Суспільство · “Українська нація мусить спинити панування чужинців... Мусить добути собі свободи, хоч би захитається ціла Росія!” · с. 4сторінка оригіналу ↗
Мова Української Перемоги Про Полтавську міську програму розвитку державної мови: плюси й мінуси
Слово Просвіти, №44 за 2023 рік
Цьогоріч Україна і Полтавщина зокрема вперше відзначають День української писемності та мови 27 жовтня. Це не тільки свято, але й нагода привернути увагу до стану нашої мови та “ліки” від малоросійщини й байдужості до питань української ідентичності. “Ліків” чимало. Серед них – ухвалення Програм розвитку української мови, як обласних, так і на рівні місцевих громад.
Олег ПУСТОВГАР, представник УІНП в Полтавській області
Програма розвитку української мови – шлях довжиною у два десятиліття Віднедавна таку програму ухвалили депутати Полтавської міської ради. Полтавська міська територіальна громада наразі єдина із 60 громад Полтавщини, де діє мовна програма. Ідея її створення не нова. Протягом останніх десятиліть на цьому наголошували товариство “Просвіта”, Рух, національно свідома інтелігенція. Бо нашу мову російські імперіалісти протягом століть прагнули вбити. Всебічне утвердження української мови – справа національної безпеки, адже росіяни ведуть геноцидну війну проти української нації. Мета загарбників – вбити українську націю не лише фізично, але й духовно. Адже мова – ключовий чинник ідентичності, кровотворний організм нації. Недарма ж бо Ліна Костенко писала: “Нації вмирають не від інфаркту, нації вмирають, коли їм відбирає мову”. А нині як ніколи актуальний вислів Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного: “Українська мова – це мова наших батьків, дітей, це мова нашої перемоги”. 22 лютого цього року до Полтави приїхав Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь. Він завітав до облцентру на запрошення автора цих рядків, депутатки міської ради Юлії Городчаніної та міської топонімічної групи, яка саме завершила тоді проєкт з українізації топоніміки Полтави. Ці експертні напрацювання більше відомі як “перша черга перейменувань об’єктів топонімії у Полтаві”: йшлося про виконання статті 41 “Застосування державної мови в географічних назвах та назвах об’єктів топоніміки” згаданого вище мовного Закону. Тарас Кремінь мав тоді виступити на сесії міськради під час розгляду питання “першої черги”. Не склалося через політичні вітри, які тоді сильно віяли над мерією. Однак візит не був марним: наша топонімічна група, автор цих рядків, Юлія Городчаніна влаштували зустріч із громадськістю Полтави, депутатками обласної ради Яніною Барибіною і Наталією Гранчак, студентами, викладачами кафедри української мови Полтавського національного педагогічного університету. Також Тарас Кремінь провів важливі зустрічі із головою обласної ради Олександром Біленьким та керівництвом ОВА. На цих зустрічах урядовець вкотре актуалізував, озвучив ідею розробки обласної та міської програм розвитку української мови. Тарас Кремінь та автор цих рядків тоді провели й зустріч із першим заступником міського голови Валерієм Пархоменком. На ній він запевнив: міську програму ухвалимо, а щоб вона була ефективною і креативною – влаштуємо перед цим громадське обговорення. Рухати процес доручили Інституту розвитку міста (ІРМ).
Програму слід вдосконалити Тож програму прийняли, і з нею можна ознайомитися на офіційному сайті Полтавської міської ради. Це крок вперед. А от із її креативністю та фінансовою спроможністю, на жаль, не склалося. Все тому, що ІРМ так і не провів громадських обговорень серед патріотичних інтелектуалів та усіх зацікавлених. Шкода, що таким совковим шляхом пішов і департамент культури і туризму ОВА, де у кабінетній тиші підготували проєкт, але, попри публічні запевнення на зустрічі із Тарасом Кременем, так і не спромоглися (чи не захотіли, злякалися?) провести масштабні консультації із громадськістю. Досі обласну програму не винесли на розсуд депутатів обласної ради. Та повернуся до чинної — міської.
Ця програма, по суті, – оголошення про добрі наміри, план потрібних і важливих заходів. Але це не підкріплене коштами. Курси української мови? Яка цільова аудиторія, чи з’ясовано “больові точки”, де саме найбільші проблеми? Очевидно, що це внутрішньо переселені особи зі східних областей; працівники сфери послуг (ресторанів, кав’ярень, крамниць тощо); власники і менеджери магазинів; на багатьох із яких досі “красуються” російськомовні написи; водії таксі, маршруток тощо. Чи отримають фахівці, скажімо, викладачі кафедр української мови і літератури ПНПУ бодай якусь копійчину за те, що на волонтерських засадах вчитимуть охочих основ “солов’їної”? Запитання риторичне. Чи потрібні ролики, соціальна реклама від лідерів громадської думки Полтавщини – громадських діячів, спортсменів, акторів, митців, письменників? Книги-брошури у друкованому і електронному форматах? Чи можливо їх створити “з повітря”, безкоштовно? Ні, але один ролик-заклик до молоді чи загалом аудиторії вболівальників шанувати рідну мову від, скажімо, популярного футболіста “Ворскли” чи актора театру імені Гоголя може зробити більше, ніж мільйон пафосних заяв чиновницької братії. Пригадую досвід громадського руху “Не будь байдужим!” у 2000-х. Вони проводили не лише мистецькі акції за участю найпопулярніших українських гуртів (скажімо, у Полтаві концерт гуртів “Мандри” та “Мотор’ролла” на Співочому полі відвідало понад 5 тисяч молодих людей), але й видали масовим масовим накладом та поширили цікаву, привабливу брошуру “Зроби подарунок Україні! Переходь на українську!”.
Думки про потребу розділу програми “Мова і національна пам’ять” На зустрічі із Пархоменком обговорювалося й створення такого розділу програми як “Мова і національна пам’ять”. На жаль, ІРМ не “завів” це у програму. Чи потрібно Полтаву брендувати як місто Івана Котляревського, як місто, де народився і творив зачинатель української літературної мови? Так, але ж у програмі немає розділу ні про створення якісного документального фільму про автора “Енеїди”, ні переглядів мультфільму “Енеїда” у музеях Полтави, ні започаткування щорічного літературного фестивалю/читань під брендовою назвою “Енеїда”. До речі, згідно з Постановою ВР така дата, як 225 років із часу видання “Енеїди” Івана Котляревського (1798), цьогоріч мала б у Полтаві широко відзначатися. Але... А ще важливо і для шкіл (патріотичне виховання учнівської молоді має мати вимір конкретних справ!) і загалу міської громади актуалізувати знакову історичну подію – відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Як відзначив департамент, очолюваний Оленою Ромас і Віталієм Павловим, 120-річчя цієї події? Фото семи чиновників з квітами біля пам’ятника? Оце і все? Навіть відеокамери у межах програми “Безпечне місто” не встановлено, тож у ювілейний рік якісь негідники знову вчинили акт вандалізму, вкотре викравши горельєфи з пам’ятника… За понад 30 років незалежності гуманітарний блок мерії такі не створив документального фільму про урочисте відкриття пам’ятника Котляревському. Відсутня така “опція” у мовній програмі… Але ж та подія була могутньою українською національною акцією! Як на мене, у документальному фільмі варто оприлюднити важливі факти. Серед низки заходів з пошанування зачинателя української літературної мови Івана Котляревського було й урочисте засідання Полтавської міської думи у прикрашеній в українському стилі залі просвітницького будинку ім. Миколи Гоголя (теперішній кінотеатр “Колос”). З’їхалася вся тодішня українська еліта – Микола Міхновський, Леся Українка, Олена Пчілка, Дмитро Багалій, Христина Алчевська, Микола Аркас, Дмитро Багалій, Панас Мирний, Сергій Єфремов, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Олександр Олесь, Василь Стефаник та інші. Тож ці події образно назвали “святом української інтелігенції”. Міністерство внутрішніх справ Російської імперії заборонило виголошувати привітання й узагалі виступати українською мовою. Тож голова Полтавської думи Ніколай Трєгубов як вірний провідник ворожої політики “руского міра” заявив: чітать на малорусском язикє запрєщено! можно только на государственном языке. Суизволить малорусскую речь я не имею права!”. Патріоти-промовці – вчителька із Чернігова Андрієвська, мовознавець Борис Грінченко, письменниця Ольга Косач, вона ж Олена Пчілка, мати Лесі Українки, публічно засудили заборону висловлюватися рідною мовою. А Микола Міхновський згорнув текст свого виступу, сховав аркуші до кишені, а порожню течку віддав Трегубову. Учасники урочистостей заявили: українська мова заборонена, то і російської адреси читати не будемо. У своїх спогадах історик, дипломат, борець за незалежність у ХХ столітті Дмитро Дорошенко цей протест Миколи Міхновського описав так: “Головний бій мав бути увечері на академії. Перед самими зборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привіти в українській мові, але більше нікому. Зближається черга на “своїх” промовців. …Першою говорить Ольга Андрієвська від чернігівського літературно6театрального товариства. Говорить тихим голосом, але українською мовою. Як тільки це розібрав Трегубов, підводиться з свого крісла, перебиває Андрієвську, сам блідий, і заявляє, що має наказ від міністра не допускати українських привітів. …Тоді встає і наближається до столу президії Микола Міхновський. Заявляє, що прибув як делегат від харківської адвокатури,
привіз привіт українською мовою, але передає одну тільки обкладинку, текст повезе назад. …Михайло Коцюбинський робить те саме. Трегубов… мовчки приймає обкладинки, і їх скоро набралася ціла гора. В цей час з галереї чуємо голос: “Виходьте всі з зали”. І вся публіка як один муж підводиться з своїх місць, і протягом короткого часу театр спорожнів”. У львівському часописі “Молода Україна” Микола Міхновський публікував “Відкритий лист до міністра внутрішніх справ Д. Сіпягіна” з приводу заборони напису українською мовою на пам’ятнику І. П. Котляревському у Полтаві: “Ваша безглузда заборона на пам’ятнику українському поетові є огидне знущання над нацією... Українська нація мусить спинити панування чужинців... Мусить добути собі свободи, хоч би захитається ціла Росія!”. Де виконання Постанов Верховної Ради України про пам’ятні дати та ювілеї? Скажімо, цьогоріч згідно з рішенням парламенту мала б бути пошанована така дата, як 100 років із часу початку політики “українізації” – заходів на підтримку розвитку української мови (1923). Полтавський край не стояв осторонь тих процесів. Але департамент Ромас – Павлова не вдарив палець об палець. Ні тобі виступів у ЗМІ, ні круглого столу, ні заходів у бібліотеках та міському центрі культури. Тиша… А як пошановані такі видатні мовознавці, уродженці Полтавщини, як, приміром, Павло Житецький чи Михайло Жовтобрюх? Ніяк… А таких-плеяда. Де документальне відео про них? Де просвітницькі ролики про цих достойників? Де книги популярного формату про діячів українського відродження різних історичних періодів, життя і діяльність яких пов’язані з Полтавщиною? Ці люди життя своє поклали заради того, щоб українська мова не зникла в умовах російської імперської задухи, щоб українці як нація збереглися. А як чинимо ми, невдячні нащадки, як плекаємо пам’ять про них? Чому б не створити брошуру (знову-таки в обох форматах: електронному для інтернет-користувачів і друкованому для бібліотек громади) про те, як протягом століть російський імперіалізм вбивав українську мову? Це недорого, але дієво! Проте, як писав вище, зроблено перший крок. Сподіваюся, ймовірні кадрові зміни у керівництві ІРМ сприятимуть процесу суттєвого вдосконалення Програми розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя Полтавської громади на 2023–2025 роки. Слава Україні!
Тарас Кремінь і Олег Пустовгар під час зустрічі із громадськістю 22 лютого
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
