Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
НАТАЛЯ КУЧЕР
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У прес-центрі “Наголос” ВУТ “Просвіта” 27 жовтня відбулася конференція “Українська мова – від Трипілля до сьогодення” за участі науковців і всіх небайдужих, які мали змогу доєднатися онлайн до відеотрансляції. Відкриваючи захід, голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан нагадав, що в 1997 році саме за ініціативи просвітян Президент України Леонід Кучма своїм указом встановив День української мови та писемності, який відзначався 9 листопада – в День народження Нестора-літописця. У перший рік нового свята глава держави особисто прийшов на урочистості в Українському Домі, і хоча потім він і його наступники на подібні заходи не дуже поспішали, цю дату просвітяни використовували для захисту української мови. “А проти нашої мови вороги боролися постійно, і цей наступ триває як зовні, так і з боку п’ятої колони”, – наголосив Павло Мовчан. Він також нагадав, що за кілька десятиліть ВУТ “Просвіта” зробила чимало для підтримки і розвитку української мови в державі. Професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юрій Мосенкіс, який відрекомендувався як єдиний доктор філологічних наук з трипільської культури, захопив увагу присутніх своїм дослідженням про походження нашої мови. Академік НАПН Георгій Філіпчук під враженням своїх зустрічей зі студентами та викладачами кількох нестоличних вишів, які він провів цими днями, поділився оптимістичним настроєм. Зокрема, в Сумському державному педагогічному університеті Георгій Філіпчук виступив з публічною лекцією “Педагогічна культура: сучасний вимір” і, за його словами, те, як працює у цьому виші професорка української мови та літератури Олена Семеног і як щиро цікавляться наукою майбутні педагоги, – надихає. Водночас Георгій Філіпчук зосередив свій виступ на одній з головних проблем сучасної освіти в Україні – недостатньому забезпеченні підручниками шкіл і вишів, кризі книговидання в нашій країні загалом. Промовець вважає, що держава повністю відсторонилася від цієї справи. За його словами, останніми роками, ще до широкомасштабної війни, не знайшовши державної підтримки, почали припиняти своє існування педагогічні і фахові журнали, і цей згубний для науки процес триває. Доктор філософських наук, засновниця першої в Україні громади рідної віри і членкиня НСПУ Галина Лозко поділилася своїми роздумами з нагоди святкової дати. Принагідно запросила до перегляду документального фільму “Орден Бога Сонця”, присвяченого 80-й річниці Ордена Бога Сонця та 115-літтю з дня народження професора Володимира Шаяна. Доктор філософських наук Петро Чернега звернув увагу на відсутність фундаментальних праць в українському мовознавстві, адже, на думку вченого, московити спотворили всю українську філологію. Радянські стереотипи виявилися і досі живучими в науці, зазначив Петро Чернега. Народний депутат України багатьох скликань Іван Заєць висловив свою позицію щодо теми і зачитав уривок з поеми “Пам’ять” Дмитра Павличка. “Цей маловідомий твір унікальний ще й тому, що написаний Павличком в моїй машині в присутності Павла Мовчана та Івана Драча, коли ми кудись їхали виступати. Рік, здається, двохтисячний”, – розповів Іван Заєць.
Юрій Мосенкіс і Галина Лозко
Голова Луганської обласної “Просвіти” Володимир Семистяга розповів, як просвітяни краю робили все можливе, щоб ворог не вдерся в Україну, як це сталося в 2014 році. Вчений сказав, що пишається земляками, які боролися за Україну тоді, і нинішнім молодим поколінням — так само. “Хочу повідомити, що колишній вихованець Луганського університету імені Тараса Шевченка, учитель української мови та літератури Артур Пройдаков увійшов у число 50 найкращих учителів світу. Пишаємося!” – сказав Володимир Семистяга. Додамо: стаття ““Нобелівка” для вчителя української” вийшла в попередньому числі “СП”. На конференції виступили також доктор філософії Сергій Присухін, громадський діяч Сергій Мельничук та інші. Підсумовуючи захід, Павло Мовчан повідомив про нагородження Подяками ВУТ “Просвіта” Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України та Сумського педагогічного університету. Повністю конференцію можна переглянути на YouTube.
Ігор ЗОЦ Світлини Зої Подгорних та Ігоря Зоца
12–13 ВОЛОДИМИР НЕЧЕПОРЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) вже можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість передплати зросла вдвічі через незалежні від редакції причини. Проте ми віримо, що і це випробування ринком під час кривавої російсько-української війни згуртує нас. Будьмо, друзі, разом із українським "Словом Просвіти"!
Мова єдина “Війна довела: мова має значення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
шпальтах “Слова Просвіти”. Виявляється, лише 15% дітей в садочках Києва активно спілкуються українською. Такими є результати дослідження, яке проводила громадська організація “Спільномова”. Про це розповів засновник цієї організації Андрій Ковальов, повідомляє hromadske.radio. Згідно з результатами дослідження, 95% вихователів в садочках і вчителів у школах розмовляють українською мовою. 60% батьків дошкільнят у Києві почали змінюватися після 24 лютого 2022 року (повномасштабного вторгнення росії в Україну), вони намагаються більше говорити з дітьми українською. Та попри це діти спілкуються російською у садочках. За словами Андрія Ковальова, лише 15% дітей в садочках Києва активно говорять українською. А 20%, кожна п’ята дитина, майже не розмовляють українською і не розуміють її, бо багато чують російської та нею користуються. Як уточнив голова громадської організації, в садочках зараз досить великий відсоток дітей (65%) мають змішане українсько-російське мовлення. Це пов’язано з тим, що батьки переходять на українську. Тому у дітей теж перехідний етап, – припускає медіа, але як нам, просвітянам, здається, проблема набагато глибша і серйозніша. Не зайвим буде нагадати, що Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь, реагуючи на численні звернення громадян, звернувся до мовників загальнонаціональних телевізійних каналів розглянути можливість відмовитися від двомовності в ефірі та достроково забезпечити реалізацію положень Закону України “Про медіа” щодо застосування державної мови в телевізійних медіа.
Підготував Ігор ЗОЦ зацтва Зоя Володимирівна Ружин. На жаль, орден загубився, тож ми вирішили поновити його під тим самим номером. Що і зробили першого серпня 2023 року в Києві. Справжні мають бути пошановані, і, як написала Зоя Ружин: “Сергій Мартинюк – потужної вдачі! // Дає ворогам богатирської здачі... // Цінує свій край, береже землі славу, // Від предків, калини красу величаву”. Вітаємо з нагородою і від усієї душі бажаємо пишатися собою і не ставити на цій перемозі крапку, бажаємо поставити перед собою нові цілі, які незабаром обов’язково будуть досягнуті. Бажаємо міцного здоров’я і нескінченної мужності, правильної тактики і стратегії, надійних друзів і безсумнівної удачі, щирої любові і світлого щастя. А якщо щось не вдається, то ми у тебе є і завжди прийдемо на допомогу. Наближаємо Перемогу над руснею разом! Краще загинути стоячи, ніж жити на колінах! Слава Україні!
Анатолій ДЕМЧУК, народний артист України, народний Герой України Олександр УШИНСЬКИЙ, військовослужбовець, “кіборг”, громадський діяч
Мова єдина “Війна довела: мова має значення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ У Києві відбувся форум “Українська – мова перемоги”, під час якого через реальні історії людей учасники могли переконатись у важливості популяризації української мови. Як передає Укрінформ, про це повідомило Міністерство культури та інформаційної політики. Збереженню української культури та мови серед українців за кордоном присвятили окрему панельну дискусію з включенням закордонних учасників. У ній взяв участь т. в. о. міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєв. “Освіта формує в людини цінності, а інституції сфери культури задовольняють потреби в культурному продукті, надають культурні послуги. Якщо у людини є потреба прочитати українську книгу, подивитися україномовний фільм чи виставу, включити українське телебачення, то вона обов’язково має це знайти. Головне, щоб україномовні продукти були затребуваними. Важливо зробити цю пропозицію цікавою. Цікавішою, ніж інші”, – зазначив Карандєєв. Він додав, що через повномасштабне вторгнення РФ в Україну за кордоном з’явилася нова українська діаспора. Тож нині варто говорити не лише про промоцію української культури для іноземців, а й показувати, наскільки Україна сповнена культурних процесів високого світового рівня, самим українцям, аби вони хотіли повернутися додому. Крім того, він розповів про презентовану МКІП до Дня української писемності та мови Держпрограму розвитку й поширення української мови, де цілий розділ присвятили створенню спеціальних культурних продуктів, орієнтованих на закордонного споживача. Карандєєв також закликав громадськість пропонувати способи збереження та поширення української мови і долучатися до команди МКІП, аби втілювати свої ідеї в життя. Очільник МКІП вручив нагороду “Амбасадор мови” Остапу Українцю, письменнику, автору чотирьох романів, перекладачу і одному зі співтворців YouTube- каналу “Твоя підпільна гуманітарка”. Він багато говорить про розвиток та стимулює цікавість саме до живої української мови. 170 тисяч підписників його каналу спростували міф про те, що гуманітаристика в Україні цікава лише вузькому колу людей.
Побачити “лінгвоцид” Не випадково 27 жовтня в Києві на Софійській площі відкрили виставку про 400-річний утиск української мови з боку спочатку російської імперії, потім срср, а наразі росії. Виставка отримала назву “Лінгвоцид”, що означає мововбивство. На жаль, це явище нікуди не поділося з держави, яка боронить своє право на Незалежність. Сьогодні лінгвоцид проявляється у залякуванні, погрозах, дезінформації, психологічному тиску та навіть у вбивствах і тортурах громадян України. Раніше – від насмішок і принижень, знищення книг та утисків до повної заборони й арештів. Щоб усвідомити всю масштабність цього явища, Департамент суспільних комунікацій КМДА та громадська організація “Валентність” у День української писемності та мови відкрили виставку – інформаційний стенд-хронологію заборон української мови. Виставка триває.
Без російської Від 27 жовтня, згідно з рішенням сесії міськради, у Вінниці починає діяти заборона на публічне використання російськомовного культурного продукту. Мораторій означає заборону на вулицях та у громадському просторі Вінниці музики, книг, телепрограм, вистав, фільмів та серіалів російського виробництва і російською мовою. “Символічно, що це рішення сесія прийняла 27 жовтня – у День української писемності та мови. У цих питаннях компромісу бути не може. Війна довела: мова має значення”, – підкреслив міський голова Сергій Моргунов. Варто нагадати, що Київська міська рада ще 13 липня заборо-
Година духовності "Родинні цінності" для учнів 2 класу Буської ЗОШ на Львівщині. Проводить голова Буської "Просвіти" Людмила Ціхоцька
Мова єдина “Війна довела: мова має значення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
нила публічне використання російськомовного культурного продукту на території міста. Під заборону потрапили, зокрема, книги та музика. Своєю чергою 27 липня Чернівецька міська рада на сесії ухвалила рішення про заборону публічного використання російськомовного культурного продукту на території громади. Є інформація, що до Верховної Ради направлено законопроєкт, яким пропонується збільшити штрафи за використання в публічному просторі російської музики, яка є елементом ворожої пропаганди.
Прощання з “немитою” триває У переддень свята української писемності та мови у Києві демонтували погруддя на постаменті Пушкіну на території гімназії № 53 імені Пушкіна. Незабаром цей навчальний заклад офіційно позбудеться й імені Пушкіна. Також з будинку № 4 на столичній вулиці Михайла Грушевського прибрали меморіальну дошку русифікатору Івану Білодіду, який у своїх працях розкривав тему так званої “гармонійної” національно-російської двомовності.
Маємо честь привітати від себе особисто і побратимів-козаків нашого друга Сергія Мартинюка – козака, письменника, журналіста, краєзнавця, воїна – з нагородженням орденом “Народний Герой України”. Завжди цінувались в Україні сміливі й достойні чоловіки, з яких хочеться брати приклад. Сергій Мартинюк з першого дня війни, тобто з 24 лютого 2022 року, відклав письменницьке перо і взяв до рук власну мисливську зброю – долучився до добровольчого формування свого міста Ірпінь. Він ніколи ментально не відривався від свого рідного Балтського краю, завжди ним пишався і підкреслював, що народився в “сонячній і вогнистій Землі”. Якось запитав Сергія про початок війни, і відповідь вразила: “Я не мав права не боронити свою родину, свій Ірпінь і свою Україну. Я ж зі славетної Балтщини, а балти завжди перемагають. Я не мав права ганьбити землю моїх предків”. Слушно написала літературна критикиня Тетяна Конончук: “Сьогодні неможливо уявити сучасний літературний процес без творчості Сергія Мартинюка, невтомної людини, полум’яного письменника, активного проповідника української ідеї, яка потужно виявляється в його діях і текстах. Захоплює позиція, ці-
Радіодиктант в окопі Українські захисники на Запорізькому напрямку теж знайшли змогу перевірити свої знання української. Так, Механізована бригада Збройних сил України перервала своє тренування на 40 хвилин, аби долучитись до всеукраїнської акції. Військовослужбовці в окопах в цей день озброїлись аркушем паперу та ручкою. Кажуть, вирішили написати диктант, бо нині знання рідної мови для них має особливе значення. За інформацією Суспільного, бійці 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади в польових умовах також долучилися до Радіодиктанту національної єдності. Текст писали у місцевості, де дозволяла бойова обстановка і ловив інтернет, зазначили у пресслужбі бригади.
Де програма? Державна програма сприяння опануванню української мови як державної досі не затверджена. Про це Тарас Кремінь, Уповноважений із захисту державної мови, розповів в інтерв’ю “Укрінформу”. – Я вірю, що найближчим часом це буде зроблено, тому що це – життєва необхідність, це наше повітря, ознака нашої ідентичності, – наголосив Тарас Кремінь. За словами урядовця, з червня 2021 року підготовлено і затверджено 77 місцевих програм сприяння опануванню української мови як державної.
20% малят у дитсадках Києва не розуміють української Нерідко “Просвіті” дорікають, що ми перебільшуємо загрози зросійщення в період війни, але соціологія підтверджує, що загрози ще більші, ніж пишуть науковці, письменники і громадські діячі на леспрямована праця, про яку мріяв Сергій Мартинюк і в царині якої нині сконцентровує свої сили. Слово для нього було мрією і, незважаючи на численні перешкоди, стало реальністю. Причому саме в тематиці, яка сьогодні потрібна українському суспільству чи не найбільше, – патріотичній тематиці. Слово і дія в Сергієвому житті органічно поєднані. Кажуть, треба дивитися не на слова, а на справи, – у Сергія Мартинюка вони органічно поєднуються”. Ще в 2014 році Сергій Мартинюк разом із заснованим ним Благодійним фондом “Лелеко” долучився до активної допомоги постраждалим майданівцям і воякам. Гуманітарна допомога і оздоровлення вояків. Відстоювання українських пріоритетів завжди і в усьому. Людина-скеля, людина, яка завжди тримає слово, воїн з великої літери. У 2017 році він був нагороджений відзнакою “Народний Герой України”. Вручала орден берегиня ко-
«Просвіта» сьогодні · “Дорогою життя іде не всує: Позаду – праці чесної огром”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Юрій ЛЕСЬКІВ, головний редактор журналу “Пластовий шлях”, м. Самбір
Любов до рідного краю в своєму серці він несе крізь усе життя, тривале і бурхливе, зіткане з труднощів, часом небезпек. Якщо запитати 100-літнього пластуна сеніора Івана Бучківського про те, що допомагає йти звивистими життєвими стежками, почуємо: “Любов до всього рідного: до нашої мови, до краси української землі. Мій дороговказ – гасло “Бог і Україна!”. Ніколи не зрадив йому, ніколи не зломив своєї Пластової Присяги”. Вчитель з великої літери, шевченкознавець, активний громадський діяч Іван Бучківський є найстаршим на даний час дійсним членом Пласту України. З відновленням нашої організації на рідних теренах він поновив членство у станиці Самбір. А починав пластувати тут у далекому 1942-му… Друг Іван крізь усе життя проніс вогник вірности Пластовому Закону, не зломив даної колись перед товариством обітниці. Інакше й не могло бути. Адже характер вихованця організації різьбили такі знані виховники, як о. Володимир Івашко (душпастир і активний діяч ВСУМу, а згодом засновник Пласту у повоєнній Канаді) та професор Олесь Бережницький (відомий пластовий провідник у США в повоєнні десятиліття), а пластовими побратимами були перший курінний куреня ВСУМу ім. князя Льва Стефан Сулик (той самий архиєпископ-емерит пл. сен. Стефан Сулик, який довгі роки на еміграції у США був митрополитом Філадельфійським), його наступник в курені Антін Кухта (кандидат педагогічних наук і громадський діяч), багато-багато інших друзів та подруг, які пластову ідею прийняли як взірець життя. Про пл. сен. Івана Бучківського ми не раз розповідали на сторінках “Пластового шляху”. Пластун є пластун. Як тут без мандрівок, навіть якщо час непевний? Іван Бучківський належить до тих членів нашої організації, які під час совітської окупації, коли пластова діяльність була неможливою, власним прикладом демонстрував молоді найкращі риси пластуна, передовсім здоровий спосіб життя. Особливе місце у його невтомній діяльності посідає організація численних мандрівок до святих і визначних місць України. Таких мандрівок зі школярами і не тільки налічується аж 252, з них до Канева – 41! Учитель української словесности мав усі задатки, щоб стати директором школи. Бракувало членства в комуністичній партії. За це його постійно попереджали, цькували, переслідували… але намагався, наскільки міг, не зважати на це. У час відновлення української незалежности Іван Бучківський започаткував на Городоччині громадсько-політичну організацію “Народний Рух України”. У 1988 році він створив районне об’єднання на захист української мови. Особлива сторінка життя ювіляра – Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Його відновлення на Городоччині відбувалося таємно у 1989 р. Збентежені комуністи ледь не щотижня викликали “бунтаря” у владні кабінети, намагалися ще й за це звільнити з роботи. Ці заборони, зрозуміло, теж не злякали, і безкорислива діяльність друга Івана на просвітянській ниві на землі Городоччини триває ось уже майже 30 років… Самбірські пластуни 1940-х років ніколи не втрачали поміж собою зв’язок. Після проголошення незалежности вихованці куреня ім. князя Льва вирішили відсвяткувати 55-ліття від часу його створення. Саме “Купновиченко” був одним з найактивніших членів оргкомітету, що ставив собі за мету, окрім зустрічі в стінах гімназії, видати історію самбірського ВСУМу. Іван Бучківський, як і годиться курінному літописцеві, очолив редакційний комітет. Унікальна книга з історії осередку періоду Другої світової війни “Минуло 50 літ…” вийшла у світ 1997-го року у Львові, у видавничому центрі “Арсенал”. Як згадувалось вище, Іван Бучківський поновив членство в Пласті, але зробив це не як формальний крок. Завжди цікавиться життям станиці, за можливости відвідує заходи осередку, часом приймає юнацтво у себе в гостях у Градівці. А одного разу допоміг пластунам Самбора вирішити давню складну проблему – отримати приміщення для занять. “Купновиченко” сам наполегливо і скільки було потрібно ходив по кабінетах міської ради та переконував відповідальних осіб розв’язати позитивно питання надання пластової домівки. Напевно, саме це було вирішальним у прийнятті депутатами рішення. Що й казати, моральний авторитет цього пластуна є високим. Громада про це знає. Пл. сен. Іван Бучківський у свої славні 100 неабияк попрацював для рідного краю, з Україною в серці.
Славень на століття Івана Павловича Бучківського Од не люблю, прив’язаних до “дати”, Бо скрапує із них рясний єлей… Та як сидіти і в рукав мовчати, Коли такий поважний ювілей!
Сто літ! Скажу: висока ласка Божа! Не вірить цифрі навіть пан Іван! Вона йому – Господня пишна рожа, Що світла наточила повний жбан!
Людина тим утішена, щаслива… У китицю сто квіток Бог зібрав! …Позаду Ювіляра – щедра нива Здобутків, звершень, просто добрих справ!
Учитель український, просвітянин, Діяч громадський добру купу літ… У сто любов не меншає, не в’яне До Краю, що зазнав пекельних бід.
Що й нині б’ється за свою свободу З ордою злою підлих москалів… Наш Ювіляр життя віддав народу – Нічого задля нього не жалів!
Дорогою життя іде не всує: Позаду – праці чесної огром. І сина Україна коронує Нев’янучим калиновим вінком! Люба ПРОЦЬ, поетеса, просвітянка, м. Самбір
«Просвіта» сьогодні · “Дорогою життя іде не всує: Позаду – праці чесної огром”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Перший вечір відпочинку для вчителів-ветеранів відбувся 29 жовтня, у приміщенні обласного Народного дому “Просвіта” в Івано-Франківську, по вул. Грушевського, 18. Його ініціювала, організувала і провела завідувачка культурно-масової роботи обласної “Просвіти” Михайлина Боднар. На свято завітали вчителі шкіл, а теперішніх ліцеїв, Інституту післядипломної освіти та Будівельного ліцею Івано-Франківської територіальної громади. Ведуча подякувала кожному за його працю, наголосила, що немає більш почесної роботи на світі, ніж учительська. Присутні пом’янули хвилиною мовчання усіх бійців, котрі віддали життя в боротьбі з російським окупантом. Напередодні 105-ї річниці Листопадового чину (1 листопада 1918 року) вчителям було цікаво послухати історичну довідку про цю подію з уст доктора історичних наук, професора ІФНТУНГ, просвітянина Олега Малярчука. У своїй доповіді він звернув увагу на історичні паралелі відновлення української державності на етнічних західних землях. Український народ у нелегких умовах іноземного поневолення зумів зберегти національну ідею – мову, історію, культуру. Ця духовна спадщина плекалася століттями і неодноразово – в часи Хмельниччини, опришківства аж до початку ХХ століття – виступала могутнім чинником державотворення. Основою армії ЗУНР була УГА, сформована на базі легіону УСС. З 1 листопада 1918 року по 19 липня 1919 року ЗУНР продемонструвала військову звитягу, західні українці створили свою державу з територією 70 тис. кв. км і населенням 6 мільйонів. Вони зуміли заявити про себе на увесь світ. Їхню естафету боротьби за свою державу дальше понесли УВО, ОУН, УПА, що і привело до проголошення відновлення України 24 серпня 1991 року. Потішив учителів своєю творчістю народний фольклорно-етнографічний гурт
Молодіжна команда "Просвіти" приєдналася до роботи над нашими видавничими проєктами, повідомляє голова Січеславської "Просвіти" Сергій Тютюнник. Підготовка книжок до видання — це дуже захоплива справа. Робота в цих проєктах цікава як тим, хто прагне розвинути
“Пшеничне перевесло” ОО “Жіноча громада”. Учасниці запросили всіх охочих приєднатись до їхнього гурту, щоб осінніми вечорами разом співати давніх народних пісень. Заслужена артистка України, артистка Національного театру імені І. Франка Світлана Овчарова-Суховій виконала пісні про осінь з репертуару Любові Зоріної та Світлани Гричко, а також Євгена Боднаренка та Мирослава Воньо. Музичний твір “Голосіння” Станіслава Людкевича у виконанні скрипальки, викладачки музичного училища імені Дениса Січинського Любові Литвинчук нагадав про тяжкі втрати родин, у яких загинули сини, чоловіки, батьки у страшній сучасній війні. А всесвітньо відома “Мелодія” Мирослава Скорика піднесла дух, подарувала крила, дала відчуття безсмертя української нації. Цікаво було послухати вчителя Антона Іваночка, який представляв Ямницьку “Просвіту”, клуб “Сільський господар” та Інститут післядипломної освіти. Він не тільки розповів про виховання у молоді любові до рідної землі, а й виконав пісню “Чом, чом, чом, земле моя”, яку підхопив увесь зал. Тепло сприйняли глядачі творчість солістки Центру культури і мистецтв Лесі Мельник, Андрія Фуштея, жіночого вокального ансамблю “Квіти ромену” під керівництвом Ореста Турка, тріо “Гроно калини” ОО “Жіноча громада”. Особливим акцентом вечора стала пісня про вчителя, яку виконав вчитель музики Михайло Савка. Приємне спілкування за чаєм і солодощами, спогади, спільні світлини на пам’ять, побажання многоліття вчителям наповнили вечір відпочинку радістю і змістом. У планах – екскурсії та туристичні поїздки.
Юлія БОЄЧКО, м. Івано-Франківськ навички дизайну, так і тим, хто має бажання ознайомитися з різноманітними професіями у видавничій галузі. "Наразі працюємо над продовженням нашої серії "Постаті Просвіти" і запрошуємо партнерів до спільних справ", — інформує Сергій Тютюнник (фото автора).
Суспільство · “Українська нація мусить спинити панування чужинців... Мусить добути собі свободи, хоч би захитається ціла Росія!” · с. 4сторінка оригіналу ↗ Цьогоріч Україна і Полтавщина зокрема вперше відзначають День української писемності та мови 27 жовтня. Це не тільки свято, але й нагода привернути увагу до стану нашої мови та “ліки” від малоросійщини й байдужості до питань української ідентичності. “Ліків” чимало. Серед них – ухвалення Програм розвитку української мови, як обласних, так і на рівні місцевих громад.
Олег ПУСТОВГАР, представник УІНП в Полтавській області
Програма розвитку української мови – шлях довжиною у два десятиліття Віднедавна таку програму ухвалили депутати Полтавської міської ради. Полтавська міська територіальна громада наразі єдина із 60 громад Полтавщини, де діє мовна програма. Ідея її створення не нова. Протягом останніх десятиліть на цьому наголошували товариство “Просвіта”, Рух, національно свідома інтелігенція. Бо нашу мову російські імперіалісти протягом століть прагнули вбити. Всебічне утвердження української мови – справа національної безпеки, адже росіяни ведуть геноцидну війну проти української нації. Мета загарбників – вбити українську націю не лише фізично, але й духовно. Адже мова – ключовий чинник ідентичності, кровотворний організм нації. Недарма ж бо Ліна Костенко писала: “Нації вмирають не від інфаркту, нації вмирають, коли їм відбирає мову”. А нині як ніколи актуальний вислів Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного: “Українська мова – це мова наших батьків, дітей, це мова нашої перемоги”. 22 лютого цього року до Полтави приїхав Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь. Він завітав до облцентру на запрошення автора цих рядків, депутатки міської ради Юлії Городчаніної та міської топонімічної групи, яка саме завершила тоді проєкт з українізації топоніміки Полтави. Ці експертні напрацювання більше відомі як “перша черга перейменувань об’єктів топонімії у Полтаві”: йшлося про виконання статті 41 “Застосування державної мови в географічних назвах та назвах об’єктів топоніміки” згаданого вище мовного Закону. Тарас Кремінь мав тоді виступити на сесії міськради під час розгляду питання “першої черги”. Не склалося через політичні вітри, які тоді сильно віяли над мерією. Однак візит не був марним: наша топонімічна група, автор цих рядків, Юлія Городчаніна влаштували зустріч із громадськістю Полтави, депутатками обласної ради Яніною Барибіною і Наталією Гранчак, студентами, викладачами кафедри української мови Полтавського національного педагогічного університету. Також Тарас Кремінь провів важливі зустрічі із головою обласної ради Олександром Біленьким та керівництвом ОВА. На цих зустрічах урядовець вкотре актуалізував, озвучив ідею розробки обласної та міської програм розвитку української мови. Тарас Кремінь та автор цих рядків тоді провели й зустріч із першим заступником міського голови Валерієм Пархоменком. На ній він запевнив: міську програму ухвалимо, а щоб вона була ефективною і креативною – влаштуємо перед цим громадське обговорення. Рухати процес доручили Інституту розвитку міста (ІРМ).
Програму слід вдосконалити Тож програму прийняли, і з нею можна ознайомитися на офіційному сайті Полтавської міської ради. Це крок вперед. А от із її креативністю та фінансовою спроможністю, на жаль, не склалося. Все тому, що ІРМ так і не провів громадських обговорень серед патріотичних інтелектуалів та усіх зацікавлених. Шкода, що таким совковим шляхом пішов і департамент культури і туризму ОВА, де у кабінетній тиші підготували проєкт, але, попри публічні запевнення на зустрічі із Тарасом Кременем, так і не спромоглися (чи не захотіли, злякалися?) провести масштабні консультації із громадськістю. Досі обласну програму не винесли на розсуд депутатів обласної ради. Та повернуся до чинної — міської.
Ця програма, по суті, – оголошення про добрі наміри, план потрібних і важливих заходів. Але це не підкріплене коштами. Курси української мови? Яка цільова аудиторія, чи з’ясовано “больові точки”, де саме найбільші проблеми? Очевидно, що це внутрішньо переселені особи зі східних областей; працівники сфери послуг (ресторанів, кав’ярень, крамниць тощо); власники і менеджери магазинів; на багатьох із яких досі “красуються” російськомовні написи; водії таксі, маршруток тощо. Чи отримають фахівці, скажімо, викладачі кафедр української мови і літератури ПНПУ бодай якусь копійчину за те, що на волонтерських засадах вчитимуть охочих основ “солов’їної”? Запитання риторичне. Чи потрібні ролики, соціальна реклама від лідерів громадської думки Полтавщини – громадських діячів, спортсменів, акторів, митців, письменників? Книги-брошури у друкованому і електронному форматах? Чи можливо їх створити “з повітря”, безкоштовно? Ні, але один ролик-заклик до молоді чи загалом аудиторії вболівальників шанувати рідну мову від, скажімо, популярного футболіста “Ворскли” чи актора театру імені Гоголя може зробити більше, ніж мільйон пафосних заяв чиновницької братії. Пригадую досвід громадського руху “Не будь байдужим!” у 2000-х. Вони проводили не лише мистецькі акції за участю найпопулярніших українських гуртів (скажімо, у Полтаві концерт гуртів “Мандри” та “Мотор’ролла” на Співочому полі відвідало понад 5 тисяч молодих людей), але й видали масовим масовим накладом та поширили цікаву, привабливу брошуру “Зроби подарунок Україні! Переходь на українську!”.
Думки про потребу розділу програми “Мова і національна пам’ять” На зустрічі із Пархоменком обговорювалося й створення такого розділу програми як “Мова і національна пам’ять”. На жаль, ІРМ не “завів” це у програму. Чи потрібно Полтаву брендувати як місто Івана Котляревського, як місто, де народився і творив зачинатель української літературної мови? Так, але ж у програмі немає розділу ні про створення якісного документального фільму про автора “Енеїди”, ні переглядів мультфільму “Енеїда” у музеях Полтави, ні започаткування щорічного літературного фестивалю/читань під брендовою назвою “Енеїда”. До речі, згідно з Постановою ВР така дата, як 225 років із часу видання “Енеїди” Івана Котляревського (1798), цьогоріч мала б у Полтаві широко відзначатися. Але... А ще важливо і для шкіл (патріотичне виховання учнівської молоді має мати вимір конкретних справ!) і загалу міської громади актуалізувати знакову історичну подію – відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Як відзначив департамент, очолюваний Оленою Ромас і Віталієм Павловим, 120-річчя цієї події? Фото семи чиновників з квітами біля пам’ятника? Оце і все? Навіть відеокамери у межах програми “Безпечне місто” не встановлено, тож у ювілейний рік якісь негідники знову вчинили акт вандалізму, вкотре викравши горельєфи з пам’ятника… За понад 30 років незалежності гуманітарний блок мерії такі не створив документального фільму про урочисте відкриття пам’ятника Котляревському. Відсутня така “опція” у мовній програмі… Але ж та подія була могутньою українською національною акцією! Як на мене, у документальному фільмі варто оприлюднити важливі факти. Серед низки заходів з пошанування зачинателя української літературної мови Івана Котляревського було й урочисте засідання Полтавської міської думи у прикрашеній в українському стилі залі просвітницького будинку ім. Миколи Гоголя (теперішній кінотеатр “Колос”). З’їхалася вся тодішня українська еліта – Микола Міхновський, Леся Українка, Олена Пчілка, Дмитро Багалій, Христина Алчевська, Микола Аркас, Дмитро Багалій, Панас Мирний, Сергій Єфремов, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Олександр Олесь, Василь Стефаник та інші. Тож ці події образно назвали “святом української інтелігенції”. Міністерство внутрішніх справ Російської імперії заборонило виголошувати привітання й узагалі виступати українською мовою. Тож голова Полтавської думи Ніколай Трєгубов як вірний провідник ворожої політики “руского міра” заявив: чітать на малорусском язикє запрєщено! можно только на государственном языке. Суизволить малорусскую речь я не имею права!”. Патріоти-промовці – вчителька із Чернігова Андрієвська, мовознавець Борис Грінченко, письменниця Ольга Косач, вона ж Олена Пчілка, мати Лесі Українки, публічно засудили заборону висловлюватися рідною мовою. А Микола Міхновський згорнув текст свого виступу, сховав аркуші до кишені, а порожню течку віддав Трегубову. Учасники урочистостей заявили: українська мова заборонена, то і російської адреси читати не будемо. У своїх спогадах історик, дипломат, борець за незалежність у ХХ столітті Дмитро Дорошенко цей протест Миколи Міхновського описав так: “Головний бій мав бути увечері на академії. Перед самими зборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привіти в українській мові, але більше нікому. Зближається черга на “своїх” промовців. …Першою говорить Ольга Андрієвська від чернігівського літературно6театрального товариства. Говорить тихим голосом, але українською мовою. Як тільки це розібрав Трегубов, підводиться з свого крісла, перебиває Андрієвську, сам блідий, і заявляє, що має наказ від міністра не допускати українських привітів. …Тоді встає і наближається до столу президії Микола Міхновський. Заявляє, що прибув як делегат від харківської адвокатури,
привіз привіт українською мовою, але передає одну тільки обкладинку, текст повезе назад. …Михайло Коцюбинський робить те саме. Трегубов… мовчки приймає обкладинки, і їх скоро набралася ціла гора. В цей час з галереї чуємо голос: “Виходьте всі з зали”. І вся публіка як один муж підводиться з своїх місць, і протягом короткого часу театр спорожнів”. У львівському часописі “Молода Україна” Микола Міхновський публікував “Відкритий лист до міністра внутрішніх справ Д. Сіпягіна” з приводу заборони напису українською мовою на пам’ятнику І. П. Котляревському у Полтаві: “Ваша безглузда заборона на пам’ятнику українському поетові є огидне знущання над нацією... Українська нація мусить спинити панування чужинців... Мусить добути собі свободи, хоч би захитається ціла Росія!”. Де виконання Постанов Верховної Ради України про пам’ятні дати та ювілеї? Скажімо, цьогоріч згідно з рішенням парламенту мала б бути пошанована така дата, як 100 років із часу початку політики “українізації” – заходів на підтримку розвитку української мови (1923). Полтавський край не стояв осторонь тих процесів. Але департамент Ромас – Павлова не вдарив палець об палець. Ні тобі виступів у ЗМІ, ні круглого столу, ні заходів у бібліотеках та міському центрі культури. Тиша… А як пошановані такі видатні мовознавці, уродженці Полтавщини, як, приміром, Павло Житецький чи Михайло Жовтобрюх? Ніяк… А таких-плеяда. Де документальне відео про них? Де просвітницькі ролики про цих достойників? Де книги популярного формату про діячів українського відродження різних історичних періодів, життя і діяльність яких пов’язані з Полтавщиною? Ці люди життя своє поклали заради того, щоб українська мова не зникла в умовах російської імперської задухи, щоб українці як нація збереглися. А як чинимо ми, невдячні нащадки, як плекаємо пам’ять про них? Чому б не створити брошуру (знову-таки в обох форматах: електронному для інтернет-користувачів і друкованому для бібліотек громади) про те, як протягом століть російський імперіалізм вбивав українську мову? Це недорого, але дієво! Проте, як писав вище, зроблено перший крок. Сподіваюся, ймовірні кадрові зміни у керівництві ІРМ сприятимуть процесу суттєвого вдосконалення Програми розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя Полтавської громади на 2023–2025 роки. Слава Україні!
Тарас Кремінь і Олег Пустовгар під час зустрічі із громадськістю 22 лютого
На часі · “Немає місця українським лицарям5визволителям, як не залишиться скоро вільних ділянок і на інших кладовищах міста”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
торична доба. І в цій вимозі немає місця кон’юнктурі і тимчасовим комерційним забаганкам грошовитих київських забудовників, які завчасно і обачливо прихопили найбільш ласі шматки для своїх чергових фарбованих жилих висоток і торговельно-розважальних центрів. Варто лише поглянути на мапу столиці, аби знайти біля станцій метро такі “приховані” ділянки. Найкращі з них – це територія Сирецького дендрологічного парку біля станції метро “Сирець”, а також значна територія Експоцентру України (колишня ВДНГ), що пролягла від автостанції “Південна” на Теремках аж до музею архітектури і народного побуту. Виставки та експозиції давно там не спостерігалися, а ось палі під залізобетонні свічки вгризаються в землю нестримно. Заради об’єктивності, слід зазначити, що територія виставкового центру обговорювалася поряд з ділянками землі у Биківні, селі Гатне під Києвом тощо, однак була швидко відкинута, як непридатна. Напевне, столичні чиновники планують її зробити придатною згодом, задля появи там нового жилого і торговельного комплексу “Республіка”, який нещодавно відкрили на Теремках. І бенефіціар цього грандіозного столичного проекту відомий, бо ж і новітню автостанцію “Південна” неспроста спорудив поряд з видовищною “Республікою”, і австрійський прапор вивісив на флагштоці біля комплексу… Тоді, як саме на частині території Експоцентру, біля архаїчного південного автовокзалу і станції метро “Теремки” мало б розпочинатися будівництво Центрального військового меморіального кладовища – і мертвим, і живим!.. Для більшовицьких катів, кумирів партії і народу радянська влада не пошкодувала ні кремлівської стіни, ні пагорбів Дніпра, де поховано прах невідомого, у прямому і переносному значенні солдата та маловідомих нинішньому поколінню українців полководців… Там немає місця українським лицарям-визволителям, як не залишиться скоро вільних ділянок і на інших кладовищах міста. Українська партійна і радянська еліта, а також велика когорта нинішніх впливових можновладців, науковців, митців, літераторів та заможних киян вподобали собі історичний пантеон Байкового кладовища, з огорожею, схожою на диявольську кремлівську цитадель, також фарбованою по цеглі червоною охрою. Для себе, звісно, улюблених. Тоді, як для захисників-визволителів – все ще продовжуються невтомні кабінетні пошуки незайманих столичних пустирів… ...Від того криваво-чорного серпневого дня 2014 р., коли Євдокія отримала страшну звістку про зниклого десь під Іловайськом сина Тараса, до моменту появи з військкомату офіційного повідомлення про його загибель, у голові згорьованої матері важкі тривожні думки то наповнювали її свідомість мареннями, а то, ніби навіжені, хаотично шугали у пошуках правди: від сільради – до революційного Києва, а вже відтіля, конкретніше, з-під стін Верховної Ради, – до сплюндрованих снарядами і танками донецьких степів. Їжа не вабила, гожа осіння відрада – не тішила, обнадійливі слова – не вихоплювалися з розбитого горем серця. Лише вряди-годи, зустрічаючи на вулицях воїнів у військовій формі, в ньому не надовго спалахували іскорки останньої надії. Це й дозволяло тілу сяк-так рухатися у пошуках відповіді на материнське запитання: “Як таке можливе? У колоні з відступаючими загонами син їхав у “КамАЗі”, стався обстріл, когось вбило, когось поранило. Їх упізнали, а він – ніби крізь землю провалився… Зник без звістки..?” “Такі прикрі факти на війні не рідкість, – беручи у фойє з рук жінки звернення-запит, із сумом зазначила Євдокії працівниця Міністерства у справах ветеранів, – зробимо все, щоб повернути вам сина живим, або хоча б відшукати його тіло для поховання… Нашу відповідь отримаєте і ви, і районний військкомат”. Вийшовши з Музейного провулку на вулицю Грушевського, затримала на мить подих від жалісної мелодії, яка линула з динаміка, що стояв на іншому боці вулиці. “Як би ж мені, синку, не жаль?.. Ти ж на моїм серці лежав!” Там же, довкола заквітчаного чорного мармурового обеліска, юрмився гурт людей. – Пам’ятник якомусь політику встановлюють? – напівсвідомо перепитала першого-ліпшого перехожого. – Відкривають пам’ятну стелу білоруському журналісту, учаснику Революції Гідності Жизневському, ще взимку вбитому спецназівцем на цій вулиці… Як Герою Небесної сотні… — Мій Тарас також минулої зими був на Майдані, – майже про себе, зовсім тихо відказала жінка… – А вже у червні зібрав похідні речі і пішов з другом добровольцем на Донбас. Там і зник без вістки… – Щоками покотилися рясні сльози. – У полоні страждає, або й досі його рештки залишаються десь лежати у полі… Хоча побратими кажуть, що його тіло разом з іншими вбитими перевезли під Запоріжжя і захоронили на Кушугумському цвинтарі… Як мені туди доїхати, аби серед сотень надгробків з прапорами розпізнати його безіменну могилу? Де поставити йому таку ж, як цьому журналісту, мармурову стелу?.. Він же також на моєму серці лежав! Тепер же воно лише кровоточить від того, що не можу доторкнутися до його праху… І схлипувала, і молилася, і раз-по-раз діставала з сумочки його шкільну випускну світлину, притуляла до грудей, в утробі яких уривчасто калатало материнське серце…
На часі · “Немає місця українським лицарям5визволителям, як не залишиться скоро вільних ділянок і на інших кладовищах міста”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Юрій ПЛАКСЮК, журналіст, письменник
“Як би ж мені, синку, не жаль?.. Ти ж на моїм серці лежав…”
Огрядної статури, без малого не двометрового зросту ветеран війни у В’єтнамі, старший офіцер Шостого військово-морського флоту США Річард Сміт зі смутком на обличчі споглядав то на пам’ятний хрест, який величаво здіймався над внутрішнім дворищем фортеці, то на береги хвилястого Сейму, ніби подумки відміряв відстань від місця трагедії до води, якою московити сплавляли плотами розіп’ятих на хрестах захисників Батурина. “Цебто, – полишивши хвилинний роздум, перепитав мене американець, – та страшна трагедія сталася майже триста і один рік тому, у 1708 році? – Саме так, другого листопада 1708-го року… – А чи існує тут чи десь-інде некрополь, де поховані захисники міста? – Все сплюндровано і знищено за вказівкою Петра Першого… Лише перекази і через віки пронесені людські свідчення, царські і європейські архіви, археологічні знахідки та народна пам’ять… – Навіщо ж вони так?! У нас Громадянська війна Півночі і Півдня у 1865 році завершилася створенням Арлінгтонського військового цвинтаря. Тоді ще – поруч з Вашингтоном… Нині він знаходиться вже за кількасот метрів від Пентагона… Так, напевне, розпорядився Господь. Хоронили там спершу тих, кому не знайшлося іншого місця, але без поділу на янкі та конфедератів… А згодом цей цвинтар став меморіальним військовим некрополем, на якому відтоді знайшли спочинок уже понад триста тисяч військових США і тих цивільних, хто мав відношення до військових кампаній, заплативши свою найвищу ціну за нашу свободу і демократію – основу основ американського суспільства… Десь там знаходиться клапоть землі і для мене… Прожив сімдесят з гаком, вічного нічого немає на цьому світі… – Військові кладовища в Україні мають лише Київ і кілька міст, а подібних вашому цвинтарю меморіальних некрополів – один лише Львів, – відказав йому не так переконливо, як розповів він. – Однак цвинтар мікроскопічний порівняно з Арлінгтонським. Антинародна радянська влада полеглим за волю і незалежність України нашим героям не залишила місця нів історії, ні на землі… – Чому ж? Вісімнадцять років вже минуло, як ваша країна “здихалася” більшовицького режиму… Все в руках нової, незалежної від Москви народної влади… Такі меморіали – історична необхідність і для мертвих, і для живих… – От і з’явилася торік, завдячуючи владі, ця Батуринська меморіальна фортеця… Діалог цей мав місце 22 серпня 2009 року, коли американський військовий і його дружина, українка Ольга (вона ж і зацікавлена перекладачка нашого діалогу) гостювали у її рідних та прийняли моє запрошення відвідати новий батуринський меморіал… Неочікувано воскрес той повчальний діалог у моїй пам’яті вже в серпні 2022 року, у розпал повномасштабної загарбницької війни московитів, коли, повертаючись із Шостки батуринською дорогою, моє авто долало дощатий тимчасовий переїзд через повноводий Сейм, біля зруйнованого капітального моста… Батурин, фортеця, пам’ятний хрест – і нова війна з росією за нашу незалежність і волю! Спершу з’явився задум написати творчий спогад, однак вже вдома він трансформувався в лист-звернення до народного депутата Микити Потураєва, голови комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради, щодо доцільності порушити питання створення в столиці військового меморіального кладовища, подібного до вашингтонського Арлінгтона, тільки вже на парламентському рівні. Звісно ж, знав, що й до мого листа у ЗМІ ця проблема зацікавлено обговорювалася, але ж мені хотілося переконати народного обранця у тому, що такий некрополь потрібен як полеглим героям у боях за Іловайськ та Дебальцеве, так і захисникам Маріуполя, Бучі, Чернігова... І що місце йому не на околицях Києва чи в захаращених недобудовами промзонах столиці, ав найдоступніших і найошатніших для відвідування паркових зонах. У Штатах – на березі мальовничого Потомака, поруч із Пентагоном. І у нас – десь ближче до станцій метро, аби побратими та рідні і близькі загиблих без проблем могли провідувати героїв та вшановувати їхню земну звитягу… Можновладці ж на джипах і мерседесах з “мигалками” за лічені хвилини доїдуть у будь-яку точку під Києвом, а сивочолі матері, дружини з дітьми загиблих героїв, їхні побратими на візках? А школярі, туристи, іноземні гості столиці? І не вряди-годи, а повсякчас! Хтось в державі про це зобов’язаний подбати. У першу чергу! Не дочекавшись від поважного “всенародного” гуманітарія будь-якого реагування, на початку жовтня 2022 року надіслав аналогічний лист вже депутату від “Європейської Солідарності” Миколі Княжицькому. І не помилився, бо невдовзі тема створення в столиці центрального військового меморіального кладовища перейшла в практичне річище і стала предметом офіційного обговорення київської влади. А вже навесні 2023 року Верховна Рада України конституційною більшістю ухвалила і відповідний закон… З’явилися кошти, відповідальні за справу загальнонаціональної ваги державні установи, однак не знайшлося для полеглих героїв прийнятного земельного наділу… Не погодили територію землі, яку вони окропили в боях своєю кров’ю!.. “Щасливі ті, хто кров’ю засвідчив свою любов до рідного краю! Слава їм і вічний спокій!” – щемливо і патетично промовляв слова прощання голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський перед колоною з двадцяти семи візників 20 січня 1918 року, що на кілька хвилин зупинилася перед педагогічним музеєм, аби члени першого уряду Незалежної України, провели в останню путь героїв-крутівців. Провели для захоронення не кудись подалі від київських храмів і палаців, а на схили Дніпра, до Аскольдової могили. Важко сьогодні дослідити, чи знали тоді урядники про існування Арлінгтонського цвинтаря, а от за те, що місце для поховання героїв визначили в найошатнішому некрополі Києва над Дніпром, честь їм і хвала. Тому що вершили і діяли вони, як справжні державотворці… На жаль, більшовицький режим, наслідуючи варварську суть російської імперії, зокрема під час Батуринської різанини, поступово сплюндрував і могили героїв Крут. Однак не знищив це місце і народну пам’ять про їхній подвиг… Не розпорошити народну пам’ять та продовжувати ритуальні поховання наших захисників на розрізнених кладовищах і цвинтарях України вимагає і нинішня іс-
Сирецький дендропарк у Києві
Арлінгтонський військовий цвинтар у США
Геноцид · “Кожна фраза, кожне речення опитаних більше трьох десятків людей — то крик душі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Так розповідала про голод 1933 року бабуся журналістки, уродженки цього села Тетяни Потолап – Єфросинія Никифорівна Малько. І це було правдою. Кобижча, як і вся Україна, дуже болісно і з великими втратами пережила геноцид.
Микола ГРИНЬ, член Національної спілки журналістів України
Голодомор у Кобижчу, яка була найбільшим селом в Україні з періоду Гетьманщини, центром козацької сотні, волосним, а тоді районним центром на Чернігівщині, як і в усю Материзну, прийшов не за день. Джерела цієї трагедії варто шукати відразу ж після більшовицького жовтневого перевороту. Його цинічно планувала й готувала влада. Першу репетицію масового вбивства українців комісари з кремля провели на початку двадцятих років. Але не задовольнилися нею й через десятиліття взялися за нову екзекуцію українських хліборобів. Уже в січні 1928 року більшовицький режим запроваджує примусові хлібозаготівлі. Як і повсюдно в Україні, в кобижчанських трударів держава значну частину, а то й все вирощене зерно вигребла за значно заниженими цінами. Водночас розпочинається руйнація й знищення заможних селянських господарств, охрещених режимом “куркульськими”. У “куркулів” конфісковують зерно, майно, навіть землю. Їх і їхні родини виселяють і дуже багатьох депортують на схід і північ “необъятной родины”. Далеко за межі рідного села комуністична влада виселила родину Якова Тимофійовича Дитини. З фронтів Першої світової він повернувся в Кобижчу з певними заощадженнями. На них купив сім гектарів землі, чотири – лісу, корову, волів, пару коней. Родиною обробляли господарство. Все б і добре, та нагрянула колективізація, а з нею плакати на дверях сільрад і магазинів. На них через річку вузенька кладка, а з одного боку хата з написом “колгосп”, а з іншого – довгий барак і напис – “Соловки”. Агітація, як бачимо, більш ніж промовиста. У селянина лише дві дороги. Не підеш у колгосп – заберуть все майно і виселять до білих ведмедів. Яків Тимофійович відмовився писати заяву в колгосп. Розібрали активісти хату й сарай, колоди відправили в колгосп. Родину з п’ятирічним сином залишили біля зруйнованої печі. Якова прихистили на зиму сусіди. Баба з дідом натягали з городу соняшничиння, кукурудзиння, а з берегів – гілля. Все це накрили ряднами. Весною знову прийшли комісари. Вже виселяти родину на Соловки. Але Яків Тимофійович був мудрою людиною – влаштувався на Носівський цукрозавод кагатником і щоденно ходив туди й назад пішки по 12 кілометрів. Так уникнув заслання. Але попереду був голодомор. Від голоду померли його батько й мама, брат і три сестри. Як викачували хліб у жителів Кобижчі, розповідала тодішня районна газета “За суцільну колективізацію”. Так, у одному з вересневих чисел газети 1931 року вона пише, що в Кобижчі, яка налічує 2714 господарств, колективізовано їх лише 63 відсотки. Селу доведений план хлібозаготівлі в 13990 центнерів, а за даними за 7 вересня план по колгоспах виконаний на 13,8 відсотка, а по одноосібниках – 20,5, по твердих завданнях – 20,3. Далі газета пише: “Ми під впливом куркуля,
кажуть, хліба немає… але план треба виконувати, а з куркуля лишити мокре місце…” В іншому числі цієї ж газети привертає увагу замітка про преміювання осіб, що виявляють місця переховування хліба. Особам, що знайдуть приховане куркулями зерно, виплачуватимуть 25 процентів вартості захованого зерна грішми, а за бажання й натурою – хлібом. Ось так нова влада розпочала плодити павликів морозових й іншу підлоту не тільки в росії, а й в Україні. Прикро, але Кобижча не стояла осторонь такої ганьби. У грудні 1932 року, коли голодні смерті стали ледь не масовим явищем у селі та окрузі, влада розпочинає другий етап вбивства голодом. Комуністичний режим звинувачує українців у саботажі та підготовці до повстання. Слово “саботаж” уже не сходить зі сторінок районки. А майже все вирощене зерно в колгоспах відправляють державі – виконують так звану – першу заповідь хлібороба. Навіть ухвалюють закон, яким забороняють видавати людям зароблене в колгоспах зерно. Спланований більшовиками голодомор досяг апогею в червні 1933 року. Ось тоді Кобижча й вкрилася штабелями трупів. Як саме це було, як люди вмирали голодною смертю, як виникло людоїдство, зафіксували кілька десятиліть тому юні дослідники історії рідного села з тодішньої середньої школи № 2 під керівництвом директора Олександри Василівни Данилевської. Зроблене нею та її вихованцями – це справжній людський і моральний подвиг перед земляками і рідним селом. До слова, за виконану з власної ініціативи дослідницьку роботу вона та її підопічні одержали вдячний лист від тодішнього керівника Українського інституту Національної пам’яті, академіка Ігоря Юхновського. Нема сумнішої повісті від розповідей живих свідків тієї страшної трагедії. Кожна фраза, кожне речення опитаних більше трьох десятків людей — то крик душі. Звісно, навести свідчення кожного не дозволяють рамки газетної статті. Але кров холоне в жилах, коли читаєш свідчення Олександри Дмитрівни Бабко. Вона розповідала, що їхню родину з шести осіб, яка мала шість гектарів землі, коня, корову взимку 1932 року розкуркулили, бо чоловік не захотів записуватися до колгоспу. До наявного майна дописали млин, молотарку, соломорізку. Чоловіка відправили у тюрму, а її з дворічною донькою вигнали на вулицю. До 1935 року жила в своєї сестри. А взимку 1935 року і її відправили на висилку у Вологодську область. Чоловік якраз повернувся з ув’язнення, то його відправили в тайгу разом з дружиною. А дитину залишили в сестри. Людям сказали, що це їдуть добровольці з Бобровицького району. Тоді з Кобижчі виселили майже 50 селян. У родині Ганни Іванівни Слуговини померло від голоду п’ятеро людей. Під час обходів “буксирних” бригад у них відібрали все – навіть квасолю у чавунку. Конфіскували овечок, волів, свиней, корову, коня. На горищі зберігалася торішня гречка та полова – все вигребли. Мати не витримала такого насилля і повстала. Тоді “буксири” задушили її ниткою, до якої був прикріплений натільний хрестик. Саму Ганну Іванівну від голоду врятували люди. Наймитувала, пасла корів. Їли все підряд – кору і листя дерев, жолуді, ловили горобців. Як трохи підросла, змушена була йти працювати в колгосп. На обід там давали 500 грамів хліба та платили 3 копійки в день і 200 грамів зерна. За словами Марії Матвіївни Величко, на їхній вулиці Смагівці у 17 дворах померло 13 душ. Вчитель Михайло Іванович Дузь, 1924 року народження, пам’ятає, коли наприкінці 1932 року в їхню хату прийшли п’ятеро активістів. Залізними палками штрикали долівку. Шукали зерно. Торбинку з ним мати заховала на піч і посадила його, восьмирічного, на неї. Один з активу – Іван Глушаниця – прогнав його й відібрав торбу із зерном. Мати плакала і просила повернути, а у відповідь почула: “Не подохнуть твої діти, хай їдять полову…” Батько й правду носив додому полову, і ми її ретельно переточували. Пам’ятає він також смерть від голоду всієї родини сусіда Трохима Розколія та вбивство на городі Тимофія Книша за те, що той вигрібав із землі і їв посаджені лушпайки картоплі. З болем згадувала ті події Катерина Митрофанівна Юрченко. Їй тоді було 11 років. Братику Степанку виповнилося п’ять. І ось весною він збирав у калюжі та їв дощових черв’яків. Згодом він помер. Померла і менша сестричка і перед смертю просила вона скибочку хліба. Але не могли дати, бо не було. Пам’ятає жінка, як людей виганяли на поле збирати зернятка із землі. Там стояв наглядач. Одна жінка не втерпіла і сховала три зернятка за пазуху. Наглядач побачив і велів її повісити тут же, на полі. У той час шестирічній Катерині Товстенко запам’яталося, що в їх родині померли голодною смертю два братики восьми і десяти років. пам’ятає, що мама, коли йшла з дому, діток постійно замикала в хаті. Були тоді люди, які викрадали дітей, різали їх і м’ясо продавали на базарі. Весною 1933 року в Кобижчі почалось найстрашніше і найжахливіше – людоїдство. В голодному божевіллі люди коїли нелюдські вчинки. За словами Марії Михайлівни Сало, вона з подругою зайшла до тітки Килини. Жінка дивилася на них безумними очима і почала кричати, що їжі в неї нема і забирати нічого. “Ось бачите, залишилася лише дитина і я її зараз варю”, – і показала на казанок у печі… У нас, розповідала Марія Євлампіївна Сергієнко, під двором від голоду помер Микола Білодід. Односельці мерли, мов мухи. Люди сиділи під парканами і чекали смерті, бо мертвих не було вже кому з хати витягнути. Померлих теж не хоронили, бо не було кому підняти гроба. Та й зробити його не було кому. Ось і клали людей штабелями на вулиці, а потім брали за руки-ноги і закидали на віз. Звозили всіх до однієї ями, там і закопували. Такі свідчення жителів Кобижчі можна продовжувати. Я ж пропоную відшукати згадки про жахливу національну трагедію на сторінках тодішньої бобровицької районної газети “За суцільну колективізацію”. Скажу відразу: ні за 1932, ні за 1933 чи бодай 1934-й роки у ній жодного натяку про страшенний голод в країні і районі. Про страшне лихо можна хіба що знайти поміж рядками окремих публікацій. Переважна більшість їх про викачування зерна з колгоспів та від одноосібників. Двадцять четвертого вересня газета пише, що виконання плану хлібозаготівель населенням Кобижчі йде непростимо кволо. На 20 вересня виконання по одноосібному сектору становить 0,9 процента. “Сталося це, – наголошує газета, – через відсутність своєчасного натиску на куркульсько-заможні господарства, які ховають хліб…” Газета тут же закликає зробити більшовицький наступ на твердоздавців, провести глибоку агітаційно-масову роботу серед трудящих-одноосібників, вдарити по підривниках хлібозаготівлі, ворогах радянської влади, і виконати план на 100 процентів в установлені строки. Щоб же більше налякати людей, газета друкує постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У за підписами В. Чубаря і В. Косіора про те, що Бобровицький район, до якого адміністративно належить і Кобижча, відстає у хлібозаготівлі і тому до нього заборонено ввозити всі промислові і господарчі товари аж доки він не досягне рішучого зрушення у виконанні хлібозаготівлі. Додам, що Бобровицький район на Чернігівщині був єдиний, якого, пише газета, позбавили права на одержання промислового краму від пролетарської держави. Влада всілякими ганебними діями вимела в кобижчанців весь хліб. Та на цьому вона не заспокоїлася. Серед лютої зими вона взялася за збір картоплі. Районна газета за 6 січня 1933 року привертає увагу лозунгом про те, що заготівля картоплі дорівнює хлібозаготівлі. А її районний план восени виконали лише на 28 процентів. Тепер же, пише газета, “ми заготовляємо лише один відсоток від п’ятиденного завдання. Села Нова Басань, Новий Биків, Кобижча, Ядлівка, Олександрівка, Петрівка, Степові Хутори повністю припинили заготівлю картоплі. До тих, хто не здає картоплю, вживатимуться такі ж репресивні заходи, як і під час хлібозаготівлі…” Далі газета наголошує: “незважаючи на зимові умови, примусити куркулів відкопати картоплю у ямах і негайно здати її до пунктів…” І це в січневі морози. Вибачте, хіба цей дурний крок не є свідченням про геноцид українців, яких радянська влада прирекла на голодну смерть?! Не одним судовим засіданням над кобижчанцями, які ніби то саботували заготівлю хліба, був позначений 1932-й рік. “Червоним судом над куркульськоконтрреволюційною зграєю” розпочався і 1933-й. Якраз на Різдво 7 січня в Кобижчі відбулася виїзна сесія Чернігівського обласного суду. Розглядали справу про куркульсько-контрреволюційну зграю, якою керував куркуль Пономаренко і яку викрили органи ГПУ. Ця “зграя”, пише районна газета, протискувала на керівні посади в сільради й колгоспи людей, які активно діяли на зрив політгосподарських кампаній, особливо хлібозаготівлі, підбурювали несвідому частину бідняків і середняків села. Вони розвалювали колгоспи із середини, завдавали шкоди, дискредитували колгоспне виробництво, проводили різні контрреволюційні провокації, спрямовані на зрив завдань радянської влади та партії… …Щоб люди не думали про голод, про постійні смерті від нього, їм постійно втовкмачують в голови, що розбитий куркуль, але не добитий одночасно, завбачуючи свою загибель, оскаженіло кидається в усі щілини, щоб перешкоджати переможному соціалістичному будівництву на селі, особливо тепер – це розвалювати колгоспи і зривати хлібозаготівлі. Маю сказати, що на Бобровиччині це був перший показовий процес влади над нею ж організованою в кабінетах “куркульськоконтрреволюційною зграєю”. У крайньому разі, перший, що піддався такій широкій гласності. Мотив – ще більше залякати зморених голодом людей, викачати всі рештки продовольства… Аби якось вижити, люди змушені були красти в колгоспах. Але ці крадіжки з погляду сьогодення дуже смішні. Стайничий Сергій Передерій краде дерть від коней і несе її годувати родину. Свинарки Оришка Малько та Пріська Кладинога теж крадуть обмішку. У злодії записали пильні активісти вартових біля комір Степана Гусака, Степана Горбача та Івана Патюту. Виявляється, вони переточують торішню пшеничну полову і визбирують з неї зерно. Дивуєшся, як повертався язик назвати злодієм людину, яка
Незабутні · “В пораненім серці не згаснеш ніколи – Зорею для мене сіятимеш ти”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
визбирує з прілої полови зернини, аби ними врятувати родину від голоду? А чи можна визнати куркулем кобижчанця Юхима Неділька, який в липні 1933 року повернувся з бупру і направляв дітей красти картоплю на колгоспному полі? До такого відчайдушного кроку так званого куркуля, у якого нова влада вже забрала все, що могла і хотіла, змусила система, бо він повинен був рятувати у такий спосіб від голодомору власних дітей. Так ні ж! Газета закликає судово-слідчі органи негайно покарати цього куркуля як найзапеклішого ворога радянської влади. Доречно тут також сказати, що масштаби голоду і кількість жертв були б значно меншими, якби влада не ухвалила отой страшний закон про смертну кару за “розкрадання соціалістичної власності” та не наділила необмеженими й особливими повноваженнями та правами хлібозаготівельні комісії. Саме вони мали право забирати не лише зерно, а й оті вузлики з квасолею, насінням овочевих культур та з сушкою яблук та груш. …Нинішнє і майбутні покоління кобижчан мають бути глибоко вдячними юним дослідникам цієї трагічної сторінки історії села на чолі з їх керівником Олександрою Данилевською, у якої самої серед жертв голодомору дві рідних тітки – Ольга та Марія, за те, що вони вчасно записали спогади очевидців людомору і тепер можуть донести їх до нащадків. Спасибі їм і за те, що біля приміщення колишньої середньої школи № 2 вони висадили вишневий садок пам’яті жертв Голодомору. Щовесни деревця радують білоквітими букетами, а влітку вони палають гарячими ягідками-вогниками пам’яті про замучених голодом. Увіковічила пам’ять земляків і місцева влада. Вона підтримала ініціативу громади і на цвинтарях встановили й освятили символічні пам’ятні хрести жертвам Голодомору свого села. Замислилися вони й над тим, скільки ж кобижчанців влада заморила голодом у ті роки страшного терору? Адже тодішня влада взяла на себе непробачний гріх і зробила все можливе, аби сфальсифікувати чи знищити документи тих часів, зокрема записи в сільських радах і ЗАГСах, які облікували дати народження і смерті. Майже до початку ХХІ століття влада вголос заборонила говорити про голодомор і його жертви. За це навіть передбачили кримінальну відповідальність. Сільські дослідники, щоб наблизитися хоча б до мінімально реального показника кількості жертв Голодомору, зробили велику кількість обчислень різними способами. Значну роботу тут виконав ентузіаст Віктор Домбровський. Він зробив шість підрахунків за принципово різними методиками та висхідними даними. Результати в усіх майже збігалися. Матеріали відправили до профільних інститутів та наукових центрів. За найскромнішими підрахунками, зійшлися на думці, що в Кобижчі під час Голодомору від недоїдання і штучно організованого голоду померло щонайменше 1100 осіб. Ось така братська могила лише в одному українському селі за неповні два роки… Це був справжній геноцид. Схилімо ж голови перед цими жертвами невинно убієнних голодом…
Незабутні · “В пораненім серці не згаснеш ніколи – Зорею для мене сіятимеш ти”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Величні сторінки історії та культури успадкувало село Денисів. Тому кожен клаптик його землі сам про себе говорить, а воно, мовби та легенда, користується славним авторитетом, переданим у спадок предками. Через те в ньому багато пам’ятників, меморіальних таблиць, збереглися назви історичних урочищ, побутує значна кількість переказів, легенд тощо. А оберегами цієї пам’яті є насамперед наші музеї – краєзнавчий, письменниці Іванни Блажкевич та ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН.
Богдан САВАК, директор Денисівського краєзнавчого музею, просвітянин
До переліку славних сторінок минувшини села варто віднести та представити творчу працю письменників-земляків, які пішли у світ із нашого села. Про одного з них, мало знаного в Україні, – Богдана Мазепу – моя розповідь. У деяких джерелах публікується, що народився він 17 травня, а в інших подано 17 червня. Щоб навести в тому лад, довелося звернутися за допомогою в Державний архів Тернопільської області. На свій запит отримав копію церковного документа: народився Богдан Мазепа 17 травня 1928 року в родині Івана та Доміцелі (Домки) з роду Богач на хуторі Веснівка, який належав до села Денисова. Пологи приймала повитуха Марія Самиця. Хрещення 30 червня здійснив о. Іван Романовський. Його хрещеними були Іван Лижник та Ксенія Фалка. Богдан закінчив Денисівську семирічку, а за німців – ще й сільськогосподарську школу, організовану Іванною Блажкевич, яку письменниця зініціювала з метою захисту молоді, щоби її не вивозили в Німеччину на роботи. Зі спогадів, які свого часу залишив у музеї колишній його побратим та однокласник Богдан Дубельт, у школі він вчився добре. “Вже в дитячі роки мав нахил до творчої праці – придумував і розповідав гуморески, складав і декламував власні віршики. Сам був невисокого зросту, в поведінці розсудливий та спокійної вдачі”. Під час Другої світової війни, 24 березня 1944 року, коли німці відступали на захід, головна лінія фронту на річці Стрипа, яка протікає біля села Денисова, зупинилася. Тоді на одному березі її русла, в Купчинцях, були одні “визволителі” – совєтські, а на другому – в Денисові – німецькі. Однак біля сусіднього села Ішкова частина більшовицької армії прорвалася й продовжила похід на захід. Вони густою лавиною, мов саранча, вже були зайняли села Ішків, Росоховатець і вступили на Веснівку. Та німецькі танки, які їхали на підкріплення своєї лінії фронту із названої території, їх відтіснили, й москалі повернули назад, за Стрипу. Якраз тоді, відступаючи, вони забирали з собою, як воєнний трофей, в армію чоловіків із цих поселень. Забрали й Івана Мазепу – Богданового батька, який відтоді про себе чутки не дав і додому не повернувся. 14 липня німецька оборонна лінія фронту на річці Стрипі впала, і більшовики продовжили свій наступ. Разом із німецьким фронтом подались на захід тисячі людей, серед яких і понад дві сотні національно свідомих денисівчан. Рятуючись від “райського” життя, яке несли на штиках червонозорі “визволителі”, подались на захід і Домка Мазепа зі своїм сином-одинаком Богданом. Усі сподівалися, що залишають свої домівки ненадовго, що світ та партизанський рух не дозволять москалям запанувати на такій великій території європейського континенту. Та не так сталося, як гадалося. Через воєнне лихоліття Богдан із мамою опинилися в німецькому таборі для українських біженців у місті Гамбург. Хоч і в німецькому таборі, однак Богдан Мазепа час не марнував. Там він здобув середню спеціальну освіту – вчительську. 1948 року, вже подорослішавши та змужнівши, Богдан разом із мамою й такими ж, недолею гнаними, родинами односельців Фіалків, Бойків, Мазуриків переїхали в канадське місто Едмонтон. Там Мазепи поселяються в маминої сестри Софії, яка тоді жила вже в достатку, бо була одружена із заможним фермером. Щоб мати свій засіб для прожиття, Богдан став працювати – спершу в друкарні, потім на радіо – кореспондентом для міжнародної служби СБС “Голос Канади” (1965–1971), водночас продовжив навчання на вечірніх заняттях при Альбертському університеті. Та заслужив визнання серед української спільноти в Канаді
Бюст Богдана Мазепи в Денисівському крає5 знавчому музеї. Скульптор Іван Сонсядло
Богдан Мазепа завдяки тому, що почав писати вірші, публіцистичні твори та рецензії, які друкувалися в українсько-канадській пресі, колективних збірниках, альманахах та окремих виданнях. Так, в Едмонтоні він видав дві поетичні книжки: “Зоряна даль” (1956) та “Полум’яні акорди” (1976). У них оспівується велич воїнів визвольних змагань України, простежується туга за рідним краєм, Денисовим, Веснівкою, а особливо за втраченим коханням, якому в першій книжці присвятив спеціальний розділ під назвою “Загублені квіти”. Прекрасний ритм звучання в поезії Богдана Мазепи запримітили українсько-канадські композитори Богдан Весоловський, Ігор Соневицький, Сергій Яременко, які на його вірші написали музичні твори. Любовна лірика на його слова стала користуватися на американському континенті неабияким естрадним успіхом, тому була та, мабуть, і залишилася досить популярною серед молоді.
“Пісенну ліричність поета Богдана Мазепи, – писав один із найвідоміших українсько-канадських письменників Яр Славутич, – оцінили наші композитори. Богдан Весоловський поклав на музику його вірш “Чи пригадуєш ніч, синьоока моя?”, надрукований у книзі “Північне сяйво”, а співак Антін Дербіш так чудово виконав романс, що він набув значної популярности по обох берегах Атлантичного океану”. До речі, цей пісенний твір записано на платівці “Верба”. У рецензіях Богдан Мазепа давав оцінку творчості знаменитому письменнику Яру Славутичу: “Мудрощі мандрів” (“Українські вісті”, 1973, 21 червня; “Український голос”, 1973, 3 жовтня), “Лірика Яра Славутича” (“Українські вісті”, 1964, 23 квітня). 1977 року в Едмонтоні вийшла збірка пісенних творів композитора Сергія Яременка “Саскачевана та інші пісні”. До неї увійшло чотири музичних твори: Яра Славутича “Саскачевана”, Дана Мура “Не хились, калинонько” та двох денисівських вихідців з хутора Веснівка поетів – Тетяни Федорів “Весняна пісня” та Богдана Мазепи “Моїй незабутній”. Опріч того Богдан Мазепа був досить знаний у письменницьких колах Канади. “Будучи товаришем з Богданом Мазепою (залишив у спогадах Богдан Дубельт, який свого часу також емігрував до Канади – Б. С.), я часто бував у нього вдома, переглядав його велику домашню бібліотеку. Зустрічав його і на літературних вечорах у Торонті. Знав, що він приятелював з багатьма українсько-канадськими письменниками”. Та в особистому житті доля склалася так, що він, двічі одружений, в серці завжди носив свою першу дівчину – Любомиру Коваль, в яку був закоханий зі шкільних років, але вона залишилася на рідній землі. Варто додати, що в Михайла Коваля, батька Любомири, було дві дочки, обидві вибірково вродливі: високі, стрункі, із хвилястим волоссям. Коли усміхалися, то на їхніх личках з’являлися привабливі ямки. За характером дівчата були врівноважені, але знали собі ціну. Позаяк Любомира була старша, то від залицяльників домашні не мали спасу. Та все-таки до приходу москалів її симпатією був сусідський юнак Богдан Мазепа. Згодом, уже на американському континенті, він дізнався, що над її долею “визволителі” поглумилися: вона з родиною були вивезені на Сибір. І в цій безглуздій безпорадності, хоч якось допомогти, він за нею постійно тужив. Це особливо відчувається в його поезіях, особливо у вірші “Рідній”: Мандрівцем самотнім шукатиму долі. Піду у незнане – в далекі світи. В пораненім серці не згаснеш ніколи – Зорею для мене сіятимеш ти. Або у вірші “Осінні рядки”: Не зривати мені вже весняної рути, Солов’я у гаю мені більше не чути…
Безнадія лягла на безсонні повіки, – Свою юну любов я утратив навіки. Помер Богдан Мазепа передчасно, загадково, в полудень свого віку, похоронений на українському цвинтарі святого Михайла в Едмонтоні. Під час панахиди 28 листопада 1978 року його колега по перу Яр Славутич сказав такі слова: “Дорогий друже Богдане! Стоячи над твоєю труною, я бачу, як ридає небо (була заметіль, віхола – Б. С.), ніби жалкуючи, що ти відходиш із нашого, земного світу. Я бачу твою донечку Діянку, що так часто відповідала на мої телефонні дзвінки. Якщо хтось зателефонує завтра чи післязавтра, вона сумним голосом скаже: “Татка нема вдома…”. Я бачу твою, Богдане, зажурену маму, що так тебе любила, турбувалася про тебе, єдиного сина, якого вже тепер пережила. Я бачу твою дружину Наталку (чеської національності – Б. С.), що в сумі сидить поряд…”. Через тодішню заметіль і морози всі стежки в Україну були засипані снігом, а тому листування з родиною ворожого совєтській ідеології поета були заборонені, а якщо деякі доходили, то лише добре прорецензовані, а решта пропадали. Тому лише за Незалежності України нам стали відомі ім’я та творчість цього поета. Автор цього допису знав Любомиру Коваль (у заміжжі – Зарічна), якій москалі дали інше ім’я – Любов. Вона на Сибірі вийшла заміж за хлопця, також політв’язня, який побивався за нею, коли ще вчилися в Бережанській учительській семінарії. Після повернення з неволі вони жили в сусідньому селі Яструбове. Я добре знав її чоловіка, який обожнював свою дружину. У мирі та злагоді вони прожили своє життя. Однак Любомира старанно берегла фотографію й листи, що, якимось чином відшукавши її адресу, писав до неї на Сибір її перший хлопець Богдан Мазепа. Довідавшись про це, одного разу я відвідав цю родину. Тоді переді мною, згадуючи свого першого хлопця, Любомира раз за разом витирала з очей сльози. Ми не сподівалися, що нашу розмову підслуховував її чоловік. Згодом я ще раз прийшов до неї, щоб повернути позичену фотографію Богдана Мазепи та копію одного його листа. Вона, ронячи сльози, сказала: “Не віддавай. Хай зберігаються у музеї. Мій чоловік підслухав нашу розмову і в нападі ревнощів їх спалив”. А до року часу після того вони обоє померли. Чи простили та зрозуміли вони одне одного, покидаючи цей світ? Як на мене, це залишається загадкою. Адже Любомира хотіла забрати лист із собою в домовину...
Гостя “СП” · “Вважаю, що мої два з половиною тижні перебування в Україні були достатньо плідними та насиченими”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Г. Д.: – Щоразу, коли в Україну з Болгарії приїжджає письменниця, перекладачка Анна Багряна, складається враження, що культурне життя в столиці активізується. Пре² зентації, прем’єри, зустрічі, круглі столи, конференції, вистави, фестивалі – ви пла² нуєте заходи заздалегідь чи приєднуєтеся згодом? А. Б.: – Деякі заходи були заплановані заздалегідь, але майже всі мої творчі зустрічі з читачами організовувалися спонтанно – вже після того, як я приїхала до Києва. Зна² йомі вчителі й бібліотекарі бачили мої київські світлини у фейсбуці, писали мені в особисті повідомлення, запрошували. Я намагалася ні² кому з них не відмовляти, бо кожна така зустріч для мене є важливою. Г. Д.: – Через півроку з ча² су вашого минулого приїзду яке загальне відчуття від ат² мосфери, в якій живе Київ? Що одразу впадає у вічі? А. Б.: – Востаннє я була в Ки² єві у квітні цього року. Зараз жит² тя в столиці здається спокійні² шим, менше тривог і напружен² ня. Вже відкрили деякі з пам’ят² ників, які ще пів року тому були захищені мішками з піском. І ні² бито побільшало людей у центрі міста. Не знаю, добре це чи пога² но, адже розслаблятися однозначно ще зарано. В Україні три² ває війна. І ми не маємо права про це забувати. Навіть у захище² ному ППО Києві. Із приємних змін – на вулицях і в громадських місцях значно побільшало укра² їнської мови, особливо серед мо² лоді – учнів і студентів. Приємно і те, що Київ зараз живе активним культурно-мистецьким життям. Г. Д.: – У числі значущих подій – конференція “Сучасна україн² ська література у світовому кон² тексті”, організована Національ² ним музеєм літератури України. Чому сьогодні важливо розглядати нашу літературу в контексті євро² пейської і світової? Ви мали ви² ступ, про що йшлося? А. Б.: – На цю конференцію мене запросили заздалегідь, я розповідала про переклади і видання сучасної української літератури в Болгарії, але після виступів своїх колег зробила акцент на ще кількох питаннях, пов’язаних із популяризацією нашої літератури за кордоном. Зокрема, про необхідність перекладати іншими мовами класику – насамперед, ті твори українських авторів, які були заборонені в радянські часи, також про проблему отримання авторських прав від спадкоємців письменників і перекладачів, про державне фінансування перекладних проєктів, про важливість правильного відбору текстів сучасних авторів для перекладу, про потребу у перекладах творів на історичні і воєнну теми тощо. Адже література – це теж наша зброя в цій війні. І, враховуючи те, що у всьому циві-
У “Клубі цікавих зустрічей” Миколи Рудакова лізованому світі зараз зростає інтерес до української культури, зокрема – до літератури, маємо застосовувати цю зброю із розумом, щоб не нашкодити самим собі. Г. Д.: – Анно, ви помітили, що в Україні сьогодні найголовніша тема кіно, літератури, театру – війна? Як ставитеся до цієї тенден² ції, бо ж є різні думки, чи порушу² вати цю тему тепер, чи вже згодом, після Перемоги? А. Б.: – Так, я це дуже добре помітила. Адже встигла побувати на кількох фільмах і виставах про війну, а також прочитати кілька нових книжок сучасних українських письменників на тему війни і навіть взяти участь у презентації однієї з них. На жаль, війна – це наша сумна дійсність, і вона не може не відображатися у творчості сучасних митців. Але дуже важливо, як саме писати про війну. Можливо, правильно буде, коли кожен автор, який береться за цю тему, писатиме, виходячи винятково з власного досвіду і досвіду близьких йому людей. Наприклад, той, хто був на передовій, – про бойові дії і побут воїнів, хто перебував в окупації – про окупацію, хто втратив рідних або дім – про власні переживання з цього приводу, хто допомагав біженцям – про долі цих людей і т. д. Але однозначно твори про війну повинні бути, більше того – їх потрібно перекладати різними мовами світу. Головне, щоб це були справді якісні зразки літератури, а не патетична графоманія, якої, на жаль, зараз теж вистачає. Г. Д.: – На ще одну знакову подію звернула увагу – проєкт Арт²фест “Неназвана війна”, який організував НЦТМ імені Леся Курбаса, важлива складова якого – анто² логія “Неназвана війна”. Ви в числі авторів анто² логії. Чи плануєте стави² ти свою п’єсу (з антоло² гії) найближчим часом? А. Б.: – Справа драматургів – писати п’єси, а ставити їх – це вже справа режисерів. Я завжди відкрита до співпраці з режисерами і театрами. Наскільки мені відомо, один український театр вже зацікавився моєю п’єсою “Принц і жінка”, яка увійшла до антології “Неназвана війна”. Це монодрама про долю пересічної української жінки, котра змушена проводжати свого чоловіка на війну. Але насправді цей твір я написала ще в 2017 році, тобто шість років тому. Тоді війна вже тривала, але чомусь ніхто не хотів про неї говорити, а тим паче – ставити такі п’єси. Зараз, коли війна торкнулася майже кожної української родини, ця тема стала актуальною. Г. Д.: – “Otvetka@” – моно² вистава Неди Нежданої – вже йде в Центрі Леся Курбаса, і ви побу² вали на прем’єрі. Що можете ска² зати про цю роботу? Мені здаєть² ся, що Анастасія Лесів з театру “Чайка” зіграла роль блискуче. А. Б.: – Так, юна акторка чудово впоралася зі своєю роллю і зіграла її справді блискуче. Г. Д.: – Помітила, що ви з по² вагою (чи пієтетом) ставитеся до зустрічей з читачами у бібліотеках, які сьогодні, можливо, й всупереч обставинам, стають центрами лі² тературних заходів, куди люди приходять не лише за книжкою. Що дають письменниці такі зустрі² чі? А. Б.: – Мене ці зустрічі завжди заряджають енергією. Коли я бачу, що мої книжки потрібні читачам і що своєю творчістю я можу до певної міри впливати на свідомість і мислення українців, мене це окрилює, надихає, додає мені стимулу не зупинятися на досягнутому. Особливо – коли зустрічаюся з дітьми і підлітками, вони завжди безпосередні у спілкуванні, а часом можуть і підкинути мені якісь цікаві ідеї для нових творів. Г. Д.: – У вас міцна творча дружба з Театром української тра² диції “Дзеркало” під керівництвом Володимира Петранюка. У репер² туарі театру – ваша п’єса “Соро² чинська сорока”, яка стала улюб² леною для тисяч маленьких гляда² чів. Що в планах вашого співробіт² ництва з “Дзеркалом”? А. Б.: – Поки що конкретних планів немає, але, сподіваюся, з часом будуть постановки й інших моїх драматичних творів. Театр “Дзеркало” я люблю, бо там – мої однодумці, а з Володимиром Петранюком ми дружимо ще з 2005 року, він робить дуже багато для підняття національної свідомості українців. Г. Д.: – Анно, знаю, ще одну подію ви очікували – видання ва² шого нового роману. Про що книж² ка і коли її вихід у світ? А. Б.: – Чесно кажучи, я планувала свою відпустку і поїздку в Україну спеціально під вихід нового роману “Годинник Аріадни”. За попередньою інформацією, він мав вийти друком у тернопільському видавництві “Богдан” ще до мого приїзду, але чомусь так і не вийшов – навіть до мого від’їзду. Дуже прикро, але намагаюся заспокоїти себе думкою, що, певно, так мало бути. На жаль, не завжди наші плани залежать від нас. Сподіваюся,
книжка незабаром все-таки вийде. Це мій черговий роман-фентезі для підлітків, який отримав відзнаку на конкурсі “Коронація слова-2022”. Писала я його ще за кілька років до повномасштабного вторгнення. Роман “Годинник Аріадни” – про Київ і паралельну до Києва реальність, про будівництво таємного тунелю під Дніпром, про Місто із двома берегами і про дивний міст над річкою, про силу мистецтва і силу кохання… На цей роман мене надихали мої химерні сновидіння, тому він дещо інший, ніж “Вітрова гора”, але, сподіваюся, теж буде цікавий моїм читачам. Г. Д.: – Ми торкнулися куль² турних подій письменниці Анни Багряної в Києві, а що в найближ² чих літературних планах в Болга² рії, світі? Чи не згасає сьогодні ін² терес до України? А. Б.: – У Софії в мене не таке активне життя, як тут. Там я живу більш монотонно – робота-дім-побут, на вихідні або вечорами часом проводжу якісь екскурсії чи зустрічі для членів свого арт-клубу, на творчість при цьому майже не залишається часу. З літературних планів у Болгарії – ближчим часом має вийти моя повість для дітей “Читотинь” у перекладі болгарською мовою. А загалом моє літературне життя поза межами України не дуже активне. Можливо, саме тому я так “відриваюся” (в кращому розумінні цього слова), коли приїжджаю додому, в рідний Київ. Г. Д.: – Підсумовуючи насиче² ний багатьма подіями ваш приїзд в Україну, який післясмак залиша² ють цих два осінніх тижні? А. Б.: – Попри те, що не все сталося, як гадалося і як планувалося, вважаю, що мої два з половиною тижні перебування в Україні були достатньо плідними та насиченими. Я задоволена своєю поїздкою та всіма зустрічами, які встигла провести. За цей час двічі побувала в кіно і подивилася два нові українські фільми: художній – “Довбуш” і документальний – “Терикони”, також була на трьох українських виставах у різних театрах Києва, на двох концертах, один із яких – концерт у Фастові лідера гурту “Тінь сонця” і мого давнього приятеля, а нині – ще й захисника України Сергія Василюка. Провела рівно десять творчих зустрічей із читачами різного віку – по школах і бібліотеках. Одна з таких зустрічей відбулася ів моєму рідному селищі Борова на Фастівщині. Побувала на кількох презентаціях своїх колег-
Під час міжнародної конференції “Сучасна українська література у світовому контексті”
На мультимедійній презентації драматургічної антології “Неназвана війна” в Центрі Леся Курбаса
Слово многоцінне · “Наша мова поетична і текуча, як кринична вода, що виливається з жолоба і тихо пливе між зеленою травою”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
письменників, взяла участь у науковій конференції, що пройшла в Національному музеї літератури, та в презентації антології “Неназвана війна” в Центрі Леся Курбаса. Також встигла з’їздити до Переяслава, де живе моя подруга і колега-поетеса Вікторія Шевель. Там, у Переяславському заповіднику, є старі вітряки, які мене завжди надихають. Встигла зустрітися з багатьма київськими друзями і колегами, походити улюбленими місцями, насолодитися київською осінню, відвідати кілька музеїв і виставок, придбати цікаві книжки для себе і донечки. Тобто ці 18 днів перебування в Україні не минули даремно. Повезу з собою до Болгарії теплі і приємні враження від усіх зустрічей, а також віру в якнайшвидшу перемогу України у цій війні. Г. Д.: – Може, встигли написа² ти у Києві поетичні рядки? А. Б.: – Так, я встигла написати два вірші, на один із яких мене надихнув рідний Київ, а на другий – один із переяславських вітряків.
Осінній Київ–2023 Київ не пахне війною. Київ пахне осінніми квітами. Тільки смуток в очах жіночих перекреслює всю романтику. І повчає дитину мама, мовляв, це негарно – радіти, коли в інших містах гинуть діти, коли кулі, ракети і танки… Коли з татом вже другий місяць зв’язку немає, аж хочеться вовком вити від безнадії і болю… Та дитина нюхає квіти і тихо собі всміхається. Бо Київ не пахне війною. Київ пахне собою.
Зустріч із вітряком Твої крила, вітряче, тремтять під моїми пальцями, наче крила серпневого янгола, котрий став мені чоловіком, щоб довіку – у парі зі мною, щоб осінь мою зігріти і загоїти рани на спині моїй, де також були крила колись, поки їх не відтяли. Тож теперішня віра у те, що я знову спроможна літати – найцінніший дарунок від тебе, вітряче, й від нього... Дивися – дві пташини з весільного короваю, несподівано оживають, ніби наші серця на Покрову, і здіймаються вгору, і танцюють під музику хлібних вітрів – так шалено й красиво, непомітно зникаючи в небі осіннім, щоб до нас навесні повернутися знову, тільки вже – рушниками, на яких будуть вишиті квіти і дерево нашого роду. Жовтень, 2023, Київ
Г. Д.: – Дякую, Анно, за розмо² ву, зустрічі, за вашу творчість, пер² сонально – за “Сорочинську соро² ку”, яку ми з радістю подивилися у прекрасному виконанні акторів Те² атру української традиції “Дзерка² ло”. Бажаємо нових творчих успі² хів і чекаємо в Києві”.
Спілкувалася журналістка Галина ДАЦЮК
Слово многоцінне · “Наша мова поетична і текуча, як кринична вода, що виливається з жолоба і тихо пливе між зеленою травою”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Анна СТОЛЯРОВА, просвітянка, м. Харків
Іван Семенович Нечуй-Левицький – один із найзаслуженіших українських письменників. Крім художніх творів, він залишив чималу літературно-критичну, публіцистичну та епістолярну спадщину, робив фольклорні записи, записував почуті від народу пісні, цікаві слова та фрази, колядки. Письменник любив поезію, музику, театр. Все почалось із раннього дитинства. Як згадував Іван Семенович у своєму “Життєпису”: “Мати моя була весела, говорюча та співуча. За роботою все бувало співає українські пісні. Була нянька, баба Мотря, казала нам казок, співала пісень. Я скрізь бував з нею і придивлявся до народного життя. Дівчата співали за роботою, і я навчився всіх пісень, бо сам дуже любив пісні”. Були в нього і дядьки, брати матері, Євтроп і Дорофій, які співали українські пісні, грали на скрипці. Батько, за дорученням Пантелеймона Куліша, записував народні пісні. І далі згадує письменник: “Перший Шевченків твір, котрий мені довелося прочитати, як я був в першому класі семінарії, – “Причинна”. Я прочитав її з сестрою, і ми вивчили її напам’ять, так вона нам сподобалась”. Плекало у хлопця любов до пісень навчання в Богуславському училищі: “Співав у хорі дискантом старовинні канти, співали і пісню Григорія Сковороди, відому в ті часи по всій Україні “Бідну птичку уловили і в кліточку посадили””. Навчання в Богуславськім училищі Іван Семенович згадує так: “Доля судила мені прожити дитячі літа в цій чудовій околиці й набиратись в ній сили й поезії серед чудової обстави природи. Пізніше я втямив гаразд слова пісні, котру співав наш хор – “Цей пречудовий наш край здається нам рай, рай!”. Значний вплив на подальшу долю письменника мав “Кобзар” Т. Шевченка, який він прочитав ще хлопцем, і він його “дуже вразив своєю високою поезією та народністю в поезії”. Саме “Кобзар” Шевченків навів його на думку, що треба писати по-українськи. Письменник вважав, що “українська література виросла на підставі народних дум і пісень, наша мова поетична і текуча, як кринична вода, що виливається з жолоба і тихо пливе між зеленою травою”. Івана Семеновича приваблювала “минувша давня історія України, яка може бути невичерпним джерелом для української драматичної поезії; перший приклад тому показав Тарас Шевченко, написавши свого Назара Стодолю”. У нарисі “З Кишинева” письменник згадує про українську трупу М. Старицького і М. Кропивницького: “Слава про артистів української трупи давненько вже дійшла і до Кишинева. На самий перед пішли на сцені “Наталка Полтавка” та “Сватання на Гончарівці”. На всіх спектаклях було народу повнісінько. Половина публіки не розуміла української мови, а всетаки йшла в театр – молдавани, греки, вірмени, жиди і болгари, як говорили – артисти так чудово грають і співають, що навіть не розуміючи половини того, що говорилось на сцені, можна було любуватись грою та співами артистів”. У статті “Українська поезія” письменник дає стислий огляд творчості українських поетів. У ній він виділяє окремо поезію Агатангела Кримського: “Це справдешній поет. Усе, що він видав у своєму “Пальмовому гіллі”, проникнуто подихом чистої поезії, почування краси в природі, краси людського духу”. Другим Нечуй-Левицький відзначає В. Самійленка і дає огляд віршу “Орел”: “Орел, котрий широким помахом своїх дужих крил піднявся вище од хмар, рвався та силкувавсь піднятися до сонця, купався в світі проміння, але до сонця не долетів і, почутивши, що він син землі, мусив вернуться на землю і спустився на кручі; йому зосталась тільки одна втіха – розказувати людям за небо, за сонце та блискучі зорі”. Письменник окремо аналізує вірш Т. Шевченка “До Основ’яненка”. Дослідники вважають, що цей вірш написаний під враженням поета від нарису Квітки-Основ’яненка про кошового отамана Чорноморського козацького війська “Головатий. Матеріали для історії Малоросії”, на що вказують рядки вірша у першому виданні “Кобзаря” 1840 р.: “Наш завзятий Головатий / Не вмре, не загине”. Нечуй-Левицький дає характеристику цій поезії: “В вірші поет не оповідає історію Січі, а освічує руїни світом місяця, додає до нього шум порогів; в його за давню Січ розмовляють очерети з Дніпром, а плаче за нею чайка на тих місцях, де тирса шуміла, де колись лилась кров, і за цю давнину питають тільки степові могили в буйного вітра”. Під враженням вірша “До Основ’яненка” Микола Лисенко створив кантату “Б’ють пороги”. З видатним українським композитором Івана Семеновича зв’язувала велика творча дружба. Лисенко присвятив письменникові “Дві пісні без слів” для фортепіано. Найвидатніший твір Нечуя-Левицького повість “Микола Джеря” присвячений Лисенкові. Послухавши кантату “Б’ють пороги”, Іван Семенович створює геніальний нарис за своєю значимістю для української культури “В концерті”. У Росії нарис довго не друкували. Петербурзький цензурний комітет побачив у творі “українофільську тенденцію”. Нечуй-Левицький у цьому нарисі справді найкраще, найщиріше, найсердечніше висловив свою любов до України: “Був концерт, не концерт, а генеральна репетиція Лисенкового концерту в Київському театрі. Я люблю ці генеральні репетиції, вони кращі ніж концерти – кожний артист грає і співає не для других, а ніби сам для себе; співи ллються вольно, як вольна річка по лугах, як вольний теплий вітерець по степах. Сцена освітилась. От виходить на сцену український хор. Народні костюми, свіжі, нові, гарні. На дівчатах аж сяють квітки та стрічки. Вишивані сорочки, червоні черевички, намиста аж сяють. Повіяло рідним духом України. На сцені заворушилась сила молодих людей. Свіжими молодими голосами полилась Лисенкова кантата “Б’ють пороги”. Загув оркестр прелюдію. Загуркотіли баси. Полився голос чудового баритона: Б’ють пороги, місяць сходить, Як і перше сходив, Нема Січі...
Нема Січі! Одно слово генія, кинуте в мелодію, – і ніби чарами розгорнулась передо мною картина. Пустиня. Українські степи мріють без краю. Вечір. Червоне сонце сідає й заливає степи. Дніпро лиснить червоним сумним світом. Очерети дрімають. Верби стоять непорушно. Січ лежить в руїнах, неначе давня Троя. Ніде ні живої душі, все завмерло на Україні. “Слава не поляже!” – заспівав дівочий хор, полився ніби з хмар граційний гомін. І картина ніби ожила перед моїми очима. “Слава не поляже!” – заспівали козаки, і лиман зрадів, заколивався. Загув Дніпро. Впала темрява ночі. Запалало небо вогнем. Сонце одразу викотилось на небо. Виникли й ніби ожили береги. Заклекотали орли в степу. А козаки пливуть і співають. Чути силу України в тих дужих мотивах, силу велику, незломну. “Не загине, не загине” – в’ється думка. Не загине Україна, не загине народ. Якась солодка радісна надія ворушиться в серці, оживає, вилітає на світ Божий, літає над гарними степами, неначе вранішня зірка зоріє. Я забув, що сиджу в театрі, на мене дихнула весна своїм теплом десь в селі над водою, в зеленому лузі. Чудова оригінальність мелодій неначе мене причарувала. І знов бачу тебе, мій рідний краю! Бачу тебе весною в цій весняній красі”. У поминальному слові на відхід Нечуя-Левицького в 1918 році Микола Зеров сказав: “Та мова українська, якою він пише, так само старосвітська, чиста та дзвінка. В ній нема негарних виразів, чужомовних слів. Зате часто зустрічаються в ній влучні приказки та дотепні звороти. Мало хто так добре орудував українською мовою. І нині ще, хто хоче побачити, як гарно і як багато можна нашою мовою висловити, повинен читати Нечуя-Левицького”. (Збережено правопис І. Нечуя- Левицького)
Слово многоцінне · “Наша мова поетична і текуча, як кринична вода, що виливається з жолоба і тихо пливе між зеленою травою”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ 3 листопада виповнюється 90 літ від народження спадковому просвітянину, старійшині письмацького цеху, мудрому колезі та гідному чоловікові, вельмишановному Вікторові Антоновичу Лазаруку (народився в селі Дубове, сучасна Волинська область). Успішно закінчивши філологічний факультет Львівського держуніверситету імені Івана Франка, певний час працював учителем, а ще заробляв “на хліб” журналістикою. Автор збірок поезій, назви яких однозначно свідчать і про їхній красозміст: “Синь озерна”, “Музика верховіть”, “Швацькі озера”, “Озерний дзвін”, “Глаголи землі”, “Літораль”. До того ж навдивовижу скромний поет і людинознавець, мужній дослідник історії рідного краю Віктор Антонович Лазарук зумів ощасливити не лише своїх земляків насправді талановитими книжками документальних нарисів, статтями “Сині очі Волині”, “Вікна”, прецікавим романом-есеєм у 2-х томах “Світязь”. Яко достеменний літератор-просвітянин! Лавреат кількох літературних премій, зокрема премії імені Агатангела Кримського. Центральне правління ВУТ “Просвіта” радо долучається до привітань Віктору Лазаруку з поважною датою в житті. З роси і води, шановний ювіляре!
Письменники і час · “Тоді закінчиться війна, Як буде гідна зброя”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Анатолій ЗАГНІТКО, доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАНУ
Творчість поета Віталія Павловського акумулює в собі спостережуване (Засипані снігом степи, / Озимка про літепло мріє (“Засипані снігом степи…”)) й пізнане (Уже не грають хвилі волошкові, / Уже на зиму хилиться комиш, / І тільки ти, калинонько любові, / На березі пустельному стоїш (“Уже не грають хвилі волошкові…”) або Задумались верби похилі / І гай опустілий, блідий. / Сидить на козацькій могилі / Самітний орел степовий (“Степовий орел”)), пережите (Мамо, ти чуєш мене? / Як же я плачу. / Літо пройшло запашне – / Сонця не бачу… / От і лишився один, / Пусто навколо. / Доля гірка, як полин, / Крутиться коло (“Матері”)) й усвідомлене (Зранку до ранку товче телевізор: / Хтось когось вбив, задушив чи зарізав. / Влади параліч, криза свідомості / Тягне країну у вир бездуховності. . . (“З ранку до ранку товче телевізор”)), сприйняте (Коли на свято одягаю / Я вишиванку, мов зорю, / Бабусю рідну споминаю / І з нею мрійно говорю. // І бачу ясно, як, бувало, / За день наморена, в думках, / Вона тихенько засинала / Із вишиванням на руках (“Бабусина вишиванка”)) й узагальнене (Чому за життя ми талант не цінуєм? / А згадуєм тільки в той час, / Коли похоронний плач музики чуєм, / Що совість пробуджує в нас (“Співак”), пропущене через власну душу (О друже милий мій, / Мій давній щирий друже! / Незатишно душі, хоч ти її зігрій. / Зустріну я тебе, і гірко стане дуже – / Як давить все навкруг зле колесо подій! // Вже селища твого квітучого немає / Духмяний рідний степ, за балкою затерп. / Де бігали колись, ядучий пил кружляє, / Гуде і день і ніч машинами кар’єр. (“До друга”), а згодом покладене на мелодію поетичного рядка. Уся гама образів (калини (“Калинонька”), Дніпра (“Монолог Дніпра”), верби (“Степовий орел”, “Біля Дінця”, “Син Донеччини”, “Була колись річка…”), дуба (“На Донеччині”), річки (“Була колись річка…”, “Вода неспокійна – припливи, відпливи…”), терикону (“Терикон”) і селища (“На Донеччині”), пісні – маминої (“Навчи мене, мамо”), рідної української (“На дальній планеті…”), народної “”Народна пісня”), станції Чаплине (“Станція Чаплине”) і станції Межова (“Станція Межова”), Приазов’я (“Приазов’я”), Седнева (“Седнів”), села й хати (“Хата”), криниці (“Балада про криницю”), приміської електрички (“Приміська електричка”), Мар’їнки (“Мар’їнка”), Сніжного (“Сніжне”), Дебальцевого (“Дебальцеве”) та інших сповнена внутрішнього розвитку, кожний із них обростає новими й новими атрибутами, насичуючись емоційно й експресивно, відтворює глибинну систему авторського світобачення, його ціннісних орієнтирів, передає видозміни життєвого простору митця. Митець завжди занурений у життя, плин суспільних запитів постає в його поезіях в узагальнено національному запиті. Тому кожний, хто переживав миті хвилювань і тривог, легко впізнає перебіг відомих подій, що в цьому разі постають не як замальовка, а як відчуття внутрішнього наповнення душі, прагнення бути там, де рвійність, поступ уперед. І кожна сцена, кожний епізод передають панораму тривожних подій, спрямованих на утвердження національно-державних цінностей: Гуде у столиці Майдан, / Заквітчаний весь прапорами. / Прокинувся люд, як вулкан./ Вставайте, дружніше рядами! // Палатки, немов курені, / Як гості з весняного гаю, / Казан докипа на вогні – / Дух Січі навколо гуляє. // Стоїть на сторожі козак, / Мов з варти козацької в полі. / Він сам собі пан, не кріпак, / Як знак нездоланної волі (“Майдан”). Перегук із минулим, його поетизація є тим підґрунтям, на якому має бути засноване сучасне. Героїка цього минулого (Задумалися, стоячи на чатах, / Святі могили предків козаків. / Вони, либонь, зі мною помовчати / Примандрували з глибини віків
(“На чатах”), Звичай мали козаки – / (Це тепер – незвично) / Говорити залюбки / Правдоньку в обличчя (“Козацькі звичаї”)) постає часто тим мотивом, який дає змогу умотивувати відродження в сучасному тих чи тих формул етикету: Різні заклики, / данина природі своїй, / Мали народи, / коли йшли на бій. / Монголи кричали / тоді: “Ала6 ла!” / Москалі – кальку: / “Ура!” магічне. / Козаки вигукували / “Слава!”/ Своє, рідне, вічне (“Заклики”). Панорама життєрухів у поетичному світі Віталія Павловського вмонтована у буттєвий простір, відбиває відповідні періоди – юнацька закоханість, навчання у виші, викладання в університетській аудиторії, спілкування з однодумцями – їм присвячена ціла низка творів, філософські узагальнення останніх років. Та до цього потрібно додати щонайважливіше – родина, передання своїх почуттів до матері й батька, дружини й синів та багато-багато іншого. Складними на випробування видалися останні роки, що стали лінією розмежування до війни і самої війни та досить суперечливого й багатовимірного сьогодні. У віршах промовляють образи степу й весни, активною є національно-патріотична пам’ять й відчуття перемоги, адже “неодмінно настане Свято весни і шляхом, і степом”, яке врятує тих, хто щоденно виглядає світло рідного й державного, переможного звільнення: “Світло й тепло рідне ліками стане / Звільненим селищам, селам й містам”. В. Павловський на письменницькому полі активно заявив себе ще у складні вісімдесяті роки ХХ ст., а сьогодні – переживає щодень, як “Натомлена стогне земля”, “Війна калічить все підряд”, та віра в перемогу – це основне. Написані в класичному стилі твори не лише реалістично показують сучасний стан війни, а й містять позитивний емоційно-експресивний запал добра. Він зі щемом говорить “Серця наші кров’ю облиті”, тому що його тверді державницько-патріотичні переконання із перших днів війни визначили прагнення бути з українським народом. Через це 2014-го “емігрував” до Києва, де активно працює на творчій ниві. Здолавши шлях від студента Новочеркаського політеху до доцента кафедри “Електричні системи” Донецького національного технічного університету, поет відчуває електричну напругу слова у вірші, дбайливо пильнує його мелодійну стихію, наповнюючи новими й новими обертонами його звучання. У важкі й тривожні дні “донецького болю”, коли почуття розривалися між баченим і прагненням щось змінити, поет живе цими болями й тривогами, говорить про внутрішнє єство кожного та уміння відрізняти правду від неправди. Кристалізуються його розмисли й упевнено звучить: “Поразка? Та ні – не поразка! Тремтить двоголовий орел... / Трагічні вогні Іловайська. / Дебальцеве – чорний котел”, бо й справді “Дороги важкі перемоги./ Натомлена стогне земля / Ну що тут нарешті поробиш? / Безбожник – володар Кремля”. Від слова до слова, від рядка до рядка все напруженішим постає ритм поетичного твору, в якому сформульовано бачення сучасного, в якому не лише переосмислені минулі цінності, а й сформувалися нові, з-поміж яких низка заідеологізованих кліше втратили свою актуальність, навантаження в суспільному просторі. Та й біда прийшла не із Заходу, а зі Сходу: На ранок, зоря лиш заграла, / Стояв я на варті один./Зі сходу, як лезо кинджала, Армада військових машин із чіткою конкретизацією тих, хто взяв на себе відповідальність вершити долю інших, незважаючи на їхній спротив: І нам росіяни веліли: / Покиньте негайно кордон! / Нерівні були тоді сили, / А зброя вершила закон. А коли відступали, то Нас “Гради” вогнем накривали… / Прощайте “найкращі” брати! Важко усвідомлювалася зміна цінностей, над усім тяжіли стереотипи, про що чітко мовлено: Казарми гуртом обживали, / І ворог у нас був один. / Тепер – ворогами ми стали. / Де брат, де улюблений син? Висновкова теза узагальнює в собі й минуле, й теперішнє, й майбутнє: Росія для нас – біль й рани, / Мир, дружба – забуті слова. / А ми для Росії – барани, / Безлика, суцільна плотва… І ліричний герой, уособлений в авторському Я, резюмує: Я думав, ніколи не бути / З Росією нам у війні. / Згадав я Батурин і Крути, / І кров закипіла в мені. Поезія Віталія Павловського напрочуд відкрита, вона, наче струна, дзвенить, уній вчувається відгомін давньої минулості, минулості недалекої, теперішності – клич майбуття. Його збірки “Три дороги” (1995 р.), “Станція надії – Межова” (1999 р.), “В години прозрінь” (2002 р.), “За порогами літ” (2018 р.), “Слово та світ” (2020 р.) та інші уводять читача в різнобарвний світ почуттів та емоцій ліричного героя. У недавніх збірках поета “Дороги пам’яті” (2017 р.), “За порогами літ” (2018 р.) найбільшою мірою вияскравлені своєрідні перетини дня нинішнього, тому що – це роздуми над усім тим, що мало реальне місце в житті митця (дитинство в роки війни), замальовки зі спостережуваної донецької краси – такої до щему дорогої для поетичної душі, вартісної справжньому степовику. Автор не крокує в ногу з тією шаленою вседозволеністю, нищенням національних ідеалів, що заполонила усі сущі періодичні й неперіодичні видання, — в нього зовсім інше завдання: переживання й відчуття “прозорих ночей”, “небес високих”, “цілющих соків”, надемоційний стан, зумовлений “передчуттями гіркими”, “розбурханими тривогами”, що “...тінню бродять день у день”. Тому так ятрить серце поета “Нащадки русичів, нещасні українці, / Чи знайдемо загублений свій шлях?”. І враз публіцистична фраза “І де пророк, що тішимось в безплідному чеканні... / Прости нас грішних, Господи, прости!” набуває поетичності, а її пафосність не є похідною заторкнутого мотиву, а постає наслідком внутрішньої енергетики, результатом синтаксичної організації віршованого рядка, коли питання постають не просто констатацією факту, а звернені у внутрішню організацію поезії, в якій врешті-решт кмітливий читач і відчуває відповідь на поставлені запитання. “Вибране” (Павловський В. А. Вибране: вірші та переклади. – Київ. Український письменник, 2022. – 188 с.) поєднує і “Часоплин”, і “Рідне коріння”, і “Тривоги Землі”, й “Чолом до Слова”, й “Гармонію світів”, і “Зустрічі та прощання” з уточненням лірична драма, а також “Нотатки до календаря”, “Осіннє золото степів”, “Козацьке коло”, “Відлуння війни”. Логічним завершенням “Вибраного” є розділ, що містить “Зорю на склі”, “Сповідь ветерана”, “Колону”, “Дорогу на Іловайськ”, “Новочеркаськ”. Кожний із циклів – етап у житті митця, насичений подіями, їхнім сприйняттям. Структура збірки “Вибране” продумана: охоплює і площину опублікованих збірок: “Зоря на склі” (1997), “Часоплин” (2004) та ін., і ключові концепти як віхи життя: “Станція Межова”, “Станція Чаплине”, “На Донеччині”, “На Майдані” (цикл “Часоплин”), “Бабусина вишиванка”, “Три сестри”, “Народна пісня”, “Хата” (цикл “Рідне коріння”), “Монолог Дніпра”, “Степові тюльпани”, “Передчуття гіркі, розбурхані тривоги…” (цикл “Тривоги Землі”), “Світобудова Слова”, “Суржик”, “Тріада”, “Ось так і живу посивіла дитина…” (цикл “Чолом до Слова”)... Лише простий перегляд таких ключових концептів дає змогу виявити великий мистецький діапазон автора, який прагне в кожному зі своїх творів повноцінно зреалізувати світовідчуття, не кривити душею, а говорити відверто й чесно про найсучасніше, про наболіле. Евтерпа Віталія Павловського – це емоційна насиченість Слова та його пам’ять. Адже саме Слово, за бережливого ставлення до нього, оберігає нас від лиха, відлунює пам’яттю віків та кровоточить болем сьогодення. Поетична збірка “Вибране” — аж ніяк не підсумок творчих пошуків, це добірні зерна створеного й пережитого, це підґрунтя для нових задумів, пошуків та їх повноцінної реалізації.
Віталій ПАВЛОВСЬКИЙ
Пам’ятник У небі вітер свище, Гуляють хмари злі. В руїнах кладовище На батьківській землі.
І пам’ятник поету Лежить розбитий вщерть. Нема ракеті veto – Повсюди сіє смерть.
Ой, скільки добрих друзів Пішли вже за світи. Один як перст у тузі. О, Господи, прости.
Енергодар Де берег Каховського моря, Це місто, як диво, зросло. Не знаючи й присмаку горя, Несло людям світло й тепло.
А поруч атомна станція. Найбільша в Європі була. Її захопила зненацька Проклята московська орда.
За що нам таке, друзі, горе? Не можна із атомом грать. Коли десь і хтось проворонив, То треба закон примінять!
Нікополь Рашисти направляють снаряди З берега окупованого. Місто віками не подолати – Воно, як сталь, загартоване.
На вокзалі панно нагадує Про козаків, що пишуть листа. Картина нікого не радує: Знівечена будівля – пуста.
Та славному козацькому роду Ніколи не буде переводу. І скільки б зла москва не хотіла, Нікополь не стане на коліна!
*** Ой, піду я у рідне поле, А воно у ранах лежить. Помирає, як гриб, поволі, А йому б служити й родить.
Налетіла ворожа сила На беззахисне уночі. Руйнувала, палила, била. І казала йому: мовчи.
Сон Мені приснився дивний сон. Мов зграя мудра дронів Спішить на збурений кордон, Де відблиски червоні.
Знаходить схованки стрільців, Що ворог злий придумав. І нищить їх немов кротів, Модерним чудо – струмом.
Історія – джерело знань. А приклад давня Троя. Тоді закінчиться війна, Як буде гідна зброя.
Пишуться вірші · “Життя є для нас – Між двох вічностей – мить”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Ірпінь Містечко казкове Ірпінь В зеленім гаю заховалося. Великого Києва тінь Росло, як дитя, розвивалося.
Та підла, підступна війна Налетіла, як чортове рило. Година настала страшна — Чорна хмара містечко накрила.
Будинки у ранах мовчать, Дерева стрімкі похилилися. Людей полонила печаль І наче життя зупинилося.
Де вірші свої я читав, Була бібліотека привітна. Тепер одинока, без прав Сумує з розбитими вікнами.
Неначе скелети стоять Будинки приватного сектора – Та зійде й над нами зоря, Усе відбудується, вернеться!
Час Через долі зірок Він пливе і пливе – Без почину, безкарно, Невпинно…
Тільки спомином час Повернути назад Можеш ти, Диво світу, людина!
Тільки мріяти час Можеш ти перегнать І у морі зірок Свою долю шукають.
Тільки мовою час Можеш ти зупинить… Бо життя є для нас – Між двох вічностей – мить.
*** Пройди крізь час, Крізь викреслений простір. Спинись і подивися навкруги – У світі тім не все було так просто: Ліворуч – друзі, справа – вороги.
Історія замішана на крові, На мріях нездійсненних намагань. Мінялись шати білі, пурпурові, А людям сипав чорний сніг страждань
Хай доля їх для тебе стане болем, Полуда із очей твоїх спаде. Лише одне не зможеш ти ніколи – Перемінить минулу ніч на день.
Приазов’я Із широких степів Приазов’я барвистих Напоїв мене спів, Наче сонце іскристий.
Спів одвічній землі Хлібодарний, величний. У степах мозолі Трудові почалися.
В перегуках дібров, У чаіному кличі І слова я знайшов – І прості, і незвичні.
Де б не жив, не ходив, Знову думка вертала До розмаю стежин, Де любов розквітала...
Де ви, юні літа, Неповторно щасливі? На душі-гіркота: Переміни жахливі.
Рідний край – у вогні, Його небо палає.
А степи запашні Чорний дим застилає.
Седнів Пам’яті Аркадія Казки Здоров будь, Седнів яснозорий! Мене, як брата, ти зустрів. Привіт палкий, зелене море, Від сонцесяючих степів.
Уклін тобі шле Межівщина... В дні братовбивчої біди Прийшла туди проста людина – Аркадій казка молодий.
Який в сільській маленькій школі Василя Мисика навчав. До скону дякував він долі, Що вчителя такого мав.
Який писав Павлу Тичині, І їх приятельство росло. Не було б Казки в Україні, Й Тичини, мабуть, не було...
Спасибі ж, Господи, за ласку – Я диво в Седневі зустрів:
У сквері мармуровий Казка Серед відомих земляків!
На межі віків До зір простерши електронні очі, Пришпорюючи ядерний потік На метагалактичному узбоччі Як пан, прямує двадцять перший вік.
Двадцятий вік, лишивши слід кривавий, Потряс закони людства до основ, І не здобувши золота ні слави, В історію поспішно відійшов.
Яким для нас прийдешнє завтра буде, Чи визріють засіви світлих мрій? Чи зможуть захистити себе люди, Щоб не зубив колиску суховій?
А, може, Землю смерч війни поплавить, І попіл ядовитий рознесе? Проміння крізь озонний щит дірявий Живе доріже, знищить геть усе?
Яким для нас прийдешнє завтра буде, Чи визріють засіви світлих мрій? Тривожний дзвін, як грім, гуде усюди – Безумство й розум кличе на двобій!
*** Передчуття гіркі, розбурхані тривоги За мною тінню бродять день у день. Весна до мене шле свої перестороги – Який безрадний світ навкруг лишень!
Він тоне у брехні, він тоне у розпусті... Сади, що нам садили, не цвітуть. Все менше діточок знаходимо в капусті, А цвинтарі, немов гриби ростуть.
Ми – наче жебраки, що скиглять поодинці, Невже козацький дух наш гордий вкляк? Нащадки русичів, нещасні українці, Чи знайдемо загублений свій шлях?
І де пророк, що поведе в краї незнані, Відкриє рай, омріяні світи? Ми тільки й тішимось в безплідному чеканні... Прости нас грішних, Господи, прости!
Міни Розкидала міни війна. То – діти підступні Пілата. Ніхто достеменно не зна, Коли злі почнуть вибухати.
Як змії, закриті лежать, Постійно чекаючи жертви.
Знайома нога, чи чужа – Однаково їм кого зжерти.
Світобудова Слова Слова олюднюють наш світ, Як пілігрими. Пізнай їх музику і зміст, Живи із ними.
Вклонись у радості, в журбі Рідному Слову. Роз’яснює воно тобі Світобудову.
Воно в години самоти, Як дух пізнання, Будує чарівні мости В сади кохання.
Бо слово наше – Божий дар, А не полова. Як наголошує Кобзар, Життя – основа.
*** У мові нашій – море Слів прекрасних, Та є придкі, як пень, у голові. Готуймо ж, друзі, всі Слова завчасно, Як предки наші ліки лісові.
*** Сумні мої потуги істини шукань У темній ямі Інтернету. Та радісно вітати книгу, храм всезнань, Коли відкрив нову планету.
Суржик Приречені жити в багні, В обіймах блатного жаргону. А суржик рве душу мені, Не знаючи більше кордону.
Де пісня широка степів, Де гомін веселий надгір’я? Хто з рідної мови схотів Зробити суцільне ганчір’я?
Слава Постою на межі По осінній порі я. Ніби в світі й не жив, Доганяв свою мрію.
Та ховалась вона, Де степи неозорі, Мара, як лісова, Хвиля, наче у морі.
Прощання з літом Никнуть при дорозі одинокі Дві старі могили. А кругом – Лагідно степи вкриває спокій Ніжно помереженим крилом.
Спить рілля, що груди натрудила, Гай уже притих, чекає снів. Над землею, аж до небосхилу Затихає журавлиний спів.
Листя пожовтілими словами Ніби хоче втішити мене. Вітер у зажурі табунами Сиві кураї у вир жене.
Тільки не потрібно мені втіхи, Не потрібно, мабуть, і жалю – Літо відпливає моє тихо. Я його, як Божий Світ, люблю.
І степи, і славнії могили, І дороги, де мені ще йти… Лиш би грози землю не згубили, Світла не згубили б до мети.
Станція Межова Пам’яті Сави Божка (1901–1947) Видно крізь тополі крутобокі Скирти золотаві. Чорний степ... Тихо. Чую тільки свої кроки, І душа тривогою росте.
Розгулялась осінь при дорозі, Вітер поганяє кураї. А мені здається: там на розі Молодість моя сумна стоїть.
Все мене гукає з виднокраю, З лісосмуги тої, де Божко, Звідавши сніги, “Гулагські раї”, Все ж до Крутоярівки прийшов...
Поспішаю, бачу, не встигаю – Кинути б тягар, що стільки ніс! Ох, неначе ящірка, зникає За туманом електрички хвіст!
Я один серед степів лишився. На пероні долі я стою. Може, чимсь у Бога провинився, Молодість проґавивши свою?
Де й коли тепер її спіймаю, Як оті загублені слова? Знову Межова мене вітає, Станція надії – Межова.
Крапочка Навкруги, ген та ген Сніг та степ. Небеса Білим пухом покриті. Серед степу Один я, Мов перст: Чорна крапочка В білому Світі.
Віталій Павловський під час зустрічі з читачами в київській бібліотеці імені Лесі Українки
Національна еліта · “Талановиті митці, люди культури, книжники, беззбройні романтики якнайбільше відповідали лицарським героям”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
поняття Шляху, Дороги, яке в різних культурах означає рух до Бога. Тож своїх побратимів шістдесятників він також бачив трохи в іншому контексті, ніж вони самі. Він ототожнював їх з лицарством. “У добу цілковитої безпросвітності й задушення особи за комуністичного режиму Дон Кіхот стає символом позитивного героя, який виборює право на життя […]. Українські інтелігенти зустрілися з Дон Кіхотом посвоєму. То тут, то там з’являвся гурт людей, озброєних уявленнями й чеснотами з добрих старих книжок і лицарською одвагою. Симптоми донкіхотства фіксувались в КДБ як спроби повстання проти режиму […]. Може, найодчайдушніший лицар, що обрав дорогу щляхетної боротьби зі злими силами комунізму, загинув у тюрмах у 1985 році. Це був Василь Стус. Ще раніше – Валерій Марченко” [12, 347]. Зіставляючи біографію Євгена Сверстюка з його текстами можна простежити послідовну єдність думки і чину. Активна протидія злу у випадку з підпалом україніки у травні 1964 року. У нього сльози бризнули з очей: “Горить моя бібліотека!”. Він пішов на судове засідання і згодом написав один з найсильніших есеїв “З приводу процесу над Погружальським”, у якому став на захист національних культурних цінностей. Його реакція на створення радянською владою культу Шевченка як революціонера-демократа і атеїста вилилась у пристрасний текст “Остання сльоза”, який набув поширення за кордоном. Ці ідеалістичні пориви виглядали як замах тонкої шпаги ідальго на залізобетонну ідеологію тоталітарної системи. А бесіди вільного розкутого інтелектуала на допитах в КДБ після арешту доводили до нестями професійних слідчих. І як наслідок – найбільший з усіх можливих термінів – 12 років ізоляції, 7 з яких у таборі суворого режиму в Мордовії. Український Ідальго потрапив у саме коло пекла, в один з найсуворіших таборів СРСР, створений спеціально для колишніх працівників правоохоронних органів, а згодом для політв’язнів. Довгі виснажливі етапи, приниження, перебування з рецидивістами, вимушене спілкування з табірними охоронцями. Він з усіх сил намагався залишатися собою, що виражалося в акціях протесту, голодуваннях і в буденних ситуаціях. “Я вимагав через прокуратуру того, чого від них ніхто не вимагає, а тому освинення густішає і найближчої межі не знає”, – писав Євген Сверстюк про переїзд на заслання в Бурятію. В Іркутську він мав конфлікт з пересильною адміністрацією. Коли колону в’язнів вишикували на перевірку і запитали, чи “єсть вопросы”, він сказав, що є. Бо бачив, як конвоїри на пагорбі по снігу тягли чоловіка, у якого сповзли штани. Це було ганебно, але окрім нього, нікого не хвилювало. Євген Сверстюк вступився і сказав про знущання над людьми і що він буде скаржитися. “Что тебе – жалко? Так отдай свои штаны”. Він мав запасні, дістав з валізи і віддав тому нещасному. І коли його кинули до юрби, вони вже зовсім по-іншому дивилися на нього, як на білу ворону [4, 13]. Це був небезпечний для нього епізод, але все минулося. Іноді він дозволяв собі звичну іронію в ризикованих випадках, коли не йшлося про чийсь захист. Так, на заслання перевозив важкий пакунок книг. Співробітниця охорони запитала, що це за вантаж. “Книги”, – відповів Євген Сверстюк. “Як у Леніна?” – з повагою запитала жертва радянської пропаганди. “А хто такий Ленін?” – дивлячись їй в очі, запитав політв’язень. І знову минулося. Як пізніше зауважив Євген Сверстюк, усі обставини його життя поверталися до нього на благо. Він наводив багато таких випадків. Драматизм долі не похитнув віри в ідеал і не затьмарив просвітленості бачення. Усвідомлення Божого проводу була з ним до останньої хвилини. “Починається радість Переходу”, – останні слова українського лицаря, сказані ним за кілька хвилин до завершення земного шляху. Валерія Андрієвська, вірна дружина, його Дульсінея Тобоська, тримала за руку. У тритомнику листів Євгена Сверстюка і Валерії Андрієвської періоду ув’язнення і заслання неодноразово згадується Сервантес і мандрівний лицар Дон Кіхот – всього двадцять разів. Це листування дає багатий матеріал про інтелектуальне життя літератора-дисидента в тяжких умовах
Національна еліта · “Талановиті митці, люди культури, книжники, беззбройні романтики якнайбільше відповідали лицарським героям”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Наталя КУЧЕР, завідувачка сектору Національного музею літератури України
Євген Сверстюк (1928–2014) – критик, літературознавець, релігійний філософ, дисидент, багаторічний в’язень радянських тюрем і таборів (1972–1983) належав до покоління шістдесятників. Філософ-дисидент Мирослав Маринович у спогадах відзначав, що вирізняло поставу Євгена Сверстюка від інших шістдесятників – “лише Сверстюк бачив потребу лицарства. І те, що люди в ньому бачили віддавна, нарешті знайшло своє слово: лицарство” [6, 298-299]. Євген Сверстюк народився 13 грудня 1928 року в селі Сільце Горохівського району на Волині в багатодітній, але заможній родині. Після закінчення школи вступив до Львівського університету на філологічний факультет з спеціальності логіка і психологія. Згодом навчався в аспірантурі Інституту психології. У 1961–1962 роках працював у Києві у відділі прози часопису “Вітчизна”, що на той час було неабияким досягненням. У цей же час молодий літератор став одним з найактивніших членів Клубу творчої молоді “Сучасник” і одразу увійшов у коло Івана Дзюби, Івана Світличного, Василя Стуса. 1964 року він підписав листа проти переслідування В’ячеслава Чорновола, 1968 – Листа 139 до генсека КПРС Брежнєва, протестуючи проти арештів інтелігенції у Києві та Москві. У самвидаві поширювалися його есеї “З приводу процесу над Погружальським” про спалення україніки в Центральній науковій бібліотеці України у травні 1964 року та “Остання сльоза” про вшанування Тараса Шевченка. Резонансною стала вагома праця “Собор у риштованні” – рецензія на роман Олеся Гончара “Собор”, яка вийшла окремою книгою в Парижі 1970 року. В ній літератор зазначав, що вироблення шляхетності – це моральна революція в почуваннях і думках людини, яка по-лицарськи бере життя як відповідальність за всіх, а острів полишає для Санчо Панси. І далі він запитує читачів і себе: може, ця людська шляхетність – єдине, що примушує нас вірити у високе ім’я людини та в її покликання? Згодом літературознавець-дисидентка Михайлина Коцюбинська назвала цю працю етичним літературознавством і наголосила, що для неї цей текст важив більше, ніж роман і він міг би стати важливою віхою на шляху національного відродження, якби його влада не забороняла [5, 238]. Непокірного критика чотири рази звільняли з роботи, а 12 січня 1972 року разом з іншими дисидентами заарештували. Вирок вразив найбільшим терміном – три есеї Євгена Сверстюка були визнані антирадянськими. Автора засудили до 12 років ув’язнення (7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання). Літератор відбував покарання в Мордовії, а згодом Бурятії, де всупереч обставинам не припиняв свою літературну працю і став членом Міжнародного ПЕН-клубу. Після звільнення у жовтні 1983 року працював столяром і вів активне публічне протистояння системі. Євген Сверстюк знову став у перших лавах тих, хто виборював незалежність України. 1993 року його обрали президентом українського ПЕН-клубу, через два роки книга есеїв “Блудні сини України” була удостоєна найвищої нагороди – Шевченківської премії. Понад чверть століття Євген Сверстюк очолював створену ним релігійно-культурологічну газету “Наша віра”, яку Борис Гудзяк назвав однією з найкращих серед релігійних видань. Будучи серед найбільших моральних авторитетів України, Євген Сверстюк перебував поза політичними організаціями і партіями, проте потужно впливав на формування ідеології і національно-патріотичного руху загалом і особливо на духовне відродження України. Це історія життя літератора-дисидента, яка дає багатий матеріал для дослідження про протистояння людини в умовах несвободи, виборювання права бути собою і про збереження морально-етичних цінностей, закладених в дитинстві. Але є ще біографія внутрішнього життя Євгена Сверстюка, яка зчитується з його творів, листів, щоденників. Вивчаючи ці тексти, можна вирізнити декілька тем, найвагомішою серед яких видається тема лицарства. Як відомо, лицарство – це кодекс поведінки і честі, що його дотримувалися середньовічні лицарі. Лицарство з’явилось у Франції та Іспанії, поширилося на всю Європу і досягло найбільшого розквіту у ХІ–ХІІІ століттях. Принциповими цінностями лицарства були побожність, честь, доблесть, шляхетність, цнотливість та вірність. Тема лицарства звучала в багатьох творах європейської літератури, але найбільшого розголосу набула у романі іспанського письменника Мігеля де Сервантеса “Дон Кіхот”. Цей твір Іспанської Золотої Доби вважається одним з найкращих романів в історії людства. В довершеному українському перекладі перша частина “Дон Кіхота” з’явилась завдяки титанічній праці одного з кращих перекладачів ХХ століття Миколи Лукаша. Другу частину згодом переклав Анатоль Перепадя. Українських шістдесятників, активних учасників руху опору, часто називають Дон-Кіхотами. Справді, вони були багато в чому ідеалістами, і як зазначав Іван Дзюба, слово “моральність” було у них паролем. Талановиті митці, люди культури, книжники, беззбройні романтики якнайбільше відповідали лицарським героям. У житті Євгена Сверстюка ця тема набула особливого значення. Тема лицарства вперше з’являється в ранніх поезіях ще далекого 1953 року: У білу ніч я залишивсь один І враз відчув, найбільше в ту годину Що на шляху я вічний паладин. Що йтиму так, як зараз в цій пустелі, Крізь кучугури снігу навмання, Минувши вогники і тихий дим оселі, Лише в душі горітиме зоря. [11, 14-15] Паладин – у середньовічній західноєвропейській літературі назва сподвижників франкського імператора Карла Великого або Короля Артура. Пізніше паладинами стали називати доблесних лицарів, відданих своєму пану або прекрасній дамі. Тож тема лицарства увійшла в життя Євгена Сверстюка ще з юності, з львівських бібліотек, які він називав “острівками свободи”. Лицарство і свобода стали для нього ідеалами, які формували особистість, яким він слідував впродовж життя. “Свобода – єдине, за що можна і треба віддавати життя – у це вірив Сервантес свято”, – напише він у статті “Наш гість жаданий – Дон Кіхот” [12, 344]. “Дон Кіхот” став улюбленим твором Євгена Сверстюка, він перечитував його кожні п’ять років. “Спочатку бачив лише контури неправдоподібних історій, а згодом, з відстані часу, як на полотні великого художника, за рясними мазками пензля, почали проступати події власного життя”, – зазначав у статті “Вибитий з сідла. Мігель Сервантес” [12, 336]. З дитинства Євген Сверстюк засвоїв моральні закони українців. Родина була вкорінена в релігійне життя, тож християнське віровчення і релігійні практики, виконання обрядів увійшли в його свідомість дуже рано. На відміну від інших регіонів України, де радянська влада знищувала духовенство і руйнувала храми, а з 1931 року заборонила друкувати, поширювати і читати Біблію, Волинь, його мала батьківщина, входила до складу Польщі і релігійне життя не переслідувалося. Тож серед українських шістдесятників Євген Сверстюк був чи не єдиною людиною, яка зберегла віру батьків і знання Святого Письма. Він уважно ставився до свого внутрішнього життя, не йшов на компроміси навіть у формальних правилах гри. Працюючи в часописі “Вітчизна”, у рецензіях та інших матеріалах, свідомо уникав цитування вождів і зберігав відданість слову. “В мене неприйняття большевизму було активне – на рівні естетичному, релігійному і філософському (…) найбільше мене гнітило примітивне матеріалістичне пояснення глибоких таємниць життя й людської душі”,– зазначав Євген Сверстюк [9, 167]. Він не піддався ідеологічній обробці влади і не сприйняв запропоновані стереотипи радянського способу життя. Мав власний погляд на речі і був вірним собі навіть у дрібницях. Його цікавили не кар’єрний успіх, не результат, а процес пізнання себе і участь у плині життя – “не швидкість течії, а глибина потоку” [1, 114]. Ці слова, сказані ним ще в 1960-х роках, вразили Івана Дзюбу, і засвідчують просвітленість бачення, уважне ставлення до
У Національному музеї літератури України зберігається вагома добірка матеріалів Євгена Сверстюка – рукописи, книги з автографами, світлини, особисті речі. Частина з них знаходиться в залі літератури 1960-х років і висвітлює творчість літератора часів українського відродження та руху опору 1960–1970-х років.
Національна еліта · “Скільки ламало життя. Скільки брало на глум – Чистим лишився стяг. Вічним – шляхетний сум”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
несвободи, боротьби за фізичне і духовне виживання і його звернення до класичного роману в різних ситуаціях. Згадки були різними – від жартівливих у листі маленької доньки Віри, яка запитувала, як народжуються циганчата в степу: “…як абстрактний тато можу тільки процитувати доні Сервантеса: кожен народжує собі подібного” [3, 259] до порівняння американського президента Лінкольна із Сервантесом після прочитання книги Карла Сендберга: “Дон Кіхот був душею ів Лінкольна, але він не дозволяв йому експериментувати на ниві добра і правди з вітряками, а тільки – радити на перехрестях доріг” [3, 170]. Або ж цитування великого іспанця у тексті про вироблення нової системи навичок: “Попереджений – заздалегідь озброєний” [3, 186]. Листування Євгена Сверстюка з дружиною – це справжній епістолярний роман, де є і освідчення в любові, і роздуми про різні аспекти життя, і описи сірих буднів, враження від прочитаного і передуманого. Валерія Андрієвська для нього – панна з Тобосу, якій ув’язнений лицар надсилає листи, “писані синім пером”. І часом в їх діалогах присутній Сервантес. 17.03.1974 р. Євген Сверстюк запитує: “Читала Сервантеса – вже отримала? Хочеш, погомонимо, що думає Сервантес про жіночу вірність?” [2, 203]. У листі від 8.11.1975 року, роздумуючи про опоетизацію Жінки в світовій літературі, знову згадує Дульсінею Тобоську: “Дама серця. Присутня з тобою, як мрія, як пам’ять, як протилежний полюс – протилежний буденній грубості життя. Цю найчарівнішу візію середньовічного лицарства Сервантес узагальнив, що не кажи – найвище” [2, 422]. У вітальній листівці дружині на день народження від 27.10.1980 року із зображенням Домського собору в Ризі він пише: “…щось теж мав би прочитати в цій залі? Знаєш – все ж-таки – Сервантеса. Люблю його виповнювати голосом. І в цій залі” [4, 222]. Знакова для творчості Євгена Сверстюка поезія “Сервантес”, з’являється в листопаді 1974 року в листі до дружини. Згодом Василь Стус дав високу оцінку тексту. У листі до Євгена Сверстюка від 1.07.1979 року він писав: “Вірш Твій за Сервантеса – пречудовий. У ньому весь Ти. Навіть – довирозумляв Тебе – по текстові. Коли б пильніше – то назвав би кілька рядків, де тобі не стало сили. Але це стосується кожного вірша нашого – будького. Але – із читаних по-українському за останні 20 р. віршів – Твій – із десяти кращих. Дуже з того радий. Коли б знаття, що в Тебе є з десять-двадцять таких” [4, 168]. Захват висловив Василь Стус і в листі до Михайлини Коцюбинської від 4.07.1979: “Вражений “Сервантесом” Євгена – ото втяв!” [4, 172]. Рядок “готика духу й кісток” стала метафорою покоління нескорених. Ідальгошістдесятники боролися не лише за права людини в цілому, а за свою людську гідність і свідомо боронили чистоту свого життя. Скільки ламало життя. Скільки брало на глум – Чистим лишився стяг. Вічним – шляхетний сум. [11, 36] Можливо, саме цим поезія “Сервантес” дуже сподобалась Василеві Стусу, бо йшлося в ній про “портрет душі” їх усіх. Так, коли він прийшов з дружиною Валентиною Попелюх і Світланою Кириченко у київське помешкання Євгена Сверстюка до Валерії Андрієвської, яка нещодавно повернулася з донькою з Бурятії, то знову висловив своє захоплення. Про цей візит дізнаємося з її листа до чоловіка від 24.09.1979 року: “Захоплений твоїм “Сервантесом” і навіть продиктував мені в зошит останню строфу, яка там не була вписана” [4, 109]. Ти, що прийшов, спинись! Змовкніть, раби в броні Лицар, високий, як спис, На сухоребрім коні. [11, 37] Текст вірша Євген Сверстюк надіслав 1981 року до професора Торонтського університету, україніста Юрія Луцького, позначивши його як “варіації на вічну тему”. Вчений надіслав враження у листі від 30.03.1981: “За “Сервантеса” особлива подяка. Я читав його з правдивою насолодою сам собі, а опісля мойому другу Вольфові Бургардові, синові неокласика, який тут професором еспанської літератури”. У наступному листі Євген Сверстюк додав: “Мій “Сервантес” – чисто підсвідоме відлуння на дні – дорогий мені як пам’ять” [2, 169] Згодом цей вірш був надрукований Яковом Сусленським в мюнхенському часописі “Сучасність” за 1982 рік у № 4-5. Для Національного музею літератури України, з яким Євгена Сверстюка єднала справжня дружба, він написав текст “Сервантеса” і подарував серед інших матеріалів. У музейній колекції зберігаються дві статті про Сервантеса – “Вибитий з сідла. Мігель Сервантес” та “Наш гість жаданий – Дон Кіхот” у різних виданнях його праць, та чавунна статуетка Дон Кіхота, яка стояла на робочому столі. Цю статуетку бачимо на світлині 1981 року, коли Валерій Марченко і Зиновій Антонюк прийшли до його помешкання на Русанівці. Нині вона експонується в розділі “Ув’язнена муза” залу літератури 1960–1980-х років.
Література 1. Дзюба І. Слово про друга. // На полі чести. Наш сучасник Євген Сверстюк. Т. 2. – К., Кліо, 2015. – С. 600. 2. Євген Сверстюк – Валерія Андрієвська. Листування. Т. 1. 1973-1978. Кн. 1. – К., Дух і Літера, 2019. – С. 736. 3. Євген Сверстюк – Валерія Андрієвська. Листування. Т. 2. 1976-1978. Кн. 2. – К., Дух і Літера, 2019. – С. 712. 4. Євген Сверстюк – Валерія Андрієвська. Листування. Т. 2. 1979-1983. Кн. 3. – К., Дух і Літера, 2019. – С. 672. 5. Коцюбинська М. Крізь велику призму. // На полі чести. Наш сучасник Євген Сверстюк. Т. 2. – К., Кліо, 2015. – С. 600. 6. Маринович М. Повна чаша як міра його душі. // На полі чести. Наш сучасник Євген Сверстюк. Т. 2. – К., Кліо, 2015. – С. 600. 7. Рух Опору в Україні. 1960-1990 Енциклопедичний довідник. – К., Смолоскип, 2012. – С. 896. 8. Сверстюк Є. Вічна туга за справжнім. Щоденникові записи. – Луцьк, Терен, 2018. – С. 414. 9. Сверстюк Є. На полі чести. Невже то я? Т. 1. – К., Кліо, 2015. – С. 364. 10. Сверстюк Є. На святі надій. – К., Наша віра, 1999. 11. Сверстюк Є. Писані синім крилом. Поезії. – К., Кліо, 2015. – С. 256. 12. Сверстюк Є. Світлі голоси життя. – К., Кліо, 2014.
Національна еліта · “Скільки ламало життя. Скільки брало на глум – Чистим лишився стяг. Вічним – шляхетний сум”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Скорботна родина та друзі з глибоким сумом сповіщають, що 27 жовтня 2023 року пішов з життя справжній патріот України, український художник-монументаліст, заслужений діяч мистецтв України, народний художник України, лавреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, Національної спілки художників України, член творчого об’єднання “Погляд”, член Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, член Народного союзу “Наша Україна” Анатолій Васильович Гайдамака. Життя А. В. Гайдамаки – це шлях вірного і сумлінного служіння рідній землі та обраній справі, зразок людської гідності, добропорядності, уміння вимогливо й водночас толерантно працювати з людьми. Народився Анатолій Васильович 9 червня 1939 року в селі Волосківці Менського району Чернігівської області. Закінчив 1961 року Харківське художнє училище, 1967 року – Московське вище художньо-промислове училище. Протягом 1967–1971 рр. працював художником-архітектором інституту “Київпроект”. З 1995 р. – головний художник Меморіального комплексу “Музей Другої світової війни”. Анатолій Гайдамака спільно зі своєю дружиною Ларисою Міщенко декорував панно стіни Інституту теоретичної фізики. Є автором оформлення Державного історико-культурного заповідника на острові Хортиця (1977–1988), музеїв: М. Островського у Шепетівці (1979), М. Коцюбинського в Чернігові (1982–1983), космонавтики ім. С. Корольова у Житомирі (1983), Т. Шевченка у Києві (1984–1987), с. Шевченкове Звенигородського р-ну Черкаської обл. (1998), Каневі (1999); Літературного музею в Одесі (1984–1985), церкви Святої Трійці (1998–1999, Македонія), художнього оформлення Національного музею “Чорнобиль” у Києві (1994–1996), нової експозиції в м. Форт Шевченка в Казахстані (1997) та ін. Автор живописних циклів “Яблуневі сади” (1980-ті рр.), “Розп’яття” (1988–90-ті рр.), “Історія України” (1990-ті рр.), пам’ятника “Хрест загиблим під час спалення м. Батурин 1708” (2004), учасник проєкту “Музей катастроф на водах” у Криму. Розробив проєкт і збудував Меморіал Героям Крут. Де б не працював, які б посади не обіймав, завжди був людяним, добросовісним, щедрим на пораду і підтримку, дарував свою любов, тепло рідним і близьким. Людина надзвичайно працелюбна, брав активну участь у суспільно-політичному житті – у вшануванні наших Героїв. Усі, хто знав А. В. Гайдамаку, любили і поважали його за чуйне ставлення до людей, велику душевну щедрість, мудрість і оптимізм. Центральне правління ВУТ “Просвіта” щиро співчуває рідним і всім, хто знав визначного митця і просвітянина Анатолія Васильовича Гайдамаку.
Продюсер і виконавець головної ролі Ігор Хитрюк (ліворуч) та сценарист і режисер фільму Василь Горбатюк
Фільм знятий за фінансової, матеріальної й організаційної підтримки благодійників – місцевих органів влади, підприємців, мешканців громади, родичів Петра Щербатого. Тривалість фільму – 30 хвилин, але робота над його створенням зайняла близько року. “Провідник “Волох” став ніби народним фільмом. Режисер і автор сценарію – Василь Горбатюк, директор Хмельницького обласного літературного музею. Оператор і режисер монтажу – Андрій Грищук. Композитор – Іван Пустовий. Продюсер – Ігор Хитрюк, керівник туристично-краєзнавчого центру управління культури і туризму Дунаєвецької міської ради. Він же й виконував головну роль – провідника “Волоха”. Фільм щиро, з глибокими переживаннями й захопленням сприйняли глядачі. Презентації й наступні покази фільму відбудуться в Дунаївцях та селах, пов’язаних із діяльністю Петра Щербатого і причетних до процесу зйомок – як на Хмельниччині, так і на Тернопіллі.
Людмила ДАНИЛЮК, заступниця директора Хмельницького обласного літературного музею Світлини Тетяни Корпусової6Сенюк
Національна еліта · “Скільки ламало життя. Скільки брало на глум – Чистим лишився стяг. Вічним – шляхетний сум”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ У Хмельницькому відбулися презентація та прем’єрний показ короткометражного документального фільму “Провідник “Волох”. З історії боротьби ОУН-У- ПА на Поділлі”. Створили фільм Хмельницький обласний літературний музей і туристично-краєзнавчий центр управління культури і туризму Дунаєвецької міської ради. Документальна стрічка “Провідник “Волох” розповідає про життя і бойову діяльність Петра Щербатого – керівника Дунаєвецького надрайонного проводу Організації Українських Націоналістів. Він вів боротьбу проти німецьких і московських окупантів у 1941–1945 роках. Петро Щербатий народився 1913 року в селі Заміхів поблизу Нової Ушиці, а до початку німецько-радянської війни працював учителем української мови й літератури у школі села Зеленче на Дунаєвеччині. Це село та сусідні Нестерівці й хутір
Косилів і стали центром діяльності повстанців ОУН- УПА під керівництвом провідника “Волоха”. Петро Щербатий-“Волох” загинув 14 лютого 1945 року поблизу села Іванків Скала-Подільського району Тернопільської області. Разом з бойовими побратимами похований у цьому населеному пункті. Зйомки документальної стрічки відбувалися на території Хмельницької і Тернопільської областей. Фільм створено на основі архівних матеріалів, спогадів родичів Петра Щербатого з використанням ігрових сцен. Акторами в ігрових сценах виступали аматори – учні та вчителі місцевих шкіл, інші мешканці громади.
Петро Щербатий з учасниками художньої самодіяльності с. Зеленче
Абетка відомих імен · “Виходити на сцену – це зовсім інше. Це твоє колосальне навантаження і твоя відповідальність”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Прем’єрою Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка в нинішньому сезоні стала вистава “Житейське море” Івана Карпенка-Карого на Камерній сцені імені Сергія Данченка (режисер Петро Ільченко). Ця постановка стала бенефісною для народного артиста України Володимира Нечепоренка, який грає роль Івана Барильченка. Сьогодні Володимир Макарович – гість “СП”.
– Знаю, що ви були ініціатором постановки. Чим вас зацікавив твір Івана Карпенка(Карого? – Наша українська класика геніальна. Чогось подібного я ніде не зустрічав, хіба що Шекспір. Маємо плеяду видатних митців – Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Панас Саксаганський, Григорій Цеглинський, Іван Франко. Це справжній космос! Колись я грав Саву Чалого у виставі за п’єсою Івана Карпенка-Карого. А його “Житейське море”, по-перше, зачепило мене тим, що тут про акторську атмосферу, акторське коло і стосунки між акторами. За час, який минув від написання п’єси (120 років), мало що змінилося. Як і тоді, валяться театри, актори, долі людей. Все це Карпенко-Карий відкрив бозна-коли. Дивуюся, коли беруть класичні українські п’єси і ставлять їх під кутом зору сьогодення. У героїв можуть бути мобільні телефони, сучасний одяг. Не розумію, навіщо це робити. Коли ми брали до роботи цей твір, я одразу сказав: “Друзі мої, робімо виставу очима Карпенка-Карого”. Мені цікаво знати атмосферу того часу, стосунки між людьми тієї епохи, якою тоді була освіта, тобто те середовище, обставини, у яких жили люди. – Також вашою ініціативою було, аби виставу ставив Петро Ільченко. – Так. З Петром Івановичем випустили багато вистав. Тісно і плідно працюємо разом вже понад 40 років. Це наче збираються родичі, вони добре знають одне одного і разом вирішують проблеми. Наша попередня спільна робота “Комедія на руїнах” йде при аншлагах. До мого ювілею разом робили виставу “Сентиментальний круїз”, яка йшла тринадцять сезонів. Загалом я переконаний, що актор прийшов до театру, аби виконувати волю режисера. – Репетиційний процес під час широкомасштабної війни має свої особливості? – Зараз відчуваємо більшу відповідальність, адже на виставу прийдуть люди стомлені, знервовані. Їм треба відпочити від того, що відбувається навколо. Але й тут нас “наздоганяє” ворог. Не раз вистави на самому початку переривалися повітряними тривогами. Потім люди повертаються, проте порушується цілісність спектаклю. – Що можете сказати про свою роль? – Глядачі кажуть: “Таке враження, що ви граєте не Барильченка, а самого себе”. Це для мене найважливіше. Коли прочитав п’єсу, то зрозумів, що мені не треба нічого вигадувати, нічого фантазувати – я Барильченко. Хоча, звісно, виникали питання щодо його коханки, стосунків у сім’ї. В усьому іншому грав себе. – А про колег по сцені? – Насамперед хотів би згадати Анатолія Гнатюка (роль актора Крамарюка). Він хороший у роботі. Починаємо разом працювати, я пропоную щось змінити, він завжди йде назустріч. На моє переконання, саме так актор повинен ставитися до своєї роботи. А ще Володимир Ніколаєнко (антрепренер Усай), Дмитро Завадський та Ренат Сєттаров, які в різних складах грають помічника режисера Кактуса. Вони разом із головним персонажем напрацьовували виставу. Інакше й бути не може. Це порядні й відповідальні люди. Працюємо з ними в тандемі. Також хотілося б згадати художницю-постановницю та художницю з костюмів Анну Духовничну. Я наполягав, аби костюми не були сучасними. Аня зрозуміла мене і режисера-постановника, зробила прекрасні костюми. Ця робота далася мені непросто. Над виставою ми працювали більше чотирьох місяців. Якщо на інші ролі є два склади акторів, то свою я граю один. Мені доводилося щодня двічі проходити текст, два рази “помирати” на сцені. Психологічно це дуже важко. Я став погано спати, втратив апетит, постійно думав про цю роботу. Я придумав три варіанти фіналу вистави. Режисер Петро Ільченко вибрав той, що й увійшов до спектаклю. На наші прогони приходив генеральний директор – художній керівник театру Михайло Захаревич. Він запропонував скоротити фінал, аби мій герой виглядав людяніше. – Чи важко було повернутися до творчості після початку повно( масштабного вторгнення? – Для мене це стало рятівним колом. Як ми тут, у тилу, в теплі й добрі, можемо допомогти нашим воїнам на передовій? Тільки своєю роботою. Наше мистецтво повинно бути чистим, покликаним до Перемоги. Після прем’єри “Житейського моря” публіка була в захваті. Це наша мистецька перемога. Ми зробили те, що хотіли. Сьогодні всі актори працюють на межі людських можливостей – емоційних, розумових, фізичних, психологічних. Кожен старається, відчуває відповідальність, покладену на нього під час війни. – Що вплинуло на вибір вашої професії? – Пригадується дитинство. У нас не було ні світла, ні тим паче телевізора, лише гасова лампа. Два старших мої брати вже ходили до школи. Якось увечері ми зібралися біля гасової лампи – мама, брати і я. Вони про себе щось читають, а я малюю. Потім мені набридло, і я почав кричати:
“Або навчіть мене читати, або читайте вголос”. І вони справді навчили. Поки пішов до школи, багато чого перечитав, серед улюблених авторів – Александр Дюма. А ще у нас було радіо. Щосуботи о 20-й годині йшла передача “Театр перед мікрофоном”. Слухав Аркадія Гашинського, Ольгу Кусенко, Наталію Ужвій, Євгена Пономаренка, Михайла Задніпровського, Володимира Дальського – визначних майстрів української сцени. Не міг навіть уявити, що буду з ними працювати. Згодом я вступив до вечірньої школи і пішов працювати на механічний завод. Мене запросили на 8 березня до заводського клубу читати частівки. Я не мав уявлення, що це таке. А баяніст Михайло заспокоїв, що, мовляв, нічого складного, дав текст. Мій виступ побачила Тетяна Желанова, керівниця Золотоніського народного театру при районному будинку культури. Запропонувала грати в їхньому театрі. Я був у захваті, виконував ролі головних героїв, коханців. Саме Тетяна Миколаївна порадила мені вступати до Театрального інституту. Хоча було 50 осіб на місце, але я вступив з першого разу. Мав прекрасних викладачів, серед них – права рука Леся Курбаса Михайло Верхацький. А ще Микола Мерзлікін, Віктор Кізін. Зараз таких викладачів називали б “зірковими”, тоді ж не було ніяких зірок. Просто всі віддано робили свою справу. І нас виховали такими – відданими роботі. – У виставі “Украдене щастя” ви грали разом із Богданом Ступ( кою. – Бракує слів, аби висловити своє захоплення від цієї роботи, від самої п’єси Івана Франка. Режисер Сергій Данченко був не просто людиною, а космосом,
мав тонкий сценічний смак. Не був багатослівним, але які ставив вистави! Майже в усіх його виставах грав я. Богдан Ступка – це диво, а не актор. Так само, як Ірина Дорошенко, яка грала Анну. Після того, як пішли з життя Степан Олексенко та Віталій Розстальний, вистава не йшла. Пізніше я підійшов до Ступки і сказав: “Богдане, давай будемо грати “Украдене щастя””. Почали грати, були аншлаги. Не можу без хвилювання згадувати ті часи. – Напевно, знаковою для вас була роль Івана Сірка у виставі “Урус(Шайтан”? – Спершу на цю роль мене призначили разом із Богданом Ступкою. Коли Богдан Сильвестрович побачив мої репетиції, то запропонував мені самому залишитися на цій ролі. Мовляв, він вже не зможе так грати. Далеко не кожна людина здатна визнавати такі речі. Іван Сірко спілкувався з космосом. Як відомо, він брав участь у 52 битвах і жодної не програв. Коли виходив у поле, до нього підходили вовки, і він біля них сидів. Знову пригадую дитинство. Я часто залишався вдома сам. Якось мама прийшла з робити і знайшла мене в кущах біля дому. Я спав, а біля мене спало десятеро собак. Раптом Бог послав мені роль Сірка. Люблю всі свої ролі. Загалом їх у мене було понад 60. Фантастична вистава “Енеїда”. У “Кар’єрі Артуро Уї” грав разом із Богданом Ступкою на малій сцені. А ще “Пігмаліон”, “Візит строї дами”, “Сава Чалий”. Є що згадати. – Досить незвично було поба( чити вас у ролі німця(колоніста Пфейфера у виставі “Комедія на руїнах”, яка не так давно з’явила( ся в репертуарі театру. – До мене підійшов Петро Ільченко і сказав: “Володю, мені навіть незручно пропонувати тобі епізодичну роль у кінці вистави”. Я прочитав і сказав, що буду із задоволенням грати. Невелика роль була у мене і у виставі “Едіт Піаф”, але вона завжди кілька разів переривалася оплесками. – З ким із режисерів ще дово( дилося працювати? – Хороші ролі мені давав Дмитро Чирипюк, хотів би ще з ним попрацювати. Мав у нього цікаві ролі у виставах Юрія Одинокого “Сірано де Бержерак”, “Ідіот”. Це наша театральна школа, наші традиції. У молодих режисерів інші погляди, інші вимоги.
Граю як на великій, так і на камерній сцені. У камерної сцени своя специфіка, ти спілкуєшся з глядачем, наче під час звичайної розмови. А з великої треба посилювати голос, аби люди чули, що говорить виконавець. До того ж на камерній сцені більше хвилювання. Ти ні за що не сховаєшся. – Мали досвід роботи в кіно? – Трохи знімався. Щоправда, не так багато, як хотілося б, хоча багато запрошували. Але не відпускали з Театру юного глядача, бо мав там багато роботи. Специфіка в кіно дуже відрізняється від театральної. Зізнаюсь: я не в захопленні від процесу зйомок. Можуть знімати по одній фразі, немає цілісного прочитання образу. Можуть знімати спочатку кінець, а потім початок. У кіно все вирішують не актори, а монтажери та режисери. Виходити на сцену – це зовсім інше. Це твоє колосальне навантаження і твоя відповідальність. Також я озвучив понад 1200 фільмів. Моїм голосом українською мовою заговорили Жан- Поль Бельмондо, Ален Делон, Джек Ніколсон, Роберт де Ніро та багато інших акторів. А ще було багато телесеріалів. – Ви викладаєте в Київському національному університеті куль( тури і мистецтв. Які основні зав( дання ставите перед студента( ми? – Ставлю планку, до якої вони мають дотягнутися. Дуже хочу, щоб вони вийшли з університету і знали, що таке театр. На жаль, 90 відсотків не знають, що це таке, і їм ніхто про це не розповідає. Ба більше, багато викладачів ніколи не працювали в театрі. Я їх вводжу в нашу театральну атмосферу, в різні складності, розповідаю, що працювати треба щиросердно, наполегливо. Серед моїх вихованців заслужений артист України Віктор Семирозуменко, який працює в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки, актор театру і кіно Едуард Малахов та багато інших. Все це талановиті люди. – Маєте захоплення? – Вирізав із дерева. У мене були величезні виставки в Міжнародному центрі культури та мистецтв, Будинку актора. Хоча мої роботи й охороняли, але їх все одно крали (усміхається). У мене 70 інструментів. Міг добу сидіти на балконі й вирізати. Дружина приносила цигарки і їжу, а я працював. – Чи є ролі, які б хотіли зігра( ти? – Ті ролі, що хотів, напевно, вже пізно грати. Зізнаюся, що я ще живу “Житейським морем”, настільки перейнявся цими подіями. Весь час про це думаю. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Хочу подякувати своїм викладачам, рідній Золотоноші, дея провів цікаві дитинство і юність. Колегам, з якими працюю, художньому керівнику театру Михайлу Захаревичу, який дав можливість поставити “Житейське море”. І, звичайно, я хочу подякувати нашим захисникам, низенько вклонитися цим людям за те, що вони роблять. Кожен із нас сьогодні повинен хоч якось їм допомагати.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
Арт"калейдоскоп · “Дає відчути живу душу нашої культури й утверджує Україну”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
напарниця Юлія Ступка втілює роль Віліни. Ми називаємо їх голлівудською парою. Також хотілося б згадати Анжеліку Драпіковську, яка грає Дороті. Вона єдина у виставі співає наживо. Саме природний спів особливо приваблює публіку. Думаю, у Анжеліки це добре вийшло. Задоволений також роллю Страшила, яку виконує Юрій Хетчіков. Наприкінці вистави він проникливо каже: “Я хочу знати, що в мене є розум”. Від цих слів мені самому щемить серце. Образ Лева в різних складах втілюють Юрій Фарафонов та Віктор Драпіковський. Це дуже різні образи. В одного це потужний Лев, який все-таки боїться, а в іншого – боязкий, що трохи запинається. Дороті грає молода актриса Настя Ворона, яка нещодавно прийшла до нашого театру. Втілює цей образ по-своєму. Тотошку зіграли Вікторія Огородня та Вікторія Тебенєва. Багатьом глядачам подобається Дроворуб у виконанні Вадима Доценка. На другій чи третій читці він знайшов собі образ робота. Як на мене, вийшов колоритний персонаж. Вистава вже живе своїм життям, зі своїм запалом та енергією. Але робота над нею триває. Нині її тривалість – одна година і сорок хвилин. Якщо побачу, що на якомусь моменті глядачеві нудно, то скорочуватиму деякі сцени, а, можливо, щось додам. Не відкидаю, що будуть циркові номери у фіналі. Знаємо, що на наступні покази квитки продані. Люди вже почали говорити про цю виставу. Думаю, у неї буде довге життя. Дай Боже, щоб у країні був мир, а ми зробимо все, що зможемо, для нашого глядача. Афішу театру поповнює вистава “Солом’яний бичок”, яка давно не йшла. Свого часу її ставив Юрій Сікало, а я був другим режисером. Після того, як Юрій Іванович пішов з театру, про неї забули. А вже в період повномасштабного вторгнення вирішили поновити цю виставу, дещо змінили. Хочемо поновити й деякі інші вистави, які йшли раніше і подобалися глядачу, зокрема, “Золоте курча”. Ставитимемо новорічну виставу, назву якої поки що не скажу. До роботи над нею запросили народного артиста України, режисера Херсонського обласного театру ляльок Бориса Чуприну. Потім я ставитиму велику виставу “Дюймовочка”. Це теж буде оригінальна п’єса. Якщо все складеться, то глядач побачить її навесні. А для дорослого глядача хочемо зробити “Лісову пісню”. Це буде великий проєкт на кшталт “Енеїди”.
Мистецький проєкт “Протистояння. Руйнуван5 ня чорної імперії”. Опішне, 2022
тальні скульптури мають особливу силу, яка дає відчути живу душу нашої культури й утверджує Україну як державу, гідну вільного і суверенного майбутнього.
Жанна НЕВКРИТА, інформаційна служба Національного музею гончарства Фото Тараса ПОШИВАЙЛА
Арт"калейдоскоп · “Дає відчути живу душу нашої культури й утверджує Україну”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Вадима ГНІДАША
У таких подорожах, одну з яких бачимо в цій казці, ми знаходимо самих себе, а ще дізнаємося, що для того, аби знайти найважливіші в житті речі, потрібно насамперед зазирнути всередину себе. Мабуть, тому ця історія досі актуальна й цікава, особливо, якщо це велике мюзик-шоу з оригінальними піснями та акторами живого плану і навіть з магією. – Я ставлю вистави для дорослих і дітей, – розповів режисер-постановник Дмитро Драпіковський. – Звісно, вони відрізняються, адже різні адресати. Для дорослої публіки можна дозволити якісь метафори, асоціації, які неможливі в дитячій виставі. Дорослий глядач може розгадувати мій ребус. А якщо до дитячої вистави додати забагато філософії, то вона стане дітям просто нецікавою. Так само відрізняються і п’єси для дорослих та дітей. Можна довго розповідати історію Гудвіна, але малеча це не слухатиме. Їй цікава дія. Якщо дорослим можна пропонувати діалоги більшої внутрішньої сили тривалістю п’ять хвилин, то діти такі діалоги просто не витримають. У мене дві доньки. Одній сім з половиною років, другій скоро буде три. Є думка, що за реакцією дітей можна бачити, цікава вистава чи ні. Я на своїх дітях цього не перевіряв, але запросив старшу доньку на генеральний прогін нової вистави. Вона сказала, що другий акт сильніший (усміхається). Щодо передісторії. З цим твором я познайомився в дитинстві. Проте тоді це був не “Чарівник країни Оз”, а “Чарівник Смарагдового міста” Олександра Волкова. Як ми тепер знаємо, він украв ідею, фабулу, персонажів у Френка Баума і написав нібито свій текст. Я слухав платівку на програвачі. Мені цей твір подобався сюжетом. Там є як внутрішня дія – всі ми талановиті, тільки треба в це повірити, знайти свій талант, такі сам сюжет – це пригоди. Коли подорослішав, то мене зацікавила тема комплексів. До речі, нещодавно прочитав статтю, у якій сказано, що всі діти до трьох років геніальні, у них закладено великий талант. Але після трьох років половина таланту кудись зникає. Натомість можуть з’явитися певні комплекси. Хтось комусь сказав, що він нерозумний, і той вже повірив. Ми повинні подолати ці стереотипи. Тобто у нашої вистави психотерапевтична мета. Повторюсь: всі діти талановиті, і ми повинні їм про це казати. Я не хотів ставити виставу за твором,
Художниця5керамістка Інна Гуржій
Галерея монументальної садово-паркової глиняної скульптури – унікальна для України колекція творів, яку вже понад 25 років розбудовує на просторах Опішного Національний музей-заповідник українського гончарства. Тут представлені роботи видатних художників-керамістів України та світу, що в різні роки брали участь у симпозіумах-практикумах на базі музеюзаповідника. Однак, складно сказати, чиїх “облич” в авторстві цих мистецьких творів більше – “чоловічих” чи “жіночих”. Попри те, що ці скульптури потребують для створення значних фізичних зусиль, роботи мисткинь не слабують у цьому технологічно складному процесі. Вони демонструють повнозвучність ідеї, захоплюючи силою витримки в такому серйозному творчому виклику собі самій… Рішучою до мистецьких пошуків є полякий колись вважали оригіналом. Мається на увазі твір Олександра Волкова. Почав шукати п’єсу саме за Френком Баумом. А виявилося, що її просто немає. Загалом практично не існує драматургії для театру ляльок. Тож п’єсу написав я сам. Вигадав, що це буде начебто телевізійне шоу. Зрозумів, що має бути музика. А щоб вийшов мюзикл, потрібні вірші. Я звернувся до Олександра Кузьміна, режисера, драматурга, п’єси якого йдуть у багатьох лялькових театрах України. Він не лише написав вірші, а й допоміг мені дещо переосмислити свою п’єсу. Хотів зробити цю постановку до Великої війни. У нас навіть були читки. З початком повномасштабного вторгнення ми про неї просто забули, поки директор нашого театру Ігор Гулий не сказав, що потрібно продовжувати роботу і жодні москалі не завадять нам творити мистецтво. Почали працювати над виставою у травні 2022 року. На сцені одночасно грають чотирнадцять акторів з ляльками. Це забагато, зазвичай на ній перебувають по 5-7 артистів. Ці та інші питання треба було вирішувати нашому головному художнику Миколі Даньку. Потрібно було зробити для акторів яскраві костюми і зробити так, щоб ляльки не губилися на тлі людей. У нас – або порожня сцена і багато акторів, або сцена наповнена декораціями, а акторів мало. Чи на порожній сцені тільки двоє акторів. Усі наші цехи активно працювали над тим, щоб створити ляльки й костюми. Все встигли. Виставу зробили у формі шоу. Мені здається, що дитина ніколи не буде дослухатися до моїх порад, її треба трохи перехитрити. Тобто через розвагу дійти до свідомості дитини. Саме завдяки розвазі можна найточніше передати зміст самої драматургії вистави. Директор нашого театру не був керівником постановки. Він був другом режисера-постановника і головного художника. Ми разом обговорювали всі моменти. Все, що глядач потім побачив на сцені, було в нашому постановочному плані. Зокрема, Ігор Гулий підказав, які повинні бути танці. Він – творець вистави, як і ми з художником-постановником. У виставі всі ролі головні. У кожного персонажа своя історія, всі вони важливі для сюжету, фабули вистави. Тут немає пастельних фарб, а яскраві мазки – червоний, зелений, чорний, білий. Роль Бастінди чудово виконує провідна майстриня сцени нашого театру Лідія Шевченко, вона тонко відчула цей образ. Іншу Бастінду втілює Вікторія Топчій. Цікаво спостерігати, як у неї виходить перемикання між лялькою і власне собою. Я в захваті від роботи Олександра Ворони, який грає Гудвіна. У нього цікава психофізика, він заводить публіку. А якщо сумує, то з Олександром сумує весь зал. Його
Прем’єрною в Київському академічному театрі ляльок “Замок на горі” стала вистава “Чарівник країни Оз” за казкою Френка Баума. Нова робота столичного театру зацікавить не лише дітей, а й дорослих.
Арт"калейдоскоп · “Дає відчути живу душу нашої культури й утверджує Україну”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
тавська художниця-керамістка Інна Гуржій. Мисткиня займається керамікою понад 20 років. Попри те, що в її доробку переважають орнаментальні тарелі, панно, фігурні посудини, камерні декоративні роботи, вона не боїться виходити за рамки своїх досягнень і братися за нові творчі експерименти. Так свого часу Інна Гуржій заявила про себе як талановита авторка монументальної глиняної скульптури. Першим кроком стала участь художниці-керамістки 2012 року в ІІІ ІНТЕРСимпозіумі кераміки в Опішному “2012: 12х12”, де її твір “Відродження” було відзначено високою нагородою – другою премією. Відтоді Інна Гуржій є постійною учасницею не лише виставкових проєктів, а й творчих практикумів на базі Національного музею гончарства – щоразу вони відкривають нову грань її мистецької постаті… 2014 року, під час V ІНТЕРСимпозіуму кераміки в Опішному “2014: 14х14”, мисткиня створила композицію “Солов’їна країна – Україна”, символічний образ нашої держави. 2017 року за темою Міжнародного симпозіуму монументальної кераміки “Філософія Буття” керамістка виготовила скульптуру “Взаємозалежність. Буття і час. Статистичність і рух”, яка стала окрасою зовнішньої експозиції Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа. Міжнародний симпозіум монументальної кераміки “ГігантоМАНІЯ” (2019)
виявився новою вершиною творчих досягнень Інни Гуржій: її скульптура “Нев’янучий цвіт” стала першим 5-метровим твором керамістки. Під час Національного симпозіуму монументальної кераміки “ГІ- ГАНТИ Незалежної України” (2021) твір мисткині “І проросте українська свідомість на давньому корінні” знову сягнув 5- метрової позначки. Робота ідейно продовжує попередню тему: вона зображує національний дух в образі квітки, композиційні елементи якої нагадують мотиви української народної творчості у вишивці, ткацтві, розписі хусток та мальовці традиційної кераміки. Кривавий біль, який відчули українці з початком війни, спонукав стати до захисту Батьківщини кожного на своєму місці. Переживання мільйонів людей Інна Гуржій втілила в мистецькому проєкті під назвою “Протистояння. Руйнування чорної імперії”. Він став одним із трьох переможців Міжнародної грантової премії Говорунів 2022 року. Робота передає потужну силу, з якою народ мужньо протистоїть ворожій агресії – воює, волонтерить, підтримує… Творчий стиль Інни Гуржій повсякчасно вирізняє прагнення продовжити й осучаснити у своїй творчості національні традиції. Монументальні роботи лише підсилили мистецький голос авторки. Так Інна Гуржій говорить із глядачем про минуле і сучасне нашої Держави, її духовні надбання і майбутні прагнення, про її нинішню боротьбу і найбільшу мрію… Її монумен-
16 Добрі новини · “Настав час для зміни графічного зображення української мови”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Напередодні Дня української писемності та мови у прес-центрі Українського кризового медіа-центру відбувся круглий стіл на тему “Національний державний шрифт – яким йому бути?”. У колі митців, науковців, фахівців з дизайну та громадських діячів, котрі відомі своєю діяльністю з виборювання і творення української ідентичності, обговорили питання надання українській абетці автентичного національного вигляду та використання її в офіційній графічній морфології і культурному обігу. Темою обговорення стала нагальна тема сьогодення у світлі російсько-української війни: припинення використання шрифтів російського походження, надання українській абетці автентичного національного вигляду, використання її в офіційній графічній морфології і культурному обігу. В українському суспільстві трагічними подіями війни сформовано потужний запит на розвиток національної ідентичності та усунення впливу держави-агресора в інформаційній, освітній, культурній сферах України. “Україна як самостійна держава повинна володіти всіма символами державності і, перш за все, державною мовою з відповідною цій мові графічною абеткою”, – заявляє лавреат Шевченківської премії (2019), автор проєкту “Рутенія. Графіка української мови”, художник-графік, член НСХУ, професор, член-кореспондент Національної академії мистецтв України Василь Чебаник. У всіх сферах повсякдення українська мова візуально практично не відрізняється від російської – “русскій гражданскій шріфт Петра І” знищив протягом майже 300-літ колоніалізму візуальне сприйняття України через відсутність власної графіки національної абетки. Настав час для зміни графічного зображення української мови та розробки українського національного шрифту! Верховна Рада України планує припинити використання шрифтів російського походження (зокрема давньослов’янського шрифту “іжиця” та похідних від нього) під час оформлення документів і грамот. Що взяти за основу майбутнього національного шрифту? На думку учасників першого круглого столу, Українській державі потрібна легко впізнавана конструкція літер (графем), котру можна використовувати і для друку
Василь Чебаник підписує збірник українських шрифтів “Рутенія”
книг, і для рукописного письма, і для плакатів або табличок державних установ. Цей шрифт має бути сучасним, але базуватися на історичних письмових та друкованих джерелах, з виразними ознаками українськості, і цей державний шрифт (або абетка) має виконувати роль національного державного символу та засобу самоідентифікації нації. Пропозиціями державної політики у сфері утвердження національної графічної ідентичності на першому публічному обговоренні теми “Національний державний шрифт – яким йому бути?” поділилися, зокрема: Василь Чебаник, заслужений художник України Миколай Кочубей, народна депутатка України, перша заступниця голови Комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики Ірина Констанкевич, головний спеціаліст відділу військової символіки Управління стратегічних комунікацій Апарату Головнокомандувача ЗСУ Олексій Руденко, каліграф, керівниця проєкту “Рутенія. Графіка української мови” Анжеліка Корнієнко та інші фахівці.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК Фото автора
Не забули Василя Біднова
2 січня 2024 року виповнюється 150 років Василю Біднову – історику, архівісту, археографу, співзасновнику Катеринославської “Просвіти”, громадському й культурному діячеві початку ХХ століття. З цієї нагоди ініціативна група просвітян вийшла з пропозицією вшанувати пам’ять славетного земляка встановленням у центрі селища погруддя В. О. Біднову – за погодженням і підтримкою Широківського селищного голови Олександра Кокула. До слова, в 1995 році в Широкому за ініціативи та безпосередньої участі Широківської “Просвіти” і її голови Валентина Деркача було відкрито меморіальну дошку В. О. Біднову. В умовах війни роботу виконують винятково на добровільні пожертви. Скульптор – наш земляк Олександр Канібор-старший. Серед його робіт – пам’ятник отаману Костю Пестушку в Кривому Розі, князю Святославу, гетьману Сагайдачному в Маріуполі, Іванові Сірку на Хортиці, Миколі Аркасу в Миколаєві та багато інших. На перші пожертви придбали гранітну брилу. Вважаємо, що вшанування пам’яті В. О. Біднова в гранітному погрудді на його малій батьківщині стане подією як для земляків-широківців, так і для всієї “Просвіти”. Нагадаю, що цього року Січеславська “Просвіта” видала книгу спогадів про Василя Біднова. Ця книга стала можливою завдяки зусиллям команди сучасної Січеславської “Просвіти”. Цей проєкт набув життя завдяки підтримці багатьох людей, які цінують історію та поважають роль українських діячів науки, культури та освіти.
Євангелії – дітям
Іноді Січеславська “Просвіта” отримує подарунки від партнерів як знак визнання та підтримки нашої діяльності. У цьому році книжковий інтернет-магазин “Наш Формат” безкоштовно передав нам 100 примірників книги “Дитяча Євангелія”. Це видання містить оповіді про Ісуса та багато ілюстрацій, створених майстром сучасної української книжкової графіки Костянтином Лавром. Команда Січеславської “Просвіти” передала це видання дітям у звільнених селах Миколаївської та Херсонської областей під час наших гуманітарних виїздів до дев’яти селищ.
Сергій ТЮТЮННИК
16 Добрі новини · “Настав час для зміни графічного зображення української мови”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Мороз Лариса Захарівна – 1000 грн. 2. Федоренко Борис Іванович – 500 грн. 3. Черняхівський Олексій Іванович – 1000 грн. 4. Олещук Ігор Андрійович – 300 грн. 5. Бондарчук Андрій Іванович – 2000 грн. 6. Слойко Неля Іванівна – 600 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Добрі новини · “Настав час для зміни графічного зображення української мови”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ