витіснивши регіональними мовами (термін із нового закону України “Про засади державної мовної політики”). Регіональні мови співіснують з державною, але аж ніяк не заступають її. Іван Дзюба надзвичайно колоритно зобразив втрату Атлантиди Української Донеччини… Вона постає зримо-споглядальною за вдумливого прочитання його останньої книги спогадів “Життя не окремо взятої людини”. Показово, що розмивання Фото Олександра Литвиненка
Суспільство · “Українська мова заявила себе на всьому просторі Української Держави як об’єднувально-визначальна сила”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

українського мовного пласту в Донеччині відбувалося поступово. Спочатку чітко виявлювані осередки української мовної стихії не зачіпали, даючи можливість їм саморозвиватись. Цілком свідомо покладалися на невблаганний щоденний вплив російськомовного донецького міста, сила якого зростала завдяки відкриттю численних копалень не лише у великих містах на кшталт Донецька, Макіївки, Горлівки, а й у Красноармійську, Димитровому, Шахтарську, Торезі та багатьох інших. На нововідкриті копальні приїжджав народ звідусіль, що уможливлювало активізацію тези про посилення російської мови, адже вона гарантувала рівноправне спілкування усіх. Водночас ніхто не вивчав (навіть уявити щось подібне важко) ані національний склад, ані мовно-культурні потреби. Усе вмотивовувалось щонайшвидшим освоєнням того чи того рудника. Тому українська мова свідомо витіснялася з більшості сфер промисловості, науки, управління тощо. Попри всі крутизни, українська мова в Донеччині живе. Щоправда, перебуває не втому силовому навантаженні, в якому має бути, та й не настільки духовно навантажена в усьому просторі, який мав би бути для державної мови. Певною мірою подібна ситуація відбиває сучасний стан суспільства з його домінаційним компонентом уречевлення та огрошовлення (=все має ціну), що в культурно-духовному та державно-розбудовному аспектах веде в нікуди. Тому промовистими є міркування Маргарити Книш (ДонНУ) щодо сценаріїв людського життя, один із яких учасниця конкурсу кваліфікує як золотий: “Сьогодні багато людей стоять у черзі за життям, де влада, гроші, популярність — головні пріоритети. Любов, чесність, доброта виступають другорядними, хоч і не завжди, але найчастіше. Не торкатимуся проблеми: гарні чи погані багатії. Не мені судити. Історія знає і тих, і інших. Після цих людей на життєвій сцені залишається багато речей для тих, хто виступатиме наступним”. Зовсім іншим є сіренький шлях, коли люди “часто скаржаться на своє життя. А чого скаржитися? Дуже поширеною вже кілька років є фраза: “Не ми такі — життя таке”. Шановні, а хто ж винен, як не ми?! Хто створює наше майбутнє? Бог? Але релігія нам говорить, що не дається людині той хрест, який вона не зможе нести. Можливо, епоха ренесансу занадто на мене вплинула зі своєю ідеєю про всесилля людини. Погоджуюся, що наше життя в наших руках. “Сила волі змінює реальність”, — казав Стів Джобс. Зважаючи на досягнення цієї людини, вважаю, що їй вірити можна”. Справді, сила волі змінює реальність, змінює Ego. Невеликі зусилля: президент Таджикистану закликав громадян самоідентифікувати себе з попереднім періодом розвитку нації та зберегти тяглість традиції — відмовитись від суфікса -ов у прізвищах: не Рахмонов, а Рахмон. Такій традиції він надав сили президентського указу. Ще один сценарій розвитку людини, на думку Маргарити Книш, — сонячний, за яким люди мають “любити життя! Бути відкритим світові, людям, собі! Розвиватися, досягати поставленої мети! А ви запитаєте: “А яку мету? Якось ви все дуже абстрактно описали!” Точно відповісти я не зможу. А хто зможе? Усі люди різні, і бажання вони мають різні. Як можна для такої кількості особистостей винайти єдину формулу життя? Відпустіть себе, і відповідь прийде сама. Доки ми обмежуємо свій розум, уяву словами “неможливо”, “нереально”, не напишемо потрібного сценарію. Бути самим собою, робити те, що каже серце, і з чим погоджується розум — означає жити. Усе інше — існування”. Справді, що може бути природнішим, ніж віднайти себе в духовно-мовному просторі свого народу, своєї нації. Часто творча особистість переосмислює себе як органічну частину усіх духовних надбань попередників, пропускає через власне творче Я пам’ять поколінь і приходить до джерел українськості як визначальних. Підтвердженням цього постає творче кредо талановитого прозаїка, драматурга Анатолія Наумова. Нещодавно видана книга чудових українських комедій засвідчила оригінальність творчого почерку цього майстра. У телефонній розмові з автором цих рядків він наголосив: “Не забувайте про ще одну категорію творчих особистостей: тих, хто перейшов з російськомовного простору в українськомовний. І не думає повертатись назад”. Ego у мові та мова в Ego Можна, безперечно, зводити сутність мови, її навантаження до комунікативності, до коду (системи знаків). Та в цьому разі по& за осмисленням залишається один із наріж& них каменів людської цивілізації, її поступу — трансформація духовності, усіх її пластів з одного покоління в інше. Мова й справді Код, але Код із великої літери, що уособлює в собі, уміщує все розмаїття, багатошаро& вість пам’яті з усім набутком пізнаного та ус& відомленого. Власне, кожна людська осо& бистість ословлює та омовлює пізнане. Вона активною постає в цих процесах і дійствах. Пізнати велич духу народу допомагають від& биті у пам’ятках за допомогою слова ті чи ті події. Здебільшого ніхто з пересічних громадян не замислюється над мовою, її статусним навантаженням у його долі. Останнє приходить тоді, коли мовне оточення зникає через певні життєві обставини. Так, за твердженням Сальваторе Дель Ґаудіо, в сучасній Італії протягом останніх десяти років українська діаспора “організувала школи, дитячі садочки, асоціації для підтримки та розвитку української мови. Такі ініціативи особливо є корисними для другого покоління українців, які не завжди мають умови й можливості вивчати з дитинства українську культуру і чути рідну мову. У таких школах зазвичай українські вчителі працюють на громадських засадах” (Дель Ґаудіо Сальваторе. Мова українських мігрантів в Італії: соціальні та лінгвістичні характеристики. — К., 2012. — С. 11). Показово, що навіть за кордоном, зокрема в Італії, українці послуговуються рідною мовою, коли спілкуються між собою, російську ж мову вони використовують у спілкуванні з російськомовними українцями та росіянами, в усіх інших випадках — застосовують тільки державну мову країни, де перебувають (Дель Ґаудіо Сальваторе). Отже, мовне Ego українця є активним, але активно-особистісним, виявлюваним максимально тільки за екстремальних умов втрати власної національно-мовної ідентичності. Водночас мовне Ego українця виступає толерантним, у ньому відсутнє агресивно-наступальне начало. Попри чітко виявлювану на всіх рівнях толерантність наявне прагнення зберегти свою мовну ідентичність у всіх сферах суспільного життя — законодавчо-державному, управлінсько-адміністративному, оборонно-промисловому, науково-освітянському та інших. Недостатнім виступає принцип згуртованості в обстоюванні власного права на розширення вияву і простору мовного Ego, внаслідок чого цілі шари державно-інформаційного тла звужують самоусвідомлення та національну настроєвість українця (можна говорити про більшість громадян Української Держави): FM-радіоканали, телеканали з очевидним домінуванням не національного продукту (навіть не українськомовного, а чужого виробництва з яскравим втіленням чужих цінностей). Донеччина є своєрідним мовним краєм, зберегти у якому мовну поліфонію — це навіть не право, а обов’язок не тільки управлінсько-владних структур, а кожного мешканця краю. Національно-мовне облаштування та розбудова України загалом, а Донеччини зокрема, не можуть і не повинні вирішуватись мітингово, а продуманими заходами гармонізації розширення сфери функціонування української як державної мови та мов регіональних. Українська мова заявила себе на всьо& му просторі Української Держави як об’єд& нувально&визначальна сила, тому завдання сьогодні не лише зберегти, а й посилити цей статус. Українська писемність і мова вмон& товані в історичні шари українського наро& ду, його самоутвердження та самовизначен& ня. Вони становлять підвалини української Державності та української національної ідеї.
Суспільство · “Українська мова заявила себе на всьому просторі Української Держави як об’єднувально-визначальна сила”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Концепція правового опору

Сергій МЕЛЬНИЧУК, м. Луганськ Аналізуючи український національновизвольний рух, боротьбу проти московського імперського ярма, я дійшов до наступних висновків. Один із основних чинників поразки визвольних змагань — інформаційний програш. Національно активній частині населення України створюються соціально-економічні умови, коли людина, аби вижити, мусить перетворитися на покірну худобу або вдатися до природних засобів самозахисту й виживання. В останньому випадку на осіб, у яких природні рефлекси самозахисту своєї честі й гідності перемогли, вішали ярлики терористів, бандитів, а в останні десятиліття ще й антисемітів. Перемогти добре відпрацьований імперський інформаційний механізм у прямому протистоянні неможливо. Необхідні механізми, за допомогою яких інформацію імперії можна спрямувати проти самої імперії, шляхом висвітлення її антилюдської сутності. Проголошення Незалежності України для окупаційної радянської адміністрації — вимушений крок, для “випуску пари” у збуреного авторитарним правлінням КПРС населення. А фактично імперські чиновники під гаслами демократизації та ринкової економіки, за допомогою злочинного світу, конвертували свої посадові повноваження в майнові статки і панують тепер не адміністративним ресурсом, а майновим. Візантійські основи державної структури залишились незмінними: національне законодавство виконує функцію декорації для зовнішнього світу, а для власних громадян — роль казки про безоплатну медицину, освіту, соціальну захищеність. Здавалося б, відстоювати права і свободи людини правовими методами в мафіозної державної структури — безглуздя. Та я дійшов висновку, що це копіткий, але найефективніший метод перемогти цю структуру. Відмовляючись від правової аргументації своїх дій, люди знову потрапляють в інформаційну пастку. Основна моя правозахисна діяльність концентрується на відстоюванні конституційного порядку, який забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в Україні. Концепція мого правового протистояння злочинній державній структурі — у використанні всіх національних засобів правового захисту та міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною. Якщо проходження юридичних процедур позитивного результату не дало, то, відповідно до міжнародного права та українського законодавства, виникає ситуація крайньої необхідності, що є правовою підставою для застосування природних засобів самозахисту. Звернення до національних судів і Європейського суду, крім правозахисної функції, мають ще й інформаційну. Тобто, документально фіксується формальна декларативність юридичних норм, що створюють оту ситуацію крайньої необхідності. Без документального підтвердження цю ситуацію майже неможливо довести. Пригадайте холодноярівців, петлюрівців, упівців та інших славних синів і дочок України: саме програш у зовнішньополітичній сфері був одним із основних чинників поразок національних визвольних змагань. Із 2002 року в процесі відстоювання свого конституційного права на всебічний розвиток і функціонування української мови в моїх архівах назбиралася немала кількість судових рішень та офіційних відповідей державних посадових осіб — починаючи від Адміністрації Президента України і закінчуючи органами місцевого самоврядування. Ці документи відображають офіційну позицію органів державної влади та місцевого самоврядування щодо дискримінації українців за мовною ознакою в різних сферах суспільного життя: у правоохоронних органах, органах соціального захисту, освіті тощо. Особисті висновки громадських і політичних діячів щодо знищення української мови, якщо немає відповідної документальної бази, опоненти тлумачитимуть як упереджену оцінку ситуації. А от судові рішення та офіційні відповіді державних посадових осіб є документами, що вироблені самими виконавцями злочинної дискримінації за мовною ознакою. 2010 року вийшла збірка документів і публікацій моєї правозахисної діяльності у сфері застосування української мови — “Моя боротьба за мову”. Тут висвітлюються злочинні методи “історичного складання” російськомовного населення України. Злочинні, бо державна політика, спрямована на обмеження права українців на всебічний роз& виток і функціонування української мови, за законами тієї ж держави, будь то Радянська Україна чи Незалежна Україна, кваліфіку& ється як злочин: за Кримінальним кодексом УРСР — стаття 66, за Кримінальним кодек& сом України стаття 161 — пряме чи непряме обмеження прав людини і громадянина за будь&якою ознакою. Якщо озирнутися назад, у ХХ століття, на методи “історичного складання” російськомовного населення в Україні — голодомори і репресії, якими радянська влада очищала Україну від українців і масово заселяла іншими етносами, формуючи, таким чином, російськомовне населення України, то, відповідно до статті 2 Конвенції ООН “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього” від 9 грудня 1948 року, таке “історичне складання” кваліфікується як геноцид. Початкової мети моєї правозахисної діяльності — привернути увагу до злочинних методів знищення української мови як однієї з основних ознак національної ідентичності корінного населення України — я досягнув. Наступний етап — знищення виявлених злочинних механізмів. Це одна людина не може вирішити. Тому необхідно розпочинати з налагодження модернізованої до сучасних вимог структури спротиву з національно активних громадян, переважно молоді. Важливо поділитися досвідом — системою самоорганізації правозахисної практики в умовах феодального правління мафіозних кланів в Україні. Це закономірності поведінки й ментальності чиновників радянської імперської бюрократії та використання цих особливостей у правозахисній діяльності; закономірності зміни психологічних станів в екстремальних умовах і засоби профілактики й виходу з депресивного стану. У душі кожного українця генетично закладено козацький дух, “що тіло рве до бою”. Розбурхати козацький дух — це основа майбутніх перемог. Перспективу для сучасної України бачу в розбудові держави за командним принципом. Тут кожен громадянин — самостійна особистість, яка усвідомлює, що її добробут, вага її голосу залежать від виконання нею своїх професійних функцій у загальнодержавній командній грі. Лише суспільство особистостей є природним для українців у розбудові власної національної держави.
Від першої особи · “Дослідників не може не цікавити, що говорила пам’ять землі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Масовий терор як засіб державного управління

— Ваша нова книжка велика за обсягом — 1066 сторінок. Якщо коротко — який її головний зміст і головні висновки? — Втрати культурної спадщини України у міжвоєнні роки ХХ ст. — вияв боротьби проти Української народної республіки/Української держави, яку провадила проти її людності та державності большевицька Росія в 1917—1921 роках, а також у період Розстріляного відродження. Я відштовхувався від організаційних форм науки й культури (Українська державна академія мистецтв, Київський археологічний інститут та Українська академія наук), створених у часи Центральної Ради та гетьманату. Большевики опанували всі ці інституції відповідно до своїх загальних проектів. Від гасла світової революції вони перейшли до ідеї побудови соціалізму в одній окремо взятій країні. При цьому завжди переслідували ту саму мету — формування майбутніх будівників комунізму та ліквідацію тієї частини населення, що до цього не надавалася. Моя книжка, як і перший її том, — це джерелознавче дослідження. Але раз за разом на перший план виступав історіографічний аспект. Наприклад, опанування гуманітарних наук, державний терор і тероризм розглядаються у такій послідовності — видання самостійної України (1918— 1921), видання, що з’явились за кордоном СРСР у міжвоєнні роки та за часів німецької окупації, далі совєтські видання (1918—1945), повоєнні закордонні видання (1945—1991) тощо. Окремо представлено історіографію мистецтвознавства з найдавніших часів до 1991 р. Історія розвитку української гуманітарної науки в період большевиків неминуче розпочинається з історіографічного Федір Ернст екскурсу у сферу державного терору й тероризму. Історичне пізнання дається через джерела, що бувають трьох типів — рукописні, друковані й аудіовізуальні, їм відповідають три типи сховищ: архіви, бібліотеки й музеї. Большевики послідовно опанували їх усі. Першим підпало під їхній контроль Центральне архівне управління (діяло під різними назвами) 1920 року після смерті першого голови В. Модзалевського. 1938 року совєтська архівна система з відання ЦВК СРСР безпосередньо перейшла у відання НКВД. — У якій ситуації опинилася культурна спадщина? — Матеріальна культурна спадщина — це сукупність нерухомих (передусім пам’ятки архітектури) і рухомих (передусім архівні, музейні експонати й книжки) пам’яток культури. Їхні втрати вивчаються через факти нищення пам’яток, їхнього псування й переміщення. Антропоцентричний метод дослідження підказував провадити паралелі соціальних явищ: голод 1921—1922 років — і вилучення церковних цінностей, Голодомор 1932—1933 років — і діяльність “Торгсин’ів” тощо. Наслідком цих зіставлень стало висвітлення проблеми “Большевизм і українська культурна спадщина” паралельної до всієї історії УСРР/УРСР. Довоєнний період поділено на дві частини: “Ленінський червоний терор” і “Сталінський терор”. Руйнування пам’яток культури простудійовано на прикладі пам’яток Золотоверхого Києва, грабування музеїв органами Госторгу, бібліотек — органами “Международной книги”, нищення архівів. На матеріалах окремих архівно-слідчих справ простежено процес фізичної ліквідації музейників. — Коли відбувся перехід від старих, ор$ ганічних форм культури, до нових? — У 1920-х роках, коли ще діяла пост-самостійницька інерція, на чолі музейних сховищ стояли: Київський національний музей (давніше — міський, потім — Всеукраїнський ім. Шевченка) — академік УАН Микола Біляшівський, Катеринославський — теж зрештою обраний на академіка УАН Дмитро Яворницький, київський ім. Ханенків — Микола Макаренко, Херсонський — Віктор Гошкевич, Одеський — Сергій Дложевський, Полтавський — Михайло Рудинський. Цю мережу зруйнували 1925 року, відтак музей за музеєм — переглянуто перебіг арештів українських музейників. — А що відбулося з книжками? — Окремий розділ праці складає вивчення шкоди, заподіяної книжковій культурі, — розглянуто історію видань, заборонених на стадії верстки або наклади яких знищили. Серед них основоположні для культури видання: журнал “Наше минуле” (1919), “Повне зібрання творів Тараса Шевченка, т. 3, 4, 8” (1927—1932), “Українські народні думи, т. 1—2” К. Грушевської (1927—1931), “Нарбутівський збірник” (1933), “Біографічний словник діячів українського народу й української землі” (1933—1934), “Українська радянська енциклопедія” (1934), праці В. Антоновича, М. Грушевського тощо. Здебільшого це видавничі проекти Української академії наук. — Вивчати невидані книжки, мабуть, непросто, тим більше, що й архіви були за$ боронені? — Дослідників не може не цікавити, що говорила пам’ять землі, коли були закриті архіви, тож за матеріалами Биківні й Вінниці простудійовано кардинальні проблеми некрополезнавства. — За умов закритості архівів хто міг розпочати історичні дослідження? Невже начальство? — У ролі істориків, що вперше в історіографії одержали доступ до слідчих справ, виступили Володимир Затонський (“Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму”, 1934), дружина Постишева Тетяна Постоловська (“Особливості класової боротьби на Україні в період між XVI і XVIІ партз’їздами, розгром контрреволюційних організацій і роль органів юстиції в розгромі”, 1934), Ємельян Ярославський (“Від опозиції до контрреволюції”, 1935). На численних витягах із протоколів допитів не відбились ані зовнішня, ані внутрішня критика джерел, вони лише ілюструють точку зору партії. У період, коли доступ істориків до архівів був закритий, історичне пізнання було ускладнене і вкрай загальмоване, оскільки могло йти лише через дослідження некрополів (Биківня й Вінниця). — Коли історики дісталися до втрат культурної спадщини, що вони встановили? — За експертною оцінкою видатного вченого — історика мистецтва Федора Ернста, найкращі зразки бароко в Києві — величезні муровані церкви, споруджені коштами гетьмана Мазепи: військовий Микільський собор на Печерську і головна церква Братського монастиря на Подолі. Їх збудував у 1690-х рр. російський майстер Осип Старцев за вказівками гетьмана. Обидва храми були зруйновані. Вплив діяльності гетьмана Мазепи на мистецьку культуру Наддніпрянщини кінця XVII— поч. XVIIІ ст. відзначили й мистецтвознавці Микола Голубець і Дмитро Антонович. Нищення нерухомих пам’яток культури, передусім архітектурних, завжди викликало посилений інтерес дослідників. 1992 року А. Анісімов склав мартиролог втрачених у Києві культових церковних споруд, серед них церков, побудованих у часи Київської Русі. Тут 150 позицій. — Що можна сказати про наші скарбни$ ці-музеї у період до 1917 року? — Напередодні Першої світової війни пам’ятки історії та культури складали в Києві доволі розгалужену мережу. До відкритих, публічних сховищ, де зберігалися рухомі пам’ятки, належали передусім музеї — міський (згодом Національний, пізніше Всеукраїнський історичний ім. Т. Шевченка), Церковно-археологічний при Київській духовній академії, університетські (красних мистецтв, старожитностей і ну- Стефан Таранушенко, мистецтвознавець, історик архітектури, пам’яткоохоронець, музейник мізматичний кабінет), Педагогічний ім. цісаревича Алексея, Військово-історичний, а також товарознавства при Комерційному інституті. Серед сховищ закритих, крім ризниць, вирізнялися також Арсенал, банки (київська контора Державного банку, київське відділення державного дворянського земельного банку, київське відділення Селянського поземельного банку, відділення Комерційного банку у Варшаві тощо), ломбарди (київський міський, київський приватний і київське відділення петроградського столичного), а також приватні збірки — Богдана і Варвари Ханенків, членів родини Терещенків, Турвонта Кибальчича, Оскара Ганзена та ін. Усі вони за большевиків зазнали більших чи менших втрат. У Всеукраїнському музейному містечку було ліквідовано Музей діячів, Музей України тощо. Паралельно з ліквідацією сховищ ув’язнили, а часом і розстріляли багато вчених — працівників архівів, музеїв, бібліотек. — Очевидно, процес ішов поступово? — Загальновідомо, що однією з перших акцій нової влади було оволодіння банківськими сейфами. Це відбувалось не тільки в Петрограді, де в большевиків могли виникнути тимчасові фінансові труднощі й бракувало готівки. Їм до рук впало майже все, що було в імперії. Сейфами, що були приватною власністю громадян, вони намагались заволодіти по всіх містах. Докотившись на початку 1918 року до Одеси, муравйовці надрукували наказ свого “наркома фінансів” Л. Рузера: “Володарі сейфів указаних нижче №№-ів повинні з’явитися з ключами о 10-й ранку в нижче наведені терміни. […] Сейфи тих, хто не з’явився й не прислав пояснень, будуть зламані, і їхній вміст конфісковано” (Ревизия сейфов // Известия Одесского совета рабочих депутатов. 1918. 3 марта / 18 февраля. №257. С. 4.) — Історики називали ці події ленінським періодом нашої історії. Варто почати з ньо$ го. — Уже акції Муравйова (1918) були спрямовані і проти нерухомих пам’яток, і проти рухомих. Федір Ернст склав акти, у які саме київські храми влучили їхні набої й скільки їх було. На підставі цих актів він написав окрему студію, надруковану в журналі “Куранты” й окремим виданням, що мала широкий резонанс. Голова армійського комітету 1-ї революційної армії С. Мойсеєв, що знав Муравйова зблизька, згадував київську епопею: “Коли на місце розстрілів приїхав Муравйов і побачив, що його оточує натовп Нова книжка “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР 1917—1941, т. 2” відомого вченого, доктора історичних наук Сергія БІЛОКОНЯ продовжує його дослідження історії большевиць! кого терору. Її провідна тема — втрати культурної спадщини під час акцій большевизму проти самостійної України (1917—1921 рр.) і згодом у період Розстріляного відродження. Перший том одержав схвалення наукової громадськості, його відзначили Національною премією України ім. Т. Шевченка. Тоді йшлося про механізм терору, що застосовувався до людей. У другому томі йдеться про нищення і грабунок матеріальних цінностей, насамперед про грабунок їхнього головного еквівалента — золота. Про зміст книжки, яка вийшла у дрогобицькому видавництві “Коло”, розмовляємо з автором.
Від першої особи · “Владу чудові орнаменти, шиття золотом, сріблом і шовком не цікавили, їй ішлося тільки про кульку металу, про золото”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

озвірілих червоногвардійців з награбованим майном, то він нічого не сказав про те, щоб не грабували, а навпаки, почав закликати розстрілювати далі, мотивуючи тим, що нині головне бути безпощадним”. Ленін називав їх “доблесними героями звільнення Києва” (Ленин В. И. Полное собрание сочинений. Т. 50. М., 1965. С. 365). Доктор В. Марк, що служив лікарем у червоній армії й виїхав за кордон за кілька літ, наприкінці 1921 року, описав свою зустріч на Курському вокзалі в Москві з ад’ютантом М. Муравйова (1918): “Усі пальці ад’ютанта були у дорогоцінних брильянтових перснях, з верхньої кишені тужурки звисав дорогий, важкий золотий ланцюжок і з кишені рейтуз виглядало запхане туди намисто зі справжніх перлин. Коли я зацікавився цим і запитав “ад’ютанта”, звідки в нього всі ці речі, він цілком серйозно пояснив, що всі ці дорогоцінності привіз із Києва, де “вони детально оглянули буржуазію та її магазини”. Згодом грабунки пробували упорядкувати. У 1918—1919 роках офіційна біографія Станіслава Реденса містила такий епізод: “Учасник боїв з гайдамаками, відряджений ЦК КП(б)У із цінностями до Москви” (Шаповал Юрій, Пристайко Володимир, Золотарьов Вадим. ЧК-ҐПУ- НКВД в Україні: Особи, факти, документи. К.: Абрис, 1997. С. 538). Що це були за цінності й де конкретно Реденс їх узяв, його біографи чомусь не повідомили. Як відомо, Реденс і Сталін були одружені з сестрами. 1919 року в Києві заснували “Комісію з приймання — відправки коштовностей, віднятих у буржуазії” (голова Аркадій Асков, 1897—1937). — Але ж і в найтяжчі часи існували охо$ ронці пам’яток. Як їм велося? — Пам’яткоохоронці 1920-х років виступали з ініціативами, що випереджали руйнівні дії влади. У лютому 1918-го, себто відразу після муравйовщини, архімандрит і намісник Києво-Печерської лаври о. Климентій Жеретієнко ініціював створення в Лаврі спеціального Церковно-археологічного музею. Поруч зі священиками діяли пам’яткоохоронці, які вирішили обороняти Києво-Печерську лавру своїми специфічними засобами. До новоствореного Музею культів і побуту було перенесено з Подолу найкоштовніші речі Церковно-археологічного музею при КДА. Почали конструювати структури спеціального заповідника — Всеукраїнського Музейного містечка, — зокрема й антирелігійні. Духовний собор Лаври доручив детальну розробку проекту Лаврській господарчо-будівельній комісії за участю послушника економічного відомства інженера-технолога В’ячеслава Іванова, а також запросив до складу комісії відомого вченого, професора Київської духовної академії протоієрея Ф. І. Титова. Від держави справу її організації узяв на себе Департамент охорони пам’яток старовини і мистецтва Міністерства освіти УНР. Звертаючись до Духовного собору Департамент просив допустити свого уповноваженого Г. Ф. Красицького з помічниками до всіх монастирських ризниць, скарбниць і схованок на території монастиря з метою реєстрації, описування і фотографування пам’яток старовини й мистецтва. — З іншого боку барикад стояла влада зі своїми силовими структурами, очевидно, во$ на теж розробила мережу своїх організацій? — Як встановила дослідниця виробів із металу (дзвони, ювелірні вироби) Жанна Арустамян, мародерська кампанія систематичного розпродажу речей художнього й історичного значення розпочалась в УСРР з 1921 року, тобто відразу після закінчення воєнних дій. 29 вересня того року Українська економічна рада ухвалила, щоб усі господарські організації передавали уповноваженому Державної імпортноекспортної торговельної контори (Держторгу) т. зв. надлишкові запаси музейних коштовностей. Структуру “Внешторга” було організовано через мережу осередків — в Одесі, Києві та інших містах. 1925 року по СРСР у штаті Ґосторґу працювало 10 938 осіб. Київський осередок “Внешторга” відразу почав проводити різко агресивну політику. 7/20 грудня 1921 року Голова-Президент ВУАН акад. Микола Василенко записав у щоденнику: “Надійшло розпорядження про вилучення надлишків з музеїв для “Внешторга” (зовнішньої торгівлі). Отже, будуть розпродавати художні цінності за кордон. Бідна, бідна країна”. У протоколі №8 музейного комітету Музею ВУАН від 17 грудня 1921 року знаходимо такий запис: “Заслухано доклад директора Музею М. О. Макаренка про утворення Вн(е)шторгом Комісії для продажу деяких речей (“зайвих”) музеїв. Постановлено: доручити проф. М. О. Макаренку слідкувати за розвитком і діяльністю цієї Комісії і докласти Комітету, коли це буде потрібно”. Крамниця Укрвнешторга (Київ, Хрещатик, 30, ріг Хрещатика й Прорізної) публікувала у пресі оголошення про те, що купувала килими, хутра, картини, бронзу, порцеляну, кришталь, фаянс, мережива, тюль, кустарно-мистецькі вироби, вироби зі срібла й золота: “Купуються лише речі, що мають худож[ню] чи особливо високу цінність” (Искусство. К., 1922. 22—28 апреля. №4. С. 4). — Були, мабуть, і потужніші структу$ ри? — Заходи влади, призначені для грабунку матеріальних цінностей, організовані порядком ідеологічної кампанії, мали характерне прикриття, забезпечене довголітньою пропагандою. Це була боротьба Колекціонер, меценат, музейник Павло Потоцький з онуком проти Церкви, необхідністю такої боротьби дурили нещасних людей. Цікаво, що лист Леніна до Молотова й членів Політбюро РКП від 10 лютого 1922 року не містить жодного натяку на необхідність підтримати голодних людей за рахунок церковних цінностей. Провідна його тема — погром “рабовласників, реакційного духівництва”. Головний клопіт вождя — використати момент, коли можна розраховувати на цілковиту перемогу над супротивником. Зіставлення текстів показало, що ідея ленінського листа походить із Н. Макіявеллі (Макиавелли Николай. Государь / Пер. с ит. под ред. Н. Курочкина. СПб., 1869. С. 40). — Чи протестували українські гумані$ тарії? — Академіки Агатангел Кримський, Сергій Єфремов і Федір Шміт, музейники Микола Макаренко, Данило Щербаківський, Федір Ернст та інші 26 квітня 1922 Богоявленська Братська церква побудована у 1690-ті роки. Знищена разом з дзвіницею 1935 року року звернулись до Раднаркому УСРР із протестом проти вилучень із музеїв: “Твір мистецтва, загинувши, не може бути відновлений. Зрозуміло, що хрест Богдана Хмельницького, вилучений із Музею Культу й Побуту Києво-Печерської Лаври, або подарунок Мазепи — царські ворота, вилучені з Чернігівського собору — не зможуть бути зроблені заново. Зрозуміло, що візантійський браслет, узятий із Чернігівського музею, у тисячу разів дорожчий за те срібло, з якого він зроблений. Сплавити у злитки чи продати ці речі за кордон було б тяжким злочином перед народом, який темною плямою ляже на імена діячів, які допустили подібний факт”. Автори цього звернення одержали відповіді кожен персонально. Федір Шміт, Микола Макаренко і Федір Ернст були розстріляні. Агатангел Кримський і Сергій Єфремов померли в ув’язненні. Данило Щербаківський наклав на себе руки. — Чи існують якісь документи про це — з того, іншого боку? — Рішенням Оргбюро ЦК КПУ №34 від 15 квітня 1921 чекіст Михаїл Серафімов був призначений завідувати національним відділом НКВД УСРР. Саме він керував брутальним вилученням коштовностей у Києво-Печерській лаврі. 23 березня 1922 року він писав на бланку НКВД голові Київського губвиконкому А. Іванову: “Дорогий Андрію Васильовичу[!]. Мої справи наближаються до блискучого завершення[,] — як я й думав, ніщо з цінностей не вивезене[,] — у грубих цифрах цінності досягають 900 млн рублів золотом. Завтра за угодою з митрополитами обох церков проводжу разом з Михайликом офіційне вилучення, по закінченню його усе погружу в банківський вагон і перевезу до Харкова. Загалом уся робота коштує у довоєнних рублях 1000 р[.,] — а надбання на 900 млн”. 8 квітня 1922 року представники київських музеїв Данило Щербаківський, Федір Ернст та Федір Морозов з одного боку, і влади М. Серафімов і М. Михайлик з другого, склали акт про переговори: “Складено цей акт у тім, що Комісія з вилучення церковних цінностей на користь голодуючих, під час своєї роботи в Лаврі, оглянувши Музей Культу і Побуту Києво-Печерської Лаври, приступила до вилучення речей з Музею, незважаючи на те, що представники Губкопису подали письмову заяву зборів представників усіх музеїв м. Києва про неправочинність Комісії для такого вилучення, яке проводить Комісія всупереч інструкції, і незважаючи на повторний рішучий протест представників Губкопису, які заявили, що поступляться тільки силі, — таке вилучення усе ж було проведено, причому представники Комісії заявили, що ніяких подальших виїмок з Музею проведено більше не буде. Вказані предмети, незважаючи на виняткову художню та історичну цінність, пов’язані з іменами Богдана Хмельницького, Мазепи, Анни Іоанівни, Катерини ІІ, Румянцева-Задунайського, були вилучені через те, що зроблені з золота і дорогоцінних каменів”. 28 квітня 1922 року член Ради церковної громади Києво-Печерської лаври А. Стефановський доповідав: “Близько полудня 27/IV Лавру очепили з усіх сторін Радянські війська, які не впускали й не випускали через її ворота нікого без особливого дозволу Начальника охорони. Незабаром до Лаври прибула Комісія з вилучення цінностей на чолі із Зам[ісником] Н.К.В.Д., т. Серафимовим. Останній, приїхавши, заявив, що він, отримавши категоричну настанову влади, прибув узяти ризу з ікони Успіння, не заходячи в переговори про її викуп, і запропонував о. Наміснику добровільно зняти ризу, додавши, що в разі відмови, сама Комісія її зніме”. — Як добилися закладення заповідників, що мали нашу спадщину оберегти? — Боротьбу за Музейне містечко розпочали ще 1923 року. У протоколі засідання Комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини від 24 лютого 1923 року (були присутні акад. Олекса Новицький, Федір Шміт, Микола Біляшівський, Данило Щербаківський, Федір Ернст, Валерія Козловська та інші) зазначено: слухали — “Про передачу старовинних будівель Лаври під Музейне Містечко”. Ухвалили: “Оскільки перед центром уже порушено прохання, доручити т. Эрнсту скласти точний список усіх будинків і будівель, які підлягають передачі Губполітпросвіту”. Влада опиралася цій справі скільки сили — понад три роки. Лише 29 вересня 1926 року ВЦВК і РНК УСРР визнали Києво-Печерську лавру Історично-культурним державним заповідником, перетворивши її на “Всеукраїнське музейне містечко”. Його співробітники виробили чітку й дієву схему рятування коштовностей із церков, які підлягали закриттю. У цьому напрямі діяв “уповноважений у справах вилучення художніх цінностей по церквах” Василь Іщенко (той самий, що в червні 1927 року під сходами на дзвіницю Троїцької церкви на Великій Васильківській вул. виявив знамениту картину “Адам і Єва” Лукаса Кранаха, продану згодом за кордон за 30 000 крб) В. Іщенко приймав на зберігання речі з тих храмів, які большевики закривали, а також передавав речі до музеїв заповідника. На початку 1920-х рр. до Чернігівського історичного музею ім. Василя Тарновського надійшли десятки прекрасних вишивок золотом, сріблом і шовком. Музейні набутки закінчуються на 1924—1925 роках під час злиття чернігівських музеїв в один: пізніших надходжень немає. Виникає питання: коли закривали сотні й сотні храмів, куди потрапляли розкішні церковні ризи? Виявляється, існував циркуляр НКВД, щоб такі речі обов’язково передавати утилізаційному заводу на “вижигу”. Владу чудові орнаменти, шиття золотом, сріблом і шовком не цікавили, їй ішлося тільки про кульку металу, про золото. Далі буде. Спілкувалася Надія КИР’ЯН
6 “Редакція знову зібрала “великий урожай” листів наших активних дописувачів”. Читацьке віче · с. 6сторінка оригіналу ↗

Хай нас гуртують добрі справи

Редакція знову зібрала “великий урожай” листів наших активних дописувачів. Вони розповідають про свої справи, діляться думками, пропозиціями тощо. Широко відзначили свято Покрови Пресвятої Богородиці, День Козацтва та чергову річницю УПА. Зокрема Світлана Масловська, голова Заставнівського районного об’єднання “Просвіти” Чернівецької області повідомляє, як піднесено відбулося свято “Козацькому роду нема переводу” у місцевій школі. Організували його просвітяни разом із крайовою організацією “Буковинська січ” ім. І. Мазепи за участю священнослужителів УПЦ КП Заставни, Самушина, Станівців. Діти почули виступ професора Чернівецького НУ П. Брицького, заслуженого артиста України І. Дерди, письменника В. Михайловського, представників влади району та міста. Козацький генералотаман Василь Волощук вручив лова Вижницької районної організації Українських націоналістів Григорій Мензак, голова Кіцманської районної ВО “Свобода” Ігор Гринюк, племінник героя Ілля Гайдей, сільські голови Хрещатика та Дорошівців Марія Косоловська і Микола Вигнан, інші патріоти. Багато листів присвячено 200-річчю Тараса Шевченка. У Народному домі Хмельницької міської “Просвіти”, — повідомляє відповідальний секретар Тетяна Мосійчук, — відбулося тематичне засідання в рамках проекту “Вічний як народ” керівників методичних об’єднань учителів української мови та літератури шкіл обласного центру. За участю голови міської “Просвіти” Зої Діденко та методиста управління освіти міськради Віри Копії обговорили напрями реалізації проекту, презентували нову просвітянську книжку про друзів Тараса Шевченка “Який я щасливий тою нелицемірною дружбою”, ознайомилися з книжковою виставкою до Дня української писемності та мови, а також ухвалили звернення “Мова — наш останній рубіж” до лідерів опозиції про необхідність ухвалення Закону про українську мову. Любов Тихоненко, учитель з Балаклії на Харківщині, розповідає про поетичну збірку харківських поетів “Нам треба голосу Тараса”, що вийшла у видавництві “Майдан”. Серед авторів Леонід Тома, Василь Боровий, Олександра Ковальова, Микола Побелян, Віктор Кулик, Ірина Мироненко, Наталя Матюх, Олексій Бінкевич. Авторів турбує, щоб відзначення знаменної дати не перетворилося на “протокольні” іменини-роковини, щоб, відзначаючи цю дату, ми не проспали нинішні проблеми. Ірина Мироненко пише: “Спи, Тарасе, спи, Шевченку”, — Заколисує капела. Іменини-роковини, Снігом знічений граніт. Ох, які в нас невичерпні Профанації джерела: Розкопаєш — проступає Сьомий янгол, сьомий піт. “Сьомий ангел — останній ангел апокаліпсису — не раз з’являвся в Україні: війни, революції, голодомори — все це стало реальністю ХХ століття. Тож не дивно, що українська мова й нині перебуває в загроженому стані… — коментує Любов Тихоненко. — Шевченкове слово й сама постать Кобзаря у поетичній збірці накладаються на сучасність, одухотворяються вічними істинами, бу- Голова Кременчуцької міської “Просвіти” Марія Усцова почесні відзнаки відомим краєзнавцям, дослідникам та патріотам Буковини. Просвітяни також вшанували пам’ять Заставнівського провідника ОУН Григорія Гайдея, який загинув 1948 року, та освятили хрест на місці його загибелі — на стрімкій горі села Хрещатик. Про героя розповіли історик-краєзнавець Микола Черешнюк, автор кількох книжок, зокрема “Сповідь на світанку”. Спілкуючись із очевидцями тих подій, він дослідив, що в районі було понад 250 провідниківпідпільників. Про боротьбу повстанців розповіли голова Чернівецького обласного товариства політв’язнів і репресованих Ірина Войцехівська, краєзнавець Дмитро Проданик, голова райради Марина Леваніна, заступник голови РДА Леонід Гольцов, почесний голова Чернівецької обласної організації “Союз Українок” Олександра Попелюк, голова Заліщицької районної організації КУІ Пилип Глібов, го- Освячення пам’ятного хреста Григорію Гайдею “Козацькому роду нема переводу” Наш автор Іван Кассала пише про трагедію знищення колись заможного полтавського села Биківна на березі Ворскли, де після голодомору 1933 року залишилося близько 10 сімей, яких вивезли в інші села… У музеї історії міста Коломиї відбувся творчий вечір поета, прозаїка, есеїста, літературознавця, культуролога, завідувача музею-садиби Ольги Кобилянської в Чернівцях, просвітянина, заслуженого працівника культури України Володимира Вознюка. А Кременчуцька міська організація “Просвіти” у центральній бібліотеці міста № 6 провела чудове свято “Рясне осіннє золото…” — проводи бабиного літа у поєднанні з народними звичаями. Автор ідеї свята та ведуча — голова Кременчуцької міської “Просвіти” Марія Усцова. Помічник-консультант голови Комітету ВР із питань дять наше сумління. Відбувається своє рідне “передавання вогню” від Шевченка до нинішніх поколінь”. Заступник директора Хмельницького обласного літературного музею Людмила Данилюк повідомила, що Хмельницька ОО НСПУ розпочала низку творчих заходів, присвячених ювілею Шевченка. Письменники побували в селі Миклаші Білогірського району. Гостей привітали представники Білогірської РДА Валентина Панасюк і Наталя Соколюк. Голова обласної організації НСПУ Василь Горбатюк розповів про творчі здобутки письменників Хмельниччини, про співпрацю з обласним літературним музеєм. Ніна Шмурикова й Анатолій Ненцінський розповіли про свої нові твори, прочитали вірші. Петро Будич пропонує провести Всеукраїнський конкурс У Народному домі Хмельницької “Просвіти” культури і духовності у Полтавській області, член Полтавського обласного правління “Просвіти” Олег Пустовгар подарував бібліотеці просвітянські книжки. Уч асники свята оглянули виставку рушників, різноманітні композиції з осінніх квітів і трав, побачили процес прядіння на старовинній прядці. Пісні на слова кременчуцьких поетів виконала психолог Піщанської гімназії Людмила Чикун, поетка Тамара Васильєва прочитала свої твори. Марія Усцова навчала готувати із зібраного осіннього врожаю національні українські страви, а просвітянка Наталія Собєцька презентувала свою книжку “Цілющі рослини Італії та України в народній медицині, косметиці, кулінарії”. У святі взяли участь козаки Кременчуцького коша Українського козацтва. Приємно, що просвітяни об’єднують навколо добрих справ різні патріотичні організації. за творами Шевченка, окремими брошурами видати найактуальніші його твори патріотичної тематики. Він пише: “Ми мусимо бити в дзвони, аби не утверджувався в українознавчій науці фальшивий образ Шевченка як “безбожника”, “космополіта”, “революціонера-демократа”, “інтернаціоналіста”, “комуніста”… Шевченко, мов біблійний Мойсей, проводить український народ до незнищенного пракоріння нашої нації”. В іншому листі Петро Будич закликає українців разом протистояти моральній деградації, яку нам активно нав’язують, культивувати споконвічні українські цінності: свободу, доброту, чесність, мужність, героїзм, побратимство, самопожертву. Пенсіонерка, ветеран праці Валентина Коноваленко підтримує публікацію СП “Настав час об’єднати зусилля”, вважає, що тільки так можна врятувати Україну. “Чомусь наші українці часто спілкуються суржиком, купують переважно російські газети. Нас асимілюють, а ми мовчимо…” Надія КИР’ЯН, оглядач
6 “Редакція знову зібрала “великий урожай” листів наших активних дописувачів”. Читацьке віче · с. 6сторінка оригіналу ↗

Імені Юрія Липи

Богдан ЗАЛІЗНЯК, м. Львів У Львівському палаці мистецтв відбулося представлення Благодійного Фонду “Призначення” імені Юрія Липи. Галина Шипка, президент Фонду, і Дмитро Сапіга, директор видавництва “Каменяр”, віце-президент Фонду провели прес-конференцію для представників ЗМІ. Ішлося про історію виникнення Фонду, мету і завдання, які ставлять перед собою його організатори. У заході узяли участь Олег Гринів, доктор філософії; Павло Берко, доктор філософії Українського Вільного Університету, м. Мюнхен; Роман Лубківський, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, Надзвичайний і Повноважний Посол України, депутат ВР України І скликання; Ірина Чубучна, доцент Львівського медичного університету ім. Данила Галицького, голова Клубу ім. Ю. Липи Українського лікарського товариства, Володимир Гуменецький — доцент НУ “Львівська політехніка”, зять Юрія Липи, чоловік Марти Липи, дочки Юрія Липи. Юрій Липа завжди вважав, що українці мають орієнтуватися на власні сили! І матеріальні, і духовні. Головне перебороти комплекс меншовартості. Юрій Липа, прекрасний український поет і фаховий лікар, завжди вірив: у глибинах українського етносу прихована величезна сила, яка базується і на трипільській культурі, і на проявах еллінізму, і на “апостольських традиціях Києва”. Юрій Липа, життя якого обірвала куля енкаведиста 20 серпня 1944 року, автор книжки “Призначення України”. Уперше надрукована 1938 року у Львові, публікувалась у Нью-Йорку (1953), передруковувалася у Львові (1992). Українці, вважає він, завжди повинні пам’ятати про глибини українського духу: “Лишень треба визволитися. Треба визволитися від змови істориків… Але річ незмірно тяжча — дослідити, хто і як, чому і де затруїв українців чужим історизмом”. Шкода, що багато хто з тих, хто очолював Українську державу, допомагав її творити нашим керівникам, не читали праць Юрія Липи, серед яких, окрім “Призначення України”, ще й “Чорноморська доктрина” та “Розподіл Росії”. Якби вони знали ці праці видатного українця, — то розуміли б, куди Україна має йти, хто її друзі, а хто — вороги. А найголовніше — як вибудовувати стратегію розвитку нашої країни. Як вважають фахівці, ідеї Юрія Липи знайшла свій відбиток у “Великій шахівниці” Збігнєва Бжезинського. Тож стверджуємо: Благодійний фонд “Призначення” імені Юрія Липи, який має на меті здійснювати “благодійну діяльність в інтересах суспільства та окремих категорій осіб”, діяльність якого “спрямована на соціально-культурний розвиток Львівської області та підвищення політично-культурницького рівня населення”, а основне завдання — “сприяння розвитку громадянського суспільства, засад регіональної демократії”, “сприяння розвитку свободи слова”, “патріотичне виховання молоді” (як записано в Статуті Фонду), — це, на нашу думку, найвища нагорода Юрієві Липі, письменнику й лікареві, ідеологу українського державотворення.
7 Читацьке віче “Треба було пробудити національну свідомість, об’єднати навколо доброї спільної справи”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Отака ще недавня історія! 20 років від часу встановлення пам’ятника Т. Шевченку в Козовій

Ядвіга ФЕДИК, член “Просвіти”, лауреат обласної премії ім. Іванни Блажкевич, Тернопільська обл. Незважаючи на жорстокий режим комуністичної влади, дехто з мешканців нашого селища брав активну участь у різних національно-культурних заходах, що тут відбувались, у деяких селах і за межами району, наприклад, святкуванні 100-річчя В. Гнатюка у Велесневі Монастирського району, 150-річчя просвітителя, талановитого організатора й диригента селянського хору в с. Денисові й 135-річчя письменника Т. Бордуляка в Ходачкові, ювілеях Іванни Блажкевич у Денисові, І. Франка в Нагуєвичах і в ін. Пишу про це тому, що масової участі громадян, скутих страхом, ще не було. Треба було згуртувати їх, пробудити національну свідомість, об’єднати навколо доброї спільної справи. Нею стала діяльність навколо спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Козовій. Завдяки горбачовській перебудові влада за національні вияви вже не арештовувала, не карала. Восени 1987 р. вчитель середньої школи № 2 Дмитро Павлович Федик звернувся до секретаря райкому КПУ С. Антощука з проханням дати дозвіл на зведення пам’ятника у райцентрі. Той відмовив, мотивуючи тим, що “справа складна”, так “просто не вирішується на місці”, а він не уповноважений її санкціонувати, а лише Верховна Рада УРСР. 1989 р. прохання щодо пам’ятника повторили. На засіданні осередку Товариства української мови ім. Т. Шевченка, яке вже було створене 5.ІІ.1989 р., постановили просити дозволу в секретаря РК КПУ І. Шнуровського. Наступного дня члени ТУМ Дмитро Федик — голова, Г. Сім’я і В. Ждан і вчитель музичної школи З. Гнатейко пішли до райкому. Дехто з членів осередку не з’явився (маю на увазі тих, що напередодні погодилися, а один заявив, що коли піде, то це зашкодить кар’єрі його дружини, яка займала значну партійну посаду). Секретар райкому схвалив ініціативу членів Товариства і дозволив збирати кошти на пам’ятник. У газеті “Радянське слово” (тепер “Вільне слово”) надруковано звернення до мешканців району жертвувати гроші на цю справу. У банку відкрито рахунок відділу культу- Одним із ненависників Тараса Шевченка ще за його життя був відомий російський літературний критик Віссаріон Бєлінський, котрий мав прізвисько “неистовый”, тобто несамовитий, скажений. Він люто ненавидів Русь-Україну й усе українське через її прагнення до самостійності. Ігноруючи історичні реалії, зокрема той факт, що саме руські князі заснували Московію, а не навпаки, всіляко насаджував поняття зверхності Росії. Україну називав зневажливо Малоросією, а багатющу українську мову — “южнорусским наречием русского языка”. Суто національна творчість недавнього українського кріпака Тараса Шевченка страшенно дратувала російського критика. Навіть не прочитавши його сатиричної комедії “Сон”, Бєлінський оголосив її “пасквилем на царя”, а самого автора “хохлацким радикалом”. Ще більшу ненависть шаленого Віссаріона викликала поема “Гайдамаки” із відвертим закликом любити Україну: “Сини мої! Орли мої! Летіть в Україну, — Хоч і лири, на який можна вносити кошти (Товариство свого рахунку не мало). Перші внески надійшли восени того ж року. Осередок ТУМ був уже районним об’єднанням і його правління збиралось у бібліотеці для дорослих (Козова, вул. Гвардійська), директором якої була Марія Ляшко. Від 14 листопада 1987 р. діяла літературно-мистецька вітальня “Берегиня”. За діяльністю “Вітальні” слідкували КДБ і райком партії, учасниками засідань були деякі працівники цієї установи. Слід згадати добрим словом бібліотекарів, які працювали творчо, з душею, як директор Марія Василівна Ляшко (від 1962 до 1993 р.), Надія Власівна Гузій, Марія Яківна Штокало, Надія Пилипівна Івашків, Ольга Павлівна Пойда, Любов Миколаївна Сказко, Галина Левківна Липна. У роботі Бібліотеки брали участь деякі школярі й найактивніші учителі середніх шкіл і музичної школи. Кінець 90-х і перші роки незалежності України були дуже тяжкими: відсутність товарів першої необхідності, заробітних плат, пенсій, що видавались один раз на 6—8 місяців — і все ж на пам’ятник надходили пожертвування. У будинку культури 27—28 січня 1990 р. провели свято української мови, на якому продавали плакати, надруковані за моїм зразком, образи святих, рукоділля — діяла лотерея, кав’ярня українських страв. Було зібрано 1300 рублів, які передали до банку на пам’ятник Генієві України. Влаштовували концерти, на яких теж здавали гроші, хто скільки міг: робітники, селяни, інтелігенція, діти, пенсіонери, колядники, церковні громади, підприємства, установи, райком КПУ, районна адміністрація, селищна рада. Колишній мешканець Козови Ярослав Колодій із США пожертвував 100 доларів — за курсом 1993 року це 290 тисяч крб. Петро Кавка — полковник, що походив із Козови— 500 крб, П. Боднарчук, П. Баран, Д. Федик — по 100 крб, письменник Є. Дудар — 200, Володимир і Леся Павлишини — 1000 купонів. Учителі й учні СШ № 1 — 1372, СШ № 2 — 918 крб. Велику допомогу будівельними матеріалами і транспортом подали: районне шляхове ремонтно-будівельне управління (начальник П. Літковець), цукровий завод (директор О. Андрощук), колгосп “Правда” (голова І. Диня), селянська спілка “Поділля”, райагробуд (керівник Я. Лішнянський), підприємство з переробки яловичини (директор Б. Жмуд). На впорядкуванні площі працювали добровільно окремі громадяни. Усе це свідчило про велику любов і пошану до Шевченка. Згадую про багатьох, щоб показати, як можна робити добру справу, аби було бажання — це головне. До всіх названих і не названих людей звертався голова районного об’єднання ТУМ Д. Федик, їздив по селах, просив, переконував. У газеті друкувались списки пожертвувань (“Вільне слово”). Монумент створив скульптор Іван Сонсядло, до речі, учень школи № 2, учасник гуртка малювання, який я вела 20 років. Настала неділя 23 травня 1993 р. — день відкриття пам’ятника. Право зняти покривало з монумента надає голова селищної ради І. Боднарчук голові РО Товариства української мови Дмитру Федику і тим, хто ще 1989 року разом із ним домагалися дозволу: Валентині Ждан, Григорію Сім’ї і Зеновію Гнатейку. Спадає полотнище — і перед людьми на площі постає велична постать Кобзаря. Задумливий погляд спрямований на присутніх, ледь нахилена голова, руки схрещені на грудях: права вільно лежить на серці, а ліва стиснута в кулак. Мимоволі на думку спадають слова: Я так її, я так люблю, Мою Україну убогу, Що проклену самого Бога, За неї душу погублю. Освятив монумент священик УГКЦ отець Дмитро (Долішняк). Голова ТУМ-“Просвіта” Д. Федик привітав усіх присутніх із цією знаменною подією, коротко розказав про світову велич Т. Шевченка і його значення для українського народу. Лунає пісня “Соколи, соколи…”, і до пам’ятника чітким кроком прямує загін пластунів під керівництвом Павла Федика і загін “Сокола” на чолі з учителем Ст. Твердуном. — “Бог! Україна! Нація!” — лунає гасло. — “Віра і вірність!” — відповідь юних. Поява нашої молодої зміни, яка вишикувалась у почесній варті біля монумента, схвилювала присутніх, лунають оплески. Виступили з промовами Г. Сім’я, В. Литвинчук, заступник представника Президента в області, народний депутат К. Завадська, делегації від “Просвіти” зі Зборова і з Бережан та жінкитрудівниці Я. Волощук і Т. Бузяк прочитали свої вірші, присвячені Кобзареві. Відбувся великий концерт, у якому взяли участь учителі музичної школи та 1 і 2-ї середніх шкіл. На жаль, ні голови сільрад, ні вчителі не забезпечили великої участі людей із навколишніх сіл і шкіл. Вшановано пам’ять патріота, борця за волю України Євгена Коновальця, минуло 55 років від дня його загибелі (виступив В. Райтер — політв’язень, член ОУН і УПА). Раніше на цій площі, де встановлений пам’ятник Т. Шевченку, стояв Ленін. 27 серпня 1991 р. за постановою селищної ради члени Руху і Товариства української мови — “Просвіта” підйомним краном зняли комуністичного ідола і завезли на подвір’я комунального підприємства, де лежить досі. Тоді ж демонтували символи комуністичної влади: трактор і гармату, що стояли на околиці. Отже, площа звільнилася, встановили пам’ятник Кобзареві. Отака ще недавня історія! на втратила одного з талановитих своїх співців… Ще з радянських часів у Донецьку на зовнішньому боці бібліотеки ім. Н. Крупської поряд із барельєфами славетних українських літераторів Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка висить барельєф В. Бєлінського. Ми, просвітяни Маріуполя, підтримуємо заклик голови ВОВ Віктора Прокопчика до владних структур України й Донеччини з проханням зняти з бібліотеки барельєф В. Бєлінського як людини, що свідомо зневажала українських літераторів, ганьбила їх, заважала їхній творчості, чим нанесла шкоду українській культурі взагалі. “Ні — українофобу Віссаріону Бєлінському в Донецьку!” Відкритого листа направлено міністру культури України Л. Новохатьку, голові Донецької ОДА А. Шишацькому, ЗМІ. Закликаємо громадськість України та діаспори підтримати нашу пропозицію. Члени ВУТ “Просвіта” Маріуполя — 18 підписів
7 Читацьке віче “Треба було пробудити національну свідомість, об’єднати навколо доброї спільної справи”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Ні «шаленому» В. Бєлінському!

Указом Президента України “Про додаткові заходи з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка” № 257/2012 від 11 квітня 2012 року в Україні 2014 рік оголошено Роком Тараса Шевченка. Згідно з цим Указом нині в Україні відбувається багато заходів, де науковці й пересічні громадяни висловлюють свою любов і повагу до Батька-Кобзаря, розшукують невідомі сторінки з життя його друзів і побратимів. Але широковідомо і те, що творчість Т. Шевченка в усі часи викликала люту ненависть його ворогів. Їхнє ставлення до українського генія теж слід не замовчувати, а викривати й давати належну оцінку. хо зострінеться, Так не на чужині”. Літератор, здавалося б, інтелігентна людина, називає за неї Шевченка “хохлацьким дурнем”, іншими образливими словами, безсоромно вживаючи низьку мужицьку лексику. Але наш Кобзар не злякався “скаженого” Бєлінського і в наступних виданнях “Гайдамаків” висміяв його та інших українофобів, кажучи, що є Такі, бачте, люди: Все письменні, дрюковані, Сонце навіть гудять: “Не відтіля, — каже, — сходить, Та не так і світить…” І чого ж ті росіяни-розумники навчали молодого українського поета? …Коли хочеш грошей Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори, — От де слава!!! А то співа: “Грає синє море”, А сам плаче… Не зламався від осуду й таких порад юний Тарас, а гідно й стримано відповів: Теплий кожух, тілько шкода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. На жаль, не всі українські митці виявилися такими незламними, як гайдамака-Тарас. Михайло Петренко — автор відомих українських пісень, що стали народними: “Дивлюсь я на небо”, “Взяв би я бандуру”, “Ходить хвиля під Осколом” теж направляв свої вірші для відгуку Віссаріону Бєлінському. Отримавши відповідь, що все погано і, взагалі, треба писати “руським язіком”, а не наречием, — припинив літературну діяльність. Так через вбивче слово Бєлінського Украї-
“Головною метою було залучення молоді до активної роботи в усіх громадських заходах”. · 8 “Просвіті”–145 · с. 8сторінка оригіналу ↗

«Просвіта» гартує патріотів України

Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка — єдина громадська організація, яку різні влади утискали, багато разів забороняли, ліквідовували, а вона відроджувалась. Розповім про значення “Просвіти” для мого рідного села Блищанка на терені Заліщицького повіту на Тернопіллі та конкретно для моєї родини. Михайло СОПІВНИК Моя мати Марія (1915 р. н.) і тато Панько (1909 р. н.) були просвітянами з юних літ. Вони брали участь у драматичному гуртку при товаристві “Просвіта”. Про діяльність “Просвіти” ще з малолітства чув з розповідей мами (батька забрали совіти на війну в травні 1944 року, коли мені було тільки 2 роки). З війни батько не повернувся — поліг 21 січня 1945 року і похоронений у братській могилі під Ригою. Мати відійшла у Вічність 1994 року, залишивши мені заповіт боронити Україну, свої розповіді і стрілецькі, повстанські та просвітянські пісні. Мати розказувала, що уже в 2 рочки я їй підспівував “Щоб сонечко “Просвіти” за чорні хмари не зайшло…”, коли вона шила і співала. Всі патріотичні заходи в селі тоді починалися з цієї пісні: В члени читальні вписуймося, браття, Щоб згуртувалось вже ціле село, Щоб нам у неволі сонечко “Просвіти” За чорні хмари не зайшло. Під наші низькі селянські стріхи Берімо книжку, книжка нас навчить, Що ми колись мали, чого постраждали, Чому наш народ нині так терпить. Книжка — це зброя, гей, зброю в руки! Браття і сестри, всі до боротьби! Най усміхнеться сонце, най не красить кровці, Що ми в неволі гинем як раби. “Просвіта” кличе, як рідна мати, Всіх, хто хоче вчитися як жить. Гей же браття, сестри, час нам піднятись, Бо лиш “Просвіта” нас ущасливить. Із розповідей мого вітчима Михайла Федорчука (1890 р. н.) знаю, що засновниками “Просвіти” у селі Блищанка були Василь Черник (війт), з ініціативи якого 1875 року в селі збудували школу, Микола Колопенюк (учитель), Микола Федорчук, батько Михайла, кошовий отаман “Січі” з 1903 року. Василь Черник народився в селі Блищанка в заможній селянській родині, був грамотним, знав українську, польську і німецьку мови, був міцним ґаздою і добрим господарем, національно свідомим патріотом України, активним просвітя- Хор “Просвіти”. Керівник Л. Гошовський нином, тому громада неодноразово обирала його війтом. Микола Колопенюк народився в селі Блищанка. Малолітнім залишився сиротою і опікуном його став родич В. Черник, який віддав Миколу навчатися до Заліщицької школи. Потім закінчив Коломийську семінарію, отримав диплом учителя народних шкіл за сприяння В. Черника, який був і референтом (наглядачем) школи, одержав посаду вчителя в с. Блищанка, а згодом і завідувача. Тут учителював 20 років і був справді народним учителем і великим патріотом. Крім шкільної програми навчав учнів щепити фруктові дерева і доглядати за тваринами, співати українських пісень, розказував їм історію України, був дорадником у товаристві “Січ”, керував “Просвітою”. Микола Федорчук народився в сусідньому селі Лисичники, одружившись з донькою В. Черника, проживав у Блищанці. Прадід п. Миколи, Федір, прийшов у село Лисичники із Запоріжжя після розгрому Катериною ІІ Запорізької Січі і прозвали його Федорчуком. У характері Миколи відчувалася буйна козацька вдача, твердість духу і сила волі. Ці риси успадкували і його діти Калина, Тетяна, Михайло, Тарас, Мирон та Василь. Усі були великими патріотами України. Сам Микола був здібним організатором, натхненником і беззмінним кошовим отаманом “Січі” в нашому селі. Після смерті дружини Калини оженився на молодиці з села Добровляни, що поряд із Заліщиками, куди і пере йшов на поселення. Був обраний кошовим отаманом у Добровлянах. На його могилі встановлено козацький хрест із написом: “Кошовому отаману “Січі” Миколі Федорчуку, спочившому у Бозі, вдячна громада села”. Як розповідав вітчим, у 1900-х роках у нашій “Просвіті” діяв чималий гурт селян. Збиралися у Кирила Друзика або Івана Борми, які мали великі хати, і проводили просвітянські заходи. Читали книжки, які видавала “Просвіта” у Львові, ставили вистави. Важливою справою “Просвіти” було будівництво школи. У центрі села громада взяла у ґазди Писанюка половину городу, надавши йому взамін земельну ділянку за селом. Школу будували Товариство “Луг”. Керівник вправ І. Рибцуник (сидить на землі) усім селом за зразком двокласних шкіл з житлом для вчителя, з гарним ґанком зі східцями, покрили білою бляхою. 1955 року добудували приміщення ще для одного класу. У кімнаті для вчителя розташували учительську, а в передпокої — піонерську кімнату. Ця будівля збереглася без змін і нині. В 1956—58 роках збудували нову двоповерхову восьмирічну школу. При “Просвіті” з самого початку діяло “Товариство українок”. Активістками його були Марина Чорнобрива, Ганна Шкрабик, Долька Рибцуник, Докія Проданик, Текля Воробець. Збирались вони при школі, навчали дівчаток різним жіночим ручним роботам. Просвітяни села відстоювали українську мову в шкільному навчанні у 1920-х роках, коли в Галичину повернулася польська влада. Полонізація українців почалася із впровадженням навчання польською мовою. Це призвело до великого невдоволення населення Галичини. Першим спротивом була відмова військовозобов’язаних чоловіків іти до реєстрації і на службу у польське військо, другим — не давати дітей до школи. У село прислали польський каральний загін. Врешті польський уряд змушений був прийняти український “Буквар” і запровадити навчання польською і українською мовами. Програма базувалася на 4-класному навчанні з дисциплін: польська, руська (українська) мови, рахункова (арифметика). На початку ХХ століття “Просвіта” відігравала значну роль у житті громади села. 1912 року “Просвіта” направила на навчання в Чехію сина Миколи Федорчука Михайла. Працюючи в господаря, Михайло відвідував агрономічні курси при Празькому університеті. Там його застала Перша світова війна. Він був мобілізований в австрійську армію і направлений у чині капрала на італійський фронт. Після розвалу австроугорської імперії повернувся в рідне село і очолював товариство “Рідна школа” при “Просвіті” до приходу “визволителів” 1939 року, а також вів гурток “Молодого хлібороба”. По всій Галичині на початку 1920-хі особливо 1930-х років “Просвіта” дуже активно діяла по всіх селах і містах. У нашому селі при “Просвіті” діяли великі гуртки: драматичний (керівник Кирило Стадник), хоровий (керівники Михайло Площанський і Леон Гошовський), товариство “Луг” (керівник Віктор Ільчук) і при ньому духовий оркестр (диригент Омелян Белінський, учень Михайла Гайворонського, який до 1914 року керував духовим оркестром при “Січі” і хором при “Просвіті”). До речі, духові інструменти для оркестрантів придбала “Просвіта” і передала “Січі”. Діяло спортивне товариство “Сокіл” (керівник Микола Гошовський). Головною метою було залучення молоді до активної роботи в усіх громадських заходах, патріотичне виховання. На всіх зібраннях велася роз’яснювальна робота про місце і роль України у світі, як треба боротися за самостійність України. У “Просвіту” в 1930-х роках була залучена вся молодь. Активними просвітянами у Блищанці були: Омелян Белінський, Тетяна Омелянівна Белінська (моя перша вчителька), Тетяна Горин, Ганна Рибцуник-Бачинська, Іван Рибцуник, Олекса Липка, Марія Ткачик (моя мама), Ганна Піхлик, Марія Друзик, Яків Воробець, Василь Федорчук, Мирон Федорчук (сини вітчима Михайла), Онуфрій Сопівник, Панько Сопівник (батько), Матей Покляцький, Ілько Рибцуник (зав. бібліотекою) та інші. Дуже популярним був гурток під керівництвом Кирила Стадника. Уже в 1930-х роках його обрали головою “Просвіти”. Учасники гуртка грали у нашому селі і по сусідніх селах українські п’єси: “У неділю рано зілля копала” О. Кобилянської, “Дай серцю волю…” М. Кропивницького, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Украдене щастя” І. Франка, “Мартин Боруля”, “Безталанна” та “Наймичка” Карпенка-Карого, п’єсу нашого односельця учителя Пилипа Гошовського “На широких степах України” та інші. Кожна вистава була подією в житті села. Дуже популярні були фестини (фестивалі), які проводила “Просвіта”. У Блищанці вони відбувалися на толоці. Толоку прикрашали національними прапорами. Виступали з промовами провідники, співали хори, свій і з сусідніх сіл, виступали зі спортивними вправами хлопці з товариства “Сокіл”. Такі фестини були підсумковими святами-звітами усіх товариств і гуртків при “Просвіті”. У ці роки в містах і селах Галичини масово будували читальні й народні доми “Просвіти”. “Просвіта”, організувавши кооперативи, уже мала власні кошти. Польська влада хоч і не сприяла українцям у їхньому культурно-громадському житті, але й не закривала товариства. Тому “Просвіта”, опираючись на власні кошти і пожертви громад, активно розбудовувалася.
“1931 року просвітяни села почали будівництво Народного дому в центрі села”. 9 “Просвіті”–145 · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

1930 року в с. Блищанка постало питання про будівництво читальні “Просвіти”. На кошти, зароблені аматорським гуртком, яким керував Кирило Стадник, на вигідних умовах купили у дідичів-братів Яна і Казимира Якубовичів цегляний комин (димар) гуральні, яка була побудована за селом коло ставу і не працювала через банкрутство. Тоді всією галуззю виготовлення і продажу горілки відали євреї. Польські дідичі (пани) віддавали їм в оренду гуральні і ті у корчмах споювали людей. “Просвіта” закликала українців не ходити до корчми. Тоді корчмарі, не маючи прибутку, забирались із сіл до містечок і гуральні зупинялись. Просвітяни розібрали димар гуральні, перевезли цеглу в село. Калина Липка подарувала “Просвіті” частину свого городу під будівництво читальні. Дідич села Лисичники пан Богоєвич дозволив брати камінь для фундаменту зі своєї каменоломні. І 1931 року просвітяни села почали будівництво Народного дому в центрі села. Ця споруда служить селу і сьогодні як клуб, бібліотека і кінозал. На відкриття Народного дому 1934-го року приїхав Львівський театр “Заграва” (директор п. Гловацький). Артисти зіграли виставу “Назар Стодоля” Т. Шевченка. Глядацька зала не вміщала всіх присутніх, її дивились через вікна в сад, із дерев. З побудовою Народного дому культурно-просвітницьке життя “Просвіти” розквітло. Під час вакацій при “Просвіті” навіть організовували дитячий садочок. Активно працювали в товаристві вчителі пан Ландяк (директор) та Михайло Натуркач. Пана М. Колопенюка за постійну боротьбу з польською владою відсторонили від учительської роботи і він виїхав до Канади. Велику роль у роботі товариства відіграла Греко-Католицька Церква (3 мільйони вірян). Пастирі прищеплювали парафіянам патріотичні українські традиції. Учителі й священики були осердям ідейно-виховної роботи в “Просвітах”. Потім вони стали організаторами героїчної боротьбі ОУН—УПА з коричневими і червоними окупантами України. До таких подвижників у нашому селі належав отець Роман Воробкевич, уродженець Станіславщини (Івано-Франківщини). Багато сил і енергії віддавав він роботі на парафії трьох сіл: Блищанки, Угриньківці й Харитонівці. Він був духовним провідником у “Просвіті” цих сіл, дуже ретельно працював з учнями у школі. Із приходом більшовицьких “визволителів” уся культурно-просвітницька і ідейно-національна робота була зруйнована. Населення Галичини з надією зустрічало червоних “визволителів” від польського панування. “Просвіта” нашого села організувала урочисту зустріч радянському війську. Моя мати ще з двома дівчатами з драмгуртка в українських строях із хлібом і сіллю на рушниках з багатолюдною громадою на підході у село зустрічали воїнів. Фотографії цієї зустрічі були розміщені у газетах і красувались у Заліщиках на спецстенді. Ця подія потім врятувала нашу сім’ю від висилки у Сибір. У вітчима Михайла обоє синів Василь і Мирон та брат Василь були членами ОУН, донька Тетяна із зятем Іваном Рибцуником уже відбували покарання в Норильську і Воркуті за участь в ОУН. І ми першочергово підлягали висилці як родичі бандерівців. Бог милував. Виселили тільки Іванового батька Михайла. Його мамі Софії з малою донечкою Ганнусею вдалось утекти. “Просвіта” як “буржуазно-націоналістична організація” була заборонена. Читальня розгромлена. У січні 1940 року керівників “Просвіти” заарештували. Кирило Стадник і Михайло Площанський пропали безвісти. Миколу Гошовського 1940 року закатували у Чортківській в’язниці. 4 січня 1941 року НКВС заарештував учителя Пилипа Гошовського, якого закатували у Львівській тюрмі на Лонцького. Заборона на все українська діяла до втечі більшовиків у червні 1941 року. Їхня втеча з теренів Заліщанщини була криваво-жахливою. 6 липня в Чортківській тюрмі енкаведисти загнали до вагонівтелятників сотні людей, переважно молодь, забили дошками й пустили потягу Дністер, підірвавши міст у Заліщиках. Очевидці розповідали: потім 3 дні вода в Дністрі була червоною від крові. Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення Самостійної України, 7 липня в день Святого Івана Хрестителя Блищанка святкувала відновлення Української держави. Зала в домі “Просвіти” була переповнена. Сцена прикрашена прапорами та квітами. Під звуки гімну “Ще не вмерла Україна” підняли національний жовто-блакитний прапор. Член районового проводу ОУН зачитав Акт відновлення Української Народної Республіки (УНР). До людей промовляв отець Роман Воробкевич та призначений станичним проводом ОУН сотник Омелян Белінський. За участю “Просвіти” і мережі ОУН було насипано могилу-курган борцям за волю України. Молодь масово вступала в організацію українських націоналістів. За німецької влади “Просвіта” спочатку не була заборонена, але й активної діяльності не було. У цей час уже активно діяла ОУН, членами якої переважно були просвітяни. З рядів “Просвіти” вийшли активні учасники збройної боротьби в лавах УПА. Перший осередок ОУН у нашому селі був створений 1937 року з трьох хлопців: Івана Горина, Михайла Площанського і Томка Богачевського. Вони підібрали собі ще по двоє хлопців. Це Іван Рибцуник, Антон Йосипович, Томко Лазарук, Володимир Яніцький, Олекса Липка, Володимир Белінський. Створили строго засекречені трійки. 1942 року в Організацію українських націоналістів вступили: Текля Дорош (станична), Тетяна Ла- Товариство “Сокіл”. Керівник М. Гашовський (стоїть ліворуч) зарук, Левонія і Павліна Гошовські, Ганна Лозінська, Тетяна Воробець (моя сестра), Ганна Паньків, Євгенія Площанська, Ганна Проданик, Тетяна Шкрабик, Василина Друзик (донька моєї сестри). В УПА 1943 року пішли юнаки нашого села Микола Базик (загинув 1948-го), Андрій Киверига, Леон Серкізевич (в селі Блищанка їх розстріляв енкаведист Хохлов), Мирон Федорчук (син вітчима Михайла). Після бою з німцями на хуторі Миколаївка повернувся додому, його забрали на війну, де й загинув. В УПА був Тарас Олещук. Його брата Богдана, вчителя нашої школи, закатували в Заліщицькій тюрмі на допитах. Їхню маму Цілуньку вивезли в Сибір. 1943 року загинув у бою з німцями провідник з ідеології з нашого села Зиновій Вербицький. Коли совіти у квітні 1944 року повернулися, для села настали страшні часи. Почалися масові арешти і вбивства односельців — 25 травня 1947 року всіх чоловіків призовного віку забрали на фронт. У село не повернулось 96 чоловік. Не за Україну /, а за її ката / їм прийшлось умирати, — співалось в одній із УПІвських пісень. У травні 1944-го були заарештовані Іван Рибцуник (відсидів 15 років), Томко Богачевський (25 р.), Томко Лазарук (загинув у таборі), Текля Дорош, Ганна Баран, Михайло Баран, Степан Кошеланик, провідник станичної мережі УПА (25 р.). У лютому 1945 року була велика облава в Блищанці. Село оточило кільце червоних військ. Знайшли і знешкодили 2 криївки. В одній із них підірвались гранатою старшини УПА Сірий і Корч, які були у селі на лікуванні. Загинули ще два повстанці, імена яких невідомі. 67 мешканців Блищанки були заарештовані за підозрою в належності до ОУН—УПА, зокрема Тетяна Воробець, Ганна Лозінська та Ганна Паньків, учасниці бою в урочищі Ярмівка під нашим селом у травні 1944 року. (Про цей бій у часописі “Слово Просвіти” до 70-ліття УПА була моя публікація). З них троє мешканців Блищанки були закатовані в Заліщицькій тюрмі: Богдан Олещук, Василь Киверига, Павліна Гошовська, мати трьох дітей. Решта, пройшовши через страшні тортури, були засуджені на 10-річний термін і 5-річну висилку “за зраду Батьківщини”. Якої? Адже вони повстали на боротьбу за звільнення своєї Батьківщини з лютим ворогом, який окупував її. Але більшовики вважали тих, хто став на боротьбу за свою землю, зрадниками й бандитами. Арешти тривали. 1946 року заарештували 8 осіб, 1950-го — 7, зокрема Петра Масика, який після повернення 1990 року очолив у селі РУХівську організацію. Із села до Сибіру вивезли багато сімей за підозрою у підтримці підпілля ОУН— УПА і родичів членів ОУН—УПА. Уже в 1959—1960 роках почали повертатися із заслання наші односельці. Повернулись Іван Рибцуник з Тетяною і донечкою Ганнусею, яка виїхала до них на висилку 1955 року. До цього вона виховувалась у нашій сім’ї у дідуся Михайла, мого вітчима. Після повернення Ганнуся закінчила середню школу, Івано-Франківський інститут за фахом учитель історії, учителювала в м. Червонограді Львівської області зі своїм чоловіком Дмитром Горішним. Обоє активно працювали у РУСі, згодом Ганнуся відродила товариство “Просвіта”. У Блищанській школі організувала драматичний гурток. Гуртківці поставили п’єсу “Украдене щастя” І. Франка. На жаль, 2004 року Ганнусі не стало, просвітянська робота занепала. Про її подвижницьку роботу на просвітянській ниві я писав у “Слові Просвіти”. Нині осередок “Просвіти” в нашій школі діє (директор Краснюк-Мирончук Оксана Ярославівна). “Просвіта” зродила знатних людей нашого села, патріотів і націоналістів, які служили Україні. Це — Томко Горин — старшина УПА, Тарас Федорчук — стрілець УСС, козак Петлюрівської армії, Отець Матей Черник — катехит народних шкіл Чортківської округи, Пилип Гошовський, Кирило Стадник, Микола Гошовський, Михайло Федорчук, Михайло Площанський, Микола Колопенюк, перший голова “Просвіти”. Це його вихованці стали в ряди Січового стрілецтва: Т. Федорчук, П. Гошовський, М. Гошовський, Аксентій Чорнобривий, Ілько Киверига, Ілько Черник, Василь Проданик. Ціла когорта оунівців і упівців виросли в лавах товариства “Просвіта”. Після усіх потрясінь війни і післявоєнних років культурне життя в селі почало відроджуватися. Уже в першій половині 1950-х років у селі діяв драмгурток під керівництвом Ярослава Стадника — сина Кирила, голови “Просвіти”; хор під керівництвом учителя співів Михайла Джоги. У хорі співала моя перша учителька Тетяна Нагорняк (Белінська), донька Омеляна Белінського, керівника духового оркестру при “Просвіті”, донька Кирила Стадника Марія. Мої брати Омелян Сопівник з дружиною Ганнусею, Петро Глуховський, Омелян Гайворонський, родич Михайла Гайворонського, головного композитора і диригента в армії Українських Січових Стрільців, сестра Ольга Сопівник. Працю дідів, боротьбу батьків продовжили їхні діти та онуки. “Просвіта” об’єднує навколо себе національно-демократичні організації України, зорганізовує українців в єдину українську сім’ю, гартує патріотів України для захисту української мови і державності. 145 років — це ще не вечір. З роси й води тобі, “Просвіто”! Будь завжди! Аматорський гурток “Просвіти”. Керівник К. Стадник (сидить посередині)
Мова єдина · “14 років тому в столичній філармонії відбулося урочисте відкриття конкурсу з української мови”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лися” з українців і вписувалися в “росіян” (звернімо увагу на те, скільки відомих діячів різних сфер у Росії мають на закінченні прізвищ невиправне українське “ко”, але подають себе, що вони питомо “русские”). Петро Яцик часто говорив про це у своїх інтерв’ю, наголошуючи на гносеології мовного питання. Не заперечуючи всіх інших методів боротьби за українську мову в Україні, він запропонував сценарій, у якому має підноситися сама престижність державної мови. Своєрідним рефреном його тодішніх виступів проходила думка про те, що в Україні є погана традиція недооцінювати досягнень переможців у спорті, науці, мистецтві, бо відзнаки за все те мають майже символічний характер. Тоді й визріла у Яцика ідея проводити мовні змагання школярів, і переможців у них відзначати серйозними грошовими преміями. Логіка його була така: одержавши немаленьку грошову суму, дитина скаже собі, що українська мова — не менш важлива річ, аніж, скажімо, англійська чи інформатика. Інакше за її добре знання ніхто грошей не давав би. Ось із такого алгоритму все і почалося. — І не всі відразу сприйняли таку новацію. У Яцика в цьому бу$ ло чимало опонентів. Чи чути їхні голоси сьогодні?
Мова єдина · “14 років тому в столичній філармонії відбулося урочисте відкриття конкурсу з української мови”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

М Мииххааййллоо ССЛЛААББООШ ШППИИЦЦЬЬККИИЙЙ:: «Це державна справа…»

9 листопада цього року на Житомирщині розпочинається вже XIV Міжнарод! ний конкурс з української мови імені Петра Яцика. Така вже склалася традиція: щороку, в День української писемності та мови, врочисте дійство початку ново! го мовного марафону відбувається в іншій області України. Попередні відкрива! лися на Черкащині, Волині, Львівщині, Кіровоградщині, Запоріжжі, Чернігівщині, в Криму, Буковині, Закарпатті, Дніпропетровщині, Миколаївщині, Рівненщині. Про вчора, сьогодні й завтра унікального конкурсу говоримо з головою його Координаційної ради, виконавчим директором Ліги українських меценатів Ми! хайлом Слабошпицьким. — 14 років тому в столичній філармонії відбулося урочисте від$ криття конкурсу з української мо$ ви. Серед присутніх були ініціатор і меценат цього проекту Петро Яцик, Павло Загребельний, пред$ ставники національно-демокра$ тичних сил, а також — “коман$ да” партії влади на чолі з тодіш$ нім президентом України Леонідом Кучмою. Усі вітали переможців мовного турніру й пророкували йо$ му велике майбутнє. Це був справ$ ді небувалий успіх — уже перший мовний марафон ознаменували такими успіхами. Чим це зумовле$ но? Як усе починалося? — Спершу — про Петра Яцика. Він вирізнявся винятковою самостійністю мислення, оригінальністю підходів до розв’язання проблем. Можливо, саме завдяки цьому досяг таких високих успіхів у бізнесі (приїхавши до Канади 1949 року з сімома доларами у кишені, став мультимільйонером). Яцик після здобуття нашої незалежності бував часто в Україні, чув дискусії з приводу стану і статусу української мови. Володіючи даром слухати й бачити, він виробив свою програму боротьби за мову. Яцик вважав, що у нас на генетичному рівні — часто нами навіть не усвідомлено — живе відчуття соціальної непрестижності української мови. Упродовж століть українська не була мовою культурних салонів Російської імперії, нею не послуговувався ні імперський, ні радянський істеблішмент, вона, за мізерними винятками, не була мовою науки. А ще нам постійно вкладали у голову, що все найвидатніше в культурі, мистецтві, літературі відбувається у Москві, і навіть озвучене воно російською, то українська мимоволі відсувалася десь аж за маргінес, де набувала ролі такого собі резерваційно-декоративного наріччя. Усі, хто прагнув життєвого успіху, хто поривався до культури, відгетьковували рідну мову, яка не допомагала кар’єрному зростанню й видавала у її носієві вихідця з колоніальної провінції — тобто істоту другого сорту, бо вже сама національність “русский” була підставою для культурної чи політичної беатифікації. Цим і спричинена масова втеча від української мови, а почасти й від української національності, коли наші люди так охоче “виписува- — Так, на початках конкурсу в пресі залунало: вчити рідну мову — патріотичний обов’язок юного покоління. Платити дітям за її знання — це святотатство. Яцик американізує втілення своєї ідеї іт. ін. Як на іншого, то він завагався, засумнівався б у доцільності саме такого сюжету винагородження конкурсантів, але Яцик належав до тих людей, які завжди наполягали на своєму. Якщо, звичайно, був упевнений у своїй правоті. У такому разі міг спокійно протистояти тисячам опонентів. Тому від усіх цих філіппік тільки жартівливо відмахувався. У нього була така логіка: ці гроші діти зароблять своїм інтелектом, своїми знаннями. У дітей буде особливе до них ставлення. Бо це не одержані від батьків кошти, не виграні в лотерею, а чесно здобуті знаннями. Він наголошував: це ще один аргумент на користь освіти загалом і вивчення державної мови зокрема. Характерно, що вже під час другого чи третього мовного турніру голосів Яцикових опонентів не стало чути. І так аж до сьогодні. Здається, всі остаточно погодилися: гроші в цій справі — і добре заохочення, і важливий стимул, і авторитетний еквівалент звання переможця чи призера престижного мовного турніру. — Звідки взялася саме така конкурсна система? — Яцик не зопалу задекларував свою ідею. Він любив дискутувати сам із собою, оглядати з усіх боків те, що спало на думку, апробовував його на тих людях, яких поважав. Тоді він обговорював доцільність такого заходу з екс-президентом Світового конгресу українців Юрієм Шимком, письменником із Торонто Степаном Горлачем, журналістом Леонідом Ліщиною і, звичайно ж, із президентом Ліги українських меценатів Володимиром Загорієм (що змінив на цьому посту Петра Яцика за Яциковим наполяганням). Вони підтримали ідею Яцика. Тоді він доручив виконавчому директору своєї Фундації Маркові Стеху та мені розробити сценарій такого заходу, який мав би принципову установку саме на масовість учасників. До речі, ця модель конкурсу діє і сьогодні. Незмінними залишилися й розміри грошових нагород. Звичайно, сім тисяч гривень, які одержували ті десятий одинадцятикласники, які посіли перші місця вже на фінальному — національному — етапі змагань, і такі самі суми сьогодні — це вже не одне й те ж, оскільки агресивна інфляція дуже здешевила гроші, однак я не знаю вищих винагород в інших конкурсах, яких сьогодні немало в Україні. — До речі, про інші конкурси. У пресі широко писали про те, що Та$ бачник, опинившись у кріслі осві$ тянського міністра, взявся торпе$ дувати ваш конкурс, заснувавши альтернативний йому, нарікши його — не менше й не більше! — як конкурс ім. Шевченка… — Так, Дмитра Табачника не звинуватиш у симпатії до конкурсу імені Яцика, як, зрештою, і в будь-яких інших українських сентиментах. Горе-конкурс, якому він надав ім’я Шевченка — це щось спекулятивно-еклектичне, бо таму центрі не стоїть українська мова, українська ідея. У нього — своєрідна відрижка радянського інтернаціоналізму: там і мови національних меншин, і літератури, і поміж них — скромний український сегментик. Ніхто не заперечуватиме необхідності змагань із будь-якої мови чи літератури національних меншин — це треба робити за окремими сценаріями й окремими сюжетами, але не можна плутати грішне з праведним. До того ж, Табачник дезінформував громадськість, стверджуючи: ми відмовляємося від конкурсу імені Яцика, бо не маємо коштів для проведення двох аналогічних турнірів; із-поміж них вибираємо конкурс ім. Шевченка, який, порадившись сам із собою, Табачник запроваджує. Але, по-перше, це зовсім не аналогічні конкурси, ніякого дублювання тут немає. Подруге (і головне в цій історії!), конкурс ім. Яцика проводиться за кошти меценатів. Ніколи жодної “живої” копійки Міносвіти на нього не витрачало. Хотілося б вірити, що Табачника підвели його інформатори, що він несвідомо вводить громадськість в оману — все-таки міністру, хоч би яким він був, просто не личить вдаватися до таких прийомів. — Що допомогло відстояти конкурс імені Яцика, який так на$ полегливо “закопував” міністр Та$ бачник? — Конкурс імені Яцика оборонив передусім сам конкурс імені Яцика. Його брендовість. За всі роки свого існування він став популярним і престижним. Із цим унікальним патріотичним проектом, у якому беруть участь мільйони школярів і студентів — і-то не тільки в Україні, а й у понад двох із половиною десятках країн — просто нічого порівняти. Мені незручно вихваляти наш мовний турнір, однак наголошу, що це справді безпрецедентний захід, який несе у собі важливий україноцентричний потенціал. Дуже багато значила позиція патріотичної української громадськості, яка підняла голос на захист конкурсу імені Яцика. Під її тиском Табачник швидко почав мікшувати свою позицію: взагалі-то, мовляв, я й не проти цього проекту, хай собі його меценати проводять. Хоча сам добре розуміє: без відповідного розпорядження згори керівники управлінь освіти на місцях з усіх сил саботуватимуть конкурс імені Яцика, бо боятимуться, щоб міністр не звинуватив їх у самоуправстві та самодіяльності (а за це можна й місцем поплатитися!). Група відомих письменників і науковців апелювала до Президента, щоб не дати конкурс імені Яцика Табачникові на розправу. І тільки втручання президентської адміністрації в цю ситуацію змусило освітянського міністра подати команду на місця: ми не заперечуємо проти проведення конкурсу імені Яцика. — Якусь допомогу Міністерс$ тво вам у цій справі надає? — Раніше справді надавало велику допомогу. Скажімо, міністр Кремень кілька разів особисто виїздив в області на відкриття заходу в День української писемності та мови. Він же сформував спеціальну Координаційну раду конкурсу, ввівши до неї одного зі своїх заступників, групу відповідальних працівників Міністерства, й додав до них фахівців із Інституту інноваційних технологій і змісту освіти. А ще що важливо: персонально контролював і роботу Координаційної ради, і весь конкурс. Не маю жодних підстав для звинувачень у неувазі до конкурсу і таких Голова журі, директор Інституту української мови Павло Гриценко
Мова єдина “Сформована нація — це міцна держава”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

різних поміж себе людей, як Станіслав Ніколаєнко й Іван Вакарчук, які також були міністрами і також сприяли успішному проходженню нашого марафону. Всі тривоги, інсинуації, двозначні колізії почалися саме з Дмитра Табачника, який не врахував, що він виступає не тільки проти організаторів конкурсу, а й проти всіх його активних учасників та їхніх батьків, і проти учителів, які взяли цю справу глибоко до серця, оскільки бачать у ній важливий національний чин. Здається, жодного зі своїх зобов’язань, зафіксованих у відповідних реєстраційних документах (усе було офіційно оформлено в Міністерстві юстиції) Міністерство не виконує, хоча ніхто не скасовував юридичного статусу співорганізатора Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Другий співорганізатор, згідно з юридичними документами, — Ліга українських меценатів, що тепер одноосібно проводить мовний марафон. Хоча, якщо говорити відверто, то навіть маємо підстави подякувати Табачнику за… популяризацію конкурсу. Очевидно, немає сьогодні в Україні особи, одіознішої за нього (здається, до цього рівня не дотягують і такі закляті “друзі” українського народу, як Колесніченко та Ківалов!). Тож коли Табачник заповзявся нас “закопувати”, здійнявся шквал громадського обурення. Ми мали потужну підтримку навіть на якихось російських сайтах, про існування яких навіть не знали, і, здається мені, які не знали про Яциків конкурс. Той факт, що саме він, Табачник, виступив проти нашої справи, несподівано для них перетворив їх у наших союзників. Отакі бувають парадокси! — У плані резонансності Та$ бачників конкурс імені Шевченка не має навіть однієї сотої того, що має конкурс імені Яцика, хоча за ним стоїть потужний адмінре$ сурс. Чому це так? — Бо це мертвонароджене дитя, яке ніхто не сприймає серйозно. Й освітянські функціонери проводять його абияк. Це щось таке непомітне й неважливе, як, наприклад, районний чемпіонат із футболу. — А Табачникове “Лукоморье” — змагання з російської мови? — Без коментарів. Це могло народитися тільки у його голові. Тільки в людини, яка найменшою мірою надається саме для міністра освіти й науки України. Може, в Росії на цій посаді він і був би на місці. Однак у нас він — курйоз, але не зі смішними, а зі зловісними наслідками. — Нещодавно на сайті Мінос$ віти з’явився новий документ про те, що саме 9 листопада — в день відкриття Міжнародного конкур$ су з української мови імені Петра Яцика — Міністерство відкриває конкурс “Об’єднаймося ж, брати мої!” На Вашу думку, це випадко$ вий збіг? — Ні, не змігши “закопати” наш проект чи бодай змаргіналізувати його, Табачникова “команда” почала отак “наїжджати” на нього, спрямовуючи свій конкурс у той самий часовий коридор, і в такий спосіб антагонізуючи поміж себе ці заходи. Ну як, скажіть мені, одного дня в школі чи в районі проведеш урочисті відкриття обох конкурсів?! Освітян поставлено перед дилемою: або—або. При цьому врахуймо й те, що за одним із конкурсів стоїть уся міністерська “команда”. У попередні роки до нас доходили сигнали: зібрали школярів і студентів на черговий етап конкурсу імені Яцика, сидять вони в аудиторії, і приходить до них представник освітянського органу й ошелешує несподіванкою: будемо писати роботу конкурсу імені Шевченка або “Об’єднаймося ж, брати мої!” Ось у такий спосіб ведеться боротьба з нашим турніром. Коли ми протестували з цього приводу, нам повідомили: сталося прикре непорозуміння. Але таке “прикре непорозуміння” межує з мародерством. І проти нього не дуже протестують перестрашені вчителі, оскільки вони почуваються майже в статусі кріпаків. Керівні освітянські органи можуть розправитися з неслухняними їхній волі педагогами з інквізиторською безжальністю. — Конкурс вимагає значних коштів. У котрійсь із присвячених йому публікацій я прочитав, що тільки преміальний його фонд становить майже півмільйона гривень. Як щастить вам щороку збирати необхідну суму? — Тут я мав би подати список тих, хто виступає у ролі мецената проекту. І, звичайно ж, починати його треба з президента Ліги українських меценатів — голови Наглядової ради ПрАТ “Фармацевтична фірма “Дарниця” Володимира Загорія. Внесок “Дарниці” у бюджеті конкурсу найбільший. Він дорівнює сумі в 300—400 тис. грн. Підрахуймо, скільки це складе за 14 років. Ліга має надійних партнерів на австралійському континенті — це Союз українок Австралії (голова — Галина Касіян, секретар — Валентина Домазар) і в США — Фундація імені Івана Багряного (голова — Галина Воскобійник, скарбник — Олексій Коновал). Постійно підтримує наш проект ПАТ “Оболонь” (президент — Олександр Слободян). Упродовж років із нами “Експрес-банк” (голова правління — Юрій Джус). У Торонто є людина, яка записала своє ім’я в історію вже 14 конкурсів, ставши меценатом кожного з них. Це — мій добрий приятель Леонід Ліщина. А поряд із ним треба назвати Романа Колісника, Олександра Харченка, Степана Горлача, Ліду Палій, Іллю Яремчука, Миколу Латишка, Василя Мойсяка, Андрія Коморовського, Василя Славича, Ігоря Мірецького, Василя Чупринду, Євгена Бочана (Канада), Олю та Юрія Татарків (США) та Крайову Управу Братства ветеранів Української дивізії “Галичина” (Австралія, голова — Теодор Андрушко). Регулярно підтримує мовний турнір Леся Ткач (у літературі вона знана як Леся Богуславець) — дочка світлої пам’яті Дмитра Нитченка. Мовби виконуючи батьків заповіт, вона й далі культивує благодійництво, що супроводжує життя цієї прекрасної родини на еміграції. Ще при цій нагоді маю сказати вдячні слова на адресу пані Марії Коломієць зі Львова, яку ніхто не агітував за конкурс — вона сама взялася підтримувати його. Окремо треба сказати про велику фінансову підтримку, що її надавала конкурсу Юлія Тимошенко. І мала вона не разовий характер, а кілька років підряд учителі й призери конкурсу зі школярів й студентів одержували її премії. Ось і при закритті 13 мовного марафону донька Юлії Тимошенко Євгенія вручала премії матері на сцені столичного театру імені Івана Франка, де традиційно відбуваються наші урочистості. — Торік було чимало премій від народних депутатів. Чи передба$ чаються вони у 14 конкурсі? — Торік депутати не вперше спробували себе в ролі меценатів конкурсу. І в попередні роки свої премії вручали Микола Кульчинський, Михайло Косів, Павло
Мова єдина “Сформована нація — це міцна держава”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Закінчився прийом літературно/мистецьких творів на здобуття Шевченківської премії 2014 року

Мовчан. У 13-му до них додалися Ірина Фаріон, Лілія Гриневич, Богдан Бенюк, Володимир Бондаренко, Олексій Кайда, Олег Канівець, Денис Дзендзерський, Ігор Васюник, Роман Ілик, Юрій Дерев’янко. Знову мав свою премію голова “Просвіти” Павло Мовчан. А Віктор Набруско вручив премію “Волинського Братства” (воно єдине з усіх земляцтв відгукнулося на нашу пропозицію встановити грошові нагороди для своїх земляків, які стануть призерами мовного змагання). Маємо сподіватися, що в 14 конкурсі кількість фундаторів премій серед депутатського корпусу, а також із-поміж лідерів патріотичних організацій зросте. Хоча загалом, як зірко спостеріг Петро Яцик, наші люди не вельми охочі, мовлячи відомими словами Євгена Чикаленка, любити Україну і до глибини своєї кишені. Всю свою любов вони вкладають у патріотичну риторику. Тому талант мецената в нас зустрічається у сотні разів рідше, аніж будьякий інший талант. Незрідка Яцика атакували проханнями дати грошей на видання їхніх книжок ті люди, яким абсолютно посильно самим профінансувати себе, бо вони зовсім не належать до аж таких бідних. Зрештою, це вже тема для іншої розмови. — Під “парасолькою” конкурсу зібрався потужний актив україн$ ської громадськості. В інтерв’ю президента Ліги українських меце$ натів Володимира Загорія прозву$ чала думка про те, що в нас є чи$ мало людей, які вже сьогодні впи$ сані в історію конкурсу. Кого з них насамперед Ви можете назвати? — Ярослав Яцків. Це з його легкої руки конкурс офіційно став міжнародним. Академік Яцків на той час був першим заступником міністра освіти й науки. Коли підготували Положення про конкурс, він рішуче вписав у нього, що конкурс є заходом міжнародним — і це стало не тільки окресленням його юридичного, ай фактичного статусу. Василь Кремень — той, хто проводив перший турнір у ранзі міністра. Вони обидва — члени Опікунської ради мовного марафону. А ще до неї входять Микола Жулинський, Павло Мовчан, Дмитро Іванов, Іван Корсак, а ще редактори газет “Літературна Україна” Сергій Козак і “Слово Просвіти” Любов Голота, які вже багато зробили для того, щоб конкурс так потужно розкрилився в Україні. Ці газети разом із Національною радіокомпанією України досі були головними інформаційними партнерами організаторів конкурсу. Чимало для популяризації турніру зробив голова його Наглядової ради Віктор Баранов. Тепер Наглядову раду очолила народний депутат Ірина Фаріон, вона причетна до конкурсу ще від перших його кроків. Дуже важливо і навіть по-своєму символічно, що журі конкурсу очолює саме директор Інституту української мови Павло Гриценко. Це теж сприяє його відповідній статусності та авторитетності. Я міг би тут називати й називати відомі імена всіх тих, хто працює разом із нами для піднесення національного престижу державної мови в Українській державі. Ми, організатори конкурсу, таки справді не самотні. Бо це — не приватна наша справа. Це таки справа державного значення. Бо сформована нація — це міцна держава. А формування нації навіть не уявляється без вирівняння мовної ситуації у державі. Спілкувався Сергій ГРИЦЕНКО 1 листопада ц. р. відповідно до Положення про Національну премію України імені Тараса Шевченка Секретаріат Комітету закінчив прийом творів літератури і мистецтва, висунутих установами, організаціями, національними та всеукраїнськими творчими спілками на здобуття Національної премії 2014 року. На розгляд подано 55 творчих робіт (самих документів зареєстровано 56, оскільки на один твір зроблено два подання від різних організацій) за 9-ма напрямами: “Література”, “Літературознавство і мистецтвознавство”, “Публіцистика і журналістика”, “Кінематографія”, “Музичне мистецтво”, “Театральне мистецтво”, “Концертно-виконавське мистецтво”, “Народне і декоративно-прикладне мистецтво”, “Образотворче мистецтво”. Нинішнього року Всеукра& їнським товариством “Просві& та” імені Тараса Шевченка бу& ло висунуто десять літератур& но&мистецьких творів, зокре& ма: Література 1. Буряк Юрій Григорович. Книга поезій “Амальгама” (2012 р., в-во “Українські пропілеї”, м. Київ). Представлено Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. 2. Чорногуз Олег Федорович. Роман “Притулок для блазнів” (2013 р., в-во “Державна картографічна фабрика”, м. Вінниця). Представлено Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка та Національною спілкою письменників України. 3. Щербак Юрій Миколайо$ вич. Дилогія “Час смертохристів” (2011 р., в-во “Ярославів Вал”, м. Київ), “Час великої гри” (2012 р., в-во “Ярославів Вал”, м. Київ). Представлено Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Літературознавство і мистецтвознавство 4. Гаюк Ірина Яківна. Книга “Ілюстрована енциклопедія вірменської культури в Україні”. Представлено Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Музичне мистецтво 5. Яковчук Олександр Мико$ лайович (композитор). Хорові твори “На ріках круг Вавілона”, “Чи Ти мене, Боже милий, навік забуваєш”, Псалми №№11, 149, 132, 53, слова Т. Г. Шевченка (2011 р., прем’єра 01 лютого 2013 р.). Представлено Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Концертно&виконавське мистецтво 6. Бойко Петро Тодосійович (виконавець). Повісті Т. Г. Шеченка та цикл літературномистецьких передач на Національному радіо України. Представлено Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. 7. Мустафаєв Фемій Ман$ сурович (виконавець). Музичний альбом “Тарас Шевченко. Солоспіви” та концертні програми останніх років. Представлено Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Образотворче мистецтво 8. Скоп Орест Андрійович. Цикл живописних творів “Козак Мамай”. Представлено Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Кінематографія 9. Ломачук Дмитро Федо$ рович (автор сценарію, режисер). Документальний багатосерійний фільм “Логос” (2008—2012). Представлено Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Театральне мистецтво 10. Чирип’юк Дмитро Іва$ нович (режисер-постановник), Александрович Андрій Ігорович (художник-постановник), Шевченко Юрій Валентинович (композитор), Стальчук Олег Миколайович (актор). Вистава “Перехресні стежки” за твором І. Франка в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Представлено Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка.
“На роль короля, звісно, мітили його, Вільгельма Габсбурга”. Стежками... 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Легенда про ерцгерцога в українській вишиванці

крутило життя, що жоден письменник не придумає! Чому і як ерцгерцог Вільгельм Габсбург, третій син імператорського і королівського флоту Австро-Угорщини Карла- Стефана Габсбурга, брата імператора Франца Йосипа, та доньки герцога Тосканського Марії- Терези, став палким українським патріотом Василем Вишиваним? Зробімо конспект можливого кіносценарію. При цісарському австрійському дворі підлеглих карпатських українців презирливо вважали тубільним бидлом, між іншим, думку про це вміло сіяли польські шляхтичі, яких завжди не бракувало при усіх королівських чи імператорських столах Європи, не виключаючи і великоросійського, царського. Важко пояснити, чому юний ерцгерцог Вільгельм, племінник австрійського цісаря, якогось дня сам-один дременув у гори на полонину і — який жах! — волочився там кілька тижнів. Утікач повернувся до імператорських покоїв, уміючи розмовляти українською, знаючи українські звичаї, приказки та пісні, а головне, повернувся залюбленим у прекрасну душу народу з верховин. “Омужичення” ерцгерцога викликало справжнісінький шок у родині. Та це був лише перший подібний нешляхетний крок Вільгельма Габсбурга, який згодом став справжнісінькою “білою вороною”, нещастям цісарської сім’ї. А про його завзяте українолюбство всюди шепталися як про якусь злощасну хворобливу напасть. А між тим під час Першої світової війни (на тій війні українці воювали по обидва боки: 3 мільйони в складі російського війська, 250 тисяч — в австрійських частинах) офіцеру Вільгельму Габсбургу дозволили 1915 року вербувати з українців на російсько-австрійському фронті окрему сотню в 13 піхотному полку. Отоді один із його підлеглих, тернополянин родом, привіз своєму командирові, що був улюбленцем усіх солдатів, розкішну вишиванку. І Михайло КАМЕНЮК На календарі 7 листопада. День петроградського більшовицького перевороту. Хоч би як ми ставилися до цієї події-дати, заперечити не можна одного: заколот у Петрограді фатально позначився і на українській історії ХХ століття, на перебігові й самій долі української революції, на подальшому формуванні самосвідомості та несвідомості українців. Нещодавно мені довелося брати участь у роботі круглого столу керівників творчих спілок України. Від колеги зі Спілки кінематографістів почув нарікання: молоді кінорежисери зовсім не знають української книги, не цікавляться й історією, а відтак не знають, що та як знімати в кіно, чим рятувати наше кіномистецтво на світовій сцені. “Світовій” — це масштабно сказано, тут би на власному кіноринкові хоч яке собі місце здобути, повернути прихильну увагу рідномовного глядача. Слухав я свого співрозмовника і пригадав історію-долю Василя Вишиваного. Та це ж не просто доля, а готовісінький сценарій багатосерійовика хоч для самого Голлівуду. Доля громадянина людства, австрійського походження, цісарської крові, який ішов до України, як до землі обітованої, наосліп, через невимовно тяжку всю першу половину минулого століття. Ішов через фронти двох світових воєн, братовбивчу громадянську війну, підпілля, криваві застінки НКВС. Там такий сценарій за- Посвідчення В. Габсбурга — мешканця Відня з тих пір під мундиром ерцгерцога завжди можна було угледіти барвисто вишитий комір сорочки. З нею він не розлучався ніде. Від неї ж і отримав своє легендарне ім’я: Василь Вишиваний. Точніше, з доброї власної волі був висвячений під цим ім’ям не менш легендарним, ніж сам, митрополитом Андреєм Шептицьким. За версією мого доброго знайомого, київського історика Володимира Улянича, в антиросійському блоці Першої світової побутувала думка утворити після перемоги над росіянами Закарпатсько-галицьке королівство. І на роль короля, звісно, мітили його, Вільгельма Габсбурга. Може, так би й сталося, якби випала інша історична карта, якби не 7 листопада… Але з української стежки Василь Вишиваний уже не звертав. За правління гетьмана Скоропадського, 1918 року, як командир Українських Січових Стрільців, Вільгельм Габсбург з їх регулярними частинами здійнює великий безкровний вояж степами південної України, швидше за все, як експерт, вивчаючи бо- Таким у київському НКВС зафіксували Василя Вишиваного перед смертю йову спроможність численних українських повстанських армій: від махновських полків до загонів меншовартіснішої сили, веде переговори з їхніми лідерами. Стрільці дають концерти по селах і містечках України, палаючої в горнилі безпощадної громадянської війни, а їхній командир дедалі більше подобається місцевим отаманам. Одного разу їхні представники навіть пропонують Вишиваному, опираючись на їхню підтримку, проголосити себе гетьманом всія України всупереч непопулярному Скоропадському. Але згоди на це не отримують. Василь Вишиваний так до кінця й не зрозумів, що завадило загалом величезній українській повстанській силі сконсолідуватися і поміж Митрополит Андрей Шептицький та Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) собою, і згодом із військом УНР, аби добитися жаданої національної свободи. Згодом Вільгельм Габсбург, повернувшись в рідні європейські пенати, стане палким пропагандистом українства. Навіть поетом українським стане, написавши і видавши 1921 року збірку “Минають дні”, яка мала близько 20 віршів на 20 сторінках. Це елегійні спомини про своє першовідкриття України: Покинув я село, дівчата, Пішов до рідних верховин. Зі мною вівці і ягнята І воля полонин. Мислення “по-українськи” дедалі більше віддаляло Вільгельма Габсбурга від “чистопородних” родичів. І вже зовсім наклало на нього гнівне родинне табу його одруження з колишньою повією у Парижі. Перед Другою світовою війною до Вишиваного тягнуться лідери націоналістичних угруповань українців, яким для розбудови своїх організацій і нових повстанських загонів потрібні гроші. Мельниківці, бандерівці мали підпільні зустрічі з ним. Багатьом Вільгельм Габсбург писав рекомендаційні листи до знайомих можновладців у Англії, інших європейських країнах. Прийшовши до влади, й гітлерівці всіляко домагалися від Василя Вишиваного згоди якщо не відверто допомагати їм у поході на Схід, то бути бодай консультантом. Живучи у Відні, в скромній найманій квартирі, ерцгерцог рішуче відмовив німецьким націонал-соціалістам. А сам симпатизував антифашистському підпіллю, допомагав коштами, продуктами, зробив свою квартиру для них явочною. Після розгрому Гітлера віденська квартира, в якій проживав Василь Вишиваний, опинилась у секторі міста, підконтрольному американським військам. Одначе це не завадило оперативникам СМЕР- Шу таємно вивезти звідти колишнього командира Українських Січових Стрільців і відправити його на допити до Києва, до тих, КОМУ СЛІД. Тут і завершується остання серія нездійсненого поки що кіносеріалу про “короля України”. Важко хворіючи на туберкульоз, без жодної медичної допомоги, він згас тихо, немов свіча, в застінках НКВС 18 серпня 1948 року. Де його могила — невідомо. Десь лежать в архівах стоси документів, зібраних слідчими, протоколи допитів. Це безцінний матеріал, як безцінна й детальна оповідь (у кіно, у дослідженні, у романі) про людину, яка сама у собі народила Україну всупереч родовому табу на саме це слово. Цікаве зізнання про це самого Вільгельма Габсбурга, датоване 1921 роком: “…я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу протягом століть. Мій батько піддався впливам поляків, роль яких не належить до благородної ані у відношенні до народів, які шукають свободи, ані у відношенні до тих, яким вони вічно на колінах присягали вірність”. Вражаюче! У роки Другої світової війни майже дослівно це повторить Уїнстон Черчіль… Шкода, Василь Вишиваний поки що зостається за кадром нашого українського кіно, хоч бери й сам сідай за сценарій. А скільки таких людей, таких імен чекають на увагу митців! Чекає новий час, який, може, настане?
Музеї · “Щось світле та щемливо-радісне, а водночас величне є у всій творчій спадщині Василя Кричевського”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Шедеври повертаються

Після Опішного, що на Полтавщині, де в січні цього року відкрили музей родини Кри! чевських, естафету святкування 140!річчя Василя Кричевського, одного з найталанови! тіших українських митців кінця ХІХ—початку ХХ століття — архітектора, живописця, майстра книжкової графіки, художника театру й кіно, дизайнера, дослідника народної творчості, основоположника архітектурного стилю — український модерн, підхопив Ки! їв. Нині в Національному художньому музеї відкрито виставку (“Між авангардом і тради! цією”) його живописних робіт, акварелей, зразків книжкової графіки, екслібрисів, яка сформована винятково з фондів цього найголовнішого культурно!мистецького закладу України. Загалом в експозиції представлено близько 70 робіт. А 1940 року, коли відбулася остання прижиттєва виставка Кричевського в Києві, було представлено величезний творчий доробок художника — 1050 творів! Утім, навіть нинішня експозиція дає достатньо повне уяв! лення про могутність багатогранного таланту й творчої особистості митця. Микола ЦИМБАЛЮК Домінанта виставки — великоформатне полотно (111х315 см) “Ніч. Ханський палац у Бахчисараї” (1901 р.), яке ще недавно вважали втраченим. Валентина Рубан, відомий мистецтвознавець, дослідниця творчості Кричевського, навіть у монографії “Кричевські і українська художня культура ХХ ст. Василь Кричевський” (вид-во “Криниця”, 2004 р.) зазначала, що ця картина безслідно зникла. Насправді доля “Ханського палацу” виявилася, на відміну від більшості інших робіт автора, щасливішою. — Ця робота була в музеї з 1920-х років, — розповів куратор виставки Данило Нікітін. — Потім наші музейники на якийсь час передали її на збереження у Київський будинок учених, що розташовувався тоді на розі Пушкінської і Прорізної. Зараз там сквер, бо та будівля 1941-го згоріла під час пожежі на Хрещатику. Це й стало підставою для мистецтвознавців вважати картину втраченою. Але так сталося, що напередодні війни, 1940 р. її знову перевезли в музей на велику виставку творів Василя Кричевського, яку влаштували з нагоди присвоєння йому звання “Народний художник”. Тоді розгорнули велику експозицію в більш ніж п’яти залах, що заледве вмістили понад тисячу експонатів. Після того картина остаточно залишилася за місцем постійної прописки. Таким чином вона була врятована. Згодом, коли родина Кричевського 1943 р. емігрувала, згадувати не лише його твори, а й ім’я художника не можна було — більшовицька влада записала Василя Кричевського до “ворогів народу”. Полотно великого майстра 70 років пролежало в забутті серед інших фондових збережень НХМУ. В музейних інвентарних документах воно було нібито записане як пейзаж невідомого автора. Коли нарешті розмотали (великі полотна зберігаються намотаними на спеціальному валу), то побачили характерну монограму Кричевського. Сумнівів не було — це його робота. А потім була копітка праця музейних реставраторів, які почистили її, усунули кілька проривів полотна, натягнули на підрамник. Тепер вона — окраса нинішньої виставки. За більш ніж півстолітнє творче життя Василь Кричевський створив близько двох тисяч картин і етюдів. Більшість із величезного спадку митця вважають втраченим. 1918-го, коли більшовики штурмували Київ, загорівся будинок М. Грушевського на вул. Паньківській, де мешкав і Кричевський. Там загинула вся мистецька збірка художника і його етнографічні роботи. Чимало полотен і етюдів (дві великі валізи) зникло безвісти під час перетину кордону під час Другої світової. Численні втрати були й серед тих, що зберігалися у приватних колекціях. Роботи автора, куплені й подаровані ним, мали у приватних збірках багато відомих діячів культури, мистецтва, науки: Михайло Коцюбинський, Христя й Іван Алчевські, Микола Садовський і Марія Заньковецька, Михайло Грушевський і родина Антоновичів тощо. Чимало робіт розпорошено й залишаються невідомими для нас у Західній Європі, зокрема у Франції, Венесуелі, США. Нині, за підрахунками мистецтвознавців, збереглося трохи більше трьохсот. В Україні крім Національного художнього музею (найбільша збірка) твори й ескізи Василя Кричевського зберігаються в художніх музеях Харкова, Полтави, Сум, Одеси, Львова, у шевченківських музеях Києва і Канева, опішнянському — родини Кричевських. До НХМУ твори Кричевського надходили упродовж усього ХХ ст., починаючи з 1900-х років. Таким чином тут зібралася цікава колекція його малярських робіт, починаючи з ранніх етюдів ще кінця ХІХ століття, коли він живі працював у Харкові. У представленій експозиції є його ранні спроби олійного живопису та багато акварелей. Зрештою, тут є “Церква в Ходорові”, 1917 все, чим він займався впродовж усього свого творчого життя, крім зразків архітектури, звичайно. Навіть є твори, зроблені ним в еміграції, після того як він виїхав з України до Франції, а потім — до Венесуели. Із 2002 року родичі Кричевського — донька, онуки, правнуки передавали його твори в Україну, розподіляючи їх між різними музеями. Деякі зних потрапили і до Києва. Киянам будуть найцікавіші, напевно, урбаністичні пейзажі, написані століття тому з натури в їхньому рідному місті. Покінчивши з роботою над будинком Полтавського земства (перлина архітектури, неперевершений зразок українського модерну!), 1906 року Кричевський перебрався до Києва, куди попередньо виїхала його родина. Відтоді він почав більше працювати в інших галузях мистецтва, зокрема як художник. У цей час він багато пише київських пейзажів, у яких бачимо чимало характерних рис Харківської пейзажної Портрет В. Кричевського роботи А. Петрицького школи. На виставці, наприклад, представлені його “Вулиця Прорізна” (1929), “Київ. Поштова станція на Подолі” (1931), “Поділ”, “Дихання осені” (1943) тощо. Вони цікаві не лише тим, що закарбували не спотворене нинішніми поколіннями обличчя рідного міста, а насамперед імпресіоністичним стилем із власним художнім мовленням, до якого він вдається у передачі дійсності. У цих картинах вражає колористична чистота, тонке відчуття освітлення, часто, як писав Вадим Павловський, “з помітним нахилом до узагальнення образу, опрощенням і стилізацією його”. Кричевський, будучи насамперед архітектором, мав пристрасть, на відміну від інших пейзажистів-сучасників, до змальовування оригінальних зразків народного будівництва, церков і соборів. Привертають увагу чотири етюди київських сакральних споруд і, особливо, — “Церква в Ходорові” (1917). Річ у тім, що автор змалював шедевр дерев’яного сакрального зодчества — одну з найстародавніших козацьких церков у Середньому Подніпров’ї. На превеликий жаль, її вже нема. 70 років тому, 1943-го, під час звільнення Києва, вона опинилася в центрі сумнозвісного Букринського плацдарму та була знищена вогнем наступаючих совєтських військ. Зображена з боку Дніпра, вона ніби стрімко злітає всіма своїми п’ятьма банями разом із шатровою дзвіницею, що стоїть осторонь, у небо (бо стояли на високій дніпровій кручі). Ана задньому плані мріють-голубіють, ніжно зеленіють недалекі пагорби… Щось невловиме близьке, світле та щемливо-радісне, а водночас величне є в цьому маленькому етюді, як, зрештою, в усій творчій спадщині Василя Кричевського. Тієї збереженої невеликої частки, що стала великим наріжним каменем українського національного мистецтва. Частина книжкової графіки (обкладинки) В. Кричевського. Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА "Ніч. Ханський палац у Бахчисараї", 1901. Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
“Уболівати за долю свого народу, своєї країни, бути справжнім, а не удаваним її патріотом”. Про-читання 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Старий і Ріка

Сергій ФЕДАКА, письменник, доктор історичних наук, м. Ужгород Новий роман Мирослава Дочинця “Горянин. Води Господніх русел” міг би ще зватися “Старий і Ріка”. У письменника такий роман уже четвертий. І майже всі вони (а цей найбільше) сприймаються як розгорнуті притчі з одним героєм і однією ідеєю (яка щосторінки повертається якоюсь новою гранню). Недарма “Горянин” навіть відкривається епіграфом із Книги Йони — того, що у чреві кита. Старий (йому принципово не дано імені, як і попереднім Вічнику чи Криничару) живе осібно на березі Ріки. Це й реальна Ріка, яка у Хусті впадає до Тиси, і водночас епічна чи навіть міфологічна Річка. За спиною велике життя, але хвилі починають підмивати берег, на якому дідове обійстя. Старий розгортає масштабні гідротехнічні роботи, аби відвернути русло в інший бік. Проте стає ще гірше: тиха вода під його берегом значно небезпечніша за бурхливу і ледве не призводить до його загибелі. І тут старий іде на дещо авантюрний крок, в успіхові якого, здається, і сам не певен. Але щоб зрозуміти його, треба знати все життя старого, його дві love-stories, одіссею його батька Йвана, “Іліаду” діда Микули, історію дядька Тимка, фольклор бабки Ружіки, нехитру біографію матері, вишивки білим по білому тітки Гафії, житіє отця Дам’яна, філософію життя винороба-бізнесмена Аркадія, вдачу односельців — коваля, поштарки, вівчарів, патлатого тележурналіста і заїжджого багатія (що хотів купити дідову хату під дачу), не кажучи вже про дідову доньку Василину-Василісу і онука Павла, які за- Ярослава МЕЛЬНИЧУК, м. Чернівці Нинішній 2013 рік визнаний в Україні роком Ольги Кобилянської, адже 27 листопада відзначатимемо 150-літній її ювілей. До цієї дати приурочується чимало заходів, зокрема, нині триває ремонт і часткова реконструкція у єдиному в світі — Чернівецькому літературно-меморіальному музеї Ольги Кобилянської (завідувач музею — Володимир Вознюк). Планується проведення Міжнародної наукової конференції у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (25—26 листопада). У театрі, що носить імення О. Кобилянської, 19 жовтня представили прем’єру — виставу за повістю буковинки “Земля”. Але, звичайно, найціннішим є перевидання творів “величавої духовної квітки Буковини” (О. Гончар). Адже до нинішнього читача класика повинна приходити без аберацій, із текстами, що відповідають авторській волі, не містять слідів редакторських втручань. Крім того, правопис творів повинен наближатися до сучасного, зокрема щодо пунктуації й орфографії. 2011 року у чернівецькому видавництві “Букрек” вийшла збірка малої прози О. Кобилянської під заголовком “Огрівай, сонце…”. До неї увійшли незнані, недруковані раніше тексти новел, оповідань, публіцистичних виступів (упорядник — Я. Б. Мельничук). Також ця збірка містить німецькомовні переклади творів письменниці. Свою текстологічну, упорядницьку, лексикологічну працю я продовжила 2012 року. Івона увінчалась успіхом — вийшов друком роман “Апостол черні” — лебедина пісня Ольги Кобилянської, і це видання стало “Книгою року” в номінації “Проза” у вже традиційному чернівецькому щорічному конкурсі, приуроченому до Дня книгодрукування. Потреба у виході цієї книжки назріла: адже давно стали раритетом видані 1994 року в Тернополі і Львові примірники. А сам роман має драматичну історію: з часу появи у Львові 1936 року не друкувався, був проскрибований і заборонений радянською владою. Усталилася думка, що Кобилянська після роману “Через кладку” не піднялася до вершин найбільшого епічного жанру, тоді як губилися десь у Росії. Це все подається таким візерунчастим потоком у дідовій свідомості, що просто хмелієш, але у фіналі все збирається докупи і вистрілює таким флаєр-шоу, що зносить усі башти. А до того маємо цілий жмуток вставних оповідей, без яких кінцівки просто не було б. Найбільша з них — історія батька, який, народившись калікою, прибився у найми до місцевих євреїв і разом з ними потрапляє спершу до Мукачівського гетто, а потім до “Апостол черні” кваліфікувався як “недокінчений і суперечливий роман” (З. Гузар). Сучасного читача зацікавить коло його проблем: Україна, державність, нація. Власне, авторка вивела й позитивний образ Юліана Цезаревича (показаний крізь призму еволюції), і вперше в нашому письменстві створила сповнений позитиву тип щирого українського панотця — священика отця Івана Захарія. Вдумливий погляд на майбутнє України з кінця 1920—30-х років — ось що несе роман, який є водночас і романом виховання, і романом ідей, інтелектуальним і сімейним романом. “Апостол черні” став віхою серед творів української прози, в ідейно-тематичному центрі яких — процес формування особистості, поданий на тлі родинного життя (сім’я годинникаря Максима Цезаревича, рід Альбінських, родина отця Захарія). Твір різновекторний, поліфонічний, багатоосяжний, тому потребує спеціального наукового дослідження. Маємо всі підстави стверджувати, що “Апостол черні” — справжня вершина і останнього періоду (від 1914 р.), і всього життєво-творчого шляху видатної письменниці, гірким його завершенням. Аушвіца. Такими концтабори у нас ще не описували. Вражаючий образ тамтешнього Бандьори (що став для Івана таким собі абатом Фаріа) — без пафосу, лапідарно, як щось не зовсім своє, але позитивне. Оскільки врешті-решт народився Старий, його батько мусив вижити, хоча і пройшов після гітлерівського табору потім ще сталінський. Не менш напружена новела-бойовик про діда Микулу, який у Першу світову мусив воювати на боці сербів проти австрійців і турків. Війну показано очима нашого селянина, для якого головне — вижити (без жодних ідеологій і красивих слів), а для цього треба стати чимось на кшталт античного героя. Тоді Микула і не підозрював, що родова спадкова пам’ять про цей бій врятує через століття його онука. Є багато оповідей про верховинських трударів, де чеснота під пером Мирослава Дочинця виступає спокусливішою за гріх. Є два розлогі еротичні епізоди — юнацький із майбутньою дружиною Калиною і зрілий із кухаркою-розлучницею Іленою. І несподіваний лист від онука, якого дід читає саме перед своїм “Великим Діянням”. Є своєрідний трактат про закарпатську духовність через образи отця Дам’яна і його наставника Іринея. Є мисливський трилер про ведмедицю. Притча про те, як дід переміг стихію, припускає десятки інтерпретацій, то ж кожний знайде у цьому текстові щось своє. Але висновок один: ми люди тихі-сумирні, але якщо загроза рідній хаті, рознесемо все на друзки! На відміну від Криничара тут більшість героїв байдужа до грошей. Той, у принципі, теж був байдужий, але підсвідомо все одно притягував їх до себе. У цих жоден би Фрейд такого потягу не виявив. Дід також не палить, філософськи ставиться до алкоголю. Хоча з журналістами п’є — аж гай гуде. Ще більш діогенівське ставлення до жінок. Хоча знову-таки — див. ті два епізоди. Сказати, що любить роботу і природу, було б неточно. Бо хіба людина любить повітря? Це для неї просто життєво необхідно. Про це — на сторінках, коли Йван виривається з продимленої крематорієм атмосфери Аушвіца. Узагалі, таких різноманітних ключів до історії Старого розкидано на кожній сторінці. Тому удруге читати книжку ще цікавіше, ніж уперше. А утретє — захопливіше, ніж удруге. Це як барокова чи ман’єристська гравюра з безліччю деталей, завитків, прихованих зображень — щораз виявляєш там щось нове. Може, і сам автор про те не підозрював, а воно є! Така специфіка всякого глибокого епосу. Наприкінці чомусь згадався анекдот про Конєва та Сталіна. Під час війни маршал завів при законній дружині ще й похідно-польову (у випадку Мирослава аналогом ППЖ є натхнення, яке водить його пером). Колеги-полководці (котрі мали те саме) негайно заклали Івана Степановича перед Верховним. Той не відреагував. Коли ж наприкінці наради прозвучало пряме запитання: “То як будемо чинити з Конєвим?”, тиран після традиційної паузи відповів одним словом: “Заздрити…” Тож будемо і ми заздрити Мирославові (хто як уміє), вчитися у нього і чекати наступної книжки. Хоча якщо “Горянин” не сколихне стриману читаючу закарпатську публіку, то її не розбудить уже взагалі ніщо. У Миколаївській обласній бібліотеці для юнацтва відбулася презентація сьомої книжки В. І. Марущак — “Гомін білого інею”, яку вона адресує молоді. «Апостол черні» повернувся… Кобилянська Ольга. Апостол черні: роман у 2-х т. / упорядкув., передм., прим., слов. Я. Б. Мельничук. — Чернівці: Букрек, 2012 — 432 с.; іл.
“Уболівати за долю свого народу, своєї країни, бути справжнім, а не удаваним її патріотом”. Про-читання 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Земна орбіта Віри Марущак

Семен ТУПАЙЛО, лауреат всеукраїнських і обласних премій і конкурсів, м. Миколаїв Пригадую ті далекі роки, коли випускниця Арбузинської середньої школи № 2 була студенткою бібліотечного відділу, де я викладав українські філологічні дисципліни. Тоді я порадив Вірі Марущак по закінченні вишу здобути ще одну вищу освіту — журналістську. Вона отримала диплом факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Сьогодні відома на Миколаївщині журналістка і шанована в Україні письменниця (член обох творчих спілок України) автор семи друкованих книжок повістей, новел та оповідань для дітей і дорослих. Понад 40 років Віра Іванівна працює на журналістській і педагогічній ниві. Невдовзі має вийти друком її книжка новел і оповідань “Життєва абетка”. Низка нових новел і оповідань отримали позитивні відгуки і схвальні характеристики під час читацьких конференцій у наших бібліотеках і навчальних закладах області. Журналістська та громадська діяльність талановитого українського прозаїка не лишилася непоміченою, як доказ цього — культурологічна премія імені Миколи Аркаса та диплом “Золоте перо” 2013 року, а минулого вона стала лауреатом Міжнародного фестивалю “Слов’янські традиції”. Також вона — автор посібника з журналістики. Віра Марущак має напрочуд чуйне серце, емоційну і вразливу вдачу. І оскільки значна частина її творів мають автобіографічний характер чи взяті з життя близьких і знайомих, читач відчував небайдужість автора до своїх літературних персонажів. Невипадково збірку “Батько з Португалії”, що побачила світ 2005 року з передмовою лауреата Національної премії України імені Т. Г. Шевченка Дмитра Кременя “Поезія в прозі”, письменниця присвятила матері — Парасковії Кузьмівні Рожковій, життя якої обірвалося у серпні цього року, за кілька місяців до 90-ліття. Від своєї матері, ветерана війни і праці, яка по війні сіла за кермо трактора, її донька Віра перейняла найкращі риси української ментальності: людяність, товариськість, порядність і сумління у всьому. Саме ці риси властиві героям новел талановитої письменниці. Немає сумніву, що більшість літературних героїв мали реальних прототипів. Уболівати за долю своїх героїв — уболівати за долю свого народу, своєї країни, бути справжнім, а не удаваним її патріотом. У новелах, оповіданнях, повісті відчувається, що авторці не байдужі проблеми країни. Віру Іванівну хвилюють питання, які були і є найпекучішими болями українства: соціальна несправедливість, пияцтво, наркоманія, кримінальна злочинність, виховання молоді тощо. Усе це можна відчути у творах “Жора”, “Цигарка”, “Подарунок”, “Шматочок цукру”, “Комендантські сторожі”, «Шоколад”, “Урок”, “Миколка”. Окреме місце у новелістичній творчості посідають новелети, про які вже йшлося. Це — передусім добірка “Бешкетні пригоди” — 12 прозових перлин, які вдало вінчають першу книгу Віри Марущак “Вікнами до сонця”, що вийшла друком ще 2002 року. “Книжка Віри Марущак — це ніби біографія однієї, а може, цілого гурту наших землячок. Вона їх знає в обличчя, чує їхній голос. А коли розповідає нам, то й ми бачимо і чуємо їх. Якої вищої оцінки чекає для себе автор? Вищої нема”, — так у передмові написав А. Мамеров. Під цими словами можуть підписатися усі шанувальники нашої талановитої краянки. Вдаються миколаївському прозаїкові твори з напруженим сюжетом про минуле нашого народу — повість “Пустеля” і відгомін минулої війни — “Тепло дитячої долоні”, низка ліричних творів із романтичним забарвленням “Записка”, “Ніжність”, “Мрії”, “Пролісок” та інші. Віра Іванівна плідно й успішно працює в обласній бібліотеці для юнацтва і викладає основи журналістики в кращій українськомовній гімназії імені Миколи Аркаса. І весь час активно пропагує і захищає державний статус української мови, не тільки своїми творами, а й тим, що співпрацює з обласним радіо.
Палітра · “Це та вічність, яка поєднує в собі минуле, сучасне і майбутнє”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ність. Але все тут, у картині, має глибокий символічний характер. Нижче ми бачимо сцену омовіння ніг, що натякає на ХІІІ розділ святого Євангелія від Іоанна Богослова, коли Ісус Христос на Тайній вечері омивав ноги своїм апостолам. Але прямо, цитатно, ми теж цього не бачимо, тому що омиває ноги жінка. Отже, це другий натяк, що то, можливо, Марія Магдалина, яка прийшла, коли Ісус Христос гостював у одного фарисея, і вона сльозами омивала, дорогоцінним миром натирала йому ноги. Уникання цитатності, текстологічного співпадіння — характерна особливість і попередньої творчості Миколи, і сучасної. Усе заключається в символах. Картина багатозначна, про неї можна написати ціле дослідження. Тут кожен образ, кожен фрагмент цікавий по-своєму. І між ними існує не прямий, а символічно-алегоричний зв’язок. Ще хотів би зупинитися на суто Стороженківських тонах. Картина не має жодного похмурого кольору. Маю на увазі центральну частину. Все відбувається у фаворському світлі, світлі невечірньому, яке перевищує звичайне сонячне світло. Тому яскравих червоних тонів нема. Усе зводиться до рожевого, до світло-фіалкового. Тобто ці тони, за вченням св. Діонісія Ареопагіта, мають теж сакральне значення. Кольорами художник доносить нам світлоносність цієї сцени. Чому так насторожено, я б сказав, навіть лякаючи, він назвав “Передчуття Голгофи”? Бо він відчуває, якоюсь мірою, підсумковий характер нашої доби, коли мають відбутися якісь глобальні тектонічні зміни у житті людства в ХХІ столітті. Тому і картина є світлою, обнадійливою і такою сердечною, близькою до наших сердець, швидше до розуміння емоційного, ніж інтелектуального, але водночас вона насторожує і промовляє: Будьте уважні! Живіть світлом, живіть чистотою, не робіть зла ні в думках, ні в словах, ні в ділах. І в зв’язку з цим ця картина — образ сучасності, з екстраполяцією на євангельські сюжети. Але відчуттям, гостротою спрямована у майбутнє. Це та вічність, яка поєднує в собі минуле, сучасне і майбутнє.
Палітра · “Це та вічність, яка поєднує в собі минуле, сучасне і майбутнє”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

М Мииккооллаа ССТТО ОРРО ОЖ ЖЕЕН НККО О:: «Літургія по паралелі»…

Микола ЦИМБАЛЮК Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА Виставкова зала академії була переповнена. І це не лише цікавість до творчості одного з найталановитіших художників сучасності, а й щира шана від громадськості, насамперед молоді. А щойно виставлене полотно Миколи Стороженка — ще одне свідчення того, що Україна має неймовірно глибокого за філософським змістом художника, який володіє унікальною виражально-мистецькою мовою. З цього приводу поділилися своїми думками і враженнями від “Передчуття Голгофи” і її творця двоє з кількох сотень присутніх на презентації: голова Товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан і доктор мистецтвознавства Дмитро Степовик. Павло Мовчан: — Микола Андрійович Стороженко, наш сучасник, — постать незвичайного формату: немає такої міри, щоб виміряти й оцінити її. Господь Бог послав Миколу в мою долю більше п’ятдесяти років тому. Це перше знайомство відбулося на дачі Куліженка, де збиралися українські художники, поети, і взагалі українська молодь. Микола завжди вирізнявся якоюсь справжністю, щирістю і небагатослівністю. Усі його роботи так само виповнені тією надзвичайною енергією, яку ти сприймаєш під час безпосереднього контакту з ним: Микола випромінює силу моральної чистоти, доброту, душевну щедрість, яку не помітити просто не можна. Нещодавно мені розповіли про епізод зі Стороженком, коли він із групою українських митців їздив у Флоренцію. Вони відвідали музей і по закінченні огляду захотіли ще раз оглянути експозицію. Але варта перепинила їм вхід, пропустивши лише Стороженка, сказавши: “Хай він іде, а вам не можна”. Це ще одне підтвердження того, що навіть чужі бачать у ньому людину незвичайну. Для мене зустріч із його творчістю, з ним особисто — це свято душі. А подарунок, який він зробив для всього християнського люду — це за силою звучання і важливістю моменту — приблизно дорівнює презентації картини Іванова “Явлення Христа народу”. Тільки тут зовсім інші зображальні методи. Він людина, яка все життя поглиблює, вдосконалює всі свої знання і техніку. Стороженко володіє різними образотворчими стилями — академічним, візантійським, модерновими; він може все, його майстерність неперевершена. Це стверджують і ті, хто з ним брав участь у розписах церкви Миколи Притиска… Я не називатиму величезного огрому відродженого християнського живопису, до якого причетний Микола. Він створив школу, згуртувавши навколо себе широке коло учнів-однодумців. Наприклад, я тішуся з того, що в його команді був Володимир Пасивенко, який теж надзвичайно талановитий митець. До нього горнеться молодь, бо він щедро віддає свою душевну теплоту і знання, він відкритий, щирий, з неймовірною наповненістю світлом. І тому презентація роботи “Передчуття Голгофи” — це ніби висвітлений блискавкою світ. Ця блискавка — електричний розряд духу. Тому важко навіть схарактеризувати світло, яке б могло висвітлити цю картину. Якщо ти відчуваєш картину, це світло спалахує в тобі. Поліптих “Передчуття Голгофи” розкриває велику містерію, яка сталася дві тисячі років тому. Передчуття того, що буде неминуче розп’яття, буде кара, і буде прощання сина Господнього, який прийшов на цю землю, аби дати ті настанови, які змінили б світ. Тому кров Агнця, центрального образу, нібито є фокусом, великою метафорою, і він сам пояснює значення чаші (чаш). Чаша — теж один із центральних образів у цій роботі. Здається, автор скупий на зображальні засоби, але чим більше вдивляєшся, тим більше знаходиш. Ось парадокс цієї роботи. Великий досвід і велике душевне удосконалення, зрештою, вивели Стороженка на цей сюжет, на це розуміння і узагальнення прожитого власного життя. І життя кожної людини. Бо життя не що інше, як наближення до смерті й свого порогу, за яким неодмінно — воскресіння. Але душа людська воскресає, якщо вона виповнена добром, не пощерблена великими гріхами, переступами великими. Таким для мене є Микола Стороженко. Ця картина потребує індивідуального спілкування, не масового, бо в масовці інколи губиться найважливіше. У натовпі дуже мало того, заради чого він це робив — божественного. Автор сфокусував на одному полюсі, водному епіцентрі України колосальну смислову потугу віри, що Христос поміж нас. Ось він! Він незримий, бо людина настільки розмилася, що залишається як відблиск на тому полотні. Вона розчинена у світлі Господньому, і художник знайшов необхідну мову, щоб сказати про це. Це ще й протидія тому сатанинському наступові, який сьогодні передовсім помітний у тій державі, яку колись засновували квакери, люди, гнані за віру Христову з Англії, Франції, Німеччини… Сьогодні вони вигнанці. Тепер там висадився Нерон, як сказав Юрій Каграманов. Те саме повторив один із відомих кінознавців: “На наших пагорбах висадився Нерон!” Це про Нерона, який укупі з дружиною Поп-піною, що не була римлянкою, та з ортодоксальними євреями брали участь у гонінні християн, які нібито претендували на витіснення їхнього бога. Тому ця боротьба носила інший характер, про що нині ніхто не наважується говорити через так звану політкоректність. Політкоректність замикає уста, замовчує правду, але правду треба говорити. У всьому треба доходити істини. У США продукується щороку близько 30 повнометражних фільмів антихристиянського змісту з величезними бюджетами. Це індустрія розтлівання людських душ. Сатана у наступі. Тож для мене ця подія — презентація Стороженкової “Передчуття Голгофи” — ніби контрдія. Правда завжди перемагає. І тому Микола став із цією роботою в центрі антидиявольської боротьби. І не треба забувати, що це зроблено напередодні 200-ліття Тараса Шевченка, поборника великих християнських цінностей. І тому не випадково Стороженко ілюстрував “Кобзар”. Він знайшов для нього свою мову графіки, доповнивши своїми коментарями до безсмертних текстів, підсвітивши безсмертні тексти власним баченням, розумінням. Явленням своєї картини Стороженко підсилив загальну справу — пізнання Слова Господнього. Ось у чому значимість події, яка виходить за межі суто національного формату, навіть мистецького. Вона набагато ширша за своїм значенням. Дмитро Степовик: — Раніше я бачив репродукцію з частини цієї картини. Вважаю, що робота — це гідне відзначення такого поважного 85- літнього ювілею знакового українського митця. Хоча підвести підсумок усієї багаторічної творчості Миколи Стороженка однією картиною просто неможливо. Але якоюсь мірою — можна. “Передчуття Голгофи” говорить про глибокий духовний потенціал митця. Вона вся євангельська, але не прямо, не текстуально і не ілюстративно, а саме образно-символічно. У центрі по вертикалі дві сцени, які прямо натякають про євангельський сюжет: кров Агнця очищає людство. Ці слова є в багатьох місцях Євангелія. І ось ми бачимо Ягнятко, з тіла якого витікає кров. Агнець Божий — до VII ст. так зображали Ісуса Христа. Портретне, тілесне зображення раніше було не поширене. У ті часи це був символічно-алегорій-ний період в історії християнської церкви. І Микола використав цей образ. Характерно, що всі образи неначе пливуть у повітрі, вони не матеріальні, але водночас і не містичні. Вони не зовсім безтілесні, ми відчуваємо, що тут є і перспектива, є певна матеріаль- Із нагоди 85!річного ювілею академіка!секретаря, дійсного члена Національної ака! демії мистецтв України, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, на! родного художника України, художника!живописця і графіка, професора Миколи Андрі! йовича Стороженка 28 жовтня ц. р. у виставковому залі НАМУ відбулася презентація виставки його поліптиху (7х4 м) “Передчуття Голгофи”. Над нею патріарх українського образотворчого мистецтва працював п’ять років. Не вдаючись у роз’яснення змісту, він сказав, що його картина — це літургія по паралелі й офіра по меридіану. Тож відчуття і розуміння “Голгофи” залежить від рівня духовності кожного з нас.
З роси й води! · “Щаслива я, що мовою батьків І прадідів сьогодні розмовляю”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

З краси і любові

*** Крутіші стежини, і терни гостріші, І глибші думки, і правдивіші вірші, І дивляться в душу питальніше зорі, І їм холодніше у їхнім просторі… І осінню якось відчутніше вколе В дворі клененя, незахищене, голе… Зате вже і весни, як райські пенати, Де серцю судилось прекрасне пізнати. Як повінню, цвітом затопить минуле — Даремне, смутне, нездійсненне, нечуле… Мов з білого аркуша день розпочнеться, І зримо поближчає віра до серця. Дорога до храму І вигасне печаль. І ріки стануть чисті. І древнє джерело, як пташка, забринить. Ти тільки доклади зусиль, снаги і хисту — Невідворотна та пресвітло-синя мить. А невагомість рік — навзаєм із душею. Минулі сто зітхань пощезли, наче дим. Так дивно відчувать все сутністю своєю І почуватись знов, як вітер, молодим. Смугастяться щораз то радість, то тривоги, Крізь них снуєм свої стежини і путі. Та є єдиний шлях — до храму і до Бога, І є ще почуття незаймано-святі. І знаю я тепер: на те є Божа Воля, Коли крізь терни йти, коли проблисне вись… І тягнеться уверх сліпа стеблина-доля, Щоб задумом святим здійснитися колись. *** Сумує синь… Фіалкове мовчання. Розтанула вечірня пастораль. Ти не сказав ні слова на прощання, Та не твоя це, а моя печаль… Вербову ніжність висріблили ночі, Стрілою — річка у мінливу даль. Сховала тьма за даллю твої очі, Та не твоя це, а моя печаль… Нас розвели завидники нарізно, А ти не зрозумів того, на жаль… Все вічним сумом пойняте наскрізно, Та не твоя це, а моя печаль… Батько Іде, мов летить, мій батько, Розмахує в такт руками — До нас поспішає, до мами, Аж сонях всміхнувся скрадьки. І стільки від батька сонця — Очей не відводить сонях, Якого він звав очеяшником! (Було те до нас, колись…) Велосипед з багажником Вичікує — блись та блись. Як тільки батько підкріпиться, Роздасть, що купив-приніс, То знов спалахне, засвітиться, Погляне у бік коліс. — Велосипедом скочу! – Скаже усім. І ось Мчить у свою Безимівку Серед полів-колось. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ соціальної тематики Петро АНТОНЕНКО 279&49&47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270&55&57 Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279&49&47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278&63&69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Володимир ЖИГУН 278&63&69 Там його рід над річкою, Бо мама — не з того села. Повернеться понад нічкою І знов привезе тепла. Не був королем-правителем, Хоч хист і енергію мав, — Улюбленим був учителем І все не ходив — літав! І діток любив, і бджілок. Залишив весні земній Із пасікою причілок І образ летючий свій!.. Забутий сад Забутий сад… Немає тут нікого… Забутий дім… І тінями тривога Руйнує буйноти розкішний рай. Дівчатко-вишня горнеться до стежки, Немодні виставляючи сережки, Сама себе розраджує: чекай!.. Та хто й коли провідає сирітство, Підправить хвіртки немічне каліцтво, Нахабних полякає будяків, Які готують лави для полків?.. Було, сюди ходила баба Настя, Бо і вона на світі одинока. Підкову, що кріпилася на щастя, Зняла, щоб не впадала в серце й око… Давно не йде. Хоча й бувала рідко… Та, видно, в інший рай пішла сусідка… *** Ідуть пліч-о-пліч два числа — Дев’яте березня й десяте. На них печать добра і зла — І кожне святістю пройняте… Ці два числа — як Божий дар І як печаль невідворотня. Інтернет&редактор Олександр ЛИТВИНЕНКО 279&39&55 Черговий редактор Євген БУКЕТ Бухгалтерія 279&41&46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 109Б, м. Київ, 01001 E9mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу. Наклад у листопаді — 15200 В обіймах їх відбувсь Кобзар — Так воля справдилась Господня!.. Зійшов на праведні круги Крізь прірву мук душі і тіла… Терпіння має береги?.. Їх стерти владникам кортіло. Бо для ПРОЗРІННЯ дався нам. Бо ДУХ ВКРАЇНСЬКИЙ возвеличив. А виклик кинувши панам, За кращу долю досі кличе!.. Коли окрадений народ Безмовно терпить гніт, наругу, Забувши щастя свого код, І в безвість знов іде по кругу, Могутній березню, гряди! Верни Шевченка дужу силу! Прозри незрячих, поведи Порятувати землю милу. Щоб нам єднатись і єднать, Щоб нам по-справжньому любити, Щоб Божа ласка й благодать Не спромоглись нас полишити!.. Хай сяє рідна мова Щаслива я, що мовою батьків І прадідів сьогодні розмовляю, Що, витекши із далечі віків, Чарує мова сяйвом водограю. Вона шукала прихистку завжди У наших українських щирих душах, Від зайд пощади, відала, не жди, Бо в хаті власній з радістю задушать. Високий дух несе вона в собі, На те для нас велика ласка Божа. Хоч хилить часом голову в журбі, Я вірю, що вона непереможна! Прибій розіб’є скелі кам’яні, Здолає мова чорні перешкоди, Бо в серцевині мови — світлі дні Любові, Волі, Єдності і Згоди. Вирує мови море золоте, Словечко рідне тулиться до слова. Нехай у душах множиться святе І хай там вічно сяє рідна мова! м. Хмельницький Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Ніні Шмуріковій (Гаврилюк) — активній просвітянці, заступнику голови Хмельницького обласного об’єднання “Просвіти”, 4 листо! пада виповнилося 60. Редакція “Слова Просвіти” щиро вітає нашу колегу, письменницю з ювілеєм, бажає здоров’я, творчого нат! хнення, довгих років життя та подає добірку віршів авторки. Запрошуємо на літературно-мистецький вечір із нагоди Дня української писемності та мови, який проводить “Просвіта” 7 листопада о 18.00 у Київському міському бу$ динку вчителя, вул. Володимирська, 57. У програмі: слово мовознавців, письменників, істориків про значення української мови в житті народу, нагород$ ження найактивніших просвітян. У мистецькій частині — виступи дитячих і молодіжних колективів.
З роси й води! · “Щаслива я, що мовою батьків І прадідів сьогодні розмовляю”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф & р е д а к т о р Павло МОВЧАН Головний редактор Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора Євген БУКЕТ 279&39&55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278&01&30 (тел/факс)
Емблема «Просвіта»Просвітянин