Від першої особи · “Дослідників не може не цікавити, що говорила пам’ять землі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Масовий терор як засіб державного управління
Слово Просвіти, №44 за 2013 рік
— Ваша нова книжка велика за обсягом — 1066 сторінок. Якщо коротко — який її головний зміст і головні висновки? — Втрати культурної спадщини України у міжвоєнні роки ХХ ст. — вияв боротьби проти Української народної республіки/Української держави, яку провадила проти її людності та державності большевицька Росія в 1917—1921 роках, а також у період Розстріляного відродження. Я відштовхувався від організаційних форм науки й культури (Українська державна академія мистецтв, Київський археологічний інститут та Українська академія наук), створених у часи Центральної Ради та гетьманату. Большевики опанували всі ці інституції відповідно до своїх загальних проектів. Від гасла світової революції вони перейшли до ідеї побудови соціалізму в одній окремо взятій країні. При цьому завжди переслідували ту саму мету — формування майбутніх будівників комунізму та ліквідацію тієї частини населення, що до цього не надавалася. Моя книжка, як і перший її том, — це джерелознавче дослідження. Але раз за разом на перший план виступав історіографічний аспект. Наприклад, опанування гуманітарних наук, державний терор і тероризм розглядаються у такій послідовності — видання самостійної України (1918— 1921), видання, що з’явились за кордоном СРСР у міжвоєнні роки та за часів німецької окупації, далі совєтські видання (1918—1945), повоєнні закордонні видання (1945—1991) тощо. Окремо представлено історіографію мистецтвознавства з найдавніших часів до 1991 р. Історія розвитку української гуманітарної науки в період большевиків неминуче розпочинається з історіографічного
Федір Ернст екскурсу у сферу державного терору й тероризму. Історичне пізнання дається через джерела, що бувають трьох типів — рукописні, друковані й аудіовізуальні, їм відповідають три типи сховищ: архіви, бібліотеки й музеї. Большевики послідовно опанували їх усі. Першим підпало під їхній контроль Центральне архівне управління (діяло під різними назвами) 1920 року після смерті першого голови В. Модзалевського. 1938 року совєтська архівна система з відання ЦВК СРСР безпосередньо перейшла у відання НКВД. — У якій ситуації опинилася культурна спадщина? — Матеріальна культурна спадщина — це сукупність нерухомих (передусім пам’ятки архітектури) і рухомих (передусім архівні, музейні експонати й книжки) пам’яток культури. Їхні втрати вивчаються через факти нищення пам’яток, їхнього псування й переміщення. Антропоцентричний метод дослідження підказував провадити паралелі соціальних явищ: голод 1921—1922 років — і вилучення церковних цінностей, Голодомор 1932—1933 років — і діяльність “Торгсин’ів” тощо. Наслідком цих зіставлень стало висвітлення проблеми “Большевизм і українська культурна спадщина” паралельної до всієї історії УСРР/УРСР. Довоєнний період поділено на дві частини: “Ленінський червоний терор” і “Сталінський терор”. Руйнування пам’яток культури простудійовано на прикладі пам’яток Золотоверхого Києва, грабування музеїв органами Госторгу, бібліотек — органами “Международной книги”, нищення архівів. На матеріалах окремих архівно-слідчих справ простежено процес фізичної ліквідації музейників. — Коли відбувся перехід від старих, ор$ ганічних форм культури, до нових? — У 1920-х роках, коли ще діяла пост-самостійницька інерція, на чолі музейних сховищ стояли: Київський національний музей (давніше — міський, потім — Всеукраїнський ім. Шевченка) — академік УАН Микола Біляшівський, Катеринославський — теж зрештою обраний на академіка УАН Дмитро Яворницький, київський ім. Ханенків — Микола Макаренко, Херсонський — Віктор Гошкевич, Одеський — Сергій Дложевський, Полтавський — Михайло Рудинський. Цю мережу зруйнували 1925 року, відтак музей за музеєм — переглянуто перебіг арештів українських музейників. — А що відбулося з книжками? — Окремий розділ праці складає вивчення шкоди, заподіяної книжковій культурі, — розглянуто історію видань, заборонених на стадії верстки або наклади яких знищили. Серед них основоположні для культури видання: журнал “Наше минуле” (1919), “Повне зібрання творів Тараса Шевченка, т. 3, 4, 8” (1927—1932), “Українські народні думи, т. 1—2” К. Грушевської (1927—1931), “Нарбутівський збірник” (1933), “Біографічний словник діячів українського народу й української землі” (1933—1934), “Українська радянська енциклопедія” (1934), праці В. Антоновича, М. Грушевського тощо. Здебільшого це видавничі проекти Української академії наук. — Вивчати невидані книжки, мабуть, непросто, тим більше, що й архіви були за$ боронені? — Дослідників не може не цікавити, що говорила пам’ять землі, коли були закриті архіви, тож за матеріалами Биківні й Вінниці простудійовано кардинальні проблеми некрополезнавства. — За умов закритості архівів хто міг розпочати історичні дослідження? Невже начальство? — У ролі істориків, що вперше в історіографії одержали доступ до слідчих справ, виступили Володимир Затонський (“Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму”, 1934), дружина Постишева Тетяна Постоловська (“Особливості класової боротьби на Україні в період між XVI і XVIІ партз’їздами, розгром контрреволюційних організацій і роль органів юстиції в розгромі”, 1934), Ємельян Ярославський (“Від опозиції до контрреволюції”, 1935). На численних витягах із протоколів допитів не відбились ані зовнішня, ані внутрішня критика джерел, вони лише ілюструють точку зору партії. У період, коли доступ істориків до архівів був закритий, історичне пізнання було ускладнене і вкрай загальмоване, оскільки могло йти лише через дослідження некрополів (Биківня й Вінниця). — Коли історики дісталися до втрат культурної спадщини, що вони встановили? — За експертною оцінкою видатного вченого — історика мистецтва Федора Ернста, найкращі зразки бароко в Києві — величезні муровані церкви, споруджені коштами гетьмана Мазепи: військовий Микільський собор на Печерську і головна церква Братського монастиря на Подолі. Їх збудував у 1690-х рр. російський майстер Осип Старцев за вказівками гетьмана. Обидва храми були зруйновані. Вплив діяльності гетьмана Мазепи на мистецьку культуру Наддніпрянщини кінця XVII— поч. XVIIІ ст. відзначили й мистецтвознавці Микола Голубець і Дмитро Антонович. Нищення нерухомих пам’яток культури, передусім архітектурних, завжди викликало посилений інтерес дослідників. 1992 року А. Анісімов склав мартиролог втрачених у Києві культових церковних споруд, серед них церков, побудованих у часи Київської Русі. Тут 150 позицій. — Що можна сказати про наші скарбни$ ці-музеї у період до 1917 року? — Напередодні Першої світової війни пам’ятки історії та культури складали в Києві доволі розгалужену мережу. До відкритих, публічних сховищ, де зберігалися рухомі пам’ятки, належали передусім музеї — міський (згодом Національний, пізніше Всеукраїнський історичний ім. Т. Шевченка), Церковно-археологічний при Київській духовній академії, університетські (красних мистецтв, старожитностей і ну-
Стефан Таранушенко, мистецтвознавець, історик архітектури, пам’яткоохоронець, музейник мізматичний кабінет), Педагогічний ім. цісаревича Алексея, Військово-історичний, а також товарознавства при Комерційному інституті. Серед сховищ закритих, крім ризниць, вирізнялися також Арсенал, банки (київська контора Державного банку, київське відділення державного дворянського земельного банку, київське відділення Селянського поземельного банку, відділення Комерційного банку у Варшаві тощо), ломбарди (київський міський, київський приватний і київське відділення петроградського столичного), а також приватні збірки — Богдана і Варвари Ханенків, членів родини Терещенків, Турвонта Кибальчича, Оскара Ганзена та ін. Усі вони за большевиків зазнали більших чи менших втрат. У Всеукраїнському музейному містечку було ліквідовано Музей діячів, Музей України тощо. Паралельно з ліквідацією сховищ ув’язнили, а часом і розстріляли багато вчених — працівників архівів, музеїв, бібліотек. — Очевидно, процес ішов поступово? — Загальновідомо, що однією з перших акцій нової влади було оволодіння банківськими сейфами. Це відбувалось не тільки в Петрограді, де в большевиків могли виникнути тимчасові фінансові труднощі й бракувало готівки. Їм до рук впало майже все, що було в імперії. Сейфами, що були приватною власністю громадян, вони намагались заволодіти по всіх містах. Докотившись на початку 1918 року до Одеси, муравйовці надрукували наказ свого “наркома фінансів” Л. Рузера: “Володарі сейфів указаних нижче №№-ів повинні з’явитися з ключами о 10-й ранку в нижче наведені терміни. […] Сейфи тих, хто не з’явився й не прислав пояснень, будуть зламані, і їхній вміст конфісковано” (Ревизия сейфов // Известия Одесского совета рабочих депутатов. 1918. 3 марта / 18 февраля. №257. С. 4.) — Історики називали ці події ленінським періодом нашої історії. Варто почати з ньо$ го. — Уже акції Муравйова (1918) були спрямовані і проти нерухомих пам’яток, і проти рухомих. Федір Ернст склав акти, у які саме київські храми влучили їхні набої й скільки їх було. На підставі цих актів він написав окрему студію, надруковану в журналі “Куранты” й окремим виданням, що мала широкий резонанс. Голова армійського комітету 1-ї революційної армії С. Мойсеєв, що знав Муравйова зблизька, згадував київську епопею: “Коли на місце розстрілів приїхав Муравйов і побачив, що його оточує натовп
Нова книжка “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР 1917—1941, т. 2” відомого вченого, доктора історичних наук Сергія БІЛОКОНЯ продовжує його дослідження історії большевиць! кого терору. Її провідна тема — втрати культурної спадщини під час акцій большевизму проти самостійної України (1917—1921 рр.) і згодом у період Розстріляного відродження. Перший том одержав схвалення наукової громадськості, його відзначили Національною премією України ім. Т. Шевченка. Тоді йшлося про механізм терору, що застосовувався до людей. У другому томі йдеться про нищення і грабунок матеріальних цінностей, насамперед про грабунок їхнього головного еквівалента — золота. Про зміст книжки, яка вийшла у дрогобицькому видавництві “Коло”, розмовляємо з автором.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
