Національна еліта · “Талановиті митці, люди культури, книжники, беззбройні романтики якнайбільше відповідали лицарським героям”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Євген Сверстюк. Готика духу До 95-річчя від дня народження
Слово Просвіти, №44 за 2023 рік
Наталя КУЧЕР, завідувачка сектору Національного музею літератури України
Євген Сверстюк (1928–2014) – критик, літературознавець, релігійний філософ, дисидент, багаторічний в’язень радянських тюрем і таборів (1972–1983) належав до покоління шістдесятників. Філософ-дисидент Мирослав Маринович у спогадах відзначав, що вирізняло поставу Євгена Сверстюка від інших шістдесятників – “лише Сверстюк бачив потребу лицарства. І те, що люди в ньому бачили віддавна, нарешті знайшло своє слово: лицарство” [6, 298-299]. Євген Сверстюк народився 13 грудня 1928 року в селі Сільце Горохівського району на Волині в багатодітній, але заможній родині. Після закінчення школи вступив до Львівського університету на філологічний факультет з спеціальності логіка і психологія. Згодом навчався в аспірантурі Інституту психології. У 1961–1962 роках працював у Києві у відділі прози часопису “Вітчизна”, що на той час було неабияким досягненням. У цей же час молодий літератор став одним з найактивніших членів Клубу творчої молоді “Сучасник” і одразу увійшов у коло Івана Дзюби, Івана Світличного, Василя Стуса. 1964 року він підписав листа проти переслідування В’ячеслава Чорновола, 1968 – Листа 139 до генсека КПРС Брежнєва, протестуючи проти арештів інтелігенції у Києві та Москві. У самвидаві поширювалися його есеї “З приводу процесу над Погружальським” про спалення україніки в Центральній науковій бібліотеці України у травні 1964 року та “Остання сльоза” про вшанування Тараса Шевченка. Резонансною стала вагома праця “Собор у риштованні” – рецензія на роман Олеся Гончара “Собор”, яка вийшла окремою книгою в Парижі 1970 року. В ній літератор зазначав, що вироблення шляхетності – це моральна революція в почуваннях і думках людини, яка по-лицарськи бере життя як відповідальність за всіх, а острів полишає для Санчо Панси. І далі він запитує читачів і себе: може, ця людська шляхетність – єдине, що примушує нас вірити у високе ім’я людини та в її покликання? Згодом літературознавець-дисидентка Михайлина Коцюбинська назвала цю працю етичним літературознавством і наголосила, що для неї цей текст важив більше, ніж роман і він міг би стати важливою віхою на шляху національного відродження, якби його влада не забороняла [5, 238]. Непокірного критика чотири рази звільняли з роботи, а 12 січня 1972 року разом з іншими дисидентами заарештували. Вирок вразив найбільшим терміном – три есеї Євгена Сверстюка були визнані антирадянськими. Автора засудили до 12 років ув’язнення (7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання). Літератор відбував покарання в Мордовії, а згодом Бурятії, де всупереч обставинам не припиняв свою літературну працю і став членом Міжнародного ПЕН-клубу. Після звільнення у жовтні 1983 року працював столяром і вів активне публічне протистояння системі. Євген Сверстюк знову став у перших лавах тих, хто виборював незалежність України. 1993 року його обрали президентом українського ПЕН-клубу, через два роки книга есеїв “Блудні сини України” була удостоєна найвищої нагороди – Шевченківської премії. Понад чверть століття Євген Сверстюк очолював створену ним релігійно-культурологічну газету “Наша віра”, яку Борис Гудзяк назвав однією з найкращих серед релігійних видань. Будучи серед найбільших моральних авторитетів України, Євген Сверстюк перебував поза політичними організаціями і партіями, проте потужно впливав на формування ідеології і національно-патріотичного руху загалом і особливо на духовне відродження України. Це історія життя літератора-дисидента, яка дає багатий матеріал для дослідження про протистояння людини в умовах несвободи, виборювання права бути собою і про збереження морально-етичних цінностей, закладених в дитинстві. Але є ще біографія внутрішнього життя Євгена Сверстюка, яка зчитується з його творів, листів, щоденників. Вивчаючи ці тексти, можна вирізнити декілька тем, найвагомішою серед яких видається тема лицарства. Як відомо, лицарство – це кодекс поведінки і честі, що його дотримувалися середньовічні лицарі. Лицарство з’явилось у Франції та Іспанії, поширилося на всю Європу і досягло найбільшого розквіту у ХІ–ХІІІ століттях. Принциповими цінностями лицарства були побожність, честь, доблесть, шляхетність, цнотливість та вірність. Тема лицарства звучала в багатьох творах європейської літератури, але найбільшого розголосу набула у романі іспанського письменника Мігеля де Сервантеса “Дон Кіхот”. Цей твір Іспанської Золотої Доби вважається одним з найкращих романів в історії людства. В довершеному українському перекладі перша частина “Дон Кіхота” з’явилась завдяки титанічній праці одного з кращих перекладачів ХХ століття Миколи Лукаша. Другу частину згодом переклав Анатоль Перепадя. Українських шістдесятників, активних учасників руху опору, часто називають Дон-Кіхотами. Справді, вони були багато в чому ідеалістами, і як зазначав Іван Дзюба, слово “моральність” було у них паролем. Талановиті митці, люди культури, книжники, беззбройні романтики якнайбільше відповідали лицарським героям. У житті Євгена Сверстюка ця тема набула особливого значення. Тема лицарства вперше з’являється в ранніх поезіях ще далекого 1953 року: У білу ніч я залишивсь один І враз відчув, найбільше в ту годину Що на шляху я вічний паладин. Що йтиму так, як зараз в цій пустелі, Крізь кучугури снігу навмання, Минувши вогники і тихий дим оселі, Лише в душі горітиме зоря. [11, 14-15] Паладин – у середньовічній західноєвропейській літературі назва сподвижників франкського імператора Карла Великого або Короля Артура. Пізніше паладинами стали називати доблесних лицарів, відданих своєму пану або прекрасній дамі. Тож тема лицарства увійшла в життя Євгена Сверстюка ще з юності, з львівських бібліотек, які він називав “острівками свободи”. Лицарство і свобода стали для нього ідеалами, які формували особистість, яким він слідував впродовж життя. “Свобода – єдине, за що можна і треба віддавати життя – у це вірив Сервантес свято”, – напише він у статті “Наш гість жаданий – Дон Кіхот” [12, 344]. “Дон Кіхот” став улюбленим твором Євгена Сверстюка, він перечитував його кожні п’ять років. “Спочатку бачив лише контури неправдоподібних історій, а згодом, з відстані часу, як на полотні великого художника, за рясними мазками пензля, почали проступати події власного життя”, – зазначав у статті “Вибитий з сідла. Мігель Сервантес” [12, 336]. З дитинства Євген Сверстюк засвоїв моральні закони українців. Родина була вкорінена в релігійне життя, тож християнське віровчення і релігійні практики, виконання обрядів увійшли в його свідомість дуже рано. На відміну від інших регіонів України, де радянська влада знищувала духовенство і руйнувала храми, а з 1931 року заборонила друкувати, поширювати і читати Біблію, Волинь, його мала батьківщина, входила до складу Польщі і релігійне життя не переслідувалося. Тож серед українських шістдесятників Євген Сверстюк був чи не єдиною людиною, яка зберегла віру батьків і знання Святого Письма. Він уважно ставився до свого внутрішнього життя, не йшов на компроміси навіть у формальних правилах гри. Працюючи в часописі “Вітчизна”, у рецензіях та інших матеріалах, свідомо уникав цитування вождів і зберігав відданість слову. “В мене неприйняття большевизму було активне – на рівні естетичному, релігійному і філософському (…) найбільше мене гнітило примітивне матеріалістичне пояснення глибоких таємниць життя й людської душі”,– зазначав Євген Сверстюк [9, 167]. Він не піддався ідеологічній обробці влади і не сприйняв запропоновані стереотипи радянського способу життя. Мав власний погляд на речі і був вірним собі навіть у дрібницях. Його цікавили не кар’єрний успіх, не результат, а процес пізнання себе і участь у плині життя – “не швидкість течії, а глибина потоку” [1, 114]. Ці слова, сказані ним ще в 1960-х роках, вразили Івана Дзюбу, і засвідчують просвітленість бачення, уважне ставлення до
У Національному музеї літератури України зберігається вагома добірка матеріалів Євгена Сверстюка – рукописи, книги з автографами, світлини, особисті речі. Частина з них знаходиться в залі літератури 1960-х років і висвітлює творчість літератора часів українського відродження та руху опору 1960–1970-х років.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
