На часі · “Немає місця українським лицарям5визволителям, як не залишиться скоро вільних ділянок і на інших кладовищах міста”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
І мертвим, і живим…
Слово Просвіти, №44 за 2023 рік
Юрій ПЛАКСЮК, журналіст, письменник
“Як би ж мені, синку, не жаль?.. Ти ж на моїм серці лежав…”
Огрядної статури, без малого не двометрового зросту ветеран війни у В’єтнамі, старший офіцер Шостого військово-морського флоту США Річард Сміт зі смутком на обличчі споглядав то на пам’ятний хрест, який величаво здіймався над внутрішнім дворищем фортеці, то на береги хвилястого Сейму, ніби подумки відміряв відстань від місця трагедії до води, якою московити сплавляли плотами розіп’ятих на хрестах захисників Батурина. “Цебто, – полишивши хвилинний роздум, перепитав мене американець, – та страшна трагедія сталася майже триста і один рік тому, у 1708 році? – Саме так, другого листопада 1708-го року… – А чи існує тут чи десь-інде некрополь, де поховані захисники міста? – Все сплюндровано і знищено за вказівкою Петра Першого… Лише перекази і через віки пронесені людські свідчення, царські і європейські архіви, археологічні знахідки та народна пам’ять… – Навіщо ж вони так?! У нас Громадянська війна Півночі і Півдня у 1865 році завершилася створенням Арлінгтонського військового цвинтаря. Тоді ще – поруч з Вашингтоном… Нині він знаходиться вже за кількасот метрів від Пентагона… Так, напевне, розпорядився Господь. Хоронили там спершу тих, кому не знайшлося іншого місця, але без поділу на янкі та конфедератів… А згодом цей цвинтар став меморіальним військовим некрополем, на якому відтоді знайшли спочинок уже понад триста тисяч військових США і тих цивільних, хто мав відношення до військових кампаній, заплативши свою найвищу ціну за нашу свободу і демократію – основу основ американського суспільства… Десь там знаходиться клапоть землі і для мене… Прожив сімдесят з гаком, вічного нічого немає на цьому світі… – Військові кладовища в Україні мають лише Київ і кілька міст, а подібних вашому цвинтарю меморіальних некрополів – один лише Львів, – відказав йому не так переконливо, як розповів він. – Однак цвинтар мікроскопічний порівняно з Арлінгтонським. Антинародна радянська влада полеглим за волю і незалежність України нашим героям не залишила місця нів історії, ні на землі… – Чому ж? Вісімнадцять років вже минуло, як ваша країна “здихалася” більшовицького режиму… Все в руках нової, незалежної від Москви народної влади… Такі меморіали – історична необхідність і для мертвих, і для живих… – От і з’явилася торік, завдячуючи владі, ця Батуринська меморіальна фортеця… Діалог цей мав місце 22 серпня 2009 року, коли американський військовий і його дружина, українка Ольга (вона ж і зацікавлена перекладачка нашого діалогу) гостювали у її рідних та прийняли моє запрошення відвідати новий батуринський меморіал… Неочікувано воскрес той повчальний діалог у моїй пам’яті вже в серпні 2022 року, у розпал повномасштабної загарбницької війни московитів, коли, повертаючись із Шостки батуринською дорогою, моє авто долало дощатий тимчасовий переїзд через повноводий Сейм, біля зруйнованого капітального моста… Батурин, фортеця, пам’ятний хрест – і нова війна з росією за нашу незалежність і волю! Спершу з’явився задум написати творчий спогад, однак вже вдома він трансформувався в лист-звернення до народного депутата Микити Потураєва, голови комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради, щодо доцільності порушити питання створення в столиці військового меморіального кладовища, подібного до вашингтонського Арлінгтона, тільки вже на парламентському рівні. Звісно ж, знав, що й до мого листа у ЗМІ ця проблема зацікавлено обговорювалася, але ж мені хотілося переконати народного обранця у тому, що такий некрополь потрібен як полеглим героям у боях за Іловайськ та Дебальцеве, так і захисникам Маріуполя, Бучі, Чернігова... І що місце йому не на околицях Києва чи в захаращених недобудовами промзонах столиці, ав найдоступніших і найошатніших для відвідування паркових зонах. У Штатах – на березі мальовничого Потомака, поруч із Пентагоном. І у нас – десь ближче до станцій метро, аби побратими та рідні і близькі загиблих без проблем могли провідувати героїв та вшановувати їхню земну звитягу… Можновладці ж на джипах і мерседесах з “мигалками” за лічені хвилини доїдуть у будь-яку точку під Києвом, а сивочолі матері, дружини з дітьми загиблих героїв, їхні побратими на візках? А школярі, туристи, іноземні гості столиці? І не вряди-годи, а повсякчас! Хтось в державі про це зобов’язаний подбати. У першу чергу! Не дочекавшись від поважного “всенародного” гуманітарія будь-якого реагування, на початку жовтня 2022 року надіслав аналогічний лист вже депутату від “Європейської Солідарності” Миколі Княжицькому. І не помилився, бо невдовзі тема створення в столиці центрального військового меморіального кладовища перейшла в практичне річище і стала предметом офіційного обговорення київської влади. А вже навесні 2023 року Верховна Рада України конституційною більшістю ухвалила і відповідний закон… З’явилися кошти, відповідальні за справу загальнонаціональної ваги державні установи, однак не знайшлося для полеглих героїв прийнятного земельного наділу… Не погодили територію землі, яку вони окропили в боях своєю кров’ю!.. “Щасливі ті, хто кров’ю засвідчив свою любов до рідного краю! Слава їм і вічний спокій!” – щемливо і патетично промовляв слова прощання голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський перед колоною з двадцяти семи візників 20 січня 1918 року, що на кілька хвилин зупинилася перед педагогічним музеєм, аби члени першого уряду Незалежної України, провели в останню путь героїв-крутівців. Провели для захоронення не кудись подалі від київських храмів і палаців, а на схили Дніпра, до Аскольдової могили. Важко сьогодні дослідити, чи знали тоді урядники про існування Арлінгтонського цвинтаря, а от за те, що місце для поховання героїв визначили в найошатнішому некрополі Києва над Дніпром, честь їм і хвала. Тому що вершили і діяли вони, як справжні державотворці… На жаль, більшовицький режим, наслідуючи варварську суть російської імперії, зокрема під час Батуринської різанини, поступово сплюндрував і могили героїв Крут. Однак не знищив це місце і народну пам’ять про їхній подвиг… Не розпорошити народну пам’ять та продовжувати ритуальні поховання наших захисників на розрізнених кладовищах і цвинтарях України вимагає і нинішня іс-
Сирецький дендропарк у Києві
Арлінгтонський військовий цвинтар у США
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
