Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне · “Наша мова поетична і текуча, як кринична вода, що виливається з жолоба і тихо пливе між зеленою травою”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Не загине Україна, не загине народ” До 185-ліття від дня народження Івана Нечуя-Левицького

Слово Просвіти, №44 за 2023 рік

Анна СТОЛЯРОВА, просвітянка, м. Харків Іван Семенович Нечуй-Левицький – один із найзаслуженіших українських письменників. Крім художніх творів, він залишив чималу літературно-критичну, публіцистичну та епістолярну спадщину, робив фольклорні записи, записував почуті від народу пісні, цікаві слова та фрази, колядки. Письменник любив поезію, музику, театр. Все почалось із раннього дитинства. Як згадував Іван Семенович у своєму “Життєпису”: “Мати моя була весела, говорюча та співуча. За роботою все бувало співає українські пісні. Була нянька, баба Мотря, казала нам казок, співала пісень. Я скрізь бував з нею і придивлявся до народного життя. Дівчата співали за роботою, і я навчився всіх пісень, бо сам дуже любив пісні”. Були в нього і дядьки, брати матері, Євтроп і Дорофій, які співали українські пісні, грали на скрипці. Батько, за дорученням Пантелеймона Куліша, записував народні пісні. І далі згадує письменник: “Перший Шевченків твір, котрий мені довелося прочитати, як я був в першому класі семінарії, – “Причинна”. Я прочитав її з сестрою, і ми вивчили її напам’ять, так вона нам сподобалась”. Плекало у хлопця любов до пісень навчання в Богуславському училищі: “Співав у хорі дискантом старовинні канти, співали і пісню Григорія Сковороди, відому в ті часи по всій Україні “Бідну птичку уловили і в кліточку посадили””. Навчання в Богуславськім училищі Іван Семенович згадує так: “Доля судила мені прожити дитячі літа в цій чудовій околиці й набиратись в ній сили й поезії серед чудової обстави природи. Пізніше я втямив гаразд слова пісні, котру співав наш хор – “Цей пречудовий наш край здається нам рай, рай!”. Значний вплив на подальшу долю письменника мав “Кобзар” Т. Шевченка, який він прочитав ще хлопцем, і він його “дуже вразив своєю високою поезією та народністю в поезії”. Саме “Кобзар” Шевченків навів його на думку, що треба писати по-українськи. Письменник вважав, що “українська література виросла на підставі народних дум і пісень, наша мова поетична і текуча, як кринична вода, що виливається з жолоба і тихо пливе між зеленою травою”. Івана Семеновича приваблювала “минувша давня історія України, яка може бути невичерпним джерелом для української драматичної поезії; перший приклад тому показав Тарас Шевченко, написавши свого Назара Стодолю”. У нарисі “З Кишинева” письменник згадує про українську трупу М. Старицького і М. Кропивницького: “Слава про артистів української трупи давненько вже дійшла і до Кишинева. На самий перед пішли на сцені “Наталка Полтавка” та “Сватання на Гончарівці”. На всіх спектаклях було народу повнісінько. Половина публіки не розуміла української мови, а всетаки йшла в театр – молдавани, греки, вірмени, жиди і болгари, як говорили – артисти так чудово грають і співають, що навіть не розуміючи половини того, що говорилось на сцені, можна було любуватись грою та співами артистів”. У статті “Українська поезія” письменник дає стислий огляд творчості українських поетів. У ній він виділяє окремо поезію Агатангела Кримського: “Це справдешній поет. Усе, що він видав у своєму “Пальмовому гіллі”, проникнуто подихом чистої поезії, почування краси в природі, краси людського духу”. Другим Нечуй-Левицький відзначає В. Самійленка і дає огляд віршу “Орел”: “Орел, котрий широким помахом своїх дужих крил піднявся вище од хмар, рвався та силкувавсь піднятися до сонця, купався в світі проміння, але до сонця не долетів і, почутивши, що він син землі, мусив вернуться на землю і спустився на кручі; йому зосталась тільки одна втіха – розказувати людям за небо, за сонце та блискучі зорі”. Письменник окремо аналізує вірш Т. Шевченка “До Основ’яненка”. Дослідники вважають, що цей вірш написаний під враженням поета від нарису Квітки-Основ’яненка про кошового отамана Чорноморського козацького війська “Головатий. Матеріали для історії Малоросії”, на що вказують рядки вірша у першому виданні “Кобзаря” 1840 р.: “Наш завзятий Головатий / Не вмре, не загине”. Нечуй-Левицький дає характеристику цій поезії: “В вірші поет не оповідає історію Січі, а освічує руїни світом місяця, додає до нього шум порогів; в його за давню Січ розмовляють очерети з Дніпром, а плаче за нею чайка на тих місцях, де тирса шуміла, де колись лилась кров, і за цю давнину питають тільки степові могили в буйного вітра”. Під враженням вірша “До Основ’яненка” Микола Лисенко створив кантату “Б’ють пороги”. З видатним українським композитором Івана Семеновича зв’язувала велика творча дружба. Лисенко присвятив письменникові “Дві пісні без слів” для фортепіано. Найвидатніший твір Нечуя-Левицького повість “Микола Джеря” присвячений Лисенкові. Послухавши кантату “Б’ють пороги”, Іван Семенович створює геніальний нарис за своєю значимістю для української культури “В концерті”. У Росії нарис довго не друкували. Петербурзький цензурний комітет побачив у творі “українофільську тенденцію”. Нечуй-Левицький у цьому нарисі справді найкраще, найщиріше, найсердечніше висловив свою любов до України: “Був концерт, не концерт, а генеральна репетиція Лисенкового концерту в Київському театрі. Я люблю ці генеральні репетиції, вони кращі ніж концерти – кожний артист грає і співає не для других, а ніби сам для себе; співи ллються вольно, як вольна річка по лугах, як вольний теплий вітерець по степах. Сцена освітилась. От виходить на сцену український хор. Народні костюми, свіжі, нові, гарні. На дівчатах аж сяють квітки та стрічки. Вишивані сорочки, червоні черевички, намиста аж сяють. Повіяло рідним духом України. На сцені заворушилась сила молодих людей. Свіжими молодими голосами полилась Лисенкова кантата “Б’ють пороги”. Загув оркестр прелюдію. Загуркотіли баси. Полився голос чудового баритона: Б’ють пороги, місяць сходить, Як і перше сходив, Нема Січі... Нема Січі! Одно слово генія, кинуте в мелодію, – і ніби чарами розгорнулась передо мною картина. Пустиня. Українські степи мріють без краю. Вечір. Червоне сонце сідає й заливає степи. Дніпро лиснить червоним сумним світом. Очерети дрімають. Верби стоять непорушно. Січ лежить в руїнах, неначе давня Троя. Ніде ні живої душі, все завмерло на Україні. “Слава не поляже!” – заспівав дівочий хор, полився ніби з хмар граційний гомін. І картина ніби ожила перед моїми очима. “Слава не поляже!” – заспівали козаки, і лиман зрадів, заколивався. Загув Дніпро. Впала темрява ночі. Запалало небо вогнем. Сонце одразу викотилось на небо. Виникли й ніби ожили береги. Заклекотали орли в степу. А козаки пливуть і співають. Чути силу України в тих дужих мотивах, силу велику, незломну. “Не загине, не загине” – в’ється думка. Не загине Україна, не загине народ. Якась солодка радісна надія ворушиться в серці, оживає, вилітає на світ Божий, літає над гарними степами, неначе вранішня зірка зоріє. Я забув, що сиджу в театрі, на мене дихнула весна своїм теплом десь в селі над водою, в зеленому лузі. Чудова оригінальність мелодій неначе мене причарувала. І знов бачу тебе, мій рідний краю! Бачу тебе весною в цій весняній красі”. У поминальному слові на відхід Нечуя-Левицького в 1918 році Микола Зеров сказав: “Та мова українська, якою він пише, так само старосвітська, чиста та дзвінка. В ній нема негарних виразів, чужомовних слів. Зате часто зустрічаються в ній влучні приказки та дотепні звороти. Мало хто так добре орудував українською мовою. І нині ще, хто хоче побачити, як гарно і як багато можна нашою мовою висловити, повинен читати Нечуя-Левицького”. (Збережено правопис І. Нечуя- Левицького)

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин